Йдемо пішохідним мостом на паром в Сіетлі який везе нас до старту
Вже пройшло два роки з мого останнього старту (останній старт перед цим пробігом – 2024/12/15 – IronMan 70.3 World Championship, Taupo, New Zealand): загибель мого тренера у 2025-му та числені мої травми після того унеможливили будь-які змагання. І нарешті після року підготовки з новим тренером я починаю приймати участь у змаганнях знову.
Цього разу початок випав на доволі незвичний пів-марафон – старт починається на паромі.
Власне ми сіли на паром в Сіетлі і вже за 35 хвилин були у порту остріва Бейнбрідж. І після того як з парому виїхали машини усі ми бігуни, а нас було близько 700, стартували прямо з парому.
Бігуни в терміналі Сіетла готуються заходити на паром
І хоча старт був з парому, проте сама стартова лінія була трохи далі – до неї ми бігли більше хвилини.
Саме містечко з якого ми вибігли дуже маленьке і вже буквально за кілька хвилин ми були за його межами. Далі бігли трасою у гістому лісі, а третина дистанції взагалі була по грунтовій стежці.
Я намагався триматися близько пейсера який мав тримати темп на 1:45, але дуже швидко помітив, що біжимо ми занадто швидко – приблизно на 1:35. Спитав у нього чому, а він пояснив, що далі буде вузька стежка з купою поворотів і кілька тривалих і крутих гірок, тож треба накопичити певну кількість хвилин щоб вкластися в ті 1:45.
Вид на паром на острові Бейнбрідж
У підсумку десь так і вийшло. І хоча бігти мені було спочатку доволі легко, проте траса ставала все складнішою, і як забігли на грунтову стежку де треба було подолати майже 2 км нескінчених крутих поворотів перестрибуючи коріння… І все це на крутому спуску – це дуже виснажило.
Після того почалися підйоми і я почав відчувати втому і те, що темп занадто високий.
Група в якій я біг приблизно трималася та сама, лише змінювалися позиції.
Якраз пробігаємо старт
І найскладніша гірка далася мені найважче. Вона була настільки крута і довга, що частину її я пройшов пішки і не виглядало так, що я багато на цьому втратив.
Власне на цих гірках наша група і розвалилася і десь з 15-го кілометру я вже біг сам, лише десь далеко попереду бачив когось.
По трасі було кілька точок з гелем GU і я парочку з’їв – звичайний, а на 18-му кілометрі і кофеїновий. Це дуже допомогло.
Багато на острові рослинності, води, лісу і всієї цієї вашої природи в цілому
Погода була доволі прохолодна, але як для бігу ідеальна щоб не перегріватися взагалі. Може у найспекотніший момент, але це вже після фінішу було десь +18, але у більшості +16 і хмарно. Тож окуляри взагалі не знадобилися б і добре, що я їх не взяв.
Ну і ось так якось біглося-страждалося, особливо враховуючи, що було не ясно де ж той фініш. Бо на годиннику вже 22-й кілометр минає, а я все біжу. Але ось він!
Місто розташоване в графстві Якіма на пласкому високогір’ї (там насправді не високо) і від решти штату різниться великою кількістю сонця, практично відсутністю дощів та відносно прохолодною погодою. В тій частині штата вирощують яблука, груші, вишні, виноград та ще деякі фрукти та овочі які постачаються навіть в інші країни. А дорога до міста (3.5 години від нас машиною) лежить через безмежні фруктові сади та поля.
Саме місто відносно маленьке, дуже тихе, неймовірно чисте, має широченні дороги на яких практично відсутні машини. Та і людей на вулицях майже не видно. Місто вважається дорогим (хоча у порівнянні з нашим тут значно дешевше) і туристичним – тут протікає річка Коламбія і багато людей мають яхти, дошки, каяки і таке інше.
Плавання в річці Коламбія – а це означає трохи прохолодно (річка холодна навіть влітку), а ще це означає, що буде швидше ніж зазвичай (бо пливсти по течії).
З транзитної зони ми вирушили до місця старту плавання о 5:45 ранку і йшли трохи більше 2 км. Сам старт був о 6:30, по 3 людей кожні 5 секунд.
