Автор: Oleksandr Golovatyi

Microsoft: автомати з газіровкою

Цей пост можна вважати доповненням до старого посту Їжа в Microsoft.

До речі хочу ще зауважити таку цікаву деталь щодо різних кока-кол: в США їх називають “сода” або “кола”. Це і буде аналог нашого “газіровка”.

Взагалі як я вже писав на кухнях стоять холидильники з різними колами, газованими напоями та молоком. Останнє ж віяння – автомати з газованою водою.

Хто бував у американських фаст-фудах (а хто не бував почитайте ще ось це – Фаст-фуд в США) той бачив такі машинки з кранами з різними напоями. Тобто на касі ти коли купуєш “колу” не уточнюючи що саме то отримуєш просто великий стакан. А потім з цим стаканом ходиш до автомату і наливаєш собі чого завгодно із запропонованого. Кількість походів не обмежена, ніхто не слідкує Smile І там же є спеціальна “педалька” для криги.

Ось подібні автомати, але набагато крутіші почали ставити і в МС. До цього чув що в деяких кафетеріях вони є, але ось їх встановили і в столовій того комплексу в якому я працюю.

Що ж там такого незвичного? Та власне вибір. Кожен з напоїв має основний смак і цілу купу варіацій про які я особисто ніколи і не чув. Як вам наприклад вишньова фанта без цукру? А мені сподобалася лаймова фанта (зелененька). Ну і змішувати гурманам ніхто не забороняє.

Ну і просто так. Машинки для кави. Теж стоять у кожній кухні. В моїй будівлі є по одній кухні на поверх і там стоять по 2 машини – старбакс та сіетл кофі.

Зверху кожної 2 відсіки: звичайні та декофеінуті зерна. Можна змішувати. Жирні коричньові розводи на лівих баках то якраз від звичайних зерен, можна побачити наскільки вони свіжі. Міняють/досипають їх як я бачу раз на пару днів.

UPD Feb 12, 2014. На прохання у коментарях додаю фото з чаями:

Спогади про Нью-Йорк

Нью-Йорк, Нью-Йорк – це щоб ви знали не двічі повторена назва міста, а назва міста і штату. Щось типу “Дніпропетровськ, Дніпропетровська область” Smile

 

Захотілося згадати про цю подорож що ми її робили влітку 2009-го року, переглянути світлини. Якраз і нагода перенести пост в новий блог.

 

Прилетіли ми тоді в НЙ піздно вже ввечері, було темно і з аеропорта сіли в таксі. Таксі до речі там не просто так, а стоїть черга ціла і білетер питає куди їдеш, виписує “квиток” з ціною за поїздку і садить в машину. Таксист всю дорогу нам нив що ціна на квитку занадто низька і білітер 100% помилився. На що я йому казав що ну типо давай повернемося поміняємо, на що він мені – та ладно, я вже тебе за дешево довезу, і через секунду знову те саме – ціна непроавильна… Їхали ноччю і доки не опинилися на Манхетені враження були якісь не такі геть як очикувалося – темно, глухо, якась пром-зона…

 

Перші враження від міста теж чесно кажучи не дуже: брудно, неймовірно брудно, вздовж тротуарів мішки зі сміття під вечір складаються в барикади що повністю відгороджують дорогу від тротуару. Проте нема відчуття що ти в багатомільйонному місті. Так, людей дуже багато, але якось не відчуваєшся загубленим.

 

Потім приходять інші враження: усе старе і побите-покоцане, неймовірно брудне метро, калюжі, таргани, сморід і бомжі. Ну і страшенно тісно і дорого ще.

 

І лише під кінець другого дня починають з’являтися якісь позитивні враження. Помічаєш що не дивлячись на шаленний темп життя та незлічений натовп на вулиці завжди можна знайти затишне і красиве місце щоб перепочити. Починаєш помічати що місто на диво зелене, що багато старих будинків і як органічно іх вписано між сучасними хмарочосами. Приходе розуміння масштабів – спроруди просто неосяжних розумом розмірів.

 

Їздили ми туди не просто самі по собі, а ще й зустрілися з друзями до яких потім заїхали у гості на кілька днів по дорозі з НЙ.

 

Ну і також походили по музеях. На Статую Свободи дивитися не їздили бо ті ж таки друзі нам порекомендували не витрачати на неї час у чергах. Ми в принципі і не шкодуємо – ще буде нагода.

 

Музеїв в НЙ багато і вони там дуже цікаві. Такі місця як скажімо музей сучасного мистецтва навіть за один день не подивишся нормально враховуючи кількість залів та експонатів, а особливо широту охвату.

Так, там можна фотографувати, але без спалаху. А в деяких залах висить табличка що саме ось тут не можна.

 

Різне сучасне і іноді авнгардне мистецтво, скульптура, меблі, фотографій та інше. Багато цікавого, багато всесвітньо відомих творів, багато якось сміття в якому не так і легко побачити хоч щось ватре уваги.

 

Наскільки я пам’ятаю у більшість музеїв вхід за ціною яку сам ти готовий дати за квиток – хочеш 5, а хочеш і всі 50 доларів на вході даєш і все. Гроші йдуть на утримання музею, але звісно відвідувачі покривають лише частину витрат, усе інше платить місто. Інакше ціна була б більше 100 доларів мабуть якби музеї виключно за рахунок продажу квитків виживали.

 

До речі кілька з найцікавіших музеїв розташовано майже впритул до Централ Парку, а це означає що можна за один день і знаменитий парк відвідати, і ще й в музеї забігти.

 

Ще одна особливість Манхетена (не буду казати НЙ бо не знаю як воно в інших района міста) в тому що ось наче весь натовп, шалений рух на дорозі, метро, машини, життя вирує… І звертаєш ти у провулок, а там наче сонне царство – дерева, запарковані машини, старі будинки і жодної душі на вулиці, і тихо…

 

Окремо треба сказати про метро в НЙ. Це щось хтонічно жахливе. Метро у Києві просто палац стерильності. Зважаючи на те яке старе метро у НЙ можна якось легше до цього ставитися, але все одно… Вузенькі сходи під землю залиті чимось смердючим, вузькі брудні покоцані і запльовані платформи, якісь фріки з усих боків, перше враження просто шокуюче.

