З моменту нападу Хуйлостану на Україну не можу уявити як писати чи перейматися такими буденними і дрібними речами як фільми, музика, подорожі і навіть тренування. Але в той же час якщо не перемикати себе насильно хоч на щось можна дуже сильно нашкодити своєму психічному стану і здоров’ю, і кому від цього буде користь?
Злість та розпач, неможливість якось суттєво допомогти, хаотичні пошуки де і як себе можна задіяти… Важливо лишатися тверезим, зосередженим, раціональним як би нереально вся ця ситуація не виглядала. Можу комусь допомогти просто зараз і роблю це, сподіваюся все скінчиться як скоріше і буду вже допомагати відновлювати і розбудовувати. Але це вже після перемоги.
Прощення не буде. Ніколи, ні за яких обставин. Росія має бути розорена, розділена, а бажано лишатися в ницості та бідності назавжди. І що зможу для цього зроблю. Але це теж потім.
А поки мій блоґ буде і далі заповнюватися легенькими нісенітницями про фільми (які я не можу зараз дивитися, буду писати про те що дивився до початку війни), про подорожі та інше таке. І я знаю, що пишу ще для себе – мене і так не дуже багато людей читало, а зараз їм взагалі не до того. Але для мене це вже за кілька років стало звичкою і буду писати щоб хоч так повернути фрагменти реальності в життя.
Це мої перші взагалі кросівки від найстарішого виробника бігового взуття на планеті – від Mizuno. Кросівки рекламуються як підвищеної м’якості для щоденного бігу та широкого діапазону задач.
Чи так це насправді наскільки ці кросівки хороші, та чи можна їх радити? Отже суміш хорошого, не надто хорошого та просто деяких приміток:
Повна ціна на момент написання (на сайті виробника – Men’s Mizuno Neo Zen Running Shoe – Mizuno USA) складає $150. Але оскільки також на момент написання з’явилася друга модель то їх можна купити за $100. Я ж свою пару купив за $75.
Верх є одним цільним і доволі еластичним шматком синтетичного матеріалу який щільно облягає стопу так щоб нічого ніде не рухалося взагалі. Але при цьому робить він це так ніжно, що про цей факт забуваєш взагалі. Один з найкращих верхів які я будь-коли бачив. ДО того ж язичка нема.
Підошва м’яка, навіть дуже м’яка. А те, що вона доволі вузька робить її нестабільною і вона в буквальному сенсі “плаває” під стопою якщо не стежити за тим як ставиш ногу.
У кросівках з самого початку дуже м’яко і комфортно, але ця м’якість з часом починає набридати. Це м’якість без пружності, є певне відчуття, що провалюєшся у підошву.
За відчуттями біжиш в них дуже повільно, хоча дивлюся на годинник – тем не такий вже і поганий. Проте я би не став в них бігати ні інтервали, ні темповий біг, ні навіть довгі дистанції.
В цілому ці кросівки, не зважаючи не те які вони комфортні і як добре сидять є дивним випадком і для мене не підходять ні для чого взагалі. Я абсолютно не згоден з оглядачами які згадують їх як альтернативу універсальним Asics Novablast, але для мене вони просто м’які, в них не так приємно тримати темп і прискорювати ся доволі сумно.
Якщо ж порівнювати з теж нестабільними у підошві Adidas AdiZero Evo SL то у останніх є пружність якої взагалі нема, навіть натяку у цієї моделі Mizuno. І в Evo SL хочеться бігти і бігти швидко, а в Neo Zen хочеться повільно йти.
Кому на мою думку можна порадити ці кросівки? Це доволі дивна модель яка має комфорт і м’якість, але яка також вимагає хорошої техніки бігу… Можливо бігунам які мають досвід, але лише відновлюють тренування після тривалої перерви. На жаль так ось.
