Позначка: Подорожі – США

Перший зимовий похід

 

У січні цього року ми сходили у наший перший похід зимою (ходили на снігоступах), вперше ночували на снігу у палатці…

 

Сам похід був біля гори Святої Хелени – це на кордоні нашого штату та Орегону, машиною 3.5 години.

Чому саме в такий похід? Цікаво було спробувати як воно на снігоступах, цікаво було переночувати у палатці на холоді. Також сподобалося те що у нас був гід який розказував і пояснював що і як взимку робити. До того ж нам поталанило і в нашій “групі” були лише ми з Оленою. Ну і гід звісно.

 

Спеціальний одяг і обладнання включали в себе: більші рюкзаки (рекомендовано 60+ літрів), термобілизна, флісові кофти і шапки, теплі рукавиці, теплі шкартпетки, непромокаємо похідні ботинки (мої Vasque St. Elias GTX підійшли, але краще спеціальні зимові), непродуваєму куртки і штани, гейтори, окуляри, надійні пляшки для води, налобний ліхтарик, похідна плитка, зимовий спальний мішок, теплий килимок (вирішили з Therm-a-Rest Z Lite Sol Mattress не ризикувати і купили спеціальні на мінусові температури). Компанія у якої ми купили подорож надала нам снігоступи і їжу в дорогу.

Виїхали рано вранці, погода помітно псувалася, було холодно. Добиралися до парковки більше 2 годин, останні хвилин 30 по дорозі повністю занесеній снігом. Там вже навчилися одягати і регулювати снігоступи, взяли санчата з палатками та їжею і потопали.

 

Дуже швидко з’ясувалося що коли йдеш у снігоступах те що широко треба ставити ноги втомлює швидше ніж звичайна ходьба. А коли втомлюєшся то перечіпаєшся через свій же снігоступ і падаєш, а встати не так і просто – треба спочатку ноги і ступні у правильну позицію вивернути. До того ж швидко при ходьбі нагріваєшся і щоб не змокнути потрібно мати при собі тоненьку шапочку та рукавички.

Взагалі на холоді одна з найгірших речей – це змокріти від поту. Коли зупинишся уся волога буде красти тепло дуже сильно. Тому на зимових куртках роблять спеціальні клапани які при необхідності можна відкривати щоб випускати надмірне тепло. Ну і звісно темп треба тримати повільний. Взагалі пройти по непогоді у снігоступах кілька кілометрів це ще те тренування.

 

А чи не легше було б без снігоступів? Там де хоч якусь доріжку протоптано може і легше, але там де ми ходили, та навіть навколо палаток нога іноді провалювалася вище коліна. Так ходити неможливо, та ще й навантаженим рюкзаком.

По дорозі ми зустріли групу яка поверталася з гори – вони так і не змогли почати сходження на неї через сильний вітер який не давав їм йти вперед. Через той самий вітер (внизу він був хоч і сильний, але не такий божевільний) ми вирішили ставити палатки у лісі, а не на гірці з якої мав би відкриватися красивий вид. Виду все одно не було – сніг і туман закривали все навколо.

Табір який ми заснували далі до самого кінця зими будуть використовувати інші групи, тож ми були першопроходьці.

 

Спочатку походили колом – затрамбували пласку площадку, вирівняли де треба лопатами. Далі поставили і навчилися закріпляти палатки на снігу – кільчата елементарно затрамбовують глибоко у сніг під гострим кутом.

Потім між деревами натягнули “дах” і під ним викопали кухню в якій можна було сидіти і стояти захищеним від вітру. Там ми і гріли воду на плитках для їжі, чаю і сну.

Після встановлення табору спробували вже без рюкзаків пройти далі, але вітер і непогода не дали нам пройти і пів-кілометра.

Повернулися в табір, попили чаю, от вже і 5 вечора, ніч. Нагріли воду у пляшки щоб покласти у спальники і розійшлися спати.

 

Як на мене то спати було хоча і не звично, проте і не холодно. Звісно ми були у спальниках, коконах, штанах, кофтах, додаткових шкарпетках і шапках. А от Олена спала навіть у куртці. Дуже важливо щоб для сну між тілом і снігом було достатньо шарів – дуже сильно чути як тепло втрачаєш з тих зон що найближче до землі. Мені навіть довелося одягнути ще одну кофту щоб захистити поперек.

А Олені було холодно спати на спині тому вона спала на боку що через пару днів проявило себе страшенним болем у ребрах – перевтомлені і переохолоджені м’язи примусили її відвідувати терапевта і масажистів. Вже наче все минулося, але важливо знати що дуже важливо щоб було тепло і м’яко уві сні.

 

Ще важливо знати що в палатці від дихання та нанесеного снігу всередині збирається багато конденсату – усі стіни палатки і спальні мішки ззовні було вкрито росою. Тому треба усі речі в рюкзаках зберігати у якихось непромокних чохлах, і більшість речей треба мати у кількох екземплярах. Також у багатоденних походах палатку і спальники щоранку старанно провітрюють і вивертають, інакше наступна ніч буде дуже холодною.

 

На ранок Олена вирішила залишитися в палатці, а ми з гідом спробували пройтися знову. Погода була ще гірша – ми навіть не дійшли до тієї точки що дісталися минулося дня. Тому вирішили збиратися і їхати додому.

Дорога назад по лісі була чудовою і лише по дорозі назад ми звернули увагу на те як ліс захищає від вітру і снігу.

 

Ну а далі усього через кілька годин машиною ми були вже вдома де рятувалися гарячою ванною і супом.

Усі світлини можна подивитися тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AIfOnxLDpThWPXU&id=B21290194214A37D%21299918&cid=B21290194214A37D.

