Як я вчився в аспірантурі…

Так, було у мене і таке колись. Одразу скажу що я недовчився, кинув те діло доволі швидко і взагалі розчарувався у цьому всьому.

В той час (кінець 90-х) я працював викладачем кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій” в тому ж інституті де того вчився. Це у нас в Жовтих Водах є невеличкий інститут де все це відбувалося.

Ну а якщо працювати у вищій освіті то особливого вибору крім як рано чи піздно захищатися немає, це, можна сказати, вимога. Я думаю що більшість моїх читачів ніколи в аспірантурах не навчалися, тому треба пояснити певні деталі.

Для того щоб у ВНЗ можна було не просто почати набирати і навчати студентів на певну спеціальність, але ще і час від час проходити різноманітні акредитації та атестації треба серед іншого “виконувати норму” по кількості людей з науковими ступенями та званнями. Деталей звісно не пам’ятаю, але це просто норма який відсоток мають складати доктори та професори, а який кандидати. І якщо у великих закладах є свої аспірантури і великий вибір людей зі степенями, то для маленького інституту як “Стратегія” вибору небагато. Це або навчання своїх кадрів в інших ВНЗ, або “рента” тих самих професорів і докторів.

Навіть великі заклади освіти працюють за подібною схемою – кандидати і доктори, не кажучи вже про професорів, “читають дисципліни” на кількох кафедрах одночасно отримуючі свої 1/4 ставки. В реальності ж у 95% випадків лекції і практики ведуть викладачі кафедри, але звісно ніяка комісія з дня у день перевіряти цього не буде.

Сам процес вступу в аспірантуру це той ще цирк. Туди теж є конкурс, люди що залишилися у своїх ВНЗ після випуску та люди які займають у держпідприємствах посади що вимагають ступеню “конкурують” між собою. Ясно що кафедри того універу якому належить ця аспірантура мають певну квоту і гарантії, усі ж інші борються за залишок місць. Спочатку треба знайти собі наукового керівника. Для цього потрібні знайомства і контакти, але деталі тут можна опустити. Я походив по кількох кафедрах одного Дніпропетровського універу де мені популярно пояснили що треба їздити у якусь козирну бібліотеку дисертацій у Москву, випусувати уривки з підходящих дисертацій і ліпити з них свою. Я після цього як наівний сількский хлопець пішов прямо до проректора з наукової роботи того універу і пожалівся на тих завкефедрою і сказав що хочу сам усе робити, а не списувати. Він офігів від такого нахабства, потім посміявся, потім направив мене до нового провесора якого вони переманили десь із Росії. Професор той був реальним науковцем, постійно їздив по закордонним конференціям, публікувався і був доволі відомим у своїй діяльності. Займався він геоінфрматикою, дуже модною на той момент наукою.

От з тим професором ми знайшли спільну мову і я почав готуватися до вступних іспитів. Перше що треба було здати це філософію (до речі пост-совєцьких філософів треба розігнати як шарлатанів!). Вчиту ту не прив’язану до реальності маячню я навіть не збирався, але на всі білети відповіді старанно записав у конспект і сподівався що “якось воно на здасться”. Так і сталося. На іспит я запізнився, місць у кабінеті приймаючого іспит (а ми чомусь писали йоге не в аудиторії) вже не було, тому він посадив мене за свій стіл. На столі лежали купи книжок, конспектів та різних паперів, а я поки діставав з сумки ручку витяг і конспект, відкрив його на потрібній сторінці, поклав між інших паперів і старанно усе переписав. В результаті оцінка моя була 4, та ще й на додачу щирий подив перевіряючого як це так добре хтось хто не працює на кафедрі філософії зміг відповісти, бо усі інші отримали 3, а ті хто на тій же кафедрі вчився – 5. А питання було щось типу “Вплив Гегеля на філософію Канта з точки зору Шопергауера”, чи ще якесь подібне блювотиння.

