Ще одна активність яку я завжди хотів спробувати, але не так сильно щоб воно мені постійно муляло. І ось Новий Рік видався хорошою нагодою – легше втовпитися, плюс є чим зайняти себе в цей день.
Ми вибрали двогодинний тур і це було правильне рішення – ми і накаталися достатньо, і при цьому втомилися не настільки сильно щоб зненавидіти цей вид діяльності вже за першої спроби.
Самі снігомобілі на яких ми каталися призначені для прокладених доріг (існують ще версії для бездоріжжя) і що мене найбільше вразило – рулювати практично не потрібно взагалі. Машина сама тримається прокладеної доріжки і насправді щоб спрямувати її кудись в іншому напрямку треба докласти чимало зусиль. Скоріше просто “підрулюєш”, але не добре накатаних доріжках за руль можна просто триматися.
Також я не очікував, що снігомобілі створюють хвилі по дорогі які збиваються в тверді бугри на яких потім стрибаєш як на пральній дошці. Насправді простіше їхати швидше ніж повільно і в цілому можна навіть порівняти в дечому як вони їздити верхи – треба одночасно бути і розслабленим, але і тримати певну позу.
Управління снігомобілем дуже просте – на одній ручці є важіль газу який майже практично натиснутий. Інша ручка має гальма (гальма блокують гусеницю), але ними жодного разу я не скористався. Власне як лише скидаєш газ то машина сповільнюється майже миттєво.
Для крутих поворотів можна допомагати машині перевалюючись на один край, але це теж не обов’язково і можна просто повільно повертати.
Мабуть найменш комфортна ситуація для новачків – це спуск з крутих гірок. Особливо в нашому випадку де з одного боку догори завжди круті уривища, а сам напрямок машини як я вже написав вище ти майже не контролюєш. Перші рази страшнувато і починаєш скидати газ, але не міняється нічого крім того, що тепер той же спуск долаєш повільніше. Тож згодом я став навпаки додавати газу.
За пів-години як ми почали їздити стало геть темно, але ліхтарі якими обладнані машини дозволяли бачити нормально.
В цілому сподобалося і таку активність я можу порадити. Але так щоб самому кудись знову їхати 2 години – то може і ні.
Після того як мені авіакомпанія поламала велосипед під час перевезення (це сталося коли ми летіли з IronMan 70.3 Boulder додому) крім заміни власне велосипеда постало питання вибору жорсткого чохла. Бо Sciconsports Aerocomfort звісно класний і ним багато хто користується, але якщо чохол не жорсткий то поламана рама питання не “якщо”, а “коли” – в цьому на жаль я переконався сам.
Вибирати серед жорстких вело-чохлів є з чого, хочу вибір тут набагато менший. А ціні значно більші. І у більшості чохлів мені не подобалося те, що треба було знімати не лише колеса та сідло, але часто і руль. Цього робити я не хочу – не певен, що зберу все як треба і що не пошкоджу щось коли буду збирати та розбирати.
Власне тому і зупинися на чохлі Bike Box британського виробництва. В нього можна покласти вел лише знявши колеса (я додатково знімаю задній дерейлер).
Трошки про ціну. Сам бокс коштує 570 євро, але як я вже сказав виготовляють їх в Британії, а отже є ще пересилка. Пересилка коштує ще 270 євро. Отже маємо $1100 на момент написання. Це дорого, але близько до цін інших жорстких кейсів які можна порівнювати. Скажімо Thule для якого треба знімати руль коштує $1000 та плюс ще за доставку пару сотень – Thule RoundTrip Transition | Thule | United States.
Вкладати велосипед дуже просто насправді. Спочатку кріпимо заднє колесо петлями з липучками, кладемо прошарок м’якого метеріалу (в комплекті), зверху раму яку теж фіксуємо петлями. На іншу сторону коробки фіксуємо переднє колесо, ще прошарок матеріалу, закриваємо.
Сам чохол має кілька замків з трьох сторін і петель на них на які я чепляв маленькі замочки та карабінчики. Але народ буває кабельними стяжками фіксує. Проте це таке собі рішення – догляд в аеропорті їх розріже і потім не буде чим з’єднати знову.
Суттєвим і єдиним мабуть мінусом є вага цього чохла. Якщо у напів-м’який я клав не лише велосипед, але і усе спортивне обладнання для старту (гідро-костюм, вело-туфлі та шолом, кросівки, пляшки, харчування, тощо), то зараз лише сам велосипед все додає стільки ваги, що навіть аж трошки перевищує. Тому на IronMan 70.3 Indian Wells куди я вперше літав з цим кейсом я віз спортивні речі в окремій валізі.