Стартував десь у перших 150, і це виявилася доволі вдала позиція. Певну кількість дуже повільних людей обігнав, мене обганяло не так багато. Але найголовніше – практично не було контакту і вдавалося пливсти без того щоб оминати багатьох.
Видимість на плаванні була така собі – хоча вже було світло, проте буї важкувато було бачити. А тому я орієнтувався більше на шапочки людей навколо. А ще багато волонтерів на каяках створювали такий собі коридор шириною метрів 15 в якому ми всі приблизно і трималися. І лише на фінішу мене як і багатьох інших трошки занесло далі і довелося майже під 90 градусів повертати.
Плавання вийшло за 22:01, 11-й результат у моїй віковій групі.
Вихід з води, транзитка, початок вело – все надзвичайно добре організовано. Взагалі вело було дуже класне: безхмаре небо, але не спекотно, широченні і чисті дороги взагалі без машин. На першій частині дистанції було доволі багато поворотів, якщо знати трасу зарані то можна мати певну перевагу.
Кілька малопомітних гірок і довжелезні пласкі ділянки на яких можна просто вкручувати потрібні вати протягом тривалого часу.
Траса проходила навколо міста, доволі швидко ми опинилися серед полів, але там де було хоч якесь житло місцеві вийшли привітати учасників. Взагалі було приємно там стартувати, дуже раджу якщо у вас буде така нагода.
Головний мій негаразд – я знову загубив аеродинамічну пляшку яку ось щойно купив і не встиг навіть нею скористатися. Поки що вирішив не кріпити нічого на раму більше, натомість буду возити пляшки за сідлом.
Мені навіть цього разу вдалося на швидкості схопити на пункті харчування воду (бо загубив же пляшку), а раніше або доводилося зупинятися ледь не повністю, або вони просто ракетою вилітали вдаль при спробі їх схопити.
Також на вело з’їв 3 звичайні гелі Precision Fuel & Hydration, та останнім такий же з кофеїном. І під кінець вело, останні кілометрів 3-4 почали відчуватися ноги – добре розрахував і розподілив зусилля і якраз витратив усе протягом дистанції біль-менш рівномірно.
Вело вийшло за 2:33:48, що є 9-м результатом у моїй віковій групі.
Після вело спокійно перевзувся, примусив себе не перейматися секундами які втрачаю на те щоб правильно одягти кросівки. Схопив візор, пояс з номером та ще двома гелями, окуляри і побіг. І зрозумів, що гелі на поясі – не надто хороша ідея. Воно все так шалено стрибало на мені, що я просто витяг гелі і поклав у кишеню костюма.
Перші пару кілометрів дуже боліло ліве стегно, але потім я розбігся і біль пройшов остаточно.
Біглося легко, навіть підозріло легко. Я намагався себе стримувати, але почувався дуже добре. Почав потихеньку обходити людей.
Десь після 5-го кілометру догнав іншого учасника з яким ми в парі пробігли решту дистанції. Вірніше частково в парі: він часто виривався вперед, але я знову потрошку його наздоганяв.
Біговий етап проходив по довжелезному парку, туди і назад вздовж річки. Там красиво і було доволі багато людей які нас підтримували.
А сама траса майже повністю пласка, що дало можливість тримати рівний темп.
Перші 9 км пройшли легко і швидко, потім я нарешті відчув, що насправді біжу в швидкому для себе темпі. І ще 2 км це відчувалося, але темп так само тримав.
І от вже після 11-го кілометру різко почав відчувати виснаження і сильну втому, пульс з 160 підскочив до 170. Але вдавалося тримати темп з легким уповільненням. Хоча план був зробити негативний спліт (тобто пробігти другу половину швидше за перше), та не вдалося.
Добре що було за ким тягнутися, і так разом ми поступово обходячи інших учасників наближалися до фінішу.
І за 2 км я вирішив ледь трошки додати, і мій напарник одразу ж відвалився. Проте я тримався. А за 1.5 км від фінішу стало дуже важко, пульс заліз ще вище. Я вирішив терпіти скільки зможу.
Попереду лише дуже десь далеко було пару людей, але на мій подив моє незначне прискорення почало різко скорочувати дистанцію. Тож з’явилася ще одна мотивація – догнати і перегнати. Що я на свій подив і зробив.