А ще тоді Олена носила брекети Smile

 

Проте потім помічаєш інші речі. Так наприклад у кожному напрямку ходить кілька потягів метро: один зупиняється на кожній станції, інший через 2-3, а ще один по 5-6 за раз пропускає. Тому метро там більше схоже на підземний вокзал з кількома коліями. Проте довозить до місця дуже швидко.

І ще на диво у вагонах метро тихо, ну у порівнянні з києвським метром принаймні.

Ось там вдалині з Бруклінського мосту видно знамениту Статую.

 

В деяких місцях метро виринає з під землі і несеться на стовбах на рівні вікон будинків. Навість здається що як висунути руку з вікна то можна буде щось поцупити з квартир мимо яких їдеш – наскільки близько. Не можу навіть собі уявити який там гуркі та тряска щоденна в тих квартирах. Проте мабуть не так дорого як в тихішому житлі жити.

 

Засилля іспанської теж дуже кидається у вічі. На вулиці, на оголошеннях та написах, на вивісках та газетах. Тоді це для нас було дивиною, в Сіетлі практично усе англомовне, але після Каліфорнії та Мексики мабуть вже не так би вражало.

 

А ще ми їздили на Бруклінський міст.

Над дорогою по якій гасають машини ще є один поверх – дорога для пішоходів та велосипедистів. Туристів там немало треба сказати і зловити момент щоб сфотографуватися не просто.

 

З цього мосту хороший вид на місто і на острів на якому і стоїть та Статуя Свободи. До неї кажуть треба спочатку пливсти паромом, потім відстояти у кількагодинній черзі, потім ще сек’ютрі якесь проходити… Коротше нам і без того вдалося стільки вражень отримувати що ледь з вух не вилазило.

А ще в НЙ неймовірно наглі білки. У нас тут їх теж багато, але наші страшенно полохливі і тікають дуже прудко з найменшого шуму. Там же вони не лише не тікають, але і підходять до людей щоб випросювати щось смачненьке, або нагло переходять доріжки в тому ж Централ Парку навіть не дивлячитьс по сторонах. Там ще зберіглися місцеві чорні і кудлаті білки яких в наших краях вже повністю витіснили завезені колись з Європи сірі білки.

 

Центральний Парк – місце уславленне у безлічі книжок та фільмів. Фонтани і озерця, доріжки між деревами та великі галявини. Народ там бігає, катається на велосипедах, загорає, влаштовує пікніки та розважається. Це фактично центр Манхетена, парк оточено музеями та хмарочосами. Розмірами він десь зо 3-4 квартали.

 

Великим розчаруванням може бути зоопарк в цьому парку про який йдеться в мультфільмах “Мадагаскар”. Ні левів ні жирафів там нема, зоопарк крихітний, забитий людьми так що пройти просто нереально. Та і з тварин там здається одні пінгвіни та тюлені якісь що як дурні гасають у басейні з холодною водою. Ну та правильно – у мультику ж показали що всі тварини втікли Smile

 

А ще ми побували в Сохо – районі молоді та студентів. Тісні вулочки, старі будинки на 3-5 поверхів, маленькі парки де грають в шахи під джаз вуличних музикантів. Книжкові крамнички та крихітні кав’ярні ще додають колориту.

Дуже затишний район в якому геть не відчувається що ти у великому місті. Ось там би десь може і можна було б поселитися.

 

Гуляли ми так і роздивлялися, аж доки не дісталися Батері парку – галявина на південному краю Манхетена. Це якраз був день незалежності і все було забито народом. Ми знайшли місце і теж там посиділи дивлячись на феєрверк та пропливаючі мимо розцвічені кольорами короблі.

 

Окремо треба сказати про Таймс Сквер. Місце, вірніше площа, просто запружене туристами так що треба постійно лаврувати між людьми. Як у вихідний день на базарі Smile

Усі практично ходять задравши голови неба і відкривши рота. Причина в тому що там така неймовірна кількість реклами і вона таких неосяжних розмірів що уся площа світеться наче на дворі білий день, а не середина ночі.

 

Не дивлячись на наявністі світлофорів на перехрестях синхронно з ними працює поліція. Потік народу такий що вони регулюють не лише машини, але і потоки пішоходів. Взагалі не розумію нащо може знадобитися їздити там машиною – одна зі станцій метро виходить просто на площу.

 

Від натовпу, галасу та яскравого світла втомлюєшся дуже швидко і хочеться мерщій втекти у якесь тихе місце. Хоча побувати б тут на Новий Рік коли уся площа рахує секунди до нового року хотілося б Smile

 

Ось такі в мене спогади про НЙ залишилися – розміри неймовірні, натовп незліченний, шаленний мурашник, але дуже, дуже різний і не схожий сам на себе у кожному районі.

 

Місто великих грошей, великих амбіцій, яскравих людей, великих цін і збережених традицій та острівків культури і старовини.

 

Місто музеїв, парків, затишних сонних вуличок, брудного та розгалуженого метра, хмарочосів та усих мов і культур.

 

Усі фотографії тут – https://skydrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2130090&v=3#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2129949.

Пошук житла…

Так, ви правильно зрозуміли – деякий час тому ми прийняли рішення що час шукати своє житло і почали цим займатися. Ну і відповідно трошки про цей процес та пов’язані з ним речі.

Відповідаючи на питання про громадянство та купівлю власності в США – не треба бути громадянином щоб купити щось в США. Навіть не обов’язково перебувати на території США щоб купити собі якусь хатинку. Так що ти, любий читачу, маєш можливість придбати собі якусь дачу скажімо у Флориді на чесно зороблені в Україні гроші.

