Oleksandr Golovatyi – Сторінка 93 – Ще один не такий як усі…

Помер мій батько

Кілька днів тому помер мій батько…

Я довго думав чи писати цей пост чи ні. Сам не дуже добре відношуся до подібних постів, ніколи не можна придумати що сказати людині у відподівідь на таке. Одна з причин чому я це пишу в тому що за кілька років я звик таким чином (через написання постів у блоґ) фіксувати свої переживання. Тому не вважайте себе зобов’язаними писати коментарі у відповідь, сприймайте це як запис що її було призначено лише для мене і вас випадково вдалося побачити її. Ящо ж ви таки вважаєте це пост чимось таким що не варто було б писати… що ж, може я і сам через деякий час його приберу.

Є ще одна причина чому я вирішив це написати. Є кілька людей які знали мого батька і регулярно читають мій блог, при цьому особисто давно з ним не перетиналися чи через те що живуть далеко, чи просто через зайнятість. Тому цей запис є також повідомленням друзям і знайомим мого батька про те що сталося.

Ті ж хто його не знав далі можете не читати – нічого хорошого далі не буде.

Взагалі думаючи про це я все ще ніяк не можу сприйняти його смерть як остаточний факт. Хвороба з’їла його за якісь два місяці. Рівно рік тому він був у нас в гостях, ми робили велоподорож у 50 км по Сіетлу, ходили в похід на місцеву гору, каталися на озері на дошках, гуляли Сіетлом та околицями…

Я пам’ятаю той дзвінок додому коли мама сказала що батькові щось не добре, мабуть тиск піднявся. А насправді йому вже як потім з’ясувалося було не по собі вже пару тижнів, але він нікому нічого не сказав. Не маючи ніяких серйозних хвороб за все життя, навіть не знаючи що таке головний біль він думав що це якась тимчасова недуга що сама з часом пройде.

А коли легше не стало пішли у лікарню де поставили діагноз інсульт і почали лікувати від нього. При цьому батькові ставало все гірше з кожним днем: спочатку порушилася координація, потім почала відніматися ліва частина тіла. Далі лікар сказала що потрбіне додаткове обстеження бо від лікування стає тільки гірше. Повезли у Дніпропетровськ, на той час він вже сам ходити не міг, а це усього тиждень пройшов як поклали у лікарню.

В Дніпропетровську просканували мозок і винесли вирок: рак 4-го ступеню з метастазами у мозок. Сказали що нічого вдіяти не можна і метастази неоперабельні – занадто глибоко у мозку і неможливо до них дістатися не вбивши паціента. Відправили додому.

Дома знову у лікарню, почали колоти ліки щоб позбавитися від результатів лікування. Батько хоча і не міг сам ходити (ліва сторона тіла була дуже слабка) проте почав почувати себе краще.

Я приїхав в Україну якраз коли його забирали додому. Сказали що “виписують”, а насправді ми йому діагноз так і не сказали до самого кінця.

Видно було як він швидко втомлюється: якщо з ранку він ще балакав, міг сам сісти, пробував з нашою допомогою ходити, то під вечір в нього вже не було сил ні говорити, ні навіть набік повернутися він сам не міг.

Проте ми сподівалися що діагноз було поставлено помилковий. По-перше, у нього нічого не боліло, а як правило на цій стадії раку людям вже регулярно колять опіати для знеболення. А, по-друге, щодні аналізи не виявили раку в жодному з органів. Лікарі між тим нам казали що сподіватися не варто і рак десь є в організмі, а те що знайти не можуть то мало суттєво.

Останні дні як мені мама казала у батька почалися болі і він жалівся на те що спина болить і ноги, практично перестав рухатися. Спочатку після “виписки” він ще дивився телевізор, слухав аудіокнижки, навіть пробував читати. Але через кілька днів перестав все це робити: його все втомлювало, картинка розпливалася і він просто мовчки лежав. Балакати теж не хотів. Під кінець йому вже почали колоти дімедрол і останні дні він хоча б був позбавлений бюлю.

А потім мені подзвонив брат і сказав що батька не стало. Поховали його через день, людей кажуть на похоронах було багато – у нього було багато знайомих, друзів, людей для яких він робив якусь роботу, людей з якими займався спортом, ті з ким вчився і працював, ті з ким просто товаришував. Я не став їхати, хоча може і дарма, просто не встиг би.

