Ще один не такий як усі… – Сторінка 159

Як я працював в ISD

Цілий рік я колись провів в Дніпропетровську працююци в пекельних нутрощах ISD (http://www.isd.dp.ua/en/).

Після 30 з гаком років проведених у рідному місті де я вчився у школі і інституті, а потім і працював в тому ж інституті і ще парі місцевих компаній нарешті прийшов час їхати світ за очі. Біло кілька причин для того, але найголовніші – в інституті стало просто некомфортно і нудно працювати, а також захотілося подивитися як роблять “великий” софт у великих конторах, як працюють команди і все таке. Їздив я на співбесіди кілька разхів на рік просто щоб тримати себе у тонусі то у Львів пару разів, то в Києв, ну і в Дніпро звісно катався. Але тільки тут мене змогли вмовити. Та і крім того я чув про компанію багато схвальних відгуків як по рівню поплати, так і по методам роботи.

На співбесіді традиційно морочили голову тонкощами С++ та англійської мови з ціллю наочно показати хто тут дурак, а хто начальник. Ну та то така видно традиція в Україні – там де вас питають про віртуальні деструктори, шаблони та нюанси множиного успадкування там ви будете правити древній код на С.

Коротко по суті роботи. Є така компанія SCC (http://www.softcomputer.com/) що підтримує і розробляє софт для всяких медецинских установ в США. Паціенти, аналізи, страховки, … Код старючий – клієнт і сервер під викопний AIX, кліент Windows, якась ієрархічна БД. Проектів там у них багато. У самої головної контори є купа компаній що підтримують різні продукти.

Власне продукти настільки специфічні, велетенські і неінтуітивні що для новачків є спеціальний двотижневий тренінг. Також на протязі перших пару тижнів народ просто пише тестові завдання і не займається ніякою реальною роботою.

В компанії був найзабюрократизованіший процес розробки з усих які я бачив. В МС в порівнянні з ІСД суцільне вільнодумство і “роби що хочеш”. Там було щось типу такого:

Бізнес аналітики визначають список фіч для імплементації
Також визначають список багів для фікса, а оскільки одночасно підтримується кілька весрій продукта то один і той же фікс доводиться робити кілька разів, але з інтервалом від кількох тижнів до кількох років.
Чер менеджерів і тім-ліда завдання на (увага!) дослідження бага оходить до розробника. Той описує як і де його фіксати, а також як тестувати. І до купи вказує скільки часу на це піде.
Потім все повертається через лідів і менеджерів назад і на певному рівні відбувається планування в які дати для яких версій пофіксати цей баг.

Доволі специфічно було зроблено тестування. Тестери робили все вручну (!!!). Тобто у них був з самого ранку список тестів для виконання вручну (кожен крок описано) для різних версій продуктів. Були тестери як на команду, так і на весь продукт. Але в Україні, наскільки я пам’ятаю, тестори практично завжди вважаються м’ясом для гармат і код практично не пишуть. Не дивно що там де пара адекватних тестерів могли б все автоматизувати за пів року доводиться тримати армію дешевих “ручних” тестерів роками.

Другою особливістю був процес кор-рев’ю. Він робився виключно тім-лідами і їх заступниками (так, була така офіційна позиція). З одного боку це були просто найбільш досвідчені люди в команді. Я, наприклад, після року роботи все ще смутно уявляв собі архітектуру (а її ніхто ніколи і не пояснював), а в тонах коду просто губився. З іншого боку хочу відзначити що ліди, архітектори і навіть частина інших “високопосадовців” (але далеко не всі) просто вражали мене своєю кваліфікацією. Серйозно.

Тепер підемо послідовно по позитиву і негативу. Почнемо з негативу.