Кейс до того ж немає ручок на боках, а отже покласти його на смугу транспортера чи в багажник машини може стати певною задачею. Проте сам він рухається доволі легко, колеса та і сам корпус виглядають надійно.
Коли з’являться додаткові враження можливо щось ще додам сюди, а поки маю певний спокій, що велосипед не буде знову поламано вантажниками в аеропорту.
Власне стартувати аж у Колорадо було спонтаним рішенням. Цього року я хотів зробити повну дистанцію (тобто 140.6 милі повного Iron Man) на Алясці. Але на початку року через проблеми з логістикою цей старт відмінили і я дуже довго вибирав де б стартувати. Ось тоді і подумалося – чому б не поїхати в Колорадо.
Переліт в Денвер не надто довгий – 2.5 години з Сіетлу. Далі взяли прокатну машину (цього разу Toyota RAV4 – розчарувалися) і менш ніж за годину вже були в Болдері.
Зупинилися ми в AirBNB яке виявилося дуже дивним. Це якась ферма за містом. Але одночасно і церква. Але і готель. Таке щось незрозуміле. Може згодом якось напишу.
І власне старт очікував навіть з певним нетерпінням, хоча і відчувалося – буде важко. Проте в день перед стартом пішов поплавати в озері (порозминатися) і коли виліз з води то відчув, що болять вуха і горло. І вночі вже відчув легку температуру, ту при якій крутить суглоби і м’язи.
Перед самим стартом було постійно трошки холодно, але не виходити на старт я не міг.
Плавання пройшло наче нормально, але дивлячись на час бачу що ні. 35 хвилин – це дуже довго. Мало би бути хоча б 33.
А потім на виході з води я побіг… і почав задихатися. Скочив на вел і відчув – не тягну.
За планом мені треба було видавати 230 ватт, але важко було тримати навіть 160. Іноді ставало легше, але іноді було так важко, що ледь в голові не паморочилося.
Коротше після першого кола (добре, що вело було 2 кола) я вирішив зійти. І правильно зробив. Потім мені було кілька днів дуже погано. Дійсно застудив горло і вуха.
Ну ось якось так я і стартував. Тепер і такий досвід маю.
Плавання пройшло непогано – рівномірно і без ексцессів
Відмінність цього року полягала в тому, що старт було перенесено на місяць пізніше – три тижні тому відбувся Чемпіона Світу на Коні (повна дистанція). А тому погода очікувалася суттєво іншою. І додатково поміняли суттєво біговий маршрут який був для мене великою проблемою.
Додатково цього року як і на повній дистанції старт розділили на два дні – жінки виступали в п’ятницю, чоловіки – в суботу. До того ж збільшилася кількість учасників: з 3 до 6 тисяч. І враховуючи, що цього року не було таких проблем з перельотами через COVID-19 до старту змогли дістатися люди з Європи та інших частин світу. А отже склад учасників був сильніший. В моїй віковій групі 45-49 замість 300 учасників як минулого року було більше 400.
На початку вело-етапу було доволі холодно і рукавички сильно допомогли
Плавання як і вело відрізнялося в першу чергу тим, що було помітно холодніше. І якщо минулого року не дозволяли виступати в гідрокостюмах то цього разу вони були обов’язкові.
З міста до точки старту учасників возили автобусом з пересадкою. Спочатку з великої парковки де всі лишали машини в центр міста (там же був фініш), а потім до озера. Все це займало хвилин 45-50.
Якість доріг переважно дуже хороша як і видимість
Для нас день почався о 5 ранку, а в транзитці я вже був десь до 7. Велосипед який здав у попередній день вже на місці, лишилося набрати води, розвести напої, розкласти їжу, одягти гідрокостюм, кілька разів відстояти чергу в туалет…
Олена приїхала трошки пізніше – глядачів привозили окремими автобусами. Людей дуже багато, усе дуже галасливе і неспокійне.
Стартували ми хвилями. Професіонали (яких було аж 60) десь о 7:30, а інші вікові групи через певний час після 8. Моя вікова група стартувала останньою, тож навіть трошки набридло чекати.
У Сніговому Каньйоні вугол гірки поступово зростає і місцями вставати з сідла просто неминуче
Кожні 10 секунд запускали по 10 людей, а тому особливої штовханини не було ні на старті ні впродовж плавання.
