Спорт (змагання, події та матеріали) – Сторінка 3

2021-09-18 – IronMan 70.3 World Championship, St. George, Utah

Після того як я отримав слот на Чемпіонат Світу за результатами виступу на IronMan 70.3 Des Moines довго не думав і оплатив участь одразу. За два місяці до цього у мене був ще IronMan 70.3 Oregon та за місяць Lake Padden Triathlon на обох з яких я показав непогані для себе результати. Тому і сподівався добре виступити на ЧС, але не склалося…

Містечко St. George доволі невеличке і як і практично усе інше в Юті лежить серед безмежної пустелі де нема не те що дерев, але навіть кущів чи трави. Все що у них є це багато сонця, постійно безхмарне небо та червоні скелі.

З Сіетлу ми прилетіли у Лас-Вегас (3 години перельот), взяли на прокат машину (Volkswagen Atlas який дуже сподобався Олені) і поїхали в місце де було куплено готель. Проїхати довелося через Неваду, Аризону та відповідно Юту. Але звісно ми не крізь всі штати проїхали, лише частину кожного зачепили. І вже за 3 години були на місці.

Там вже з’ясувалося, що поселилися ми на якій турбазі з крихітними хатинками (лише ліжко всередині), загальним душем та туалетом, дуже слабким інтернетом. Але все це можна було пережити, а от те, що до найближчого магазину чи ресторану (як і до місця старту) їхати більше 30 хвилин – це нам не сподобалося. Тож ми знайшли таки готель в самому St. George не надто далеко від фінішу. Пощастило, що не всі учасники приїхали (через COVID-19 деякі європейці відмінили подорожі) і ми знайшли місце.

Крім власне високої температури (+36) взнаки давалося і висота – хоча там усього 1 км, але я відчував її. Ну і те, що ніде нема ніякого затінку сильно вимотує. Спека починається вже о 8-й ранку, а сонце сліпить вже з 6-ї ранку.

Трошки побігав, покатався і наче відчував себе готовим. Старт для моєї вікової групи був о 8:45. Для порівняння профі чоловіки стартували о 7-й, жінки – о 7:15. А потім з 7:30 кожні кілька хвилин стартувала вікова група. Спочатку йшли чоловіки (моя група була останньою), а потім жінки. Останні жінки стартували вже майже о 10-й годині.

Велосипед треба було здати в день до старту – плавання та перша транзитна зона на відстані більше 30 км від другої транзитки та фінішу. Ми привезли його машиною. Поставив вел і все. Інші речі як вело-туфлі та шолом в пакет і на спеціальні крючки у відповідній зоні. В день старту машини до місця старту не допускалися.

В місті було виділено кілька велетенських парковок з яких учасників та глядачів возили в центр міста, а звідти шкільними автобусами на місце старту. Я приїхав за годину до старту і мені ледь вистачило часу щоб накачати колеса (їх завжди радять здувати до того щоб не вибухали від спеки), налити води та насипати порошків у пляшки, одягти костюм для плавання, здати речі та сходити в туалет. І ось ми вже на старті плавання.

Запускають по 10 людей кожні кілька секунд. І тому хоча на воді було багато людей вдалося уникнути штовханини і колотнечі. І в цілому плавання пройшло добре – я відчував, що добре пливу і на другій половині обійшов більше людей ніж обігнали мене. Проте час 35:20 на диво поганий і чому я не пливу швидше на відкритій воді в той час як результати в басейні покращилися я не розумію. З іншого боку я був 91-м у своїй віковій групі з 300, що в принципі десь так і очікувалося.

Далі біжимо забирати пакети з вело-речами, сідаємо на стільці, туфлі, шолом, костюм, шапочку та окуляри в сумку, сумку здаємо, біжимо до велосипедів. І тут перша проблема – я знаю де мій велосипед, але не бачу його. Бігаю туди-сюди кілька метрів і починаю нервуватися. Довелося зупинитися, подихати, заспокоїтися… і ось він прямо переді мною. Хапаю велосипед і біжу на вело-етап.

На вело все почалося добре – в цей день було незвично “прохолодно”, усього +29 градусів і можна було викладатися. Дороги гладенькі у більшості, чисті та видно дуже далеко. І перші 30 км я їхав за власними відчуттями непогано.

Аж тут небо різко потемнішало, почали бити блискавки і подув сильний вітер. Поки ми дерлися в гору (підйом довжиною кілометри зо 3) лише хмара пилу трохи заважала. Але вже на відкритому місці вітер почав сильно кидати вел вбік і усім довелося уповільнюватися просто щоб контролювати велосипед. Були падіння, деякі зупинялися перечекати. Далі гірше – спочатку дощ, різко впала видимість, а потім почався град який боляче бив збоку. І все це тривало хвилин 20 і не дало нормально злетіти вниз на доволі довгому спуску – більше слідкував щоб вел вітром з дороги не знесло.

Проте непогода пройшла і знову можна було їхати як треба. І власне десь до 70-го кілометру все йшло непогано. А далі почався 5-кілометровий підйом про який попереджали, але до якого я виявився не готовим. Підйом був постійний від дуже крутих вуглів до не надто крутих, але відпочити весь цей час не було де абсолютно. Мене на ньому багато обганяли, але і я обійшов багато відстаючих з інших вікових груп які стартували переді мною. Проте цей підйом виснажив мене остаточно і вже в кінці я розумів, що під час бігу будуть проблеми.