Але сама мацибулечка була коли я здавав англійську. Спочатку треба було написати рецензію англійською на англомовну книжку зі спеціальності і здати її як реферат. При наявності елементарних вмінь це зробити дуже просто навіть не знаючи мови. Після “захисту” реферату допускають до письмового іспиту. Треба сказати що у нас традиційно з іноземними мовами дуже погано, а тому і в аспірантурі люди у більшості випадків знали на пам’ять кілька фраз. Я ж хоча б документацію з програмування міг вільно читати і тому мій рівень був набагато вищий за середній. Але валили там що називається. Наприклад мені знизили оцінку на бал за те що писав без словника. І я не жартую – у нас положено зі словником! Сам письмовий іспит проводили тупо по TOEFL і “свої” люди списували відповіді із зарані відомих сторінок під партою, а перевіряючи уперто цього не помічали. В кінці кінців мені поставили 3, але тут з’ясувалося що реферат я не здавав (тобто вони тупо його “загубили” і стверджували, що нічого я не здавав ніколи), а до письмового іспиту мене допустили помилково. Терміново треба було здати новий реферат до кінця дня, а те що я з іншого міста викладачів кафедри тільки розвеселило. Хоча з комп’ютерами тоді було не так усе легкодоступно як зараз, проте я знайшов можливість за кілька годин написати новий реферат і здати його.

Ну а іспит зі спеціальності я здавав своєму керівнику який посадив мене за парту і сказав писати на улюблену тему 2 години і написати на 8 аркушів. Після того поставив мені 5 навіть не читаючи. І так я проліз у компанію тих хто поступив.

А, ну і не забуваємо що аспірантура дає відстрочку від армії на весь час навчання (4 роки).

Навчання ж в аспірантурі теж різниться в залежності від того чи ти працюєш в цьому ж ВНЗ, чи десь в іншому місці. В першому випадку аспіранти виконують усю марудну роботу на кафедрі (ведуть практичні заняття, оформлюють документацію, готують і перевіряють задачки і так далі) і пару разів на тиждень відвідують “заняття”. За це їм ще і платять стипендію. В моєму ж випадку я мав час від час з’являтися на очі наукового керівника і показувати що зроблено.

І якщо для аспірантів отримання омріяного звання кандидата наук є більш менш гарантованим при бажанні багато віддати цьому процесу, то для “прийдешніх” питання практично завжди в тому наскільки дорого у грошах це буде коштувати.

Якщо ж говорити про те що саме має робити аспірант то у спрощеному вигляді це має бути публікація статей пов’язаних з темою дисертації. Звіно це не все, але обмежимося статтями. Статті треба публікувати не аби де, а у одному з видань затверджених ВАКом. Це як правило видання великих ВНЗ. А оскільки бажаючих опублікуватися багато то і тут не все так просто. Сам по собі без знайомств можеш подавати статті хоч до посиніння і все без результату. Отже треба щоб твій науковий керівник, а це людина що має вагу як мінімув в своєму ВНЗ, або навіть є одним з редакторів видання, проштовхнув твою статтю. Звісно все це не за просто так – йому теж треба публікуватися, а отже більшість твоїх статей матимуть співавтороів як твій науковий керівник та інші люди з його кафедри. Також у наукового керівника, який до речі за положенням зобов’язаний публікувати не менше певної кількості статей на рік, у нього теж є начальство якому теж треба публікуватися. А отже частина твоїх статей навіть не матиме твого прізвища у списку авторів.

Щодо змісту статей то вони мають бути з “науковою” назвою, містити пару формул, графік(и) та спикок посилань і використаної літератури. Я таки мав кілька опублікованих і можу сказати що написати подібну “статтю” займає часу і зусиль не більше ніж написати подібний пост. І жодного, ЖОДНОГО разу мої статті ніхто не читав, хоча у виданнях є рецензенти які за свою роботу отримують гроші.

Що стосується теми і змісту дисертації то якраз вона за великим рахунуом великого значення не має. У більшості випадків народ просто переписує чужі, або взагалі платить комусь щоб написали. Не здивуюся якщо в Україні більшість тих хто захищається навіть не зможуть переказати зміст своєї дисертації.

