Обліковий запис Facebook–видалити не можна залишити

…пропущену кому поставте самі.

От роздумую я чи може видалити таки себе у ФБ і сильно вагаюся.

В принципі з усією своєю дивакуватістю інтерфейсу та сценаріїв ФБ привчив користувачів до того що соц-мережі мають виглядати певним чином і надавати певні сценарії. При тому мало хто замислюється що інтерфейс насправді у ФБ далеко не самий логічний (не кажучи вже про його непривабливість), але виглядати і вести себе не як ФБ сьогодні не може собі дозволити жодна мережа.

Спочатку варто було б сказати чому я досі в ФБ і що ж у ньому хорошого з моєї точки зору. Отже:

Можливість реєструватисялогінитися на безліч ресурсів без необхідності заводити обліковий запис. Це і інтернет-магазини, і музика, і фільми, і новини, і інші будь-які сайти. Насправді на сьогодні так мало залишилося сайтів де нема можливості зареєструватися з обліковим записом ФБ що я спокійно їх ігнорую і ніколи не повертаюся. А як нема ФБ то треба створювати рахунок (е-мейл, ім’я, чекати на лист з підтвердженням…). Ні, тут ФБ на висоті і зручніше поки що нічого нема.
У ньому є всі. Ну майже всі. А ті кого нема як правило і в інших соцмережах не зереєстровані. Ні, ну може є такі поодинокі екземпляри що присутні скажімо в Однокласниках, але їх нема у ФБ, проте такі люди не в моєму колі інтересів А це крім того означає що не треба мати списки контактів різних людей у різних IM-сервісах (Skype, MSN, AOL, Yahoo!) – оскільки усі є в ФБ то переписуватися можна там же, хоча відедзвінки у них так і не стали популярними (бо потрібно було ставити доповнення до браузера). Те є саме стосується електронної пошти. Не те що пам’ятати, а навіть хвилюватися не треба про те що хтось змінив свій е-мейл – пиши через ФБ, а там вже нотифікація прийде куди треба якщо людина давно на сторінку ФБ не заходила. І це реально зручно. Тепер навіть телефони витягують з ФБ усі контакти друзів з їх фото, е-мейлами та номерами телефонів та ІМ-контактами. Зручно неймовірно – нічого руками вносити знову і знову не треба.
Для відео і музики ФБ зробив дуже хорошу річ – замість хостити їх у себе і без перспектив конкурувати з youtube та іншими спеціалізованими сайтами тут дозволено розміщувати посилання на яке навіть переходити не обов’язково бо подивитисяпослухати можна тут же ж таки. Додатково це звільнило ФБ від тяганини з відслідковуванням ліцензійності контенту та правами на нього. Хай там гугл розбирається і видаляє як треба, до посилань же ніхто придертися не зможе.
А от для фото які завантажують самі користувачі вони надають власний хостинг. Причому зверніть увагу що з часом стає все складніше отримати посилання на просто картинку, а не сторінку ФБ. Та мабуть більшість людей навіть і не зможуть це зробити зараз. В результаті користувачі певний час ще заливають свої фото на спеціалізований хостинг типу flickr чи picasa, але з часом забивають на це і починають користуватися виключно ФБ – швидше і простіше. Тим більше що усі мабуть мобільні девайси сьогодні надають можливіть дуже просто публікувати фото на ФБ, деякі навіть публікують автоматично після того як кадр було зроблено. Додатково до цього несподівано можна знайти себе на фотографіях (про існування яких і не здогадувався) коли тебе на них позначать.
Дуже зручно і просто ділитися з друзями цікавими посиланнями на статті, відео та музику. Навіть легше ніж написати блог-пост. А з такою штукою як bing bar це взагалі можна зробити одним натисненням кнопки навіть якщо на сторінці нема кнопки “Like”. Думаю що подібні речі є і для інших браузерів.
На відміну від гугла що завалив увесь інтернет рекламою аби чого (наприклад після того як я видалив свій youtube рахунок гугл мені на сторінці з відео уперто рекламує сайт “самотніх мусульманок”) ФБ за вашою згодою використовує інформацію про ваші вподобання і найкраще підбирає що рекламувати. Якщо на хвилинку вимкнути у голові фільтр інтернет-реклами то з подивом можна побачити що реклама у ФБ надзвичайно релевантна і містить багато цікавого – розпродажі, події та групи що цікаві саме мені. Причому це усього 2-3 посилання на сторінці, а не рекламні вставки між реальними данними в стилі гугла.

Чому ж власне я думаю про видалення свого облікового запису? Не тому що турбуюся про приватність. Не треба тішити себе надією і сподіватися що обіцянки сервісів щодо конфіденційності ваших даних означають що ви невидимі в інтернеті. Треба розуміти що інформація яку ви надаєте може і буде доступною публічно, єдине що в деяких випадках її зібрати можна лише при наявності певних навичок і вмінь.