У воді було лише спочатку трошки холодно, але дуже швидко все минулося і я навіть забув про температуру. Вдалося втягнутися в ритм і більш-менш дотримуватися його впродовж усієї дистанції. І в принципі особливо більше нема чого сказати про плавання.
Плавання вийшло за 33:38 – майже на 2 хвилини краще ніж минулого року, але все одно дуже повільно.
Крім шкарпеток (що було правильним вибором) на вело-туфлі я одягнув спеціальні кавери для захисту від холодного вітру
На виході з води волонтери допомагали знімати гідрокостюми, але я цією допомогою не скористався і мене це не затримало особливо. А от що затримало так це час витрачений на шкарпетки, а особливо рукавички – на спусках вело було дуже холодно перші пару годин і я сам собі був вдячний за рукавички. Також одягнув тоненьку жилетку. Побіг за велом і далі у вело-туфлях (не захотів бігти кілька сот метрів в шкарпетках по асфальту) на вело-етап.
Усього на Т1 витратив 6:23. Це довго, але у порівнянні з іншими хто приблизно так же одягався наче і не дуже погано.
Два кола бігу означали, що ті хто лише почав бігли з тими хто фінішував і вікові категорії перемішалися
Вело було практично ідентично тому яке було минулого року з невеликими відмінностями. З ранку було трошки навіть прохолодно, але погода цього року була сонячна і навіть без особливо сильного вітру. І безхмарне небо весь час.
На вело я помітив наскільки сильніші учасники цього року: мене обганяли доволі багато і в цілому було видно, що практично усі сильні велосипедисту (у порівнянні зі мною).
Пам’ятаючи неймовірно складний підйом у Сніговому Каньйоні минулого року я їхав дуже консервативно і намагався економити сили. І все йшло доволі непогано, але десь на початку останньої третини дистанції я відчув, що втомився більше ніж мав би. Чи списувати це знову на висоту (все ж таки 1 км), або на слабку підготовку – навіть не знаю.
Більшість бігової траси проходила в оточенні глядачів які дуже добре підтримували
Дистанція на вело тягнулася дуже довго. І особливо довго через те, що мене обганяли дуже багато, а я не так щоб і багатьох обійшов. Але як би там не було ось він Сніговий Каньйон – 5 км в гору, і кут підйому лише зростає ближче до вершини.
Дуже боявся цього підйому, але виявилося не так усе і погано насправді. Так, було важко, і було одне особливо складне місце де я навіть почав думати чи не варто зупинитися на хвилинку. Але ні, все обійшлося і виїхав з доволі ще свіжими ногами. Навіть зрадів – зможу бігти нормально!
Саме місто крихітне, а види і в ньому і на його околицях дуже красиві
Далі дуже довгий і швидкий спуск, обганяю ще кілька людей, мене вже практично ніхто не обходить (мабуть усі сильніші за мене вже далеко попереду). Ось ми вже і в місті і їдемо повз бігунів… і як же їх багато! Це все люди які стартували за годину і більше до мого старту і вони або лише почали, або вже закінчують біг.
Розстібую вело-туфлі (Shimano SH-TR9), витягаю ступні, ставлю на туфлі… і мої шкарпетки прилипають до липучок застібки. Коротше відклеюватися і зупинятися – на це довелося витратити кілька зайвих секунд. Але таки зіскочів з вела і його тут же підхопив хтось з волонтерів.
Фінішна пряма
Вело вийшло за 2:48:30 – краще ніж минулого року майже на 10 хвилин, але можна ще хвилин 5 скинути якщо правильно розподілити зусилля.
Коротка пробіжка у шкарпетках по килиму доріжки до бігової сумки, ноги в кросівки, шолом в сумку, пояс з номером, окуляри та візор в руку, сумку волонтерам і побіг. На Т2 витратив 2:01. Можна навіть тут десь хвилину зекономити.
Позитивні емоції
Біг цього року був теж два кола, але без таких безумних підйомів та спусків. І хоча гірок вистачало проте можна було бігти. Я одразу відчув, що хоча ноги і наче не забити, але проте бігти не виходить – якось усе в’язне і буксує.
Перші пару кілометрів кожного кола в непомітну, але через це дратуючу гірку – наче мав би бігти, а щось так важко і ледь пересуваєшся. Далі ми звертали на поле для гольфу – туди був крутий, добре хоч короткий підйом. А на самому полі звивисті доріжки з поворотами, підйомами та спусками кожні кілька метрів. Навіть пару ділянок трави було.