Важливим є впровадження і “науково новизна”. Щодо впровадження то треба мати хороші знайомста на якомусь великому державному підприємстві щоб хтось із високого начальства написав (звісно вони просто підпишуть кимось написане) відгук про те як ваша робота суттєво все покращила і скільки народне господарство виграло від впровадження вашої науки. Якщо таких зв’яків нема то ціна питання починаючи з цього етапу і на всих подальших плавно зростає від кількох сотень до кількох тисяч. Доларів звісно.

Я все це діло кинув на другому році “навчання” – абсолютно беззмістовна діяльність була як на мене і не бачив ніякого сенсу продовжувати. З науковим керівником розсталися мирно, кілька разів навіть потім зустрічалися, навіть якість статті я в його геоіфнормаційному журналі друкував. Але військкомату сказати про це я забув і вони мене ще довго не чипали бо чомусь не отримали (чи просто загубили) повідомлення про те що я вже не вчуся там.

Але час для тих хто не покинув йде, щось десь публікується, якісь папірці хтось десь підписує, з’являються знайомства і ось десь вже і час думати про захист. А це не лише список публікацій, документи про впровадження та інша макулатура, але і ще і комісія та опонент. Опонент то страшна людина задача якої на захисті довести що сам ти бовдур і роботою твоєю лише підтертися. А якщо по простому то опоненту (і комісіх) треба платит. І суми ці для людей що працюють в освіті просто астрономічні. Скажімо як пара річних (офіційних) заробітків і більше.

Що ж усе це дає і для чого це все потрібно? Вища школа як і наука у більшості випадків є такою самою ієрархією як і релігія. Неофіти на самому низу піраміди викладаються як раби і повністю підкорюються ритуалам та платять усі побори. Але чим вище ти ростеш в цій піраміді тим легшим стає життя – починає читати лекції замість вести практики, вибараєш сам дисципліни, починаєш отримувати надбавки за ступені і звання, статті і публікації все частіше з’являються навіть без твоєї участі. Ну а на самому верху вже ти отримуєш зарплатню з надбавками у кількох ВНЗ одночасно, їздиш по конференціях та взагалі не займаєшся викладацькою діяльністю. Людей що дійсно займаються наукою дійсно одиниці на десятки тисяч, та і то більшість з них з часом опиняється за кордоном просто тому що там легше саме наукою займатися.

Чи є злом така система? Як не дивно ні. Може це буде для когось відкриттям, але навіть у вищій освіті задіяно дуже багато недалеких і безталанних людей. І слідування усим цим ритуалам, навіть бездумним, привчає їх до певних правил (хоча сенсу їх вони не розуміють) та впихує в них певні знання. Звісно такі люди не стають науковцями, але при цьому вони здатні виконувати ту роботу яка потрібна для навчання студентів. Можна звісно вимагати щоб у ВНЗ працювали лише люди з відповідним IQ та бажанням і вмінням працювати зі студентами, але тоді б вища освіта не була б такою доступною і масовою, і коштувала б у сотні разів дорожче. Сьогодні з вища освіта в Україні це по суті заформалізовані курси підвищення кваліфікацї у більшості випадків.

Що би я змінив? Я вважаю що на користь пішли б три речі:

1) Обов’язкова вимога щоб викладачі крім роботи на кафедрах працювали б по спеціальності. Не може програмування читати людина яка не працює програмістом. Для болтологічний спеціальностей можна придумати варіації. Скажімо ти історик і “вивчає” Римську Імперію – пиши художні чи науково-популярні книжки на цю тему крім наукових робіт, чи хоча б книжку-розфарбовку “Калігула для дошколят”.
2) Відмінити стипендії в аспірантурах, та і стипендії взагалі крім як для надзвичайно обдарованих дітей. Також зобов’язати “науковців” приности гроші своїм закладам. Наприклад в США коли якийсь універ бере когось собі професором то очикує що той серед іншого принесе закладу гроші інвесторів на дослідження. В залежності від рівня універу очикувана сума для професора складає від 1 до 4 мільйонів доларів на рік. До речі зарплатні професорів при цьому знаходяться в районі 100 тисяч на рік. Інша річ що ті професори отримують ще непогані гроші працюючи в інших місцях консультантами та дослідниками (дивись пункт 1).

