Категорія: Життєпис

Пости з яких можна скласти книгу спогадів: дитинство, школа, інститут, робота, подорожі, визначні події, тощо.

GoDaddy, новий офіс

 

З часом офіс у Кіркланді розширюється, поповнюється людьми і в один момент усі ми стали не поміщатися… Про те як усе виглядало як я щойно почав працювати тут читайте ось тут – GoDaddy: офіс у Кіркланді. Спочатку наш офіс розширили вдвічі докупивши сусідній офіс, але коли нас стало трохи більше 100 людей і того вже було недостатньо.

 

Особливість того комплексу де GoDaddy арендує офіс (на березі озера, пару кілометрів до центру міста, ще ближче до швидкісної траси, 3 км до Белев’ю, стоянка для яхт, …) в тому що тут арендують дуже багаті люди і компанії. Так, наприклад, особистий офіс Біла Гейтса знаходиться саме тут, в сусідньому будинку.

 

Отже коли виникла потреба у приміщенні спочатку спробували домовитися з сусідами на тему “а чи не переїдете ви?”. Вони сказали “так, без проблем, ми хочемо 4 мільони (точно суму не пам’ятаю) за переїзд”. Це навіть не плата їм за нове примешкання, це вони за те щоб погодитися переїхати просили стільки. За такі гроші можна вибудувати кілька офісів, тож почали шукати варіанти.

 

Те що ми маємо зараз це цілий поверх у іному будинку комплекса. Свого часу моя команда погодилася провести кілька місяців у невелечкій кімнаті з видом на парковку на верхньому поверсі, а за це нам дали можливість вибрати собі місця в новому офісі першими.

 

Новий офіс розраховно на 150 людей, а з часом наскільки я знаю планують викупити поверх над нашим і пробити стелю щоб встановити туди сходи.

 

Поки що офіс готовий лише частково: половину приміщення ще займають будівельні матеріали та там ведуться якісь роботи.

 

Кімнати для мітінгів носять назви видатних людей (Хабл, Беббідж та інших), хоча табличок ще нема. В “старому” офісі вони мали назви мов програмування (Кобол, Фортран, Паскаль, Смолтолк, Лісп, …). В інших офісах в Аризоні, Каліфорнії, Айові, Колорадо такі кімнати носять назви планет, країн та ще інших (навіть не знаю яких) речей.

 

Усі столи регулються кнопками: можна сидіти, можна стояти. Кресла теж дуже зручні, але я продовжую сидіти на кульці. Так само як і в старому офісі є холодильники з різними напоями, кава, чаї, снеки: горіхи, цукреки, джеркі та інше. Є бейгели (такі несолодкі бублики), йогурти, молоко, варені яйця (як не дивно це дуже класний снек), банани, яблука і все інше.

 

І звісно є краники з пивом і спеціальна тумбочка з різноманітними дорогими алкогольними напоями.

Так само є ігрова кімната з XBox-ом де народ переважно ганяє якісь машинки, кімната з каміном, обіцяють стіл для пінг-понгу.

 

Ще з помітних змін у нас в офісі стало багато інтернів (студенти-практиканти). Якщо минулого року їх було усього двоє то зараз більше десяти. І говорять що будуть брати ще більше.

 

Займаються вони переважно тими проектами які керівники команд та різні архітектори і менеджери замислили давно, але ніколи до цього не доходили руки і не було ресурсів. З одного боку такі проекти не надто критичні, але якщо вдасться зробити те що було задумано то це стане в нагоді багатьом. А з іншого інтерни працюють самостійно і не мають витрачати свій час на те щоб вивчати старий код, фреймворки та процедури розробки прийняті в команді. Тобто і собі користь і компанії.

 

Ну і звісно тим з інтернів хто себе добре проявив потім запропонують роботу по закінченню університету. Але ті хто добре себе проявив також в інші роки були інтернами в Microsoft, Google, Amazon і інших компаніях і можуть отримати пропозиції і звідти. Тому і компанії треба постаратися щоб привабити талановитих дітей.

 

На світлинах видно що багато столів порожні і не мають ніяких речей на них. Це або команди ще не зовсім перебралися, або в командах є відкриті позиції (тобто там будуть сидіти нові люди), або тут сідають ті хто подорожує. Через те що офіси компанії сильно географічно розподілені по США деяким працівникам доводиться доволі багато подорожувати. У такому випадку коли приходиш в “чужий офіс” просто сідаєш за будь-який вільний стіл на якому нема ніяких персональних речей.

 

Іноді коли шукаєш стіл навіть можуть сказати що ось цього сьогодні не буде і можеш свій лептоп (в компанії ні у кого нема десктопів) підключити до того монітору що є на столі.

 

Якщо ж вишукувати якісь мінуси то можна і таке знайти :) У старому офісі розташованому на першому поверсі вікна виходили прямо на воду і на парковку яхт. А тут з третього поверху хоча і видно трохи іншу частину озера видно і парковку і дорогу з трафіком… Проте я цього чесно кажучи не помічаю нічого.

 

А ще в тій будівлі де старий офіс на нижньому поверсі є переодягальня з душевими, а тут такого нема. Тож мені доводиться переодягатися і зберігати речі там коли я бігаю чи їду велом на/з роботи.

Але всі ці “недоліки” це вигадки, ніяка це не проблема насправді. Просто не знаю що вигадати :)

2015-06-13/14 – Mazama

Дводенна вело-подорож, або груповий вело-заїзд, не знаю як правильно назвати.

Сама поїздка почалася з містечка Marble Mount що в двох годинах машиною від нас і маршрут пролягав до ще меньшого міста під назвою Mazama. Там відпочинок, сон і назад. Довжина маршруту – 120 км. Сайт самої події – http://www.redmondcyclingclub.org/Mazama/Mazama.html.

Кому цікаво ось статистика з велокомп’ютера:

 

Час подорожі звісно не включає в себе зупинки на відпочинок, обід, воду і таке інше. В цілому уся дорога на велосипедах заняла десь близько 7.5-8 годин кожного дня. Я від Олени далеко не відривався і навіть підпихував її іноді в гірку :)

Група складалася з 50 людей, але їхали ми усі окремими групками. Така кількість пояснюється обмеженістю місць в готелі в Мазамі.

 

Власне головна проблема була не дистанція чи час проведений у сідлі, а саме набір висоти. Власне якихось наздвичайно крутих гір в перший день там і не було, але на протязі десь 80 кілометрів дорога повільно тягунулася на підйом. Воно наче і можна трошки додади і набрати якусь швидкість, але найменше пом’якшення зусиль і швидкість знову падає до стану “повземо”.