Останні 500 метрів вже не лишилося нічого крім бажання якошвидше фінішувати. І фінішна пряма – дійсно пряма, довга, на ній лише я сам… Це було дійсно круто!
Біг у підсумку був за 1:34:17, 7-й результат у віковій групі і скоріш за все мій найкращий біг на цій дистанції взагалі.
Підсумковий результат – 4:35:01, 8-й у віковій групі. Дуже задоволений результатом, тренеру теж сподобалося.
А далі була морока з велом (нас не пускали з ним в автобус і я їхав на ньому до місця парковки), розібрав його, запакував, переодягнувся без душу і поїхали додому. Олена як водій – це дуже зручно для мене як спортсмена :)
У підсумку – класний старт, за можливості буду там стартувати ще.
Ще одна активність яку я завжди хотів спробувати, але не так сильно щоб воно мені постійно муляло. І ось Новий Рік видався хорошою нагодою – легше втовпитися, плюс є чим зайняти себе в цей день.
Ми вибрали двогодинний тур і це було правильне рішення – ми і накаталися достатньо, і при цьому втомилися не настільки сильно щоб зненавидіти цей вид діяльності вже за першої спроби.
Самі снігомобілі на яких ми каталися призначені для прокладених доріг (існують ще версії для бездоріжжя) і що мене найбільше вразило – рулювати практично не потрібно взагалі. Машина сама тримається прокладеної доріжки і насправді щоб спрямувати її кудись в іншому напрямку треба докласти чимало зусиль. Скоріше просто “підрулюєш”, але не добре накатаних доріжках за руль можна просто триматися.
Також я не очікував, що снігомобілі створюють хвилі по дорогі які збиваються в тверді бугри на яких потім стрибаєш як на пральній дошці. Насправді простіше їхати швидше ніж повільно і в цілому можна навіть порівняти в дечому як вони їздити верхи – треба одночасно бути і розслабленим, але і тримати певну позу.
Управління снігомобілем дуже просте – на одній ручці є важіль газу який майже практично натиснутий. Інша ручка має гальма (гальма блокують гусеницю), але ними жодного разу я не скористався. Власне як лише скидаєш газ то машина сповільнюється майже миттєво.
Для крутих поворотів можна допомагати машині перевалюючись на один край, але це теж не обов’язково і можна просто повільно повертати.
Мабуть найменш комфортна ситуація для новачків – це спуск з крутих гірок. Особливо в нашому випадку де з одного боку догори завжди круті уривища, а сам напрямок машини як я вже написав вище ти майже не контролюєш. Перші рази страшнувато і починаєш скидати газ, але не міняється нічого крім того, що тепер той же спуск долаєш повільніше. Тож згодом я став навпаки додавати газу.
За пів-години як ми почали їздити стало геть темно, але ліхтарі якими обладнані машини дозволяли бачити нормально.
В цілому сподобалося і таку активність я можу порадити. Але так щоб самому кудись знову їхати 2 години – то може і ні.
Щойно повернулися з нашої відпустки у якій ми провели 4 дні на гірських байках у високогірній пустелі Ексаланте. Але про саму відпустку напишу трохи згодом. Зараз же хочу просто згадати про нашу дорогу туди і назад.
З кількох різних причин ми вирішили добиратися до місця машиною. Серед інших причин – накататися на кілька років вперед :)
Уся дорога зайняла 2 дні в одну сторону і проходила через штати Вашингтон (де ми живемо), Айдахо та Юту (де була наша вело-пригода).
На наш подив південна частина Вашнингтону виявилася доволі рівнинною з безкраїми прибраними вже полями (схоже пшениці). На заході нашого штату вирощують виноград, яблука та груші, але про це ми вже знали давно. А от побачити пейзажі наче з України було трошки дивно.
Відмінністю проте були абсолютно ідеально гладенькі дороги на протязі кількох сотень кілометрів. І проктично без машин – у нас були по 2-3 години в дорозі коли ми бачили менше десятка машин.
Варто згадати що при цьому швидкість більшість часу у нас була 80 миль на годину (140 км/г), або навіть вище.
Штат Айдахо знаменитий своє картоплею вздовж швидкісних шосе по яких їхали ми переважно розважав нас фермами з коровами, конями та кукурудзою. Картопляних полів ми так і не побачили.