Світлини тут виключно для того щоб вам не нудно було прокручувати текст Winking smile

 

Почати мабуть варто з того що умовно житло можна поділити на 3 види:

  • квартира – підходить людям які хочуть жити у великих містах близько до усього і не хочуть займатися облаштуванням прелеглої території, екстер’ру та іншими речами. До недоліків можна віднести доволі високу ціну при меншій площі, високі місячні виплати у загальний котел – як у вас прорве труби чи потече дах то платити будете не ви самі, а платити будуть із спільного фонду. Виплати такі можуть легко сягати тисяч доларів на рік. З одного боку наче безпека яка-ніяка, а з іншого виплати доволі високі, уникнути їх не можна та і не завжди вони витрачаються так як ви хочете. До того ж правила проживання можуть бути жорсткими – не шуміти, у деяких не можна мати пральну машину в квартирах чи тварин. Не кажучи вже про те що чим краще будинок тим важче туди потрапити – потрібні можуть бути рекомендації з попередніх місць проживання, можливо навіть підписані документи від сусідів що вони не проти щоб саме ви поселилися. Ну а здавати квартиру таку буде ще важче.
  • таунхаус, або міський будинок – це такий будинок де бокові стіни фактично відсутні і він з’єднаний з іншими такими ж будинками. Такі будинки як правило доволі вузенькі і кількаповерхові. Ціна менша, але відсутність галявинки та часто гаража (хоча в Сіетлі багато де навіть окремі будинки не мають гаражів) дещо ускладнює ситуацію. Ну і знову ж ті самі побори у спільний фонд та правила – скажімо ви не можете за власним бажанням перефарбувати стіни так щоб вони кольором відрізнялися від усього комплексу. До того ж виплати йдуть на такі речі як  утримання клумб, доріжок та ще чорті чого.
  • будинок – огорожений двір (хоча б і крихітний – у дорогих районах будинки займають усе місце від забору до забору і дивляться вікно у вікно). Є свій двір, часто гараж на пару машин, можна робити що заманеться. Проте і ціна вища і роботи по утриманню його незрівнянно більше.

Отже ми подумали і покрутили і вирішили що хочемо свій будинок з клаптиком землі, не в Сіетлі, але не надто далеко від роботи та цивілізації взагалі. Визначили бюджет і почали пошуки…

Ще треба зауважити що продаж-купівля будинків зарегульована в США нейомовірно і якщо не влазити у якісь ризиковані афери то попасти у неприємну ситуація доволі складно.

 

Які ж будинки є на ринку? Ну якось так:

  • нове житло від будівельної компанії – новеньке, з гарантією, але дороге (скажімо те що у власника можна купити за 400 тисяч у цьому варіанті буде коштувати 700). Компанії такі зацікавлені продавати якомога швидше, а тому будують поближче скажімо до Майкрософт і виходять великі будинки “від забору до забору”, але поруч з роботою.
  • клаптик землі – треба розуміти що найбільшу частку в ціні будинка складає саме ціна землі. Скажім будинок ціною в 500 тисяч можна побудувати за 50-60 тисяч, все інше йде за землю. Власне якщо купити ділянку і будувати самому то вийде у підсумку скоріше за все дешевше, але мороки стільки (та ще й нешвидко все це буде) що мало хто насправді таким заморочується.
  • будинок від власника – люди пожили кілька років, потім з якихось причин вирішили продати житло. За порадою агента з продажу приводять його у нормальний вид (що завгодно від перефарбовування стін до заміни криші) і виставляють на ринок за своєю ціною. Потенційні покупці з агентом з купівля відвідують і роздивляються будинок і оцінюють його для себе.
  • Швидкі продажі – коли з якихось причин будинок повертається банку (власники приаинили сплачувати кредит) то банку треба якнайшвидше продати таке житло щоб повернути собі гроші. У банка нема задачі заробляти на цьому, їм аби своє відбити. Скажімо ви купили будинок за 500 тисяч, 200 з них виплатили, а потім припинили. Банк виставить будинок за 300 тисяч щоб продати його якомога швидше, потім ще ціну знизить. Ризик у тому що в будинку можуть бути якісь проблеми які банк не буде братися виправляти, на будинку можуть бути комунальні борги (компанії не паряться з відстежуванням людей і просто усі рахунки виставляють тому хто зараз є власником, тобто борги на будинку) і ще що завгодно.

Наш вибір – покупка у власника. Це означає не надто новий будинок, але ми можемо домовлятися про ціну, необхідні доробки та бути певними що на будинку нема боргів.

За розмірами найменьше що можна знайти у районах які нас цікавлять це мабуть 3 спальні, 3 ванни, кімната для гостей, кімнати для родини, кухня, столова, гараж, … Щось менше тут просто не будують просто через те що важко продати потім буде. Навіть родина з 2 людей не буде ризикувати купувати менше житло з тих же міркувань – коли прийде час продавати його то зробити це буде важко. Враховуючи те що в американських родинах або 0, або 3-5 дітей будинки з п’ятьма спальнями мабуть найпошириніші.

Місцезнаходнення будинку теж важить: щоб близько до торгівельних центрів, але не впритул (кілометрів 5 – ідеально), щоб близько до хорошої школи, але теж не впритул. Школа важить бо діти ходять в школу за місцем проживання. А оскільки школи фінансуються з податків людей що живуть в прилеглому районі то житло біль хороших шкіл дорожче. І навпаки – чим дорожче житло тим краще школа. Нормальна річ для родини переїхати в інше житло коли дитині треба йти в початкову/середню/старшу школу так щоб опинитися саме у хорошій школі. Ну і інші речі як близкість до парків, швидкісних трас та інше теж важить.

Знаходимо агента з купівлі з яким почуваємо себе впевнено – агент має давати осмислені рекомендації, а також деталі колі потрібно і пояснювати як все працює. До речі агенту покупець не платить, вони заробляють з продажу, а отже можна працювати з кількома агентами одночасно та міняти їх за бажанням. Тобто той хто продає будинок потім сплачує податок штату та відсотки агентам з продажу та купівлі. Наскільки я розумію з продажу будинку за 500 тисяч в нашому штаті десь 30, а то і більше продавець віддасть. Можна звісно і без агентів, але тоді доведеться сплатити ще додатковий податок Smile

Проблема лише в тому коли знайти час щоб дивитися будинки. Це як правило робочий час і особливо не накатаєшся бо працювати не буде коли. Але 3-5 будинків за тиждень можна переглядати не напружуючись. Можна і більше, але з’являється така проблема що забуваєш що де було, що сподобалося, а що ні. Тому будинки які для себе позначив як перспективні доводиться переглядати по кілька разів.