Іншою проблемою могла б стати погода: дорога і так йде в горах, а ще і піднімається на доволі відкриту місцину де обабіч досі деінде лежав сніг. Можна було очикувати дощу, сильного вітру, а то і снігу. Але нам пощастило і було сонячно і не надто вітряно.

 

Хоча ми все ж таки перестаралися і одяглися зі старту занадто тепло: подвійні труси, рукава, шапки, наколінники, в рюкзаку кофти, вітровки та маски. Потім я побачив що ніхто з рюкзаком не їде і усі беруть максимум вітровки. Посперечалися трохи з Оленою і рюкзак з кофтами та масками залишився в машині.

До речі організатори забезпечували нас водою (3 зупинки по всій трасі), обідом і технічною підтримкою у разі проколів чи поломок. Також вони везли наші сумки у готель де ми ночували.

 

Також після обіду довелося ще познімати з себе теплі наколінники і викласти деякі інші речі в машину організаторів.

Власне завдяки зупинкам (кожні 30-45 хвилин на хвилинку-дві) їхати було не так вже і важко насправді. Більше психологічно важко через те що крутиш-крутиш, а нікуди не рухаєшся. Проте в мене був вже подібний досвід (2013-07-25-RAMROD), а от Олену це схоже страшенно нервувало.

Та і до того ж на велосипеді я найбільше люблю дертися в гору (так званий клаймбінг) хоча для цього і завеликий і заважкий. Та в клаймбінгу я можу хоч з іншими змагатися, а по прямій у мене недостатньо швидкості та/або досвіду щоб обходити інших учасників… Ну та не про те.

 

Після того як ми видерлися на саму вершину далі був лише 30-кілометровий спуск. Ось це дійсно була найгірша частина маршруту для мене: якось я боюся швидко летіти вниз. У нас швидкість в середньому було 45 км/г, в деякі моменти сягала майже 60, а слухаючи інших виходило що деякі неслися 80 км/г. Так, там просто крутий і довжелезний спуск. Чому боюся? Ну так, були інциденти… :)

 

В самій Мазамі яка виявилася навіть не містечком, а купкою готелів та парковок з яких народ вирушає в походи та вело подорожі нас розмістили в готелі, погодували і дали можливість помитися в душі :)

А наступного дня нас чекала дорога тим же маршрутом, лише в зворотну сторону : 30 км в круту гірку і потім 80 км з поміркованої гірки.

 

Тут власне і писати особливо нема чого: крутиш собі і крутиш в гору… Боялися що ноги чи там сідниці будуть боліти сильно, але нічого такого особливого не відбувалося. Перші кілометри трохи і справді було відчутно, а далі м’язи розігрілися і навіть не згадували про те що вчора їхали 120 км. Ну звісно швидкість не така була яку б могли зробити в перший день, але все доволі пристойно проходило.

Ну а вже по дорозі з гори вниз одягли вітровки бо реально було холодно весь час летіти вниз.

 

В цілому ми залишилися задоволеними, а чи будемо ще раз таке робити навіть не знаємо. З одного боку класно покаталися, розвіялися, урізноманітнили наші тренування… А з іншого – занадто далеко добиратися туди, та і вдруге не буде такого очикування невідомого.

Примітка для самого себе якщо ще раз будемо робити цей заїзд: взяти розчинні напої – огранізатори забезпечують лише чистою водою.

Як я працював на ФІМ-проекті

Був це рік 1999-й чи 2000-й… Але почекайте, трохи передісторії.

В моєму місті, Жовтих Водах, є така собі Фабрика Штучного Хутра (ФІМ) де виробляють з різної хімії те саме штучне хутро з якого шиють іграшки та і взагалі що завгодно. За легендою саме на цій фабриці робили того самого знаменитого Олімпійського Мішку який полетів у небо на закритті Олімпіади-80 (як було насправді з тим Мішкою читайте ось тут).

І ось за часів становлення ринкової економіки коли ФІМ як і більшість інших великих підприємств працювала лише на частину своєї потужності при ній утворилася ціла купа дрібних структур які “обслуговували” саме підприємство. Ясно що у більшості випадків це були контори з 1-2 людей де син директора (усі приклади вигадані) купував сировину у постачальника і тут же її перепродував ФІМу роблячи хороші гроші просто з повітря.

Ну і одна з таких дрібних структур мала назву ФІМ-Проект і займалася обслуговуванням техніки (станків та іншого обладнання) на самій фабриці. Треба сказати що вони таки насправді робили реальну роботу. Директором цього ФІМ-Проекту була одна дуже цікава (це політкоректно сказано) людина що любила повторювати про себе “я совєтскій інжинєр” з таким виразом наче це щось хороше. Далі його буду називати прото “директор”. А відрізнявся цей директор своїми нездійсненними наполеонівськими планами більшість з яких були настільки далекі від реальності що навіть у книгу “Незнайка на Місяці” не потрапили б через свою казковість.

Мене цей директор знав спочатку як студента (він викладав у нас щось типу “Автоматизація документообігу на виробництві”), а потім як викладача того ж місцевого ВУЗу. У нього була ідея на мільйон доларів (як і усі інші його ідеї) і потрібна була програма яка б реалізувала його ідею. Суть ідеї така. При виробництві штучного хутра певний колір досягається змішуванням барвників у певній пропорції. Є спеціальні люди які за допомогою різних таблиць та діаграм визначають скільки чого треба додати щоб отримати замовлений колір. І через те що барвники постійно різні і постійно різної якості треба робити тестову “порцію” хутра, потім перевіряти що вийшло і вносити корективи. Проблема в тому що набір кольорів доступних замовнику обмежений лише тим що є в таблицях і тим які барвники є на складі. Так ось хотілося мати (і продати фабриці) програму яка б знаходила найближчий колір з доступних барвників і давала “рецепт” змішування.

З першого погляду задача не така вже й важка, головна проблема була в тому щоб при зміні одного показника змінювати в правильну сторону усі інші. Якщо ви колись пробували настроювати гітару з ричагом (машиною) то приблизно розумієте про що йдеться. Були там свої заморочки, але я впорався. Треба сказати що директор до того давав цю задачу парі студентів, але ті побившись об неї якийсь час дійшли висновку що задачу розв’язати не можна. Тоді директор вирішив найняти когось на зарплатню хто б рішив цю задачу.