Я знаю кількох людей які не зареєстровані в жодній соц-мережі, але навіть про них в інтернеті можна знайти певну інформацію. Наприклад людина приймала участь у змаганні, а результати опублікували в інтернеті. Отже вже маємо ім’я та прізвище пов’язані з місцем проживання. Ну або людина виступила з доповіддю на якомусь збіговиську. Крім того у людини є електронна пошта, обліковий запис у SkypeMSN, покупки через інтернет. Хтось позначає цю людину на фото в ФБ, хтось згадає у записі в блозі, хтось на форумі опублікує відповідь на складне технічне питання з фрагментом переписки де засвітиться е-мейл. Ось так з невеличких шматочків і можна зібрати дос’є на людину яка навіть ніколи не надавала подібну інформацію добровільно у публічний доступ. Що вже говорити про випадки коли ми самі добровільно не лиша розказуємо ФБ про себе, але ще і повідомляємо про інші ресурси де ми зареєстровані (логінитися через ФБ ж так зручно Smile ). Тому треба відкинути будь-які іллюзії і просто прийняти що те що ви внесли в ФБ плюс ще трохи більше доступно усьому світу.

Також у мене нема чисто маргінального бажання видалити обліковий запис. Насправді, якщо подумати, то іноді картина вимальовується доволі смішна. Такі собі сучасні нон-конформісти через губу зневажливо говорять про стадо споживачів яким подавай лише голівудські фільми, поп-корн, іфони та інші низькопробні розваги… і не забувать про все це говорити знову і знову в ФБ, твітері, інстаграмі, девіанарті, модному блозі та інших бидло-ресурсах. ФБ непомітно став частиною життя практично кожної людини на планеті. Навіть якщо вас нема в ФБ то навряд чи серед ваших знайомих знайдеться хоча б ще пара таких що регулярно користуються комп’ютеом чи смартфоном і не мають при цьому облікового запису в ФБ. Батьків та ще старші покоління згадувати не будемо. Критерій такий – якщо людина вміє писати SMS на телефоні то 99,999% у неї є ФБ-рахунок Smile

Чому ж тоді? А просто тому що я трохи порахував скільки часу витрачаю на сидіння в ФБ і прозрів. Це наче і не багато, але усьго кілька хвилин по кілька разів на день. Це на десктопі. Плюс заглянути на телефоні. Плюс на планшетці глянути що там нового. Плюс подивитися фоточки (цікаво ж!)… Ну ось так із дня в день і набереться кілька годин. Я не кажу що я ті кілька годин витрачав би на роботу чи самоосвіту. Але їх же можна було б витратит на фільм, іграшку, почитати якісь цікавинки в інеті чи потренуватися нарешті!

І я не вірю що цю проблему (а чи справді це проблема?) можна вирішити самодисципліною. Як не крути але коли скільки усього зав’язано на ФБ то навіть ненавмисно а постійно на нього заходиш. А як зайшов то там постійно щось нове – то фотка, то відео, то коментарів настрочили… Тому вирішувати треба кардинально.

Ну і крім того так, треба визнати що вже настали ті часи коли людина без ФБ-рахунку стає дуже помітною, практично як людина без телефону. Тож певний ореол маргінальності мабуть таки хочеться мати.

Проте всі мінуси навряд чи переважать усі плюси від ФБ, інакше навряд чи б я вагався. Життя без ФБ може виявитися муторнішим і менш цікавим ніж з ФБ. Наскільки я пам’ятаю до ФБ інтернет не був таким комфортним.

А ви що думаєте з цього приводу?

Статистика мого блоґу за 2012 рік

Ну що ж, рік майже добіг кінця, лишилося відсвяткувати День Подяки, Чорну П’ятницю, Кібер-Понеділок, Різдво та Новий Рік. Тому мабуть вже можна підводити підсумки Smile

Отже читають мене переважно з України, що не дивно. Дивно те що так багато людей зайшло в мій блог:

В середньому в місяць мене читає близько 1000 людей, що теж неочикувано багато. Я думав завжди що три десятка максимум має бути.

Переважно до мене потрапляють з пошукових сайтів. На другому місці мій старий блог що не діє вже майже півтора року (і це зайвий раз показує наскільки livejournal є більш масовим і популярним в exUSSR в порівнянні з будь-яким іншими блоґ-платформами), третім йде сайт рідного міста де я час від часу приймаю участь в срачах з приводу СРСР, США і Партії Ригонів.