Мені якось вдалося фінішувати між велики групами – наче сам-один на фінішних світлинах
Потім біжимо назад до старту ті ж самі пару кілометрів, але тепер це непомітний спуск, а тому бігти стає раптом легше. Добігаємо до кільця, біжимо далі у місто, через парк і назад. І знову трошки в гірку, і знову починаю буксувати.
А ось і друге коло. Треба сказати, що перше коло я пробіг доволі непогано і десь навіть близько до того, що і хотів. Але останній хоч і невеликий підйом мене чомусь виснажив і далі я вже ніяк не міг підтримувати потрібний темп.
Для мене особисто друге коло на подібних стартах проходить легше (хоча це не означає, що я біжу його швидше) – вже знаю чого чекати і скільки це буде тривати.
Одночасно і задоволений тим що прийняв участь і не дуже задоволений результатом
Зненацька дуже сильно почав боліти живіт (на той момент я вже замість Gatorade почав пити Coca Cola та Red Bull як завжди роблю на другій половині бігу), а потім його так скрутило, що мені довелося терміново бігти в туалет. І здавалося б після цього мало б бути легше, але ні, легше не стало. Тобто не теми зависокий, а просто вже втома накопичилася дуже велика.
Як би там не було ось нарешті і фініш! Цього року його облаштовано краще і виглядає він краще. Дуже радію, емоції прямо позитивні до неможливості.
Коли здавав вел зустів норвежців. Крістофер Блуменфельд (Олімпійський Чемпіон) який і виграв цей чемпіонат на зауваження Олени, що він якийсь маленький сказав “я не лише маленький, але ще і жирний”
Біг вийшов дуже погано – 1:51:56. І хоча це краще ніж минулого року, але дуже далеко від того, що хотілося б показати.
У підсумку вся дистанція за 5:22:38 – так собі, але знову ж таки у порівнянні з минулим роком це покращення.
Далі їжа (куриця з рисом), зустріти інших учасників з ким бачився до того, забрати вел та пакети з плавання та бігу і відпочивати в готель. На диво ноги не дуже і болять, а от загальна виснаженість дуже висока.
Густав Іден (Чемпіон Світу на повній дистанції) попросив мене присісти щоб на фото він виглядав вище.
А далі в той же день ми виїхали у Лас-Вегас о 12-й ночі бо наш літак був о 6 ранку, просиділи 3 години в аеропору, майже 2 години в літаку, ще хвилин 40 машиною і ми вже вдома. Потім спали весь залишок неділі та частину понеділка.
Виглядає ефектно, але насправді не надто складно коли призвичаїшся
Рафтінг (для тих хто не знає) це сплав по річках на широких і пласких гумових човнах (4-6 людей) з доланням порогів яке утворює каміння на дні річки. Самі пороги мають 6 рівнів складності де 1 означає спокійну воду, а 6 – водоспад.
В Коста Ріці одні з найкращих рафтінгів для початківців – дуже довгі і мілкі (у сухий сезон) річки з порогами рівня 3. Це той рівень коли тебе трохи кидає і треба іноді кидатися то на дно човна, то на інший борт, можна навіть вилетіти іноді, але в цілому нічого складного. А от вже в сезон дощу (одна з двох пор року в цій кліматичній зоні) ці самі пороги стають рівнем 5 і долати їх вже небезпечно навіть професіоналам.
Зверніть увагу на зелені плями – це підошви того хто вилетів з човна
Ця наша пригода включала в себе більше ніж півтори години автобусом зі столиці, 4 години самого рафтінгу та ще майже 3 години до нашого наступного міста – Ла Фортуни.
А за 4 години навіть з нескладними порогами можна нормально відчути що таке рафтрінг і зрозуміти для себе чи варто робити щось подібне ще. І наскільки я побачив Олені сподобалося (у неї це було вперше), але не настільки щоб їхати 3 години в одну сторону і робити це в холодних річках нашого штату. А так де тепленько і не далеко – це залюбки.
“Капітан” нашого човна давав команди як грести вперед чи назад, кидатися на одни чи інший бік, або на дно щоб не застрягти на камінні і не перевернутися
Дуже багато сонця, і хоча спеки не було відчутно (все ж таки постійні бризки води) та обгоріли усі відкриті частини тіла дуже добре.
Коли була нагода там де спокійна вода і дно без каміння нам давали стрибати у воду і трошки поплавати.