3) Усі статті та взагалі будь-які наукові роботи мають спиратися на роботу студентів, які мають бути вказані у списку авторів. Ніхто не очикує від викладачів щоб вони робили усе самі, але очикують що вони піднімають цікаві питання, оцінюють перспективність напрямків рішення проблем та організовують роботи з пошуку цього рішення. Звісно частина такої роботи вимагає меншої кваліфікації і може бути доручена навіть студентам.

А тепер, УВАГА, головне – усе вищесказане є моє суб’єктивною точкою зору і базується виключно на моєму досвіді. А тому цілком природьно що у вас може бути відмінний досвід та інша точка зору.

[english] cut the cheese

Оце так політкорректно говорять коли хтось зіпсує повітря. Начебто це пов’язано з тим що коли розрізають колесо сиру то з’являється неприємний запах.

У словниках:

Також словники говорять що те саме значення мають словосполучення “cut the mustard” та “cut a muffin”.

Фрагмент з “Two and half men” де Чарлі Шин співає пісеньку на цю тему:

[english] to score

Ну це мабуть більшості відомо, але все є таки. Саме дієслово що означає “отримати бал”, “забити гол” або “заробити очко”, а на сленгу означає “мати секс”, “розвести на секс”. Що цікаво ніякого брудного чи непристойного звучання воно не має і широко використовується на телебаченні, в кіно та навіть у рекламі. Щось типу “купи наш мотоцикл і ти score сьогодні ж!”.

У словниках:

[english] Rule of thumb

Словосполучення яке доволі широко використовується і має кілька, хоча і подібних, значень.

За легендною пішло від якогось закону початку ХХ-го сторіччя коли чоловіку дозволялося бити дружину дрючком чи лозиною не товщою за великий палець (thumb).

Значення у словосполучення такі:

щось робити або оцінювати приблизно, на глазок
емпіричне правило, на основі власного досвіду з приводу чогось
здоровий глузд по відношенню до чогось
зально рекомендоване з приводу чогось
принаймні умова що має виконуватися

У словниках:

Про силу спрощення і не тільки

Колись я ходив на курси з патернів програмування. Вів їх такий прикольний дядько з багатим досвідом роботи консультантом. Найцінніше було не самі патерни (про які легко можна прочитати будь-де), а приклади з його досвіду.

Одна з таких історій мені найбільше запам’яталася. Розкажу як пам’ятаю…

Сам цей лектор є великим фанатом космічних технологій, польотів і усього іншого. Але найбільший його інтерес це місячна програма. Він зустрічався особисто з багатьма її учасниками, причому не тільки з вченими та інженерами, але і з людьми які приймали участь у виготовленні і збірці залізяк, тренуваннях, транспортуванні, тощо.

Однією з найскладніших проблем була проблема з постійним коригуванням курсу ракети. Звісно приходили радіосигнали з Землі, але йшли вони повільно і повність покластися на них було не можна.

Значить треба розраховувати положення корабля на самому кораблі, а сигнали з Землі приймати лише для уточнення.

Комп’ютери ж в ті часи були розміром з невеличкий будинок, причому обчислювальні потужності їхні були в сотні разів менші ніж у сучасних недорогих телефонів.

І от університет що розробляв комп’ютер для місячної програми створив невеличке диво – комп’ютер розміром з пару шлакоблочин. Такого маленького комп’ютера в історії на той час ще не було. Це була технічна вершина.

А для того щоб результатами розрахунків можна було користувався треба щоб програма обчислювала нове положення тричі на секунду. Один раз з цих трьох допускалося не встигнути розрахувати.