 

 

Mowich Lake

 

В двох годинах машиною від нас є така собі гора Рейньєр. Її добре видно здалеку (наприклад звідти де ми живемо), а в хорошу погоду так взагалі вона сніговою вершиною закриває помітну частку обрію.

 

 

Навколо самої гори розташовано національний парк, проходить дорога і є кілька пішохідних маршрутів.

 

 

Кілька разів ми були у парку машиною, кілька разів я їздив навколо неї велосипедом (наприклад – 2015-07-30 – RAMROD 2015). А цього разу вирішили пройтись пішки по одному з маршрутів.

 

 

Сам маршрут я знайшов в журналі Backpacker який виписую – в кожному випуску у них запропоновано цікаві маршрути в різних штатах і парках, і в цей раз був маршрут яким ми і вирішили піти. Єдине що маршрут було розраховано на три дні, а ми пройшли його за день :)

 

 

Здавалося що якісь 16 миль не можуть бути значною проблемою. Але виявилося що ми недооцінили складність рельєфу, підйому, а також те що місцями дорогу було зруйновано потоками води і доводилося обходити. В результаті ми додали пару зайвих миль і йшли 10 з половиною годин. Тобто почали ще за темно, і закінчили коли вже темніло.

 

 

На тій висоті де ми були був туман, було трошки темно. А останні пару годин ще й йшов доволі сильний дощ.

 

 

Я власне не збираюся писати багато тексту, світлини краще все розкажуть.

 

 

Крім снігу, струмків що зливаються у річку і водоспадів на висоті ще є невеликі галявинки (але їх багато) з яскравими різнокольоровими квітами і приємним запахом. А ще там є олені, бурундуки, білки, пташки різні та інше всяке таке. Ну і туристи звісно.

 

Маршрут на Garmin Connect (данні з GPS годинника) – https://connect.garmin.com/modern/activity/1294425557.

 

Усі світлини тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykKJ4PMzi4nEl36h1RQ.

GoDaddy TechFest в Аризоні

Моя компанія щороку проводить TechFest де впродовж двох днів можна послухати доповіді на різні теми (Security, Mobile, Front-End, Cloud, Agile, тощо) і поспілкуватися з представниками інших компаній партнерів (Microsoft, Dell, Cisco та іншими). Також можна зустрітися з клієнтами. Але головне що можна зустрітися з людьми яких до того знав по роботі виключно через інтрернет: пошта, чати, дзвінки та історії в JIRA.

 

 

Сама ідея проводити це дійство посеред літа в Аризоні виявился не надто вдалою – температура на дворі сягала 50 градусів по Цельсію. Взагалі з готелю вийти можна було або рано вранці, або вже пізно вночі. І все одно о 12-й ночі було більше 30 градусів на дворі. Добре що в готелі кругом було 18-19 градусів і ніякої необхідності виходити з нього не було – нас годували і розважали прямо в готелі.

Проте є певний сенс в такому часі і місці проведення – в таку спеку ніхто в здоровому глузді туди “відпочивати” не поїде, а отже розміщення більше ніж 1000 людей обійшлося не надто дорого :)

 

 

Треба сказати що сам готель дуже шикарний, на рівні, а то і вище найкращих готелів у Лас-Вегасі: фонтани, басейни, мармур і килима, зелені рослини, галявинки, усе кондиціоновано. Одне крило готелю (яке GoDaddy і зайняли на три дні) повністю складається з великих конференц-залів.

 

Додатково до двух днів доповідей самого TechFest’у один день до того проводився Hackathon. Це коли команди працюють над чимось новим і несподіваним (дуже бажано над чимось що не є їх повсякденною діяльністю) і мають на всю роботу обмежений час. В нашому випадку це було 24 години. Команда до якої я приєднався робила інтеграцію з Amazon Echo. Ідея була така що можна запитати у Алекси (це аналог Сірі чи Кортани від Amazon) чи зареєстровано вже якийсь домен, і якщо ні то вона пропонувала його додати у кошик користувача на GoDaddy.com. Ну і ціну озвучувала. Ну тобто в прямому сенсі запитати – кажеш їй “Алекса, спитай у ГоДедді чи домен blah-blah.com зареєстровано”. А вона тобі подумавши – “Ні, домен не зареєстровано. Він коштуватиме $2.99. Додати у кошик?”. Ну і так далі.

 

В більшості нам вдалося це зробити. Не на 100% від задуманого, бо у технології виявилися обмеження про які ми навіть не могли подумати перед початком роботи. Але технічними деталями вас навантажувати не буду.

 

Взагалі в цьому і ціль хакатонів – зробити щось іноваційне, навіть божевільне, продемонструвати прототип. Дещо потім може стати реальним продуктом. Звісно після відповідних доопрацювань, а то і повної переробки.

 

В перший день ми просиділи до першої години ночі, а потім ще наступного ранку з 8-ї пару годин попрацювали.

Далі комісія з близько 60-ти проектів вибирала по 4 найкращих в чотирьох категоріях. Нас вибрали в категорії “Перший пінгвін” – категорія де вибирали “першопроходців”. Таким чином ми потрапили в 16-ку найкращих проектів. Але далі пройти не змогли :(

 

А світлини які ви тут бачите я зробив коли бігав вранці з готелю і по полю для гольфу. Воно там просто неосяжних розмірів! З безліччю доріжок, з поливалками що не дають померти зеленій травичці, та мексиканцями що цілий день за цим полем доглядають.

 

Взагалі план був пробігти десь 15 км, і почав, як я думав рано – о 6-й ранку. Але швидко з’ясувалося що то було запіздно – вже було дуже спекотно і сонце лупило шалено. Я ледь пробіг 7 км і зрозумів що більше не варто.

 

Ну а власне весь вище написаний текст є просто виправданням щоб опублікувати світлини :) До речі усі їх ви можете якщо цікаво подивитися ось тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKyj_wieAXacpqu2k8cTQ.