Однією з цікавих особливостей “совєцького інжинєра” була бережливість яка доходила до божевілля. Так, наприклад, заварник із чаєм був забитий заваркою під саму кришку (не перебільшую) і викидати її не можна було бо там щось ще можна було вицидіти зі стоп’ятсотого заварювання. І не дивно що у нього було вдвічі менше комп’ютерів ніж людей: щоб працювали у дві зміни і не витрачатися на “ненужні” комп’ютери. З часом директор побачив можливість підвищення ефективності введенням нічної зміни.

Отже ходив я на роботу “в ніч”, якщо не помиляюся на 8 чи 9 вечора. Тиха мертва темна фабрика де боковими сходами у темряві пробираєшся на свій поверх, відкриваєш комірку, вмикаєш комп’ютер і врубаєш музон на всю (пам’ятаю що слухав тоді The Red Hot Chili Peppers та Faith No More). Нас було двоє там і крім написання програм ми звісно гралися в Duke Nukem, Age of Empires, Full Throttle  та інші вже не пам’ятаю які іграшки. Ще ми друкували собі книги (Visual C++, MFC) і пробували різний софт до якого дотягнуться руки. Саме тоді я дуже добре і доволі глибоко познайомився з MFC (якщо не знаєте що це то не переймайтеся – технологія дуже стара і практично мертва) що сильно допомогло мені через кілька років на іншій роботі. Там же я розбирався з DirectX і зрозумів що мені не цікаво займатися комп’ютерною графікою: занадто багато зусиль треба докласти щоб отримати не надто вражаючий (для мене) результат.

Що стосується програми то її було написано і передано директору, він безуспішно намагався її продати попутно генеруючі абсолютно безумні ідеї. Ну от приклад. Якщо програма вміє змішувати різні кольори у близький до бажаного то чому б не запустит алгоритм задом наперед? Тоді ми зможемо продати програму скажімо Роскосмосу, а вони будуть робити знімки полів пшениці і за допомогою нашої програми визначатимуть зрілість пшениці через відсоток жовтого і зеленого “компонентів”. І це він дійсно серйозно пропонував і навіть шукав якісь контакти в космічній галузі.

Ще пару геніальних ідей. Давайте розробимо свою спеціалізовану ОС (так, операційну систему!) для бухгалтерського обліку. Треба сказати що тоді тема комп’ютеризованої бухгалтерії була дуже популярна і 1С:Бухгалтерія рубала шалені гроші і годувала цілу армію так званих “1С-програмістів” які встановлювали та конфігурували її (крадену звісно) різних розмірів організаціям. Ну от у нам мала б бути своя ОС де створення програм бухгалтерського обліку було б дуже простим і ще там щось. Збирається група “програмістів” де я один знаю С/С++, ще пара людей вміє щось писати на Delphi (Object Pascal) та інші 1С-ники. І починають планувати як самі і як довго ми будемо писати свою ОС… Фейспалмами я ледь тоді не розбив собі все обличчя бо на будь-які мої аргументи що у нас нема ні вмінь ні знань були контр-аргументи студентів “та в 1С/Delphi це легко робити” та директора “що там може бути складного, я совєтскій інжинєр, таку мєлочь як ОС точно зробити зможу, це ж не ракета”. Коротше я відхрестився від цього проекту, а люди ще наче щось там писали…

Друга божевільна ідея виникла після того як директор вичитав що  Microsoft заробляє так багато тому що продає не просто програми, а продає платформи. Давай значить і ми робити платформу. Яку? Ну для бухгалтерського обліку звісно ж! І тут як в знаменитій серії “Південного Парку” про гномів і кальсони: крок перший – даємо усім (!!!) виробникам бухгалтерського програмного забезпечення вимоги яких вони будуть вимушені (!!!) дотримуватися, потім щось в тумані, крок останній – у нас платформа і всі бухгалтерські програми пишуться виключно під неї… На моє питання чому саме хтось матиме дотримуватися наших вимог мені контрагрументували “а чому ні?”.

Ну коротше як би там не було програму написано, звісно вона не продається (спеціальним людям вона не потрібна, замовники зі своїми вибриками переб’ються і куплять з того що є), директор нервує. Спочатку пробує наїхати що я теж маю бути зацікавленим в успішних продажах на що я пояснюю що ідея не моя і я працював як виконавець, а не співвласник чи щось таке. Тим більше ніколи мені не платили за те що буде воно продане чи ні, а платили саме за написання програми та доведення її до ума.

Через якийсь час директор починає заводити розмови про те що ось він потратився на зарплатню, а прибутку нема, може я поверну зарплатню? На той час я вже розумів що дискутувати і щось аргументувати не варто тому просто казав що гроші вже витратив і повертати нема чого. Такі аргументи діяли миттєво припиняючи діалог. З часом “зарплатня” (а я ніколи не був там офіційно працевлаштованим) почала зменшуватися. Пару місяців платили половину, потім третину, а потім я просто припинив туди ходити, а директор про мене теж забув. Хлопці ж які там працювали розказували що так платять усім кілька місяців знижуючи зарплатню, а потім просто припиняють її платити бо “нічого не заробили”.

Ну от якось так сумбурно. Зараз згадувати і смішно і в той же час приємно: багато вільного часу за відносно сучасним комп’ютером і вивчені деякі корисні речі що і дали мені зрозуміти що я хочу працювати програмістом у майбутньому чи хоча б мати відношення до розробки програмного забезпечення. Також я побачив наскільки мало я знаю і наскільки важлива хороша освіта. Для порівняння усе те що я вивчив самостійно десь за пів-року щоденних занять я згодом розказав своїм студентам у структурованому вигляді менше ніж за місяць. Також цей досвід примусив мене замислитися як же в біса розробляють софт коли в проекті задіяно більше одного програміста і як взагалі можливо зробити щось типу Word чи Excel?

А потім я влаштувався на кілька місяців на “Позітрон”, але це вже зовсім інша історія…

Як у нас організовано збір та вивезення сміття

Пишу цей пост щоб відповіти на питання яке мені часто задають: а як там у вас в Америці збирають і вивозять сміття та скільки це коштує?

Одразу зауважу що способи можуть суттєво різнитися навіть у сусідніх містах, а ціни тим більше.

 

Отже як воно у нас. Як у власників будинку у нас є три контейнери видані містом (вірніше службою що відповідає за вивезення сміття):

  • сірий для того що може йти в компост – трава, листя та гілки з саду, а також залишки їжі. http://www.wmnorthwest.com/kirkland/guidelines/yardwaste.htm
  • синій для всього що переробляється – папір, картон, пляшки, пластик.
  • зелений для усього іншого крім токсичних відходів.

Наглядний список з картинками тут – http://www.wmnorthwest.com/kirkland/guidelines/gif/guidelines.pdf. Гляньте, цікаво.

