Нарешті, нарешті через 2 роки після травм я почав змагатися і зробив свій перший триатлон. Саме цей старт я робив кілька разів вже: 2023/07/08 – Black Diamond Triathlon та 2012-09-15-Black Diamond Half Iron Man. А отже і місце старту і умовно дистанція, хоча цього разу були зміни, були мені відносно знайомі.
Масовий старт плавання – це зараз не часто зустрічається
У годині машиною від нашого дому, в парку посеред малонаселеної місцевості, на березі невеликого, але глибокого озера.
Минулого разу мене шокував масовий старт на якому була мабуть найбільша колотнеча яку я будь-коли переживав на плавання. А отже цього разу стратегічно обрав місце старту.
Ще з ранку в той день було доволі хмарно, а потім взагалі пішов дощ, навіть трохи прохолодно було. Що з одного боку добре – можна не боятися перегрітися. Але з іншого – на велосипеді було трохи прохолодно ногам. Про це згодом.
Отже старт, ми усі кидаємося вперед, я прямо у першому ряді. Пливу і думаю – о, як не важко тримати швидкість… Але через якісь 150 метрів відчув, що почав занадто швидко, тож почав знижувати темп. Тут і почалася та колотнеча, штурхани з усіх боків, удари руками і ось це все. Проте через метрів 250-300 ми всі розтягнулися і на залишку дистанції якихось особливих проблем з цим вже не було.
Не знаю чому, але навіть не зважаючи на погоду їхати вело-етап було у велике задоволення
Костюм Zone3 Vanquish був правильним вибором і досі мене радує, але вже починає трохи розповзатися, вимагає підклеювань, тож у наступному, або через рік треба буде міняти. А от окуляри Zone4 Vapour хоча і показали себе чудово до того у випробувальних запливах на відкритій воді буквально зі старту протекли в одному оці, і потім на вело як кілька кілометрів доволі мутно бачив тим оком.
Усього плавання вийшло за 27:23, що не так щоб дуже добре, навіть на 10 секунд гірше ніж минулого року. Але пливлося в задоволення і мені сподобалося.
Транзитна зона було організовано дуже дивно: входи і виходи для плавання, вело і бігу були у воротах поруч одні з одними. Я зайняв собі місце прямо біля виходу, тобто не мав у транзитці бігати взагалі. А хтось став в глибині і мав ще пробігати певну дистанцію кожного разу.
З велосипедом треба було ще пробігти кілька сот метрів до дороги. Почався дощ, все так хмарно і було. І власне на вело нічого надзвичайоного. На початку дистанції, тобто перші 10 км обганяв людей які робили спринт, але вже як повернули на ділянку для олімпійської дистанції то більшість часу їхав на самоті – бо був 14-й, а під кінець етапу вже 12-й у загальному заліку.
Прозоре скло на шоломі було правильним вибором на таку погоду
Були якісь гірки, але нічого особливого і відчуття було, що зусилля я розподіляю вірно. Більше заважала погода: дощ, одного разу навіть болючий град, прохолодно. Коли зіскочив з вела і побіг у транзитку – зрозумів, що стопи заніміли і я їх не відчуваю взагалі.
Вело усього вийшло за 1:13:12, що несподівано погано. Два роки тому, навіть не на ТТ-велосипеді я проїхав на 6 хвилин швидше. Можливо дистанція не точно така була, але здається, що та сама. Не знаю навіть. Одного разу у мене зіскочив цеп, але це нехай там хвилину зайву додало. Не зрозуміло.
Біг цього року було зроблено в 4 кола навколо озера. Мені це не надто подобалося одразу: грунт або такий собі гравій, вузька звивиста доріжка з корінням, круті, хочі і дуже короткі підйоми та спуски. Якраз те що я не дуже люблю – темп тримати неможливо взагалі.
На кожному колі обганяв багато людей
І через те, що і спринт і олімпік бігали тими самими колами на доріжці було людяно весь час.
Я собі поставив за мету не виснажитися зарані і слідкував за пульсом. І це насправді допомогло в кінці дистанції, де втома почала відчуватися вже сильніше.
Біг, коротший за 10 км вийшов за 42:10, що непогано. Це 17-й результат, проте вистачило, щоб виграти свою вікову групу.
Іноді відчував, що можна додати, але потім різкий підйом міняв настрій
Після фінішу схопив щось поїсти, але дощ почав йти ще сильніше. Тож пішов переодягтися, зібрати речі. І після того як ми з Оленою якийсь час померзли, то вирішили їхати додому. Пішов попросити свій приз (стакан з написом “Перше місце”), а там нікого нема – всі розбіглися і поховалися від зливи. Стакан таки видали і ми поїхали додому.
Було певне відчуття, що не виклався на усі 100%: міг і ходити нормально, не шкандибаючи, і у голові не паморочилося як встаю, і в цілому не було повного безсилля. Можливо я і дійсно не виклався повністю, але старти ще будуть, тож буде нагода ще підлаштувати зусилля.
Йдемо пішохідним мостом на паром в Сіетлі який везе нас до старту
Вже пройшло два роки з мого останнього старту (останній старт перед цим пробігом – 2024/12/15 – IronMan 70.3 World Championship, Taupo, New Zealand): загибель мого тренера у 2025-му та числені мої травми після того унеможливили будь-які змагання. І нарешті після року підготовки з новим тренером я починаю приймати участь у змаганнях знову.
Цього разу початок випав на доволі незвичний пів-марафон – старт починається на паромі.