Потім ми неслися переважно вниз довжелезним спуском. Багато хто гальмував. А я був настільки втомлений, що просто відпочивав на лежаку і навіть не переймався тим, що швидкість доходила до 60 км на годину. Хоча зазвичай я дуже боюся швидких спусків.

Останні кілька кілометрів вже у місті по страшенно “трясучому” асфальту який примушував сильно вчепитися в руль щоб не злетіти з вула – це не тріщини чи ями, а просто таке велике каміння в асфальті.

У підсумку час поганий – 2:59:07 (мало би бути хвилин на 20 швидше), 155-й результат у моїй віковій групі і повна спустошеність в ногах.

В другій транзитці у нас забирають велосипеди, хапаємо бігові пакети, сідаємо, перевзуваємося, вело-туфлі та шолом у пакет, пакет здав і побіг.

І одразу ноги не біжать. Перші 2-3 км це нормально і треба в правильному темпі розбігтися, але в цьому випадку пульс починає лізти вгору одразу і мені доводиться бігти потюпцем ледь трохи швидше за ходу. Перші пару км в легесеньку гірку і їх можна було б бігти, але ноги не хочуть. А далі йдуть 3 затяжні і чесно кажучи занадто круті для комфортного бігу гірки. Тут я вже не бачив сенсу топтатися і як мінімум половину кожної з них виходив пішки. І останні півтора кілометри крутий спуск на якому люди навіть оступалися і падали, теж не легко.

На другому колі я вже пив Pepsi та Red Bull, але вони ніяк не діяли вже – на стільки сил не було. Та і власне сказати щось про біг крім як це було суцільне страждання я не можу. Пройшло дуже погано і дуже важко. Але найгірше – дуже повільно.

Результат бігу – 1:57:38, 177-й у віковій групі, мінімум на 15 хвилин повільніше ніж треба було. А біг між тим мав би бути моїм найсильнішим видом.

У підсумку результат 5:41:23, 176-й у віковій групі. Є що покращувати і до чого прагнути.

Ще й не те що треба натис на годиннику і не зберіг результат. Це взагалі образливо :(

Мені так відчувається, що головна проблема була у висоті – я її взагалі дуже погано переношу і не було достатньо часу підготуватися. Тому наступного разу якщо буду тут виступати спробую приїхати за 2 тижні до старту і якось акліматизуватися.

А в іншому це було класно – сам старт, місце, види, організація, люди і наша подорож взагалі. Дуже радий, що мав нагоду прийняти участь.

Speed Hound Hip Recovery

Колись я писав про пристрій для усунення болю в ногах та швидкого відновлення від цього виробника – Speed Hound ProPerformance Recovery Boots. І він мені і досі дуже подобається і я готовий “підписатися” за нього і всім раджу.

Але “ноги” не єдиний спосіб в який можна використовувати прилад. За $255 (знову ж значно дешевше ніж у того ж Normatech) це “доповнення” дозволяє приблизно те саме робити для тазу та сідниць.

Такі собі шорти які доволі туго застібаються (в не свій розмір влізти скоріш за все не вдасться), підключаються так само до головного прибору і далі так само 4 секції стискають верхню частину стегон, таз та сідниці.

Все це працює, але у порівнянні з “ногами” ефект не такий помітний – через складніший рел’єф тіла в районі тазу дуже важко створити рівномірний тиск по всій повержні. І виходить, що десь або надзвичайно сильно тисне (мені в стегнах), а десь трошки не вистачає (для мене ця зона – сідниці).

Проте я задоволений і можу сказати, що це доповнення є корисним і його я теж раджу.

На сайті виробника – Hip attachment for the Speed Hound ProPerformance Recovery System.

2021/08/24 – Lake Padden Triathlon

Невеличкий триатлон (250 учасників на олімпійській та 250 на спринт дистанції) в якому я приймав участь 10 років тому – 2012-06-23-Padden Triathlon, Bellingham, WA.

Цього разу старт розглядався як тренування і я не дуже перед ним відпочивав, а наступного дня додатково бігав та плавав – все в процесі підготовки до Чемпіонату Світу у вересні.

Отже приїхали в Белінгхем (1.5 години машиною від нас), взяв стартовий пакет і пішов встановлювати байк та розкладатися. Власне я був готовий за якісь 20 хвилин і довелося ще майже півтори години чекати старту.

Плавання дуже просте – до буйка і назад, усього 800 метрів. Запускали групами по 50 людей через 5 хвилин і я пішов у першій групі. Стартували надзвичайно швидко, просто божевільно швидко. Але потім заспокоїлися і десь на середині дистанції я увійшов в нормальний темп. Добре виклався і приплив 13-м у загальному заліку… з поганим часом 12:18. А мав би вже ближче до 10 хвилин пливсти. Що не так не знаю, треба працювати над плаванням далі.

З плавання не надто напружуючись (пам’ятаємо – це тренування) побіг у транзитку де трохи застряг знімаючи гідро-костюм – якусь занадто масивну штуку для чіпа видали і стягувати штанину було реально важко. Проте впорався і на вел.

Вело-етап в 20 миль складався або з затяжних гірок по кілька кілометрів, або таких же спусків. На перших спусках трохи боявся – незнайома дорога, повороти, густий ліс і не дуже далеко попереду видно. В гірки ж доганяв кого міг і навіть обходив. У підсумку пульс вийшов надзвичайно високим на гірках, але це очікувано. Проїхав 14-м у загальному заліку за 1:00:14. Задоволений часом.