Причому оплата здійснюється лише за зелений контейнер. Якщо сірий та сині контейнери у всіх однакових розмірів то розмір зеленого можна поміняти подзвонивши або через веб-сторінку. У нас другий після найменшого розмір контейнеру і ми платимо $35 за два місяці. Ще раз нагадаю що для жителів іншого міста за ті самі послуги це може бути як “ого як багато”, так і “капець як дешево”. Табличка з цінами ось тут – http://www.kirklandwa.gov/depart/Finance_and_Administration/communityservices/Utility_Billing/Single_Family_Residential_Accounts/Garbage.htm.

Розклад вивезення сміття: ранок (близько 8 ранку) кожного понеділка. На кожен тип контейнеру приїздить своя машина, хапає контейнер (які як правило виставлені на пішохідній доріжці), перевертає його собі у нутрощі та їде далі.

 

У випадку коли треба додаткове вивезення сміття можна замовити додатковий зелений контейнер (від $6 доларів за раз), сміття з саду виставити у спеціальних паперових мішках (продаються в господарчих магазинах, та самі ціна), а для синього контейнеру просто поставити поруч картонну коробку (безкоштовно).

 

Для більш складних випадків існують різні способи:

  • батарейки, акамулятори, старі меблі та побутову техніку іноді можна безкоштовно здати (але привезти треба самому) на спеціально організованих зборах якось компанією. У нас це, наприклад, Microsoft, який організовує подібне пару разів на рік.
  • Є спеціальні пункти прийому сміття. Береш вантажівку на прокат, забиваєш її сміттям, їдеш зважуєшся до і після розгрузки і сплачуєш за вагу вивантаженого сміття.
  • Одяг, фарбу, лампочки, комп’ютерну техніку, човни, машини і таке інше можна здавати у благодійні організації які займаються їх ремонтом та передають далі.

У випадку коли ви живете в квартирі ви просто сплачуєте фіксовану суму “на сміття” щомісяця і замість власних контейнерів у вас в будинку (частіше за все на вулиці десь) є велетенські синій і зелений контейнери куди ви відповідно викидаєте звичайне сміття та на переробку. Ніяких обмежень і ніякого розкладу в цьому випадку у вас нема, але платити будете скоріше за все не менше ніж у власному будинку.

Ну ось в принципі і все, більше не можу придумати що розказувати. Задавайте питання якщо щось цікавить

Як мене збила машина

Оскільки вся ця справа нарешті завершилася можна вже і розказати.

Отже після повернення з неймовірної подорожі у пустелю Моаб де ми три дні каталися на гірських велосипедах (читати тут – https://blog.golovatyi.info/2014/05/04/white-rim-moab-ut/) вже дома я вийшов побігати вечером і бац…

Вибіг я такий з дому, пробіг менше двох кілометрів, біжу звивистою дорогою з гірки, біжу по обочині, думаю щось про своє. І раптом чую гучний удар… Так, це було перше що я помітив – звук удару. Потім помітив що замість дороги і дерев я бачу перед собою небо. А потім вже вдарився об землю.

Взагалі уся ця “пригода” була схожа на якийсь із трюків з фільмів Джекі Чана. Схоже що було все так: машина спочатку вдарила мене лобовим склом у лівий лікоть (лобове скло я таки пробив) який як раз йшов вперед і трохи підкинула мене вгору, ноги підлетіли і праве дзеркало вдарило мене під ліве коліно (там був поріз. а дзеркало знесло с машини). Таким чином я підлетів горизонтально і впав на праве плече і троши на ньому проїхав по траві і гравію.

Отже лежу такий і бачу як вильнула машина попереду. Перша думка була що мене штовхнули з машини. Потім прийшо розуміння що я тільки що літав і той гучний звук що я чув мабуть означає що мене та машина збила.

Тут почалася паніка “МЕНЕ ЗБИЛА МАШИНА!!!”. Прислухався до себе – наче нічого не болить. Спробував сісти і ура, можу сісти, спина не пошкоджена. Потім ноги, мацаю ноги, виглядають наче цілі і нічого поки не болить. Чомусь немо кросівок на ногах, але ж нічого не болить і зовні усе ціле!

Пробую встати і це мені вдається. Обдивляюся себе і помічаю що ліва рука вся у крові. Мацаю голову з переляку, але вавок наче нема. Звідки ж кров? Обдивляюся себе: а, це лікоть розбитий, але рука рухається, отже не так страшно.

Зупиниласть машина і тітонька щось мене питає. Я кажу що нічого не розумію і прошу подзвонити у 911. Вона каже що вже подзвонила. Зупиняється друга машина і водій щось питає у тітки і потім каже мені що спробує наздогнати машину яка мене збила.

Я ж тим часом ходжу по битому склу і шукаю свої кросівки. Тітонька мені каже щоб я цього не робив, але я їй пояснюю що мені терміново треба знайти кросівки бо інакше Я МОЖУ ПОРІЗАТИ НОГИ ОБ СКЛО!

Тут повертається машина яка мене збила і водійка починає вибачатися, я їй кажу що живий і продовжую шукати кросівки.

Приїздять пожежники. За моїми відчуттями пройшло максимум 2 хвилини. Мене обдивляються, закріплюють шию в каркас. А тут і поліція. Офіцер записує мої данні і хлопає мене по плечу – щасливчик, каже. Йому не видно що на лопатці у мене футлобка порвана, а я раптом починаю відчувати біль у плечі.

Далі мене закріплюють на каталці, я дзвоню Олені і розказую що сталося, кажу що все в порядку і куди мене везуть.

Ось я вже в швидкій допомозі. Тут мене залишають на якийсь час, потім приходять зрізають ножицями одежу і промивають рани. Залишають ще на більше часу. Потім везуть на томографію шиї і взагалі командують не рухатися доки не буде ясно що зі мною. Ще через якийсь час кажуть що все ціле і корсет знімають.

Приїздить Олена, а мені колять знеболюєче і починають зашивати лікоть. Тут мені вперше стає погано від болю. Плече вирішують не зашивати бо рана дуже глибока і довга, бояться щоб запалення не було.

Приїхала поліція. Знайшли мої кросівки за 15 метрів (!) від того місця де мене збили. Офіцер розказав що він вперше бачить щоб машина була з такими пошкодженнями, а у жертви навіть жодного перелому нема. У них там усі хто бачили пожмакану машину очикували що збила вона когось насмерть. Отаке от.

Також він мені сказав що водій яка мене збила нетвереза, зараз заарештована і взагалі він вперше бачить когось настільки п’яного. Навіть дивно як вона взагалі в машину сісти змогла. Підписав якісь протоколи і на цьому все.