Та і взагалі в плані інтенсивності пороги такого рівня не складні, а через те, що між ними є доволі довгі відрізки спокійної води ще і не втомлюють. Єдине що 4 години це все ж таки дуже довго. І якщо у вас є хоч якась фізична підготовка – все це буде надзвичайно легко, але в кінці буде легка втома.
Кермач визначає шлях яким човен долає поріг і дає відповідні команди усій групі
У підсумку – можу порадити як спорт так і це конкретне місце. Якщо буде така можливість то робіть: це одночасно і яке не яке фізичне навантаження, але не надзвичайне якесь, це і пригода, це і чудові види.
Колишня тюрма, а зараз музей для дітей – в країні дуже низький рівень злочинності
Коста Ріку розтащовано дуже близько до екватору, майже в місці приєднання Центральної Америки до Південної Америки. Для нас переліт зайняв трохи більше 6 годин з Сіетлу до Маймі, а звідти вже 4 години в столицю країни – Сан Хосе.
Країна є доволі унікальною за багатьма показниками деякі з яких я згадаю далі. Населення країни складає 5 мільйонів населення з яких майже 1.5 живуть в столиці.
Виносна торгівля на центральній вулиці столиці
Незвичним (особливо для Південної Америки) є те, що більшість дорослого населення складає середній клас – дрібні бізнесмени та висококваліфіковані службовці. І через це країна останні 30 років дуже сильно прогресувала в усьому.
Політично більшість населення центристи і їх політики мало відрізняються одне від одного. І через це у країні одночасно і відбуваються постійні реформи, але і популістських рішень теж не приймається (як роздати всім телефони, чи висадити 2 мільярди дерев, побудувати ядерну бомбу та інша зеленщина тут не пройде). Тобто виборці дуже раціональні і прагматичні, а клоуни та брехуни в політиці відсутні – у них просто не буде електорату.
Сучасне мистецтво (це ж воно?) тут перемішане з класичним, примітивним та авангардистським
Також варто згадати про відсутність “національного” питання – мене не розуміли коли я питав чи є такі політики які ціляться на конкретну групу, національність чи ідеологію. Тут таке схоже відсутнє і головоне за чим оцінюють політиків – це результативність роботи та показані результати. Ідеологія, релігія, мова та національність тут схоже нікого не цікавить взагалі. І усі вони себе сприймають як один народ – індіанці (близько 2% населення), афро-карибці (так тут чорношкірих називають – 15%, та нащадки іспанських завойовників.
До того ж останні років 15-20 сюди на пенсію почали перебиратися європейці та американці – однаковий клімат весь рік, розвинена інфраструктура і трошки дешевше ніж вдома.
Одна з будівель архітектурою якої місцеві дуже пишаються – це копія чогось європейського
Якщо ще 20 років тому знання англійської було шансом отримати більш високооплачувану роботу то зараз без англійської скільки-небуть пристойної роботи не знайти. Причому англійська доволі хороша у тих хто нею говорить і людей з англійською можна зустріти навіть в самій глушині.
В країні відсутня армія. Тобто в якийсь момент люди вирішили, що вона їм не потрібна і кошти спрямовують в освіту та медицину.
На місці колишнього аеропорту розташовано величезний парк з пам’ятниками та музеями
Також вражає стан доріг – якість покриття, розмітка, освітлення. І все це є не лише в столиці, але і у віддалених містечках. Взагалі країна нагадує трохи бідніші США. На жаль і ціни майже такі ж як в США.
Коста Ріка країна не дешева і практично усе тут коштує значно дорожче ніж в Україні. Це проте означає і високі рівні заробітків та рівень життя людей. Також через це країна приваблює велику кількість заробітчан переважно з Нікарагуа на півночі – там якраз постійно вибирають місцеві аналоги “Партії Регіонів” чи “Слуг Народу” і країна завдяки цьому перебуває у перманентній економічній дупі. А в Коста Ріці за ту саму роботу платять мінімум втричі більше.
Сучасні машини, відсутність бомжів, хаотична забудова
В той же час не можна не помітити властивого Південній Америці навіть в найдорожчих районах столиці – хаотична забудівля (яку таки приводять потрошку до ладу), непродуманість дорожніх розв’язок, всюди протягнуто дроти, якість випадкові руїни мостяться до сучасних будівель зі скла та бетону.
Сама столиця є найбагатшим місцем країни і це помітно – автомобілі точно як в США, можна побачити будь-що. Хоча і у віддалених районах не бачили аналогів жигулів та москвичів, проте у столиці схоже всі автомобілі не старіше 5 років.