Свого часу я якось написав про піджанри фентазі і подумав, що непогано було б і про інші деякі жанри фантастики щось подібне написати. Але наснаги стало лише на космо-оперу. Отже…
Космо-опера – назва яку вигадали як насмішку над жанром, але яку автори та читачі полюбили і почали використовувати. Для порівняння вестерни іноді називають кінною оперою (або оперою на конях), але прихильники вестернів просто ненавидять таку зневажливу назву.
Космо-опера з’явився як несерйозний, розважальний жанр де не варто було шукати глибоких думок та ідей і де саме легка розвага була основою і сенсом. Здавалося б цей жанр мав швидко набриднути і зникнути, але дивовижним чином космо-опера змінювалась, розвивалася, поверталася до основ, саме себе збагачувала і сьогодні є практично вістрям наукової фантастики. Переважна більшість людей які не прагнуть розбиратися у жанрах та під-видах наукової та іншої фантастики сьогодні саме про космо-оперу і думають як про наукову фантастику.
Космо-опера багаторазово проходила підйоми і падіння, еволюційні ривки та концептуальні етапи. Звісно все це відбувалося не лінійно, а деякі твори з’явилися занадто рано, і так само хвостом тягнулися нескінчені самокопіювання. Також це жанр який складається не лише з літератури, але і повноцінною долею в ньому є фільми, серіали та комп’ютерні ігри.
Початок жанру можна вести від творів Дока Сміта перші з яких опублікували ще у 1920-х роках. Це була доба пригод в цьому жанрі. Фізичні закони та логіка були не так важливі як карколомні історії в яких земні герої у плавках та плащах рятували світи і цілі галактики. Геніальні вчені та їх винаходи які робили героїв непереможними, космічні кораблі які легко долали швидкість світла, іншопланетяни які або отримували по пиці, або прислуговувалися людям. Жанр був неймовірно популярним майже 20 років і подарував нам таких героїв як Бак Роджерс та Флеш Гордон. І до приймів цього етапу жанру космо-опера поверталася знову і знову.
Закінчення Другої Світової, ядерна зброя і космічні польоти які стали реальністю змінили жанр. І сама наукова фантастика подорослішала. Настала епоха інженерів. Редактори, автори та читачі почали вимагати логіки, обґрунтувань та принципової наукової можливості пристроїв та явищ. Твори помітно змістили фокус на пояснення причин, того як речі влаштовано і завдяки яким принципам їх дія можлива. Саме в цю золоту добу з’явилися класичні твори як “Фундація” Азимова, “Кінець дитинства” та “Місто і зірки” Кларка. Падіння імперій, занепад та відродження людських цивілізацій – це була не імовірність, а неминучість яку можна було пояснити чисто математично. Політика, а іноді і економіка зненацька стали невід’ємною частиною наукової фантастики саме в цей час. Якщо у Всесвіті були іншопланетяни то вони були занадто незрозумілі і в цілому ідея “ми до цього не готові” щодо передчасного виходу людства у Всесвіт стала дуже поширеною.
Космічна перегони та озброєння двох таборів, соціальні зміни – все це спричинило відмову від ідеї, що майбутнє буде логічним та науково-обргунтованим і фантастика золотої доби раптом стала занадто і нереалістично раціональною. Почалася ера Нової Хвилі – епоха поетів та філософів у космо-опері. Фокус змінився на мораль та людину в цілому. Той самий Майкл Муркок який одночасно ламав устої фентазі намагався зробити те саме і у науковій фантастиці. Мабуть найбільш відомим твором тих часів є “Дюна” Френка Гербета де крім вже звичної політики велику роль почали відігравати теми як релігія та навіть екологія. Неможливо психоделічні твори Семюела Делані як “Вавілон 17” ключовими зробили внутрішній світ людини, те як мислення відбувається взагалі і навіть мову. І мій улюблений Філліп Дік саме в цей час писав про те, що реальність не обов’язково реальна, пам’яті не можна вірити і своє власне існування не завжди можна довести навіть самому собі. Урсула ЛеГуін в той же час збагатила жанр антропологією, принесла ідея як “стать – це градієнт” і зробила фокус на культурах суспільств. Вперше головними дійовими особами стали не хороші, а іноді навіть відверто погані персонажі. “Космічна Одісея 2001” Кубрика і “Соларіс” Тарковського теж фокусувалися на тому як працює процес сприйняття героїв, на те чим є свідомість та чому вона існує взагалі. Головним питання стало – що це все означає, для чого воно і чому існує.