Ну і все, Олена забирає менен додому. За моїми враженнями пройшло хвилин 30 максимум. але насправді це було годин 5. При цьому я не втрачав свідомості наче.

Наступний день відлежувався дома, плече, лікоть, прес та боки болять страшенно, але можна обійтись без пігулок. Проте сідати, лягати, вставати дуже боляче, пересуваюся як робот-пінгвін.

На третій день поїхав до хіропракта (у нас здається це називається мануальний терапевт). Справа в тому що наслідки автомобільних аварій як правило починають серйозно проявлятися через 2, а то і 3 роки. До того організм намагається скоригувати усі мікропошкодження м’язами, невеличкими викривленнями хребта чи шиї, зміною походки і таке інше. Але ці мікрокоррекції призводять до більшого дисбалансу і якраз через 2-3 роки усе сипеться в один момент. Можуть початися хронічні головні болі, проблеми з попереком чи ще що завгодно. Тому лікарі рекомендують зробити максимум необхідних перевірок та лікування якомога швидше після аварії.

Через те що у мене страшенно боліли боки хіропракт не став мене сильно жмакати, а натомість порекомендував поїхати і перевірити чи все в порядку у мене з нирками та печінкою, була можливість травм. Отже я вдруге опинився у швидкій, лише цього разу потрапив туди своїм ходом. Зробили томографію і сказали що всі органи цілі, а от м’язи преса пошкоджені і всередині великі гематоми.

Олена тим часом знайшла адвоката який узявся за нашу справу. Той роз’снив нам що у подібній справі є три єтапи: кримінальна справа де місто чи штат виступає проти водія, цивільна справа де страховка водія має оплачувати моє лікування та те що у нас називаються “моральні збитки”, а у них тут “біль і страждання”. Третя частина це де я можу сказати що от я такий спортсмен, маю графік змагань, маю певний стиль життя, а тепер насильно мені все це поламали, крім того моя дружина/родина налякалися, також це вплинуло на мою роботу і так далі.

Стосовно кримінальної частини зі мною зв’язався обвинувачувач від міста де сталася пригода і повідомила мені що як буде необхідність то мене викличуть в суд. Але так і не викликали і наскільки я розумію водій не виходячи з тюрми так в тюрмі і залишилася. Але наскільки не знаю. Факт що крім ув’язнення вона ще сплатить кілька тисяч штрафу місту, втратить право водити машину на кілька років та її кредитна історія зіпсована наскліьки що купівля будинку чи дорогої машини стає для неї неймовірно дорожчою.

Також на запит мені прислали електронною поштою поліцейський протокол. Такий собі документ у pdf форматі на 25 сторінок де записано слова свідків (а також їх персональні данні), слова поліцейського, слова лікарів, мої слова. Там, наприклад, прокольно було прочитати як поліцейський попросив водія зробити 9 кроків по прямій, повернутися і зробити їх назад. Водій збилася з рахунку, потім забула що робити. Лікар попросив її порахувати від 9 до 1, вона сказала “дев’ять, вісім і так далі”. Показання свідка що їхав одразу за її машиною говорять про те що машина вильнула щоб мене збити. Отаке от.

Щодо цивільної частини то страховка водія довго опиралася і все розказувала що вони самі проведуть розслідування щоб підтвердити що мені насправді потрібно було усе те лікування. Дійшло до того що лікарні та швидка почали дзвонити мені і вимагати гроші, я всі ці дзвінки і листи спрямовува до адвоката. В кінці кінців (через 6 місяців) страховка водія погодилася сплатити усі мої рахунки і заплатити зверху мені щоб я підписав документ що у випадку майбутніх проблем не матиму претензій до них.

Що сталося б якби у водія не було страховки? Тут є кілька варіантів. По-перше, це моя автостраховка (оскільки це була авто-аварія). Навіть якщо вона не покриває все то у мене є медична страховка. Потім страхові якось би відшкодовували свої збитки з водія. І навіть у випадку якби у жодного з нас не було б страховки передбачений – у штата є спеціальний фонд звідки беруться гроші на лікування жертв аварій.

У мене зайняло 3 тижні доки я нарешті почав плавати, а ще через тиждень вже почав потроху бігати. Взагалі організм відреагував набором ваги за цей місяць і я повністю втратив будь-яку швидкість. Власне кажучи якби займався спортом то може і не помітив би що щось змінилося, а так безперечно видно що став важчим, повільнішим і менш витривалим. За розкладом у мене через місяць був тріатлон який я так і не зміг фінішувати (2014/05/31–Troika Triathlon).

Зараз залишилися маленькі шрами на лікті, два некрасиві і дуже випуклі шрами на плечі, в усьому іншому наче більш-менш добре.

Отаке от, так що будьте уважними!

Чим я займався в Windows Phone, або Windows Update

З квітня 2012 по лютий 2014 я працював у Windows Phone в команді яка називалася Device Update. В цілому я пережив 2 великі реорги (це коли перетасовують структуру команд і продуктів щоб оптимізувати взаємодію), але весь час моя команда була частиною того що умовно можна назвати командою ядра Windows Phone. Організаційно моя команда була споріднена з наступними:

  • Core – команда яка займалася тим що вирізала все що можна з ядра Windows 8 і намагалася це примусити працювати на телефонах. Також в їх задачі входило примусити працювати, або знайти чому не працюють драйвери від сторонніх виробників таких якQualcomm.
  • Security – на телефоні кожна програма що не є частиною ОС працює в своїй жорстко обмеженій пісочниці і не те що не має доступу, але навіть і не бачить ресурси (файли, диск, пам’ять, реєстр, мережа, …) крім тих про які їй дозволено знати. Система безпеки телефону не покладається на механізми десктопної Windows, а по суті заміняє її. Це необхідно тому що вимоги до програм на смартфоні абсолютно інші ніж до десктопних програм.
  • Network and Drivers – на телефоні свій стек протоколів для WiFi, Bluetooth і усього іншого, але виглядає це як частина ОС.
  • Device Update – моя команда яка відповідала за оновлення на телефоні що рештою дівізіона сприймалося як частина ОС.

Ще в Windows Phone існують такі великі команди як UI, Developers Platform, Services та інші.

Тепер невеличкий відступ про механізми Windows Update. Технологія ця існує доволі давно і добре обкатана в самій ОС, а відносно недавно і інші продукти почали оновлюватися використовуючи цей механізм. Але важливо не плутати з механізмом оновлення програм з магазину – це зовсім інша сутність ніяк не пов’язана з ОС.