 

І от нарешті покупець готовий. Подає свою пропозицію продавцю (вірніше його агенту). Найвдаліший випадок це коли ваша пропозиція єдина, але не завжди так виходить. З одного боку ви можете запропонувати нижчу ціну, а з іншого власник може не прийняти її, або надати перевагу іншій пропозиції. Ось покупець каже вам що ваша пропозиція прийняти. Тепер у вас є кілька днів на інспекцію – на цей час будинок зникає з ринку. Для інспекції краще за все найняти спеціаліста який складе детальний документ з усих знайдених проблем: там можуть бути і дрібниці як дірочки в сітці від комарів, так і серйозні проблеми з опаленням, дахом, або необхідністю щось зробити на випадок повеню та родоном у підвалі. Ціна інспекції приблизно 500 доларів. Далі за результатами інпекції домовляєтеся що власник виправить, а за що скине ціну. Хоча знову ж таки власник може вам відмовити. Ну або ви можете відмовитися від будинку.

Але ще до того як ви подали пропозицію вам потрібен документ з банку що вам готові надати кредит на суму покупки (це для того щоб продавець не ризикував приймаючи вашу пропозицію). Найбільш стандартна практика тут це виплатити 20% суми одразу, а на іншу брати кредит. Але можливі варіанти коли ви платите 10% суми, берете на 80% кредит і ще 10% кредит під вищій відсоток. Тут треба розуміти що продавцю вигідніше отримати готівку якомого раніше, тому іноді можна трохи знизити ціну давши більше 20% одразу.

Ціна на кредит залежить від економічної ситуації та вашого кредитного стану. Колись я писав про користування кредитками тут (Про кредитні картки), так от одна з причин користуватися кредитками регулярно полягає в тому щоб заробити собі хорошу кредитну історію і отримати дешевий кредит. Зараз при близькому до ідеального кредитному стані можна отримати кредит на 30 років під 4.5%, а ще скажімо рік тому такі самі кридити давали під 3.75%. Проте відсоток кредиту можна змінтит з часом, але про це якось іншим разом (UPD 2016/09/17 – Про рефінансування будинку). Банк що дає вам кридит вимагає різні документи типу стану рахунків з усих банків, звіти зі сплати податків, дзвонить на роботу щоб підтвердити що ви дійсно там працюєте та інше. Скажімо ви знайшли будинок за 500 тисяч. Тоді ви платите одразу 100 тисяч, а за 30 років ви виплатите банку 550 тисяч (сподіваюся всі пам’ятають що таке складний відсоток?). Це означає що в місяць платня банку буде складати 2200+. Звісно можна достроково виплачувати  кредит зменшуючи тим самим термін, а відповідно і усю суму.

Крім платежів за воду, електрику, газ (у кого є) та сміття ще доведеться платити за страховку (банк не дасть кредит без цього) та податок місту. Коротке пояснення: коли мешканці міста голосують за те що хочемо новий парк, велодороіжки та фестиваль маріхуани місто бере під все це кредит у банка на наступний рік. А оскільки у міста своїх грошей нема то тепер всі мешканці міста сплачують податок місту який обчислюється як відсоток від вартості житла. В нашому Кіркладні за будинок в 250 кв. метрів (2 поверхи) на ділянці в четвертину футбольного поля за рік доведеться платити 3.5 тисячі.

Оскільки самому буде забагато мороки моніторити усі банки та надавати усім дані простіше включити в процес агенство позик. В результаті позику саме вони вам і надають і їм ви все і повертаєте, а з яким вже банком вони там працюють можна навіть і не цікавитися.

 

Ну ось на цьому наче і все, питання?

Чайові в США–дурацька дурість

Одна з найдурніших і найнезрозуміліших речей в США для іноземців – це правила і принципи чайових.

Перше що треба зауважити це те що ми з ними по різному розуміємо значення слова “чайові”. Для нас це щось що ми добровільно платимо зверху за неочикувано якісне (і доречне) обслуговування. Таксисту який не набридав блатняками у салоні і допоміг донести сумки логічно давати чайові, офіціантові який просто приніс ваше замовлення можна і не платити додатково зверху – за що?

У них же логіка така: офіціанти працюють на мінімальну зарплатню і недодані чайові це крадіжка з їхнього заробітку. Тобто розумієте що відбувається? Зарплатня офіціантів наскільки мала що якби не розрахунок на чайові то працювати і не окупиться. З точки зору американців чайові це додаткові 15-20%% які ти просто платиш за те що їси не дома. Більше того – як правило офіціанти скидаються чайовими і діляться ними з поварами та іншими. Таким чином недодані чайові можуть їм ще і в мінус піти. Коли ти даєш погані чайові то в очах американців ти падаєш нижче ніж якби привселюдно обісрався. Ні, я не жартую.

Неймовірно тупа система як на мене. Ну та більшість традицій якими дорожать люди не меньш тупі.

Який же розмір чайових вважається пристойним? Колись, як мені розказували, прийнятним було давати 5% від рахунку, зараз ще 15% вважається нормою і часто можна почути що треба 20% зробити нормою. Це якесь божевілля яке не зрозуміло як спинити, тим більше що 99% населення не розуміє що це ненормально.

Проте деякі ресторани та бари вписують чайові (як правило 18%) автоматично у рахунок на групове замовлення. Що таке групове замовлення це вже кожен визначає сам: десь це від 6 осіб за столиком, а десь і від 3. Європейці взагалі кажуть що треба зробити як в Європі – вписувати 15% в рахунок по замовчанню.

Австралійці розказують про їхню систему яка виглядає найлогічніше: чайові не обов’язкові і не платяться автоматом, але за хороше облуговування люди таки лишають гроші. Тобто нічого не лишити зверху це нормально, це означає що обслуговування було не краще того що ти очикував.

Кому ж давати чайові, а кому ні? Тут все ще складніше. Офіціантам, перукарям, таксистам платять, а от в тому ж МакДональдсі чи водію автобуса – ні. Ви б могли подумати що платять за індивідуальне обслуговування, але ж ні! Якщо рівень обслуговування не дотягує щоб за нього винагороджувати ви все одно не маєте морального права не платити.