Наступний етап у жанрі почався фактично за одну ніч. Вихід на екрани “Зоряних війн” став без перебільшення культурною подією яка змінила не лише наукову фантастику. А космо-опера повернулася до переосмислення свого минулого і змішала пригоди з раціональним мисленням інженерів, але і про політику, економіку та переживання особистості теж не забули. Космо-опера стала найбільшим жанром у науковій фантастиці і стала частиною поп-культури. Переважно фільми та серіали як “Зоряні шляхи”, “Зоряний крейсер Галактика”, “Вавилон 5” визначали жанр. Гра “Еліта” вперше дала гравцям можливість уявити себе пілотом космічного торгівельного корабля. Жанр став яскравішим, з вибухами та спец-ефектами, але неминуче спростився. Це була доба гламуру, іграшок та небаченої до того масовості і навіть діти стали аудиторією. Космічні подорожі знову стали безпечними, дійові особи або добрими, або злими без градацій. За якісь 10-15 років іграшками, лазерами та мечами на пустельних планетах і гіпер-тунелями для космічних кораблів жанр виродився до набору кліше та самокопіювання.
Почалася доба Нової Космо-Опери – складнішою, розумнішої, але часто гнітючої та безрадісної. Власне цей етап почався з книги “Центаврійський пристрій” Джона Харрісона, але знадобилося майже 15 років щоб читачі дозріли до неї. Головний герой не надто хороший, він навіть знає, що віне поганий, а ще його кидає через події і сам він мало що контролює. Це власне і стало новою темою жанру в цілому. “Гіперіон” Дена Сіммонса, та “Вогонь над безоднею” Вернора Вінжа показали, що можливості людей та їх розуміння є обмеженими, закони фізики не обов’язково мають бути рівномірно однаковими по всьому Всесвіту та цивілізації неминуче виникаю і зникають. “Культура” Яна Бенкса показала анархічну цивілізацію з необмеженими можливостями самореалізації, яка при цьому не є такою, що однозначно сподобається усім. Для творів цієї доби також характерно демонструвати, що мораль є відносною і ситуативною і часто, що є правильним залежить лише від вподобань конкретної особи.
Це була прийшла готична доба космо-опери: усе не ідеальне, усе зламається та зникне без сліду, але в цьому є певна краса. “Простір одкровення” Алістера Рейнолдса, “Дисфункція реальності” Пітера Гамільтона, “Ковбой Бібоп” хоча і говорили про неминучість фіналу усього, але несподівано додали у жанр багато економіки – як все це функціонує. Ігри як “Ев Онлайн” та “Мас Ефект” робили акцент на механізмах економіки та неоднозначності морального вибору відповідно. Виживання людства, але все одно неминучий занепад, у фокусі – бачити красу навіть у цьому.
І нарешті доба у якій ми зараз, не масштаб, а перспектива – жанр нарешті подорослішав і має в собі все з попередніх етапів. Для сучасної космо-опери характерно робити більший акцент на емоціях персонажів, і саме внутрішні переживання дуже часто стають причиною рішень і вчинків. Книги Джеймса Корі та серіал за ними “Експансія”, “Діти часу” Адріана Чайковскі, “Інтерстелар” Нолана, і навіть переосмислена “Дюна” у двох фільмах та її передісторія в серіалі “Дюна: пророцтво”, невпізнана як серіал “Фундація” – все це про те, що саме емоції спричиняють рішення не лише кожної людини, але і суспільтв та цивілізацій в цілому. Це про те, що мораль лише умовна і що є правильним люди для себе обґрунтовують та виправдовують через переживання. А отже Всесвіт є таким як ми в ньому живемо. Сучасна космо-опера практично ніколи не робить людство центром, натомість ШІ, іншопланетяни та інші є рівноправними, а часто більш важливими та впливовими гравцями.