Власне ми сіли на паром в Сіетлі і вже за 35 хвилин були у порту остріва Бейнбрідж. І після того як з парому виїхали машини усі ми бігуни, а нас було близько 700, стартували прямо з парому.
Бігуни в терміналі Сіетла готуються заходити на паром
І хоча старт був з парому, проте сама стартова лінія була трохи далі – до неї ми бігли більше хвилини.
Саме містечко з якого ми вибігли дуже маленьке і вже буквально за кілька хвилин ми були за його межами. Далі бігли трасою у гістому лісі, а третина дистанції взагалі була по грунтовій стежці.
Я намагався триматися близько пейсера який мав тримати темп на 1:45, але дуже швидко помітив, що біжимо ми занадто швидко – приблизно на 1:35. Спитав у нього чому, а він пояснив, що далі буде вузька стежка з купою поворотів і кілька тривалих і крутих гірок, тож треба накопичити певну кількість хвилин щоб вкластися в ті 1:45.
Вид на паром на острові Бейнбрідж
У підсумку десь так і вийшло. І хоча бігти мені було спочатку доволі легко, проте траса ставала все складнішою, і як забігли на грунтову стежку де треба було подолати майже 2 км нескінчених крутих поворотів перестрибуючи коріння… І все це на крутому спуску – це дуже виснажило.
Після того почалися підйоми і я почав відчувати втому і те, що темп занадто високий.
Група в якій я біг приблизно трималася та сама, лише змінювалися позиції.
Якраз пробігаємо старт
І найскладніша гірка далася мені найважче. Вона була настільки крута і довга, що частину її я пройшов пішки і не виглядало так, що я багато на цьому втратив.
Власне на цих гірках наша група і розвалилася і десь з 15-го кілометру я вже біг сам, лише десь далеко попереду бачив когось.
По трасі було кілька точок з гелем GU і я парочку з’їв – звичайний, а на 18-му кілометрі і кофеїновий. Це дуже допомогло.
Багато на острові рослинності, води, лісу і всієї цієї вашої природи в цілому
Погода була доволі прохолодна, але як для бігу ідеальна щоб не перегріватися взагалі. Може у найспекотніший момент, але це вже після фінішу було десь +18, але у більшості +16 і хмарно. Тож окуляри взагалі не знадобилися б і добре, що я їх не взяв.
Ну і ось так якось біглося-страждалося, особливо враховуючи, що було не ясно де ж той фініш. Бо на годиннику вже 22-й кілометр минає, а я все біжу. Але ось він!
Але з часом ми таки вирішили, що хочемо кошеня і почали розглядати варіанти. У місцині де ми живемо існують центри адаптації де можна взяти котів різного віку і собак. Але попит на них дуже високий і розбирають їх дуже швидко. На відміну скажімо від другої половини нашого штату звідки цих котів переважно і привозять.
Працює це так. Кожного дня на сайті закладу публікують список тварин яких можна поїхати подивитися. Ми хотіли щось сіреньке, щоб було схоже на Лєнку. І ось коли знайшли поїхали в той заклад – а кошеня вже забрали.
Там же нам і пояснили, що краще брати двох. По-перше, вони вже здружилися і їх краще не розлучати. А, по-друге, їм буде не так самотньо і вони не будуть постійно вимагати уваги. Тож ми вирішили взяти парочку.
І ось знайшли пару (сіре і чорне), поїхали дивитися – а їх забрали. Але, кажуть, є трійко інших, хоча одне з них ось прямо зараз забирають. Ми зайшли глянути і зрозуміли – ці наші.
Бодя (червоний ошийник) і Гена (зелений) віком 4 та 5 місяців відповідно
Кошенята були з однієї ферми. І як усі кошенята в наших притулках вони вже привіті, стерелізовані, без паразитів та перевірені на хвороби – здорові і жваві. Їх імена були Geoduck (Гуїдак) та Barnacle (Барнакл), і вже по дорозі додому я запропонував називати їх Гена і Богдан. А Богдан дуже швидко скоротилося до Бодя.
Гена (зверху) та Бодя вже як пару місяців живуть у насБули такі маленькі, що поміщалися обоє за клавіатурою. Боді (зправа) 4 місяці, Гені – 5
Адаптувалися вони дуже швидко, виявилися грайливими, добре реагують на іграшки, навіть вимагають гратися з ними. Скоренько дослідили усю хату, вибрали собі місця де спати і склали розклад. Бігають і борюкаються вже менше на момент написання, а натомість почали гуляти на вулиці.
З Бонєю навіть була пригода коли я був у відрядження. Він вискочів на ніч у відкриті двері, а ми їх тоді ще не випускали регулярно, і зник на дві ночі. Олена його потім знайшла на верхівці дерева де він і просидів весь цей час. Лазила за ним знімати. Видно їх щось налякало – у нас тут рисі, койоти і навіть яструби полюють на кошенят, насправді радять не надто випускати. Проте втримати їх в хаті весь день неможливо.
Ще теж зовсім маленькі, але вже лазять по всьому і всюди борюкаютьсяА в день вони сплять з 12-ї до приблизно 8-ї вечораЦю світлину ми використовували в оголошенні про розшук Боді (він на передньому плані)А це вже вони такі на момент написання. Гені (зліва) 10 місяців, Боді – 9
Хоча цей рік став для мене дуже невдалим через травми та незрозумілі проблеми і я так і не стартував жодного разу, навіть не так щоб достатньо і багато бігав, проте все одно вирішив написати про свою ротаці.
