Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 3

Попередні частини

Маршрут

Існує декілька способів дістатися Мачу Пікчу і як я вже згадував не обов’язково йти пішки кілька днів: натомість можна доїхати потягом/автобусом. Але якщо говорити про трейл то теж існує кілька варіантів. Ми обрали чотириденний курс який покриває 45 км і набір висоти складає 4 км. Але ще існують маршрути в 2 дні та 7 днів. Дводенний маршрут якось залегкий і закороткий, а семиденний маршрут ставить набагато більші вимоги до підготовки: там і набір висоти незрівнянно більший і кілометраж, коротше це для досвідчених мандрівників. До того ж ціна замість 800 доларів які ми заплатили складає 2000 на людину на семиденному маршруті.

Розклад щодня був приблизно такий: портери будять нас вранці, ми вмиваємося, снідаємо, пакуєму рюкзаки і рушаємо в дорогу (близько 7 ранку виходимо). По дорозі кілька разів зупиняємося щоб ті хто швидше дочекалися тих хто відстав. Портери десь нас обганяють і в обід ми приходемо вже в поставлений тент де нас годують першим, другим і компотом (без жартів) і після невеличкого перепочинку и рушаємо далі. Потім в районі п’ятої години ми приходимо на нічну стоянку де для нас вже поставлено палатки і приготовано вечерю. Усього за 4 дні ми йшли 25 годин.

До речі за часів інка подорожувальники долали цей шлях за одни день.

Що стосується самого треку то це переважно каміння складене у нерівні і високі сходи, а іноді просто навалене купою.

Одна з причин чому треба бути фізично готовим до походу полягає в тому що коли тобі важко і ти весь час дивишся під ноги щоб не впасти, або відхекуєшся якось нічого крім нескінченного каміння і не запам’ятовується. А якщо звиклий хоч трошки до навантажень то є час крутити головою і насолоджуватися видами.

Взагалі то на момент відкриття Мачу Пікчу та інших загублених міст, а особливо до початку туристичного бізесу в Перу (1970-й рік) цим треком не користувалися вже кілька сот років і тому його треба було відновлювати.

Навіть сучасне відновлення вражає своїми масштабами, а за часів інка це взагалі були космічні технології. Зараз багато дослідників вважають що інка мостили трек не великим, а подрібленим камінням що робило подорож набагато легшою.

Також раджу взяти в дорогу палички: страшні не так підйоми як спуски і ваші червоні від болю коліна подякують вам за таку обачливість.

Група

У тури оператори набирають групи прилизно такого розміру як на фото вище. У нас в групі крім нас двох були: четверо ветеранів армії середнього віку по 50 років які товаришують вже років 30 мабуть, двоє молодих дівчат (одна марафонка інша плавчиха), подружжя канадців що давно вже імігрували на Кайманові Острови і теж займаються марафонським бігом та тріатлоном, двоє молодих хлопців що товаришують зі школи (поляк і сицілієць) і один фотограф з ЛА.

Один (фотограф) повернув назад на другий день. Головна причина чому майже у кожній групі є люди які йдуть назад це висота (деякі так і не можуть адаптуватися) та проблеми зі шлунком. І іноді люди хочуть йти далі, але фізично не можуть.

Один з армійців теж дуже повільно долав дистанцію, а коли ми більше йшли вниз ніж вгору в кінці йшов інший військовий що переніс кілька операцій на коліно.

Молодий сицілієць постійно блював по дорозі та відмовлявся їсти: взнаки далося паління цигарок та неготовність до навантажень. Не думаю що він особливо щось запам’ятав з перших пару днів походу бо або йшов як зомбі з зеленим обличчям, або стояв і блював, або лежав трупом поки ми їли. Хоча потім трохи оговтався.

Що стосується нас то ми переважно трималися на чолі групи і так щоб особливо страждали то ні. Але треба визнати що прогулянка була не з легких. Взагалі залог приємної подорожі ногами це рівномірний монотонний темп, так щоб не швидко щоб не потіти і не повільно щоб ноги не перевантажувати. Іноді треба зупинятися, роззиратися і запам’ятовувати види.

І ще раз повторю про необхідність сонцезахисного крему (раз на годину хоча б) та кожні 10-15 хвилин треба робити по пару ковточків води: зневоднення тут наступає непомітно і дуже швидко, а це слабкість, головний біль, судоми аж до неможливості продовжувати подорож.

Взагалі група наша була приємна, з усими було цікаво спілкуватися і ми з задоволенням провели з ними якийсь час після повернення у цивілізацію.

Портери (носії)

Портерів набирають з місцевих мешканців. Територія по якій пролягає трек і де знаходяться покинуті міста є національним парком і селитися в ній не можна, але проблема в тому що там жили люди ще до того як все це оголосили парком і пам’ятками культури. Тому там досі живуть так звані “місцеві” і жити вони можуть рівно скільки доки не покинуть свої домівки: ні купувати ні будувати житло не можна.

Більшість портерів це молоді хлопці (від портерів від 15 до 75 років) які як правило вчаться у місцевому університеті за спеціальністю туризм. Далі вони ще отримають освіту з історії та англійської і зможуть працювати гідами або менеджерами у туристичних агенціях.

Між собою вони спілкуються іспанксько-кечуа суржиком, принаймні ті з нас хто володів іспанською лише могли зловити рідкі окремі слова.

На нашу групу з 13 людей (+ 2 гіда) ми мали команду з 19 портрерів та шеф-кухаря. Портери несуть на собі продукти, палатки, спальники, матраси, рушники, стільці, посуд, газ та інше.

Сьогодні закони захищають носіїв і теоретично вони не мають права носити вантажі важче 20 кг, але лише по виду баулів які ті тягнуть я би сказав що носять вони явно більше.

Не знаю скільки портерам платять туроператори, але групи в кінці переходу скидаються чайовими (десь по 30 доларів з людини) і згідно слів нашого гіда це дуже хороший заробіток для них.

Також дають чайові гідам приблизно в тому ж розмірі (таким чином гід лише чайових отримує в 15-20 разів більше ніж портер). А у випадку коли хтось із групи повертає назад людина має сама сплатити роботу портера та гіда що йде з ним.

Додатковий заробіток для поретрів це нести частину вантажу туристів: за груз в 7 кг за чотирі дні плата складає 70 доларів.

Ми усе своє несли на собі: спальник, матрас, одяг і навіть якусь їжу, але має сенс для несильно підготовленої людини таки заплатити носіям.

Також туроператор додатково заробляє на екскурсіях (я писав про них у попередньому пості) – 45 доларів з людини та прокаті речей: спальник – 35, матрас – 25, палочки – 10 за штуку (пара таких паличок як вони дають коштує 50 доларів). Тож якщо ви плануєте ще ходити в походи має сенс витратитися на дешеві і якісні спальники/матраси і палички.

Що стосується води то там багато струмочків і водоспадів, але не для місцевих вода та дуже небезпечна бо кишить бактеріями і паразитами. Одна із задач портерів натягати і накип’ятити води на стоянку де ми їмо або спимо.