В дорозі щодня ми проводили приблизно по 8 годин. Кожну години-півтори мінялися, також заїздили на зони відпочинку які тут облаштовані кожні 20-50 км. На тих зонах можна розм’яти ноги, посидіти на лавочках, сходити в туалети (вода, мило, сушилки, туалетний папір), купити їжу та напої в автоматах і просто відпочити кілька годин.
В Айдахо наша дорого проходила теж по високогірних рівнинах, що створювало краєвиди з великою кількістю неба та пейзажами десь внизу. Тут бувають надзвичайно сильні вітри, пилові бурі та багато снигу взимку, але у нас весь час було безхмарне небо.
В Юті вже з’явилося багато гір та провалів по боках трас де скелі та каміння були переважно усіх відтінків жовтого та червного кольорів. А масштаби усього цього такі, що навіть не знаю як це описати. Ну хоча б те, що наш навігатор давав нам вказівки як “через 250 км поворіт наліво”, а ті 250 км проходять по ідеально прямій дорозі… Заснути можна.
Один з хаків який ми неочікувано знайшли – їсти в дорозі треба в місцях для водіїв-дальнобійників. Це як правило заклади вздовж великих швидкісних трас і недалеко від заправок. Звісно там буде багато усіляких Макдональдсів, Старбаксів та іншого. Але шукати треба заклади зі словами “місцевий”, “гордість” та інші.
Їжа там крім того, що не дорога, ще й дуже смачна і поживна. В меню у них як правило м’ясо – в прямому сенсі шматок свині чи теляти на кістці практично без нічого. Або може бути ціла рибина без гарніру практично. Або смажена картопля з хлібом та яйцями. Коротше те, що в Україні вважається хорошою їжею :)
На світлині вище у мене в тарілці смажений хліб (English muffin) зі смаженим беконом, яйцями та смаженою картоплею. А у Олени хліб, лосось, яйця і та сама картопля. Вартість таких страв – $$13-15. Якщо взяти шматок м’яса то ціна буде до $20.
Також варто сказати, що через епідемію велика кількість ресторанів та кафе закрита, але за яким принципом ми так і не зрозуміли. Десь можна просто сісти і поїсти як раніше. Десь (як в Старбаксу) прибрали всі стільці та столи і можна лише замовити і винести. А ще десь (як у Макдональдсах) можна лише замовити з машини.
Під час подорожі у нас не надто складалося з кавою – в готелях вона була такою жахливою, що ми не змогли її пити. В магазинчиках Юти готова кава була настільки водянистою, що скоріше нагадувала зафарбовану воду. А в пустелі та кава, що її нам готували була просто гіркою і все. І ми на диво це перенесли без особливих проблем. Я очікував, що буде набагато важче – ми регулярно п’ємо не саму дешеву і добре заварену каву. Але видно залежності поки що нема :)
Також варто згадати про ціну на бензин. Впродовж дороги вона плавала, але в середньому 87-й бензин (це в Україні здається 95-й) нам обходився по $2.40 за галон – це приблизно $0.67 за літр. Розход нашого Форіка (Subaru Forester 2016) на трасі був в районі 28-30 миль на галон – це десь від 7.8 до 8.4 літрів на 100 км. Дуже економно, по місту значно менш ефективно виходить.
Що стосується обмежень швидкості, то там де ми живемо воно складає 60 миль на годину (100 км/г). Але варто від’їхати подалі від Сіетлу як можна вже робити 70 миль на годину. А в Айдахо та Юті обмеження взагалі 80 миль на годину (140 км/г), але якщо не дуріти то можна і швидше їхати.
Дорога в сторону Юти (ми їхали у місто Моаб) була звісно більш цікавою – нові види, неочікувані повороти (це доки ми не опинилися в Юті де усе переважно ідеально пряме), а також краєвиди: гори, річки, ліси, стада, поля, ферми та містечка… все це не дає засумувати.
Може здатися дивним, що на безкраїх полях не видно ні людей, ні техніки. Але при цьому все чистенько і рівненько прибрано, ніяких куп сміття чи звалищ заліза. А виходить так тому, що 4% працюючого населення США (1.5% відсотків усього населення США) які працюють у сільському господарстві не лише забезпечують своєю продукцією усю країну, але ще і продають її в Європу, Африку, Південну Америку, Азію… Которше ще й частину усього іншого світу примудряються годувати.