Приміщення. Не знаю як зараз, компанія наче перїзхала, але в той час (2006 рік) це був жах. Зашарпані конюшні з подовбаними стінами, брудними підлогами і народом що сидів один у одного на голові. Ніде не бачив гірших умов. Це при тому що я сидів у доволі ще комфортній кімнаті з усього якимось 20-з-чимось людьми. А був ще в прямому сенсі спортзал з десь 150 людей в ньому. Жах, жах…
Техніка. Це просто ганьба. Видавали напівсліпі монітори, старі запилюжені системні блоки і такі брудні миші і клавіатури що не було літер на клавішах видно. Аргументація у адмінів просто залізна була – а що, викидати їх чи що?
Оті самі адміни очевидно мали забагато влади. Їх і було більше ніж треба – ціла кімната. Замість займатися своїми адмінськими обов1язками, читай робити можливою безперешкодною роботу програмістів і тестерів, вони починали видумувати чим зайнятися і як показати свою важливість і значущість. Постійні моніторинги винтів співробітників з ціллю знайти музику і фільми “бо ніззя”. Моніторинг усього встановленого софта і інші перешкоди.
Абсолютно дебільна політика відносно інтеренету. Компанія постійно хвалилася який жирний у неї інтерент, як у них на випадок чого аж через трьох провайдерів зв’язок іде, але при цьому жорстко обмежували доступ співробітникам. Тобто тупа “ніззя ходити в інет” поки твій менеджер щось там не підпише що тобі можна. Народ чатився в асьці. Закрили аську. Почали листуватися інтенсивніше. тали слідкувати за трафіком. Почали в корідорах більше зустрічатися і спілкуватися. Коротше замість вигнати дві третини адмінів і відкрити усе постійно видумували собі проблеми і боролися з ними.
Система обліку часу. І це не совєцько-вахтерський дебілізм, це, наскільки я знаю йде від американських власників.
Ацькі дебільна система контролю версій з локуванням файлів, потворним клієнтом і таким іншим. До того ж ще купа саморобного софту для тракінга завдань, багів, тестів та іншого.
У менеджменті середнього рівня все ж таки багато людей які незрозуміло як туди пробилися (очевидно що висиджування років). На диво технічно безграмотні і при цьому із замашками крутих босів. Більшість часу пофіг на них взагалі, але попсувати життя можуть при нагоді так що йой. Все не розвалюється тільки через ту групу сильних людей про яких я вже згадував.

Тепер про хороше.

Біла і пристойна зарплатня. Так, уся зарплатня була біла. Тобто повністю уся. Причому платили пристойно і підвищували регілярно. Жалітися не було на що.
Курси англійської – без обмеження, бери стільки потягнеш. І граматика, і просто побалакати. До того ж регулярне ESL-тестування усієї компанії.
Сильні люди (саме в плані програмування) в яких є чому повчитися. Такими, наприклад, були лід моєї команди, його заступник і ще пара людей в ній же.
Складний і вкрай бюрократизований процес розробки після якого усі інші великі проекти здаються доволі простими.
“Відділ освіті” – невеличка команда що займалася розробкою і проведенням курсів. Тут і курси по продуктам, і англійська, і курси з програмування для студентів. Коли мені наскучило весь час заповнювати тікети я домовився щоб частину робочого часу читати студентам С++. Стало легше.
Через якийсь час відпрацьований у компанії вивозять працювати в США. Спочатку у відрядження, а потім і назавжди. Правда я чув що умови там доволі погані, але то вже інше. Непоганий спосіб одночасно і кар’єру зробити і виїхати.
Сама компанія давала можливість взяти у неї кредит на купівлю квартири. Причому умови було дуже добрі.

Власне я би оцінив досвід як доволі позитивний. Там мабуть важко працювати джуніором – платять їм не так щоб багато, чисто галери. Але придбання досвіду йде на повну. Розумію і тих людей хто через короткий час пішов звідти – в мене самого перші місяці три був такий настрій. Нічого не зрозуміло, ні в коді, ні по процедурам, і просвіту не видно, ну і робота сама по собі нецікава. Як мені сказала головна HR на співбесіді – запам’ятай, ми не пишемо софт, ми його підтримуємо!

Причиною тому що я пішов стала моя нелюбов до Дніпропетровська, це по-перше. Ну а по друге, мені запропонували місце у цікавомо проекті, стартапі (читай деталі тут – http://013x4nd2.wordpress.com/2011/07/29/%d1%8f%d0%ba-%d1%8f-%d0%bf%d1%80%d0%b0%d1%86%d1%8e%d0%b2%d0%b0%d0%b2-%d0%b2-luxoft%d1%96/), і ось проти цього ІСД не могла протиставити нічого.

Про сходинки…

На роботі я стараюся більше користуватися сходинками, і лише коли ~~сильно~~ болять ноги даю слабину Smile

Працюю я на 16-му поверсі, душова у нас на –1-му, столовка на 25-му.

І ось таким чином розмальовані стіни показують висоту на яку піднявся, скілька калорій спалив і таке інше.

До речі загадка – що не так на картинці?