Будівля уряду без вікон – бетонний куб
Смішно як нам багато разів розказували про пару будівель (оперу та театр) які обов’язково треба побачити. А з’ясувалося, що вони усього лише побудовані у європейському стилі – для місцевих це прямо невидане щось, всі нам казали “прямо як в Парижі чи Римі”. Було смішно.
Центральну вулицю міста перекрито для транспорту і по ній ходять пішоходи. А сама вулиця повністю складається з магазинів, крихітних готелів та кафе/ресторанів. І до речі ось ці невеличкі готелі та ресторани є взагалі будь-де – навіть у самих глухих місцях. І тому дуже багато туристів беруть напрокат машину і їздять по всій країні – завжди можна знайти де зупинитися та поїсти. Плюс хороші дороги.
Приготування кави у місцевий спосіб як це робили ще 200 років тому
Ще я помітив, що практично ніхто не палить – за усі дні перебування тут я бачив менше 10 людей з цигарками, та і ті були бомжами. Також не бачив п’яних взагалі жодного разу.
Географічно країну складають 4 пояси високих гір з майже сотні активних вулканів. Землетрусів тут стається більше сотні на добу, але усі настільки дрібні, що ми їх не помічали. Останнє серйозне виверження (зруйновано вщент 2 міста і тисячі загиблих) сталося у 70-х роках. З того часу уряд розробив і запровадив процедури евакуації, хоча кажуть жертв все одно скоріш за все не вдасться уникнути у разі виверження.
Місцева кухня містить багато м’яса, але на диво мало овочів
А згадані вище гори вже в свою чергу ділять країну на різні кліматичні зони – вологе і прохолодне високогір’я та гаряче і сухе узбережжя. До того ж в країні фактично 2 пори року – сильні дощі та дуже слабкі дощі. Але через різний клімат та вологість густа рослинність знаходиться переважно в горах, в той час як внизу рослини виживають під пекучим сонцем без води.
В країні дуже хороша вода, принаймні в тих регіонах де ми були – відфільтрована від пилу рослинністю гір, далі крізь лавове каміння просякає глибоко під землю де розігрівається до пару лавою і виштовхується вгору. Всюди де ми були усі п’ють воду просто з крану. І навіть в ресторанах наливають з крану. На смак дуже чиста, без будь-якого присмаку чи запаху.
Місто оточене горами, але повітря чисте і прозоре
Також і повітря надзвичайно чисте (а не той жах який ми бачили в Гватемалі) – по-перше, це маси океанського повітря. А, по-друге, в країні надзвичайно жорсткі вимоги до викидів виробництва та машин. Більшість року тут повітря чистіше ніж в Сіетлі (яке вже і так значно чистіше ніж в Києві чи Жовтих Водах).
У містечно Палм Спрінгс ми приїхали через те, що я брав участь в IronMan 70.3 (про це трошки згодом), але і саме місто доволі цікаве і тому вирішив про нього написати.
Переліт з Сіетлу в аеропорт Палм Спрінгс триває менше 3 годин і на ці рейси ставлять доволі маленькі літаки (не крихітні маршрути, але все ж таки). Саме місто розташоване фактично в пустелі та існує лише завдяки оазі в якій і розташовано.
Місто може похвалитися хорошою погодою – взимку тут +20, а буває і тепліше та безхмаре небо з надзвичайно яскравим сонцем.
Місто доволі зелене, щільно засаджено яскраво зеленою травою яку дбайливо підстрижено до ідеального стану. Також у наявності кактуси, квіти та пальми. А ще фонтани, водоспади, широченні ідеально гладенькі дороги, невелика кількість людей з яких більшість складають заможні пенсіонери.
Серед відносно заможних людей доволі багато таких, що на всю зиму приїздять в Палм Спрінгс і проводять там час граючи в теніс, гольф та інші подібні види спорту.
Географічно місто виглядає доволі цікаво теж – по суті воно розташоване на кількох паралельних вулицях і тягнеться на десятки кілометрів. При цьому колись окремі міста як Ла Кінта, Індіан Велс та інші тепер фактично стали районами Палм Спрінгс.
Виходить так, що як їхати центральною вулицею то на нормальній швидкості можна годину виїздити за межі міста. А як поїхати перпендикулярно – ти вже за 2 хвилини в пустелі.
І навколо міста справжня пустеля – сірий пісок та гравій, іноді купки пальм. І на задньому плані (але дуже близько) – не надто великі гори.