Потім швидка транзитка, заскочів у Saucony Endorphin Pro і побіг два кола навколо озера гравієвою доріжкою. Перше коло уважно стежив за пульсом і намагався тримати його не вище 170 ударів на хвилину. А вже на другому колі побіг швидше – біглося в задоволення. І за якийсь кілометр до фінішу вдалося обійти велику групу учасників попереду. В результаті 8.6 км за 35:04 і 9-й результат на бігові.

А в підсумку – 7-й у загальному заліку і 2-й в своїй віковій групі.

Протокол старту – 2021 Padden Triathlon Results – Pacific Multisports.

Дані з годинника – 2021 Padden Triathlon Results – Pacific Multisports.

2021/07/25 – IronMan 70.3 Oregon

Залишаю байк в транзитці на ніч, старт наступного ранку.

Спочатку цей старт розглядали як такий на якому я отримаю слот на Чемпіонат Світу (звісно мова йде про любителів і мою вікову групу), але я отримав його вже на першому старті (2021-06-20 – IronMan 70.3 Des Moines) і тому ціль була вийти з 5 годин.

Сам старт проходив у сусідньому штаті Орегон, в крихітному містечку Салем до якого ми за 5 годин дісталися машиною.

Місто настільки маленьке, що там власне крім цього старту і нема що робити. Тому ми заїхали в мотель, переночували і наступного ранку поїхали забирати стартовий пакет та здавати велосипед.

Через спеку (в день старту +33 і багато сонця) я подумав, що не дозволять плавати у ветс’ютах і тому вирішив не лишати його в транзитці. І помилився. Коли вранці побачив людий у ветс’ютах і підтвердив, що вода достатньо холодна щоб можна було в них плавати то видзвонював Олену (яка в цей час шукала де запаркуватися) і попросив принести костюм до транзитки.

Сам костюм натягував “на суху” – без кремів (типу BodyGlide Anti-Chafe) і в результаті натер шию та довше на кілька секунд знімав костюм в транзитці. А ще помітив, що мій доволі недешевий Blueseventy Helix почав потрошку розлазитися – тріщінки та мікро-пориви які я поки що успішно заклеюю, але вже наступного сезону він може остаточно розлізтися десь так, що не справиш.

І через те, що до старту плавання люди прямували вже якийсь час я почав в самому хвості черги (це група тих хто пливе за годину і довше) і з божевільними маневрами усі півтора кілометри (скільки треба було йти до старту) пробирався до голови колони.

Спішно натягую костю, учасники в той час прямують до старту

Старт і саме плавання були доволі екстремальні. По-перше, спуск до води з берега був настільки крутим, що доводилося злазити задом тримаючись за облаштовані перила. Через це між учасниками робили дуже великі відстані – 30 секунд і більше. Це для безпеки спуску – бо якби хтось послизнувся то щоб не впав на іншого.

По-друге, як тільки спускаєшся до води так одразу і стартуєш. Ні розминки, ні навіть зайти у воду.

Вода чесно кажучи була не дуже холодна і можна було спокійно пливти і без костюма. Але через засуху про яку попереджали учасників на середині дороги стало настільки мілко, що пливти далі було просто не можливо – вода ледь покривала стопи.

Здавалося б можна було б пробігтися, але ні – дно було усе з доволі великого каміння (розміром з два кулаки в середньому) і ступати було боляче. А ще важче було втримувати рівновагу і я бачив зліва і зправа людей які постійно падали не встоявши на ногах.

З іншого боку пливли ми за течією і це скоротило час мого плавання на приблизно 10 хвилин. І великим плюсом стартувати посеред перших учасників стало те, що через повільний старт він розтягнувася більше ніж на годину. Якщо я стартував десь о 6:20 то деякі стартували аж майже о 8-й.

А з іншого боку навколо мене майже не було людей весь час плавання, а ті що були проносилися мимо дуже швидко і я не міг за ними триматися. Також сонце світило прямо в обличчя і куди пливу не було видно взагалі. Доводилося рівнятися по буйках на каяках які намагалися позначити для нас коридор.

Учасники витягнулися у півторакілометрову колону по дорозі до старту

Кортше доплив, побіг у транзитку. Доволі тривала пробіжка, але на настільки як для минулого старту. Навіть обігнав кілька людей поки біг :)

Зтягую костюм, одягаю туфлі, натягую шолом (Rudy Project Volantis), хапаю вел, біжу, сідаю, починаю крутити… і тут на асфальт падає візор. Встиг його зловити в повітрі, обійшлося без царапин. Зупинився, зняв шолом, закріпив візор, одяг шолом, поїхав нарешті.

На вело не дуже ясно що робити, намагаюся заспокоїтися і їхати рівно. Мимо проносяться на божевільній швидкості сильні велосипедисти. І так було всю дорогу – мене дуже багато обганяли. І причому пролітали групками. За деякими я намагався триматися, але рано чи пізно вони від мене все одно їхали собі вперед.

Дивлячись на вело-комп’ютер я бачив, що і вати нормальні, і пульс і каденс як має бути. Але те що мене постійно обходять морально дуже пригнічувало.

Сам вело-етап дуже хороший – більшість маршруту пласка, поворотів не багато, гірки хоча і крути, але короткі.

На байку їв гелі – весь перемазався: руки, годинник, руль… Треба ще практикуватися.