А поки ви думаєте скажу ще одну річ. Дивно, але переважна більшість людей чомусь вважає що ходити сходинками вгору важче ніж вниз. Нічого подібного! Просто при хотьбі вгору більше працює серце, і це і є проблемою для нетренованих тушок. А от при хотьбі вниз м’язи навантажуються більше, задіяно більше м’язів, та плюс це ще “навантаження” для мозку щоб тримати тіло в рівновазі і координувати зусилля.

Висновок – ходіть сходами!

Як ми відпочивали в Євпаторії

В дитинстві я колись їздив пару разів зимою в Євпаторію типо на спортивні збори. Ну там пансіонати на березі моря (за містом), але головне що в Євпаторії продавався такий дефіцит як Pepsi Cola, і всі малолітні спортсменти зі зборів тягнули торби з колою бо то був страшенний дефіцит, а рідна партія чомусь не додумалася що продавати її можна і в інших містах. І, до речі, така проста річ як купити колу в Євпаторії, а потім привезти і продати в іншому місці була доволі серйозним економічним злочином і у відкриту такого ніхто не робив. Ну та не про те…

Коротше є у нас одні знайомі друзі… І получилося через них пару років їздити в шикарний пансионат на самому-пресамому березі. А пансіонат не простий, а такий що на ньому тренуються різні українські спортсмени (наприклад паролімпіська збірна України, молодіжні команди відомих футбольних клубів і навіть пара оліміпіських призерів).

Але ж пансионату, хоча він і існує на державні гроші, а впорядковується одним з депутатів, потрібні і ніші прибукти. І тому там переважна більшість зовсім не спортсмени, а звичайні собі москалі що за певну суму бухають прямо на березі, щедро розкидають навколо себе пляшки і недопалки і взагалі культурно відпочивають.

Перший раз ми навіть жили в тому пансионаті. Зручно – вранці вийшов на вулицю, зробив 20-30 кроків і ти у морі.

Тут же прямо тобі кафешка де працюють інші знайомі і навіть зроблять шашлик з твого м’яса зовсім за безплатно. Ну і інші ніштяки типу “о, а увімкни оцей музон”.

Самих спортсменів, якщо не жити з ними на одному поверсі, було не видно-не чутно зовсім. Вони з самого рання на тренуваннях, а весь інший час або їдять, або сплять. Тільки коли хтось з них їхав додому то можна було побачити худе тіло кольору сметани що з воплем “Моооре” ломилося у воду. І це після 2-3 місяців на березі моря Smile

За забором був пляж з вільним доступом. Мабуть зайве було б казати що засраний він був по коліно. Ну і людьми забитий просто шо капець. При цьому всі, абсолютно всі кидали сміття навколо себе і йшли не прибираючи нічого за собою.

За окрему плату деякі з відпочиваючих пробивалися на наший пляж починали вести себе більш цивілізовано. Справа в тому що у нас прибирали, а тому так вже відверто і демонстративно ніхто не смітив.

Наступного року ми відпочивали там же, але вже жили десь на дачі у якихось чи то міліціонерів, чи то прокурорів. Була така дача в 2 поверхі шось із 5-6 кімнатами, парою кухонь, гаражом на 2 машини. Ну така звичайна дача…

Взагалі то Євпаторія доволі непогане місто, його б облаштувати трошки… Там крім власне пляжу і декількох надуманих розваг є ще що подивитися. Там і пам’ятки історії та архітектури є, і кафешки непогані, і вулички такі собі привабливі. Але нажаль ніхто нічим не займається, легше ж здавати квартири відпочиваючим, а потім жити ще 9 місяців на ті гроші.

Іншими словами в Криму можна непогано відпочити, але уникнути срачу і бидла ви не зможете ніяк. І так, Крим у порівнянні з Гаваями, Мексикою чи Каліфорнією – повна лажа, ще й дорого до того ж.

Не їздіть у Крим літом, дайте йому розвинутися і побудувати інфраструктуру!

Боротьба із зайвою вагою

Колись, на молодших курсах інституту у мене було 75 кг ваги. Але то було через короткий час після того як я тренувався щодня. Потім, з більш сидячою роботою і меншою кількостю активності ваги трохи додалося, але не критично. Я навіть час від часу намагався то бігати, то плавати, то в качалку ходити, то в футбол грати. І хоча бували довгі перерви, тим не менш якась активність все ж таки була. Тим більше в моєму рідному місті на той час майже не було міського транспорту і в будь-яку точку можна легко дійти ногами. Середній мешканець Жовтих Вод мабуть за день проходить не менше 10 км.