MTB – Bryce to Zion, Utah

 

Після подорожі в Моаб яку ми досі з приємністю згадуємо (пустеля, 3 дні на гірських велосипедах, машина підтримки, палатки, …) було лише питанням часу коли ми знову зробимо щось подібне. Вирішили звернутися до тієї ж компанії що і минулого разу – RIM Tours. І вибрали ми цього разу 4-денну подорож з Брайсу до Зіону (https://rimtours.com/tours/bryce-to-zion/).

 

З перельотом усе виявилося доволі просто – з однією пересадкою усього можна долетіти від Сіетла до Солт-Лейк Сіті (тривалість перельоту – 1:45), далі 30 хвилин на пересадку і меншим літаком від Солт-Лейк до Сейнт Джорджа (менше години цього разу). Подібний же маршрут і час і по дорозі назад. Містечко доволі невелике, але схоже що швидко росте завдяки туризму і віруючим у яких тут навіть якийсь свій університет та різноманітні збіговиська. Ціна звісно залежить від сезону та навіть дня, але треба бути готовим що на двох людей перельоти обійдуться до $1000. Готелів у містечку дуже багато і розмірів вони чималенькі, але і ціни тут добрячі, особливо на вихідні дні – будьте готові заплатити $200 за ніч за номер який зазвичай обійдеться в $60 не у курортних містах.

 

Інший популярний варіант яким скористалася пара з Сіетлу що була у нашій групі це долетіти до Лас-Вегаса (туди набагато більше рейсів), а звідти вже доїхати чи прокатною машиною чи автобусом (близько 3 годин).

 

О 9-й ранку на парковці того ж готелю де ми жили нас та інших учасників (усього в групі було 11 людей) зустрічав міні-автобус з велосипедами. Тут ми вперше зустрілися з гайдами та іншими учасниками подорожі і коротко познайомилися.

 

Якщо кому цікаво то велосипеди у нас були Santa Cruz, колеса 27.5: у мене Bantam, у Олени – 5010 з карбоновою рамою. Про самі велосипеди не маю що сказати особливо бо досвіду у мене на гірських веліках мало і нема з чим порівнювати та чого очикувати. Олена проте зауважила що Pivot March 4 який вона колись тестувала сподобався їй більше – він був м’якіший та лагідніший :) Що стосується чисто суб’єктивних вражень то велосипеди ці неймовірно надійні, пережили дуже багато і мали лише незначні проблеми типу заклиненого шифтера у мене та задніх гальмів у іншого учасника. Обидві проблеми вирішилися вручну на місці одним з наших гідів. І в той же час один з наших компаньйонів привіз свій Cannondale який не пережив навантажень – полетів задній хаб.

 

Отже ми сіли в автобус і поїхали в свій майбутній табір. Уся дорога зайняла 2 години разом з зупинкою на заправку/туалет та закупівлю пива та інших речей типу зубної пасти які хтось забув взяти з собою. При цьому ми поступово піднімалися в гори (табір був на висоті в 8000 футів/2500 метрів) і хоча небо було безхмарне і сонце світило дуже яскраво температура була ледь вище 20 градусів весь час.

 

На місці ми встановили палатки, постелили каремати і спальники. Усе було нове і свіжерозпечатане, але я ще раз порекомендую вставки для спальників Cocoon Silk Mummy Liner – вони додають якийсь градус температури (а вночі температура знижувалася до +10) і в них можна спати не одягаючи бейс-леєр у будь-якому спальнику.

 

З табору ми перші 3 дні їздили навколо різними маршрутами, і це було доволі зручно – не треба ставити і складати палатки і торби. В таборі наші гіди нас годували свіжеприготованою їжею (м’ясо, риба, млинці, кава, навіть десерти), мили тарілки, чистили і підстроювали байки і таке інше. Це до того що вони з нами їздили усі маршрути, тягнули на собі додаткову воду, їжу, інструменти та усе інше що може знадобитися в дорозі.

 

Одна з гайдів була дівчина Корі (десь до 30 років) яка примає участь в гірських велогонках типу 24-годинних перегонів. Другий був Дейв (років 40 з чимось) – веломайстер зі стажем більше 20 років, колишній велосипедист, особисто знайомий з великою кількістю спортивних знаменитостей у вело- та мото-спорті. І був ще 70-річний Майк. Важко було повірити що йому 70 років – пряма статура, їздив з нами усі гірки, долав технічні ділянки, на рівні з іншими готував і прибарав, возив на додачу до усього в своєму рюкзаку гіпсову статуетку Санта Клауса з ялинкою. До того ж виявився дуже начитаною людиною (досі слідкує за свіжими виданнями з історії та соціології) та має безліч історій з часів коли служив в Ісландії, працював інструктором з дайвінгу на Філіпінах, охороняв черепах у Бразилії і так далі і таке подібне. Просто космос який дядько!

 

 

Що стосується самих поїздок то усі вони були на сінгл-треку (вузенька доріжка) переважно по лісу (коріння і каміння) з крутими поворотами, спусками і підйомами. Взагалі для мене траса була важкувата технічно – я більш-менш навчився як долати круті гірки лише під сам кінець, а от круті спуски та повороти мені так і не далися – іноді доводилося злазити з вела і долати певні ділянки пішки. І хоча висота теж давалася взнаки (постійно не вистачало кисню і серце стрибало на “високі оберти” майже на кожній найменшій гірці) головною проблемою все ж таки була відсутність технічних навичок. Наприклад їхати в гірку на гірському велі треба не так як на дорожньому – якщо переднє колесо налітає на камінь чи корінь (а це в лісі гарантовано) то при неправильній посадці будеш лежати на спині з велом зверху. Треба зсуватися на кінчик сідла і майже лягати на руль. Ну а про повороти та спуски я взагалі не кажу – там треба бачити дорогу і планувати кілька кроків на перед. У мене не виходило.