Стосовно їжі все було на диво добре: суп, м’ясо і риба, картопля, навіть варення, масло, печиво, попкорн та інше. А вечорами шеф-кухар радував нас то бананами запеченими у ромі, то навіть солодким пирогом. А коли у одного з військових в нашій групі був день народження то нам приготували відро піско-саур: це такий напій приготований з піско (міцність 43 градуси, але не відчувається), соку лимону, яєчного білка та кришеної криги. П’янієш від нього миттєво, особливо на такій висоті та втомлений, але як не дивно після нього не сушить і похмілля нема – перевірено на власному досвіді після групового походу в бар по поверненню до цивілізації Smile Дуже раджу сам напій і коктейлі з нього, як на мене незрівняно краще за горілку.

Наступні частини

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 2

Початок – Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 1.

Пука Пукара

Або вона ж Червона Фортеця” у перекладі з кечуа. Укріплення на верхівці пагорба розташоване недалеко від Куско. Фортецю розміщено так що з неї далеко (за 2-3 кілометри) видно будь-яких мандрівників що рухаються в бік Куско.

Різні фортеці, укріплення та пропускні пункти інка були потрібні щоб контролювати і не давати змогу незадоволеним зненацька напасти на столицю чи храми.

Ця фортеця як і дві далі згадані точки знаходяться недалеко від Куско і до них легко дістатися автобусом. І хоча там ще вище ніж в Куско щоб бути готовим вирушити у похід через пару днів варто побувати там на другий, або навіть перший день. Але голова буде крутитися без сумніву.

Власне дивитися там крім як на види полів далеко внизу і нема на що. Ну хіба що вас цікавить старовинне каміння і те як саме будували житло інка: одна кімната на родину з внутрішнім двором. Каміння тут обреблене набагато грубіше і суттєво відрізняється від якості палаців.

Тамбомачай

Розташовані ці залишки за кілька сот метрів від Пука Пукани. Спочатку вважалося що це була ще інша воєнна будівля в якій прокладено струмочки і душі для умивання (фонтани). Але зараз вважається що це був храм Води (власне так назва і перекладається) і люди приходили туди по очищення: голодання, умивання, розмови з богами.

Оскільки іспанці що вперше прийшли сюди були як один відбірними покидьками і волоцюгами вони навіть не намагалися, та й не змогли б як захотілі зрозуміти тонкощів вірувань інка і тому все незрозуміле знищували. Будівлі підривали, людей вбивали. Особливо додало те що для інка символом земного життя була змія, а іспанці всі ритуали зі зміями сприймали як диявлослужіння і вбивали без розбору.

Саксайваман

Зовсім близько вже до Куско на висоті 3700 метрів розташовано храм Задоволеного Яструба. Яструб для інка символізував духовне життя, те що вище навіть за богів.

Сьогодняшній стан храму це жалюгідні залишки, вважай один фундамент. В кладці зустрічається каміння по 120 тон невідомо як принесене і встановлене сюди за 5 км. І оскільки це храм то кладка там “вищий клас”, тобто без зазорів між камінням.

До 1970-го року коли Юнеско нарешті змусило уряд Перу почати захищати пам’ятки старовини це було місце звідки брали каміння для будівництва міста. Тобто отак приїздили вантажівки, підривали стіну, збирали каміння і везли назад у місто. Уявіть скільки вони встигли наламати.

Вважається що це був найбільший і найбагатший храм інка головним призначенням якого було приголомшити мандрівників розмірами і потужністю технологій. Звісно іспанці перебили усих релігійних служок і зняли все золото та срібло зі стін.

З верхньої точки руїн (залишився сам лише фундамент) відкривається вид на Куско де можна побачити як місто зайняло усю долину и потихеньку підкопує оточуючі гори. За часів інка згідно дослідників Куско мало форму пантери – символу божественого світу.

Урубамба, Пісак,

Вона ж “Священа Долина”, а Урубамба – назва річки що тут протікає. Долина унікальна тим що це дійсно доволі велика ділянка рівної землі високо в горах (4 км) з дуже м’яким, хоча і не жарким кліматом. Це саме тут вирощують 40 видів кукурудзи та 3 тисячі видів картоплі.

Річка Урубамба є одним з притоків амазонки і влітку (це коли у нас зима) має темно-коричньовий колір, а взимку (це коли погода та сама, але весь час йде дощ) стає зеленою.

В долині розташовано старовинне місто Пісак де землеробці цілорічно збирали врожаї картоплі, кукурудзи та кінви щоб прогодувати Куско. У інка був соціалізм при якому кожен виконував виключно свої функції: фермер, жрець, адміністратор, тощо. Їжа і вироби були спільними і розподілялися в разі необхідності зі сховищ поруч з кожним містом. Звісно в Куско яке нічого не виробляло йшов постійно потік їжі та товарів для забезпечення життя адміністраторів-бюрократів.

Тут же відбувалася торгівля з народами що приходили зі сторони Амазонки.

Місто разташовано в долині, від нього на кілька сот метрів вгору піднімаються велетенські тераси, а на верхівці гори стоїть укріплення. Поруч є стіна скелі як сир утикана дірками погребінь. Інка вірили у реінкарнацію і усих померлих муміфікували, загортали у ковдри в позі ембріона і ховали в склелях. Іспанці знищили практично усі мумії що змогли знайти у пошуках скарбів, але мумії ховли лише з інструментами що показували належність до професії – згідно інка коли Мама Земля народить тебе знову ти будеш в тому ж тілі і займатимешся точно тим самим що і до смерті.

Пісак був дуже важливим і зайнятим містом: тут і ферми (тераси) неймовірних розмірів, і торгівля, і військові укріплення (можливо для захисту від племен Амазонки) і поховання. Також тут знайдені фонтани що означає що місто було і релігійним осередком. Але дуже, дуже високо…

Олайтантамбо

Це було останнє місто до якого дійшли іспанці і не знайшовши тут скарбів як і в Пісаку повернули назад. Місто слугувало тимчасовою столицею інка та резиденцією імператора під час супротиву іспанцям.

До того ж це єдине функціонуюче місто інка. Тобто і будівлі і вулиці побудовано в ньому за часів інка і сучасники живуть в тих же будинках з надбудованими стінами та дахами. Як завжди поруч з містом вгору лізуть тераси, вище у горах сховища, а ще вище Храм Сонця. Причому нижню частину храму побудовано явно до інка (це видно по тому як оброблено і вкладено камені), а потім зверху інка додали поверхів. Деякі камені важать по 300 тон (!!!) і знову ж таки не зовсім ясно як вони їх виперли та встановили на гору.

На фото вище і деяких інших фото на каменнях “вищого класу” видно виступи. На них кріпилися оздоблення та прикраси, скоріше за все вишиті ковдри та квіти. До речі камені між собою поєднано таким же чином: в одних зроблено виступи, в інших по їх формі канавки як у лего. А між великим камінням яке просто розвалилося б і не трималося купи інка вставляли пракладки (тонкі довгі каміння) які виконували функції буферів-пружин (фото нижче).

Наступні частини

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 1.

Розкажу про нашу подорож в Перу, а конкрутно до Мачу-Пікчу, але оскільки не знаю скільки буде текста то розіб’ю цю оповідь на кілька частин.