Для тих хто не має купи кросівок, або новачок у бігові (чи лише думає починати) одразу скажу, що під ротацією мають на увазі набір моделей та типів кросівок які використовують для різного бігу (швидкість, тривалість, покриття/рельєф, погодні умови, анатомічні особливості, тощо).
Колись дуже давно я писав Про бігові кросівки та Коротка історія бігових кросівок, але цей допис більше фокусується саме на моїх кросівках у яких бігаю я. Усі згадані моделі я використовував, але звісно існує кросівок значно більше.
Стосовно того, що саме я бігаю: це переважно біг по асфальту, дистанції від 10 до 21 км, часто як частина триатлону. Маю нейтральний тип стопи з високою аркою.
Далі йдуть категорії кросівок і це те приблизно як їх треба обирати для ротації. Але порядок додавання можна міняти в залежності від специфіки.
Кросівки “для усього”
Asics Novablast 4
Кросівки для щоденного бігу, або так звані “для усього” – це ті які можуть бути вашою єдиною парою. В них можна бігати повільно і довго, можна бігти в середньому темпі, навіть можна прискорюватися. Звісно вони будуть трошки, або більше ніж трошки програвати спеціалізованим кросівкам, але якщо для вас це стає проблемою – час додати ще один тип кросівок у ротацію.
В таких кросівках проводиться більшість тренувань і для мене найкращими з усіх стали Asics Novablast 4: вони і комфортні, і пружні, і трошки м’які, в них можна прискорюватися і тримати темп. Власне усе крім дуже швидкого бігу вони роблять дуже добре. Попередня модель ASICS Novablast 3 теж була дуже хороша і можна її брати щоб трохи зекономити.
Для новачків в США практично усі магазини рекомендують почати з Brooks Ghost: це дійсно хороші і прості кросівки які вибачають не ідеальну техніку, в яких можна бігати довго і повільно, іноді навіть з середнім темпом. Але для тих хто хоч вже трошки набігав кілометраж і хоче серйозніше тренуватися ця модель буде занадто простою і без переваг.
Також хочу відзначити як альтернативу Adidas Adizero SL2 які одягаю час від часу: підошва як у дорогих моделей, проста будова, вільний верх як для Adidas, дозволяють набирати темп дуже легко.
У мого улюбленого бренда Saucony універсальними моделями є Saucony Triumph та Saucony Ride. І якщо Triumph я іноді використовую, хоча вони ближче до максималістичних моделей, то Ride мені не сподобалися взагалі і для мене стали гіршою версією Brooks Ghost.
А якщо ви плануєте бігати лише повільно і небагато, і вам цікаво мати кросівки в яких можна було б і ходити на роботу і виглядали вони б чудово то можна глянути на щось типу Craft Pace.
New Balance FuelCell 890 варто теж розглянути, я навіть колись хотів повністю перейти на цей бренд – наскільки мені сподобалася ця та максималістична модель від них.
Hoka One One Clifton пройшли через якісь незрозумілі перетрубації і на сьогодні для мене вони є застарілими, важкими та неочікувано твердими в підошві.
Додатково треба зазначити моделі з zero drop та широким носком. Два бренди спеціалізуються на кросівках з “анатомічною” будовою носка – тобто для пальців дуже багато місця. Також Altra має моделі у яких або нема підйому взагалі (це той самий zero drop), або він лише 4 мм. Topo Specter близькі до традиційних кросівок, але мають анатомічний носок, але Altra Experience Flow 2 мені сподобалися ще більше і точно варто мати їх в ротації.
Кросівки для змагань
Saucony Endorphin Pro 3
Якщо ви тренуєтеся щоб іноді виступати на змаганнях то другою парю для вас можуть стати кросівки призначені спеціально для цього. І тут треба зауважити, що сучасні кросівки для змагань дуже дорого коштують (від $220 до $500 на момент написання), розраховано їх на значно менший кілометраж (300-500 км) і вони вимагають певної техніки бігу.
Часто такі кросівки називають “карбоновими” через присутність карбонової пластини у підошві. Та сама пластина рекламується майже як пружина яка кидає бігуна вперед, але правда в тому, що потрібна вона в першу чергу для стабілізації підошви – її матеріал дуже легко втрачає баланс і “плаває”.
У мене улюбленою парою є Saucony Endorphin Pro 3 – вони найбільше схожі на традиційні звичайні кросівки, але дуже легкі і пружні та м’які одночасно. В них я можу бігти як у тренувальних, але при цьому відчуваю, що просуваюся вперед помітно швидше. Полюбив їх ще з першої моделі Saucony Endorphin Pro, які до речі більше були схожі на щоденні кросівки ніж нова модель.
Другою моделлю яку я іноді використовую є Adidas AdiZero Adios Pro 3 в яких замість пластини в підошві присутні карбонові стрижні. Кросівки від Adidas дуже вибагливі до техніки бігу і примушують слідкувати за тим як приземляєш стопу на буквально кожному кроці. Але і віддача від них помітна. В цілому я би охарактеризував їх як “агресивні” і якщо це біговий старт, а не триатлон то часто віддав би перевагу саме їм.
Найбільш поширеними серед аматорів та професіоналів є моделі від Nike, але у мене з їх кросівками певна несумісність: стопі тісно по висоті, п’ята на кожному кроці вислизає, та і відчуття наче йдеш по батуту не надто подобається. Найбільше я бігав у Nike ZoomX Vaporfly NEXT%, але мені вони не подобаються.