Що буде з жанром далі і до чого він звернеться у близькому майбутньому сказати важко, але зміни і потрясіння які відбуваються неминуче, як це вже ставалося і до того змінять і космо-оперу.
Один з небагатьох експонатів музею див – дзеркало яке показує лише половину відображення кожної людини
Отже після ранку на Ніагарському водоспаді ввечері ми попрямували в центр міста. Перша зупинка – музей див. Це невеличкий заклад на усього кілька кімнат де переважно можна зробити фото у порушених пропорціях чи подивитися як ті самі перспективи і пропорції ламаються перед твоїми очима.
Так щоб сильно довго і захопливо – це ні. Але в цілому цікаво, в центрі, якщо є нагода то можна зайти. Спеціально заради нього їхати не варто, але годину витратити можна.
Якось так
Далі ми пішли до вежі яка теж умовно знаходиться в центрі міста. Пройшли пару кварталів (площі, вокзал), трошки подивилися центральні вулиці. І вже почало темніти. Тож на вежу ми піднялися коли вже ставало геть темно. Але освітлене місто було добре видно все одно.
Вежа в Торонто значно вища за ту що в Сіетлі, а саме оглядове коло більше не набагато. І коли ми там ходили то я вже був доволі втомлений і мій стах висоти не так сильно давив.
Вид на вежу з центра міста
Наверху було доволі багато людей, прямо натовп. Але види були цікаві, тож неспішно кілька кіл ми зробили, а потім спустилися на поверх вниз де можна було подивитися вниз крізь прозору підлогу. Також на нижньому поверсі скляні стіни були під кутом і давали дещо інший вигляд.
В цілому доволі непогано і варто сходити якщо у вас буде час. Тут і саме місто можна оглянути, і якісь фрагменти географії в якій його розташовано. І там наверху доволі непогані кафешки зі столиками прямо біля вікон. І навіть магазин з сувенірами на нижньому поверсі непоганий за вибором і цінами – точно кращий ніж в Сіетлі.
Один з видів місто якраз перед тим як почало темніти
Що стосується самого Торонто – дуже хотілося б провести більше часу в ньому. Скоріше навіть на околицях міста де дуже багато великих парків на берегах водойм (пишу так, бо не певен чи то озеро, чи океанська затока, та і не суттєво). Можливо наступного разу. Але в цей раз ми лише пройшлися центром до вежі, і потім вже у темряві від вежі до парковки.
Місто виглядає великим і масивним, сучасним. Якщо порівнювати знову ж таки з Сіетлом то можливо навіть трохи схоже, але будівлі більші, вулиці ширші, бомжів менше.
Олена на фоні нічного Торонто
Але також не склалося враження цільного міста, все це для мене виглядало як просто широкі вулиці з великими і доволі випадковими будівлями. Не виникло ніякого настрою чи враження. Однозначно треба гуляти тут ще. Хоча з іншого боку великі міста – це не моє, і дуже не часто мені щось в них подобається.
Потім ми майже годину повертали в район в якому знімали житло – настільки Торонто велике. А той район виглядав як геть інше місто зі старими переважно будиночками. Поте коли глянули на ціни – це був шок. За крихітні хатки практично без дворів просять мільйони, іноді більше 10 мільйонів. Хоча це район в якому нема ні офісів, ні магазинів, ні злочинів.