Переліт

Саму подорож ми купили дуже давно, але все зволікали через різні обставини. І однією з тих обставин була вартість і тривалість перельоту. Усе що ми знаходили коштувало під 4 тисячі на людину і тривало 36, або навіть більше годин. Нарешті використавши якусь пошукову магію Олена таки знайшло притямні перельоти: дешевше 2 тис. за людину, 13 годин в один бік, 20 годин назад.

Туди ми летіли спочатку Аляскою (Сіетл – Лос-Анжелес), а вже в ЛА через те що у нас було дуже мало часу на пересадку нам довелося бігти з однієї будівлі в іншу (метрів 300) і потім нескінченними коридорами там до нашого гейта. Інша будівля тому що саме там розташовані термінали компаній що не літають в США. Саме смішне що через нас затримали літак (бо знали що ми летемо з Сіетла), посадили на автобус і повезли назад у той термінал звідки ми прилетіли! Просто тому що літаки літають лише звідти.

З ЛА ми летіли компаніюєю LAN яка схоже є найбільшим авіа-перевезником у Південій Америці, і компанія ця нас приємно здивувала особливо їжою: ніяка KLM навіть близько не стоїть до свіжої куриці з рисом у підливці яку подавали в літаках (і на зворотньому шляху теж). Смішно що ні в авіакомпанії ні в Перу схоже ніхто не чув про таку річ як томатний сок: або здивовано перепитували про сок з помідорів, ви серйозно? Або навіть іноді сміялися думаючи що ми жартуємо. Навіть у піцерії в якій ми їли не чули про такий сік.

Коротше з ЛА ми прилетіли в Ліму (столиця Перу), там забрали і знову здали свої валізи і швиденько полетіли в Куско. В аеропорту Ліми не відчувається що ти поза США: всі ті ж фастфуди, магазини продають схожі товари, лише ціни в соле замість доларів (приблизний курс 2.9 соле за 1 долар).

А от на зворотньому шляху у нас було набагато більше часу і пригод. По-перше, треба бути готовим що у вас знову і знову будуть перевіряти паспорт і квитки просто через те що перуанці дуже неорганізовані. А по-друге, ваші валізи будуть обшукувати поліція і можливо кілька разів службовці аеропорту щоб ви не вивезли якусь цінну старовину, але в основному через те щоб ви не везли листя коки яка продається на кожному кроці в Перу, але заборонена в США.

Так само назад ми летіли літаками LAN: Куско-Ліма, 2 години в аеропорту і далі Ліма-Маймі. Вже в Майямі у нас було 5 годин очикування і потім неймовірно нудний і довгий переліт Майамі-Сіетл.

І ще треба сказати що в Перу часова зона –5 годин, тобто різниця з Сіетлом складає +3 години, а з Україною –7 годин.

Висота

Хорошою ідеєю буде прилетіти у Куско хоча б за пару днів до того як ви запланували вийти у подорож. У нас був варіант чотириденного походу дорогою Інка (Інка Трейл), але навіть якщо ви поїдете у Мачу-Пікчу потягом/автобусом то все одно потрібна адаптація.

Слабкість пов’язана з висотою виникає через те що повітря трошки бідніше киснем і з незвички дихалка “пробуксовує” не постачаючи необхідну кількість в організм. Проявляється це в тому що пройшовши усього 50-100 метрів починаєш захекуватися і відчуваєш легке головокружіння. Постійно можна побачити на вулиці новоприбулих: спираються руками на коліна і відхекуються. В перший день навіть просто лежати важко: відчуваєш як часто і важко хекаєш.

Проте з кожним днем стає помітно легше. І хоча до того щоб бігати ще далеко вже на 4-й день можна проходити доволі значні відстані у спокійному темпі. А от на самому трейлі хвороба висоти може проявити себе ще пару разів коли добираєшся до чотирьох кілометрів (у Куско висота 3 км).

Ще обов’язково мати при собі і постійно користуватися сонцезахисним кремомо та темні окуляри: ближче до Сонця, менше захисту від повітря, обпіки гарантовані.

Куско

За часів Інка (до речі “Інка” це не народ, а королівське звання імператора та його родини) Куско було адміністративним центром з населенням в 5 тисяч людей 100% з яких складала знать. Єдиною їхньою функцією було управління імперією, тобто по суті вони були бюрократами.

Куско містив безліч храмів та обсерваторій. Усі будівлі “вищого класу” (храми) як на фото вище складені зі старанно обробленого каменю підігнаного одне до одного так щільно що не лише лезо ножа, але навіть лезно бритви не просунеш між ними.

Стіни храмів побудовано під невеликим кутом всередину на випадок землетрусів які були частим явищем за правління інків, усі вікна та двері мають трапецієвидну форму.

Що стосується “середнього класу” то різниця у якості дуже помітна: слабооблене каміння покладене у неідеально рівну стіну із заповненням перестінків землею та дрібним камінням (так будували житло та сховища).

Що стосується релігії то інка мали якийсь сімбіоз шаманізму з паганством: кілька великих богів серед який найпомітніша Пачамама (Мати-Земля) та втілення духів предків (слабіших богів) у найрізноманітніших речах та явищах найпомітнішим з яких було Сонце яке одночасно було батьком Імператора. Крім того вони вірили в реінкарнацію та ділили світ на три шари: земне, божественне та духовне.

Про жертвоприношення невідомо, натомість люди приносили дарунки у храми, у деяких випадках просто невеликі камінці. Проте у Мачу-Пікчу яке було центром підготовки жерців-жінок (і як думають майбутніх жертв ритуалів) знайдено одну мумію з диркою в черепі яку вважають доказом людських жертвоприношень. Але інка точно не були такими кровожерливими як майя (2011-09-21-Чічен-Іца).

Усі стіни храмів (за свідченнями іспанців) були щільно вкриті зотолом та сріблом: інка не розписували стіни. Оскільки усе золото іспанці переплавили зараз лишається гадати що за малюнки на ньму були (зберіглася єдина позолочена дошка із зображенням всесвіту як його розуміли інка).

На сьогодні 95% населення в Перу є католіками, але не припиняють приктикувати різні ритуали та ходять до бабок шаманів за послугами.

Куско є другим за розмірами містом в країні з пів-мільйона населення і зайнявши усю долину активно вгризається (в прямому сенсі) в оточуючі гори.

Інка та іспанське завоювання

Перше що треба сказати це те що інка були завойовниками так само як іспанці після них. Приблизно у 12-му сторіччі вони підкорили кечуа (місцеве населення) і швидко завоювали території Перу, Чілі, Болівії, Еквадору та інших країн. Проте інка були не воїнами, а фермерами і переймали усі корисні навички підкорених народів. Тому частина будівель та технологій насрпавді належать доінкським цивілізаціям про які нам нічого не відомо.

Інка не мали письменності про яку нам відомо, хоча у їх мові є слово “писати” не запозичене з іспанської. Сучасна теорія стверджує що їх письменністю були вишиті візерунки на ковдрах якими також прикрашали стіни житла і зараз йде робота з розшифроки візерунків.

Також інка не мали грошей. але торгували з усією Південною Америкою створивши дороги, ринки та пропускні пункти. Вирощували кукурудзу (більше 40 сортів), картоплю (3 тисячі сортів!) та коку. Сунулися вони були в джунглі Амазонки, але зіткнувшись з малярією вирішили не завойовувати ту землю, а просто торгувати з її мешканцями.