А коли спробував схопити напої то вони просто снарядами відлітали від руки. Другого разу вже сильно гальмував і встиг схопити пляшку. Але тільки полив себе – ось вже і закінчилася зона де можна кидати сміття. Треба на сідло закріпити держалку спеціально для цього і лишати пляшку там.

Усе вело було з видами на фруктові сади з обох сторін

Через те, що мене постійно обходили на вело постійно приходила в голову думка, що я не додаю. Але коли пробував вкладати більше ватт то одразу відчував – я так до кінця не зможу.

Нарешті на останній третині дистанції заспокоївся і знайшов свій темп в якому вже за власними відчуттями і крутив більш-менш рівно. А за кілька кілометрів до фінішу вирішив не викладатися щосили і натомість зберегти ноги для бігу.

Це було правильне рішення – я зміг пробігти нормально, а вже на фініші мене хапали судоми саме через вело. Тобто був ризик отримати ці судоми під час бігу, що було б значно гірше.

Отже забігаю в транзитку, одягаю шкарпетки і кросівки, хапаю гель, кепку, номер і біжу. І відчуваю, що можу бігти, а не страждати як на попередньому старті. Але через те, що ноги ще не розбіглися темп зависокий і примушую себе бігти повільніше.

Між тим мене обходять доволі швидко кілька людей які приїхали одразу за мною. Примушую себе не гнатися за ними. І це теж було правильно – вже через пару кілометрів я почав їх обходити і видно було, що вони майже усі сильно виснажилися.

Сам маршрут для бігового етапу був непоганим і значна частина його проходила в тіні дерев, що сильно допомогло. Але довгі ділянки грунтової дороги та гравій на них впливав на швидкість. І подібна дорога не найкращий варіант для кросівок як Nike ZoomX Vaporfly NEXT%.

До речі в таких кросівках було як мінімум половина учасників. Усі інші були в карбонових Hoka, Saucony Endorphin Pro та дуже рідко в чомусь іншому.

З одного боку треба терпіти, а з іншого – не перестаратися. І так проблеми радують

В процесі бігу поливав себе водою, сипав за пазуху кригу і пив Gatorade – все це було доступне на станціях харчування кожні пару кілометрів. А вже на останніх кілометрах пив по парі ковтків Red Bull та кока-коли.

Також з’їв два гелі Maurten і за відчуттями другий вже було занадто і можна було обійтися без нього.

На бігові вдалося другу половину пробігти швидше за першу як і було заплановано. І останні 3 кілометри зміг прискорюватися на кожному з них – це дуже радувало.

Після фінішу судоми, судоми, трошки походив, відхекався… і можна збиратися їхати. В транзитці поки збирався спостерігав як люди тільки приїхали з вело і не розумів звідки в них сили волі витримувати таку довгу гонку. І це я не про те, що я такий швидкий у порівнянні з ними, не зрозумійте невірно. Я про те, що чим довше ти це робиш тим тобі важче. І я особисто не певен, що зміг би лишатися на дистанції довше. Тому моя повага усім учасникам.

Ну а далі взяв в палатці для учасників поїсти (їжа відстійна – сендвіч з індички нічого, а інше то чіпси, кола, солодкий пиріжок), забрав речі і поїхали в номер. Там швидко душ і кілька годин дороги додому.

У підсумку мій час – 4:48:13. В своїй віковій категорії (45-49 років) я 24-й, в загальному заліку – 201-й.

Дані з гонки – https://connect.garmin.com/modern/activity/7189011594.

2021-06-20 – IronMan 70.3 Des Moines

Про подорож до Де Мойн я писав ось тут – 2021/06/20 – Des Moines, Iowa. В цьому ж пості напишу про сам старт та його результати.

В ніч перед стартом почався шторм через що більшість учасників в транзитній зоні на ніч залишили лише велосипеди. Я ж залишив весь рюкзак в якому туфлі та кросівки було в пакетах, а от шкарпетки ні – і довелося бігти в наскрізь морких шкарпетках.

Шторм був доволі сильний, місцями навіть з градом. Затопило кілька доріг. А через те, що били блискавки було незрозуміло чи буде старт взагалі.

Старт плавання – запускали по 4 людини кожні 5 секунд.

Старт переносили двічі, і нарешті повідомили, що буде він в 9:40 (а мав би бути о 7-й ранку).

Отже забіли ми всі в транзитку, підкачали колеса (сказали їх спускати – на момент коли вели ставили сильно пекло сонце і на деяких велосипедах вибухали камери). Поналивали води у пляшки, і пішли готуватися до плавання.

Також перед стартом сказали, що у ветс’юті (це у мене Blueseventy Helix) – вода достатньо тепла. І тому в день перед стартом я купив спідс’ют Roka Viper – він щільно (дуже щільно) облягає трис’ют і теоретично додає боянсі (тобто є прошарок повітря між спідс’ютом та трис’ютом).

До старту плавання йшли майже милю… Учасники мали самі для себе вирішити коли стартувати – були групи 27 хвилин, 32 хвилини і так далі. Мені тренер порадив ставати поближче до початку щоб на велі та бігу бути з сильнішими учасниками. Що я і зробив.

Вело проходило вже за чистого неба і сухої дороги.

Спочатку стартували професіонали чоловіки (їх було до 20 людей), через 5 хвилин – професіонали жінки (така ж кількість). А ще через 5 хвили почали запускати любителів. Стартували по 4 людини одночасно кожні 5 секунд. На вході у воду лежали килимки які реєстрували датчик на нозі і відповідно запускали час кожного учасника.