У фонтані з фігурками собак різних порід була одна киця – Олена її побачила одразу
Ніагарський водоспад в годині машиною від Торонто і з першого погляду виглядає як озеро яке зненацька провалюється
Короткий звіт, переважно заради світлин, про нашу нещодавню подорож Канадою. В цій подорожі ми дуже багато часу провели в дорозі і за 5 днів відвідали 4 великі міста отримавши фрагментарне уявлення про них. Тому і дописи в цій серії будуть таким доволі хаотичним.
Для розуміння масштабу фото з кораблем повним туристів на фоні водоспаду
Отже почали ми з Торонто в який прилетіли прямим рейсом з Сієтла – це 5 годин в одну сторону. В Торонто я вже колись був проїздом коли кілька років тому їздив наймати студентів для Tableau. Але того разу я більше часу провів в Ватерлу, де власне і був університет, а в Торонто лише прогулявся по одному парку.
Усього у нас був один день в Торонто, тож першу частину ми провели на Ніагарському водоспаді, який приблизно в годині машиною з того району де ми знімали житло.
Вихід на нижній рівень водоспаду проходить по підземному (глибина – 45 м) тунелю довжиною 700 метрів
Якщо ви були на водоспадах Ісландії, чи бачили ще якісь подібні – не варто того ж очікувати від Ніагари. Цей водоспад не такий високий, а тому значно тихіший. Проте від надзвичайно широкий – практично на весь краєвид з певних точок.
Тому перше враження може бути розчарування, яке підсилюється неймовірною кількістю туристів. Але доволі швидко починаєш їх ігнорувати, а як зайти під землю і пройтись до нижнього рівня то можна і позбутися натовпу. На мою думку на Ніагару треба їхати на довше і ходити туди впродовж 2-3 днів мінімум. І бажано в дуже погану погоду щоб було якомога менше туристів.
З оглядової площадки нижнього рівня видно і Канаду і СШААле в цілому атмосферноНавіть дуже атмосферно
Написати хочу не скільки про бренд та конкретну модель, а скоріше про цілий клас наколінників які, як з’ясувалося, працюють неочікувано добре. І йдеться про ціну в районі $50.
У мене проблеми з обома колінами з різних причин, на одному навіть робили операцію і вирізали частину меніска. А тому коли збільшується обсяг та/або інтенсивність бігових тренувань то починаються неприємні почуття, аж до необхідності пропускати тренування.
Тренер порадив наколінники і я спочатку спробував пару різних моделей, які проте не працювали. Тому після додаткової консультації довелося придбати ще й такий варіант з кільцем та пружніми елементами по боках.
І зізнаюся – я був дуже скептичний щодо цього варіанту. Але ж перша вже пробіжка, а потім і усі наступні довели – воно працює.
Завдяки кільцю на коліні обмежено рух колінної чашечки, що запобігає певному виду проблем (і вони у мене є в лівому коліні). А пружні елементи зменшують навантаження на суглоб. Не так щоб взагалі зменшують, але відчутно.
І відчувається це так, що коліна менше, лише трохи, але все ж таки відчутно менше болять під час бігу. І після тренування біль теж менша і проходить швидше.
Інше побоювання було чи не будуть наколінники заважати під час бігу якось. Ні, цього нема. Їх постійно відчуваєш, і можливо якщо дуже довгі тренування, чи якийсь дощ то буде більш відчутно. Але ті швидкі повтори і темповий біг, що я їх робив – це без проблем.
Проте проблемою стало саме регулярне використання, про що і треба попередити. Якщо бігати в цих наколінниках часто, а для мене це означає два тренування поспіль, то гарантовано маю судоми в стегнах. Судоми там де в мене їх ніколи не було не від бігу, не від вело.
І рішення просте: розминку і заминку, а бажано і частину тренування бігати без наколінників. Тобто в прямому сенсі я біжу розминку без них, потім одягаю їх перед інтервалами, потім знімаю перед заминкою. І цього достатньо.