Яким же чином 175 іспанцям вдалося завойювати величезну країну з розвиненою цивілізацією? Тут історія така що не у кожній пригодницькій книзі знайдеш.

У інка, вірніше у завойованих кечуа була дуже сильна і живуча легенда про білу людину з бородою (у самих місцевих шкіра дуже темна і волосся на обличчі не росте взагалі) яка колись прийшла з океану і навчила їх говорити, вирощувати рослини, будувати і усьому іншому і обіцяла повернутися щоб зупинити велику війну. І ось якраз перед прибуттям іспанців у країні почалася війна: сини Імператора боролися за владу і весь народ зійшовся в Куско дивитися чим це закінчиться щоб вітати нового Імператора (цим і пояснюють покинуті міста в які ніколи так і не повернулися мешканці). І ось один претендент вбив іншого і тут прибувають іспанці: біла шкіра, бороди, на конях, зі зброєю, в металі якого не знали інка. Звісно в перший час їх вітали як богів. А ті почали здирати золото зі стін, руйнувати храми щоб будувати церкви і таке інше.

Коли інка нарешті почали війну проти іспанців то виявилося що воїнами вони були ніякими не зважаючи на усі завойювання. Більше того: під час рішучої битви вони розійшлися по домівках де знайшли притулок бо прийшов час збирати кукурудзу і напевне думали що іспанці зроблять те саме. Навіть коли іспанці поділилися на кілька груп (такі велетенські країни як Перу чи Чилі контролювало усього кілька десятків людей) і навіть воювали між собою інка нічого не могли з ними вдіяти. Та і до того ж ці іспанці були найвідбірнішими покидьками і релігійними фанатиками, знаті серед них не було і ніякими розумуваннями вони не займалися: бачиш щось дивне (читай небогоугідне) – знищуй/підривай/вбивай без роздумів.

І от місто храмів Куско було перетворене на груду каміння з якого побудували католицькі церкви, золото розплавили і відвезли в Іспанію, ковдри з вишивками спалили, жерців та знать перебили, мумії теж знищували.

Наступні частини

2014/11/30–Seattle Marathon–3:23:45

В хто зна який раз (насправді в шостий) ми приймаємо участь в цьому чудовому старті. Цього разу було холодно, найхолодніший Сіетльський марафон на моїй пам’яті. Температура впала ще в суботу, і на момент старту в неділю було –5 по цельсію і холодний вітер.

Ми з Оленою стартували в рукавичках і шапках які збиралися викинути по дорозі, але я свою шапку навіть не знімав. Так само хотів викинути і кофту, але доніс її на собі до фінішу бо час від часу налітав холодний вітер і я був майже готовий одягти її назад.

У Оленки старт був о 7:30, а я ховався від холоду аж до 8:15. Чи то через погоду, чи то з інших яких причин але цього року людей було помітно менше. На марафон вийшло щось близько 2 тисяч людей, на півмарафон добре якщо 10 тисяч, а скоріше менше.

Враховуючи усі свої травми та дуже поганий результат попереднього марафону (2014/10/02–Portland Marathon–3:30:32) я ні на що особливо не розраховував і спеціально уникав дивитися на годинник усю дорогу. Першу частину дистанції біг в районі пейсерів з табличкою 3:15, а десь на 20-му кілометрі відстав від них і біг у власному темпі.

На дистанції жодного разу не було відчуття того що легко біжиться, або того що увійшов у правильний темп. Тобто я не лише не готовий фізично, але і морально не готовий бігу на результат теж.

А з іншого боку вдалося пробігти відносно рівно без особливої втрати швидкості на останніх милях (на цій трасі останні кілька миль йдуть в не надто круту гірку) і навіть не зупинявся ні разу що вже можна вважати досягненням.

Якось більше писати і нема про що так вважаємо цей звіт завершенним Smile

У підсумку я був 148-й у загальному заліку, 133-й серед чоловіків, 23-й з 176 в своїй віковій групі.

Про картинки на Amazon’і

Іноді для різних цілей як то ілюстрації в блозі, чи написання статті виникає необхідність взяти якісну фотографію якогось товару чи обкладинку фільма чи музичного диска. Звісно можна сфотографувати самому, але для цього треба мати певне обладнання, рівні руки і час. Можна пошувати в ітернеті, але без гарантій якості та достовірності, та і ще й картинки будуть врізнобій.

Найпростіший спосіб отримати картинку якогось товару як для мене це взяти її зі інтернет-магазину amazon.com. Проте ті хто пробував це робити і не має спеціальних навичок часто стикаються з проблемами такими що або картинка не того розміру що потрібна, або має якісь елементи поверх неї які не є бажаними, або взагалі на сторінці товару картинка наче є, а браузер не дає її зберігти як картинку чи ще щось подібне.

Далі показую найпростіший спосіб отримати те що потрібно.

Спочатку просто знаходимо те що нас цікавить можливо уточнивши категорію пошуку (на скріншоті нижче це “Фільми та телешоу”):

Отже ми знайшли те що нам треба. Тепер викличемо контекстне меню на картинці (права кнопка миші) і побачиму URL (адресу в інтернеті) цієї картинки:

Якщо цю адресу виділити усю і скопіювати та за нею можна буде отримати ось що (наприклад для збереження на своєму комп’ютері):

Непогано, але занадто мала. Нам потрібна скажімо картинка шириною 480 пікселів. Поглянему уважно на адресу яку ми скопіювали: http://ecx.images-amazon.com/images/I/51BWO%2BLoJ2L._PI_PJStripe-HD-Only-500px,TopLeft,0,0_AA160_.jpg. Частина що підсвічена червоним кольором вказує ширину. Спробуємо поміняти адресу на ось таку: http://ecx.images-amazon.com/images/I/51BWO%2BLoJ2L._PI_PJStripe-HD-Only-500px,TopLeft,0,0_AA480_.jpg і отримаємо наступне:

Тепер уважно глянемо на ініші частини адреси: http://ecx.images-amazon.com/images/I/51BWO%2BLoJ2L._PI_PJStripe-HD-Only-500px,TopLeft,0,0_AA480_.jpg. Зеленим кольором я підсвітив адресу оригінальної картинки що лише її зберігає у себе на серверах Amazon, синім вказано різні доповнення (в даному випадку це напис HD на чорній смужці у лівому верхньому куті). З різними доповненнями я не грався, можливо там ще якісь цікаві речі можна витягнути, але для наших цілей спробуємо прибрати синю частину і отримаємо таку адресу: http://ecx.images-amazon.com/images/I/51BWO%2BLoJ2L._AA480_.jpg за якою бачимо наступну картинку.

Можна навіть прибрати червону частину адреси і отримати той самий оригінал з якого і створюються динамічно картинки інших розмірів.

Сподіваюся комусь стане у нагоді.

Геловін в GoDaddy

На відміну від Microsoft в GoDaddy якась більш грайлива атмосфера і не зважаючи на відсутність персональних офісів у нас натомість є безкоштовні щоденні обіди від ресторанів навколо, кава/лате/пиво/вино/джин-водка-ром/горішки/цукерки і таке інше. І до свята що наближається люди готуються більше серйозно.