Працює Windows Update приблизно так:

  • клієнт питає у сервера щось типу “що в тебе є для категорії Windows/Windows Phone/XBox/Office/…”. Сервер повертає список версій: Windows 6, 6.1, 6.2 і так далі.
  • Клієнт каже “о, а я Windows 6.2, що там у тебе є для мене?”. До речі оте 6.2 це версія ядра ОС.
  • Сервер повертає список так званих детектоідів. Це такі логічні умови типу “значення ось цього ключа в реєстрі знаходиться між A та B”, або “версія ось такої DLL дорівнює ХХХ”, або “мова встановленна в українську”. Ну ви зрозуміли. Причому умови можуть бути які завгодно, а їх перевірку виконують так звані провайдери що реєструються на клієнті. Є провайдери для файлів, ресурсів (версія ОС, розв’язок екрану, версія драйверів), реєстру і інші. Таким чином клієнт не має уявлення як перевіряти детектоїди і що вони означають, а просто викликає відповідні провайдери. Імена детекоідів містять провайдерів, щось типу “./system/hardware/monitors/1/resolution/width”.
  • Для тих детектоідів умова яких істинна серверу повертаються ідентифікатори, а сервер повідомляє які файли відповідають цим детекоідам.
  • Клієнт викачує файли і робить з ними що хоче. Зверніть увагу що ні формат файлів ні що з ними робити протокол не диктує.
    Насправді там може бути кілька рівнів категорій і детектоідів, детектоіди можуть мати складні і навіть вкладені умови, один файл може бути пов’язаний з кількома детектоідами і таке інше. Але суть думаю зрозуміла.
    До речі коли ви встановлюєте Windows ваша машина отримує випадковий номер від 1 до 100 що використовується виключно механізмом оновлення. Коли ОС за розкладом перевіряє оновлення вона повідомляє серверу цей номер і той може сказати “у мене для тебе нічого нема”. Це зроблено для того щоб зменшити наватнаження на сервер який щодня без перебільшень смикають сотні мільйонів клієнтів. Також це дозволяє перевіряти оновлення на мешній аудиторії, скажімо перший тиждень віддавати його лише 1% користувачів. А от коли ви заходите в Панель Управління і натикаєте “Шукати оновлення” там то ваша ОС каже серверу “кажи що в тебе є і не дивись на мій номер”.

Коли було прийнято рішення оновлення Windows Phone зробити доступними за допомогою Windows Update (це дозволило уникнути реалізації серверної частини та деяких інструментів) то виникло кілька проблем специфічних для смартфонів, деякі з них:

  • через те що батарею треба економити не можна постійно тримати у пам’яті процес яки лише раз на кілька днів буде перевіряти чи є на сервері оновлення.
  • для зменшення трафіку дерево категорій та детекоідів має бути нижчим, але ширшим.
  • файли не мають бути надто великими щоб у випадку поганого зв’язку не качати заново один і той же файл знову і знову. Ні, докачувати не можна, а чому – залишу вам як домашню вправу для самостійних роздумів Smile Підкажу лише що весь сеанс від першого звернення до серверу до завершення розпакувування останнього файлу має бути транзакційним.
  • через обмеження пам’яті не можна скажімо розпакувати нову версію DLL і почати її використувавати для нових процесів в той час як старі використовують стару версію.
  • через обмеження дискового простору не можна розпакувати оновлення і чекати до наступного перезавантаження телефону щоб замінити ними старі файли.

Із секретів можу сказати таке що на смартфоні (і не лише Windows Phone) встановленно дві ОС, одна спеціально для того щоб встановлювати оновлення на іншу. Тобто зі сторони пристрою процес виглядає приблизно так:

  1. Знайти і викачати оновлення на сервері
  2. Запропонувати користувачу встановити їх
  3. Розпакувати оновлення (по суті це не нові файли, а лише те що треба змінити в існуючих)
  4. Перезавантажити телефон в другу ОС
  5. Пропатчити оновленнями файли на робочій ОС (на тому диску де встановлено робочу ОС)
  6. Перезавантажити телефон в робочу ОС
  7. В процесі завантаження виконати програми що зареєструвалися як мігратори даних зі старої версії в нову

До речі Apple так і не подужала зробити нормальні оновлення для iPhone і користувачі тупо викачують імідж (тобто цілий знімок диску) робочої ОС. Для цього їм треба тримати порожнім місце розміром таке саме як диск робочої ОС.

Із секретів можу сказати що функція “повернути до заводських настроєк” не відновлює оригінальні версії файлів, а просто стирає все з диска на якому зберігаються настройки і файли користувача, а робоча ОС залишається без змін. Таким чином якщо ви встановили хоч одне оновлення то повернути телефон у справді заводські настройки можна лише повною його перепрошивкою. Алетернативою було б мати ще один диск з оригіналами файлів, але на це ніхто з виробників не піде – робити пристрій дорожче заради сумнівної користі…

Одна з переваг переводу Windows Phone на Windows Update полягає в тому що теоретично (нижче детальніше чому теоретично) можна викладати оновлення коли Mictrosoft має їх готовими та протестованими. Десктопна Windows так і робить. Але у світі мобільного зв’язку волю диктують оператори. Жоден оператор не погодиться продавати телефони якщо вони не зможуть контролювати що саме на них встановлюється. Саме тому Microsoft не може самовільно робити доступними навіть критичні оновлення. Кожне оновлення має детекоід “оператор має бути Х”. Apple диктує свою волю операторам, у них інша ситуація. Що стосується Android то там шаленна фрагментація ринку і ніхто не зацікавлений робити доступними оновлення, краще продавати телефони з оновленою ОС і тому Google віддала оновлення на відкуп операторам та виробникам телефонів. Тобто вони їх звісно роблять, але публікацією не займаються, кому цікаво той сам робить оновлення доступними.

Я особисто вважаю що Microsoft має найвдалішу модель оновлень, але нажаль ситуація на ринку не дозволяє її задіяти.