Окремо статистика з пошуковиків, доволі очикувано:

Ось за такими пошуковими запитами переходять на мій блоґ. Як бачите деякі рядки можна об’єднати і “смішні картинки” вийдуть на перше місце.

Найпопулярніші сторінки в моєму блозі ось виявляється такі (як бачите головна сторінка має найбільшеий успіх Smile ):

Ну і останнє – куди переходять з мого блоґа. Не дивно що більшість йде на SkyDrive дивитися фоточки, або на мій другий блог з рецензіями та оглядами.

Нагадаю що всі дані приведено за останній різ, тобто з 2011-11-21.

Віл Дін, або брудний бізнес у спорті

Спочатку треба сказати що все що тут написано є вільним і скороченим переказом прекрасної статті в журналі Outside (http://www.outsideonline.com/outdoor-adventure/multisport/Playing-Dirty-November-2012.html?page=all), і якщо вам цікаво про те як роблять бізнес на спортивних змаганнях, та про агресивний стиль ведення бізнесу взагалі то прочитайте статтю обов’язково. Інакше читайте мої обробку.

В цілому це стаття про те яких успіхів може досягти в тому числі в організації екстремальних змагань талановита, розумна, і аморальна як сам Стів Джобс людина. Але про все по порядку…

Екстремальні змагання, або по нашому біг з перешкодами, армійський тест, це спорт що швидко набирає популярність в усьому світі останні роки і скоро може почати відбирати прихильників у триатлона, біга та велоспорту. Ідея проста як двері – довга дистанція (5-20+ кілометрів) з перешкодами: ями з багнюкою, слизькі перекладини, сітки, круті гірки, підземні лази, вогонь, електричні розряди, льодяні вани і так далі. Особливість цього спорту що в ньому не змагаються за перше місце, а борються щоб просто закінчити дистанцію. При цьому самому пройти дистанцію часто неможливо і потрібна допомога інших учасників (наприклад щоб нести деревину, чи видертися на стіну).

На подібних змаганнях трапляються смерті, а переломи, серцеві напади та інші ушкодження взагалі трапляються гарантовано на кожному старті. Тому усі учасники підписують багатосторінкові форми де підтверджують що на все йдуть добровільно і ніяких претензій до організаторів не матимуть. А стартові внески наближаються за розмірами до триатлонів світового рівня.

Віл Дін, що з нуля побудував бізнес який приносить 70 мільйонів доларів прибутку на рік є відомою і найбільш ненавидимою особою.

Англієць, ще коли був студентом Гарварда прийняв участь у кількох марафонах і триатлонах і в нього тоді і виникла бізнес-ідея. Полягала вона в тому що ці види спорту дещо нудні, а учасникам можна було б запропонувати щось таке ж важке, але набагато більш цікаве.

Представлений бізнес-план забракували професори, але Дін таки почав бізнес у 2009 вклавши $8000 в рекламу на Facebook. Наступного року він вже мав 20 змагань в США в яких прийняли участь 41 тисяча людей, а в 2011 на 150 змаганнях по всьому світу стартували півтора мільйона учасників.

Це ще більш дивно враховуючи те що вийшов він на ринок (а почав з США не дарма – саме там усі гроші в спорті) де вже кілька років успішно проводилися подібні змагання.

Коли Дін працював над своїм дослідженням в університеті він дізнався про змагання яке вже більше 20 років у своєму маєтку проводить ексцентричний британський міліонер Біллі Вілсон. Ексцентричний тому що одягається у військову форму 19 сторіччя, називає себе Містер Миша і взагалі виглядає мультиплікаційно у свої майже 80 років.

Змагання називається Tough Guy (Крутий чувак) і по суті і є тим самим класичним армійським тестом.

Дін, який був тоді на 2-му курсі домовився з Вілсон про проведення “маркетингового дослідження”. Він усе фотографував, говорив з учасниками (чому вони приймають участь, що хотілося б покращити). Та ж саме він робив для організаторів подібного змагання в Німеччині – Strongman Run. З досліджень він виніс для себе те що учасники особливо цінують ті моменти коли мусять допомагати одне одному, а також хотіли б показати оточуючим що вони фінішували у такому складному випробуванні (футболки, кружки, наліпки на машини – нічого цього не було). Більше того – Дін отримав доступ до фінансових документів про те як і скільки коштували перепони, як усе будується і таке інше.

Коли прийшов час презентувати роботу Дін зробив дві майже ідентичні версії, різниця була в тому що в бізнес плані для Гарварда він пропонував розширювати бізнес, Вілснону ж (який і так був невисокої думки про студентів з бізнесу) запропонував нічого не міняти.

Кампанія в США почалася дуже брудно і агресивно, у світі спорту і джентльменського ставлення одне до одного так було не прийнято. Змагання назвали Tough Mudder (Крутий забрьоханець).