Також згадаю Atreyu The Artist які зробили карбонові кросівки за ціну дешевше ніж щоденні моделі. Навіть бачив людей в таких на IronMan 70.3 World Championship, Taupo, New Zealand. І вони дійсно відчуваються легкими та швидкими, але дивна будова верху з сильно завуженим носком і певна стриманість не роблять їх такими в яких хочеться бігти на змаганнях.
Кросівки для швидких тренувань
Saucony Endorphin Speed 3
Отже у вас в програмі тренувань з’явилися інтервали, темповий біг і взагалі більше різноманітності щодо швидкості бігу. Можна теоретично бігати все це в кросівках для змагань, але це буде по-перше, дорого, а, по-друге, не надто добре для ніж.
І ось між щоденними кросівками для усього і кросівками для змагань є катерогія кросівок для швидких тренувань. Такі моделі як правило мають певні технології та елементи моделей для змагань, але і елементи моделей для щоденного бігу. Це робить їх більш звичними, дешевшими і живуть вони довше в плані кілометражу.
Додатково для багатьох початківців і не лише них такі моделі цілком можуть бути використаними для змагань. І я особисто не проти якщо доведеться стартувати в одній з моделей які мені подобаються.
Особисто мені найбільше подобається в цьому класі Saucony Endorphin Speed 3 (та їх водовідштовхуюча і дуже актуальна для Сіетла версія Endorphin Speed 3 RUNSHIELD) – вони навіть кращі за модель для змагань в плані комфорту, і при цьому почуваються легкими та пружніми. Мають нейлонову (замість карбонової) пластину, що типово для цього класу кросівок.
Не одразу, але після певної кількості кілометрів мені почали подобатися і Puma Deviate Nitro 2 – до них довелося звикати. Але вони в першу чергу пружні, це відчувається якщо призвичаїтися до них.
Максималістичні кросівки
New Balance Fresh Foam More v3
Для днів коли вам треба бігати повільно і коли ваші ноги дуже втомлені від тренувань/змагань саме цей клас кросівок і стане в нагоді. Їх дизайн продиктовано бажанням зробити біг якомога м’якішим, а отже вага, швидкість, пружність – все це стає жертвою. І часто такі кросівки можна побачити на ногах людей яким треба багато стояти чи ходити по роботі: медсестри, лектори, тощо.
У мене не багато досвіду з подібними моделями і я дуже давно маю пару New Balance Fresh Foam More v3 які є найм’якішими серед усіх. В них біжиш м’яко, але дуже, просто на диво повільно, проте відчуття, що ноги в’язнуть нема.
Згадані вище Saucony Triumph теж відносяться до цього класу, але як на мене трохи жорсткуваті і краще себе показують в середнь-спокійному, а не геть повільному темпі.
Asics Gel-Nimbus Lite є дивною моделлю – вони сидять між максималістичними та щоденними кросівками і дозволяють навіть тримати певний темп. Але чому обирати саме їх я не знаю і тому в моїй ротації їх нема. І те ж саме стосується New Balance Fresh Foam 880 – це “максималізовані” щоденні кросівки які як і попердньо згадану модель варто обирати якщо вам потрібні лише щоденні та максималістичні кросівки і ви хочете утиснути все в одну модель.
HOKA One One Bondi якраз можна найчастіше побачити на ногах не бігунів, але мені практично усі моделі цього бренду занадто вузькі в підошві, аж до болю в мізинці. І до того ж підошва тут на диво тверда.
Легкі кросівки
Adidas AdiZero Boston 11
Про цей клас можна було б сказати, що це мінімалістичні кросівки, але термін “мінімалістичні” вже зайнято кросівками у яких практично відсутня підошва, а то і верх (як от New Balance Minimus Barefoot) і які я би не радив взагалі. А легкі кросівки в першу чергу відрізняються вагою і відсутністю високотехнологічних елементів.
Тобто це кросівки з доволі невисокою підошвою в якій використано дорожчі матеріали (як у моделях для змагань) і які мають мінімальний верх, але в них відсутні пластини та стрижні, м’які прошарки і таке інше. Головне, що мають забезпечувати такі кросівки – це легкість та відчуття поверхні. І використовують їх бігуни які через якісь причини не хочуть бігати у карбонових кросівках і для яких вага важлива.
Мені такі моделі не надто подобаються, проте на перше місце поставлю Saucony Kinvara – в них просто дуже приємно було бігати і завжди хотілося бігти більше.
Також Adidas Adizero Boston (які до речі колись вважалися ледь не найкращими щоб бігати марафони) мабуть найкраще передають відчуття легкості та контакту, але при цьому і мають певний захист через товщу підошву. Проте вони дуже вибагливі до техніки бігу і ноги потім дають взнаки інтенсивність кожного тренування.
Hoka One One Rincon теж доволі хороші – легкі, пружні, усе відчуваєш стопами. Але великий недолік – вони не тримаються довго.
New Balance Fresh Foam Beacon v2 мені спочатку дуже сподобалися, але з часом я в них розчарувався – занадто вже ноги втомлювалися в них через мінімальний захист.
В цілому в США з мобільним зв’язком так собі: дуже дорого, багато де нема покриття, але якщо не вибиратися за межі міст та не подорожувати особливо то наче і не так погано. Колись дуже давно я писав про те як воно тут з цінами (застаріла інформація – Про мобільний зв’язок в США), а також про яке рішення ми знайшли щоб не платити так багато – Про дешевий мобільний зв’язок в США.