Оскільки я нахабно заліз зі швидкими плавцями то перший кілометри (усього пливли 2) мене постійно обганяли. Але потім і я вже почав обходити деяких. Не те щоби багато, але до десятка людей обійшов (для порівняння мене обігнало кілька десятків).

У підсумку моє плавання – 35 хвилин. У ветс’юті було б 32-33. Але дуже непогано на мою думку.

Бігти через спеку та вологість було дуже важко починаючи з перших же кроків.

На плаванні у мене почали протікати окуляри Speedo Vengeance які вперше мене так підвели. В результаті на виході з води я дуже довго не бачив нічого крім розмазаних кольорових плям.

Але враховуючи, що бігти до транзитки було майже кілометр часу щоб розвиднілося вистачило.

В транзитці неспішно, але доволі ефективно обувся, одягнув шолом, схопив вели і побіг.

Мені подобається як виглядає посадка на фото.

Вже під час початку вело добре розвиднилося, а коли повернувся в транзитку то вже сонце лупило щосили.

Сам вело-етап скоротили до 27 миль (43 км), а мало б бути 56 миль (90 км) – це було теж через непогоду та частково затоплені дороги.

На вело оскільки воно було значно коротше вирішив викластися і мені це здається вдалося. Хоча мене обходили на трасі якісь геть безумно швидкі учасники проте мені вдалося обігнати ще більше.

Сама траса дуже проста – туди і назад. Гірки практично непомітні. Вид через відсутність дерев дуже хороший – усе видно далеко вперед. До того ж дороги широкі, чисті та практично без поворотів і вдалося нормально розганятися.

Під закінчення вело почав відчувати, що виклався нормально, але схоже сили приблизно розрахував не погано і навіть зміг додати в кінці. І вже через одну годину був знову в транзитці.

Хоча на фото біжу, але відчуття було, що ледь не тупцююся на місці.

І тільки но почав бігти як і відчув – спека та вологість зроблять цей біг випробуванням.

Весь час було дуже важко і не в задоволення. Перегрівання, яскраве сонце, трошки вже забиті ноги… Здавалося попереду така довга дистанція і я пересуваюся так повільно, що хоч би до вечора закінчити.

На кожному пункті підтримки (раз на 3 км) виливав на себе холодну воду, сипав кригу за пазуху, ковтав Gatorade і далі чекав наступної можливості повторити все це.

Просто ще одна варіація фото з вело-етапу.

Особливо хотілося все кинути на противних ділянках де невеличка гірка (яку б навіть не помітив за нормальних обставин) без будь-якого затінку… це було більше випробування волі ніж фізичної форми.

Навколо страждали усі – переходили на крок, зупинялися, бігли практично на місці. Але звісно профі просто проносилися мимо.

Здавалося перше коло ніколи не закінчиться. Але ось нарешті повертаю на друге. І тут вже морально стає легше – знаю що попереду, знаю що можу це зробити. Лише тепер треба терпіти і розподіляти зусилля.

На фінішній прямій – щастю нема меж, скоро все це закінчиться!

Зараз це приємно згадувати – я це зробив, фінішував, і навіть не з дуже поганим результатом. Але тоді біг був на 100% стражданням і запам’ятаю я його на довго.

А ось вже і фініш! Холодна вода, холодний рушник, фото, йдемо до палатки з їжею. Гамбургер, печиво, кола, вода. Автобус везе нас назад до старту. Прихожу до тями, збираю речі, дзвоню Олені, сідаємо в машину і їдемо в готель.

Тренер питає – як пройшло, як почуваюся. Розказую. Питає – слот на Чемпіонат Світу брати будеш. Дивуюся – мені здавалося я ледь не останнім фінішував. Виявляється ні – 14-й у своїй віковій групі, що достатньо для отримання слоту.

І так – я отримав слот і буду змагатися в Юті (місто Сейнт Джорд) 18-го вересня.

2021/06/20 – Des Moines, Iowa

В містечко Де Мойн яке є столицею штату Айова ми поїхали через те, що я там приймав участь в IronMan 70.3 Des Moines. Для міста це був перший IronMan, але причина через яку я поїхав на старт в таку далечінь в тому, що у 2020-му через COVID-19 старти було відмінено і замість повернути гроші на вибір давали можливість вийти на старт в іншому місці. Так сталося і з відміненим IM 70.3 Galveston минулого року.

Цього разу я летів зі своїм новим велосипедом BMC Timemachine SLR 01 DISC запакованим у чохол Scinon Aerocomfort 3.0.

Як виявилося з велосипедом летіти не так проблемно як я того боявся. Запакувавши його в чохол я здав усе це авіакомпанії (вони навіть не зважували) та отримав його вже в останньому аеропорту. Той факт, що вагу не перевіряли я використав по дорозі назад – усі спортивні речі склав в той же чохол не лише щоб розвантажити себе, але і щоб додати захисний прошарок.

По приїзду в Де Мойн з’ясувалося кілька неприємних речей про які я не подумав завчасно і які довелося вирішувати на місці.

Реєстрація учасників відбувалася в самому центрі міста.

По-перше, в місті дуже мало водіїв Uber, а Uber XL в який може влізти велосипед взагалі практично нема. І в день коли треба було забирати пакет реєстрації та здавати велосипед машин просто не було.

Друге – усе дуже далеко одне від одного. Це певною мірою претензія до організаторів. Наприклад готелі розташовані в одній частині міста, а добиратися від них машиною до місця реєстрації більше 30 хвилин. Потім ще треба дістатися до місця куди здавати велосипед – це ще хвилин 20 машиною.