 

 

Після першого ознайомчого дня (карта першого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415216) де ми проїхали коло навколо озера Навахо другий день (карта другого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415244) приніс нам довгу гірку на початку, багато вгору-вниз-вгору-вниз і знову ж таки те саме озеро. Озеро теж таке цікаве – в нього не впадає жоден струмок, а натомість уся вода в ньому це сніг що розтанув та дощ. А снігу тут випадає до 4 метрів зимою. До того ж в дні озера утворилася дірка яка перетворилася на водоспад і щоб озеро остаточно не зміліло посередині його побудували дамбу. Обидві половини заселили рибою і в тій що міліє майже до дна можна рибалити.

 

 

На третій день (карта третього дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415277) був довгий і доволі складний трек через ліс. Після першої половини лише троє людей (і серед них я звісно) погодилися їхати назад тим же шляхом, а інші сіли в автобус. І назад ми летіли доволі швидко де я зрозумів що хоча фізична форма в мене більш-менш подібна до того що гірські велосипедисти любителі демонструють відсутність навичок відкидала мене від групи все далі і далі – на спусках я боюся та гальмую забагато, на підйомах вибираю не оптимальний маршрут… Ну і до того ж якщо ви подивитеся на кілометраж то він дуже не великий, але поїздки були виснажливими через висоту та складність доріжки.

 

 

Ну і останній день коли ми склали палатки та зібрали сумки і нас повезли в інший парк. Тут доріжка була трохи іншою – переважно пустеля, дуже мало дерев, але багато каміння і дуже, дуже страшні спуски… Більшості людей сподобався саме цей останній день (https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415308), але мені все ж таки третій день запам’ятався найприємніше (через більший кілометрах звісно).

 

 

Також треба згадати що я неодноразово падав з велосипеда як і усі інші, позбивав ноги і коліна, порізав руки гілками, забив мизинця на лівій руці так що він набряк, посинів і ледь влазив в рукавичку. Але то все навчання, все на користь. Група крім виснаження ніяких особливих травм не отримала.

 

 

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AEQ%5FfGUdLVWDnBk&id=B21290194214A37D%21257431&cid=B21290194214A37D.

 

2016-04 – Лас Вегас

Кілька років тому ми вже були у цьому дивному місті повному шикарних готелів, казино, нічних розваг і різноманітних шоу. Тоді нам усе було нове і цікаве, все вражало. Зараз же, після кількох років проведених в США у нас був доволі скептичний настрій… Проте все пройшло чудово і нам сподобалося.

 

Для тих хто не знає треба сказати що Лас Вегас це велетенське місто посеред пустелі (під ним є вода) і на кілька сотень кілометрів в усі боки нічого крім каміння, нечастих кактусів та акацій нема.

Сам Вегас, те що ви бачити у фільмах – усі оті отелі і казино вони фактично розташовані на одній вулиці – бульвар Лас Вегас (довжиною близько 3 км), а інші 99.999% міста працює на те щоб утримувати ті великі і знамениті отелі і казино.

 

Як з’ясувалося пам’ятали ми все доволі точно, але несподівано було те що Вегас ще розбудовується і покращується.

Що ми помітили так це нове чортове колесо, власне його важко було не помітити – більше 180 метрів у найвищій точці. Також практично зникли пішохідні переходи на основній вулиці і замість них з’явилися мости на перехрестях. З’явилися і нові готелі, а може то ті що вже були стали більшими…

Це, щоб ви розуміли, поверх в готелі Венішіан на якому стоять інші триповерхові будинки (ресторани і магазини), де є мости і де в каналах плавають гондол’єри в човнах. Поверх доволі великий, там ціле міні-містечно розташувалося.

 

Також помітно як відрізняється “стара” частина бульвару (це там де MGM з золотим левом, Екскалібур, репліка бруклінського мосту, Ейфелевої вежі та монгольєра) від “нової” частинами. У “новій” вежі готелів просто неймовірно високі і казино всередині неосяжні, але на вулиці власне і дивитися нема чого – все є в готелі: магазини, ресторани, басейни, концертні зали і навіть канали з водою і перевізниками на човнах. В “старій” же частині готелі і казино поменші (це все одно кілька футбольних полів на кожне “маленьке” казино) проте якось цікавіше архітектурно і приємніше бути на вулиці: ті ж самі магазинчики, ресторани і бари тут назовні.

 

Ще треба сказати що Лас Вегас це мабуть єдине місто в США де можна відкрито на вулиці вживати алкоголь (принаймні у тій частині де тусуються усі туристи і де і розташовані готелі та казино). Деякі відпочивають так інтенсивно що ледь пересувають ногами потім. Але треба сказати що для вулиці на якій одночасно знаходиться декілька десятків тисяч нетверезих людей все ще доволі пристойно виглядає. Коротше якщо вам веселе проведення часу важко уявити без алкоголю то Вегас це ваше місто :)

 

Якщо ж ні азартні ігри ні алкоголь вас сильно не цікавлять то є ще кілька речей які можна робити у Вегасі. По-перше, це шоу, вистави і концерти які йдуть в місті. Як я вже сказав у кожному готелі є кілька великих, а у деяких просто дуууже великих залів в яких одночасно проходять різні шоу і вистави.

Тут можна знайти як концерти різних зірок і їх двійників так і декілька вистав і м’юзіклів (в тому числі кілька від цирку ді Суле, чи як там його).

 

Інший варіант проведення часу – різна активність та екскурсії. Гольф, польоти на маленьких літачках, подорож у Великий Каньйон, та і просто по пустельним (рівним і пласким) дорогам на велосипеді поганяти для ман’яків. Є тут і де шопитися – здоровенні магазини різноманітних компанцій (нам особливо магазин M&M’s сподобався). Але більшість звісно їде у Вегас зовсім не за виставами чи екскурсіями.