Одного дня під час Spartan Race (зараз №2 в цьому спорті) учасники побачили над собою літак з рекламою “Думаєш це важко? Спробуй Tough Mudder!”. У Facebook усім хто ставив лайк Spartan Race приходило повідомлення з текстом “Тобі подобається Гонка Спартанців, але давай будем чесними – це просто веселе і не важке змагання. Якщо шукаєш щось справді важке – спробуй Tough Mudder”. В повідомленні був код з яким можна було отримати знижку на стартовий внесок. В результаті Facebook мав втрутитися і пригрозити видалити сторінку якщо все це не припиниться. Тим не менш на перший же старт вдалося зібрати 4500 учасників (ще раз доводить що хороший менеджер потрібен у будь-якій справі).

Нове змагання пропонувало послуги татуювання та “екстремальні” зачіски на старті та фініші, проводилися конкурси на найкращий костюм і взагалі прибравши боротьбу за місця вдалося досягти того що усі відчували себе приблизно однаково рівними. Не дивлячись на всю неприглядність ведення бізнесу (а там набагато більше випадків) учасникам в даному випадку саме це і подобається – вони хочуть чогось суворого, жорсткого і агресивного. На саме цих змаганнях жінки складають 50% учасників.

Мабуть не дивно що після такого агресивного початку Дін зненавиділи інші учасники бізнесу і почалися суди.

Англійський міліонер справедливо вказав що у нього вкрали формат змагань, логотип і навіть кольори. І навіть в своїй рекламній кампанії Дін використовував відео і фото його змагань. На що Дін відповід що армійські перешкоди використовуються вже пару сотень років і на них ніхто не має ексклюзивного права, а щодо відео і фото то вони були у публічному доступі. В кінці кінців компанії домовилися таким чином що Дін виплачує Вілсону 750 тисяч що на той час вже було копійками для його бізнесу.

І тут же Дін подає в суд на Spartan Race говорячи про те що у нього (!) вкрали ідеї перешкод. Коли суд не задовольнив його претензії то він почав говорити про те що у тих Спартанців перешкоди будує невідомо хто, а у його компанії мільйони вкладені в дизайн. На його нещасть засновник Спартанців має діючу ліцензію будівельника за якою має право навіть будувати хмарочоси.

Інший прийом придуманий молодим бізнесменом полягав у тому щоб назначити змагання в той же день і в тому ж місці де і конкуренти. Після питання “що за фігня” Дін казав що він просто не знав що конкуренти там же і тоді ж проводять змагання і пропонував одні змагання зсунути трохи назад, а інші вперед. Звісно потім свої він зсунути забував і збирав більше учасників ніж ті хто постійно змінює дати.

Або дізнатися у конкурентів їх плани на майбутнє (ми ж усі в спорті джентльмени і робимо одну справу), зареєструвати свій страт раніше і примусити конкурента через суд відмінити свій старт.

В той же час на всі обвинувачення Дін відповідає в стилі “це без мене так придумали, я сам в шоці”. В той час коли інші компанії з ним завзято судилися він постійно переносячи дати слухань організував, наприклад, старт в Австралії де взяли участь 25 тисяч (!) учасників.

Отак от історія не спортсмена, а бізнесмена. Традиційно спортивні компанії та змагання очолюють колишні спортсмени і поведінка і відносини між собою у них відповідні – взаємоповага, віра на слово, спорт важливіше за бізнес. Дін же приніс щось нове, агресивне і аморальне, але народу подобається (по суті яка різниця як саме називається старт якщо його добре організовано і проводять вчасно).

Гарвард теж не в захваті від таких способів ведення бізнесу своїм випускником і навіть скликали комісію яка розглядала всю цю ситуацію. Висновок такий – Дін безумовно талановитий і успішний бізнесмен, але ми не хочемо щоб він був зразком для наших студентів. Тому вони вирішили ще поспостерігати що і як він робить і навіть говорять що можливий такий варіант коли його виключать з випускників Гарварду.

І трохи цифр:

Tough Mudder – річний прибуток $70 міліонів при стартових інвестиціях $20 тисяч
Spartan Race – річний прибуток $50 мільойнів при щорічних інвестиціях $10 мільйонів
Warrior Dash – річний прибуток $30 мільйонів
Tiugh Guy – річний прибуток $700 тисяч

В окулярах же ж!

Три роки тому мені прописали окуляри. Носити їх не обов’язково, лише коли втомлюєшся, або ведеш машину коли сіріє. За ці роки я їх може усього разів 5 одягав.