Якщо в МС дехто інколи прикрашав офіс черепом чи кабаком та приводив дітей то тут усе на набагато вищому рівні. Пам’ятаю у МС постійно точилися дискусії коли одна половина жалілася що свято вже не таке тепле і лампове як було колись і чому дітей одягають в метеликів, принцес та навіть костюм банана, яким боком це страшно? На що інша половина відповідала що вони не хочуть щоб дітям було страшно, і це миле затишне свято з цукерками та костюмами принцес. І ці дискусії точилися постійно.

Класично, це моє розуміння, свято Геловіну походить від дня вшанування мертвих і має бути страшним. Люди дитинство яких прийшлося на 50-60-ті роки розповідають що дітьми вони ходили за цукерками малими і їх усі лякали, тим кому не давали цукерок, або давали погані закидували двері яйцями, старші діти на велосипедах нападали на групки молодших і відбирали цукерки. А цукерками об’їдалися до блювоти.

Зараз же батьки з дітьми одягненими феями і принцесами ходять по будинках сусідів і збирають цукерки та печиво, але дітям солодощів не перепадає бо багато цукру шкідливо і все таке. Коротше розумієте чому стара школа не любить те у що перетворилося це свято.

Але знову ж таки – у нас все серйозно і по дорослому Smile

До того ж це перший Геловін який ми з Оленою вирішили не ігнорувати: купили маски, цукерки, прийняли участь в прикрашанні офісу.

А в спортклубі та магазинах зранку можна було побачити багато людей одягнених у різні, хоча і не завжди страшні костюми: пожежник, черепашка-ніндзя, поліцейський, гіппі і таке інше. Ну і звісно багато зомбі, смертей з косами, орків з мечами та іншої нечисті. Про відьом у гостроверхих капелюхах вже не згадую.

Дивно що свято це схоже все сильніше поширюється в Україні. Дивно тому що я не розумію чому саме це і як воно взагалі було привнесене. Ну у нас же і своїх свят вистачає. Не те щоб я за те щоб наше рідне виключно відзначалося та святкувалося, але не можна не помітити доволі таке сліпе копіювання американського усього. Навіть не знаю чи добре це чи ні, наче ось таке прямо з нечистю та костюмами у нас не було поширено, а цього року у тому ж фейсбуці я бачу що ледь не кожне у себе на роботі так чи інакше відзначив Геловін.

Я ж ніяк особливо не одягався, але купив собі прикольну маску до якої приєднано пластикове серце і дві трубки. Коли серце стикаєш з нього червона рідина починає стікати маскою – там прозорий пластик, а під ним жовний, от між ними та “кров” і тече.

А ви якось відзначали це свято? Які у вас взагалі думки з цього приводу?

2014/10/02–Portland Marathon–3:30:32

Поки що це мій найгірший результат на марафоні, але скажу чесно я не надто сильно розстроївся що є дивним. Єдине що так багато часу зайняло написати про цей марафон через те що власне мало чого хорошого маю сказати.

Отже Портланд, найбільше місто штату Орегон, дуже незвичне і особливе місто: рози, мости, велосипедисти, хіпстери таке інше, деталі читати тут – Портланд, Орегон–місто мостів, троянд і диваків.

Приїхали ми за день, зупинилися на краю міста, звідти в центр в якому і був старт/фініш їхати 15 хвилин.

Готель “Хілтон” в самому центрі міста віддав пару поверхів на виставку/реєстрацію учасників де ми забрали свій номер і дещо купили у деяких компаній та магазинів що представляли різний біговий одяг, кросівки, продукти та інше.

Взагалі цей марафон дуже відомий і популярний і одразу хотіли зареєструвати і Олену на половинку марафону, але на момент реєстрації (а це за 3 місяці до старту було!) все всі місця на пів-марафон було розпродано.

Усього на страрті було більше 10 тисяч бігунів на повний та пів-марафон.

Мій план був дуже простий: бігти з групою 3:15 (власне це і була моя ціль), а там вже дивитися як виходить. Старт наший був о 7-й ранку і за пару кілометрів з центру з натовпами глядачів ми добігли до набережної (річка Коламбія) і побігли робити кількакілометровий крюк. Взагалі було прикольно по дорозі назад бачити весь той натовп що тільки суне від старту: щільний нескінченний потік людей на протязі пари кілометрів, це надихає…

З самого початку я вже розумів що навряд чи зможу пробігти як планував. Крім відчуття елементарної неготовності було неочикувано тепло (було обіцяно легкий дощ та прохолоднішу температуру), а крім того старт був занадто швидкий. Пейсери (це ті що біжать з табличками, в моєму випадку з табличкою 3:15) повторювали що ми біжимо швидше тому що в другій половині дистанції є пара серйозних гірок і вони просто хочуть щоб у нас був запас часу.

Взагалі траса дуже дивна була і я чесно кажучи не розумію звідки така популярність у цього марафона чому він стабільно входить в десятку тих що їх обов’язково треба пробігти в США. Як на мене марафон в Сіетлі і красивиший видами і цікавіший трасою.

Тут ще половина дистанції проходила між якимись гаражами і промисловиви будівлями (але дороги такі самі хороші), а друга половина у місті де натовп дуже привітно підтримував бігунів.

А ось це на фото найменший парк у світі. Так, ця клумба зареєстрована як парк:

Отже десь 6 км пройли містом (центр, вздовж річки), а потім ми забігли у якусь промислову зону без затінку взагалі і кілометрів 10 бігли під сонцем що вже почало добре припікати. Потім зробили поворот і забігли знову у місто. І зново натов з табличками, вереск, крики підтримки і місцеві групи грають вздовж траси кожні кількасот метрів.

Світлини з розами зроблені наступного дня у місцевому парку Роз де можна подивитися/понюхати безліч їх видів з усього світу:

А я тим часом почав уже замислюватися коли і як буду скидати швидкість. На початку я біг кілометр по 4:20, троши зашвидко, 10 км подолав за 44:35, все ще дуже швидко, половина дистанції пройшла за 1:34:43, було вже важкувати, але не хотілося відставати від групи.

От перед заходом на перший мість (миля 17, або 27-й кілометр) і починається перша складна гірка: дорога піднімається до моста дуже круто, а потім і сам міст йде дугою. І ось на цьому підйомі я скинув швидкість, а потім вже так і не зміг її увімнкути і миттєво відстав від групи.

Власне десь на мосту більшість груп і розпадається. Всі люди що до того бігли невеличкими купками і трималися за тих з ким зручно бігти раптом розсипалися на поодиноких бігунів і далі було саме страждання аж до фінішу.

З моста вид відкривався неймовірний: широка ріка, місто зелене, з хмарочосам що ростуть вздовж берега, на воді різноманітні човні і кораблі, вдалину йдуть ще безліч мостів (у Портланді їх неймовірно просто скільки).

А бігти ставало все важче, сонце пекло все сильніше. Я зупинявся на кожній точці з водою і спортивними напоями, але підтримувати темп вже не вдавалося. Вирішив бігти так що не нашкодити собі бо вже ясно було що хорошого результату не вийде.

Коротше на середині мота (вершина найбільшої гірки на трасі) на позначці 17.5 миль мій час був 2:10, а швидкість впала з 7:13 за милю до 7:26.