 

Ну оце власне і все, я більше світлини хотів показати ніж текст писати :) Більше світлин ось тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AD1%5FkP5ID9n9t9g&id=B21290194214A37D%21172728&cid=B21290194214A37D

 

 

2014/10/02–Portland Marathon–3:30:32

Поки що це мій найгірший результат на марафоні, але скажу чесно я не надто сильно розстроївся що є дивним. Єдине що так багато часу зайняло написати про цей марафон через те що власне мало чого хорошого маю сказати.

 

Отже Портланд, найбільше місто штату Орегон, дуже незвичне і особливе місто: рози, мости, велосипедисти, хіпстери таке інше, деталі читати тут – Портланд, Орегон–місто мостів, троянд і диваків.

Приїхали ми за день, зупинилися на краю міста, звідти в центр в якому і був старт/фініш їхати 15 хвилин.

 

Готель “Хілтон” в самому центрі міста віддав пару поверхів на виставку/реєстрацію учасників де ми забрали свій номер і дещо купили у деяких компаній та магазинів що представляли різний біговий одяг, кросівки, продукти та інше.

Взагалі цей марафон дуже відомий і популярний і одразу хотіли зареєструвати і Олену на половинку марафону, але на момент реєстрації (а це за 3 місяці до старту було!) все всі місця на пів-марафон було розпродано.

Усього на страрті було більше 10 тисяч бігунів на повний та пів-марафон.

 

Мій план був дуже простий: бігти з групою 3:15 (власне це і була моя ціль), а там вже дивитися як виходить. Старт наший був о 7-й ранку і за пару кілометрів з центру з натовпами глядачів ми добігли до набережної (річка Коламбія) і побігли робити кількакілометровий крюк. Взагалі було прикольно по дорозі назад бачити весь той натовп що тільки суне від старту: щільний нескінченний потік людей на протязі пари кілометрів, це надихає…

 

З самого початку я вже розумів що навряд чи зможу пробігти як планував. Крім відчуття елементарної неготовності було неочикувано тепло (було обіцяно легкий дощ та прохолоднішу температуру), а крім того старт був занадто швидкий. Пейсери (це ті що біжать з табличками, в моєму випадку з табличкою 3:15) повторювали що ми біжимо швидше тому що в другій половині дистанції є пара серйозних гірок і вони просто хочуть щоб у нас був запас часу.

 

Взагалі траса дуже дивна була і я чесно кажучи не розумію звідки така популярність у цього марафона  чому він стабільно входить в десятку тих що їх обов’язково треба пробігти в США. Як на мене марафон в Сіетлі і красивиший видами і цікавіший трасою.

Тут ще половина дистанції проходила між якимись гаражами і промисловиви будівлями (але дороги такі самі хороші), а друга половина у місті де натовп дуже привітно підтримував бігунів.

А ось це на фото найменший парк у світі. Так, ця клумба зареєстрована як парк:

 

Отже десь 6 км пройли містом (центр, вздовж річки), а потім ми забігли у якусь промислову зону без затінку взагалі і кілометрів 10 бігли під сонцем що вже почало добре припікати. Потім зробили поворот і забігли знову у місто. І зново натов з табличками, вереск, крики підтримки і місцеві групи грають вздовж траси кожні кількасот метрів.

Світлини з розами зроблені наступного дня у місцевому парку Роз де можна подивитися/понюхати безліч їх видів з усього світу:

 

А я тим часом почав уже замислюватися коли і як буду скидати швидкість. На початку я біг кілометр по 4:20, троши зашвидко, 10 км подолав за 44:35, все ще дуже швидко, половина дистанції пройшла за 1:34:43, було вже важкувати, але не хотілося відставати від групи.

image

 

От перед заходом на перший мість (миля 17, або 27-й кілометр) і починається перша складна гірка: дорога піднімається до моста дуже круто, а потім і сам міст йде дугою. І ось на цьому підйомі я скинув швидкість, а потім вже так і не зміг її увімнкути і миттєво відстав від групи.

Власне десь на мосту більшість груп і розпадається. Всі люди що до того бігли невеличкими купками і трималися за тих з ким зручно бігти раптом розсипалися на поодиноких бігунів і далі було саме страждання аж до фінішу.

 

З моста вид відкривався неймовірний: широка ріка, місто зелене, з хмарочосам що ростуть вздовж берега, на воді різноманітні човні і кораблі, вдалину йдуть ще безліч мостів (у Портланді їх неймовірно просто скільки).

А бігти ставало все важче, сонце пекло все сильніше. Я зупинявся на кожній точці з водою і спортивними напоями, але підтримувати темп вже не вдавалося. Вирішив бігти так що не нашкодити собі бо вже ясно було що хорошого результату не вийде.

Коротше на середині мота (вершина найбільшої гірки на трасі) на позначці 17.5 миль мій час був 2:10, а швидкість впала з 7:13 за милю до 7:26.

 

Далі власне і розказувати нема чого. Швидкість падала, я все частіше зупинявся, ноги боліли, фініш був все так же далеко.

Але ось вже і другий міст, перебігаю його і вбігаю назад в цент міста. Китайський квартал, велечезні дракони на воротях, знову натовп, але цього разу дорога вже відгорожена бар’єрами і відчуваєш себе ледь не фінішуючим олімпійцем.

 

На одноколесному велосипеді катається чувак у шоломі Дарта Вейдера, в кілті і грає на волинці. Усі хто пробігають повз нього кричать одне одному що це глюк від знесилення та дегідрації, що це тепловий удар.

Вибігаємо з китайського кварталу знову на набережну, тут я біг три години тому, але повний сил і сподівань Smile Бігти стає складніше і через те що людей набагато більше – фінішують сотні повільних пів-марафонців. І ось поворот, ще одни, ще один і фініш!