Вже потім сказали що діагноз рак не підтвердився, а те що побачили на знімках виявилося первісною пухлиною мозку – злоякісне утворення з невідомим походженням. Лікується хирургічним шляхом (видаляється), після чого роблять радіо- та хіміо-терапію. Але не цьому випадку, як я вже сказав занадто глибоко вони були і у таких ділянках що оперувати не можна.

Хотів написати щось на зразок прощальної промови, а вийшов якийсь переказ фактів. Все, більше писати не можу.

39

Треба ж щось написати, якийсь звіт чи що :)

Число якесь неймовірне… Не те що б мене шокувало те що вже скоро 40, просто з дня в день не думаю про те скільки мені років, а коли доводиться згадати то “ой, ну ніфіга ж собі”!

Якось так склалося що у мене і Олени, краще скажемо у нашої родини, більшість друзів помітно молодші за нас. Ну тобто у нас звісно є і друзі нашого віку, є і старші, але більшість все ж таки молодші. Про що це говорить? А хто його зна про що воно говорить. Хтось скаже що це показує що ми молоді духом, хтось скаже що ми ще не подорослішали. Я ж скажу що, по-перше, так склалося, а, по-друге, наші інтереси та вподобання переважно там де інтереси молодших за нас людей.

Що ще сказати? Дивлюся назад і в принципі є речі які приємно згадувати: люди, ситуації, події. Є таке чого якби давали другу спробу то намагався б уникнути, але якось усе погане розмилося з часом і особливих емоцій не викликає. І аж солодке тремтіння від того що ще чекає по переду. Що там буде не знаю, та і планувати більше ніж на кілька днів не люблю, але знаю що будуть ще приємні моменти і цікаві люди які згодом стануть приємними спогадами.

Також дякую усих хто мене читає, коментує, слухає та просто про мене знає. Без вас на цій планеті було б не так кльово проводити час :)

Прохання до вас є. Якщо знайдете натхнення написати кілька речень то напишість що з мої вчинків та слів вас колись здивувало. Без оцінки добре чи погано, прото те що викликало подив чи здалося не надто адекватним. Питаю з ціллю може пригадати щось про що забув давно. Буває от тобі розказують якусь історію з твоєю участю, чи що ти колись сказав що когось сильно зачепило, а ти навіть не пригадуєш такого. От і тут може щось таке буде.

2014/07/11–Ocean Shores Toughman Triathlon

Уього лише другий мій триатлон за цей рік, все ще не у дуже добрій фізичній формі після аварії, але дуже хотілося його зробити і перевірити свій загальний стан.

Місто Ocean Shores (Океанський Берег) розташоване за 2.5 години автомобілем від нас і як видно з назви розташовано на березі океану.

Приблизно остання третина дороги проходить у страшенній глушині де дуже мало людей і олені як у себе вдома переходять табунами дороги коли їм заманеться. Безпосередньо перед Ошен Шорс маршрут проходить через відносно велике (як для цієї місцевості) місто Абердін в якому народився і жив лідер Nirvana Курт Кобейн. На в’їзді в місто стоїть знак зі словами Come As You Are.

В Ошен Шорс же населення складає 5 тисяч людей які задіяні у обслуговуванні туристів – велетенські готелі вздовж пляжу і складають усе місто.

А океан без хвилерізів це скажу я вам така не надто привітна річ. Страшенний гуркіт, великі хвилі, сірий пісок. У місті доволі прохолодно – коли в Сіетлі вже кілька днів тривала спека в 95 градусів тут був туман і температура 65. Причому це звичайна погода для цього міста наскільки я зрозумів. Молочно білий туман вдалині зливається с сіруватим океаном і темно-сірим піском. Дуже непривітно все це виглядає, хоча і красиво.

Тепер щодо самого старту. Він був дуже невеличкий – на Half Iron Man дистанції стартувало меньше 100 учасників. Плавання було у вузенькому озерці – якраз від одного берега до іншого, розворот і назад. Пливлося добре і тим більше здивованим я був побачивши результат – 33:20, на пару хвилин повільніше ніж я сподівався.

Ну та нічого, моєю єдиною ціллю було закінчити дистанцію, а не зійти як на попередньому старті. А який вже там буде час то було діло десяте.