Так само не платять людям що ремонтують машини чи міняють скло у вікнах. Але ви не повірете – на багатьох інтернет-ресурсах американці говорять про те що треба змінити цю ганебну звичку і почати таки платити і за ці роботи зверху. Неймовірно! Sad smile

Я багато разів читав довжелезні обговорення про нелогічність та доцільність авто-чайвих на 15-20%%, але всі одинокі логічні доводи просто тонуть під потоком коментарів “як ви смієте красту у офіціантів не додаючи їм чайових?!”. Ви думаєте що ви могли б використати аргумент “я їх не примушую працювати офіціантами”, але не забувайте що це США де кожен хоча б раз в житті (наприклад коли був у школі) працював офіціантом – розчарування від недоданих чайових лишається з ними на все життя.

А оскільки американці люди позитивні то там би де для нашої людини природньо подумати “раз мені так погано давали чайові то я ще менше давати буду” для них не менш природньо думати “раз мені давали погані чайові то я буду давати більше ніш середні щоб у когось іншого не було такого поганого досвіду”. Ті хто працюють з американцями можуть підтвердити що саме так якось вони і мислять.

Висновок… Який же тут висновок? Та просто якщо ви не проїздом десь, не обов’язково в США, то не варто про будь-що думати що як воно очевидне для вас то і всі інші думають так же.

Просто почитайте ось цю статтю і коментарі для неї – http://www.huffingtonpost.com/matt-walsh/open-letter-to-bad-tippers_b_4549644.html?ncid=edlinkusaolp00000009&utm_hp_ref=fb&src=sp&comm_ref=false#sb=4492693b=facebook. Для наших людей це якийсь сюрреалізм – одностайне негативне відношення до негідників що дають погані чайові.

Аризона та Шеві Сонік

Не надто довгу тому я у деяких справах відвідав одне містечко в Аризоні. Що воно була за подорож і для чого може розкажу згодом як плани здійсняться, а зараз просто деякі враження і світлини.

imageПочалося все з того що я прилетів у Фенікс і взяв там машину напрокат. Весь перельот триває від 2 до 3 годин.

Перше враження, яке потім і підтвердилося – все навколо напівпорожнє. Аеропорт Фенікса десь втричі більший за сіетльський, але людей нема, тихо і порожньо. Таке враження що у фільм “Лангольєри” потрапив. Я лише на зворотньому шляху зрозумів що таке враження виникло через те що 1) все застелено ковроліном, 2) ніч і дійсно мало людей, 3) низькі потолки створюють враження що ти в якомусь офісі йдеш коридорами.

Як і в інших великих аеропортах (в Сіетлі не так) прямо від одного з виходів ходять безкоштовні автобуси до прокатних контор. Відповідно і коли повертаєш машину то їдеш в ту контору де брав її, а вже в аеропорт тебе одвезе той автобус.

Ну от, а в прокаті де я вибрав найдешевшу опцію мені запропонували на вибір (ціна однакова) Форд Фокус, Нісан щось-там, Мазда якась-там, Тойота шось-таке і Шеві Сонік. Я ніколи про жодну з названих моделей не чув крім Фокусу, але оскільки свого часу у нас було аж 2 Шеві то вирішив цю машинку і взяти. Ось вона до речі на сайті виробника – http://www.chevrolet.com/sonic-hatchback-car.html.

 

Враження про безлюдність Аризони (чи може лише Феніксу) підтверделося поки я їхав в готель в місто мого призначення. Там де в Сіетлі 2-3 смуги дороги тут 5-6, та і ті порожні. До того ж рослинність крім велетенських кактусів та дохлих акацій відсутня і дороги неймовірно чисті. Та ще й на додачу дуже багато машин що щітками чистять дороги їздять, у нас такого не побачиш.

Взагалі де я не був мене вражав ідеально чистий і яскраво чорний асфальт – не те що листя, навіть дрібних камінців не побачиш.

 

Хоча з іншого боку краєвиди неймовірно нудні. У нас з дороги нічого не видно по боках за височенними деревами, тут же до обрію видно що нічого навколо нема. Навіть у містах пустенно і яка-неяка зелень присутня лише біля офісів та готелів.

Також здивувало те що людей на вулиці абсолютно не було. Якщо вам мої фото вашингтонщини видаються безлюдними то те що я побачив в Арізоні було ще безлюдніше – в прямому сенсі ноль людей на вулицях. І це при тому що повно велодоріжок і тротуарів і вони чистесенькі ідеально. Та у нас би все з таким станом доріг і погодою було б забито велосипедистами і бігунами усі дороги!

 

Краєвид дещо пожвавлювали гори на обрії, але без рослинності на них вони скоріше були схожі на гори щебню чи шахтні відвали ніж на справжні гори.

От те що ви бачите на фото це була погана погода в тій місцині Smile Ні, я серйозно. Там 360 сонячних днів на рік і 5 днів поганої, пасмурної погоди. В Сіетлі це називається сонячним днем і народ валить на вулицю (дощ не йде – значить сонячно!).

Ще одна відмінністю яку я помітив – дуже однорідне населення. Практично усі кого я бачив це були білі американці. І хоча я не почув ніякої відмінності у їхній вимові вони мене не розуміли. Практично все що я говорив доводилося повторювати по 3-4 рази. Проблема в тому що більшість населення там де я був ніколи в житті не виїздили зі своїх містечок і реально впрерше в житті вживу говорили з людиною з акцентом.

Ще тут дуже багато місця. Невеличке місто на 30 тисяч мешканців може легко розтягнути на 90 кілометрів з краю до краю.

 

Тепер щодо машини. Колись на Гаваях ми брали на прокат Тойоту Ярис, і я зарікся після того брати найдешевші машини. Тут же якось побоювався, але безпідставно. Так, машина надзвичайно дешева (14 тис. базова комплектація, 17 з усіма можливими наворотами), але виявилася дуже приємною у вождінні.

Найперша проблема з новою машиною це зручна посадка та незвичні педалі. Тут єдина зручна позиція – сидіння на максимум назад. І хоча крісла не найкомфортніші проте ніяких особливих незручностей я не відчував. Що ж стосується педалей то на мій подив вони відгукувалися точно як очикувалося. Може це говорить про дешевіть Форестера до якого ми вже звикли? Smile

 

В машині тіснувато і мабуть задні сидіння там таки декоративні. До того ж багажник такий маленький що моя не надто велика сумка зайняла його на 80%. Отже більше ніж вдвох з парою пакетів в ній не поїде.