І тут з’ясувалося третя обставина – нема ніде навколо машин на прокат. І лише через те, що нам порадила дівчина на ресепшені готелю ми спробували взяти вантажівку і це в нас вийшло. Велетенський RAM 1500 з двома рядами сидінь та кузовом в який можна було класти велосипед не розбираючи – це нам дуже допомогло. І при цьому прокат вийшов дуже дешево – $60 за добу. Для порівняння за Uber ми би платили до $50 за кожну поїздку. Але їхати за ним довелося в інше місто.

RAM 1500 хоча і здоровенний, але на чомусь подібному в Де Мойні їздить більше половини людей.

Олені машина дуже сподобалася. Високо сидить, далеко бачить, усі на дорозі поважають, потужний двигун, багато місця всередині та для багажу – що тут може не подобатися. До того ж місцеві на подібних машинах переважно і катаються. Єдине, що розганяється після повної зупинки вона дуже повільно. Але то дрібниці.

На жаль саме місто нам подивитися не дуже довелося. По-перше, центр міста дуже крихітний (хоча і з хмарочосами), у інші 95% площі займає одно- та двоповерхове житло. Місто, повторюся, є столицею штату, а також в ньому є університети, коледжі та інші навчальні заклади. А відповідно виробництва особливо ніякого нема – лише держустанови та корпуси університетів, парки… і все.

Додатковою проблемою стало те, що довелося дуже багато пересуватися. Крім кататися машиною в центр, на старт, в готель ще й довелося походи. Так парковка для вболівальників та учасників була на відстані більше кілометра від транзитної зони куди здавали велосипеди. Далі від самої транзитки треба було йти майже півтора кілометри до старта плавання. А по виходу з води – бігти майже кілометр до транзитки.

Вид з парку де відбувалося плавання на центр міста.

На цьому все не закінчувалося – після фінішу який був в центрі міста треба було пройти ще два квартали до їжі та напоїв. Потім сісти на автобус який віз назад до транзитки (це хвилин 15). Але звісно він не доїздив до кінця і… так, правильно – треба було ще топати майже кілометр :)

І окремо треба сказати про перельоти. На жаль прямого рейсу з Сіетла в Де Мойн нема, а тому довелося летіти в Чікаго (майже 5 годин), чекати 2 години пересадки і маленьким літачком летіти назад ще півтори години. І в зворотньому порядку відповідно те саме.

Півтори години польоту і дві години пересадки просто витрачені через відсутність прямого рейсу від Сіетла.

У підсумку – це було цікаво, але навряд чи я ще туди полечу лише заради цього старту.

Ось такий крихітний літачок віз нас з Де Мойн в Чікаго.

Далі буде…

2021/06/05 – Lake Wilderness Triathlon

Перед стартом – натхненний і повний надії

Перший старт цього року мав би бути розминкою перед Half Iron Man Des Moines, але пройшло все не так як планувалося.

Сам старт був для спринту та олімпійської дистанції і проходив у місті Maple Valley, що в 50 хвилинах машиною від нас. Я стартував на олімпійську дистанцію яка тут була 1.5 км плавання, 44 км вело та 10 км біг.

В цей день було доволі прохолодно і йшов дощ (часом навіть доволі сильний). Пізніше я говорив з одним з організаторів старту і він сказав, що за усі 16 років, що вони проводять ці змагання це вперше не сонячна погода. Отак мені поталанило.

Старт був о 7-й ранку, тобто прокинулися ми о 5-й. Сам старт хоча і невеличний (до 500 учасників) проте доволі непогано організований для такого масштабу.

Перед плаванням – а чи варто мені ставати з найшвидшими плавцями?

Вода була взагалі не холодна, можливо навіть тепліша ніж у басейні. А старт був rolling – тобто нас запускали одного за одним і час починався для кожного окремо як перетинаєш мат який зчитує датчик на нозі.

Я не надто довго вагався і став у найшвидшу групу, що виявилося правильним рішенням. Пливлося доволі непогано, частину дистанції було за ким триматися і на старті практично не штовхалися. Нормально виклався (плечі і спина відчувалися і на другий день), але не виснажився остаточно. Коротше плаванням задоволений і вийшов з води в першій двацятці.

Місцеві мешканці не надто задоволені галасливим заходом у їхньому парку…

Неквапно зняв гідрокостюм, застрибнув у вело-туфлі, одяг шолом і побіг на вело-етап. Мінусом була звісно погода (дощ і мокра дорога) і те що для нас не перекривали рух машин. Але з іншого боку машин в тій місцині дуже мало і можу усього пару десятків вздовж мене за весь час проїхало.

На вело-етапі ідея була нормально викластися, що я робив з перемінним успіхом (страшно летіти з гірок коли дорога мокра і не знаєш що там попереду). Впродовж дистанції обходив людей постійно – це ті що роблять спрінт неквапно їхали на велосипедах. А коли олімпійський маршрут розійшовся зі спринтерським виявилося, що я примудрився обігнати всіх і на своїй дистанції.

Окрилений таким успіхом я продовжував завзято крутити і на 19-му кілометрі відчув, що заднє колесо стукає по асфальту. Зупинився – так і є, колесо порожнє. Спробував один картридж CO2 – колесо одразу здулося. Добре, знімаю колесо, витрачаю пару хвилин щоб зняти шину (а вона геть нова і не знімається так просто). Ставлю нову камеру, використовую картридж – колесо прожнє…

Альфа-самець зацікавився триатлоном і думає чи не вибігти йому на вело-етап.