Щорічно ходимо на перевірку зору. А я страшенно боюся не просто коли мені в очі лізуть, а коли взагалі мають такий намір. І після перевідки з лінзами все закінчується тим що доктору щоб заглянути мені в очі зблизька допомагає асистент який міцно тримає мою голову. Я в цей час страшно вию, намагаюся вирватися, витріщаю очі і стікаю холодним потом.

Нарешті після боротьби доктору вдається зазирнути мені в око, потім все повторюється для другого…

Нарешті мені кажуть що все, видають цукерку, каплі і рецепт на нові лінзи. Страховка покриває щось в райні $200. Раніше можна було в аптеці просто купити сонцезахисні окуляри на ті гроші (тобто взяти їх безкоштовно), так у нас і з’явилася пара дуже кльових Ray Band. Але в минулому році лавочку прикрили і я поміняв собі лінзи.

Я чому не пишу…

…, просто через те що останнім часом просто неймовірно багато роботи. У нас тут усілякі внутрішні дати до яких треба закінчити певні роботи, а обсяги такі що ає страшно. Не пам’ятаю щоб я ще колись такий завантажений був.

І більшість з того що я роблю нове для мене, через це часу на все йде дуже багато. Думав вже спальний мішок в офіс принести.

Ну та нічого, колись все буде зроблено Smile

Фоточка як нагадування для себе що треба вже думати про відпустку.

Що мені подобається в США, частина 1 (дороги, люди, податки, чистота, мультикультуралізм, екологія, “у них там все для людей”, світова політика)

Правильніше було б назвати пост “Які особисто я бачу суттєвві відмінності…”, але най буде більш кричуща назва Smile

І одразу скажу що навіть майже після 5 років проведених тут я не вважаю що знаю добре знаю США, а тому зважайте на те що всі речі сказані нижче обмежені суто моїм досвідом і обмежені також теріторіально місциною в якій ми проживаємо. Також треба сказати що наш “район” є доволі безпечним і спокійним, іноземців ледь не половина населення, високі заробітки, низький рівень злочинності, високий середній рівень освіти і один з найнижчих рівнів релігійності.

І повірте мені – в Україні теж є багато чого хорошого, але тут я хочу написати саме про те що помітив у штатах відмінного.

Ну що ж, поїхали…

Дороги

Особисто для мене це найпомітніше в США – хороші широкі дороги з великою кількістю смуг. Дороги які проложено у самі глухі місця – кріз ліси і пустелі, у парки де ніхто не живе, а є лише красиві види. Транспортні розв’язки у стилі “гігантоманія” – навіть там де нема руху (скажімо у пустелі) дороги часто не просто перетинають одна одну, а розходяться “квітками” з’їздів-заїздів, естакадами та рампами. Широкі ряди, завжди присутня розмітка, узбіччя, мінімум знаків. Все це уможливлює добирання до практично будь-якої точки на карті звичайною машиною.

Люди кажуть що в Німеччині, наприклад, якість доріг краща, але порівняйте площу США і Німеччини. Ну і повторюся що дорогами можна дістатися всюди практично.

При цьому немає суттєвої різниці між швидкісною трасою між великими і багатими містами, маленькими містами, тими ж пустелями чи міськими вуличками – всюди якість приблизно однакова. Так, у деяких районах Сіетлу є доволі покоцані дороги (все одно кращі за українські) і там дуже вузько, але це вже проблеми проектування і забудови які скоріше за все склалися історично.

На додачу водять тут незрівнянно краще ніж вдома. Треба розуміти що водять абсолютно усі – і школярі, і дідусі, і бабусі. За весь час що ми тут у нас не було жодного разу конфліктів на дорозі – ніхто не підрізає (а для чого взагалі це робити?), пропускають якщо протупив. Не те щоб вони всі тут “взаємно ввічливі”, скоріше просто розслаблені. І навіть якщо щось трапляється то люди не гарчать і не кидаються одне на одного, а навпаки турбуються щоб усе було гаразд з тобою. Бо машина то шматок заліза яки все одно покритий страховкою (про страховки читати тут).

Люди

Можна часто почути що люди тут не такі як вдома, кращі якість. Звісно вони не такі, але щоб і сильно кращі я б не сказав. Люди як люди.

Що мені подобається так це те що вони тут виховані тримати дистанцію і ніхто не лізе до тебе доки ти сам не попросиш. Та той самий приклад з поступанням місцем у транспорті – мало хто кинеться вставати доки не попросять бо це просто неправильно вирішувати за іншого що він має сидіти та ще й демонструвати оточуючим що ти сильніший за того кому поступаєшся.