Від цього виробника у нас для котів вже є роботизований туалет Petkit PuraMax 2, а тому коли виникла необхідність придбати автоматичну годівницю то цей бренд вже для себе ми відзначили як такий, що викликає довіру.
годівниця з камерою – можна в будь-який момент дивитися через неї
автоматичний запис фото чи відео коли кіт приходить їсти чи просто проходить мимо
мікрофон дозволяє слухати що там відбувається
розклад за яким можна насипати порції
два відсіки для корму на 2 та 3 літри
можливість говорити через неї – ми пробували, але наші коти лякаються і нервують
Для усього переліченого вище потрібен додаток на смартфон. І він наче є, але дуже такої собі якості: часто показує помилку з’єднання навіть коли обидва пристрої в одній мережі. І відео на кожну найпростішу операцію (як от повернути телефон) починає завантажуватися з самого початку. Коротше кривенький додаток.
Також є підписка за $22 на рік яка дає наступне:
замість фото записуються відео (від кількох секунд до пари хвилин) і зберігаються 7 днів
відео можна завантажувати на телефон
можна робити VLOG – це підсумок за день тривалістю 30 секунд під поганеньку музику. Дуже неякісно зроблена фіча.
Ми підписку оформили, але лише через те, щоб можна було дивитися та завантажувати відео – це особливо корисно коли ми з котами в різних зонах.
У підсумку скоріше хороша покупка ніж погана. Можливість подивитися запис, подивитися, що зараз відбувається, додати їжі, та і просто видавати їжу за розкладом – це зручно. Виглядає цей пристрій також дуже непогано, працює тихо, весь біленький і чистий. Таця в яку сиплються смаколики металева (схоже навіть тефлонова) і до неї нічого не чіпляється – її достатньо сухою серветкою протерти. Взагалі навколо все чистенько і котам схоже теж подобається.
У XVI, XVII, та особливо XVIII сторіччі вчені Старого та Нового Світів які були виховані як християни і в цілому були віруючими стикнулися з проблемою – усі відкриття, закони та принципи дії можна було пояснити чисто математично та механістично. І проблема була в тому, що все це можна було пояснити не вводячи поняття Бога. Тобто таємниці природи відкривалися, а Бога видно не було. Це і спричиняло певну кризу для кожного з вчених та натуралістів. І навіть критикували відкриття та ідеї Галілея, Ньютона та Кеплера – в них не було Бога, сама лише механіка.
Рішенням проблеми стало виникнення Деїзма – віри у те, що Бог дійсно існує, дійсно є творцем Всесвіту, всі закони природи походять від Бога і в усьому є розумний дизайн, але, і це дуже велике “але” – після завершення творіння Бог лишив Всесвіт як є і займається якимись своїми справами які ми не можемо збагнути за усього бажання. Побічним ефектом такого релігійного переконання стало те, що деїсти не вірять у Христа як бога і не приймають ідею Піднесення чи Страшного Суду. Такий ментальний фокус дозволив примирити віру та науковий підхід, хоча зараз здається вже дещо надмірним і практично повністю витіснений агностицизмом.
Майбуть найбільшим критиком деїзму був Паскаль, на переконання якого людського мислення, а особливо логіки не достатньо щоб розуміти Бога, його наміри та вчинки. Власне критикуючи деїзм Паскаль і висунув свій відомий аргумент, що вірити в Бога є раціонально: якщо Бога нема, то нічого і не змінилося, а якщо є – то віруючий у виграші. Звісно потім цей аргумент було спростовано багато разів різними способами, але до поширення атеїзму (а насправді і досі) деякі віруючи цілком свідомо використовують аргумент Паскаля.
Деїзм став містком між науковим підходом та не надто глибокими релігійними переконаннями і стверджує, що план за яким усе побудовано є добре продуманим, що складність творіння означає наявність творця, та що дива, рай та пекло і ось все це – то є вигадки.