Це я до того, що страждання за загубленим українським селом це якийсь мазохізм. На прикладі США добре видно, що ніякі села не потрібні, та і фермерів не треба так багато. Дайте можливість працювати, дайте дешеві кредити, захистіть законами – і там де зараз сотня колгоспників ледь виживає, там буде один фермер процвітати і виробляти більше продукції.
Сходили на вихідних (пару тижнів тому) у похід. Спочатку 2 години добиралися машиною до національного парку Mt. Rainier. При цьому половина дороги йде спочатку все вужчими дорогами, вуличками, а потім і взагалі грутовкою. А по дорозі можна побачити оленів та лосів, і все менше і менші житла та людей.
Вже в самому парку доволі високо (десь на 1.5 км) залишили машину і вирушили в похід. Дозвіл на парковку та походи, до речі, коштує $30 на тиждень, або $55 на рік.
Розраховували пройти одним маршрутом, але повернули не там, а коли вже зрозуміли що точно промазали вирішили йти до іншої точки.
Усього похід тривав 12 годин з яких ми йшли приблизно 10. Зробили собі обід за допомогою Jetboil Zip, ще один раз зупинялися щоб заварити чай тією ж плиткою – дуже зручно, раджу. На обід варили собі висушені страви від Mountain House – смак доволі специфічний, але в поході гарячий обід це прямо таки розкіш.
Ну і власне нічого крім того, що ми довго спускалися вниз, то знову дерлися вгору і сказати нема чого. Вже під кінець останні години півтори було дійсно важко.
А так – природа, річки, дерева, квіти, тваринки усілякі.
Олена десь прочитала про цей трейл що наче на ньому рано починається весна і можна побачити багато квіточок. Власне весь трейл туди і назад має трохи більше 20 км довжини та нормальний підйом (і відповідно спуск у зворотній бік) що доволі нормально для одного дня.
В сам похід ми визбиралися 25-го березня. Добиратися до трейлу від нас десь приблизно 2.5 години машиною, через засніжений гірський перевал де все ще можна кататися на лижах і потім у приємне курортне містечко у німецькому стилі під назвою Лівенворс.
Коли ми вже були близько до початку трейлу на дорозі було доволі багато снігу і навіть брили льоду. От заради таких моментів я дуже щасливий що маю Subaru Forester і страшенно своєю машиною задоволений.
Коротше приїхали ми на початок трейлу, взулися, накинули рюкзаки і вирушили в дорогу. Доріжка не круто, але постійно йду у гору, з’являється трошки сніжку що ще не потанув. З часом снігові плями все більші і більші. І ось вже плями не засніженої землі серед снігу. А далі пішов сам сніг з під якого іноді видно вершини придавлених ним дерев та якісь кущики.
Доріжка зникла, але там хтось один перед нами пройшов і ми слідували цим слідам. Сліди йшли в гору зиґзаґом і я перевіряв своїм новим навігатором Garmin Oregon 750t – схоже той хто йшов тут до нас дуже добре знав дорогу і слідував її контурам навіть коли нічого під снігом не видно.
В якийсь момент сніг вже вкривав все навколо, а кут підйому ставав все крутішим. Вже було трошки страшнувато йти – якщо послизнутися то можна дуже круто полетіти вниз багато десятків метрів. Не знаю який там точно був кут, але у багатьох випадках здавалося що було крутіше за 45 градусів.
І таки в один момент я послизнувся і поїхав вниз. Вдалося зачепитися однією ногою яка була глибоко в снігу і далі на спині роблячи сходинки ногами я обережно видерався назад на доріжку. Проблема в тому що в такий момент лежиш на крутому схилі мерзлого снігу з якого не стирчить жодної травинки. І можна просто зірватися вниз. Ну та як би там не було я нарешті через якийсь час вибрався назад в “колію” і ми вирішили йти назад. Олені в цей час снігу було вже вище коліна.
Ми не дійшли найвищої точки трейлу пару сотень метрів, а по довжині зробили лише половину дистанції. Тим не менше це було правильне рішення – занадто ризиковано було продовжувати.
