Спочатку стаєш у чергу щоб подати документи. І саме прикольне що у них тут коли де яка черга то вона будується не за звичайними правилами “хто крайній?” і “вас тут не було коли я займав”. Натомість висять такі апарати з квитками, а над обслуговуючими віконцями висвічується черговий номер коли людина звільнилася.
Отже записуюся на якусь дату де є незайняті сесії.
Після того проходиш тест на зір. Стоїть така машинка в яку дивишся як у бінокль і на запит клерка називаєш кольори які бачиш, літери і все таке. Ну тобто перевіряють що кольори розрізнюєш і чи треба писати в правах що окуляри обов’язкові чи ні.
Потім призначаєш сесію здавати з інструктором.
Приїздиш на своїй машині. Спочатку перевіряють машину – поворотники і стоп-сигнали працюють, вікно водія відкривається. Потім примушують показувати сигнали рукою у вікно – поворот на ліво, на право, зупинка.
Далі їдемо містом і демонструю наступне: паралельне паркування (досі не вмію), повороти вліво, вправо, паркування під гору, здати задом з повороту.
У інструктора в руках папірець де віднімаються бали за кожну неправильно зроблену дію (наприклад не вивернув колеса у правильну сторону при паркуванні з гірки).
Займає це все хвилин 10-15. Я свого часу здав на мінімальний можливий бал, а Олена набрала на 1 бал більше.
Тут же після іспиту фотографують і дають тимчасове паперове посвідчення. А оригінал потім приходить поштою.
Ціна усієї розваги в нашому штаті $25.
Права діють на 5 років і закінчуються рівно в день народження. Причому для перездачі треба просто пройти тест на зір (одна хвилина) і знову заплатити.
Авторці належить така кількість науково-фантастичних творів що вона мала б увійти у список класиків не лише за їх якість своїх, але і просто за кількість
На сьогодні виглядає доволі наівно, але тим не менше можна читати без особливих проблем.
Вояки агонізуючої міжзіркової імперії (прямо як совок у останні роки існування) через аварію опиняються на недослідженій планеті як виявляється покинутой людьми Землею.
Потім знаходять жертв іншої аварії, воюють трошки з ними. А потім і здичавілих землян знаходять.
Відверта пропаганда проти расизму і за служіння ідеалам, навіть нежиттєздатним.
Все це відбувалося у невеличкому курортному містечку на березі океанського заливу.
Майже весь тиждень перед тим мучався соплями і простудою, не бігав, не плавав і страшенно хотілося якогось фізичного навантаження. Хоча і страшнувато було.
В день приїзду на місці проведення йшов страшенний дощ, але в день самого марафону було просто хмарно і прохолодно (+4 С). Сам пробіг маленький – трошки менше 700 учасників.
Довго думав що обути. Зупинився таки на Brooks Ghost 3. Не зважаючи на те що це не кросівки для змагань вибір був таки правильний – десь після половини дистанції почав відчувати що ноги таки об асфальт собі трохи відбив, треба працювати над технікою бігу. Ну і шкарпетки injinji спрацювали просто супер – жодної натертості на ногах!
А от з одягом трошки не додумав. Вранці був неприємно здивований тим як насправді не тепло на вулиці (хоча і знав прогноз). На майбутнє такі собі зарубки на пам’ять:
тонесенькі синтетичні рукава (напишу про них) у комбінації з найлегшими рукавичками та тонкою футболкою дозволяють комфортно перенести прохолодну погоду – тут все ок
замісь бігового візора (комбінований зі всмоктуючою піт пов’язкою козирьок) треба одягати тоненьку пов’язку що закривала б вуха – більша частина дистанції йшла вздовж берегу і вітер був зовсім не теплий
мабуть треба одягати ще легші шорти, але в комбінації з компресуючими гетрами.
Дуже зручно виявилося скинути вітровку після першого кілометру дистанції – якраз пробігав повз нашу машину на парковці і кинув вітровку під неї.
На самій дистанції перша половина пройшла на диво легко. Після 25 кілометра як завжди майже миттєво стало важко, хоча усі говорять що найважче починається на 30-му кілометрі. А далі починається суцільне пекло.
Ні, це не просто вдвічі важче ніж пів-марафон. Тут якісь зовсім інші, нові неприємні почуття
Починається розтягування дистанції. Біжиш наче вже 4-5 кілометри подолав, а насправді лише один. А під кінець взагалі кожні 200 метрів здаються парою пройдених кілометрів.
Взагалі цілі на будь-який конкретний результат у мене не було, головне щоб фінішувати. Але були сподівання пробігти не сильно гірше за 3:30. Для цього треба щоб середня швидкісь не була нижча за 5 хвилин на кілометр. Ось тут мені і допоміг сильно мій Garmin 305. Настроїв екран показувати час, середню швидкість, поточну швидкість та дистанцію.