Приборна панель на диво недешево виглядала – приємний і зрозумілий вигляд, все функціональне.

В машині на диво було тихо. За потужністю вона хоч і не рвала з місця проте триматися дозволених 65 миль на годину (десь 110 км на годину) я не мав жодних проблем. Добре що в Аризоні все пласке, на гірках мучатися не довелося Smile

 

Коротше мій висновок такий – машинка ця хоч і дешева і проста, проте може бути кращим вибором ніж якась бувша у використанні дорожча машина. Хоча я геть не експерт і навіть не уявляю які фактори треба враховувати при такому виборі. Я би купив цю машину якби мені потрібна була дешева альтернатива і не переживав би. Та ще й вона споживає усьго 40 миль на галон (це меньше 5 літрів на 100 км). Ну і навіть не уявляю як би вона себе вела на поганих дорогах.

 

Що вам ще сказати? Ну мабуть тільки те що схоже Аризона є непоганим місцем для виходу на пенсію якщо вам хочеться спокою, безлюддя, хороших доріг, великих відкритих просторів і гарної сонячної погоди на протязі усього року.

Наша хлібопічка та мій рецепт святкового хлібу

Якийсь час тому (мабуть більше року) ми купили хлібопічку Panasonic SD-YD250 і час від часу доволі успішно печемо хліб.

У нас зайняло деякий час щоб з’ясувати що і як треба робити щоб нам подобалося і зараз ми переважно робимо “сірий” хліб з додаванням соняшникового та кабакового насіння, іноді горіхів. Борошно, дріжджі і горіхи ми купуємо в інтернеті – теж знадобився якийсь час щоб знайти те що нам подобається.

Враховуючи що це друга наша хлібопічка можу відзначити через що вона нам подобається:

  • дуже просте програмування: тип випічки, розмір, ступін прожарювання шкуринки. Навіть вміє робити тісто на піцу, хоча ми цією можливістю ще не користувалися.
  • повна загрузка не обов’язкова – підтримує три умовні розміри хлібини.
  • тиха – вона мішає щось там, і бібікає коли час засипати ізюм чи горіхи, але якщо закрити двері в кімнати то нічого не буде чути. Ну і дріжджі засипаються у спеціальне поглиблення на кришці.
  • легко мити – вийняв “відро”, дістав хлібину, протер мочалкою і все.
  • в кухні абсолютно непомітна (дизайн не кричущий). Хоча для когось це може бути і недоліком оскільки дизайн не сучасний і не космічний.
    З недоліків можна назвати те що в ній нема віконця щоб спостерігати за хлібом, але особисто для мене це плюс – менше тепла втрачається.

      Коли хліб готується то це буває не так просто витерпіти – на протязі кількох годин шалений запах свіжого хлібу (по запаху можна зарані вгадати наскільки вдалий хліб вийде) просто зводить з глузду. Враховуючи що в середньому процес займає більше 3 годин в цей час краще дома не знаходитися

Smile

Олена у нас завжди займається хлібом, я лише намагаюся розібратися час від часу в цьому процесі, але швидко втрачаю інтерес.

І ось на Новий Рік вирішив зробити щось своє. Рецепт знайшов у книзі, але половини компонентів у мене не було тому довелося імпровізувати. Отже мій рецепт:

  • стакан теплої води
  • кілька ложок лікеру (я використовував Бейліс)
  • кілька чайних ложок пальмового цукру
  • одне яйце
  • дрібно нарізана м’якоть з двох апельсинів
  • пів-стакану тоненько нарізаного мигдального горіху
  • кілька ложок чіа та маку
  • три стакани борошна для сірого хлібу
  • кілька чайних ложок олії з грецьокого горіху
  • пару ложок глютену
  • пару ложок дріжджів (машинка сама знає коли їх всипати в тісто)
  • стакан білого ізюму (засипав десь через годину коли машинка забібікала).

Може і ще щось було, забув вже.

Ну от, виставив на “простий” режим, увімкнув і забув (лише ізюм досипав коли треба було).

Десь за годину до закінчення операції почало приємно пахнути солодкою випічкою, це був добрий знак Smile

 

Проте хліб хоча і вийшов непоганий, на вигляд не надто вдався. Верхушка замість красиво стирчати куполом провалилася всередину Sad smile Щось із пропорціями складових мабуть не так. Ну та в принципі і очикувано, я задоволений з того що його просто можна їсти. Проте вжахніться зовнішньому виду на фото.

На диво шматочки апельсину не втратили соковитості і відчуваються як маленькі острівки свіжості. Та і взагалі хліб вийшов схожим на м’яке печиво – консистенція білого хлібу, а на смак як торт без крему.

 

Як з’ясувалося хліб за таким рецептом добре йде під чай якщо його полити медом… Ну що, нагнав апетит? Smile

У підсумку скажу що хлібопічка дуже корисна річ навіть якщо ви не щодня нею користуєтеся: смачний свіжий хліб з яким можна екперементувати і при цьому витрачати мінімум зусиль – ні тісто місити, ні за процесом слідкувати.

 

Для нас двої навіть маленької буханки вистачає на кілька днів, у більшій же родині ця річ взагалі має стати незамінною – з ранку увімкнули прилад, а ввечері вся родина їсть свіжий хліб, наступного дня те саме.

А ви що і як печете сучасними машинами?

Як лисичка і зайчик дядька не знайшли

Дарую вам на Новий Рік цю казочку! Щасти вам і нехай у наступному році усі ваші плани здійснюються по максимуму!

Жили-були у темному туманному лісі лисичка Гульнара та зайчик Ізяслав. Дуже сильно вони дружили між собою, так сильно що іноді аж ясна в них кровили. Так і казали про них в лісі що мовляв коники це вам не равлики, а Гуля з Ізею тим більше не равлики. Дуже мудрі мешканці жили в тому лісі і часто розумні речі казали.

А колись давно в тому лісі ледь не сталася велика пожежа, ну як ледь не сталася… Принаймні так деякі казали що мала б статися велика пожежа, але славетна саламандра Савл врятував весь ліс і його мешканців повісившись на акації. Ну принаймні родина диких свиней так усім в лісі казала – Савл, кажуть, за вас повісився, віддячимо же йому за наше спасіння добрими вчинками і радісними думками! А хто не думає радісно той остання жаба і не місце таким серед нас.