На фініші медаль на шию, полежати, посидіти, з’їсти морозиво, взяти розу, взяти футболку і куртку які видають на фініші, взяти банан-апельсин-яблуко-печиво-молоко, йду шукати Олену.

Фінішна зона реально велики і вийти з неї можна лише подолавши доволі тривалий огорожений лабіринт вуличок.

Ну і все, знаходимо одне одного, їдемо в готель, відлежуюся, вечером тортик з морозивом і кавою, наступного дня відпустка одноденна – проводимо її в парку троянд і додому (три години).

Чесно кажучи я не певен що хочу бігти цей марафон вдруге – в цей же приблизно час проходить набагато красивіший марафон у Вікторії (2013-10-13–Victoria Marathon, 07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48) куди ми мабуть і зареєструємося наступного року. Але я радий що спробував.

2014/07/11–Ocean Shores Toughman Triathlon

Уього лише другий мій триатлон за цей рік, все ще не у дуже добрій фізичній формі після аварії, але дуже хотілося його зробити і перевірити свій загальний стан.

image

 

Місто Ocean Shores (Океанський Берег) розташоване за 2.5 години автомобілем від нас і як видно з назви розташовано на березі океану.

Приблизно остання третина дороги проходить у страшенній глушині де дуже мало людей і олені як у себе вдома переходять табунами дороги коли їм заманеться. Безпосередньо перед Ошен Шорс маршрут проходить через відносно велике (як для цієї місцевості) місто Абердін в якому народився і жив лідер Nirvana Курт Кобейн. На в’їзді в місто стоїть знак зі словами Come As You Are.

В Ошен Шорс же населення складає 5 тисяч людей які задіяні у обслуговуванні туристів – велетенські готелі вздовж пляжу і складають усе місто.

А океан без хвилерізів це скажу я вам така не надто привітна річ. Страшенний гуркіт, великі хвилі, сірий пісок. У місті доволі прохолодно – коли в Сіетлі вже кілька днів тривала спека в 95 градусів тут був туман і температура 65. Причому це звичайна погода для цього міста наскільки я зрозумів. Молочно білий туман вдалині зливається с сіруватим океаном і темно-сірим піском. Дуже непривітно все це виглядає, хоча і красиво.

Тепер щодо самого старту. Він був дуже невеличкий – на Half Iron Man дистанції стартувало меньше 100 учасників. Плавання було у вузенькому озерці – якраз від одного берега до іншого, розворот і назад. Пливлося добре і тим більше здивованим я був побачивши результат – 33:20, на пару хвилин повільніше ніж я сподівався.

Ну та нічого, моєю єдиною ціллю було закінчити дистанцію, а не зійти як на попередньому старті. А який вже там буде час то було діло десяте.

Після плавання (як і під час) не було холодно не дивлячись на те що сонце весь час було закрите туманом. Проте на відміну від інших стартів одежа так і залишалася мокрою майже до самого фінішу, як правило на велоетапі вона висихає за кілька хвилин. А в транзитці я провів 1:43 що непогано зважаючи на те що не надто поспішав.

Велоетап проходив у два кола кожне з яких було “туди і назад”. І треба сказати що усі 90 км (а за моїм комп’ютером вийшло усі 92) дорога була дуже хороша: гладенький асфальт без тріщин та сміття, плаский як стіл маршрут, вітер хоча і був проте не надто сильний. І хоча рух транспорту не було перекрито місцевість ця наскільки малолюдна що за весь велоетап може з пару десятків машин проїздили повз.

Почалося добре, їхалося легко і в задоволення, намагався економити сили. Десь вже за кілометрів 30 до фінішу почав відчувати що дистанція надто довга і я не готовий до неї, проте такого повного виснаження як на попередньому страрті не було. Все ж таки довелося терпіти до транзитки і останні кілометри крутилая думки “де вже той фініш”.

І якщо на початку етапу ще бачив інших учасників попереду і позаду то вже другу половину їхав сам. Проте двічі бачив Олену яка їхала мені на зустріч і радісно посміхалася.

Щодо результату то 2:43 не найкращий мій час (хотілося б ближче до 2:30), але непогано. Друга транзитка – 1:04 і я починаю біговий етап.

Треба сказати що весь час до цього я думав саме про біговий етап і чи зможу я його зробити взагалі, а якщо зможу то чи варто. Тут така річ що роблю я все це тільки через те що мені це подобається і важливо щоб не робити через силу, а то інтерес втратиться. Та і доцільність страждань коли не можеш показати нормальний результат сумнівна. Тому план був дивитися на самопочуття і залишати дистанцію якщо щось йде не так.

Скажу чесно – було важко і я не надто боровся. Спочатку зупинявся і проходив пішки метрів 20-30 через кожен кілометр. Потім якось легше пішло і кілька кілометрів пробіг без зупинки. Пив воду та енергетичні напої на кожній станції. Десь за 5 км до фінішу відчув виснаження і знизив темп майже до хотьби просто щоб бігти без зупинки.

Кілька кілометрів бігового етапу (2 км в кожен бік) проходили по пляжу. Тобто по піску. Пісок там як я вже казав сірий і щільний, втрамбований такий що сліди від бігунів залишалися ледь помітні. Взагалі той пляж не для купання, принаймні я не бачив щоб там купалися, а от машини там їздять – є спеціальні заїзди і виїзди. Прикольно було бігти паралельно хвилям що накочувалися на берег.

 

Олену зустрів десь коли подалав перші 2 км а вона вже бігла фінішувати.

А в цілому біг був важкий, повільний і нерадісний. Ну і час 1:59:55 для цієї дистанції (21 км) є у мене поки що найгіршим.