Деїзм як відгалуження християнства, хоча і вже не дуже дотичне до нього існує і сьогодні, є церкви та всесвітня організація. Більше того – деїзм має гілки та варіації. Деїзм зараз більше схожий на напрямок філософії та фокусуєтсья на внутрішніх переживаннях і спробі їх примирити з зовнішнім світом. Якщо дуже спрощено – духовність без релігійності.
Доповнення з коментів: Під час Французької революції Максиміліан Робесп’єр створив «культ Верховної Істоти» як нову державну релігію, що мала замінити римо-католицизм та атеїстичний «культ Розуму». Цей деїстичний культ ґрунтувався на вірі у Верховну Істоту й безсмертя душі, а поклоніння в ньому зосереджувалося на громадянських чеснотах і патріотизмі, що втілювалися через публічні свята. Офіційний статус цього культу, а також ключова роль Робесп’єра в пов’язаному з ним «Святі Верховної Істоти», ймовірно, сприяли його падінню в липні 1794 року.
Цей текст було написано у Facebook у жовтні 2022-го – коли ми всі, на жаль, мали вже почати розбиратися у багатьох речах, про які раніше навіть не замислювалися.
Battle Dress Uniform – перший широковживаний камуфляжний малюнок
Мені здалося цікавим, можливо вам буде так само. Написане далі не для спеціалістів і скоріш за все у мене є помилки. А тому якщо ви в цьому розбираєтеся і вам є що сказати то напишіть у коменті.
Першим широковживаним військовим камуфляжем став малюнок Battle Dress Uniform (форма військового одягу) який з 1980-го поступово почали використовувати практично у всіх арміях світу (іноді з місцевими варіаціями). В США цей малюнок використовували до 2005 в Морській Піхоті, до 2008 в Армії, до 2011 в Повітряних Силах і до 2012-го на флоті. Цей камуфляж має безліч варіацій та розмірів “плям” призначений для маскування солдатів в різних природніх умовах.
Але піксельні камуфляжі працюють не так. Перший піксельний (тобто сформований невеликими квадратиками – пікселями, майже як на сучасних екранах) камуфляж Dual Tex (подвійна технологія) чудово маскував як на близькій так і на далекій відстані і зараз є типовим малюнком для військ НАТО. А експерименти з ним почали ще в кінці 70-х.
Dual-Tex – перший піксельний камуфляж
У 1990-му офіцер армії США Тімоті О’Ніл (зараз відомий розробник камуфляжів) на своєму комп’ютері у графічному редакторі намалював перший піксельний дизайн. І як швидко з’ясувалося для нашого мозку ці “пікселі” які по суті є “шумом” відфільтровуються нашим мозком і ми просто не помічаємо ці плями “шуму”. А шумом цей малюнок сприймається саме тому, що в ньому нема ніякого шаблону, тобто нічого що б здалося нам чимось природнім чи рукотворним – це і не природа, і не зроблене людиною. І піксельний камуфляж працює не тому, що солдати зливаються з оточенням, а тому, що вони виділяються як плями шуму і наш мозок їх “вирізає” з картинки світу. Цей дизайн було запатентовано Канадою як CADPAT, а тому коли Морська Піхота США захотіла собі щось подібне вони мусили розробляти свою версію.
CADPAD – канадський піксельний камуфляж, основа для сучасних піксельних
Отже дизайнери Морської Піхоти США поїхали у Home Depot (мережа магазинів будівельних матеріалів та інструментів) і серед зразків кольорів обрати створений Ральфом Лореном (так, тим самим знаменитим дизайнером одягу) колір Coyote Brown (коричневий койот) як основу свого піксельного малюнка. Далі цей малюнок зробили у двох кольорових версіях: для лісу (оливковий, світло-зелений та темно-зелений) та пустелі (зелений коричневий, сірий та світло-коричневий) MARPAT. І перед його впровадженням усі варіації було випробувано у багатьох різних природніх та погодних умовах.