Йти назад теж було не надто легко – весь час з гори що важко для м’яз ніг.
І ось через 5 годин ми вже біля машини і оскільки закінчили ми на годин 5 раніше ніж розраховували то поїхали у Лівенворс щоб поїсти німецьких сосисок. Ну і додому потім :)
У січні цього року ми сходили у наший перший похід зимою (ходили на снігоступах), вперше ночували на снігу у палатці…
Сам похід був біля гори Святої Хелени – це на кордоні нашого штату та Орегону, машиною 3.5 години.
Чому саме в такий похід? Цікаво було спробувати як воно на снігоступах, цікаво було переночувати у палатці на холоді. Також сподобалося те що у нас був гід який розказував і пояснював що і як взимку робити. До того ж нам поталанило і в нашій “групі” були лише ми з Оленою. Ну і гід звісно.
Спеціальний одяг і обладнання включали в себе: більші рюкзаки (рекомендовано 60+ літрів), термобілизна, флісові кофти і шапки, теплі рукавиці, теплі шкартпетки, непромокаємо похідні ботинки (мої Vasque St. Elias GTX підійшли, але краще спеціальні зимові), непродуваєму куртки і штани, гейтори, окуляри, надійні пляшки для води, налобний ліхтарик, похідна плитка, зимовий спальний мішок, теплий килимок (вирішили з Therm-a-Rest Z Lite Sol Mattress не ризикувати і купили спеціальні на мінусові температури). Компанія у якої ми купили подорож надала нам снігоступи і їжу в дорогу.
Виїхали рано вранці, погода помітно псувалася, було холодно. Добиралися до парковки більше 2 годин, останні хвилин 30 по дорозі повністю занесеній снігом. Там вже навчилися одягати і регулювати снігоступи, взяли санчата з палатками та їжею і потопали.
Дуже швидко з’ясувалося що коли йдеш у снігоступах те що широко треба ставити ноги втомлює швидше ніж звичайна ходьба. А коли втомлюєшся то перечіпаєшся через свій же снігоступ і падаєш, а встати не так і просто – треба спочатку ноги і ступні у правильну позицію вивернути. До того ж швидко при ходьбі нагріваєшся і щоб не змокнути потрібно мати при собі тоненьку шапочку та рукавички.
Взагалі на холоді одна з найгірших речей – це змокріти від поту. Коли зупинишся уся волога буде красти тепло дуже сильно. Тому на зимових куртках роблять спеціальні клапани які при необхідності можна відкривати щоб випускати надмірне тепло. Ну і звісно темп треба тримати повільний. Взагалі пройти по непогоді у снігоступах кілька кілометрів це ще те тренування.
А чи не легше було б без снігоступів? Там де хоч якусь доріжку протоптано може і легше, але там де ми ходили, та навіть навколо палаток нога іноді провалювалася вище коліна. Так ходити неможливо, та ще й навантаженим рюкзаком.
По дорозі ми зустріли групу яка поверталася з гори – вони так і не змогли почати сходження на неї через сильний вітер який не давав їм йти вперед. Через той самий вітер (внизу він був хоч і сильний, але не такий божевільний) ми вирішили ставити палатки у лісі, а не на гірці з якої мав би відкриватися красивий вид. Виду все одно не було – сніг і туман закривали все навколо.
Табір який ми заснували далі до самого кінця зими будуть використовувати інші групи, тож ми були першопроходьці.
Спочатку походили колом – затрамбували пласку площадку, вирівняли де треба лопатами. Далі поставили і навчилися закріпляти палатки на снігу – кільчата елементарно затрамбовують глибоко у сніг під гострим кутом.
Потім між деревами натягнули “дах” і під ним викопали кухню в якій можна було сидіти і стояти захищеним від вітру. Там ми і гріли воду на плитках для їжі, чаю і сну.
Після встановлення табору спробували вже без рюкзаків пройти далі, але вітер і непогода не дали нам пройти і пів-кілометра.
Повернулися в табір, попили чаю, от вже і 5 вечора, ніч. Нагріли воду у пляшки щоб покласти у спальники і розійшлися спати.