Після плавання (як і під час) не було холодно не дивлячись на те що сонце весь час було закрите туманом. Проте на відміну від інших стартів одежа так і залишалася мокрою майже до самого фінішу, як правило на велоетапі вона висихає за кілька хвилин. А в транзитці я провів 1:43 що непогано зважаючи на те що не надто поспішав.

Велоетап проходив у два кола кожне з яких було “туди і назад”. І треба сказати що усі 90 км (а за моїм комп’ютером вийшло усі 92) дорога була дуже хороша: гладенький асфальт без тріщин та сміття, плаский як стіл маршрут, вітер хоча і був проте не надто сильний. І хоча рух транспорту не було перекрито місцевість ця наскільки малолюдна що за весь велоетап може з пару десятків машин проїздили повз.

Почалося добре, їхалося легко і в задоволення, намагався економити сили. Десь вже за кілометрів 30 до фінішу почав відчувати що дистанція надто довга і я не готовий до неї, проте такого повного виснаження як на попередньому страрті не було. Все ж таки довелося терпіти до транзитки і останні кілометри крутилая думки “де вже той фініш”.

І якщо на початку етапу ще бачив інших учасників попереду і позаду то вже другу половину їхав сам. Проте двічі бачив Олену яка їхала мені на зустріч і радісно посміхалася.

Щодо результату то 2:43 не найкращий мій час (хотілося б ближче до 2:30), але непогано. Друга транзитка – 1:04 і я починаю біговий етап.

Треба сказати що весь час до цього я думав саме про біговий етап і чи зможу я його зробити взагалі, а якщо зможу то чи варто. Тут така річ що роблю я все це тільки через те що мені це подобається і важливо щоб не робити через силу, а то інтерес втратиться. Та і доцільність страждань коли не можеш показати нормальний результат сумнівна. Тому план був дивитися на самопочуття і залишати дистанцію якщо щось йде не так.

Скажу чесно – було важко і я не надто боровся. Спочатку зупинявся і проходив пішки метрів 20-30 через кожен кілометр. Потім якось легше пішло і кілька кілометрів пробіг без зупинки. Пив воду та енергетичні напої на кожній станції. Десь за 5 км до фінішу відчув виснаження і знизив темп майже до хотьби просто щоб бігти без зупинки.

Кілька кілометрів бігового етапу (2 км в кожен бік) проходили по пляжу. Тобто по піску. Пісок там як я вже казав сірий і щільний, втрамбований такий що сліди від бігунів залишалися ледь помітні. Взагалі той пляж не для купання, принаймні я не бачив щоб там купалися, а от машини там їздять – є спеціальні заїзди і виїзди. Прикольно було бігти паралельно хвилям що накочувалися на берег.

Олену зустрів десь коли подалав перші 2 км а вона вже бігла фінішувати.

А в цілому біг був важкий, повільний і нерадісний. Ну і час 1:59:55 для цієї дистанції (21 км) є у мене поки що найгіршим.

У підсумку: загальний час – 5:19:21, я на 19-місці в загальному заліку і на 7-му у своїй віковій групі. Але головне що дистанцію цю можу знову долати, а форма поступово відновиться сподіваюся.

Олена ж подолала свою олімпійську дистанцію за 3:02:17 і була 5-ю у своїй віковій групі.

Навіть є ось таке відео мого фінішу яке зробили Олена (так, вертикальне відео):

Ocean Shores Triathlon HIM Finish from 0lexandr on Vimeo.

Латте-машина

Для вас це може і звична річ, а для мене це була дивина дивна.

Для таких же як я селюків поясню що латте це такий напій де в гарячу молочну піну додають невеличку кількість кави – http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%82%D1%82%D0%B5. Напій в результаті виходить не такий гіркий як просто кава, хоча має смак і запах кави і так само бадьорить.

Коли машинку вмикаєш першим за день то треба почекати хвилини 3 доки вона щось там в собі нагріє до 200 градусів (далі всі градуси у фаренгейтах, для переводу в цельсії віднімайте 32 і діліть на 2).

У латте-машини в нашому офісі є кілька параметрів, але я знаю лише про два з них: дрібність помолу зерен та температура до якої доводиться молоко.

Заправляється машина смаженими зернами, але я у каві не розбираюся і смак різних зерен не розрізнюю. Хоча у нас купують дорогі зерна, може через це – усі дорогі однаково хороші, а погіні кожне погане по своєму :)

Наскільки я особисто це відчуваю чим грубіший помол тим простіший, але яскравіший смак кави. А прі дрібнішому помолі смак виходить м’якіший, але і напій міцнішим стає. Не те щоб я знову ж таки розрізнював на смак, але у мене таке враження що найгрубіший помол є найприємнішим для мене.