Проблема була в тому що комп’ютер був хоч і крихітний, але і повільний – програма встигала розрахувати лише одне значення за секунду.

І от дуже тривалий час талановиті інженери, програмісти і математики билися над цією проблемою. І все безрезультатно.

А тут один студент зацікавився проблемою і з’ясував що розрахунки дійсно важкуваті – в них враховувалося що Земля обертається навколо Сонця, Сонце рухається, Місяць обертається навколо Землі… І ледь не вплив Юпітера і Урана враховувся. Студент почав задавати питання – а чи так це важливо що Земля рухається навколо Сонця, і чи не достатньо враховувати лише рух Місяця навколо Землі. На це йому спочатку пояснювали що зараз не кам’яний вік і плотмеєвська модель застаріла і не точна. Спочатку пояснювали, потім і слухати перестали.

Студент, у відчаю від того що не може донести свою думку світилам самостійно у вільний час переписав програму зі спрощеною моделлю (це рівнозначно майже як зараз гугл самому переписати) і продемонстрував що вона видає 3 результати за секунду і точність результатів до якогось там знаку така сама.

Після прискіпливої перевірки кораблі літали на Місяць з програмою яку було написано так наче Земля є нерухомим центром Всесвіту навколо якого обертається Місяць (і Сонце).

Лектор приводив цю історію як приклад того що хоча програмна модель повинна відображати об’єкти реального світу та їх співвідношення, іноді треба робити спрощення які не відповідають реальному світу (Земля не центр Всесвіту і обертається разом з Місяцем навколо Сонця), але значно спрощують і реалізацію і архітектуру.

Але мені здається тут є це один важливий патерн. І полягає він у тому що навіть якщо ви знаєте що праві іноді щоб довести свою правоту треба докласти при всій очевидності непропорційно багато зусиль (читай зробити все самому). І виникає така ситуація тоді коли ви знаходитеся далеко від вершини ієрархії в плані позиції, досвіду, звань і нагород. І будьте ви очевидно праві вас не почують і не помітять просто через те що від вас не очікують притомних рішень та ідей такого рівня.

[english] rat’s ass

Переклад “крисяча дупа”, або по нашомулітературному “ломаний гріш”.

Використовується коли хочуть показати наскліьки щось є неважливим і не цікавим.

Найчастіше використання – фраза “I don’t give a rat’s ass [about something]”, яка означає “Мені абсолютно пофіг [на щось]”.

У словниках:

Для тих хто не зрозумів картинку пояснюю – ass, тобто “дупа”, пишеться і вимовляється точно так само як ass – осел. Проте кляті бритіші з їхнім смішним акцентом навіть слово “жопа” виговори/написати нормально не вміють – у них воно arse і вимовляється з таким глибоким і довгим “а” наче вас хтось душить, послухати можна тут – http://dictionary.reference.com/browse/Arse (порівняйте з американським – http://dictionary.reference.com/browse/ass).

Роджер Валков’як–проігнорований герой

У 1956 році в найвідомішій велогонці в світі несподівано жовту майку лідера несподівано отримав син польського емігранта, працівник металургічного заводу нікому не відомий Роджер Валков’як.

Не вигравши жодного етапу він тим не менше так і залишвився у жовтій майці до кінця гонки і виграв її.

Преса і публіка ще за довго до кінця гонки прийняла факт його лідерства дуже негативно. Професійні атлети теж так і не визнали його за свого – з ним практично ніхто із зірок тогочасного велоспорту не хотів спілкуватися.

Більше того – у пресі постійно писали що Роджеру в черговий раз вдалося залишитися лідером “лише через те що А та Б по чесному боролися на гірському етапі”, або “порадували публіку прекрасною боротьбою на високих швидкостях”, а Роджеру просто поталанило.

З часом, ближче до завершення гонки почали з’являтися статті типу “Національна ганьба”, “Як таке могло трапитися” і подібні інші. Шокувало усих те що не француз, і навіть не італієць, не розкручена зірка, а який простий хлоп виграє таку гонку.