У підсумку: загальний час – 5:19:21, я на 19-місці в загальному заліку і на 7-му у своїй віковій групі. Але головне що дистанцію цю можу знову долати, а форма поступово відновиться сподіваюся.

Олена ж подолала свою олімпійську дистанцію за 3:02:17 і була 5-ю у своїй віковій групі.

 

 

Навіть є ось таке відео мого фінішу яке зробили Олена (так, вертикальне відео):

Ocean Shores Triathlon HIM Finish from 0lexandr on Vimeo.

2014/05/31–Troika Triathlon

 

Оскільки я все ще відновлююся після аварії (трохи тут – https://www.facebook.com/oleksandr.golovatyi/posts/10201958460988681, детальніше згодом напишу). Але на цей тріатлон (Half Iron Man) записався ще давно і хотів подивитися що ж там таке бо чув хороші відгуки. Зв’язався з організаторами з приводу можливості повернення грошей, але вони лише могли запропонувати участь наступного року за 50 доларів замість 100+. Ну і крім того Оленка теж була записана на старт, тож вирішили їхати.

image

 

Місто Спокейн де був старт розташовано на східному кордоні нашого штату (на схід від нас йде Айдахо).

Уся дорога займає 4.5 години в одну сторону: спочатку треба переїхати гірський перевал, а далі йде пласке високогір’я де безліч річок та озер, ясне небо, прохолодно і при цьому сонце світить так яскраво що без окулярів та крему від сонця робити там нема чого.

 

Олена чомусь думала що вона теж записалася на довгу дистанцію і всю дорогу переживала як вона її перенесе. Ми вирішили що буде робити як зможе і зійде якщо треба буде. Ну а для мене план був просто подивитися на загальний стан і перевірити свою фізичну форму. А на місці ми побачили що Олена зареєстрована на спринт Smile

Місто Спокейн на диво виявилося великим, зі збереженими старими будівлями, але якимось не надто розумно облаштованим: через центр міста йде швидкісна траса, впритул до неї стоять готелі, далі фаст-фуди, ресторани та торгівельні центри. І все це перемішано з якимись пустирями де тирлуються бомжі.

Сам старт був недалеко від Спокейну у мість з дивною назвою Медичне Озеро. Ну і озеро де ми плавали теж називалося Медичним Smile

Не надто хвилюючись я готувався до плавання і думав що і як робити якщо почнуться проблеми і болі у воді. Ось і старт.

Традиційно окуляри які добре сиділи під час розминки і на березі почали протікати з першої ж секунди після старту.

Вода холодна, але не надмірно…

Бережучи сили відсотків 80 дистанції (2 км) плив слідом за кимось майже торкаючись руками ніг (називається драфтінг) – це допомогає економити сили. На мою радість нічого не боліло і всю дистанцію я подолав дуже добре і не відчував ніякого знесилення коли виліз з води. До того ж показав хороший час на плаванні як для себе – 31:49.

 

Абсолютно неспішно переодягся в транзитці (1:41) і пішов на велоетап (90 км). Перші 30 км їхалося в задоволення і вдавалося тримати темп без помітного напруження.

Треба сказати що хоча дорога і не була перекрита але машин на ній практично не було, менше 10 за весь час проїхало мимо. Хороший гладенький асфальт, ніяких особливих підйомів чи спусків. Лише неприємною несподіванкою стало те що весь зворотній шлях довелося боротися з зустрічним вітром.

Втома почала відчуватися дуже сильно вже десь кілометрі на 50-му, а останні 20 км їхати було геть не в задоволення і я мріяв лише про те як дістатися до транзитної зони. На останніх кількох кілометрах стало ясно що на біговий етап краще не виходити.

У підсумку дуже поганий час – 2:50:59. Це десь на 20 хвилин повільніше ніж я би мав робити маючи нормальну форму.

 

На фініші мене чекала Олена яка вже давно отримала свою медаль (зайняла 3-тє місце у своїй віковій групі).

Трошки походивши я почав думати що може дарма зійшов і треба було спробувати побігти, але насправді я навіть не міг уявити що можу пробігти 21 км, не кажучи вже про те яким втомленим себе відчував.

Тож стараючись не розстроюватися ми поїхали назат в готель.

 

Наступного ранку була довга дорога додому, зупинка на ринку для закупівлі фруктами (в тій місцині вирощують хороші яблука та вишні, роблять вино)… Це як я вже казав краї річок та озер, а ще ферм, пасовиськ, садів, мостів через річки, рідких лісів та блакитного неба що наче впритул нависає над яскраво-зеленою травою якою вкриті пагорби да рівнини.

 

Ось якось так. Висновок: треба заново набирати спортивну форму і змирится з тим що це літо фактично пропало для тріатлону. Хоча з іншого боку не можна не радіти що після того як мене збила машина я не лише не маю якихось суттєвих ушкоджень, але і здатний тренуватися.

White Rim, Moab, UT

Прекрасна, неймовірна подорож! Але все по порядку…

Почалося все з того що ми почали задивлятися на “активні відпустки” що продаються на сайті http://www.theclymb.com/. До речі дуже раджу цей сайт – класні спортивні речі з доволі суттєвою знижкою. Якщо надумаєте реєструватися то попрошу вас робити це через мене – коли щось купите вперше мені за це кілька доларів дадуть Smile

Давно хотіли вже спробувати гірські велосипеди, але якось вcе часу не було, та і велосипедів гірських нема у нас поки що. А тут якраз на очі потрапила ця подорож – http://rimtours.com/white-rim. Що стосується ціни то повна вартість подорожі складає $800 нам же вдалося купити її за $550.

Окремо платили за прокат палаток, спальників та велосипедів. Хоча при бажанні можна було все своє привозити. Але для нас прокат виявився найпростішим варіантом. Здається до $100 в десь все це обходилося.