Як на мене то спати було хоча і не звично, проте і не холодно. Звісно ми були у спальниках, коконах, штанах, кофтах, додаткових шкарпетках і шапках. А от Олена спала навіть у куртці. Дуже важливо щоб для сну між тілом і снігом було достатньо шарів – дуже сильно чути як тепло втрачаєш з тих зон що найближче до землі. Мені навіть довелося одягнути ще одну кофту щоб захистити поперек.
А Олені було холодно спати на спині тому вона спала на боку що через пару днів проявило себе страшенним болем у ребрах – перевтомлені і переохолоджені м’язи примусили її відвідувати терапевта і масажистів. Вже наче все минулося, але важливо знати що дуже важливо щоб було тепло і м’яко уві сні.
Ще важливо знати що в палатці від дихання та нанесеного снігу всередині збирається багато конденсату – усі стіни палатки і спальні мішки ззовні було вкрито росою. Тому треба усі речі в рюкзаках зберігати у якихось непромокних чохлах, і більшість речей треба мати у кількох екземплярах. Також у багатоденних походах палатку і спальники щоранку старанно провітрюють і вивертають, інакше наступна ніч буде дуже холодною.
На ранок Олена вирішила залишитися в палатці, а ми з гідом спробували пройтися знову. Погода була ще гірша – ми навіть не дійшли до тієї точки що дісталися минулося дня. Тому вирішили збиратися і їхати додому.
Дорога назад по лісі була чудовою і лише по дорозі назад ми звернули увагу на те як ліс захищає від вітру і снігу.
Ну а далі усього через кілька годин машиною ми були вже вдома де рятувалися гарячою ванною і супом.
В двох годинах машиною від нас є така собі гора Рейньєр. Її добре видно здалеку (наприклад звідти де ми живемо), а в хорошу погоду так взагалі вона сніговою вершиною закриває помітну частку обрію.
Навколо самої гори розташовано національний парк, проходить дорога і є кілька пішохідних маршрутів.
Кілька разів ми були у парку машиною, кілька разів я їздив навколо неї велосипедом (наприклад – 2015-07-30 – RAMROD 2015). А цього разу вирішили пройтись пішки по одному з маршрутів.
Сам маршрут я знайшов в журналі Backpacker який виписую – в кожному випуску у них запропоновано цікаві маршрути в різних штатах і парках, і в цей раз був маршрут яким ми і вирішили піти. Єдине що маршрут було розраховано на три дні, а ми пройшли його за день :)
Здавалося що якісь 16 миль не можуть бути значною проблемою. Але виявилося що ми недооцінили складність рельєфу, підйому, а також те що місцями дорогу було зруйновано потоками води і доводилося обходити. В результаті ми додали пару зайвих миль і йшли 10 з половиною годин. Тобто почали ще за темно, і закінчили коли вже темніло.
На тій висоті де ми були був туман, було трошки темно. А останні пару годин ще й йшов доволі сильний дощ.
Я власне не збираюся писати багато тексту, світлини краще все розкажуть.
Крім снігу, струмків що зливаються у річку і водоспадів на висоті ще є невеликі галявинки (але їх багато) з яскравими різнокольоровими квітами і приємним запахом. А ще там є олені, бурундуки, білки, пташки різні та інше всяке таке. Ну і туристи звісно.
Уього лише другий мій триатлон за цей рік, все ще не у дуже добрій фізичній формі після аварії, але дуже хотілося його зробити і перевірити свій загальний стан.
Місто Ocean Shores (Океанський Берег) розташоване за 2.5 години автомобілем від нас і як видно з назви розташовано на березі океану.
Приблизно остання третина дороги проходить у страшенній глушині де дуже мало людей і олені як у себе вдома переходять табунами дороги коли їм заманеться. Безпосередньо перед Ошен Шорс маршрут проходить через відносно велике (як для цієї місцевості) місто Абердін в якому народився і жив лідер Nirvana Курт Кобейн. На в’їзді в місто стоїть знак зі словами Come As You Are.
В Ошен Шорс же населення складає 5 тисяч людей які задіяні у обслуговуванні туристів – велетенські готелі вздовж пляжу і складають усе місто.