Температура ж молока на смак не впливає взагалі наскільки я розумію. Прото більше піни виходить тому що молоко довше готується.

Отже спочатку у спеціальну ложку мелемо каву. Робиться це дуже просто – вставили її в спеціальні пази, повернули і молотилка сама вмикається. Весь процес займає кілька секунд (залежить від виставленої дрібності помолу).

В результаті ложка щільно набита помеленеми зернами і її вставляємо в сусідні пази щоб через цей пил пропустити гарячу воду. Можна обрати скільки саме води пропустити церез “заварку” – чим менше води тим міцніше буде кава. Взагалі то якщо не готувати молоко, а пити лише приготовлену таким чином каву то можна сміливо називатися ман’яком – наскільки міцний і густий кавовий розчин виходить (десь 1/5 чашки за обсягом).

Для молока ж треба враховувати що у обсязі в результаті готовки воно збільшується вдвічі (знову ж залежить від обраної температури).

Різні типи молока (маю на увазі жирність) як не дивно дають дуже різний смак. Мені особисто подобається соєве молоко яке звісно і не молоко, а зі звичайного подобається знежирене. Так само різниться і піна з різного молока. Причому різниця більша ніж можна було б очикувати.

Наливаємо молоко у спеціальний глечик, в глечик встромляємо носик і через той носик в молоко напускаються дрібні бульбашки повітря і він же нагріває молоко.

Після того як напій приготовлено прибираємося. Таблетку що утворилася після заварювання кави вистукуємо з ложки у спеціальну коробочку. Спеціальна вона не тому що з кавою треба щось спеціальне робити, а тому що саме об неї зручно вистукувати ту таблетку. Глечик та ложку далі достатньо сполоснути водою, навіть терри нічим не треба, досить просто полити водою і вони чисті.

А от сама морока почистити носик який утворював піну – на ньому накипає молоко і його треба старанно відтирати. Коли його опускаєш на місце то він ще додатково чиститься самою машиною випусканням кількох струменів пари. Проте зрозуміло що для машинок які використовуються у кав’ярнях ніхто подібну ручну чистку не проводить.

Крім власне смачного напою мені ще подобається сама процедура. Каву п’ю раз на день – як тільки з’являюся на роботі.

Чи варто мати таку машину дома? Річ класна і мати її було б приємно, але не думаю що я б нею часто користувався, та і дороговато вони коштують. Тому ні. Те що вона є на роботі звісно добре, але б і без неї прожив би спокійно.

Цукру/лікерів додавати за власними вподобаннями. Смачного!

Концерт Kraftwerk

Для тих хто раптом не знає німецька команда Kraftwerk є родоначальниками електронної музики і виступають вже більше 40 (!) років. Хоча вони і починали як рок-команда свого часу, вірніше навіть як kraut-rock, але дуже швидко знайшли свій стиль і з формату “гітари-барабани” перейшли у формат “4 мужика за сінтезаторами”.

Концерт відбувався у сіетльському театрі Paramaunt, вартість квитка була від 70 долларів. Нам вдалося сісти в першому ряду на балконі прямо по центру зали, це десь метрів 20 до сцени, дуже кльові місця.

Формат виступу у команди не міняється кілька десятиріч, а саме: 4 вже лисі і старенькі дядьки непорушно стоять за клавіатурами синтезаторів, їх костюми світяться в темряві, бігають вогні по краях інструментів, а позану на великому екрані демонструється 3D шоу для якого нам усім видавали окуляри на вході.

Особисто я групу дуже люблю і у захваті слухав давно знайомі композиціх “Тур де Франс”, ” Автобан”, “Радіоактівіті” та інші шедеври. З іншого боку Олена якій ця група не сказати щоб сильно подобається порівняла усі їх пісні з ряднинкою: довгі, і навіть якщо добре зроблені у деталях все одно не цікаві. Я таку думку не поділяю, але розумію. Також погоджуся з тим що сьогодні є потреба у більш агресивній музиці, а весь цей вдумливий концептуалізм швидко втомлює публіку.