Перші кілометри було важко бігти повільніше за 4:40. І взагалі першу половину пройшов із випередженням графіку.
Після 25-го кілометру швидкість впала, але середня усе одно була в районі 4:45.
Сама засада почалася на останніх 4 км – майже усі м’язи ніг відмовили, а деякі перестав відчувати взагалі (бо ті що боліли можна було хоч якось працювати). І хоча темп я намагався тримати, проте нічого не виходило. Швидкість почала падати дуже різко – спочатку 5:01, потім 5:08, 5:13, 5:18. Якби був ще 1 км то я б точно зійшов.
На протязі дистанції лише один раз зупинився попити спортивного напою (бо на ходу не зміг би це зробити), і то думаю що не варто було. А от енергетичні гелі і пігулки з сіллю треба брати з собою в дорогу.
Олена на фінішу мене не сфотографувала – сиділа у машині. Просто я гадки не мав коли прибіжу, тож вирішили що вона буде мене ловити починаючи з 3:30. А я на 5 хвилин раніше прийшов Зловила мене коли я вже трохи прочухався, наївся лакриці і мішок Гамі і чалапав до машини.
Хотів так багато написати, але щось уже і слова скінчилися.
Попередні мої Sennheiser 680 благополучно накрилися – щодо вологості, то зовсім не витривалі. Хоча треба віддати довжне – це більше року використання. На тому, і добре. В порівнянні з теперішніми – ох! і мучилася ж я з ними. Бідні мої вушка. І терпіла ж…
Тепер в МХ85 ніякого дискомфорту. Не виглядаєшь як чебурашка. І за час тренування буває від сили пару разів як виникає потреба поправити навушник. Не до того, щоб той випадав з вуха, як з тими. За якістю звука ні на стілечки не поступаються попереднім, як по мені.
Що й казати, зараз я користуюсь самою з вдалих конструкцією хедсетів. Ох уж ці технології! Усього не переспробувати – йдемо шляхов спроб і примірок. Треба повернутися до посту про 680-ті Сенхайзери і поставити їм троєчку.
Цікава в першу чергу тим що оповідь ведеться від імені Уілкі Колінза. А головним героєм є Чарльз Дікенс.
По суті це містичний детектив, доволі затягнутий і багатослівний. Тим не менше читати цікаво, затягує. З іншоно боку читає-читаєш, а аж нічого не відбулося.
Важко сказати наскільки добре автор імітує стиль Колінза. Але сморід і бруд тогочасного Лондону передані так добре що місцями аж гидко читати.
І ще в книзі багато опіуму, ландауму і іншої наркоти що тоді була популярною у джентельменів.
Ну і останні пару сторінок цього опусу перевертають весь сюжет догори ногами, тому має сенс дочитати щоб оцінити масштаб трагедії
Користуємося вже майже три роки і задоволені страшенно.
У нас ось така – http://www.waterpik.com/oral-health/products/countertop-dental-water-flosser/WP-100/. Що воно таке? Пояснюю – цей убердевайс дає тоненьку цівку воду доволі сильного напору що допомогає вимивати усіляке сміття з проміж зубів (ви здивуєтеся скільки там у вас усього якщо не користуєтеся ниткою хоча б двічі на день). Але головне що воно вимиває з тих місць з яких не виколупати щіткою, а саме з тих де ясна накривають зуби. Бактерії там прекрасно собі живуть і розмножуються і плюють на зубні пасти.
Додатковий бонус – регулярне використання підсилює ясна і на відміну від нитки не пошкоджує зуби. З іншого боку стоматологи не рекомендують відмовлятися від нитки – http://www.mayoclinic.com/health/dental-floss/AN01782.
Ми свого часу купили комплек зі стаціонарного пристрою і маленького переносного (на акамуляторі) що беремо у подорожі. В сумі було десь $80 і свої гроші девайси відпрацбьовують просто прекрасно. Звикли майже миттєво і не уявляємо собі чистку зубів без цього щастя. Я чув що в Україні ціна на нього ненабагато вища, правда може то за одну штуку, а не комплект. Ну та все одно воно того варте.
Ну а для тих у кого дірки між зубами, зуби не в одну лінію чи брекети ця річ взагалі обов’язково повинна бути присутньою у ванній кімнаті.
Треба сказати що максимальний напір ми жодного разу не вмикали (а у переносного він навіть і не регулюється). Почали десь з 40% і було відчутно боляче. Зараз ставимо десь на 60% і підвищувати не збираємося.