Я в розпачі, а мимо проїздять другий, третій і так далі… І ось одни з учасників зупинився і запропонував свій картридж. Спробував – той же результат. Стою гукаю чи в кого з тих хто їде мимо є насос. Один зупинився. Спробували насос – ніякого ефекту. Все, камера бракована.

На той час я так розізлився та розчарувався, що сенсу продовжувати не було ніякого. Пів години чекав доки приїде машина підтримки. Ось зупинилася одна з машин які патрулюють дистанцію. Вони викликали вантажівку яка б забрала мене і велосипед. Чекаємо 10, 20 хвилин… Я мерзну, мене садять в машину, включають обігрів. По рації підтверджують, що за мною хтось виїхав.

Вихід з води

Коротше просидів я там півтори машини. Вже і перший фінішував олімпійську дистанцію. Потім перше жінка. Потім решта людей. А мене все не забирають.

І в той же час Олена з друзями не знали що думати коли я так і не повернувся з вело-етапу. І хоча я просив оголосити про свою полому і мені сказали, що так і зроблять схоже комунікація у них була не дуже і повідомлення десь загубилося. Коротше допоки мене не привезли на фініш вона не знала де я і що зі мною :(

Дома подивився на запасну трубку – в ній новій (щойно з коробки) вже був прокол біля ніпеля. Срана китайська якість якій не можна довіряти. Урок – перевіряти навіть запаски, навіть нові.

Змирився з тим що сталося і вже думаю про наступний старт.

2020-09 – Ескаланте, Юта

Це не перший наший раз в Юті коли ми у багатоденному турі на гірських байках: про всі попередні подорожі можна почитати тут – White Rim, Moab, UT та MTB – Bryce to Zion, Utah.

Цього разу ми поїхали у Моаб машиною, про саму дорогу і наші враження читайте тут – Дорога на Ескаланте: Вашингтон, Айдахо, Юта.

Моаб, колись крихітне і тихе містечно в пустелі зараз став надзвичайно шумним та неспокійним. Кілька років тому головну вулицю можна було переходити коли заманеться, зараз же невпинний трафік на кілька смуг суне і вдень і вночі. І саме місто швидко росте: будуються велики готелі, розширюються дороги, виникли різні місця де можна покататися на велосипедах, мотоцилах та машинах безпосередньо за містом. Ну і звісно туристів стільки, що доволі складно навіть ходити по тротуару.

Отже з Моабу ми виїхали в стонору міста Ескаланте і за якісь 4 години сіли на велосипеди і почали подорож…

Щоб одразу відповісти на питання про те які саме велосипеди: у мене був Santa Cruz Tallboy ($65 за добу), а у Олени Santa Cruz Hightower ($80 за добу). У компанії Rim Tours з якою ми вже втретє робимо подібні подорожі усі велосипеди нові і після одного сезону вони їх продають.

Більшість подорожі проходила на висоті від 1.6 до 2 км, що доволі сильно відчувалося – втомлюєшся дуже швидко без акліматизації. Також, не дивлячись на те, що на світлинах можна побачити деякі зелені рослини це надзвичайно суха місцина в якій не буває води практично ніколи. Щодня за 4-6 годин вело ми випивали по 5 літрів води і ходили в туалет добре якщо пару разів на день – усе випаровується через шкіру.

Крім того надзвичайно сильно світить, просто сліпить сонце і на небі практично ніколи нема жодної хмаринки. Вночі в затінку доволі прохолодно (все ж таки висота якась), але той затінок ще спробуй знайти. І для ночівлі потрібні теплі спальні мішки, кофти, штани і навіть рукавички. А коли світить сонце то нагріваєшся миттєво. У нас все що було не захищено обгоріло практично миттєво і ми ще кілька днів потому мали красиву темно-червону засмагу.

Ночували ми у наметах (брали свої, але можна рентувати) – їх перевозили зі стоянки на стоянку машиною підтримки. Їжу нам готували гіди яких було двоє на 8 людей в групі – смжені на вогні м’ясо, риба. А також овочі, кава, каші і таке інше. Все було здорове, поживне і смачне.

Що стосується складнощі маршруту то більшою проблемою була не дорога, вірніше не її стан, а рел’єф. Ми весь час були чи то на асфальтній чи на гравієвій дорозі і ділянки де треба мати певні вміння зустрічалися надзвичайно рідко. Пісчані ями, велике каміння, гравій та інше були добре якщо на 10% усього маршруту. Складніше було долати гірки – під таким сонцем і на такій висоті деякі затяжні гірки по кілька сот метрів, а то і пару кілометрів були справжнів випробуванням.

Звісно в нашій групі були люди різного рівня підготовки, але я просто катався туди і назад щоб сильно не відриватися від групи. І виходило нормально. Коротше нашої з Оленою фізичної форми вистачило щоб кататися в задоволення і щоб не відчувати, що занадто легко.

Стосовно видів – ця пустеля (Grandstairs Escalante) з того що ми бачили демонструє геологічні прошарки лави, донних осадів і такого іншого. І все це вивітрюється і вимивається водою і створює пейзажі в яких гори виглядають як розрізаний торт.