Проте лишався один суттєвий недолік – відсутність мобільного зв’язку та інтернету за кордоном. І проблему цю більшістю людей вирішує купуючи так звану “SIM для подорожей” – це або дійсно SIM-карта, або програма яку треба встановити на смартфон, або навіть комбінація. І працює це так, що перед подорожжю клієнт вибирає країну, сервіс активується і з’являється як мобільний інтернет так і роумінг дзвінків.
Працює все це непогано і подібних сервісів дуже багато. Але мені от не подобалося, що треба морочитися з картками, вмикати та вимикати не забуваючи про це і в цілому не надто якось автоматизовано.
А тому коли хтось в одній з дискусій про роумінг згадав про сервіс Google Fi я витратив певний час щоб зрозуміти як воно працює і мені здалося цікавим. Спочатку замовив переведення номеру, але воно не спрацювало, а тому замовив SIM-карту (це безкоштовно) і через пару тижнів коли вона прийшла вже був на цьому сервісі.
Стосовно якості зв’язку та інтернету там де я живу ніякої різниці не помітив. Проте реклама каже про $35 на двох на місяць (для порівняння з нашими дешевими планами я платив до $20 і Олена фіксовані $35), але в реальності це далеко не так. У мене виходило від $50 (найменше) до майже $100 на місяць. Мобільний інтернет додає до ціни – після 3Гб виходить доволі дорого, але якщо перетнути 10Гб то далі вже безкоштовно (скоріш за все швидкість знизять). Плюс податки та ще якісь збори.
Але головне – як воно працює в роумінгу? Ми користувалися в Канаді та Новій Зеландії і працює іноді дуже добре. Власне при перетині кордону зв’язок та інтернет стає доступним у проміжку від кількох хвилин до години. Час від часу виникають проблеми коли не можна подзвонити чи прийняти дзвінок, але вони спорадичні і “самовиліковуються”.
В цілому сервіс можна радити – він не дорогий у порівнянні з іншими подібними і не вимагає ніяких додаткових дій.
Типовий вид в Новій Зеландії – дорога між неосяжними фермами
Нова Зеландія – одна з тих країн в яких я завжди хотів побувати, але до якої там ніколи і не наважився полетіти саме через тривалість перельоту. Але після того як втретє кваліфікувався на Чемпіонат Світу IronMan 70.3 саме у Новій Зеландії фактично примусив себе здійснити цю подорож.
Далі кілька не надто систематизованих вражень. Варто враховувати, що більшість часу ми провели не дуже далеко від міста Таупо та навколо нього – готувався до старту.
Переліт
Просто качечки на березі озера Таупо
Ось це є найскладнішою для мене частиною. Для нас переліт був у порівнянні не такий і складний: 2 години з Сіетла в Сан Франциско, а там 12 годин до Окланда. Для порівняння є прямий рейс з Нью Йорка який триває 19 годин, або багато хто з Європи летів через Париж-Катар-Окланд, а то і через Китай, що виходило більше 25 годин лише перельотів.
Я згадую ті роки коли ще літав в Україну (через Амстердам) і не на Боінгу, а на Еірбасі, і там були і сидіння зручніші, і їжа наче краще, і якось усе легше переносилося. Зараз же ні спати нормально, весь літак забитий людьми, якось дуже не комфортно.
Дороги та водіння
Знак “Я люблю Таупо” у центрі міста на березі озера
Так, руль з правої сторони, їхати треба по лівій стороні – це складно і втомлює. Особливо після тривалого перельоту. Найскладніше в цьому було на великих перехрестях повертати вліво – треба прямо аж дууууже далеко їхати спочатку вперед, що дуже незвично і здається, що можна аж виїхати за саме перехрестя. Але за пару днів звикаєш.
А от до чого так і не звикли – це поміняні місцями ручки поворотників та двірники. Так до останнього дня і вмикали поворотники. Ну і звісно ручка перемикання з незвичної сторони.
Самі дороги надзвичайно хороші – покриття без ям та навіть тріщин де б ми не їхали. Усюди яскрава розмітка. Але самі смуги трохи вужче ніж в США (за суб’єктивними відчуттями) та узбіччя дуже вузенькі, а часто повністю відсутні.
Машин на дорогах не багато навіть у найпруженіший час, лише в останній день у столиці бачили щось типу дорожнього корка, але нічого страшного теж насправді. І водії дуже хороші – ніхто не водить небезпечно чи відволікаючись, усі дотримуються обмежень (а це 100-110 км/г на трассах).
Ціни та якісь
Струмок гарячої, прямо паруючої води які є по всьому острові
Нова Зеландія принаймні в тій частині де ми були значно дешевша для проживання країна. Для порівняння якщо десь вдвох перекусити в США умовними тостами з яйцями, беконом та картоплею то це вийде легко більше ніж $35. В той же час в НЗ це буде щось близько $20. І при цьому ніяких податків (в штаті Вашингтон це буде +10%) і ніяких чайових (в США зараз вже і 15% вважається дуже мало).
Також я дивився на ціни машин – в НЗ дешевше. Умовна “середня” нова машина в США коштує на момент написання $48000, а в НЗ така обійдеться в $40000. Це через низькі податки та відсутність різних зборів. І тому на дорогах практично нема старих чи сильно потяганих машин – усе як в багатих районах хороших міст США.
Ціни на житло теж різняться в кращу сторону. Те що в США коштуватиме $5 мільйонів – скажімо це дім на 4-5 спалень з видом на ліс/озеро/океан у недорогому штаті, то ось таке саме в НЗ буде менше за $3 мільйони.
Коротше класна країна щоб жити в ній на американську зарплатню. І якщо серйозно можна розглядати НЗ як місце щоб жити на пенсії, аби не була вона в прямому сенсі на краю світу.