Далі власне і розказувати нема чого. Швидкість падала, я все частіше зупинявся, ноги боліли, фініш був все так же далеко.

Але ось вже і другий міст, перебігаю його і вбігаю назад в цент міста. Китайський квартал, велечезні дракони на воротях, знову натовп, але цього разу дорога вже відгорожена бар’єрами і відчуваєш себе ледь не фінішуючим олімпійцем.

На одноколесному велосипеді катається чувак у шоломі Дарта Вейдера, в кілті і грає на волинці. Усі хто пробігають повз нього кричать одне одному що це глюк від знесилення та дегідрації, що це тепловий удар.

Вибігаємо з китайського кварталу знову на набережну, тут я біг три години тому, але повний сил і сподівань Smile Бігти стає складніше і через те що людей набагато більше – фінішують сотні повільних пів-марафонців. І ось поворот, ще одни, ще один і фініш!

На фініші медаль на шию, полежати, посидіти, з’їсти морозиво, взяти розу, взяти футболку і куртку які видають на фініші, взяти банан-апельсин-яблуко-печиво-молоко, йду шукати Олену.

Фінішна зона реально велики і вийти з неї можна лише подолавши доволі тривалий огорожений лабіринт вуличок.

Ну і все, знаходимо одне одного, їдемо в готель, відлежуюся, вечером тортик з морозивом і кавою, наступного дня відпустка одноденна – проводимо її в парку троянд і додому (три години).

Чесно кажучи я не певен що хочу бігти цей марафон вдруге – в цей же приблизно час проходить набагато красивіший марафон у Вікторії (2013-10-13–Victoria Marathon, 07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48) куди ми мабуть і зареєструємося наступного року. Але я радий що спробував.

Як мене збила машина

Оскільки вся ця справа нарешті завершилася можна вже і розказати.

Отже після повернення з неймовірної подорожі у пустелю Моаб де ми три дні каталися на гірських велосипедах (читати тут – https://blog.golovatyi.info/2014/05/04/white-rim-moab-ut/) вже дома я вийшов побігати вечером і бац…

Вибіг я такий з дому, пробіг менше двох кілометрів, біжу звивистою дорогою з гірки, біжу по обочині, думаю щось про своє. І раптом чую гучний удар… Так, це було перше що я помітив – звук удару. Потім помітив що замість дороги і дерев я бачу перед собою небо. А потім вже вдарився об землю.

Взагалі уся ця “пригода” була схожа на якийсь із трюків з фільмів Джекі Чана. Схоже що було все так: машина спочатку вдарила мене лобовим склом у лівий лікоть (лобове скло я таки пробив) який як раз йшов вперед і трохи підкинула мене вгору, ноги підлетіли і праве дзеркало вдарило мене під ліве коліно (там був поріз. а дзеркало знесло с машини). Таким чином я підлетів горизонтально і впав на праве плече і троши на ньому проїхав по траві і гравію.

Отже лежу такий і бачу як вильнула машина попереду. Перша думка була що мене штовхнули з машини. Потім прийшо розуміння що я тільки що літав і той гучний звук що я чув мабуть означає що мене та машина збила.

Тут почалася паніка “МЕНЕ ЗБИЛА МАШИНА!!!”. Прислухався до себе – наче нічого не болить. Спробував сісти і ура, можу сісти, спина не пошкоджена. Потім ноги, мацаю ноги, виглядають наче цілі і нічого поки не болить. Чомусь немо кросівок на ногах, але ж нічого не болить і зовні усе ціле!

Пробую встати і це мені вдається. Обдивляюся себе і помічаю що ліва рука вся у крові. Мацаю голову з переляку, але вавок наче нема. Звідки ж кров? Обдивляюся себе: а, це лікоть розбитий, але рука рухається, отже не так страшно.

Зупиниласть машина і тітонька щось мене питає. Я кажу що нічого не розумію і прошу подзвонити у 911. Вона каже що вже подзвонила. Зупиняється друга машина і водій щось питає у тітки і потім каже мені що спробує наздогнати машину яка мене збила.

Я ж тим часом ходжу по битому склу і шукаю свої кросівки. Тітонька мені каже щоб я цього не робив, але я їй пояснюю що мені терміново треба знайти кросівки бо інакше Я МОЖУ ПОРІЗАТИ НОГИ ОБ СКЛО!

Тут повертається машина яка мене збила і водійка починає вибачатися, я їй кажу що живий і продовжую шукати кросівки.

Приїздять пожежники. За моїми відчуттями пройшло максимум 2 хвилини. Мене обдивляються, закріплюють шию в каркас. А тут і поліція. Офіцер записує мої данні і хлопає мене по плечу – щасливчик, каже. Йому не видно що на лопатці у мене футлобка порвана, а я раптом починаю відчувати біль у плечі.

Далі мене закріплюють на каталці, я дзвоню Олені і розказую що сталося, кажу що все в порядку і куди мене везуть.

Ось я вже в швидкій допомозі. Тут мене залишають на якийсь час, потім приходять зрізають ножицями одежу і промивають рани. Залишають ще на більше часу. Потім везуть на томографію шиї і взагалі командують не рухатися доки не буде ясно що зі мною. Ще через якийсь час кажуть що все ціле і корсет знімають.

Приїздить Олена, а мені колять знеболюєче і починають зашивати лікоть. Тут мені вперше стає погано від болю. Плече вирішують не зашивати бо рана дуже глибока і довга, бояться щоб запалення не було.

Приїхала поліція. Знайшли мої кросівки за 15 метрів (!) від того місця де мене збили. Офіцер розказав що він вперше бачить щоб машина була з такими пошкодженнями, а у жертви навіть жодного перелому нема. У них там усі хто бачили пожмакану машину очикували що збила вона когось насмерть. Отаке от.

Також він мені сказав що водій яка мене збила нетвереза, зараз заарештована і взагалі він вперше бачить когось настільки п’яного. Навіть дивно як вона взагалі в машину сісти змогла. Підписав якісь протоколи і на цьому все.

Ну і все, Олена забирає менен додому. За моїми враженнями пройшло хвилин 30 максимум. але насправді це було годин 5. При цьому я не втрачав свідомості наче.

Наступний день відлежувався дома, плече, лікоть, прес та боки болять страшенно, але можна обійтись без пігулок. Проте сідати, лягати, вставати дуже боляче, пересуваюся як робот-пінгвін.

На третій день поїхав до хіропракта (у нас здається це називається мануальний терапевт). Справа в тому що наслідки автомобільних аварій як правило починають серйозно проявлятися через 2, а то і 3 роки. До того організм намагається скоригувати усі мікропошкодження м’язами, невеличкими викривленнями хребта чи шиї, зміною походки і таке інше. Але ці мікрокоррекції призводять до більшого дисбалансу і якраз через 2-3 роки усе сипеться в один момент. Можуть початися хронічні головні болі, проблеми з попереком чи ще що завгодно. Тому лікарі рекомендують зробити максимум необхідних перевірок та лікування якомога швидше після аварії.