З переїздом спочатку в Дніпропетровськ, а потім і в Київ все трохи ускладнилося, але вже там я почав бігати вранці щодня (майже).

Зразу по приїзду в штати вага почала набиратися неймовірно швидкими темпами. Головна причина – їжа не така, набагато поживніша. Тут ніхто в обід не їсть три страви з обов’язковим компотом. Лише щось одне – або просто суп, або просто бутерброд, або тарілку якоїсь киьайської/мексиканської/%you name it% їжі. Ну а по друге ми тоді поселилися прямо навпроти роботи і ходити мені було 5 хвилин на день усього. Та плюс усякі невидані або дорогі в Україні ласощі тут просто копійки стоять і їх можна їсти невпинно.

Отже за три місяці я набрав доволі суттєво. Але навіть у правах які я тоді ж приблизно і отримав у мене записано 177 фунтів (80 кг). А потім я почав потихеньку бігати, купив велосипед… Незважаючи на те вага все додавалася і додавалася. В якийсь момент у мене навіть було 92 кг (203 lbs) на протязі місяців трьох-чотирьох. І це все менше ніж за рік!

Потім все потихеньку пішло назад. Але дуже вже повільно… Чим швидше і довше я можу бігати, крутити педалі і плавати тим ще довше і швидше я хочу це робити. Зараз у мене вага коливається в районі 85-86 кг і я нарешті перестав відчувати що мені треба скинути кілька кілограмів щоб було легше бігати. Ну, тобто, думаю що якщо не знижувати навантаження то за рік ще 1-2 кг можна втратити, але навряд чи без серйозних змін в дієті вийде скинути більше.

Інше питання в тому нащо взагалі скидати вагу. На мою думку крім очевидно небезпечних для здоров’я випадків дорослій людині ні до чого перейматися такою фігньою. Якби я не бігав то навіть би і не думав що 90+ кг це багато – ходити і зав’язувати повороски на туфлях не заважає, значить все окєй.

Для жінок звісно така логіка неприйнятна. Від них і цінності суспільства і може навіть інкстинти вимагають кожну хвилину думати про зовнішню привабливість Winking smile

Фотки було зроблено у Києві єслішо.

Про нагороди і медальки в MS

З випуском кожної нової версії продукту на ринок (сервіс-паки теж є окремими продуктами), кожному з тих хто приймав участь в роботі над ним розсилають спеціальні маленьки таги. Це така металева пластинка з вигравійованими на ній назвою, версією, а іноді і логотипом продукту.

Як визначають версії для онлайн сервісів (bing, maps, travel, hotmail, …) це окреме питання. ДЛя простоти можна сказати що ми випускаємо 2 версії в рік (поки що), але не сумнівайтесь що оновлення виходять набагато частіше (як і у конкурентів).

Особливо поталанило тим чия робота входить одразу у офіційну версію продукта, потім у сервіс-пак випущений в тому ж році, а потім ще в якийсь набір чи продукт. Такі щасливчики можуть отримати до 4, а то і більше тегів за рік.

Теги клеються на спеціальну табличку. Мою, наприклад, розраховано на 8 тегів. А отже в середньому такої таблички має вистачати на 4 роки. Але оскільки я почав працювати одрозу в “долгостроє” який перестартовували то свій перший тег я отримав аж через 2.5 роки.

Самі таблички є різних моделей. Першу видають з першим тегом. По дизайну таблички можна легко побачити скільки приблизно людина працює в компанії. Тобто дизайн кожні приблизно 5-10 років міняють.

Мені, коли я свого часу активно ходив на співбесіди у пошуках команди, доводилося бачити монстрів з трьома і іноді чотирма табличками.

Крім табличок “випущено на ринок” є ще кілька відзнак що їх можна красиво розставляти у офісі. Це, наприклад, відзнаки за відпрацьовані 5, 10, 15 років. Також є відзнаки за перший зароблений продуктом чи групою продуктів мільярд доларів. Є відзнаки за всякі інші досягнення – завоювання долі ринку, отримання нагород від сторонніх організацій і інші.

Ну і звісно є відзнаки за патенти. Знову ж таки в залежності від того коли їх було отримано це або красива табличка з гравіюванням по метталу, або красивий чорний куб із золотим тисненням. У деяких крутих чуваків (архітекторів в основному) в офісах цілі будови з кількох десятків кубів можна спостерігати.