Пейзажі та природа
А це просто я виходю з плавання в озері Таупо
Весь час на північному острові (на південний ми так і не потрапили) було дивне відчуття наче ми в якомусь парку чи на полі для гольфу. По-перше, крім доріг на острові нема нічого плаского. Усе якісь пагорби, гірки, схили та інші нерівності. А, по-друге, увесь острів наче вкрито коротко підстриженою і щойно постеленою яскраво зеленою травою.
По дорозі з Окланда в Таупо, а це 3 години машиною, за межами цих міст ми по суті їхали через нескінчені ферми з вівцями, коровами та іноді полями на схилах. І усе дуже тихо і зелено. І тихі тут не лише люди, але і тварини – ніхто не мукає і не бекає, тиша просто неймовірна. Лише в лісах несамовито переспівуються птахи.
Хоча треба сказати, що такі пейзажі створено європейцями. Нову Зеландію колись вкривали джунглі особливої місцевої рослинності які майже остаточно зникли на сьогодні (лишилося менше 1%) і їх можна побачити лише в ботанічному саду чи зоопарку.
Також на острові дуже багато гейзерів які або розтікаються гарячими струмками. В нашому готелі скажімо були гарячі басейни саме з таких струмків. Або якщо гейзери доволі великі то на них генерується електрика. І також багато купалень чи просто незвичних видів.
Люди
Одна з місцин де можна походити між киплячими підземними джерелами
Люди в Новій Зеландії (звісно мова про місцевих) мені дуже сподобалися. Вони до тебе не лізуть взагалі поки до них не звернешся, а коли звернешся – дуже привітні і радо допомагають. І повторюся – тут усе дуже тихо. Ніхто не оре, не лається, усі якісь спокійні і врівноваженні.
Є певний акцент, але він не такий щоб геть щось не розуміти. У мене було за 10 днів може лише пару випадків коли довелося якесь слово перепитувати.
В цілому мені здалося, що це якраз люди серед яких мені найбільше подобається жити. Тобто ті, що відгукуються, але не нав’язуються.
На цьому поки завершу, як щось згадаю то або допишу тут, або зроблю новий пост.
Якісь потвори і чудовиська на стелі переплетені на площі на березі озера
Ще одна активність яку я завжди хотів спробувати, але не так сильно щоб воно мені постійно муляло. І ось Новий Рік видався хорошою нагодою – легше втовпитися, плюс є чим зайняти себе в цей день.
Ми вибрали двогодинний тур і це було правильне рішення – ми і накаталися достатньо, і при цьому втомилися не настільки сильно щоб зненавидіти цей вид діяльності вже за першої спроби.
Самі снігомобілі на яких ми каталися призначені для прокладених доріг (існують ще версії для бездоріжжя) і що мене найбільше вразило – рулювати практично не потрібно взагалі. Машина сама тримається прокладеної доріжки і насправді щоб спрямувати її кудись в іншому напрямку треба докласти чимало зусиль. Скоріше просто “підрулюєш”, але не добре накатаних доріжках за руль можна просто триматися.
Також я не очікував, що снігомобілі створюють хвилі по дорогі які збиваються в тверді бугри на яких потім стрибаєш як на пральній дошці. Насправді простіше їхати швидше ніж повільно і в цілому можна навіть порівняти в дечому як вони їздити верхи – треба одночасно бути і розслабленим, але і тримати певну позу.
Управління снігомобілем дуже просте – на одній ручці є важіль газу який майже практично натиснутий. Інша ручка має гальма (гальма блокують гусеницю), але ними жодного разу я не скористався. Власне як лише скидаєш газ то машина сповільнюється майже миттєво.
Для крутих поворотів можна допомагати машині перевалюючись на один край, але це теж не обов’язково і можна просто повільно повертати.
Мабуть найменш комфортна ситуація для новачків – це спуск з крутих гірок. Особливо в нашому випадку де з одного боку догори завжди круті уривища, а сам напрямок машини як я вже написав вище ти майже не контролюєш. Перші рази страшнувато і починаєш скидати газ, але не міняється нічого крім того, що тепер той же спуск долаєш повільніше. Тож згодом я став навпаки додавати газу.
За пів-години як ми почали їздити стало геть темно, але ліхтарі якими обладнані машини дозволяли бачити нормально.
В цілому сподобалося і таку активність я можу порадити. Але так щоб самому кудись знову їхати 2 години – то може і ні.
Розпочався новий сезон і на нього у мене заплановано кілька стартів IronMan де курортне (і надзвичайно дороге) місто Couer d’Alene було першим з них.
До самого міста від нас машиною їхати 5 годин, тож ми вирішили не витрачати час і нерви на перельоти і саме машиною і поїхати. Більшу частину дороги проїхали доволі швидко, лише по дорозі назад пару разів застрягали в пробках на 20-30 хвилин.
Вода настільки холодна що без теплої шапочки одразу заболіла голова
Скажу чесно – я не розумію чому це місто вважається курортним і що там взагалі можна робити крім як дивитися на озеро. По-перше, у ньому нічого крім озера того нема вартого уваги. По-друге, озеро навіть влітку настільки холодне, що плавати в ньому без спеціального костюму неможливо. І, по-третє, місто надзвичайно дороге. Якийсь готель меньше 3 зірок який будь-де коштуватиме не більше $70, а то і менше $50 за ніч тут обійдеться від $200 за ніч. А хороший готель так і всі $400+.
Зупинилися ми в такому “дешевому” готелі звідки до старту було хвилин 15 машиною. І це вже ми жили на самому краю міста, практично в індустріальній зоні.