На фініші стадіон зустрів його мовчанням, а преса старанно уникала писати про нього.

Відчуваючи неймовірний тиск і отримавши кілька травм Валков’як пішов з велоспорту у 1960-му році. І преса знову проігнорувала цей факт.

Ображений на весь світ (і не дивно) Роджер до не давнього часу не давав ніяких інтерв’ю, продувжував працювати на тому ж заводі.

У нещодавньому інтерв’ю журналу Bicycling на питання чи варто було вигравати ту гонку він відповів словами іншого гонщика – “Якби я міг виграти Тур де Франс хоча б один раз”.

Мені чомусь соромно за тогочасних французів Sad smile

Бігові міфи

У останньому номері журналу Outside (присвяченому подорожам, спорту і активному відпочинку) опубліковано непогану статтю про бігові міфи і деякі останні дослідження. Сама стаття доступна тут – http://www.outsideonline.com/fitness/Health-Fitness-Report-2012.html, але я таки напишу короткий підсумок у власній інтерпретації.

Міф 1. Розтяжка дозволяє уникнути травм і підвищує результативність

В принципі це правда – м’язи що можуть розтягуватися на 20% своєї довжини набагато менше ризикують бути ушкодженими від великих навантажень. Але дослідження показують що статична розтяжка (нахилися до полу і стоїмо, сіль на шпагат і сидимо і таке інше) безпосередньо перед змаганнями не лише не знижує ризики травм, але і втомлює м’язи і примушує їх зпалювати більше енергії.

Натомість рекомендується перед змаганнями розігріватися і робити динамічну розтяжку (махати руками-ногами з інтенсивною амплітудою, сильно закидати ноги назад, побігати боком, тощо).

Як з’ясувалося в штатах дітей на уроках фізкультури, а відповідно і тренери вчать робити статичну розтяжку перед серйозною роботою або змаганнями – до недавнього часу вважалося що це підвищує результативність.

Міф 2. Бігати босоніж більш природньо і правильно

Взагалі останнім часом у біговому світі тема бігу босоніж дуже популярна. А оскільки фірмам що виробляють бігове взуття не дуже хочеться щоб народ припинив купувати у них кросівки то вони роздувають інтерес до питання продаючи “мінімалістичні” моделі взуття – по суті або взуття для змагань, або просто зі зменшеною компенсацією ударів об землю.

Апологети бігу босоніж говорять про неприродність наступання на п’яту, травмування колін і так далі. Але забувають що асфальт ніяк не є природнім покриттям і вимагає певної компенсації ударів. Крім того при бігові босоніж більшість людей так і продовжує бігати на п’ятках, просто через певні зміни у техніці бігу (зроблені не до кінця) це не так видно. А при переході на біг не носках удари на себе замість скелету (п’ята-коліно-стегна-таз-хребет) починають приймати на себе м’язи і сухожилля, а це травми ахілів та стопи.

Згідно досліджень деяким людям не протипоказано бігати босоніж, але і все. Проте це дуже серйозна тема для срачу що тягнеться вже років 30 і думаю жоден з таборів не здається просто так.

Міф 3. Треба постійно качати прес

Навіть на фізичній терапії яку я відвідував кілька разів зі своїми проблемами коліна і стопи в першу чергу говорять про те що основа бігу це сильний прес і треба допомагати ногам качаючи його постійно.

Останні дослідження не виявили покращень у результатах пов’язаних з інтенсивною роботою над пресом. Не кажучи вже про те що рельєфність кубиків не говорить про силу м’язів пресу взагалі.

Вважається що якщо техніка бігу більш-менш правильна і вправи виконуються регулярно (разом з присіданнями, розтяжкою і іншим) то м’язу пресу вже в тому стані коли їх сили достатньо для ефективного бігу.

Міф 4. Вода і електроліти дозволяють уникнути судом

В штатах прямо якась релігія коли всі в один голос говорять (включаючи лікарів і тренерів) що якщо захотілося пити то це погано, дуже-предуже погано, це означає що пити треба було ще хвилин 30 тому.