Warren Fahy. Fragment / Уорен Фахі. Фрагмент (2010)

Зовсім несподівано неймовірно потужна, цікава і затягуюча книга з доволі страшною і науково-подібно0обгрунтованою історією.

Хижі і вбивчі залишки паралельної гілки життя прямо на нашій планеті. На наше щастя вони заамкнені на крихітному віддаленому острові теріторія якого на протязі мільйонів років невідхильно зменшується.

Це одночасно і фантастика (наукова і пригодницька) і жахи.

http://www.amazon.com/gp/product/0553592459/ref=cm_cr_rev_prod_img

Блоґ не для смішнофотовідєо, тестів і лінків!

Це я про себе, не лякайтеся Winking smile

Треба намагатися не відставати від часу. А час говорить що різноманітні перепости, як то: смішні і цікаві відео, смішні фото і посилання на цікаві новини постити у блог не комільфо. Для цього є соціальні мережі, каже нам час.

І той же facebook виконує цю задачу просто ідеально.

Коротше таке – більше ніяких постів з одного відео чи однієї фотки. Тільки текст розбавлений картинками і посиланнями для привернення уваги.

[Хроніка регулярної мандрівки] Музика живе в нас. стр 38.

< Попередня сторінка

Два безликі маргінали інформаційної доби п’ють в незатишній і холодній кав’ярні гидку на смак каву, в якій більше кон’яку ніж кави. Ковтають спиртову мішанину стримуючи гидливість і намагаються говорити у своє задоволення. Але помітно що кожному з них це погано вдається. Їм хочеться бути не тут. Вони не хочуть бути одягнені без смаку. Вони хочуть сонця, моря і смачної їжі. Туди де немає комп’ютерів і похмурих від усвідомлення власної крутості свиноподібних обличь. Туди де трава зеленіша, вода блакитніша і люди самі не чепляються до тебе, але відповідають коли ти до них звертаєшся.

– Як ти думаєш, що мені робити? У мене креатив так і пре, але ж я ніколи не писав і боюся що як вийде щось вдале то я почну самокопіюванням займатися.
– Та ні, ти пишеш, воно прикольно виходить… цікаво… Хай читають, коментують. У мене, коли маю вільний час, іноді виходить почитати.

На задньому плані раптом гучно скрикує музика, але її тут же придушують. Співрозмовники озираються і так і не зафіксувавши поглядів повертаються до бесіди.

– Для чого випускають червоні шкарпетки? Ти уявляєш собі – цілі велетенські фабрики, кілометри конвейєрів що видають лише червоні шкарпетки. – На обличчі високого і довговолосого застигла відраза, а у очах крізь окуляри з товстелезними скельцями світиться щире нерозуміння.
– Мабуть гопота є таки перспективним ринком. – Видно що другого, невисого і неохайно стриженого більше цікавить чому він сам ходить у шкіряній куртці і невизначеного фасону штанях. Він думає – чому я не можу одягатися яскраво? Чому я одягаюся так що сам у дзеркалі іноді себе не помічаю?
– Ось дивись, мля, пішов чувак. Футболка – молдавський Diesel тілесного кольору, з тих що продають прямо з асфальту. Закочені до коліна джинси. Китайські мокасіни та ЧЕРВОНІ шкарпетки.

В цей момент задня стіна кав’ярні падає назад. Причому падає як одне ціле, не розвалюючись на окремі цеглини. Стає зрозуміло що стіна є дерев’яною і барну стійку з барменом та пивними кранами на ній було намальовано.

А розмова не переривається. Тільки замість довговолосого блондина за столом сидить гарна чорноволоса дівчина у зеленій вечірній сукні.
– Я работала чіновніком… – говорить вона так, начебто закінчує раніше почату фразу. При цьому голова її сіпається і з лівого куточка рота повільно стікає слина.

Поруч зі столиком пробігає дворова собака з широким ошийником на шиї.
– У сабачкі ангіна, бєєєднєнькая. – продовжує дівчина, утираючись шторою що затуляє давно не мите вікно.

Потім вона помічає що її співрозмовник мертвий. Причому мертвий давно.
Дівчина озирається і пересідає за сусідній столик, де жваво обговорюють якусь проблему двоє підлітків, вже добряче на підпитку.

– … а от Расія переймається своїми ваєннимі… – бубонить один повісивши безсило кудлату голову над столом – …у мене зведений дядя служив в армії, так йего назначілі дірєктором фірми кагда он уйшол.