Клімат дуже теплий, не вологий і не занадто сухий. Просто ідеальний для сонного існування.
У місті схоже повністю відсутні безпритульні, може навіть і криміналу нема (це хто буде їхати через пустелю щоб бути там де усе на виду і купа поліції?). А натомість є широченні по багато смуг дороги там де вони насправді і не потрібні. Також навколо міста багато атракціонів типу зоопарку, національних парків та просто красивих видів.
А центр міста (по суті просто центральна вулиця) – нескінчений ряд ресторанів та барів. І надзвичайно небагато людей.
З опису може скластися враження, що це ідеальне місто. І може воно так і є… Але у мене чомусь виникло відчуття, що мені особисто тут стане надзвичайно нудно. Скоріше за все це почуття хибне і звідки воно взялося я пояснити не можу.
В містечко Де Мойн яке є столицею штату Айова ми поїхали через те, що я там приймав участь в IronMan 70.3 Des Moines. Для міста це був перший IronMan, але причина через яку я поїхав на старт в таку далечінь в тому, що у 2020-му через COVID-19 старти було відмінено і замість повернути гроші на вибір давали можливість вийти на старт в іншому місці. Так сталося і з відміненим IM 70.3 Galveston минулого року.
Цього разу я летів зі своїм новим велосипедом BMC Timemachine SLR 01 DISC запакованим у чохол Scinon Aerocomfort 3.0.
Як виявилося з велосипедом летіти не так проблемно як я того боявся. Запакувавши його в чохол я здав усе це авіакомпанії (вони навіть не зважували) та отримав його вже в останньому аеропорту. Той факт, що вагу не перевіряли я використав по дорозі назад – усі спортивні речі склав в той же чохол не лише щоб розвантажити себе, але і щоб додати захисний прошарок.
По приїзду в Де Мойн з’ясувалося кілька неприємних речей про які я не подумав завчасно і які довелося вирішувати на місці.
Реєстрація учасників відбувалася в самому центрі міста.
По-перше, в місті дуже мало водіїв Uber, а Uber XL в який може влізти велосипед взагалі практично нема. І в день коли треба було забирати пакет реєстрації та здавати велосипед машин просто не було.
Друге – усе дуже далеко одне від одного. Це певною мірою претензія до організаторів. Наприклад готелі розташовані в одній частині міста, а добиратися від них машиною до місця реєстрації більше 30 хвилин. Потім ще треба дістатися до місця куди здавати велосипед – це ще хвилин 20 машиною.
І тут з’ясувалося третя обставина – нема ніде навколо машин на прокат. І лише через те, що нам порадила дівчина на ресепшені готелю ми спробували взяти вантажівку і це в нас вийшло. Велетенський RAM 1500 з двома рядами сидінь та кузовом в який можна було класти велосипед не розбираючи – це нам дуже допомогло. І при цьому прокат вийшов дуже дешево – $60 за добу. Для порівняння за Uber ми би платили до $50 за кожну поїздку. Але їхати за ним довелося в інше місто.
RAM 1500 хоча і здоровенний, але на чомусь подібному в Де Мойні їздить більше половини людей.
Олені машина дуже сподобалася. Високо сидить, далеко бачить, усі на дорозі поважають, потужний двигун, багато місця всередині та для багажу – що тут може не подобатися. До того ж місцеві на подібних машинах переважно і катаються. Єдине, що розганяється після повної зупинки вона дуже повільно. Але то дрібниці.
На жаль саме місто нам подивитися не дуже довелося. По-перше, центр міста дуже крихітний (хоча і з хмарочосами), у інші 95% площі займає одно- та двоповерхове житло. Місто, повторюся, є столицею штату, а також в ньому є університети, коледжі та інші навчальні заклади. А відповідно виробництва особливо ніякого нема – лише держустанови та корпуси університетів, парки… і все.
Додатковою проблемою стало те, що довелося дуже багато пересуватися. Крім кататися машиною в центр, на старт, в готель ще й довелося походи. Так парковка для вболівальників та учасників була на відстані більше кілометра від транзитної зони куди здавали велосипеди. Далі від самої транзитки треба було йти майже півтора кілометри до старта плавання. А по виходу з води – бігти майже кілометр до транзитки.
Вид з парку де відбувалося плавання на центр міста.