Ще я зрозумів що ніколи раніше не слухав електронної музики на правильних пристроях. Якщо метал, класику та навіть більшість джазу можна слухати більш-менш отримуючи правильні враження і на комп’ютерних колонках і на сумнівної якості навушниках то тут… Скажу що я наче вперше почув цю музику. А разом з відео-супроводом так взагалі бомба.

Кліп з кадрами з Чорнобиля:

Ще треба сказати про дуже дивну публіку яка була на концерті (спостерігав на виході). Дика суміш гіків, хіпстерів та фріків. Тунелі у вухах, волосся різних кольорів та стилів, наколки, шорти/джинси/піджаки, футболки з назвами електро- та індастріал команд. Як в паралельний світ поринув :)

Ось якось так їх концерти виглядають зараз:

А в цілому задоволений концертом неймовірно!

Концерт Інгві Мальмстіна

Інгві Мальмстін (Yngwie Malmsteen) – шведський гітарист-віртуоз. Він став першим успішним і всесвітньовідомим гітаристом що прославився саме завдяки своїм швидкісним гітарним соло.
З’явився він на сцені і прославився на початку 80-х років. Іноді кажуть що Річі Блекмор (гітарист Deep Purple, Rainbow) своєю грою розбудив Інгві Мальмстіна після якого вже з’явилися такі монстри як Стів Вай і Джо Сатріані, а ті вже породили бездушних швидкісних пиляльників типу Майкла Анджело Батіо.
Іншими словами Інгві поєднав в своїй музиці мелодичність, технічну складність і неймовірну на той час швидкість.
Свого часу його платівка з драконом стояла на видному місці в усих музичних магазинах СРСР і його музика вважалася металом. А по суті це ліричний і швидкісний хард-рок.
Ось подивитися на цю легенду ми і поїхали в Сіетл. Концерт відбувався у знаменитому клубі Showbox в самому центрі міста. На моє око зібралося близько 300 людей, може трохи більше – клуб було заповнено десь на 80%. Ціна квитка – $35.
На розігріві виступали дві команди назви яких я не пам’ятаю, яле які були на диво в тему – музика 80-х, хороший вокал, гітарні запили. Коротше настрой дали правильний.
І ось прийшов час виходу маестро. До речі свої ж музиканти називали Інгві виключно “маестро”, або “найкращий гітарист світу”. Зачіска у стилі 80-х, шовкова рубашка розстебнута до пупа, браслети з хрестами на руках та шиї, шкіряні штани і гостроності туфлі, дим та лазерне світло на сцені… Але все це було так в тему тому що він грав!

Музика, а вірніше нескінченний і неймовірний потік чітких, крихітних і дрібних як порошинки нот які складалися у приємну м’яку музику… Складно описати. І все це так доречно і так красиво.

Техніки одно бігали міняти йому касети з медіаторами на стійку мікрофона. Мальмстін одно кидався медіаторами в натовп. Іноді зіграв пассаж на 5 секунд і медіатор летить в зал. За кожну пістню мінімум 10-15 медіаторів летіло. В середньому за концерт мабуть пару сотень розкидав.
Ну і звісно всі ці задирання гітари в небо, замирання в живописних позах, махання ногами і вишкіряння в зал. Грав маестро на білому Фендері Стратокастері. Вірніше їх у нього було декілька однакових і після кожної пісні він міняв гітару – струни розстраювалися від використання “машини” (це ричаг який дозволяє натягувати/послабляти струни).

Під кінець Інгві зовсім розійшовся і грав і за головою, і за спиною, і по підлозі гітару тягав крутячи ручки на педалях. Ну і завершилося все тим що гітару він розгатив вщент об сцену.
І хоча таку музику я багато не слухаю (мені той же Стів Вай набагато ближчий) концерт сподобався. І головне все що було зіграно і все що відбувалося на сцені виглядало натурально і органічно. Хороший був концерт.

От щось типу такого було:
[youtube=https://www.youtube.com/watch?v=GAeyhl3UVRE]

А після концерту ми пішли забирати машину з парковки і там сталася невеличка пригода. То виявляється була парковка магазину (у підвали висотного будинку) яка закривається металевими воротами об 11 вечора, а ми прийшли туди о 11:30. Ну і звісно про це повідомляла крихітна табличка на в’їзді яку ми просто не помітили коли паркувалися. Поки я ходив навколо шукаючи хоч когось хто міг би допомогти нам забрати машину (альтернатива – повернутися вранці) Олена потрапила всередину коли заїхала якась машина когось із мешканців хто живе в тому будинку. А потім вона дзвонить мені перелякана і ледь не плаче що її закрили на парковці. Я потрапив всередину з іншою машиною що трапилася і ми змогли виїхати додому. До речі вартість вечірньої парковки в центрі Сіетлу – $16. Ну от і все.