А ще цією штукою при необхідності можна щось відмити-відчистити :)
І це не питання, а твердження. Навіть констатація.
Я особисто почав більш-менш активно користуватися блоґами (а це переважно ЖЖ в рунеті) десь у 2006 році. Тоді ж в тому ж ЖЖ було людей не проштовхнутися, практично кожен із знайомих з доступом до інета вів який бложек і взагалі давав про себе знати.
На той час в ЖЖ вже переважна більшість блогерів була з СНД, та і взагалі в штатах тоді вважалося що ЖЖ це для гламурних школярок і подібного контингенту. Ну та треба не забувати що “у нас” відстання “від них” теж у кілька років, хоча і постійно скорочується.
Коли почав набирати тільки популярність facebook (знову ж таки у них), у нас народ тільки почав освоювати вже вмираючий MySpace. Що таке соціальні мережі і для чого воно при наявності блогів мало хто розумів, але ацька самодєлка під назвою “однокласнікі” (копія вже втрачаючого популярність забугорного classmates) не дивлячись на свій вирвиглазний дизайн і наркоманську функціональність зібрав таки тих хто хотів соціалізуватися, але не хотів багато читати, а головне писати у блоґах.
Тоді ж місцева переробка Facebook під назвою “ВКонтактє” була мало кому зрозуміла.
Коли народ розкуштував facebook, а згодом і твітер, блогам прийшов капєц.
У ФБ мені мало що подобається, але ось ті фічі з моєї точки зору які роблять його використання приємнішим ніж написання поста:
можливість логінитися на інші сайти – просто супер. Не потрібні десятки екаунтів на кожен магазин, журнал, тощо.
Можливість легко запостити лінку з коротким коментом – так, це кнопка “Подобається”. Не треба писати пост “Дивіться яку я цікаву статтю знайшов”.
Можливість так само легко поділитися фото, відео, музикою, плейлістами – натис кнопку просто на сторінці ресурнсу і не треба писати літери руками, розбиратися з вставлянням лінків. Та і взагалі на сторінку ФБ заходити не треба.
Написання коротких постів (те що багато людей робили в блоґах) надзичайно спрощене. Ну тут власне чому твітер і є таким популярним. Довгі тексти насправді мало хто часто пише.
Суперлегка інтеграція з мобільними фоточками. На телефоні сфоткав, натис кнопку “Запостити у ФБ” і все. Більше того, наприклад ВінФон можна настроїти одразу публікувати зроблені фотки на SkyDrive, а той сам запостить на ФБ фоточку. Ще на одне натискання кнопки менше.
Як і казав у попередньому пункті інтеграція з галереями, файлосховищами і таким іншим.
Там є практично усі.
Ось що не подобається в ФБ особисто мені:
Нема RSS. Ну ясно що і не буде, рекламу ж треба показувати. Але читати оновлення у своїй смузі не завжди виходить і не завжди читаєш до кінця.
Нема ієрархічних коментів.
І взагалі він дебільно організований. Хоча вони щось потрошку фіксають.
Ну от… А тепер про блоґи знову.
Власне у мене у френдсмузі 99% постів від тисячників та бугагашних спільнот. І схоже що в рунеті, як і в іншому інеті більш-менш регулярно оновлюються блоґи професійних блоґерів, спеціалізовані та блоґи які ведуть більше однієї людини.
Ото і я, крім більш-менш регулярний рецензій (http://deafguitarist.wordpress.com/) писати буду не часто. Але якщо буду то це буде щось для чого ФБ не підходить.
Ось мій (не повний) список того що я читаю в ЖЖ та по RSS:
Книгу написано у період після лікування автора. Той період коли він сам з подивом дізнався що його твори входять до списку найкращих літературних пам’яток сучасності.
Це остання видана при житті Діка книга (помер він у 1982). Піздній період творчості характерізується легшою (майже відсутньою) "психодилічністю", переплетеннями сюжетних ліний і навіть якоюсь інтригою в сюжеті.
З іншого боку питання які в ній піднімаються в чомусь важчі бо ще більше відірвані від реальності і є ледь не теологічними.
Цей "післялікувальний" період не є таким магічно привабливим, і твори з того часу не стали надто відомими.
Свого часу цей бренд можна було побачити спонсором багатьох великих змагань і спортивних заходів як марафони, Iron Man та подібних. Але з часом його почали витісняти нові більш агресивні бренди. Проте ім’я PowerBar досі відоме усім хто цікавиться в першу чергу видами спорту “на витривалість” і продукція є доволі поширеною і популярною.
Призначення: Як видно з назви це напій для споживання в процесі тренувань і змагань.
Глюкоза і фруктоза (у співвідношенні 2:1) теоретично більш ефективно, тобто через 2 канали, переносять “паливо” для м’язів. І взагалі суть подібних напоїв в тому що вони не лише дають організмі енергію, але і засвоюються легше ніж вода.
Загальні враження: У порівнянні з деякими іншими марками (наприклад. тим же Gatorade’мо) смак у напоя доволі водянистий, ненасичений якийсь. Але буквально через кілька сесій звикаєш до нього і він починає сприйматися як “вода для тренувань”.
Ціна просто прекрасна. Однієї банки вистачає на неймовірно довгий час.
Недоліки: не виявлено. Хіба що ненасичений смак можна до таких віднести.
Призначення: Енергетичні цукерки (200 калорій кожен пакет) для перед-стартового підкріплення. Також можна вживати в процесі тренувань чи змагань.
Загальні враження: Доволі приємні на смак пухкенькі двослойні шматочки (абсолютно не сході на те що намальовано на обгортці). Верхній шар – кисленьке желе, нижній – непрозорі, жирнуватий і без смаку.
Їх легко і їсти і смоктати, ніякого неприємного післявкусся, один пакет проковтнути можна без проблем. Можна запивати як водою так і абсолютно будь-яким спортивним напоєм.
Недоліки: Головна причина низької оцінки це погана упаковка. Вона красива, але незручна – нормально запечатати її не вийде, так само як і рівно розірвати її. Крім того цукерки після 2-3 днів у відкритому пакеті злипаються у один комок який виглядає не надто привабливо. Clif Shot Bloks хоч і не ідеально запакований, але незрівнянно краще в цьому плані.
Я взагалі не розумію як ними можна користуватися на змаганнях, мабуть треба кудись переупаковувати, або зупинятися.
Призначення: Енергетичний батончик який можна їсти перед, після та навіть під час тренувань та змагань щоб закинути “пального” в організм. Містить значну порцію натрію що має допомагати на довгих дистанціях, а також помітну долю протеіну та вуглеводів (те саме пальне).
На вибір існує велика кількість смаків, я особисто рекомендую спробувати “печиво з горіховим маслом”.
Загальні враження: Надзвичайно поживний батончик якого вистачить щоб перебити голод на 2-3 години. Якщо пробуєте вперше то враховуйте що його не там легко відкусити і важкувато жувати – по консістенції нагаює велетенську розплющену цукерку “Тузик” (застигла карамель для тих хто не застав цих міфічних цукерок).
Власне найзручніше його їсти на велосипеді або у транзитній зоні. Також можна з’їсти перед тренуванням якщо не вдалося нормально поїсти за 3-4 години до того. Для першого разу може вистачити і половинки батончику.
Також можна для змагань зарані порізати його на шматочки щоб не морочитися з відкусюванням (особливо якщо у вас щелепи не такі міцні як у бульдога).
Недоліки: Ну от власне те що важко відкусювати (я без допомоги рук цього зробити не можу) і жувати може стати проблемою. Також певною мірою упаковка не найкраща – її просто треба розірвати. І хоча обгортка липне до залишків батончику (тож його можна знову “запакувати” після відкушування) це вже будуть якість неестетичні шматки, а не не упаковка.
Розчинні пігулки які містять електроліти, тобто допомагають засвоювати рідину та зменшувати ефект зневоднення під час тренувань та змагань. Цей продукт дуже схожий на подібні ж пігулки від Science in Sport та GU (які мені подобаються найбільше). З усіх трьох цей продукт має найслабший смак, ледь трошки солодкий і ледь помітно кислий. В цілому дуже легко пити, нема післясмаку і в цілому здається його можна пити цілий день.
Ціна в $6 за 10 таблеток робить саме цей продукт найбільш привабливим серед усіх трьох.
Рідкий гель (такий що його легше ковтати, але не такий рідкий як напій) який можна за консистенцією порівняти з Accel Gel від Pacific Health, більш рідкий за PF Flow від Precision Fuel. Гель має трошки дивний присмак, навіть не можу пояснити який – трошки наче гіркий, але ледь помітний. Цей присмак присутній у всіх варіантах (пробував горіховий, яблуко, полуничний).
Смак зникає доволі швидко, з тих кілька разів, що я користувався гелем мій шлунок на нього реагує добре.
Одна порція містить 100 калорій (має доданий цукор) та 210 міліграмів солі, тож добре підходить щоб його кожні 45-60 хвилин вживати протягом тривалих активностей.
І при ціні в трошки більше ніж $2 за порцію від є доволі конкурентним, не дешевим, але і не серед найдорожчих. В цілому мені сподобався і я з задоволенням буду його використовувати при нагоді.
Попередні 