А тим хто не згоден пропоную подумати над такою ситуацією – ти сильний і крутий мужик заходиш в автобус, а там тобі накачаний “шкаф” двометрового росту каже “сідайте будь-ласка” бо він же сильніший очевидно, і міг би і постояти. Що, не надто приємно? Ну так само багатьом жінкам тут не дуже приємно коли хтось демостративно показує свою фізичну перевагу. А якщо тобі і правда важко (неважливо чоловік ти чи жінка), ти після операції чи просто втомлений – то береш і просиш сісти. І ніяких непорозумінь.

Ще окрема тема це розмірковування деяких наших “філософів” про те що в Америці посмішки не щирі. Мені чесно кажучи абсолютно пофіг щирі вони чи ні, мені просто подобається коли мені зустрічні незнайомі люди посміхаються. Від цього в мене підвищується настрій і я посміхаюсь іншим людям.

В цілому мені дуже подобається що ніхто не лізе в душу, не набивається у гості, не тягне руку для потискання і взагалі цікавиться більше власними справами.

Податки

Одна з тих речей які однозначно треба було б перейняти і впровадити в Україні. Щоб податки не платилися автоматично, а кожен мусив би в кінці року заплатити їх за себе. От тоді і відношення до чиновних морд, розбитих доріг і засраних дворів абсолютно у кожного було б інше. Наші люди жадібні на відміну від американців які прагматичні (схоже, але не те саме), і той факт що своїми руками вони мусили б щороку віддавати державі кілька тисяч гривень приводив би до нестримного бажання контролювати куди йдуть кошти і якого біса ті ж менти чи ще якісь працівники ЖЕКу що існують на гроші громадянам ще й мають наглість хамити і погано обслуговувати.

Тоді було б кожному цікаво скільки коштує ремонт кожної з ділянок дороги, яким чином у швидкої допомоги нема бензину для машин і для чого меру, робота якого полягає у підписуванні документів службовий автомобіль.

Коротше мені подобається що кожна людина може дуже легко дізнатися який з проектів міста чи штату скільки коштує і покарати усих чиновників що їх обирають проголосувавши за когось іншого на наступних виборах.

Чистота

Тут чисто. Ні, не стерильна чистота. Але добре побудовані дороги на яких не буває калюж і той факт що дороги ведуть усюди в результаті дає такий ефект що після дня проведеного на вулиці навіть у дощову погоду взуття залишається чистим як наче дома по килиму ходив.

І тут не прибирають щодня. Я бігаю на роботу обмеженою кількістю маршрутів і іноді бачу якусь банку з під пива (або таки якась свиня кинула, або ворона зі сміттярки витягла) на тому самому місці пів-року. Власне у мене таке враження склалося що якраз тут раз на пів-року на вулиці і прибирають. Але той факт що сміття не кидають і робить вулиці такими чистими. Думаю це просто результат кращого виховання і позитивні приклади навколо.

Мультикультуралізм

Не знаю як там в європах де за чутками емігранти не поспішають переймати культуру нової батьківщини, але США це безсумнівно ефективний і найвдаліший зразок мультикультуралізму. Усі культури що тільки можна спочатку спрощуються (читай американізуються), перемішуються і віддають частину себе в американську культуру. Це і кухня, і музика, і традиції, і одяг, і література, і ще багато чого. Жодна з культур не залишилася обособленою і попри усі намагання діаспор усі вони розчиняються в єдиній американській культурі і живуть казковими спогадами про країни своїх дідів-прадідів.

Також правду кажуть що США це країна емігрантів – активні люди з усього світу досі їдуть сюди зі своїми звичаями, принципами і правилами життя. Хтось із них стає дуже успішним і додає різноманітності на трошки змінюючи американську культуру. Такого ставлення до емігрантів як тут мабуть нема ніде – їх не те щоб люблять, але ставляться абсолютно без упередження, абсолютно не звертають увагу на акценти і з радістю допамагають. І як мені кілька разів казали на відміну від бюрократичної Європи де якшо “не можна” означає “не можна ніяк”, тут “не можна” означає “не можна доки не знайдеш спосіб як зробити щоб було можна”.

Екологія

Тупі американці платять скажені гроші за гідбрідні чи електро-автомобілі, сортують сміття, не засирають все навколо себе битим склом і як результат навколо домів і офісів бігають зайці, білки, всякі єноти та олені. Недалеко в лісах водяться когуари та медведі, в річках та озерах риби і черепахи. Літають стада диких гусей і дикі качки ходять через парковки торгівельних центрів, а у парках виходжують чаплі. Я скажу чесно що досі офігєваю коли бігаю на вулиці і регуляроно лякаю зайців що гризуть траву попід домами. Я стільки диких тварин за все життя в Україні не бачив як побачив тут за пару тижнів.

І кожен з американців знає що все це збрежено саме завдяки йому і небезпідставно пишається чим.