Дівчина влазить у розмову.
– А моя зведена сестра, вона красавіца, когда развалілся Союз підросла на цілий сантиметр.
Хлопці з зацікавленням дивляться на неї. Переглядаються і на обличчях у них проступає питання один до одного – снімаєм тьотку?
Першим бросається у знайомство наголо бритий розкачаний ПТУшнік.

– Мій зятьок трошки нєлєгал. Ну як нєлєгал, якшо так можна назвати контрабандіста. Так от, він на східній Україні знає всі обходниє путя…

Як не дивно дівчину ця тема зацікавила. Голос її грубішає і шкіра стає темнішою, але її ще в принципі можна впізнати.
– Шо, людей возе? – питає вона.

Перший підліток сидить в ямі біля столу і звідти сичить.
– Та нє, машини, автозапчасті…
– А сєстра знаєт? – питає качок, перехиляючись через стіл до ями.

І хоча сестра начебто була у дівчини, з ями лунає відповідь.
– Знає. Вона його вже ісправляла. Він це, коли в Германії служив, то бухгалтерієй займався.
– У мєня задумка… – вже в смерть п’яний лисий качок намагається встояти над столом.

Тут у дівчини в фіолетовій футболці і брудних кедах спрацьовує якийсь клапан в голові і вона рвучко підхоплюється і нахиляється до ями протягуючи туди руку.
– Константін – представляється вона – міліцейська собака.
– Частний прєдпрініматєль? – цікавиться чорний репродуктор з ями.
– Болєє сєр’йозная! – Юнак у фіолєтовій футболці, кедах та окулярах з тонкою сталевою оправою тримає в одній руці ноутбук, а другою помахує у повітрі як дирижер, візуалізуючи ритмічність своїх слів. – Надо занятса многовєкторним праграмміраванієм…
– Я Сі не знаю – жаліється накачана лиса і п’яна дівчина, ледь-ледь підтримуючи себе руками над столом і загрозливо хилитаючись над ним.
– Собрать команду профєсіоналов! – Очі у юнака палають, він закинув руку вгору і захоплено дивиться на неї – І задача с графікой шоб була і спецеффєктамі!

– Не вірю, вашу мать! – дикий крик із зони темряви страшенно лякає співрозмовників.

Собака з перебинтованою шиєю вискакує з ями і піджавши хвоста тікає за брудну кулісу.
Вмикається світло і до зали починає заходити гомірливий натовп глядачів, поступово заповнюючи собою м’які комфортні крісла.

Коли у Київ приїхав Елтон Джон…

…то це було на диво непогано. Я його музику ніколе спеціально не слухав. Звісно якісь пісні чув 100%, навіть може щось і впізнаю як увімкнуть, але не про те.

Було це, до речі, у червні 2007 якщо хто забув. Пам’ятаю що я з парою людей пішли на Майдан подивитися на приготування. Там настроювали апаратуру, огорожували ВІП-зону, роздавали презервативи і розставляли поліцаїв.

Приїхав потім знову увечері, вийшов з метро “Хрещатик”, пройшов 50 метрів і вперся в стіну людей. Кажуть усі 200 тисяч прийшли послухати і подивитися.

Пройти далі було неможливо через кордони поліції і металеві паркани за якими вона стояла. Проте великою проблемою це не було бо всьому здається Хрещатику були розвішані портали звуку.

Якісь була просто суперова. Пам’ятаю що мене звук просто вразив. Додайте до цього майстерність музикантів які примусили танцювати купу інертних людей із залитими пивом очима. Було багато імпровізацій. Грали шикарно одним словом.

Власне сам Елтон Джон співав всі 3 години і співав добре, і голос в нього не сів. Я був вражений ще раз.

Ну і як завжди стандартні ідіоти з цигарками в руках (це у натовпі людей!) і відкритими пляшками пива. Пляшки ставилися під ноги де за кілька секунд перетворювалися просто на бите скло (ще б було з ними щось інше в такій тісняві). Проте постіно бігали прибиральниці із совками та віниками що намагалися прибрати те скло і інше сміття.

Було багато іноземців для яких потрапити на безкоштовний концерт зірки такого рівня у себе вдома це щось неймовірне.

Назад у метро так просто було не залізти. Довелося гуляти туди-сюди Хрещатиком аж поки хоч трохи натовп розсмоктався і тулитися під землю перед самим закриттям станції.