А тепер зі сторони того хто публікує оновлення, звісно теж не всі особливості:

  • треба визначити між якими версіями мають існувати оновлення. Якщо для Windows нормально мати ланцюжок 1 оновлюється в 2, 2 оновлюється в 3 і так далі та ще й з перевантаженнями між оновленнями то для телефонів це не підходить: забагато викачувати, та і клієнти викинуть телефон якщо той почне перезавантажуватися кілька разів. Тому якщо вже опублікували оновлення з 1 до 2 то треба буде публікувати і 1 в 3 та 2 в 3. Ну і так далі.
  • після того як готова чергова версія (наприклад щоденний білд) треба не просто згенерувати оновлення для усих існуючих версій, але і розуміти які оновлення для чого та якось їх ділити на пакети. Наприклад у телефонів на відміну від десктопів розв’язок екрану фіксований, а тому оновлення для 600х800 та 600х1024 треба публікувати як окремі навіть якщо це єдине чим вони різняться. Додайте сюди мови (інтрефейсу, клавіатури, голосу і так далі), країну і ще багато всього і раптом з одного білда у вас виникає оновлень на кілька гігабайт.
  • до речі клавіатура (та деякі подібні речі) дуже цікавий приклад. Оновлення усіх можливих мов клавіатури ставити на кожен телефон не має ніякого сенсу, а коли користувач додає собі скажімо українську клавіатуру то її можна встановити лише з повної версії файлу, а не з патчу. Таким чином деякі оновлення містять як нові версії так і оновлення і використання того чи іншого визначається складними умовами.
  • оскільки смартфони захищені доволі серйозно то все що публікується має бути пошифровано і захищено сертифікатом який періодично закінчується (доволі часто).

Тепер подумає які ще є особливості в публікуванні оновлення. Скажімо MIcrosoft має нову версію до якої хоче обновити телефони. Будується імідж з якого виробники, наприклад Nokia, вибирають для кожної моделі саме те що їх цікавить. Десь не потрібна фронтальна камера, десь NFC, десь контроль трафіку, десь ще якісь фічі. Після тестування цієї версії виробник повертає імідж який вони модифікували і довопнили своїми компонентами. Тепер імідж треба підписати, згенерувати оновлення для попередніх версій і віддати операторам. Оператори вимагають гроші за тестування кожного оновлення (сотні тисяч долларів) і тому так часто як для десктопа виставляти оновлення не вийде. Власне з того що я бачив оновлення з’являються у доступі приблизно через рік після того як їх розробка завершена. Навіть зараз на наших Lumia 920 тa 1520 є не все що мав на своєму розробницькому телефоні 2 роки тому.

Так чим же займалася моя команада? А ось чим:

  • Інструменти які в процесі білду генерують оновлення для попередніх версій.
  • Публікація оновлень для усіх бранчів (їх було більше 150 на 2000 програмістів) теж в процесі білду. Таким чином розробники могли прошити свій телефон своїм бранчем і щоранку отримувати апдейти для нічного білда, або пропустити кілька днів і отримати апдейт що перестрибував кілька версій. Я в основному цим ось і займався.
  • на пристрої – частина що сканує, скачу і готовить оновлення
  • частина другої ОС що власне виконує оновлення
  • фреймворк для клієнтських міграторів данних

Ось, поки на цьому зупинюся. Хотів написати більше, але вже і так багато вийшло. Задавайте питання якщо є які.

39

Треба ж щось написати, якийсь звіт чи що :)

Число якесь неймовірне… Не те що б мене шокувало те що вже скоро 40, просто з дня в день не думаю про те скільки мені років, а коли доводиться згадати то “ой, ну ніфіга ж собі”!

Якось так склалося що у мене і Олени, краще скажемо у нашої родини, більшість друзів помітно молодші за нас. Ну тобто у нас звісно є і друзі нашого віку, є і старші, але більшість все ж таки молодші. Про що це говорить? А хто його зна про що воно говорить. Хтось скаже що це показує що ми молоді духом, хтось скаже що ми ще не подорослішали. Я ж скажу що, по-перше, так склалося, а, по-друге, наші інтереси та вподобання переважно там де інтереси молодших за нас людей.

Що ще сказати? Дивлюся назад і в принципі є речі які приємно згадувати: люди, ситуації, події. Є таке чого якби давали другу спробу то намагався б уникнути, але якось усе погане розмилося з часом і особливих емоцій не викликає. І аж солодке тремтіння від того що ще чекає по переду. Що там буде не знаю, та і планувати більше ніж на кілька днів не люблю, але знаю що будуть ще приємні моменти і цікаві люди які згодом стануть приємними спогадами.

Також дякую усих хто мене читає, коментує, слухає та просто про мене знає. Без вас на цій планеті було б не так кльово проводити час :)

Прохання до вас є. Якщо знайдете натхнення написати кілька речень то напишість що з мої вчинків та слів вас колись здивувало. Без оцінки добре чи погано, прото те що викликало подив чи здалося не надто адекватним. Питаю з ціллю може пригадати щось про що забув давно. Буває от тобі розказують якусь історію з твоєю участю, чи що ти колись сказав що когось сильно зачепило, а ти навіть не пригадуєш такого. От і тут може щось таке буде.