А як же, спитаєте ви, свині ті знали що у когось думки не радісні? Та все дуже просто – вони придумали що п’ять разів на місяць усі звірі повинні збиратися біля гнізда котрогось зі свинської родини і радісно лишати під деревом щось цінне зі свого майна. Бо, бачте, якщо тварина лісова і справді вдячна вчинку Савла то і розлучиться з статками своїм легко. А хто невдячний був, чи не дуже радий того вішали поруч із засохлим на сонці Савлом щоб знав як воно не легко було ліс рятувати.

Ну так от, було значить в лісі велике свято, день народження Савла. І пішли Гуля з Ізею на болото збирати ряску щоб значить потім з неї балабеників наліпити і почастуватися ними на свято.

А у Ізі колись був дядько що без вісти пропав на роботі. Працював він водієм молоковозу на будівництві. У молоковозі тому перевозив цеглу з залізо-бетонного заводу в школу. Дядько дуже любив зайчика Ізяслава і часто пригощав того цукерками які відбирав у дітей в школі коли приїздив туди з цеглою.

А якось дядько не повернувся з роботи. Спочатку подумали що як завжди десь по дівках пішов і молоковоз пропив, та коли минувся п’ятий рік то зрозуміли що пропав дядько. Мабуть, подумали, загинув героїчно. Воно таке траплялося в лісі що як якась тваринка переп’є, не дочалапає до нори і засне просто неба то гине героїчно. Особливо багато героїчно гинуло зимою.

Ну значить продали родині Ізі медаль дядькову і стали вони родиною героя. А все одно бува згадають дядька який він добрий був, і що тільки чужих дітей бив, своїх майже не чіпав, і що сильно радів усім дням народження Савла, так сильно що кожного разу треба було новий молоковоз йому видавати. Ну герой справжній, зараз таких не роблять.

Ідуть значить лисичка Гульнара з зайчиком по болоту, пісні народні співають, жукам лапи відривають. Аж тут бачать – колесо з болота стирчить. Ну вони на те колесо пострибали скоренько і давай собі думати звідки воно тут і для чого. Довго думали, старалися, пару разів навіть побилися. А потім і допетрали що то дядьків молоковоз догори ногами у болоті лежить. Зраділи, заспівали – кажуть як молоковоз тут то значить і дядько десь живий. Тре тіко пошукати де нога з болота стирчить, під нею значить і дядько.

Лише в болоті шукати не стали, смердить там занадто, та і набридло. Пішли шукати в магазин. Йдуть, радіють, планують як ото при живому дядьку в них ще й медаль героя буде. Може і квартиру дадуть тепер?

Аж тут їм на зустріч ціле кодло лісових мешканців – ідуть, співають, лапами махають, кричать – Савл повісився, вдячні йому! Гуля з Ізею тоді лише згадали що сьогодні якраз же день народження Савла, а в них і ряска є. Забули вони в магазин йти, побігли до інших тварин і гукають – А ось у нас ряска на балабеники, радіємо за Савла! Звірі їх оточили, по плечах плескають, стрибають, усі раді, п’яні. Діставайте свою ряску, – кажуть – закусювати нею будемо! Аж тоді лисичка з зайчиком згадали що вони тваринки і у них нема ні одягу з кишенями, ні торби де б ту ряску можна було б носити. Ой, – кажуть – а ми ж тваринки, нам же нема де ряску носити. І всі звірі засміялися.

Так лисичка і зайчик забули знайти свого дядька.

Найкраще за рік (2013)

Доволі традиційний жанр “підсумкового” посту в кінці року. Я такого ніколи не робив, а отже чом би й ні. Тут зберу все те що з вдячністю дасть можливість згадати 2013 рік, ну або те що стане ціллю і викликом на наступні роки.

Плани на майбутнє

На протязі року нічого суттєвоно не відбулося і лиши на самкінець 2013-го почали вимальовуватися якісь доволі серйозні зміни на майбутнє. Але що воно таке і що вийде у результаті ви дізнаєтеся лише наступного року Smile

В цілому можна сказати що рік пройшов спокійно, без потрясінь і будь-яких суттєвих змін в стилі життя.

Робота

Роботи просто неймовірно багато, постійний аврал і відставання від графіку. Але найбільше розчарування пов’язане з тим що з часом задачі над якими я працюю переходять в область підтримки інфраструктури, а роботи над самим продуктом стає все менше. Ясно що у підсумку ми всі “робимо одну справу” і те що я роблю дозволяє іншим людям привносити нове в продукт. Але певне незадоволення лишається і хочеться помітних змін. Проте це важко зробити залишаючить в межах тих задач що їх виконує моя команда – інфраструктурна частина та підтримка сценаріїв ОЕМ (Нокії, НТС чи інших) страє все важливішою.

Претензії та бажання сфомулювати важко, а отже розчарування та бажання змін ще не сягнуло своєї критичної точки. Проте не видкидаю можливості того що у майбутньому можливі зміни в цьому плані.

У Олени ж дуже серйозні зміни відбулися саме в роботі – з інтерна її “перевели” на повну ставку, і я бачу що робота їй сильно подобається. Подробиці тут – Predixion Software–поточна робота Олени.

Подорожі і спорт

При усій можливості подорожувати майже необмежено ми не надто цією можливістю користуємося – не мандрівники ми, і дома сидіти цікавіше. Крім подорожі в Україну весною усі наші інші мандри було пов’язано виключно зі спортом. Власне вибір змагань у місцях які нам сподобалися, або в яких ми ще не були часто і є причиною того що стартуємо не у місцевих змаганнях.

Власне хотілося б відзначити:

З усих спортивних шмоток та продуктів про які я не бачу необхідності згадувати тут бо вони занадто спеціалізовані і мало кому цікаві хочу відзначити лише неймовірно функціноальну і недорогу пов’язку-шапку-шарфік – Sodial 3 in 1 Neck Warmer.

Також незаплановані короткі відвідини Санта-Барбари за які варто подякувати знайомим що подорожували штатами – Санта Барбара та Шеві Камаро, враження, Ще кілька фото з Санта-Барбари.