Через те що у мене страшенно боліли боки хіропракт не став мене сильно жмакати, а натомість порекомендував поїхати і перевірити чи все в порядку у мене з нирками та печінкою, була можливість травм. Отже я вдруге опинився у швидкій, лише цього разу потрапив туди своїм ходом. Зробили томографію і сказали що всі органи цілі, а от м’язи преса пошкоджені і всередині великі гематоми.

Олена тим часом знайшла адвоката який узявся за нашу справу. Той роз’снив нам що у подібній справі є три єтапи: кримінальна справа де місто чи штат виступає проти водія, цивільна справа де страховка водія має оплачувати моє лікування та те що у нас називаються “моральні збитки”, а у них тут “біль і страждання”. Третя частина це де я можу сказати що от я такий спортсмен, маю графік змагань, маю певний стиль життя, а тепер насильно мені все це поламали, крім того моя дружина/родина налякалися, також це вплинуло на мою роботу і так далі.

Стосовно кримінальної частини зі мною зв’язався обвинувачувач від міста де сталася пригода і повідомила мені що як буде необхідність то мене викличуть в суд. Але так і не викликали і наскільки я розумію водій не виходячи з тюрми так в тюрмі і залишилася. Але наскільки не знаю. Факт що крім ув’язнення вона ще сплатить кілька тисяч штрафу місту, втратить право водити машину на кілька років та її кредитна історія зіпсована наскліьки що купівля будинку чи дорогої машини стає для неї неймовірно дорожчою.

Також на запит мені прислали електронною поштою поліцейський протокол. Такий собі документ у pdf форматі на 25 сторінок де записано слова свідків (а також їх персональні данні), слова поліцейського, слова лікарів, мої слова. Там, наприклад, прокольно було прочитати як поліцейський попросив водія зробити 9 кроків по прямій, повернутися і зробити їх назад. Водій збилася з рахунку, потім забула що робити. Лікар попросив її порахувати від 9 до 1, вона сказала “дев’ять, вісім і так далі”. Показання свідка що їхав одразу за її машиною говорять про те що машина вильнула щоб мене збити. Отаке от.

Щодо цивільної частини то страховка водія довго опиралася і все розказувала що вони самі проведуть розслідування щоб підтвердити що мені насправді потрібно було усе те лікування. Дійшло до того що лікарні та швидка почали дзвонити мені і вимагати гроші, я всі ці дзвінки і листи спрямовува до адвоката. В кінці кінців (через 6 місяців) страховка водія погодилася сплатити усі мої рахунки і заплатити зверху мені щоб я підписав документ що у випадку майбутніх проблем не матиму претензій до них.

Що сталося б якби у водія не було страховки? Тут є кілька варіантів. По-перше, це моя автостраховка (оскільки це була авто-аварія). Навіть якщо вона не покриває все то у мене є медична страховка. Потім страхові якось би відшкодовували свої збитки з водія. І навіть у випадку якби у жодного з нас не було б страховки передбачений – у штата є спеціальний фонд звідки беруться гроші на лікування жертв аварій.

У мене зайняло 3 тижні доки я нарешті почав плавати, а ще через тиждень вже почав потроху бігати. Взагалі організм відреагував набором ваги за цей місяць і я повністю втратив будь-яку швидкість. Власне кажучи якби займався спортом то може і не помітив би що щось змінилося, а так безперечно видно що став важчим, повільнішим і менш витривалим. За розкладом у мене через місяць був тріатлон який я так і не зміг фінішувати (2014/05/31–Troika Triathlon).

Зараз залишилися маленькі шрами на лікті, два некрасиві і дуже випуклі шрами на плечі, в усьому іншому наче більш-менш добре.

Отаке от, так що будьте уважними!

Чим я займався в Windows Phone, або Windows Update

З квітня 2012 по лютий 2014 я працював у Windows Phone в команді яка називалася Device Update. В цілому я пережив 2 великі реорги (це коли перетасовують структуру команд і продуктів щоб оптимізувати взаємодію), але весь час моя команда була частиною того що умовно можна назвати командою ядра Windows Phone. Організаційно моя команда була споріднена з наступними:

Core – команда яка займалася тим що вирізала все що можна з ядра Windows 8 і намагалася це примусити працювати на телефонах. Також в їх задачі входило примусити працювати, або знайти чому не працюють драйвери від сторонніх виробників таких якQualcomm.
Security – на телефоні кожна програма що не є частиною ОС працює в своїй жорстко обмеженій пісочниці і не те що не має доступу, але навіть і не бачить ресурси (файли, диск, пам’ять, реєстр, мережа, …) крім тих про які їй дозволено знати. Система безпеки телефону не покладається на механізми десктопної Windows, а по суті заміняє її. Це необхідно тому що вимоги до програм на смартфоні абсолютно інші ніж до десктопних програм.
Network and Drivers – на телефоні свій стек протоколів для WiFi, Bluetooth і усього іншого, але виглядає це як частина ОС.
Device Update – моя команда яка відповідала за оновлення на телефоні що рештою дівізіона сприймалося як частина ОС.

Ще в Windows Phone існують такі великі команди як UI, Developers Platform, Services та інші.

Тепер невеличкий відступ про механізми Windows Update. Технологія ця існує доволі давно і добре обкатана в самій ОС, а відносно недавно і інші продукти почали оновлюватися використовуючи цей механізм. Але важливо не плутати з механізмом оновлення програм з магазину – це зовсім інша сутність ніяк не пов’язана з ОС.

Працює Windows Update приблизно так:

клієнт питає у сервера щось типу “що в тебе є для категорії Windows/Windows Phone/XBox/Office/…”. Сервер повертає список версій: Windows 6, 6.1, 6.2 і так далі.
Клієнт каже “о, а я Windows 6.2, що там у тебе є для мене?”. До речі оте 6.2 це версія ядра ОС.
Сервер повертає список так званих детектоідів. Це такі логічні умови типу “значення ось цього ключа в реєстрі знаходиться між A та B”, або “версія ось такої DLL дорівнює ХХХ”, або “мова встановленна в українську”. Ну ви зрозуміли. Причому умови можуть бути які завгодно, а їх перевірку виконують так звані провайдери що реєструються на клієнті. Є провайдери для файлів, ресурсів (версія ОС, розв’язок екрану, версія драйверів), реєстру і інші. Таким чином клієнт не має уявлення як перевіряти детектоїди і що вони означають, а просто викликає відповідні провайдери. Імена детекоідів містять провайдерів, щось типу “./system/hardware/monitors/1/resolution/width”.
Для тих детектоідів умова яких істинна серверу повертаються ідентифікатори, а сервер повідомляє які файли відповідають цим детекоідам.
Клієнт викачує файли і робить з ними що хоче. Зверніть увагу що ні формат файлів ні що з ними робити протокол не диктує.

Насправді там може бути кілька рівнів категорій і детектоідів, детектоіди можуть мати складні і навіть вкладені умови, один файл може бути пов’язаний з кількома детектоідами і таке інше. Але суть думаю зрозуміла.