На цьому все не закінчувалося – після фінішу який був в центрі міста треба було пройти ще два квартали до їжі та напоїв. Потім сісти на автобус який віз назад до транзитки (це хвилин 15). Але звісно він не доїздив до кінця і… так, правильно – треба було ще топати майже кілометр :)
І окремо треба сказати про перельоти. На жаль прямого рейсу з Сіетла в Де Мойн нема, а тому довелося летіти в Чікаго (майже 5 годин), чекати 2 години пересадки і маленьким літачком летіти назад ще півтори години. І в зворотньому порядку відповідно те саме.
Півтори години польоту і дві години пересадки просто витрачені через відсутність прямого рейсу від Сіетла.
У підсумку – це було цікаво, але навряд чи я ще туди полечу лише заради цього старту.
Ось такий крихітний літачок віз нас з Де Мойн в Чікаго.
Готель побудований прямо на руїнах величезного храму. Статуї та картини в коридорах XVIII сторіччя та більш пізні.
Місто Антигуа колись було столицею Гватемали і усієї Центральної Америки (Гватемала свого часу була найбільшою за територією державою в регіоні). Але з нею сталося те що і з іншими столицями – неодноразове руйнування землетрусами. Проте найгірше сталося коли з гір на місце зсунулася купа землі і фактично зрівняла місто з землею.
З часом місто відбудували і воно перетворилося на туристичну принаду – у місті найстаріші діючі в країні церкви та монастирі. Також проживати в ньому дорого для гватемальців, бруківка та майже відсутність машин, мала кількість людей, дорогі магазини та кафешки роблять це місто ідеальним міцем відпочинку від галасу.
Оригінальні твори як ось ця картина на дереві висять просто в коридорах готелю.
Деякі будівлі міста розібрали і перевезли в нову столицю де і відбудували наново. Антигуа ж довго лишалася малонаселеною і лише відносно нещодавно стала розвиватися як туристичне місце.
Навколо міста яке знаходиться між великими горами в основному фермери вирощують кукурудзу та каву. Також тут видобувають жад і виготовляють з нього фігурки, кільця, амулети, тощо. За часів майа жад використовувався як прикраса лише правителями.
Деякі коридори готелю є колишніми кімнатами монастирів чи церков навколо.
Кількість церков та монастирів просто вражає. Не всі з них функціонують. А один найбільший, що був розміром з квартал відновлено лише на 1/8 – усе інше масивні руїни в яких знаходяться музеї, магазинчики та майстерні.
Що стосується будівель – власники мають утримувати зовнішні поверхні в їх близькому до оригіналу вигляді. Тобто ніяких змін кольору, стилю, пластикових дверей та вікон, ніяких антен та кондиціонерів. Всередині ж усі вільні перебудовувати усе як хочуть. І це виглядає добре.
Суміш фрагментів старовини та сучасного зустрічається постійно.
Що стосується вартості проживання у місті то ціни за найдорожчий і найбільший готель ті самі, що і за найкращий готель в столиці – в районі $100 за ніч. Їжа в ресторанах коштує трошки дешевше ніж в США.
Натомість ви отримуєте автентичну старину, тишу та відсутність машин, малолюдність, розслабленість та пасторальність в цілому. Не дивно, що десь половина усіх кого ми бачили були туристами. Але навіть і туристів тут не багато і ніде не було нічого і приблизно схожого на натовп.
В руїнах церков іноді проводять служіння та церемонії.
На мою думку краще провести більше часу в Антигуа ніж в Гватемала Сіті – тут є що подивитися і це дійсно буде відпочинок. В той час як в столиці гамірно, галасливо, та доволі бідно і брудно.
Антигуа до речі знаходиться в одній годині машиною від столиці, а відповідно і від аеропорту (у них міжнародний аеропорт прямо в межах міста).
А навколо міста є кілька відомих трас для гірського велосипеду та кілька кавових ферм щоб їх відвідати. Що ми і зробили б якби лишилися тут на ніч хоча б.
Папуги в руїнах-готелі.
На цьому власне я і завершу, бо були ми у місті усього кілька годин і чогось суттєвого більше додати не можу.
Зверніть увагу на вулкан на задньому плані – потік бруду з такого колись зруйнував місто.Частково зруйнована діюча церква з мощами якось місцевого святого всередині.Це не рукомийники – сюди приходили прати. Так, прямо на центральній площі.Тут збираються люди які сподіваються на чудове одужання, а також свяченики цієї церкви надають безкоштовні медичні послуги.Руїни найбільшого храму настільки велики, що ними гуляєш як містечком.Один з відновлених фрагментів великого храму.