А океан без хвилерізів це скажу я вам така не надто привітна річ. Страшенний гуркіт, великі хвилі, сірий пісок. У місті доволі прохолодно – коли в Сіетлі вже кілька днів тривала спека в 95 градусів тут був туман і температура 65. Причому це звичайна погода для цього міста наскільки я зрозумів. Молочно білий туман вдалині зливається с сіруватим океаном і темно-сірим піском. Дуже непривітно все це виглядає, хоча і красиво.
Тепер щодо самого старту. Він був дуже невеличкий – на Half Iron Man дистанції стартувало меньше 100 учасників. Плавання було у вузенькому озерці – якраз від одного берега до іншого, розворот і назад. Пливлося добре і тим більше здивованим я був побачивши результат – 33:20, на пару хвилин повільніше ніж я сподівався.
Ну та нічого, моєю єдиною ціллю було закінчити дистанцію, а не зійти як на попередньому старті. А який вже там буде час то було діло десяте.
Після плавання (як і під час) не було холодно не дивлячись на те що сонце весь час було закрите туманом. Проте на відміну від інших стартів одежа так і залишалася мокрою майже до самого фінішу, як правило на велоетапі вона висихає за кілька хвилин. А в транзитці я провів 1:43 що непогано зважаючи на те що не надто поспішав.
Велоетап проходив у два кола кожне з яких було “туди і назад”. І треба сказати що усі 90 км (а за моїм комп’ютером вийшло усі 92) дорога була дуже хороша: гладенький асфальт без тріщин та сміття, плаский як стіл маршрут, вітер хоча і був проте не надто сильний. І хоча рух транспорту не було перекрито місцевість ця наскільки малолюдна що за весь велоетап може з пару десятків машин проїздили повз.
Почалося добре, їхалося легко і в задоволення, намагався економити сили. Десь вже за кілометрів 30 до фінішу почав відчувати що дистанція надто довга і я не готовий до неї, проте такого повного виснаження як на попередньому страрті не було. Все ж таки довелося терпіти до транзитки і останні кілометри крутилая думки “де вже той фініш”.
І якщо на початку етапу ще бачив інших учасників попереду і позаду то вже другу половину їхав сам. Проте двічі бачив Олену яка їхала мені на зустріч і радісно посміхалася.
Щодо результату то 2:43 не найкращий мій час (хотілося б ближче до 2:30), але непогано. Друга транзитка – 1:04 і я починаю біговий етап.
Треба сказати що весь час до цього я думав саме про біговий етап і чи зможу я його зробити взагалі, а якщо зможу то чи варто. Тут така річ що роблю я все це тільки через те що мені це подобається і важливо щоб не робити через силу, а то інтерес втратиться. Та і доцільність страждань коли не можеш показати нормальний результат сумнівна. Тому план був дивитися на самопочуття і залишати дистанцію якщо щось йде не так.
Скажу чесно – було важко і я не надто боровся. Спочатку зупинявся і проходив пішки метрів 20-30 через кожен кілометр. Потім якось легше пішло і кілька кілометрів пробіг без зупинки. Пив воду та енергетичні напої на кожній станції. Десь за 5 км до фінішу відчув виснаження і знизив темп майже до хотьби просто щоб бігти без зупинки.
Кілька кілометрів бігового етапу (2 км в кожен бік) проходили по пляжу. Тобто по піску. Пісок там як я вже казав сірий і щільний, втрамбований такий що сліди від бігунів залишалися ледь помітні. Взагалі той пляж не для купання, принаймні я не бачив щоб там купалися, а от машини там їздять – є спеціальні заїзди і виїзди. Прикольно було бігти паралельно хвилям що накочувалися на берег.
Олену зустрів десь коли подалав перші 2 км а вона вже бігла фінішувати.
А в цілому біг був важкий, повільний і нерадісний. Ну і час 1:59:55 для цієї дистанції (21 км) є у мене поки що найгіршим.
У підсумку: загальний час – 5:19:21, я на 19-місці в загальному заліку і на 7-му у своїй віковій групі. Але головне що дистанцію цю можу знову долати, а форма поступово відновиться сподіваюся.
Олена ж подолала свою олімпійську дистанцію за 3:02:17 і була 5-ю у своїй віковій групі.
Навіть є ось таке відео мого фінішу яке зробили Олена (так, вертикальне відео):