Дорога і крута сокочавилка Hurom 100S

Мова піде про Hurom Slow Juicer HU-100S ціною в ~$360.

Всі ми знаємо/чули про користь та неймовірну смачність свіже вичавлених соків. Стосовно смачності треба сказати що знайти хороші рецепти які б вам подобалися не так і легко. Справа в тому що в магазинських соках (чи “нектарах” як сором’язливо називають напої з порошку) додано необхідну кількість цукру, фарбників та смакових добавок щоб задовольняти смакам споживачів. А з “натуральними” соками ви часто будете отримувати результат набагато гірший за смаком за магазинні соки: то занадто водянисте, то слизьке якесь, то гіркуватий присмак, то просто несмачно.

До того ж на відміну від соків тривалого зберігання свіже вичавлені соки за лічені хвилини розшаровуються на воду (більша частина стакану) та осад з “гущі” і виглядають далеко не так красиво як хотілося б. Тому їх треба пити одразу після вичавлювання та колотити. А за 10 хвилин їх взагалі варто вилити, зберігати не вийде.

Що стосується машинок для вичавлювання соку то далі напишу про переваги нашої машинки.

Перше і мабуть головне це те що її неймовірно легко збирати, розбирати і мити. Збирається вона з кількох великих частин: ріжуча сітка, чавилка, ємність в якій це все стоїть та кришка, ну і пара ємностей для соку і відходів відповідно. Зібрати/розібрати навіть перший раз займає буквально пару хвилин. А що стосується миття (це вже друга перевага) то все легко відмивається буквально за секунди під звичайним краном. Єдине що від деяких фруктів ріжучу сітку треба буде вичистити щіткою.

Ще один плюс – машинка працює дуже тихо (дивіться відео), в сусідній кімнаті її не чути. Можливо це завдяки тому що вона (як і вказано у назві) “повільна” – чавильний винт обертається дуже повільно.

Машинка чавить практично усе, але фрукти/овочі треба різати на шматочки не більші за пару сірникових коробків. Проте з деякими речами типу селери чи калі машинка впоратися не може – забивається ріжуча сітка.

Вичавлені залишки дуже сухі і їх можна сміливо кидати у сміття не замотуючи додатково в пакет – не завоняються, там нічому воняти вже.

Сок вище на фото як я і казав поділено на шари навіть одразу після вичавлення. Єдине що забув згадати про піну яка дуже довго не спадає, тому колотити і перемішувати обов’язково.

Зі знайдених рецептів можу поділитися декількома речами:

шпинат, як це не дивно, добре підходить і для фруктових і для овочевих соків і додає якоїсь фактурності без впливу на смак. Рекомендую додавати куди тільки можна.
те ж саме стосується і бананів. Банан взагалі варто додавати у фруктові соки без винятків – без нього виходить усе занадто водянистим.
неймовірно смачним є сік з апельсинів та моркви (маленьких морквинок). Спробуйте, гарантую що сподобається.
не робіть соки наперед – вони довго не стоять навіть у холодильнику і за кілька хвилин втрачають і вигляд і на смак стають як суміш води з фруктовою/овочевою гущею. Підозрюю що для зберігання треба додавати в соки сіль чи цукор.

Чи варта ця сокочавилка своєї ціни? Важко сказати. З одного боку треба визнати що ціна дуже висока, і купили ми її під впливом імпульсу прочитавши хороші відгуки. А з іншого боку навряд чи можна знайти щось подібне де збірка/розбірка, а головне чистка здійснюється настільки просто. Не знаю навіть. Як ви думаєте?

А які рецепти знаєте ви? І чи взагалі займаєтеся подібним?