Спочатку ми з Сіетлу вилетіли в Солт Лейк Сіті, а звідти вже крихітним літачком EMB 120 долетіли в Моаб.

Містечно Моаб неймовіно крихітне і фактично розташовано на одній вулиці (фрагметами виникають на пару сотнів метрів паралельні вулиці) довжиною кілометрів 6 яку ділять між собою кілька десятків готелів, ресторанів, барів та магазинів походних і вело-товарів. Усе населення міста не перевищує 7 тисяч людей і місто існує завдяки невпинному потоку туристів що їде сюди на подорожі у пустиню (вело, мото, авто та походи), а також покататися на шоссейних велосипедах.

Нас набралося 13 людей в групі і з нами було 2 провідники. Кожен з провідників проводив на велосипеді по пів-дня. Також провідники готували нам сніданок, обід та вечерю. Приємною несподіванкою стали салати, кава, фрукти з вершками та інші речі які не очикуєш отримати в пустелі.

Три дні, дві ночі. Розпорядок такий: прокидаємося, снідаємо, пакуємо палатки, спальники та свої сумки у непромокаємі мішки, вантажимо на машину. Далі нам розказують маршрут до обіду і ми їдемо. Наша група доволі швидко ділилася на 3 групки і ми з Оленою перші 2 дні їхали з “лідерами”, на останній день їхали самі.

Неймовірні, захоплюючі види: урвища глибиною 100 і більше метрів, вивітрені скелі та арки найдивовижніших форм, пустельні квіти яскравих кольорів (жовті, блакитні, білі), кактуси, руда глина, пісок, каміння розмірами з кілька дев’ятиповерхових будинків насипане купками, …

Перший день ми часто зупинялися і роззиралися, потім просто їхали і дивилися.

Дорога вузенька (2 колії) і іноді проходить по самому краю урвища. Поверхня: глина, гравій, пісок, доволі великі каменюки.

Велосипеди нам видали “двохпідвіси”, тобто такі у яких є амортизаційна пружина на передній виделці та на рамі. Це дозволило нам не особливо вибирати куди їхати і без особливих проблем долати практично будь-які перешкоди.

Я був у велотуфлях Specialized Sport Mountain Shoes та педалях Shimano PD-520, у Олени педалі були схожі, але з платформою навколо замка. І те і інше зарекомендувало себе дуже добре, єдине що на випадок доку туфлі геть не годні.

На обіді ми збирали в умовленому місці (чекали тих хто відстав і вантажівку), провідники робили нам салат і бутерброди і після невеликого перепочинку ми їхали далі. Ввечері ж поки провідники готували ми встановлювали палатки і намагалися зтерти з себе хоч частку червоної пилюки. Щодня ми робили в районі 30 миль. Наче і небагато для цілого дня, але, по-перше, це було не тренування, а, по-друге, навіть така дистанція враховуючи складність дороги все ж таки втомлювала і засинали ми миттєво.

Спеціально в подорож ми купили рукзаки з пузирем для води і як нам порадили час від часу (кожні 10-15 хвилин) робили по парі ковтків води. І ще брали з собою пляшку з електролітами. Незважаючи на те що за день ми випивали літри 4 води, а то і більше в туалет не бігали майже взагалі – якимось чином вода просто випаровується з тіла (хоча і спраги ми не відчували). Правду кажуть що без запасу води у тій пустелі помирають дуже швидко.

На ночівлю обидва рази ставали на краю урвища і вранці і увечері у нас були просто неймовірні види. До речі фотографії і приблизно не передають усих красот і бейзкрайості видів Sad smile

Температура і погода там змінюєть дуже швидко: ось була страшенна спека, а за 20 хвилин вже трусишся від холоду. Взагалі туди при будь-якому прогнозі їхати без теплих речей не варто. Так само і вранці – виліз з палатки в двох штанях, шапці і рукавицях, а поки випив кави вже хочеться до одних трусів роздягтися.

Також крем від сонця, довгі рукава та мазь для губ просто обов’язкові. Не варто також суватися в цю пустелю без сонцезахистних окулярів.

На другий день ми вже були доволі високо в горах і це відчувалося по тому як швидко починаєш втомлюватися на підйомах – 2 хвилини і легені вивертаються. А зупинишся і наче одразу в нормі.

На третій день погода зіпсувалася і пішов дощ. Дощ там це скажу я вам нещастя гірше за спеку. Краплі луплять так що аж шкіра боліла, вода протекла навіть крізь водонепроникний одяг, а тепмература впала так сильно що руки мерзли навіть у двох рукавицях. На щастя дощ йшов не довго і ми наскрізь мокрі і сині від холоду проиїхали на відкрите місце. Зняли маже усе з себе і розстелили на камінні під сонцем. За якісь хвилин 30 речі майже повністю висохли.

На третій день наші неміті і не змазані велосипеди почали жалібно пищати і так шкода їх було Sad smile

Після повернення у цивілізацію на буденні речі починаєш дивитися іншими очима: сидиш у теплі, вітер не обдуває, сонце не сліпить, є душ та туалет, спиш і тебе не засипає піскох з усих шпарин у палатці, та ще й м’якенько спиш…

Погулявши день у Моабі ми поїхали на літак. Аеропорт ще тут просто є невиличною заасфальтованою площадкою і будівлею біля неї. В той день через сильний вітер крихітний літачок не зміг сісти і пілом повернув назад у Солт Лейк.

Серез пасажирів було ще кілька людей що летіли в Сіетл то ж ми разом найняли машину (якийсь великий Ford з трьома рядами сидінь) і поїхали в Солт Лейк. За 4 години були на місці, але наш літак двічі переносили і вилетіти ми змогли лише опівночі.

А наступного дня я вийшов пробігтися і недалеко від дому мене збила машина Smile Будьте обережними!

Усі світлини – http://onedrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2133345.