Подорож в Україну – червень 2014

Подано у вигляді короткого звіту…
На тиждень злітав в Україну. Нагода дуже нерадісна. Якщо коротко то мій батько дуже сильно і несподівано захворів, це сталося так зненацька та з такими наслідками що я злякався. Поговоривши з мамою вирішив що треба їхати: і їй трохи відволіктися від усих проблем, і може чимось допомогти, і батькові дух підняти.
Квитки на літак виявляється купити на наступний день не так просто. Не кажучи про ціну найближче що можна придбати це квитки через 2-3 дні. Крім ціни (1900 замість звичайних 1200 доларів) треба ще й дивитися на тривалість перельоту та кількість пересадок – якось ми летіли з двома пересадками більше 20 годин і ноги так пороспухали що ледь в кросівки влазили. Та і взагалі некомфортно.
Вдалося знайти переліт за 13 годин в одну сторону і за 15 годин в зворотню. Я рекомендую літати в Сіетл виключно через Амстердам – добре спланований аеропорт при усих своїх розмірах дозволяє без проблем дістатися вчасно з одного гейта на інший. Політ Сіетл-Амстердам зараз триває 9 годин (раніше було 10) і якщо це Аеробус 330 то проходить доволі комфортно. Літаки ці зараз обладнані тач-скрінами в спинках сидінь і надають хороший вибір фільмів, ігор та музики. Хоча звісно краще заснути як вийде.
Літак з Амстердама в Київ летить близько 3 годин (Боінг 737 в моєму випадку) і якби не втома то можна сказати що проходить політ дуже легко.
В Борисполі все стало якось цивілізованіше і швидше. От тільки мою валізу не привезли в моєму літаку. Довелося заповнювати спеціальну форму і далі є два варіанти: або я повертаюся в аеропорт через 5 годин зі сподіванням що її привезуть наступним літаком (ніяких гарантій), або її через кілька днів доставлять на вказану адресу. Знаючи що “кілька днів” легко розтягуються на місяць вирішив спробувати повернутися.
Поїхав на залізничний вокзал (дякую усих хто підказав автобуси SkyBus що за 50 грн довозять до вокзалу) і купив квиток на нічний Київ-Дніпропетровськ. Не дивлячись на якусь начебто кризу в Україні квитків ні на купе ні на СВ не було і довелося їхати на боковій у плацкарті.
Назад в аеропорт, чекаю, чекаю, он вже бачу свою валізу наче, возять її туди-сюди. Через десь 2 години запрошують всередину і починають ритися в ній. Ну по ходу виявляється що вже американці її обшукали (всередині лежить папірець від TSA і один замок більше не замикається). Нічого не знаходять, їду на вокзал.
Тут мене вся ця метушня, переліт і переживання накривають і починається легка паніка. На щастя знайомі друзі знайшли час приїхати і провести зі мною деякий час за розмовами перед відправленням потягу. Дуже вдячний!
Зазначу ще що з минулого року Києв змінився. Ні, не зовні, хоча це теж є, а якось стало багато, просто дуже багато іноземної мови, практично усі до кого звертався українською у відповідь починали говорити хоча б приблизно українською (а рік тому більшість ще говорила російською), у людей якісь обличчя чи то більш піднесені, чи просто світліші. Проте все ще брудно, погані дороги, жахливе вождіння автівок. Тим не менш зміни мені сподобалися.
І ось я нарешті в Жовтих Водах. На жаль ні з ким особливо побачитися не встиг, не до того було. Забрали батька з лікарні, допомогав мамі. Секрет у тому щоб не давати впливати на себе нерадісним думкам у тому щоб постійно бути чимось заклопотаним: то в магазин піти, то з кимось зв’язатися з якогось питання, то ще щось.
Ось ці кілька днів і пролетіли, час їхати назад. Оскільки минулого разу Дельта зробила нам сюрприз перенесши наш рейс на кілька годин раніше (так, саме раніше) вирішив бути у Києві хоча б за пів-дня до польоту.
Новий швидкісний (і треба сказати дуже непоганий) Хюндай за 4 години діставив мене з П’ятихаток у столицю. А далі відвідини Майдану (чесне слово вже час розібрати барикади), Андрієвського та в кінці дня зустріч з кількома друзями. Спілкування на різноманітні теми знову допомогло розвіятися, знову дякую.
А далі мене довезли до аеропорту (дякую знову!) де я в процесі розмови зрозумів як мало питав інших про те їх якні справи і що у них відбувається в житті. Ну та вже вибачайте.
Літак швидко доніс мене в Амитердам, а потім і в Сіетл. Дома вже ліг спати десь о першій дня, Олена розбудила мене о восьмій вечора і примусила поїсти, далі я миттєво вирубився знову і проспав до наступного ранку. І на роботу…

Спогади про Вашингтон

Доки я тут після аварії сиджу дома у перев’язках і ковтаю пігулки захотілося згадати про щось приємне.

 

Свого часу я писав про нашу першу поїздку в Нью-Йорк влітку 2009-го року. Так от по дорозі додому ми на пару днів заїхали в гості до друзів які мешкають недалеко від столиці США.

 

Їхали ми з НЙ автобусом, якраз з Таймс Скверу де автобуси підбирали людей навпроти музею воскових фігур серед натовпу туристів, тограшів, забігайлівками з їжею, рекламою, машинами і шумом, галасом і гудінням. Їхали ми 5 годин, але подорож була доволі комфортна: зручні сидіння, втомлений, в автобусі тихо, прохолодно і навіть туалет є.

 

Сам Манхетен, а потім і НЙ за вікном закінчився доволі швидко, потім пішли якісь індустріальні види, а заними зовсім вже українські річечки, посадки та поля.

Від НЙ Вашингтон відрізняється практично усим, це інший світ.

 

Почнемо з метра. Вашингтонське метро незрівнянно чистіше і просторіше за Нью-Йоркське. Велетинські бетонні ангари, широкі перони, чисті і комфортніші вагони. Недолік лише один – усі станціє абслютно ідентичні і безликі. Навіть реклами здається ніякої нема.

 

Наступне що вразило – кількість людей у костюмах. Це в принципі нормально враховуючі кількість різних державних установ навколо (з яких власне і складається місто більше ніж на половину). В метро вранці та в кінці робочого дня натовп у костюмах та кроссівках виглядав доволі незвично.

 

Саме місто вражає чистотою, затишністю і кількістю туалетних кабінок майже на кожній вулиці Smile 

Крім Білого Дому, Капітолію та інших ознак державності інтерес представляють собою музеї. Музеїв тут багато, розташовані вони буквально один за одним і вхід у низ безкоштовний. В деяких з них стоять коробки для пожертв.

 

З Білим Домом все було доволі банально, навіть розчаровуючи – просто підходиш до забору з іншими туристами, не зупиняють, не обшукують.

Та і взагалі всі ці найвідоміші пам’ятники та будівлі розташовані доволі близько одне до одного і між ними можна пройтись пішки.

А на галявинках біля пам’ятників народ валяється на траві, грає у футбол, або влаштовує якісь демонстрації-протести.

 

Саме місто крім як з пам’ятників, музеїв, парків, метро, Білого Дому, Капітолію та Центрального Вокзалу складається з будівель різних державних установ та агенція. Це і ЦРУ, і податкова, і скарбниця і все таке інше.

Ми купили квитки на туристичний автобус який колами їздить містом і зупиняється біля найбільш цікавих місць. Квитки діють 2 дні і можна спокійно відвідати найцікавіші місця.

 

З усих музеїв нам найцікавішими здалися музей Натуральної Історії та Аерокосмічний. В них ми і провели найбільше часу.

 

В музеї Натуральної Історії найбільш цікавими є чучела та кістки різних тварин, в тому числі давно вимерлих. Але є там і інші виставки – наприклад різне каміння та кристали.

 

 

 

А для любителів авіації та космосу Аерокосмічний музей стане неймовірним подарунком: літаки та їх фрагменти, скафандри (в тому числі і радянські) і навіть такі речі які не використовувалися на практиці як радянський скафандр для експедиції на Місяць.

Навіть є фрагменти кабін літаків та космічних апаратів у які можна зайти та оцінити тісняву в якій доводиться працювати космонавтам.

 

 

 

 

 

Більше світлин дивіться в альбомі.

Взагалі треба сказати що якщо у вас є така можливість то Вашингтон це місто яке варто відвідати і провести в ньому 2-3 дні. Це місто унікальне тим що фактично є одним великим музеєм-парком з елементами реального міста.

До побачення, Вашингтон!

 

Вітаю, Сіетл!

Усі світлини – https://onedrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%2132915#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2132915.