Відео внизу як кажуть знімав на тапочок, так що за якість вибачайте:

Подорож в Україну – червень 2014

Подано у вигляді короткого звіту…
На тиждень злітав в Україну. Нагода дуже нерадісна. Якщо коротко то мій батько дуже сильно і несподівано захворів, це сталося так зненацька та з такими наслідками що я злякався. Поговоривши з мамою вирішив що треба їхати: і їй трохи відволіктися від усих проблем, і може чимось допомогти, і батькові дух підняти.
Квитки на літак виявляється купити на наступний день не так просто. Не кажучи про ціну найближче що можна придбати це квитки через 2-3 дні. Крім ціни (1900 замість звичайних 1200 доларів) треба ще й дивитися на тривалість перельоту та кількість пересадок – якось ми летіли з двома пересадками більше 20 годин і ноги так пороспухали що ледь в кросівки влазили. Та і взагалі некомфортно.
Вдалося знайти переліт за 13 годин в одну сторону і за 15 годин в зворотню. Я рекомендую літати в Сіетл виключно через Амстердам – добре спланований аеропорт при усих своїх розмірах дозволяє без проблем дістатися вчасно з одного гейта на інший. Політ Сіетл-Амстердам зараз триває 9 годин (раніше було 10) і якщо це Аеробус 330 то проходить доволі комфортно. Літаки ці зараз обладнані тач-скрінами в спинках сидінь і надають хороший вибір фільмів, ігор та музики. Хоча звісно краще заснути як вийде.
Літак з Амстердама в Київ летить близько 3 годин (Боінг 737 в моєму випадку) і якби не втома то можна сказати що проходить політ дуже легко.
В Борисполі все стало якось цивілізованіше і швидше. От тільки мою валізу не привезли в моєму літаку. Довелося заповнювати спеціальну форму і далі є два варіанти: або я повертаюся в аеропорт через 5 годин зі сподіванням що її привезуть наступним літаком (ніяких гарантій), або її через кілька днів доставлять на вказану адресу. Знаючи що “кілька днів” легко розтягуються на місяць вирішив спробувати повернутися.
Поїхав на залізничний вокзал (дякую усих хто підказав автобуси SkyBus що за 50 грн довозять до вокзалу) і купив квиток на нічний Київ-Дніпропетровськ. Не дивлячись на якусь начебто кризу в Україні квитків ні на купе ні на СВ не було і довелося їхати на боковій у плацкарті.
Назад в аеропорт, чекаю, чекаю, он вже бачу свою валізу наче, возять її туди-сюди. Через десь 2 години запрошують всередину і починають ритися в ній. Ну по ходу виявляється що вже американці її обшукали (всередині лежить папірець від TSA і один замок більше не замикається). Нічого не знаходять, їду на вокзал.
Тут мене вся ця метушня, переліт і переживання накривають і починається легка паніка. На щастя знайомі друзі знайшли час приїхати і провести зі мною деякий час за розмовами перед відправленням потягу. Дуже вдячний!
Зазначу ще що з минулого року Києв змінився. Ні, не зовні, хоча це теж є, а якось стало багато, просто дуже багато іноземної мови, практично усі до кого звертався українською у відповідь починали говорити хоча б приблизно українською (а рік тому більшість ще говорила російською), у людей якісь обличчя чи то більш піднесені, чи просто світліші. Проте все ще брудно, погані дороги, жахливе вождіння автівок. Тим не менш зміни мені сподобалися.
І ось я нарешті в Жовтих Водах. На жаль ні з ким особливо побачитися не встиг, не до того було. Забрали батька з лікарні, допомогав мамі. Секрет у тому щоб не давати впливати на себе нерадісним думкам у тому щоб постійно бути чимось заклопотаним: то в магазин піти, то з кимось зв’язатися з якогось питання, то ще щось.
Ось ці кілька днів і пролетіли, час їхати назад. Оскільки минулого разу Дельта зробила нам сюрприз перенесши наш рейс на кілька годин раніше (так, саме раніше) вирішив бути у Києві хоча б за пів-дня до польоту.
Новий швидкісний (і треба сказати дуже непоганий) Хюндай за 4 години діставив мене з П’ятихаток у столицю. А далі відвідини Майдану (чесне слово вже час розібрати барикади), Андрієвського та в кінці дня зустріч з кількома друзями. Спілкування на різноманітні теми знову допомогло розвіятися, знову дякую.
А далі мене довезли до аеропорту (дякую знову!) де я в процесі розмови зрозумів як мало питав інших про те їх якні справи і що у них відбувається в житті. Ну та вже вибачайте.
Літак швидко доніс мене в Амитердам, а потім і в Сіетл. Дома вже ліг спати десь о першій дня, Олена розбудила мене о восьмій вечора і примусила поїсти, далі я миттєво вирубився знову і проспав до наступного ранку. І на роботу…

2014/05/31–Troika Triathlon

Оскільки я все ще відновлююся після аварії (трохи тут – https://www.facebook.com/oleksandr.golovatyi/posts/10201958460988681, детальніше згодом напишу). Але на цей тріатлон (Half Iron Man) записався ще давно і хотів подивитися що ж там таке бо чув хороші відгуки. Зв’язався з організаторами з приводу можливості повернення грошей, але вони лише могли запропонувати участь наступного року за 50 доларів замість 100+. Ну і крім того Оленка теж була записана на старт, тож вирішили їхати.