Прямуємо до старту
Організація спочатку була так собі, але потім виправилися. Одразу ж після відкриття утворилася величезна черга атлетів які забирали стартові пакети. І навіть те що я отримав статус AWA (тобто увійшов в 2% найкращих за рейтингом IronMan) і мав би заходити на чек-ін без черги тут не працювало – вони просто про таке не чули.
І власне крім чек-іну, магазину та пари точок з ремонту/налаштування байків не було чого робити – ніяких інших брендів чи сервісів.
Вело-етап був переважно пласким і на переважно хорошій дорозі
Один додатковий невеликий мінус – усі парковки навколо платні. І хоча було не дорого, проте платити треба було встановивши програму на телефон, прив’язати до неї методи оплати. Коротше морока. До того ж кількість місць в розумній дистанції до старту була доволі обмежена і доводилося “полювати” на них.
Плюс – одна транзитна зона. Тобто в ній і велосипед, і бігове, і з неї ж виходимо з велосипедом. З одного боку простіше, а з іншого ціла купа речей біля велосипеду, більше ризик що щось буцнуть, замажуть, переплутають. Ну та обійшлося.
Види на дорозі особливо не мінялися – або доволі пустельна місцевість, або озеро
Пішов у озеро пробувати плавати… І мене шокувало наскільки холодна в ньому була вода. Холодна така що не лише одразу відібрало долоні та ступні, але і почала одразу боліти голова. Тому вже через 3 хвилини я зрозумів – плавати досить.
Звісно було оголошено, що гідрокостюми на старті обов’язкові. Я ще додатково одяг теплу шапочку і затички у вуха – це дуже допомогло. Хотів ще одягти спеціальні шкарпетки для плавання, але в останній момент вирішив цього не робити і це проблемою не стало.
Вело-етап – туди і назад
Старт був не за віковими групами, натомість люди самостійно вибирати коли стартувати і були організатори з табличками приблизного часу плавання. Я став у групі “32 хвилини і швидше”. Запускали по 4 людей кожні 5 секунд.
І ось на самому плавання несподівано почалася колотнеча. І не скінчилася вона аж до фінішу. Усі 2 км зіткнення зліва і з права, налітаю на повільніших, налітаю на тих хто різко поплив напереріз, б’ю то ногах попереду, налітають на мене, б’ють по ногах мене… І так усю дистанцію. Як правило таке навіть на більших стартах припиняється через 300-400 метрів, але не тут. Усю дорогу в одну сторону і назад був такий хаос і штурхання. Чесно кажучи трошки аж задовбало.
Плавання я зробив за 34:00, що повільніше ніж заплановано, але не катастрофа.
Спочатку біглося непогано
В транзитці зайняло якийсь час почистити ноги від піску, і наче робив все доволі швидко, але зайняло усе аж 3:23.
Скочив на вел і почав призвичаюватися. Вже за кілька хвилин ми були за межами міста і по гарної якості дорозі можна була нормально вкладатися. Треба сказати, що траса вело дійсно непогана і навіть можна на ній пробувати щось показати. На всю трасу можна виділити три гірки з яких дві не надто круті, але дуже довгі. І якщо розумно на них крутити то проблемою вони не мали б бути.
Траса бігу мала як пласкі ділянки так і гірки
Вело пройшло доволі не цікаво. Було надзвичайно яскраве сонце, але температура не надто висока, не перегрівався. Проте вже на половині дистанції почав відчувати біль у ногах і намагався не нашкодити собі так щоб не подолати біговий етап.
Що дивно навіть після 50 км я обганяв доволі повільних велосипедистів (і мене звісно обганяли дуже швидкі) – невже вони настільки відірвалися від мене на плавання? Скоріш за все не розрахували сили і скинули темп на вело.
По дорозі назад один з довгих спусків (він же затяжна гірка по дорозі туди) мав заборону на використання аеробарів (лежака) та не можна було обганяти. Це десь кілометрів 4-5. Доволі незвично і призвело до легкого скопичення велосипедистів де попереду їхав хтось хто постійно гальмував.
На бігові дуже рятувала крига на пунктах харчування
Приїхав до транзитки, зіскакую з вела, забув що у мене за сідлом висока пляшка – чіпляю її ногою і падаю. Але тут же піднімаюся і біжу далі, наче нічого не пошкодив. Потім перевірив – трошки обдер коліно і долоню, але навіть не до крові.
У підсумку вело за 2:40:24, треба їхати швидше, але ноги казали – ні, це десь близько до межі.
У транзитці знову кудись витратився час – 2:48, але тут хоча б шкарпетки одягав, це зрозуміло.
Бачу фініш попереду!
Біговий етап був дуже нерівний – частково по парку, потім нескінчені повороти у приватному секторі, потім довга нудна ділянка туди і назад обабіч траси. Два кола. Проте майже на всій дистанції були глядачі які підбадьорювали.
Пункти живлення з водою, Gatorade, гелями Maurten, Red Bull та іноді кригою були через кожні 2-3 км і це дуже допомагало. На кожному пункті я обливався водою і робив ковток Gatorade, а на трьох останніх вже брав Coca Cola заради кофеїну.
Проте крига була не на кожному пункті, а от вона допомагала найбільше – коли її висипаєш за пазуху то охолоджу і тане вона ще 2-3 км.
Фініш!
Там де було багато поворотів були і противні короткі гірки – хоча і не довгі, проте доволі круті.