Деякі провалля з деяких точок мають по кілька сот метрів глибини. На жаль усі фото та відео не дуже добре передають масштаби чере те, що було надзвичайно світло. А як все це поправити не дуже хочу розбиратися. Тому вірте на слово :)

На деяких маршрутах (і ми такі коротенькі походи робили) можна побачити скам’янілий ліс. В прямому сенсі це кам’яні дерева, вірніше їх залишки – пні та фрагменти. Це дерева які колись загинули, але за мільйони років у сухому клімати органіка в їх складі була замінена залізом та магнієм. Процес схожий на те як утворювалося вугілля, але не такий самий.

Тваринне життя тут теж є, але умови назвичайно складні для виживання і вдень хоч щось живе побачити практчно не реально.

Тут є великі кішки, іноді заходять бурі ведмеді. Є лисиці, койоти, трапляються кролі, зайці та бурундуки. І звісно змії та ящірки. Змії є отруйні, але агресивних серед них нема тому їх майже не згадують як загрозу – шанс загинути від перегрівання чи дегідрації набагато вищий.

Також є птахи – орли, яструби, ворони та інші, але і вони вдень практично не літають. Усе виглядає застиглим і мертвим.

Що стосується людей то як завжди в подібних подорожах вони найцікавіші. Був у нас 76-річний колишній дипломат який працював в СРСР в часи Брежньова, займався космічною співпрацею між державами і дуже добре говорить російською.

Були дві сестри з Аляски 65 та 74 років які крутили так, що за ними хоча і втримаєшся, але розслабленим їх темп ніяк не навзеш.

Був інженер-еколог-хімік що грає у grindcore групі та його батьки (бізнесмен мульти-міліонер та художниця) у яких теж була купа цікавих історій. До речі те що вони неймовірно багаті ми зрозуміли самі. Тут не надто заведено хизуватися статками, але коли у розмові практично будь-яку екзотично місцину не згадаєш тобі кажуть “а, у нас там дім є” то стає зрозуміло усе.

В останній день ми поїхали на озеро яке штучно створили затопивши один з канйонів – зараз це відомий курорт на якому багаті люди мають яхти і проводять іноді вихідні. І у наших багатіїв звісно був дім на тому озері, яхта, водні мотоцикли і таке інше. Та і в Моабі у них було житло.

Ну і на останок вам ще кілька світлин та відео.

2019/10/12 – Kona Ironman World Championship

Чемпіонат світку IronMan як завжди відбувся на Коні (Гаваї) в жовтні. І цього разу ми там були присутні. І до того ж там приймав участь Андрій Кузьмінський за якого ми вболівали.

З Андрієм ми домовилися, що будемо проживати на Гаваях разом за якийсь місяць до події. І через те що часу до старту лишилося не багато особливого вибору де жити у нас не було. В результаті ми їздили на Кону через пів острову по 2-2.5 години в кожен бік. Проте воно було варте.

Ми завжди хотіли подивитися на цю подію. Кона – це місце де тріатлон по суті почався. І цей конкретний страт мабуть є найвагомішим стартом тріатлону.

Сотня професійних атлетів і 2,5 тисячі любителів виходять на старт щороку щоб подолати 3.8 км плавання, 180 км вело і 42 км бігового етапу. При цьому просто так з’явитися на старт не можна – треба пройти кваліфікацію. Якщо сильно спрощено то треба або опинитися на подіумі на одному зі стартів IronMan у своїй віковій категорії, або показати один з найкращих результатів у віковій категорії на дистанції.

Таким чином на старт на Коні виходять найкращі з найкращих у спорті.

На місці старту ми були кілька разів – в перший же день по приїзду і по дорозі до житла де ночували, наступного для щоб залишити велосипед у транзитній зоні, звісно в день і старту, але ще і день після того – скупитися брендованих речей.

На ярмарку-виставці перед стартом спортивні і не дуже бренди презентували свою продукцію і новинки: спортивний одяг, кросівки, велосипеди та компоненти, електроніка, харчування, масажні та інші засоби, програми тренування, тощо. Народ доволі активно скуповувався не дивлячись на ціни.

Також була можливість поплавати там де був старт – як завжди хвилі які швидко мене вкачали і неймовірно солона вода.

В день старту ми встали десь о 4-й ранку, приїхали, вигрузили учасника, знайшли де запаркуватися (доволі далеченько) і почали чекати старту.

І ось нарешті почалися старти плавання: спочатку професіонали, а потім вже хвилями вікові групи.

Щоб слідкувати за Андрієм ми встановили собі на смартфони програму IRONMAN Tracker в якій можна відстежувати місцезнаходження учасників на дистанції.

В той же час натовп навколо вболівав за тих хто виходив з води, починав велоетап. Також були гучні оголошення від дикторів та великі екрани на яких можна було спостерігати перебіг подій на трасі.

До того ж все це прямо на порозі кафешок і ресторанів в яких звісно було зайнято усі місця.

Про те як пройшов старт у Андрія я розказувати не буду – захоче то сам напише, шукайте в його фейсбуці.

А ми, чекаючи на нього відслідковували пересування у додатку, ходили по магазинам та їдальням, ховалися у прохолоді готелю та кафетерії і взагалі проводили ці години як могли.

Ну і звісно дивилися на інших учасників і разом з натовпом підбадьорювали усіх.

Враження залишилися дуже позитивні і настрій в цілому – натхнення та піднесення. Надзвичайна подія, неймовірні можливості людини, без перебільшення свято людської волі та сили.

На завершення ось вам відео того що ми з Оленою назнімали впродовж дня старту :)