Дослідження показують що дегідровані спортсмени та ті хто не допускає стану дегідрації мають однакову кількість судом.

Електроліти важливі для процесу швидкого переносу поживних речовин (з точки зору хіміка чи біолога це твердження є повною нісенітницею, але я пояснюю як вмію, краще читайте тут), але проти судорог вони теж не допомагають.

Непідтверджені дослідження говорять про зменшення кількості судорог вживанням певних кислот, наприклад із квашеними огірками.

Міф 5. Знеболюючі перед стартом дозволяють легше переносити біль

Про це я взагалі тільки зі статті і дізнався. Виявляється тут це доволі популярно випити перед стартом якийсь ібупрофен чи щось подібне. Вважається що не так відчувається біль у м’язах під час змагань і легше відновлюватися після них.

Насправді дослідження показують що у крові з’являються ознаки запалення, рівень болю не знижується. А при регулярному вживання м’язи перестають тренуватися.

Міф 6. Дегідрація знижує результати

Чесно кажучи я в це вірю.

Але якби є дослідження які показують що навіть при суттєвому зневодненні спортсмени спроможні показувати такі ж результати.

І навпаки – зайва рідина в організмі призводить до гіпонатриемії і на змаганнях часто є причиною розладу шлунку. Рекомендується пити лише коли хочеться пити, а не “до того”.

Проте одна річ дослідження, і зовсім інша коли біжиш і відчуваєш що ледь не репаєшся зсередини від зневоднення…

Міф 7. Льодяна ванна – найкраще відновлення

А це дуже нова і дуже модна фішка. І не лише тільки в бігові.

Вважається що як залізти на 30 хвилин у ванну з льодом то відновлення відбудеться набагато швидше і вдасться уникнути болі.

В реальності, говорять нам, різниці нема взагалі і все це більш схоже на ефект плацебо. Хоча після льодяної ванни рівень болю у м’язах абсолютно той же усі як один клянуться що ванна допомагає.

Міф 8. Довгі повільні пробіжки спалюють найбільше калорій

Все рівно навпаки – короткі часто повторювані інтервали на високій швидкості спалюють найбільше. У марафонців найбільше ваги втрачають ті хто біжить найшвидше. Люди що фінішують марафон швидше за 3 години спалюють до 4% власної ваги.

Більше того – інтенсивні і виснажливі інтервали прискорюють метаболізм аж до наступних 14 годин. Тобто після інтенсивного тренування можна цілий день їсти більше, і згорить воно усе швидше ніж зазвичай.

Міф 9. Фруктоза погіршує результати

Ще недавно усі намагалися виключити фруктозу з раціону. Зараз же говорять що у певній пропорції з глюкозою (пропорція 2:1 – глюкози вдвічі більше) фруктоза дозволяє підвищити результати додатково переносячи паливо у м’язи. Найбільш відповідає правильним пропорціям енергетичний напій PowerBar Ironman Performan.

Проте якщо ви не тренуєтесь інтенсивно і регулярно то фруктозу краще в раціоні таки обмежувати.

Міф 10. Мультивітаміни суттєво допомагають

Антиоксиданти (А, С, Е) що виводять вільні радикали – насправді певні кількість тих радикалів вмикає у м’язах механізми що ведуть до їх посилення.

Кверцетин – може допомогти виключно тим хто лише почав регулярні тренування (яблука і виноград дозволять вам тренуватися довше).

Креатин – допомагає лише спринтерам та іншим стрибунам і футболістам. Бігунам на довгі дистанції дарує розлади шлунку.

Дегідроепіандростерон – теоретично дозволяє організму виробляти більше тестостерону, але на практиці не дає ефекту.

А які міфи знаєте ви?

[english] rad

Ось таке дивне і дещо застаріле слово яке означає “круто”, “кльово”, “шикарно”. Майже те саме що cool, awesome або tight, але на більш аристократичний манер.

Слово походить з 80-х коли використовувалося найбільш широко і є скороченням від redical.

В словниках: