GoDaddy: офіс у Кіркланді

У цей день коли Россія ввела війська в Україну і важко думати про щось інше крім неминучої війни хочу спробувати вас відволікти від важких думок хоча б на кілька хвилин.

Трошки про своє нове місце роботи я вже писав раніше (Чому GoDaddy?), визнаю що було сумбурно. Цього разу переважно світлини.

На вході нас зустрічає Даніка Патрік яка є обличчям компанії:

Далі по невеличкому коридору проходимо мимо кімнат для мітінгів. Враховуючи те що практично усі команди розподілені мітінги проводяться завжди по інтернету. Це до речі означає також що ніяких обмежень на роботу з дому немає і в офіс їздити ніхто не примушує.

Кімнати для мітінгів названі чисто з програмістським гумором:

Ще є кімната яка називається Basic, я забув її сфотографувати.

Далі є кілька шафок і вішалки для велосипедів. Отой велосипед що на фото нижче висить там постійно схоже з минулого літа (це коли тільки відкрили офіс). Навіть не знаю чий він.

Весь офіс крім самого високого начальства є опен-спейс (відкритим простором) – ніяких кабінетів чи перегородок між столами. І хоча робочі місця доволі маленькі проте відсутність стін і сонячне світло через великі вікна роблять картинку доволі привабливою.

Ось цей великий стіл використовується зараз для обідів – в чт та пт компанія безкоштовно годує нас обідами з місцевих ресторанів. В майбутньому коли офіс розширять (плани найняти ще близько 30 програмістів) будуть годувати ще і ср. Годують не кожного дня не тому що жадібні, а тому що в інші дні (особливо пн і вт) в офісі дуже мало людей – через географічну розосередженість люди часто і багато подорожують. І якраз початок тижня це основний час подорожей.

Зправа видно кабінети (їх усього 4) керівників компанії. Усі інші включно з віце-президентами сидять за такими самими столами як і я в тих же умовах. Нагадаю що у компанії зараз працює майже 5 тисяч людей і офіси лише в США є у Арізоні (4, а може і більше), Каліфорнії, Колорадо, Кіркланді і ще в якихось містах.

Знайди на фото ванДамів:

За останній рік компанія виросла майже вдвічі і саме Кіркландський офіс вирішено зробити технологічним і інноваційним центром компанії. Причина проста – це місто де велечезний ресурс програмістів вирощених Майкрософтом, Амазоно, Гуглом, Боінгом, Нінтендо та іншими компаніями регіону. Тим більше що сьогоденне керівництво компанії самі є ветеранами МС.

На фото нижче можна оцінити глибину офісу – за спиною стіл з фото вище, до вікна 6 робочих столів:

У дізайнерів епли, у програмістів справжні комп’ютери Smile

Ще одна унікальна відмінність нашого офісу від інших в тому що до рівня керівництва компанії в буквальному значенні кілька кроків. У показаних вище кабінетах сидять головний архітектор компанії, головний дизайнер та головні з інших напрямків (не пам’ятаю зараз). І я можу просто зайти і поговорити з ними минуючи сходинки ієрархії. Та вони і самі виходять говорити з нами.

Усього зараз в офісі працює 48 людей, але мабуть ніколи не буває так щоб усі були на місці. А з іншого боку щодня на співбесіду приводять по 2-3 людини і ці люди цілий день проводять в нашому офісі (5 співбесід у скайпі чи з працівником з нашого офісу з перервою на обід).

Як я вже згадував усі продукти компанії реалізовано незалежно без будь-якої уніфікації чи повторного використання, та і зоопарк технологій додає свого шарму. До того ж я назвав би рішення які я бачу переускладненими без необхідності. Ну та все це наслідок ведення бізнесу в тому стилі який підходив для невеличкої компанії і який перестав працювати коли почався ріст.

А це панорама виду з вікна. За кілька метрів розташовано озеро Вашингтон, а безпосередньо біля нашої будівлі розташовано пірс і стоянку для яхт. Наш головний архітектор живе на березі озера і плаває на роботу і назад на яхті.

Це ось таке моє робоче місце. Як бачите доволі невеличке. Два монітори по 22 дюйми, по центро док-станція для лептопу (тобто фактично виходить 3 монітори).

Тумбочка з подушкою зверху просто геніальний винахід! І тумбочка, і табуретка для когось хто хоче присісти поруч. Кулька на якій я сиджу. Моя звична 75 см виявилася занадто великою, купив 65 см. Хоча крісла тут видають теж дуже комфортні. І корзина для звичайного сміття та сміття на переробку (картонна коробка).

Сказав усім називати мене Олек бо Олександр то занадто довго, Алєкс мені не подобається, Саша – жіноче ім’я, а Олек (або Олєк чи навіть Олік) було моїм Майкрософт-іменем. Подумав хай і далі його використовують на роботі.

Ось далі ігрова зона (частина столової) де по п’ятницям народ п’є віски, пиво, робить коктейлі і рубається в ХБокс:

А ось і сорци для коктейлів Smile Все це стоїть на тумбочці забитій усілякими дорогущими спиртними напоями: віски, водки, джини та різні настійки:

Одразу за ігровою зоною йде кухня де стоять такі цікаві речі як різноманітні цукерки і горішки, холодильники з напоями, кава, чаї та крани з пивом.

До речі є одноразові і нормальні набори посуду і кожен може вибрати собі те що більше подобається. Мити самому нічого не треба бо є машинка в яку треба просто поставити свою тарілку-виделку-ложку.

Ну і автомат з кригою звісно.

Я розумію що для українців які не працюють в софтверних компаніях треба уточнювати що все це 1) так, безкоштовне, та 2) ні, ніхто не слідкує скільки ти чого береш, та 3) ніяких обмежень на кількість з’їденого-випитого нема.

І так, на верхній поличці холодильника ви бачите асортимент пива у пляшках. А ще там не видно, але на нижніх поличках складено пляшки з вином. І все це теж без обмежень.

Тут я несамовито об’їдаюся щодня горіхами і клянуся собі що більше так робити не буду Smile Ну і ще там в асортименті китайські сушені супи (варіант мівіни, але не такий бридотний і навіть трошки смачний), сушене м’ясо, чіпси та пєчєнькі.

Ну і головне – краники з пивом:

Одне світле (вірніше блідий ель), друге темне. Деякі на обіді випивають по стаканчику. Я пару раз цідив собі на обіді десь на палець у бокал – смачне, запашне, сподобалося.

А кава-машинка то взагалі зло. Вона неймовірно швидко робить дуже смачну каву. І я хоча і каву не люблю почав її пити щоранку – розведену, з соєвими вершками, ням-ням. Так і пісяду на каву, доведеться додому подібну машинку купувати.

Ну ще є чаї різні, але здається крім мене їх ніхто не п’є.

Усі фотографії можна подивитися ось тут – https://onedrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%2132268#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2132268.

А ще коли офіс тільки відкрився вони запросили фотограма з гугла і тепере по офісу можна прогулятися у гугл стріт-в’ю – https://www.google.com/maps/@47.654872,-122.205989,3a,90y,314h,90t/data=!3m5!1e1!3m3!1svEwYjHgZQM8AAAQINSXDYQ!2e0!3e2!6m1!1e1. Походіть, подивіться, там фотографії значно кращі ніж мої.

Ну все, бувайте любі мої. Слава Україні, слава нації, смерть ворогам!

Любий щоденник, розкажу тобі про події в Україні

Саме час згадати що первісно блоги були стоврені саме для ведення щоденників, тобто щоденних записів про то що поїв, куди сходив, скільки бабушок через дорогу перевів. Але все це мутувало у те що кожен блогер дуже швидко перетворюється на рецензента, журналіста або критика і починає писати чи звіти про подорожі, чи огляди/рецензії, а то і просто свою цінну думку з приводу якихось подій.

І головне що ніхто не веде блоги для себе, як вели щоденники, а завжди пам’ятає що там, з іншого боку інтернету, є читачі для яких блоген і старається.

А ось в мене склалося так що за останні кілька тижнів сталося кілька дуже важливих подій: зміна роботи, купівля житла, зміна спортклубу. Та до того ж ще і захворів кілька днів тому і весь менулий тиждень проходив з дуже поганим самопочуттям.

А тут ще таке діється в Україні. І як тільки я задумаю щось написати з цього приводу як бац, і вже не актуально, Україна ще вперед стрибонула.

Я вам скажу що реально весь світ охрєнів від такої швидкості і результативності. Навіть в Settle Times вийшла стаття про те що “ми тільки хотіли написати що Україна опинилася без влади і на порозі громадянської війни як вони примусили Раду працювати і продовжили нормальне життя”. Революція в Україні відбувається швидше ніж газетярі встигають писати статті! Ні, серйозно, на якийсь час Україна стала найдинамічнішою, найбільш передовою в соціально-політичному плані країною на планеті. От би скористатися цим шансом!

Далі йдуть сумбурні і не пов’язані одна з одною думки.

США, Європа

Якщо коротко то моя думка – ідуть вони нафіг. Коли народ України благав їх про допомогу через своїх представників, відомих на заході українців, через звернення громад, через листи та петіції США і Європа відморозилися і мямлили про недопустимість насильства.

В цілому зрозуміло чому так. У тих же США в Україні нема ніяких особливих інтересів. Якісь крихти бізнесу, але не достатньо щоб про них переживати, нічого серйозного. В США нема чисельної та впливової спільноти українців. В Україні американці навіть не можуть займатися геополітичними справами – занадто корумповано все і неефективно.

Та і пересічним американцям Україна малоцікава, для них це якась екзотика десь там. Китай, Індія, Азія, Європа, набагато рідше Росія – ось що буває у них в новинах і на що іноді звертають увагу. Не забувайте що американці незрівнянно більше уваги приділяють місцевим новинам ніж новинам з якихось місць не які вони не мають впливу і які не впливають на них безпосередньо (детальніше ось тут).

Тому коли хтось вам тулить про якість безумні гроші які США вливає в революцію в Україні можете розсіятися в лице, або плюнути туди ж – перед вами або не надто розумна, або зомбована якось совкодрочерською сектою людина.

Міліція

В моїй родині до міліції ставлення було не надто хороше. Ще за совєцьких часів дід та баба казали про міліціонерів “здоровий хлопець, руки ноги є, а сидить у людей на шиї, йди працювати, як не соромно?”.

Моє глибоке переконня в тому що в міліцію йдть ледацюги які бояться стати бандитами та невеличкий відсток цинічних кар’єристів. Ви можете сказати що навіть в міліції бувають нормальні люди. Так, може бувають, але ця отрута та життя трутня неминуче і з таких робить покидьків.

Історії з мого життя. Мені років 14, їду в гості до родичів. Електричка, станція П’ятихатки, заходить пара міліціонерів, роззираються і прямують до мене. Дакумєнтікі, нєту? Прайдьомтє с намі. Ведуть у свою конуру, пару разів кулаком в живіт, на ось швабру мий тут підлогу, тепер до стіни, обшук, забрали всі гроші з кишені (ну та там і небагато було), всьо, пішов звідси.

Крим, пляж, ніч, група хлопців і дівчат по 15-16 років сидять і теревенять. Підходить пара п’яних як чіп мудаків. Шо рассєлісь, в рожу может дать кому-то? Вон, смотрі, вон тот либітся, навєрноє давно нє получал. Дістає корочку – та я тєбя щас прістрелю, а вас всєї на 15 суток к зекам, пошлі отсюда… Що це було, для чого?

Апофеозом цього знахабнілого мудацтва став схоже “Беркут”. Віджерли собі харі, забули про совіть (яку може і не мали) і пішли катувати і вбивати свій народ за гроші якого і живуть. Дивлячись на все що вони чинили я пригадав як нам в школі розповідали про звірства фашистів – один в один.

В цілому міліція має спонсоруватися кожним містом незалежно і місто найматиме зі свого бюджету скільки міліціянтів скільки потреби є. До того ж міліція також може і має приносити гроші в бюжет міста – штрафи за усе що у нас заборонено, та те ж неправильне паркування. А міста і села що не можуть собі дозволити утримувати міліціянта можуть його арендувати на кілька годин на день у сусіднього міста.

Совєцьке сонне благополуччі

Ну якщо для воєнного покоління фізична праця сама по собі була святою річчю і нормальна людина мала важко працювати з точки зору моралі, бо інакше “люди засміють”, то вже для покоління моїх батьків усе змінилося.

З ростом бюрократії стала цінитися робота де добре платили і “щоб не по лікоть у лайні колупатися”. Стала цінитися робота в кабінетах де при совєтах можна було просто перекладати папірці і хоч і платили небагато зате в теплі і чистоті.

У нас в Жовтих Водах були пара великих заводів що працювали на воєнку де були працевлаштовані кілька сот інженерів. І після розвалу совка добре якщо кілька десятків з них змогли продовжити працювати по спеціальності (наприклад: http://tetra.ua/, http://www.positron.dp.ua/). І які історії про щасливе буття в СРСР усих цих спеціалістів ви думаєте я чую найчастіше? Історії про те як хтось примудрявся щодня спати по кілька годин за столом, про те як змагалися у шахи, підіймали гирі та ішні розваги щоб не здуріти з нудьги.

Крим

В цілому я кримчан не поважаю. Вірю що там є хороші люди, але в цілому це таке блювотне болото що навіть не знаю з чим його порівняти. Раби і діти рабів, люди без коріння завезені на чужу землю вусатим виродком. Їх діди, пам’яттю яких вони так пишаються не те що не заступилися за виселених татарів, вони за себе заступитися не змогли. Це люди які просрали свою власну країну (СРСР) за якою щоденно плачуть. Люди які не вміють і не хочуть працювати, а лише луплять гроші з туристів які з різних причин не можуть поїхати на нормальні курорти.

Люди які при усих тих грошах що падають на них просто з неба навіть не розуміють нащо будувати інфраструктуру і покращувати сервіс.

Це люди діти яких живуть в Україні і якщо не говорять то прекрасно розуміють мову, подорожують світом і працюють де завгодно. А вони бояться своїх дітей і звинувачують їх у зраді.

Китайці кажете заберуть Крим? Та хай хоч ескімоси – може хоч вони або примусять місцевих працювати, або просто витіснять їх.

Нація

Що таке українці? Революційні події показали що українці проявляються і об’єднуються проти чогось. Українці дуже різні: праві, ліві, ультрас, ліберали та лібертраріанці. Але об’єднуюча ідея – відчепіться від нас, інакше будемо битися.

Україна не має у нещодавній історії значних традицій державності, і це не погано, це не образа. На відміну від росіян для яких Держава, Імперія є дуже вагомими поняттями, ціннісю самі по собі українці не розуміють чому мають жертвувати свободою заради інтересів держави. В той час як росіяни згодні поступатися правами і навіть жертвувати життям заради держави українці готові класти життя за свободу. Ось такі два полюси.

Через це залог успішного існування України і самоідентифікації нації здається полягає в тому щоб Майдан був перманентним. В нашій Конституції має бути передбачений механізм Майдану щоб у будь-який момент часу народ мав право зібратися і примусити будь-якого мудака звітувати про свої дії, а потім вирішити що з ним робити. В цьому плані Майдан є навіть важливішим за закон, бо саме він відзначає що таке закон.

Влада і демократія

Треба змінити своє сприйняття влади. Це ні люди які панують нами, це люди яких ми як народ найняли за свої гроші для виконання певної роботи. Таким чином уся діяльність, включаючи приватне життя і фінансові справи держслужбовців починаючи з певного рівня мають бути публічно доступними з офіційних джерел будь-якому громадянину України.

А демократія сама по собі мені не подобається, я не вірю у рівністю людей і вважаю цю ідею не надто справедливою і надто штучною. Але схоже що саме демократичні механізми у довготерміновому плані діють найефективніше. Тоді, на мою думку, демократія щоб не перетворитися на охлократію, плутократію чи клептократію (що по факту і було в Україні) треба ввести певні обмеження. Право голосу не має бути гарантовано кожному. Наприклад люди що отримують гроші за безробіттям більше 6 місяців на рік не мають право голосувати, так само держслужбовці починаючи з певного рівня, злодії-рецедівісти, люди що проводять за кордоном більше 6 місяців на рік і які не працюють на державу при цьому (так, я поступлюся своїм правом голосу заради такого) та інші. Всі ці люди або є нахлібниками на шиї платників податків, або нічого не дають країні, або вже мають достатньо влади щоб своєю роботою впливати на державні механізми. Так само працівники силових та законотворчих відомств не повинні мати права голосу.

Героізм та бойовий досвід

Дуже страшно було б особисто мені вийти на Майдан, не кажучи вже про участь у супротиві беркуторасам. Може просто страшно зробити перший крок, може б і пройшло. Дивує несподіваний героїзм знайомих про яких би ніколи не подумав що вони полізуть у гущу подій, багато людей про яких думав що вони завжди будуть осторонь дійсно проявили себе як хоробрі і не байдужі люди. Кажу ж – українці така нація що здатна на героїзм коли виступає проти чогось.

А зараз в Україні з’явилися люди з унікальним досвідом і світоглядом. Люди які пройшли війну проти виродків. Подумайте лишень: лікари та медсестри що рятували людей у бойових умовах, волонтери що підтримували функціонування усих структур та механізмів Майдану, люди що займалися закупівлею, збиранням коштів, доставкою, інформаційною підтримкою. Про бійців що в прямому сенсі клали своє життя за свободу навіть говорити не варто. Всі ці люди отримали організаційний досвід у стресових умовах і це не має буту забутим. Це ж готові кризис-менеджери та люди які не будуть боятися висловлювати свою думку, не будуть витрачати своє життя на різну єрунду.

Росія, ех ти, Росія

Найгіркіше розчарування. Таких злобних масованих нападів, такого оскаженілого потоку дурниць я не пам’ятаю взагалі. Ні сперечатися, ні дискутувати з цим неможлив – такий ідіотизм пре. Просто масштаби та градус дурості вражають так що ні про який діалог і мови бути не може. Тут тобі і чай з наркотиками на майдані, і російську мову заборонили, і Донбас годує всю Україну, і якого тільки ідиотизму не почуєш.

Прекрасно розумію що це не вся країна така, але кількість недоумків в інтернеті просто вражає і не виходить добре думати про всю країну Sad smile

А вони ж колись пішли від нас, поламали нашу мову щоб зробити свою, забули історію та коріння… Так, чи що?

—–

Ось так любий щоденнику, до зустрічі.

Чому GoDaddy?

Думаю спочатку треба відповісти на питання що за компанія така GoDaddy і чим вона займається Smile

Компанію було засновано у 1997 році у пустельній Арізоні, містечко Скотсдейл. Основний бізнес продаж доменних імен, хостінг та інші послуги з продажу інтернет-продуктів (електронна пошта, WordPress, Office 365 і так далі). Засновником був ветеран американської армії який побачив нішу на ринку інтернет послуг з комбінування продажу імен з хостінгом веб-сайтів. Очевидна на сьогодні ідея на той час була доволі новою, нагадаю що це були часи коли мало хто міг повірити що колись користувачі не знатимуть точно який в них процесор в ПК, які у нього розмірі кешів, скільки пам’яті і таке інше. От і з вебом так було – є організації у яких ти купуєш доменне ім’я, є у яких купуєш сервери для розміщення свого сайту, а продавати їх разом це те саме що продавати комп’ютер ціляком, кому це може бути потрібно?

Спочатку компанія називалася Jomax Technologies, але керівництву вона не здавалася достатньо яскравою і крутою і в 1999 році придумали назву GoDaddy. По нашому це було б щось типу ТатоВперед! Доволі провокативна назва для такого не надто модного бізнесу яка надає компанії ненудного іміджу.

Бізнес ріс і коли в 2001 році реєструвати доменні імена стало можна більше ніж через одну компанію GoDaddy стала за обсягом долі ринку наближатися до конкурентів. І ось у 2005 році вийшла реклама під час Суперболу (30 секунд реклами легко можуть коштувати в цей час 4-5 мільйонів доларів – це шоу яке дивиться одночасно найбільша кількість людей в світі). Ціль реклами була не рекламувати продуки, а не дати глядачам забути про саму рекламу:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=5qXqAwSGGTQ&w=448&h=252&hd=1]

Розрахунок спрацював, і хоча феміністки та моралофаги ще кілька років йшли піною з приводу цього роліку за одну ніч (!) доля на ринку для компанії зросла з 19 до 25 відсотків.

Далі компнанія працювала з Ван Дамом та відомою гонщицею Данікою Патрік (дуже відома в США):

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=9_YneSM0ItA&w=448&h=252&hd=1]

Саме після цього Ван Дам вже робив рекламу для Вольво.

Гонщиця тут біжить у костюмі, вона не настільки страшна насправді Smile

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=uFNXRIe9jU0&w=448&h=252&hd=1]

Ось збірка сексистської реклами компанії:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=O5WwnQ0Mh6Y&w=448&h=252&hd=1]

Це щоб ви розуміли що в очах середньостатистичного мешканця США компанія виглядає як мінімум як не нудним місцем для роботи.

Власник компанії збудувавши успішний бізнес мав своє бачення і не розумів необхідності вкладатися у створення платформ та взагалі уніфікувати рішення. Його переконання в тому що робити треба виключно те що приносить гроші зараз. В результаті росту компанія отримала купу дубльованих рішень, інфраструктур та процесів.

Також несподіваний ріст на ринку, а особливо вибуховий ріст на закордонних ринках типу Індії чи Китаю призвів до того ща за останній рік кількість працівників зросла ледь не вдвічі.

До речі для порівняння з модними Фейсбуком чи Твітером які проїдають гроші інвесторів ГоДеді минулого року мала 200 мільйонів чистого прибутку (це після всіх операційних розходів, виплати зарплат і іншого). Це при тому що вони ще навіть акції не випустили.

Отже що ми маємо? Компанію з найбільшею долею ринку (12 мільйонів користувачів що платять від кількох до кількох десятків доларів у місяць), з неймовірно гетерогенною інфраструктурою (усі ОС та мови програмування які тільки можна уявити в цьому бізнесі). Компанія почала фазу активних змін: перехід до еджайлу, уніфікація платформ, розробка фреймворків, уніфікація процесів та інше.

Більшість з цих змін пов’язана з тим що в 2001 році власник продав 65% компанії за 2.5 мільярди доларів (точна сума не відома) і до керівництва компанією прийшли люди з Майкрософт (сьогодняшній директор компанії був віце-президентом МС і одним з керівників Яху, він привів з собою архітектрів що працювали в МС). Як ви розумієте ці люди знають що треба вкладатися в розробку платформ і уніфікація, а також у процеси. На мою думку такі масштабні зміни дуже цікаві, а поки що невеличкий розмір компанії (поки що приблизно 5000 людей) і можливість особисто поговорити з людьми рівня головного архітектора надають можливість багато чому навчитися.

Додайте до того ж геогрфічну розподіленість – навряд чи є хоч одна команда де всі люди сиділи б в одному офісі і ось вам найекстремальніший екстрім…

Ну на цьому технічна частина поки все, треба пережити перші враження і через пару місяців написати ще один пост.

А з цікавого можу сказати таке. Компанія повністю відмовляється від десктопів (в нашому офісі їх жодного нема) і всім видають або Windows-, або Apple-лептопи (на вибір). У мене HP EliteBook 8570p. Щоб ви не лазили читати специфікації просто скажу що це машина з процесором i7 та 16 Гб пам’яті Smile На робочому столі у яблочинків стоїть ще великий монітор, а у віндузятників док-станція та два 22-дюймові монітори. Таким чином у мене робоче місце з трьома моніторами.

Ну от так якось. Давайте питання, спробую відповісти. Таємниць видавати не буду бо поки що не знаю про що можна писати, а про що ні. Фото офісу та ніштячків у ньому зроблю на днях.

Залишаю Microsoft

П’ятниця, 7 лютого мій останній день в МС. Передбачаю що у вас одразу виникнуть питання чому і куди далі? Чому я власне і спробую пояснити в цьому пості, а куди далі напишу якось згодом.

Перед тим як почати розказувати як я прийняв таке рішення хочу зауважити що в ставленні до роботи у програмістів (і ще деяких інших професій) та інших є суттєва відмінність. В той час як для більшості нормальних людей головне питання про роботу “скільки платять” і та робота краща де більше платять у програмістів логіка дещо марсіанська. Програмістам важливо щоб цікаво, щоб щось нове вчити, щоб складні задачі, щоб з розумними людьми працювати, щоб займатися речами які важать для людства чи якоїсь галузі і ще купа таких же нераціональних і незрозумілих широкому загалу мотивів.

В США з цим трошки легше оскільки дітей виховують в дусі “знайди себе у житті”, “знайди чим тобі хочеться займатися і що буде приносити задоволення”, “почни свій власний бізнес”. І хоча люди розуміють важливість щоденного задоволення від роботи і другорядність рівня оплати все ж таки з різних причин і в США не всі можуть собі дозволити просто так міняти роботу. Ну а про Україну я взагалі не кажу.

Ну ось я і опинився в такій ситуації коли “не цікаво”. Роботи дуже багато, практично щодня люди працюють 10+ годин, часто доводиться і на вихидних працювати. Робота дійсно потрібна і має велике значення і для команди і для всієї організації (Windows Phone) і для продукту. Але це не та робота яку б я хотів робити, той досвід який я отримую це не той досвід який мені цікаво отримувати, а крім того дещо дістала мене система рев’ю (почитайте Рівні і зарплатня в МС).

Сподівання на поточну роботу у мене були великі (чим саме я тут займався теж напишу з часом окремим постом), і перші речі які я тут робив були саме тим що я і очикував робити. Але з часом фокус усієї команди змістився з розробки фіч до пітримки інших команд і останні півтори року я фактично був задіяний у роботі над інфраструктурою, інструментами та обслуговуванням усього цього господарства.

Система ж рев’ю є окремою проблемою МС – всі знають що вона погана, але ніхто не знає як зробити краще. В результаті просто помирати на роботі не достатньо, треба дійсно любити те чим займаєшся і додатково робити якісь речі завдяки яким тебе будуть знати менеджери інших команд. Якщо просто заритися у свою роботу то постраждає річна оцінка, скажуть “може він і правда такий хороший як його менеджер розказує, але ми не знаємо про його існування, не знаємо що він робить і не розуміємо для чого його підвищувати чи взагалі тут тримати”. Ідея основна в тому що як людина не стрибає вище голови то може краще її і не тримати і на її місце посадити того хто таки буде стрибати.

Важко видавати екстраординарні результати коли те що робиш самому здається нудним Sad smile

Можна було б звісно пошукати іншу команду в МС, мене б особисто цікавили такі продукти як bing, SQL Server та Windows Azure. Але як подумав про весь процес: шукати відкриті позиції, зв’язуватися з лідами, розсилати відгуки від свого ліда за попередні роки, проходити всі ці формальні і неформальні інтерв’ю… Чесне слово легше ззовні потрапити в МС ніж поміняти команду вже працюючи в компанії. От я і подумав що власен нічого мені не заважає пошукати щось в світі за межами теплого океану МС Smile

Особливо активно я не шукав, десь із пів-року в пасивному режимі приймав запрошення від рекрутерів на LinkedIn та Monster, ходив на деякі співбесіди (так, про це теж напишу) і власне просто дивися на те що можна знайти. І ось нарешті знайлася компанія яка почала наполегливо зазивати мене до себе і після пройдених інтерв’ю та поїздок в головний офіс я почав думати які ж у мене далі перспективи і де я опинюсь.

Зараз, коли Windows, XBox та Windows Phone очолив колишній керівник Windows Phone очевидно що три огранізації будуть зливатися в одну і буде суттєва зміна структури компанії. Та ще і з новим керівником який працював у групах де девелопери та тестери не існують як класи, а натомість є інженери які відповідають за усе починаючи з дизайну і через імплементацію, тестування, деплоймент та підтримку достваляють фічі користувачам. Вже приблизно відомо чим буде займатися моя команда працюючи над наступним релізом і мені вкрай нецікаво залишатися в ній.

Крім того шість років це не такий вже і короткий термін, хоча і пролетіли вони як один день. І подумалося мені що непогано було б спробувати себе у іншій (і меншій набагато компанії).

Ще одна особливість МС як от щойно згадав в тому що люди мають “розблоковувати себе”. Це так завуальовано кажуть “піди туди не знаю куди і принеси те не знаю що”. Тобто є якась загальна задача, ну скажімо збирати статистику про кількість невдалих апедейтів телефону. Це означає що треба буде знайти команди які можуть надати дані про результат апдейту зі свого коду, людей які відповідають за збирання та надсилання репортів, зробити так щоб з’явилася БД в яку такі репорти потраплять, узгодити з власниками коду в які вносиш зміни усе що треба і так далі… В усьому цьому безпосередньо програмування добре якщо 10%, все інше це мітінги, узгодження, документація, зустрічі і нескінченні потоки е-мейлів.

Ви просто уявити собі не можете наскільки МС е-мейло-орієнтована компанія. Довжелезні треди, обговорення, мітинги, специфікації, … Сотні, а то і тисячі мейлів на день цілком буденна річ.

Ну от хочеться більше чисто програмерської роботи, хочеться писати та рефакторити код, дебажити та вишукувати помилки, обговорювати дизайн.

Керівництво компанії, топ-менеджери – надзвичайно розумні, навіть геніальні люди. Рядові виконавці теж переважно дуже розумні, дуже велика кількість технічно сильних та і просто цікавих людей з усього світі. Менеджмент середнього рівня… Теж розумні, питань нема, але згадана вище система рев’ю призводить до дивних деформацій коли тім-ліди та їх керівники більше турбуються про те щоб про їх досягнення усі навколо знали і займаються тим що працюють на своє хороше рев’ю. В більшості випадків це звісно співпадає з цілями усього проекту, але дуже часто цінності менеджерів середнього рівня це щось що існує лише всередині компанії і є річчю в собі.

Коротше в один момент я просто зрозумів що просто прийшов час.

Після усього вищесказаного я тим не менш скажу що МС прекрасна компанія і я щиро порекомендую в ній працювати. Подібних масштабів в усьому світі ви більше ніде не знайдете – це і кількість працівників, це і технології та продукти де є все від ОС і заліза до інтернет-сервісів та комп’ютерних іграшок, це і неймовірно розумні та досвічені люди у яких можна вчитися нескінченно, це і усі культури світу і ще багато усього. І чесно кажучи я цілком можу повернутися назад через кілька років коли забуду про весь негатив і почну сумувати про старі часи у теплому дбайливому океані Microsoft.

Microsoft: автомати з газіровкою

Цей пост можна вважати доповненням до старого посту Їжа в Microsoft.

До речі хочу ще зауважити таку цікаву деталь щодо різних кока-кол: в США їх називають “сода” або “кола”. Це і буде аналог нашого “газіровка”.

Взагалі як я вже писав на кухнях стоять холидильники з різними колами, газованими напоями та молоком. Останнє ж віяння – автомати з газованою водою.

Хто бував у американських фаст-фудах (а хто не бував почитайте ще ось це – Фаст-фуд в США) той бачив такі машинки з кранами з різними напоями. Тобто на касі ти коли купуєш “колу” не уточнюючи що саме то отримуєш просто великий стакан. А потім з цим стаканом ходиш до автомату і наливаєш собі чого завгодно із запропонованого. Кількість походів не обмежена, ніхто не слідкує Smile І там же є спеціальна “педалька” для криги.

Ось подібні автомати, але набагато крутіші почали ставити і в МС. До цього чув що в деяких кафетеріях вони є, але ось їх встановили і в столовій того комплексу в якому я працюю.

Що ж там такого незвичного? Та власне вибір. Кожен з напоїв має основний смак і цілу купу варіацій про які я особисто ніколи і не чув. Як вам наприклад вишньова фанта без цукру? А мені сподобалася лаймова фанта (зелененька). Ну і змішувати гурманам ніхто не забороняє.

Ну і просто так. Машинки для кави. Теж стоять у кожній кухні. В моїй будівлі є по одній кухні на поверх і там стоять по 2 машини – старбакс та сіетл кофі.

Зверху кожної 2 відсіки: звичайні та декофеінуті зерна. Можна змішувати. Жирні коричньові розводи на лівих баках то якраз від звичайних зерен, можна побачити наскільки вони свіжі. Міняють/досипають їх як я бачу раз на пару днів.

UPD Feb 12, 2014. На прохання у коментарях додаю фото з чаями:

Сніданок у ліжко…

…у моєму виконанні.

Той ранок коли ми лінуємося або хворіємо і не їдемо у спортклуб о 6-7 годині ми топчемо подібний сніданок переглядаючи щось типу Dual Survival на Netflix.

У моєму виконанні сніданок складається з фруктів та ягід (банан, яблуко, груша, малина, полуниця), горіхів (грецькі, мигдаль, арахіс), морожених та сушених фруктів і ягід (чорниця, ананас, манго, абрикос, фіники,…).

Насправді у нас усі шафки та холодильник забиті цим добром, горіхів як у запасливого ховраха у норі. Як це не дивно грецькі горіхи тут мабуть найдорожчі, і незважаючи на те що все це добро можна купити будь-де ми лише нещодавно знайшли місця в яких продаються дійсно смачні горіхи та сушні фрукти. Морожені та свіжі фрукти ми беремо або на місцевому фермерському ринку, або в оптовому магазині поблизу (деякі речі там навіть кращі не кажучи вже про те що значно дешевші).

Звісно я не все кидаю в тарілку, 5-6 різних горіхів і фруктів і досить.

Зверху до цього всього додається творог, мед, ябо як цього разу – горіхове масло. Що стосується творогу то треба сказати що той продукт до якого звикли у нас тут можна купити лише в спеціалізованих магазинах, але є хороша заміна – cottage cheese. Мені навіть більше подобається – рідкіший і трошки солонуватий.

Ну і звісно чай. Цього разу чорний. Купуємо ми чай або в китайських магазинах, або замовляємо по інтернету. До речі треба буде написати якось про інет-магазин в якому ми в основному і купуємо горіхи, сушені фрукти та чай.

Ну і звісно ж вітаміни, подробиці тут – Ням-ням дімідрольчик. Також читво по темі – Ранковий коктейль…

Ну а в основному пост для того щоб написати пост і побажати вам доброго ранку. У нас сьогодні святковий вихідний день, чого і вам бажаю Smile

2013-10-13–Victoria Marathon

Все ніяк не міг зібратися з силами і почати писати про цей марафон. Головна причина – не надто хороший результат Sad smile

Впереше цей марафон я пробіг в 2012 році (07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48 та 2012/10/07–Victoria Marathon, ще кілька фото) і мені там так сподобалося (і сам старт і місто в якому він проходив) що ми вирішили будь-що прийняти участь вдвох наступного разу.

Як я вже писав (Вікторія, Канада, враження) зупинилися ми близько до центру у приватному будинку. Старт був у неділю, причому півмарафон який бігла Олена стартував о 7:45, а марафон о 8:30.

Встали раненько, умилися-одяглися, ковтнули пігулки і потупцяли на старт. Жили ми недалеко – десь хвилин 10 пішки неспішно від старту. А там вже перехреся по яким будемо бігти перекриті, поліція і волонтери, і народ бігає розминається.

З ранку було трохи прохолодно, але було і хвилювання яке не давало мерзнути. Ась ож вже оголошують старт, Олена скидає з себе теплі речі і забурюється у натовп, я йду фотографувати старт.

Після старту півмарафону я ще сходив на квартиру, полежав з пів-годинки під ковдрою, а потім і сам потупцяв до старту. Було вже трошечки тепліше (пам’ятаю що було в районі +17 по Цельсію).

Натовп на марафон здається був ще більше ніж на половину (хоча насправді вчетверо меньше), але я завжди стаю на старті у голові групи. Ні, не у першому ряді, не такий я наглий, але десь близько ряду до 10-го таки лізу. Хоча і не фінішую в першій сотні – прошто штовхатися на старті не люблю.

Перша частина дистанції (десь третина) уся з непомітної гірки, і тому дуже легко перевищити заплановану швидкість. Минулого року я планував пробігти за 3:15, але спромігся лише на 3:23. Цього ж року спочатку були сподівання на 3:05 (що було б моїм особистим рекордом), але за пару тижнів до старту я зрозумів що не готовий і вирішив хоча б на 3:10 цілитися.

Проте навіть не добігаючи до половини дистанції я зрозумів (хоча і йшов ще за графіком і почував себе нормально) що не вийдк заплановане.

У підсумку (не хочу жалоби свої розвозити на кілька абзаців) останні кілометри почали сильно боліти м’язи ніг (стегна та сідниці), а це результат або недотренованості, або того що не встиг відновитися перед стартом. В моєму випадку і те і іншу. З останнього старту (2013-09-15-Kirkland Triathlon) я фактично не тренувався нормально, тож і не дивно.

А коли розумієш що не вийде як хотів то і мотивувати себе практично не можливо. В цілому я не бачив необхідності страждати та нариватися на травми знаючи що все одно результат мене не порадує. Тож коли ноги починало майже судомити я переходив на хотьбу і кілька десятків метрів проходив швидким кроком. А ноги боліли реально сильно, молочна кислота аж розпирала їх Sad smile

В результаті – 3:19:50, 169-й (з 1726) у загальному заліку, 33-й (зі 122) у своїй віковій групі. Протокол – http://racedaytiming.ca/raceday-results?display=gfvm2013marathon.

Оленин результат ось тут можна знайти – http://racedaytiming.ca/raceday-results?display=gfvm2013half.

Дані з годинника – http://connect.garmin.com/activity/390682603, там якраз видно що в районі 35-го кілометра як і положено починається різкий спад швидкості.

Ну а після фінішу я у страшних муках йшом нескінченну дорогу до житла, стонучи мився в душі і трупом сидів в машині в черзі на паром поки Олена ходила за їжою. І вже на паромі прийшов до тями і почав їсти і подавати ознаки життя.

Ось так коротенько… Через місяць марафон у Сіетлі в якому я сподіваюся не так розчаруватися у собі.

Ванкувер, враження

На цей момент ми кілька разів бували у цьому чудовому канадському місті. В цілому я можу сказати що воно мені більше подобається ніж не подобається, і я розумію чому його часто називають найкомфортнішим для проживання містом у світі.

Красивий урбаністичний центр з висотками та вежами прекрасно виглядає на фоні океанського заливу та далеких височенних гір. Зелена природа навколо, спокійні усміхненні люди, переважно хороші дороги, усі блага цивілізації та соціалізм що гарантує доволі високий рівень проживання навіть найницішим громадянам – що ж тут може не подобатися?

Менше ніж у 3 годинах машиною від Сіетлу разом з проходженням прикордонників і ми там.

Вперше поїхали як туристи просто подивитися на Ванкувер та Канаду на початку 2009 року. Різницю було відчутно ще в посольстві Канади: візу зробили за пів дня, для тих хто забув якісь документи лежали бланки, ну коротше не складніше ніж в магазин сходити…

Сам кордон більше нагадує парк в якому стоять дві черги машин: в Канаду та в США. А між ними галявинка де гуляють люди, а по боках теж зони відпочинку куди їздять родинами робити барбекю.

Ну і власне проходження кордону полягає в тому що з машини даєш документи в будочку, відповідаєш на питання як на довго і для чого їдеш і прямуєш собі далі. Як черги великої нема то реально за 10 хвилин перейти кордон.

Вже в Канаді важко переключитися з миль на кілометри. Дороги видаються трошки вужчими. Крім того в самому місті нас постійно дратувало те що нема часто окремої смуги і світлофору для повороту наліво – натомість треба чекати у крайній лівій смузі докі всі зустрічні проїдуть, а потім на жовте спішити робити свій поворот. В США навіть на найменших дорогах часто є окремі смуги для поровота наліво (а іноді і направо), про світлофор вже не кажу.

Місто надзвичайно зелене, хвалений Київ навіть і в половину не такий зелений як Ванкувер. Тут навіть на дахах будинків та карнізах часто можна побачити висаджені дерева та кущі. Повітря чисте не зважаючи на інтенсивний рух транспортра. Міський транспорт теж добре розвинений – автобуси, тролейбуси, метро. Причому тролейбуси можуть їздити без електрики – раз бачили як водій вийшов, відчепився від проводів, об’їхав якусь пробку чи ремонт, причепився назад і поїхав далі.

На той час місто активно готувалося до зимових Олімпійських Ігор і розбудовувалося: високі башти готелів, дороги, парковки.

Повторюся що центр міста красивий і варто їхати щоб лише його подивитися. Це сучасне місто з сучасною архітектурою, але дуже гармонійне і спокійне. Людей навколо велечезний натовп, а враження таке що вулицями невеличкого сонного містечка ходиш.

От що ще відмінно від США так це перемішаність усих з усима. Наче центр міста, а тут тобі і бізнесмени, і офісні працівники, і туристи, і бомжі. О, бомжів тут багато і вони скрізь. Соціалізм же, напружуватися не треба – і погодують і вилікують… От вони і смердять собі на самих центральних вулицях. Причому сморід такий від них що ще не бачиш, а вже чуєш носом що десь метрів через 30 побачиш якесь тіло що спить на тротуарі поруч з табличкою “Подайте на бухло”. Оті бомжі реально найгірше що псує враження від міста.

Багато велосипедистів, але відсутні велодоріжки – скажені велосипедисти як божевільні носяться між машинами та смугами.

У місті багато красивих великих мостів з яких також відкриваються прекрасні види і на місто, і на воду під ними.

У місті є окремий квартал де переважно селеться митці та геї, але звісно найбільша кількість людей там це туристи – цікаво походити кафешками, позаглядати у майстерні та подивитися на митців що пафосно п’ють каву під веселковими прапорами.

У Ванкувері найбільша у Канаді китайська спільнота. Що цікаво це те що при кількості населення ледь не в половину міста вони тісняться на території що добре коли займає десяту частку площі міста (Чайнатаун). Іноді на вулиці ловиш себе на тому що навколо самі лише азіати – перехожі, водії, продавці та офіціанти… У порівнянні з нашою місциною де половина народу з Індії (і ми вже цього майже не помічаємо) це доволі різко вибиває з колії і часто губишся якщо звертати на оточуючих увагу.

Після Олімпіади місто помітно змінилося – стало більше хмарочосів, покращилися дороги та транспортні розв’язки, стало дорожче (принаймні у центрі), стало не так зручно (і дорожче) паркуватися. І взагалі враження таке що люди що приоїхали на Ігри так і залишилися у місті Smile

На Олімпіаду ми не могли не поїхати звісно ж, хоча ні на які змагання так і не потрапили. У центрі багато вулиць було відкрито лише для пішоходів, багато було виставок різних і продажів олімпійської атрибутики.

Наших спортсменів, тренерів і вболівальників було видно, вірніше чутно здалеку навіть у натовпі – матюки на повну гучніть, вираз обличчя наче тобі усі щось винні, ну як завжди коротше. А ще наші ледь не єдині які смердять цигарками.

От тому я “наших” і не люблю і завжди стараюся шифруватися і не показувати що я знаю російську.

На фото знаменитий паровий годинник:

Ціни на квитки були божевільні. Наприклад на фігурне катання найдешевші йшли по $150, але ясно що в день змагань їх в касах не було, а з рук продавали за $500.

Місця в готелях було викуплено ще до того як ті готелі було побудовано. Багато людей селилися в США і кожен день їздили туди-сюди через кордон – так можна було знайти якусь конуру по $100+ за ніч з людини.

Саме під час Ігор ми впереше скористалися метро яке тут називається SkyTrain. Одна поїздка – $2.50, квиток на день – $9. І хоча ми не бачили щоб хтось перевіряв усі слухняно купували квитки (зайти в метро можна просто через турнікет і квиток для цього не потрібен. А для тих у кого були квитки на змагання метро було офіційно безкоштовно.

Дорога, крім самого центру, проходить над землею і навіть з вагону можна насолоджуватися доволі непоганими видами міста та природи навколо.

Поступатися місцями тут не прийнято – як тобі треба то попросиш, ніхто за тебе вгадувати що ти стомився чи хворий не буде. Так само нікому не сподобається що ти привселюдно демонструєш що сильніший і витриваліший за того кому поступаєшся місцем. Ми спробували один раз дівчині з дитиною поступитися так вона ледь не відскочила від нас, відмовилася сісти і всю дорогу поглядала насторожено.

Наступного разу ми були у Ванкувері коли прийшов час продовжувати візи. Звісно можна було полетіти в Україну, але то така морока, а тут за 2 дні вже мали паспорти з візою (пару годин на подачу документів і вранці наступного дня забрали паспорти). Знову спрацювала магія слова Microsoft на співбесіді – більше нічого не питали Smile

Помітили що в Канаді дорожчий безин, тож не дивно що канадці великими траками іноді їздять через кордон щоб заправитися.

Того разу поїхали на пів-дня у парк Lighthouse Park – дуже раджу. Парк хоча і невеличкий, проте види живописні і запам’ятовуються – густий ліс, уривчастий скелястий берег, океан, знову ж таки далекі гори, парусники та інші човники, місто вдалині і маяк…

Там є де погуляти вузенькими стежками, можна добряче так втомитися. Та і дорога з Ванкувера прикольна – кількість смуг на трасі все зменьшується і зменьшується, ліс усе вище, усе ближче до дороги. Нарешті лишається одна смуга, навіть без узбічь, з’являються знаки “Обрежно – лосі” та “обрежно – медведі”.

Зворотнім шляхом ми поїхали не через Ванкувер, а якось дугою через маленькі містечка і надивилися таких видів до несхочу. Взагалі мені маленькі міста тут (в США і Канаді) подобаються – пару тисяч населення, але є великі магазини, є де поїсти в кафе, ресторані чи фастфуді, якість доріг така ж сама як і у великому місті (і така ж сама як і за містом).

Гуляючи по набережній міста ми помітили що деякі люди схоже живуть на своїх яхтах – там у них і квіти у вазах ростуть, і столики різні з креслами та парасольками, і велосипеди. Зустрічалися навіть двоповерхові з балконами та трубами каміну з яких йшов дим Smile

Такі види зі станцій метро за містом:

А ось таке можна побачити з першим місць першого вагону (потяги у них беспілотні в метро):

Ось це був олімпійський вогонь:

І “піксельна” касатка біля нього (все це набережна):

А тепер у мене закінчився текст і я просто вставлю кілька фотографій Smile

Ну пора і додому їхати, до побачення, Ванкувер!

Як я вчився в аспірантурі…

Так, було у мене і таке колись. Одразу скажу що я недовчився, кинув те діло доволі швидко і взагалі розчарувався у цьому всьому.

В той час (кінець 90-х) я працював викладачем кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій” в тому ж інституті де того вчився. Це у нас в Жовтих Водах є невеличкий інститут де все це відбувалося.

Ну а якщо працювати у вищій освіті то особливого вибору крім як рано чи піздно захищатися немає, це, можна сказати, вимога. Я думаю що більшість моїх читачів ніколи в аспірантурах не навчалися, тому треба пояснити певні деталі.

Для того щоб у ВНЗ можна було не просто почати набирати і навчати студентів на певну спеціальність, але ще і час від час проходити різноманітні акредитації та атестації треба серед іншого “виконувати норму” по кількості людей з науковими ступенями та званнями. Деталей звісно не пам’ятаю, але це просто норма який відсоток мають складати доктори та професори, а який кандидати. І якщо у великих закладах є свої аспірантури і великий вибір людей зі степенями, то для маленького інституту як “Стратегія” вибору небагато. Це або навчання своїх кадрів в інших ВНЗ, або “рента” тих самих професорів і докторів.

Навіть великі заклади освіти працюють за подібною схемою – кандидати і доктори, не кажучи вже про професорів, “читають дисципліни” на кількох кафедрах одночасно отримуючі свої 1/4 ставки. В реальності ж у 95% випадків лекції і практики ведуть викладачі кафедри, але звісно ніяка комісія з дня у день перевіряти цього не буде.

Сам процес вступу в аспірантуру це той ще цирк. Туди теж є конкурс, люди що залишилися у своїх ВНЗ після випуску та люди які займають у держпідприємствах посади що вимагають ступеню “конкурують” між собою. Ясно що кафедри того універу якому належить ця аспірантура мають певну квоту і гарантії, усі ж інші борються за залишок місць. Спочатку треба знайти собі наукового керівника. Для цього потрібні знайомства і контакти, але деталі тут можна опустити. Я походив по кількох кафедрах одного Дніпропетровського універу де мені популярно пояснили що треба їздити у якусь козирну бібліотеку дисертацій у Москву, випусувати уривки з підходящих дисертацій і ліпити з них свою. Я після цього як наівний сількский хлопець пішов прямо до проректора з наукової роботи того універу і пожалівся на тих завкефедрою і сказав що хочу сам усе робити, а не списувати. Він офігів від такого нахабства, потім посміявся, потім направив мене до нового провесора якого вони переманили десь із Росії. Професор той був реальним науковцем, постійно їздив по закордонним конференціям, публікувався і був доволі відомим у своїй діяльності. Займався він геоінфрматикою, дуже модною на той момент наукою.

От з тим професором ми знайшли спільну мову і я почав готуватися до вступних іспитів. Перше що треба було здати це філософію (до речі пост-совєцьких філософів треба розігнати як шарлатанів!). Вчиту ту не прив’язану до реальності маячню я навіть не збирався, але на всі білети відповіді старанно записав у конспект і сподівався що “якось воно на здасться”. Так і сталося. На іспит я запізнився, місць у кабінеті приймаючого іспит (а ми чомусь писали йоге не в аудиторії) вже не було, тому він посадив мене за свій стіл. На столі лежали купи книжок, конспектів та різних паперів, а я поки діставав з сумки ручку витяг і конспект, відкрив його на потрібній сторінці, поклав між інших паперів і старанно усе переписав. В результаті оцінка моя була 4, та ще й на додачу щирий подив перевіряючого як це так добре хтось хто не працює на кафедрі філософії зміг відповісти, бо усі інші отримали 3, а ті хто на тій же кафедрі вчився – 5. А питання було щось типу “Вплив Гегеля на філософію Канта з точки зору Шопергауера”, чи ще якесь подібне блювотиння.

Але сама мацибулечка була коли я здавав англійську. Спочатку треба було написати рецензію англійською на англомовну книжку зі спеціальності і здати її як реферат. При наявності елементарних вмінь це зробити дуже просто навіть не знаючи мови. Після “захисту” реферату допускають до письмового іспиту. Треба сказати що у нас традиційно з іноземними мовами дуже погано, а тому і в аспірантурі люди у більшості випадків знали на пам’ять кілька фраз. Я ж хоча б документацію з програмування міг вільно читати і тому мій рівень був набагато вищий за середній. Але валили там що називається. Наприклад мені знизили оцінку на бал за те що писав без словника. І я не жартую – у нас положено зі словником! Сам письмовий іспит проводили тупо по TOEFL і “свої” люди списували відповіді із зарані відомих сторінок під партою, а перевіряючи уперто цього не помічали. В кінці кінців мені поставили 3, але тут з’ясувалося що реферат я не здавав (тобто вони тупо його “загубили” і стверджували, що нічого я не здавав ніколи), а до письмового іспиту мене допустили помилково. Терміново треба було здати новий реферат до кінця дня, а те що я з іншого міста викладачів кафедри тільки розвеселило. Хоча з комп’ютерами тоді було не так усе легкодоступно як зараз, проте я знайшов можливість за кілька годин написати новий реферат і здати його.

Ну а іспит зі спеціальності я здавав своєму керівнику який посадив мене за парту і сказав писати на улюблену тему 2 години і написати на 8 аркушів. Після того поставив мені 5 навіть не читаючи. І так я проліз у компанію тих хто поступив.

А, ну і не забуваємо що аспірантура дає відстрочку від армії на весь час навчання (4 роки).

Навчання ж в аспірантурі теж різниться в залежності від того чи ти працюєш в цьому ж ВНЗ, чи десь в іншому місці. В першому випадку аспіранти виконують усю марудну роботу на кафедрі (ведуть практичні заняття, оформлюють документацію, готують і перевіряють задачки і так далі) і пару разів на тиждень відвідують “заняття”. За це їм ще і платять стипендію. В моєму ж випадку я мав час від час з’являтися на очі наукового керівника і показувати що зроблено.

І якщо для аспірантів отримання омріяного звання кандидата наук є більш менш гарантованим при бажанні багато віддати цьому процесу, то для “прийдешніх” питання практично завжди в тому наскільки дорого у грошах це буде коштувати.

Якщо ж говорити про те що саме має робити аспірант то у спрощеному вигляді це має бути публікація статей пов’язаних з темою дисертації. Звіно це не все, але обмежимося статтями. Статті треба публікувати не аби де, а у одному з видань затверджених ВАКом. Це як правило видання великих ВНЗ. А оскільки бажаючих опублікуватися багато то і тут не все так просто. Сам по собі без знайомств можеш подавати статті хоч до посиніння і все без результату. Отже треба щоб твій науковий керівник, а це людина що має вагу як мінімув в своєму ВНЗ, або навіть є одним з редакторів видання, проштовхнув твою статтю. Звісно все це не за просто так – йому теж треба публікуватися, а отже більшість твоїх статей матимуть співавтороів як твій науковий керівник та інші люди з його кафедри. Також у наукового керівника, який до речі за положенням зобов’язаний публікувати не менше певної кількості статей на рік, у нього теж є начальство якому теж треба публікуватися. А отже частина твоїх статей навіть не матиме твого прізвища у списку авторів.

Щодо змісту статей то вони мають бути з “науковою” назвою, містити пару формул, графік(и) та спикок посилань і використаної літератури. Я таки мав кілька опублікованих і можу сказати що написати подібну “статтю” займає часу і зусиль не більше ніж написати подібний пост. І жодного, ЖОДНОГО разу мої статті ніхто не читав, хоча у виданнях є рецензенти які за свою роботу отримують гроші.

Що стосується теми і змісту дисертації то якраз вона за великим рахунуом великого значення не має. У більшості випадків народ просто переписує чужі, або взагалі платить комусь щоб написали. Не здивуюся якщо в Україні більшість тих хто захищається навіть не зможуть переказати зміст своєї дисертації.

Важливим є впровадження і “науково новизна”. Щодо впровадження то треба мати хороші знайомста на якомусь великому державному підприємстві щоб хтось із високого начальства написав (звісно вони просто підпишуть кимось написане) відгук про те як ваша робота суттєво все покращила і скільки народне господарство виграло від впровадження вашої науки. Якщо таких зв’яків нема то ціна питання починаючи з цього етапу і на всих подальших плавно зростає від кількох сотень до кількох тисяч. Доларів звісно.

Я все це діло кинув на другому році “навчання” – абсолютно беззмістовна діяльність була як на мене і не бачив ніякого сенсу продовжувати. З науковим керівником розсталися мирно, кілька разів навіть потім зустрічалися, навіть якість статті я в його геоіфнормаційному журналі друкував. Але військкомату сказати про це я забув і вони мене ще довго не чипали бо чомусь не отримали (чи просто загубили) повідомлення про те що я вже не вчуся там.

Але час для тих хто не покинув йде, щось десь публікується, якісь папірці хтось десь підписує, з’являються знайомства і ось десь вже і час думати про захист. А це не лише список публікацій, документи про впровадження та інша макулатура, але і ще і комісія та опонент. Опонент то страшна людина задача якої на захисті довести що сам ти бовдур і роботою твоєю лише підтертися. А якщо по простому то опоненту (і комісіх) треба платит. І суми ці для людей що працюють в освіті просто астрономічні. Скажімо як пара річних (офіційних) заробітків і більше.

Що ж усе це дає і для чого це все потрібно? Вища школа як і наука у більшості випадків є такою самою ієрархією як і релігія. Неофіти на самому низу піраміди викладаються як раби і повністю підкорюються ритуалам та платять усі побори. Але чим вище ти ростеш в цій піраміді тим легшим стає життя – починає читати лекції замість вести практики, вибараєш сам дисципліни, починаєш отримувати надбавки за ступені і звання, статті і публікації все частіше з’являються навіть без твоєї участі. Ну а на самому верху вже ти отримуєш зарплатню з надбавками у кількох ВНЗ одночасно, їздиш по конференціях та взагалі не займаєшся викладацькою діяльністю. Людей що дійсно займаються наукою дійсно одиниці на десятки тисяч, та і то більшість з них з часом опиняється за кордоном просто тому що там легше саме наукою займатися.

Чи є злом така система? Як не дивно ні. Може це буде для когось відкриттям, але навіть у вищій освіті задіяно дуже багато недалеких і безталанних людей. І слідування усим цим ритуалам, навіть бездумним, привчає їх до певних правил (хоча сенсу їх вони не розуміють) та впихує в них певні знання. Звісно такі люди не стають науковцями, але при цьому вони здатні виконувати ту роботу яка потрібна для навчання студентів. Можна звісно вимагати щоб у ВНЗ працювали лише люди з відповідним IQ та бажанням і вмінням працювати зі студентами, але тоді б вища освіта не була б такою доступною і масовою, і коштувала б у сотні разів дорожче. Сьогодні з вища освіта в Україні це по суті заформалізовані курси підвищення кваліфікацї у більшості випадків.

Що би я змінив? Я вважаю що на користь пішли б три речі:

1) Обов’язкова вимога щоб викладачі крім роботи на кафедрах працювали б по спеціальності. Не може програмування читати людина яка не працює програмістом. Для болтологічний спеціальностей можна придумати варіації. Скажімо ти історик і “вивчає” Римську Імперію – пиши художні чи науково-популярні книжки на цю тему крім наукових робіт, чи хоча б книжку-розфарбовку “Калігула для дошколят”.
2) Відмінити стипендії в аспірантурах, та і стипендії взагалі крім як для надзвичайно обдарованих дітей. Також зобов’язати “науковців” приности гроші своїм закладам. Наприклад в США коли якийсь універ бере когось собі професором то очикує що той серед іншого принесе закладу гроші інвесторів на дослідження. В залежності від рівня універу очикувана сума для професора складає від 1 до 4 мільйонів доларів на рік. До речі зарплатні професорів при цьому знаходяться в районі 100 тисяч на рік. Інша річ що ті професори отримують ще непогані гроші працюючи в інших місцях консультантами та дослідниками (дивись пункт 1).

3) Усі статті та взагалі будь-які наукові роботи мають спиратися на роботу студентів, які мають бути вказані у списку авторів. Ніхто не очикує від викладачів щоб вони робили усе самі, але очикують що вони піднімають цікаві питання, оцінюють перспективність напрямків рішення проблем та організовують роботи з пошуку цього рішення. Звісно частина такої роботи вимагає меншої кваліфікації і може бути доручена навіть студентам.

А тепер, УВАГА, головне – усе вищесказане є моє суб’єктивною точкою зору і базується виключно на моєму досвіді. А тому цілком природьно що у вас може бути відмінний досвід та інша точка зору.