MARPAT – піксельний камуфляж морської піхоти США для пустелі
Тим часом Армія США теж захотіла собі новий камуфляж, але Морська Піхота запатентувала свій дизайн і не дозволила Армії використовувати його.
Coyote Brown
Отже з 2002-го по 2004-й армія США витратила 5 мільярдів доларів на розробку малюнку камуфляжу під назвою Universal Camouflage Pattern (універсальний шаблон камуфляжу) який зараз усім відомий і асоціюється з армією США. Але цей камуфляж не люблять військові США бо він не працює на полі бою. Дизайнери (справжні дизайнери, а не військові) прийняли рішення позбавитися чорного та коричневого кольорів – бо таких за їх думкою нема в природі. І вийшов у них Desert Tan 500 (пустельний загар). І хоча цей камуфляж дуже круто виглядав, проте на відміну від того, що було у морпіхів він не лише маскував, але і робив солдатів на полі бою більш помітними. До того ж дизайнери не подумали про те як цей малюнок буде виглядати з різним освітленням і не проводили польове тестування.
Universal Design Pattern – офіційний камуфляж армії США, який не працює на полі боюDesert Tan 500 робить людей більш помітними насправді
Новий малюнок під назвою Urban Track (міська стежка) було складено з відтінків зеленого. І знову вперше його випробували на полі бою де з’ясувалося, що групи “пікселів” занадто маленькі і спричиняють оптичний ефект коли солдати у тривимірному просторі на відстані виглядають як накладені зверху двовимірні фігури і цим дуже сильно виділяються серед будь-якої місцевості. Цей ефект має назву “ізоілюмінації” коли пікселі замість “розмазувати” фігуру і робити її непомітною роблять її чітко інородною натомість. Проблема була настільки серйозною що Армія мусила просили у Морської Піхоти надати їм форму. І вчергове почали розробку нового малюнку. У 2010-му цю розробку ще не було завершено і Конгрес працює над пропозицією створити єдиний камуфляж для будь-яких військ США з ціллю заощадити бюджет і збільшити сумісність.
Urban Tan – наче підсвітлює і окреслює фігури людей на відстані
Adidas AdiZero Evo SL на момент написання є чи не найкращими біговими кросівками “для усього” – тобто повільного, тривалого, швидкого та темпового бігу. Більше того – кросівки популярні не лише серед бігунів, але і як повсякденні, що для мене дуже дивно.
І звісно виробник не оминув скористатися нагодою і випустив, та продовжує випускати різні модифікації. Конкретно ця має інший матеріал верху – тут замість синтетичної “сітки верх щільний, але тоненький, без будь-яких вентиляційних отворів.
Для чого саме виробник зробив такий верх я не знаю, та і не переймаюся. Є підозра, що для повсякденного, не обов’язково бігового використання. Але я подумав, що в трохи прохолоднішу погоду, та легкий дощ, такий верх буде трохи кращим.
Але все ж таки головною причиною купити цю модель були знижка: з повної ціни в $150 я придбав свою пару за $75. Що просто неймовірно хороша ціна за, повторюся, можливо найкращі універсальні кросівки зараз.
Варто вкотре нагадати, що як і багато інших моделей Adidas, ці кросівки вибагливі до техніки бігу і просто вимагають правильно ставити стопу. Також вони найкраще відчуваються у не геть повільному темпі. Тому я би не радив їх початківцям.
На момент написання я вже кілька разів в них побігав: відносно довгу дистанцію в середньому темпі, швидкі інтервали. І чесно кажучи на нозі вони для мене абсолютно такі самі як і оригінальна модель – легкі, пружні, трошки агресивні, дозволяють прискоритися та тримати темп буз зусиль, і взагалі примушують наче бігти трохи швидше. Дуже мені подобається.