До речі коли ви встановлюєте Windows ваша машина отримує випадковий номер від 1 до 100 що використовується виключно механізмом оновлення. Коли ОС за розкладом перевіряє оновлення вона повідомляє серверу цей номер і той може сказати “у мене для тебе нічого нема”. Це зроблено для того щоб зменшити наватнаження на сервер який щодня без перебільшень смикають сотні мільйонів клієнтів. Також це дозволяє перевіряти оновлення на мешній аудиторії, скажімо перший тиждень віддавати його лише 1% користувачів. А от коли ви заходите в Панель Управління і натикаєте “Шукати оновлення” там то ваша ОС каже серверу “кажи що в тебе є і не дивись на мій номер”.

Коли було прийнято рішення оновлення Windows Phone зробити доступними за допомогою Windows Update (це дозволило уникнути реалізації серверної частини та деяких інструментів) то виникло кілька проблем специфічних для смартфонів, деякі з них:

через те що батарею треба економити не можна постійно тримати у пам’яті процес яки лише раз на кілька днів буде перевіряти чи є на сервері оновлення.
для зменшення трафіку дерево категорій та детекоідів має бути нижчим, але ширшим.
файли не мають бути надто великими щоб у випадку поганого зв’язку не качати заново один і той же файл знову і знову. Ні, докачувати не можна, а чому – залишу вам як домашню вправу для самостійних роздумів Підкажу лише що весь сеанс від першого звернення до серверу до завершення розпакувування останнього файлу має бути транзакційним.
через обмеження пам’яті не можна скажімо розпакувати нову версію DLL і почати її використувавати для нових процесів в той час як старі використовують стару версію.
через обмеження дискового простору не можна розпакувати оновлення і чекати до наступного перезавантаження телефону щоб замінити ними старі файли.

Із секретів можу сказати таке що на смартфоні (і не лише Windows Phone) встановленно дві ОС, одна спеціально для того щоб встановлювати оновлення на іншу. Тобто зі сторони пристрою процес виглядає приблизно так:

Знайти і викачати оновлення на сервері
Запропонувати користувачу встановити їх
Розпакувати оновлення (по суті це не нові файли, а лише те що треба змінити в існуючих)
Перезавантажити телефон в другу ОС
Пропатчити оновленнями файли на робочій ОС (на тому диску де встановлено робочу ОС)
Перезавантажити телефон в робочу ОС
В процесі завантаження виконати програми що зареєструвалися як мігратори даних зі старої версії в нову

До речі Apple так і не подужала зробити нормальні оновлення для iPhone і користувачі тупо викачують імідж (тобто цілий знімок диску) робочої ОС. Для цього їм треба тримати порожнім місце розміром таке саме як диск робочої ОС.

Із секретів можу сказати що функція “повернути до заводських настроєк” не відновлює оригінальні версії файлів, а просто стирає все з диска на якому зберігаються настройки і файли користувача, а робоча ОС залишається без змін. Таким чином якщо ви встановили хоч одне оновлення то повернути телефон у справді заводські настройки можна лише повною його перепрошивкою. Алетернативою було б мати ще один диск з оригіналами файлів, але на це ніхто з виробників не піде – робити пристрій дорожче заради сумнівної користі…

Одна з переваг переводу Windows Phone на Windows Update полягає в тому що теоретично (нижче детальніше чому теоретично) можна викладати оновлення коли Mictrosoft має їх готовими та протестованими. Десктопна Windows так і робить. Але у світі мобільного зв’язку волю диктують оператори. Жоден оператор не погодиться продавати телефони якщо вони не зможуть контролювати що саме на них встановлюється. Саме тому Microsoft не може самовільно робити доступними навіть критичні оновлення. Кожне оновлення має детекоід “оператор має бути Х”. Apple диктує свою волю операторам, у них інша ситуація. Що стосується Android то там шаленна фрагментація ринку і ніхто не зацікавлений робити доступними оновлення, краще продавати телефони з оновленою ОС і тому Google віддала оновлення на відкуп операторам та виробникам телефонів. Тобто вони їх звісно роблять, але публікацією не займаються, кому цікаво той сам робить оновлення доступними.

Я особисто вважаю що Microsoft має найвдалішу модель оновлень, але нажаль ситуація на ринку не дозволяє її задіяти.

А тепер зі сторони того хто публікує оновлення, звісно теж не всі особливості:

треба визначити між якими версіями мають існувати оновлення. Якщо для Windows нормально мати ланцюжок 1 оновлюється в 2, 2 оновлюється в 3 і так далі та ще й з перевантаженнями між оновленнями то для телефонів це не підходить: забагато викачувати, та і клієнти викинуть телефон якщо той почне перезавантажуватися кілька разів. Тому якщо вже опублікували оновлення з 1 до 2 то треба буде публікувати і 1 в 3 та 2 в 3. Ну і так далі.
після того як готова чергова версія (наприклад щоденний білд) треба не просто згенерувати оновлення для усих існуючих версій, але і розуміти які оновлення для чого та якось їх ділити на пакети. Наприклад у телефонів на відміну від десктопів розв’язок екрану фіксований, а тому оновлення для 600х800 та 600х1024 треба публікувати як окремі навіть якщо це єдине чим вони різняться. Додайте сюди мови (інтрефейсу, клавіатури, голосу і так далі), країну і ще багато всього і раптом з одного білда у вас виникає оновлень на кілька гігабайт.
до речі клавіатура (та деякі подібні речі) дуже цікавий приклад. Оновлення усіх можливих мов клавіатури ставити на кожен телефон не має ніякого сенсу, а коли користувач додає собі скажімо українську клавіатуру то її можна встановити лише з повної версії файлу, а не з патчу. Таким чином деякі оновлення містять як нові версії так і оновлення і використання того чи іншого визначається складними умовами.
оскільки смартфони захищені доволі серйозно то все що публікується має бути пошифровано і захищено сертифікатом який періодично закінчується (доволі часто).

Тепер подумає які ще є особливості в публікуванні оновлення. Скажімо MIcrosoft має нову версію до якої хоче обновити телефони. Будується імідж з якого виробники, наприклад Nokia, вибирають для кожної моделі саме те що їх цікавить. Десь не потрібна фронтальна камера, десь NFC, десь контроль трафіку, десь ще якісь фічі. Після тестування цієї версії виробник повертає імідж який вони модифікували і довопнили своїми компонентами. Тепер імідж треба підписати, згенерувати оновлення для попередніх версій і віддати операторам. Оператори вимагають гроші за тестування кожного оновлення (сотні тисяч долларів) і тому так часто як для десктопа виставляти оновлення не вийде. Власне з того що я бачив оновлення з’являються у доступі приблизно через рік після того як їх розробка завершена. Навіть зараз на наших Lumia 920 тa 1520 є не все що мав на своєму розробницькому телефоні 2 роки тому.

Так чим же займалася моя команада? А ось чим:

Інструменти які в процесі білду генерують оновлення для попередніх версій.
Публікація оновлень для усіх бранчів (їх було більше 150 на 2000 програмістів) теж в процесі білду. Таким чином розробники могли прошити свій телефон своїм бранчем і щоранку отримувати апдейти для нічного білда, або пропустити кілька днів і отримати апдейт що перестрибував кілька версій. Я в основному цим ось і займався.
на пристрої – частина що сканує, скачу і готовить оновлення
частина другої ОС що власне виконує оновлення
фреймворк для клієнтських міграторів данних

Ось, поки на цьому зупинюся. Хотів написати більше, але вже і так багато вийшло. Задавайте питання якщо є які.