Ну і звісно приїзд батька у гості до нас дозволив поглянути збоку на місцину нашого проживання та деякі процедури і ритуали що ми їх робимо автоматично.

Кіно

Як найпримітивніша форма мистецтва кіно сприймається найлегше і практично не вимагає роботи мозку. А отже його можна дивитися у практично необмеженій кількості, а тому вистачить матеріалу щоб обговорювати лише фільми випущені цього року.

Що хотілося б відзначити:

  • The Hobbit: The Desolation of Smaug (2013) – посередній фільм року. Дорогущий, красивий, епічний і пафосний. Але передбачуваний і дуже близький до самокопіювання.
  • A Good Day to Die Hard (2013) – позорисько року і загублений імідж “Міцного горішка”.
  • Side Effects (2013) та Prisoners – найнапруженіші фільми року.
  • World War Z (2013) – веселе зомб-мочилово, на мою думку недооціненний фільм жанру.
  • After Earth (2013) – найкраща наукова фантастика для дітей, незаслужено швидко забута.
  • Gravity (2013) – фільм року, найкраща НФ-стрічка з часів District 9 (2009). Фільм рівня “Чужих” та “Термінатора-2”, але реалістичніший і сучасніший.
  • The World’s End – високо оцінена критиками але закономірна провалена в прокати зомбі-комедійна британська чортішовина.

І не забувайте що новий фільм це не обов’язково нещодавно випущений, але ще і той фільм який ви ще не бачили. Я досі знаходю класні фільми випущені і 5, і 10, і навіть 20 років тому.

Музика

Тут все складніше бо більшість музики яку я можу довго і з задоволеням слухати це щось зроблене у 80-90-х роках. З нового мало що подобається тому що часто це щось вторинне, або занадтро крикливе, чи занадто прилизане. Тим не менш був один альбом який можна відзначити найвищою оцінкою – U.D.O.–2013–Steelhammer. Усе інше видане цього року чесно кажучи могло б і не з’являтися і нічого б не змінилося. Ось такі у мене смаки.

Були ми і на кількох концертах цього року, наприклад Концерт Tomahawk, або концерт Джо Сатріані про який я так і не написав. Але на диво щось особливого бажання ходити по концертах не було.

Також не відродилося бажання грати на гітрарі Smile

Книги

З книгами все ще гірше ніж з музикою – я читаю багато, але часто перечитую в ндцятий раз те що вже знаю, до того ж надаю перевагу написиному у 50-60-х роках. До того ж мій улюблений жанр читва (наукова фантастика) хоча і переживає відродження просто зараз, може представити мізерну кількість пристойних авторів і книжок.

Тому відзначу те що я (пере)прочитав цього року, а не те що було видано цього року:

Плани на майбутнє

Ну що ж, найцікавіша частина Smile

Отже що б хотілося зробити наступного року:

  • Навчитися кататися на лижах коньковим ходом.
  • Пробігти марафон в екзотичному місті – в Китаї по стіні, по джунглям Індонезії чи снігам Антарктиди чи Ісландії. Ну хоча б десь у Європі як вищезгадане не вийде.
  • Пробігти марафон за 3:05:00, або просто кваліфікуватися (знову) і встигнути записатися на Бостонський марафон. Як варіант прийняти участь в Нью-Йоркському, Чикагському чи Лондонському марафоні.
  • Зробити Iron Man. Чи не зробити. Щось забагато спортивного в планах…
  • Поїхати у Південну Америку чи на якісь острова типу Пасхи чи Галапагосів.
  • Більше читати англійською, тобто в оригіналі. Якщо не всі 100% то мінімум половину усього читати англійською. Не має бути проблемою бо можу із задоволенням перечитувати вже знайомі книги.
  • Не кидати його, не кидати йогу, не кидати йогу… Нарешті стати на голову та стійку на руках (Олена вже вміє, а я все ніяк). Про шпагати навіть не мрію.
  • Більше проводити часу на вулиці і менше у ліжку з лептопом на пузі.
  • Почати працювати над якимось своїм проектом… Тут щось ніяк ідеї цікаової не виникає. До того ж цей пунки вступає в протиріччя з попереднім Smile

Все, на цьому досить.

Сніданок у ліжко…

…у моєму виконанні.

Той ранок коли ми лінуємося або хворіємо і не їдемо у спортклуб о 6-7 годині ми топчемо подібний сніданок переглядаючи щось типу Dual Survival на Netflix.

 

У моєму виконанні сніданок складається з фруктів та ягід (банан, яблуко, груша, малина, полуниця), горіхів (грецькі, мигдаль, арахіс), морожених та сушених фруктів і ягід (чорниця, ананас, манго, абрикос, фіники,…).

Насправді у нас усі шафки та холодильник забиті цим добром, горіхів як у запасливого ховраха у норі. Як це не дивно грецькі горіхи тут мабуть найдорожчі, і незважаючи на те що все це добро можна купити будь-де ми лише нещодавно знайшли місця в яких продаються дійсно смачні горіхи та сушні фрукти. Морожені та свіжі фрукти ми беремо або на місцевому фермерському ринку, або в оптовому магазині поблизу (деякі речі там навіть кращі не кажучи вже про те що значно дешевші).

Звісно я не все кидаю в тарілку, 5-6 різних горіхів і фруктів і досить.

Зверху до цього всього додається творог, мед, ябо як цього разу – горіхове масло. Що стосується творогу то треба сказати що той продукт до якого звикли у нас тут можна купити лише в спеціалізованих магазинах, але є хороша заміна – cottage cheese. Мені навіть більше подобається – рідкіший і трошки солонуватий.

 

Ну і звісно чай. Цього разу чорний. Купуємо ми чай або в китайських магазинах, або замовляємо по інтернету. До речі треба буде написати якось про інет-магазин в якому ми в основному і купуємо горіхи, сушені фрукти та чай.

Ну і звісно ж вітаміни, подробиці тут – Ням-ням дімідрольчик. Також читво по темі – Ранковий коктейль…

Ну а в основному пост для того щоб написати пост і побажати вам доброго ранку. У нас сьогодні святковий вихідний день, чого і вам бажаю Smile