Одна з речей які мені сильно не подобаються у наших людях це вміння миттєво і невідворотно псувати і засирати все навколо себе. Причому у кожного виправдання “тут якісь козли вже насмітили і як не роби толку не буде, а тому яка різниця”. Та і я такий самий. Може в совєцькій дитсадівській каші були якісь домішки що зробили з нами таке?

У них там все для людей

Мабуть фраза яку я найбільше ненавиджу. Ті хто таке говорять мають на увазі що є хтось хто сидить і думає що б ще хорошого зробити для людей, а у нас ці хтось не роблять цього. Так от оті “вони” це ті сами люди і є які самі для себе роблять. І правильно фраза повинна звучати як “вони там для себе усе роблять, а я тут ні”.

Бо чиновники кругом однакові – їм цікаво будувати бюрократію та гратися в політичні ігри. Я на самому початку пробував жалітися місцевим що у них тут добре зі спортом, багато змагань, а у нас мало і не масові вони. А мені на це завжди з подивом питали чому ж ми не організовуємо у себе більше змагань і не ходимо масово на них. І справді тут нема ніяких комісій і комітетів “з питань спорту”, а просто є люди які самі беруть і організовують змагання. А оскільки вони тут як я вже казав дуже прагматичні то добре і вдало організовані змагання перетворюються у прибутковий бізнес.

Якщо комусь не подобається що гроші з податків не йдуть на побудову велодоріжок то він бере і огранізовує людей щоб вимагати від місцевої влади саме на це витрачати частину податків. І якщо енергії і підтримки інших достатньо то так і станеться, якщо ж мало кому це потрібно то нічого не буде. Ось так і працює демократія.

Можна було б цю частину ще назвати “Власна відповідальність” – тут не люблять і не розуміють скарг на погане життя. Наші люди дуже люблять жалітися, ну просто капєц як. І дорого їм, і здоров’я не те, і роботи нема, і так без кінця. Мало того що нитиків тут не люблять і уникають, так ще і подумають про себе “заробляй значить більше, займися своїм здоров’ям, знайди роботу – витрать на це той час який ти ниєш”. Коротше яка б у тебе не була б ситуація вона є результатом твоїх власних рішень і вчинків. Ну а навіть якщо це нещасливий збіг обставин ти все одно маєш масу можливостей щось змінити.

Світова політика

Наші люди дуже люблять говорити про світову політику, відносини між країнами та корпораціями, зривати покрови світових заговорів і взагалі бути пікейними жилетами. Це смішно поки то дома і бридко коли від цього відвикаєш. Сидять серед розбитих доріг і завалів сміття купками голодранці з поганими зубами і безграмотною говіркою обговорюють як Америці настане кінець коли Китай буде вимагати у неї 10 барж доларів.

Так, місцеві тут практично не цікавляться світовою політикою. Але їх цікавить справи власного міста, власне того міста де вони і живуть і на життя якого можуть впливати. Як на мене це логічніше. Маленьке містечко може мати свій телеканал, кілька радіостанцій, кілька газет і журналів. І це не рахуючи, наприклад, місцевих журналів для бігунів чи мисливців, та десятке сайтів.

Втомився писати, згодом ще буде.

Для особливо вразливих повторю – я не вважаю що наші люди погано чи живуть не правильно. Є історичні причини чому у нас живуть саме так, а не інакше. Таке нещастя як совєцьке виховання не минає просто так, та і тягар традицій не завжди є доброю річчю. Я намагався написати про те що я бачу сильно відмінним і що тут у повсякденному житті мені подобається більше ніж в Україні.

Продовження:

Що мені подобається в США, частина 2 (спорт і фізична культура, ставлення до інвалідів, мобільність і гнучкість, друзі)

Відео: Олена на роботі

Поки що не всі з вас є у facebook і тому записи доводиться дублювати, грррр…

Це, коротше, компанія де Олена зараз працює є одним із спонсорів заходу під назвою Дрова (російськомовна публіка збирається у парку, 3 дні живуть у палатках, готують бургери і одне одного розважають виступами). І для тих Дров вони кожен рік готують “рекламний” ролік в якому показуть як класно працювати саме у них :)

Наскільки я зрозумів компанія як мінімум на половину російськомовна включно з керівництвом.

Коротше шукайте її у відео.

Я нікуди не зник…

Це я типо звітую чому нічого давно не пишу.

Якось так склалося що часу стало не вистачати несподівано. На роботі, наприклад, настав той чарівний момент коли ще ледь-ледь розбираєшся у коді, інструментах і процесах, а тобі вже дають розбиратися чому десь щось впало. І більше часу витрачаєш щоб знайти у кого спитати чим скористатися щоб подивитися інформацію яка приведе до наступного кроку Smile Це я дещо перебільшую звісно. Проте крива навчання ну дууужа крута, кожен день стільки нових знань…

По спорту теж легка запарка – взяв на себе виступати на змаганнях кожні 2-3 тижні, а отже час на поїздки, тренування (скоріше спроби відновитися) і іншу підготовку. От і в ці вихідні їдемо на триатлон у Орегон. В цей раз вже обоє будемо участь приймати.