Місто Спокейн де був старт розташовано на східному кордоні нашого штату (на схід від нас йде Айдахо).

Уся дорога займає 4.5 години в одну сторону: спочатку треба переїхати гірський перевал, а далі йде пласке високогір’я де безліч річок та озер, ясне небо, прохолодно і при цьому сонце світить так яскраво що без окулярів та крему від сонця робити там нема чого.

Олена чомусь думала що вона теж записалася на довгу дистанцію і всю дорогу переживала як вона її перенесе. Ми вирішили що буде робити як зможе і зійде якщо треба буде. Ну а для мене план був просто подивитися на загальний стан і перевірити свою фізичну форму. А на місці ми побачили що Олена зареєстрована на спринт Smile

Місто Спокейн на диво виявилося великим, зі збереженими старими будівлями, але якимось не надто розумно облаштованим: через центр міста йде швидкісна траса, впритул до неї стоять готелі, далі фаст-фуди, ресторани та торгівельні центри. І все це перемішано з якимись пустирями де тирлуються бомжі.

Сам старт був недалеко від Спокейну у мість з дивною назвою Медичне Озеро. Ну і озеро де ми плавали теж називалося Медичним Smile

Не надто хвилюючись я готувався до плавання і думав що і як робити якщо почнуться проблеми і болі у воді. Ось і старт.

Традиційно окуляри які добре сиділи під час розминки і на березі почали протікати з першої ж секунди після старту.

Вода холодна, але не надмірно…

Бережучи сили відсотків 80 дистанції (2 км) плив слідом за кимось майже торкаючись руками ніг (називається драфтінг) – це допомогає економити сили. На мою радість нічого не боліло і всю дистанцію я подолав дуже добре і не відчував ніякого знесилення коли виліз з води. До того ж показав хороший час на плаванні як для себе – 31:49.

Абсолютно неспішно переодягся в транзитці (1:41) і пішов на велоетап (90 км). Перші 30 км їхалося в задоволення і вдавалося тримати темп без помітного напруження.

Треба сказати що хоча дорога і не була перекрита але машин на ній практично не було, менше 10 за весь час проїхало мимо. Хороший гладенький асфальт, ніяких особливих підйомів чи спусків. Лише неприємною несподіванкою стало те що весь зворотній шлях довелося боротися з зустрічним вітром.

Втома почала відчуватися дуже сильно вже десь кілометрі на 50-му, а останні 20 км їхати було геть не в задоволення і я мріяв лише про те як дістатися до транзитної зони. На останніх кількох кілометрах стало ясно що на біговий етап краще не виходити.

У підсумку дуже поганий час – 2:50:59. Це десь на 20 хвилин повільніше ніж я би мав робити маючи нормальну форму.

На фініші мене чекала Олена яка вже давно отримала свою медаль (зайняла 3-тє місце у своїй віковій групі).

Трошки походивши я почав думати що може дарма зійшов і треба було спробувати побігти, але насправді я навіть не міг уявити що можу пробігти 21 км, не кажучи вже про те яким втомленим себе відчував.

Тож стараючись не розстроюватися ми поїхали назат в готель.

Наступного ранку була довга дорога додому, зупинка на ринку для закупівлі фруктами (в тій місцині вирощують хороші яблука та вишні, роблять вино)… Це як я вже казав краї річок та озер, а ще ферм, пасовиськ, садів, мостів через річки, рідких лісів та блакитного неба що наче впритул нависає над яскраво-зеленою травою якою вкриті пагорби да рівнини.

Ось якось так. Висновок: треба заново набирати спортивну форму і змирится з тим що це літо фактично пропало для тріатлону. Хоча з іншого боку не можна не радіти що після того як мене збила машина я не лише не маю якихось суттєвих ушкоджень, але і здатний тренуватися.