І власне десь на другому колі я почав відчувати, що м’язи ніг напрацювалися. До того вдавалося тримати запланований темп, але після певної точки він почав падати і ставало все важче і важче його тримати на рівні. І це була саме проблема з ногами, а не загальне виснаження.
Після бігу ще деякий час хапали судоми в стегнах, боліли стопи та литки. І саме противне – все це тривало майже тиждень. Рятувався соком квашених огірків.
Як би там не було, а мати можливість приймати участь в подібному – це привілей і цим треба дорожити
Дивлячись назад я може міг трошечки швидше зробити плавання, міг зробити швидше вело, але тоді не зрозуміло чи пробіг би взагалі. А от пробігти швидше б не зміг.
В результаті біг за 1:40:28, якщо не найкращий мій біговий результат для цієї дистанції.
Підсумки:
Час – 5:01:04.
19й у віковій групі 45-49б 140й серед чоловіків, 162й у загальному заліку.
Вже кілька місяців у нас (вірніше у мене, бо у Олени є своя Volkswagen Golf GTI 2017) ця нова машина (раніше була Subaru Forester 2016) і я вже можу сказати кілька речей про неї.
Touring це тип комплектації моделі, в лінійці самий вищий, тобто в ній є все що теоретично можливе на Форестері.
Головна причина оновлення була… чесно кажучи особливої причини не було, але я думаю коли є можливість оновлювати модель яка подобається кожні 4-5 рокі то так і треба робити – усі дрібні та великі покращення, а машина вже знайома.
Я дуже задоволений оновленням, а далі перелічу те що подобається і трохи того, що не подобається. Але варто вкотре нагадати – я не знавець машин і дуже мало в них розумію. А тому мої оцінки дуже суб’єктивні і не мають відношення до того як ті хто розбирається в машинах їх оцінюють та порівнюють.
Отже з того чим дуже задоволений (у довільному порядку):
Колі як на картинці. Субару називають його “Весняна зелень лісу”, а я – “брудно-жаб’ячий”. Мені колір дуже подобається – він і не надто типовий і практичний.
Підігрів руля – ось цього дуже не вистачало у попередній машині. Комфорту додає неймовірно.
Більші та значно яскравіші протитуманні фари – у моделі 2016-го вони були дуже слабенькі, а тут прямо як друга пара фар.
Колеса більші на 1 дюйм – наче дрібниця, а сидиш вище і дорога відчувається більш рівною.
Двигун тихший, і це не моя суб’єктивна думка, а одна з тих змін яку самі Субару рекламують.
На даху вже одразу встановлені рейки та перекладини на них. Дрібниця, а зручно.
Кнопка старт/стоп – ключ тепер безконтактний і його достатньо просто мати в кишені.
На ручці дверей водія та пасажира є зона торкнувшись якої можна закрити чи відкрити машину якщо мати при собі ключ.
В багажнику є кнопка яка не лише закриває багажник, але і лочить машину. Зручно набрати в руки покупки, натиснути кнопку і знати, що воно усе само закриє та замкне.
Режим автоматичного перемикання дальнього/ближнього світла – коли машина визначає, що поблизу нікого нема то сама вмикає дальнє. А як тільки з’являються фари на зустріч, чи скажімо світлофор – перемикає на ближнє.
Шкіряний салон – це просто виглядає дуже добре і зелений колір машини приємно комбінується з вишнево-коричневою шкірою сидінь.
Система навігації тепер від TomTom – краще ніж було, але у порівнянні з тим, що є на смартфонах – дуже так собі.
Аудіо система та що і була – від Harman Cardon, мені дуже подобається звук, тут ще й баланс частот краще налаштували.
Машина може розпізнавати двох різних водіїв і відповідно ставити крісло та бокові дзеркала у положення налаштовані для водія.
Є система яка стежить за очима і починає панікувати (пікає противно) коли не дивишся на дорогу кілька секунд.
Ага, і ледь не головне – коли зупиняєшся то машина сама глушить двигун, а коли відпускаєш педаль тормозу то знову заводиться. Спочатку це було не звично, але при цьому на екрані показує скільки зараз і за весь час було зекономлено бензину. І на мій подив на світлофорах за кілька місяців я вже простояв майже 5 годи і заощадив пару літрів бензину. Тепер вже звик і не подобається коли інша машина не глохне коли на гальмах – я ж нікуди не їду, чому двигун працює?
Але не все на жаль ідеально, треба згадати і про не дуже хороше:
Перше – це вже згаданий Android Auto. Він наче і є, але користуватися ним іноді буває неможливо.
Мультимедійні функції було переписано, але через те, що розробку віддали в Індію і фактично написали все заново є купа дрібних проблем. Кілька прикладів:
Режиму тиші не існує взагалі. Тобто заводиш машину і починає волати радіо чи музика зі смартфона (та що було увімкнена раніше). Її звісно можна вимкнути, але заводиш наступного разу – знову те саме. Рішення – вибрати XMM радіо, канал 0… коротше типове “це не баг, а фіча”.
Є можливість дзвонити та приймати дзвінки, є навіть телефона книга та фаворити в контактах, але нема можливості щось додати в ті контакти та фаворити. От так от тупо просто не дописали фічу. Рятує лише те, що усі дзвінки як правило зараз роблять прямо з телефона.
Мені не дуже подобається як переробили отвори вентиляції для першого ряду (внутрішні) – в них тепер нема як регулювати напрямок чи силу. Тобто взагалі нічого регулювати не можна. Хоча там навіть є якась ручка на них, але вона не впливає на тік повітря взагалі ніяк.