Ну а так все добре. З нових хороших серіалів можу щиро порадити Lilyhanner (пригоди американського мафіозі у норвезький глушині) та Bob’s Burgers (щось типу Сімпсонів, але реалістичніше).

З книг – читаю довжелезну серію “Культура” Йена Бенкса. Зараз дуже модно серед інтелектуалів від фантастики – матеріальне благополуччя, комунізм і інтриги та багато ~~рожевих шмарклів~~ естетики самокопирсання.

Ще з цікавого – недавно бачив у спортклубі Балмера. Ні, не підходив і не говори, ні, не витріщався. Він собі йшов у душ, а я у своїх справах. Я до того чув як його бачили то у спортклубі, то у ресторані, ніяких понтів у нього з приводу свого статуту нема.

Ну таке…

Тимошенко і Євро-2012

Намагаюся уникати політоти, але життя іноді не дає закривати очі на цю непривабливу область людської діяльності Smile

Ось так сьогодні наш лікар-хіропракт (це той що рівняє спину, не знаю як він правильно називається) говорив з нами про “Юл’я Тімочєнко” і “чемпіонат з футболу де грають ногами”.

Американці як привило дуже мало цікавляться тим що діється в світі за межами США, і навпаки – дуже цікавляться місцевими новиними. Не дивина у невеличкому місті мати пару газет, а то і журнал, кілька радіостанцій і телеканал. Не кажучи вже про суто місцеві газети та журнали куховарів, бігунів, вершників, любителів зброї, тощо.

Ну так от. Розказує значить нам той лікар про те що в Україні буде чемпіонат світу з ного-м’яча, а ще в Україні є красива (як для політика) жінка-політик яка за демократію, а її захопили у полон і тримають у тюрмі. І поки її не випустять футбольні команди в Україну не приїдуть. Якось так.

Це, скажу я вам, велика справа. І хоча американці, щоб там не брехав Задорнов, переважно знають де приблизно розташована Україна, проте що в ній діється і чим вона відрізняється від Румунії чи Бісау якої-небуть знають одиниці.

Коли стільки уваги приділяють українським справам в США можна лише уявити що з цього приводу думають у європах. Так і до дружнього бомбардування Донецьку недалеко…

Стосовно ж футболу і закликів німців та інших європейців бойкотувати Євро-2012 я думаю там неправильно розуміють ментальність пост-совків. Європейці (та і американці) в своїй системі цінностей дуже високо ставлять спорт і цінують його як святкування людського духу, волі до перемоги, мужності і таке інше. І коли вони заявляють що будуть бойкотувати якусь спортивну подію то очикують що вся нація буде у шоці і все швидко вирішиться. Просто тому що спорт набагато важливіше за якусь скороминущу і гнилу політику.

Пост-совкам же ж пофіг. Самі не вміють працювати і цінувати красоту, і вміння інших ігнорують. Це як в якому небуть Афганістані мало кого зацікавить вміння програмувати чи віртуозно грати на гітарі.

От якби Європа пригрозила перестати видавати візи, перекрити інтернет і припинити трансляцію серіалів от тоді хвиля народного гніву змела б януковичів і стіну юліної тюрми.

Щодо Юлі то я не є її прихильником. Хоча серед моїх друзів і знайомих є такі хто стоїть за неї. Я ж особисто не можу не погодитися що вона є мабуть розумнішим з українських політиків. Та що там казати коли навіть Путін не зміг втримати її в ув’язнені. Куди там тупорилій банді чівокунь, що ви… Ці тільки здатні силою її утримувати бо якщо хоча б дати елементи чесної гри то вона їх просто порве.

Хоча знову ж таки не вірю в те що з Тимошенко при владі Україні було б краще. В чомусь було б, в чомусь би і гірше було. Але те що творять донецькі зараз це просто безмежна борзота. Шкода тих кому не все одно і хто вимушений жити поруч із бидлом якому все пофіг і “главноє шоб усєм пагано було”.

Коротше так – Тимошенко випустити, Овоща-Кровосію та інших підрахуїв на нари, Кличка старшого в царі. А наступним царем хай буде той хто або переможе його у ринзі, або кому він сам владу передасть. Усим людям без вищої освіти і доходів менше 2-3 прожиткових мінімумів заборонити голосувати. Депутатів розстріляти, набрати нових і ще раз розстріляти про всяк випадок.