Ще один не такий як усі…

Тяжко жить на свете октябренку Пете:
Бьет его по роже пионер Сережа

Но и у Сережи жизнь не сахар тоже:
Бьет его по харе комсомолка Варя

Да и у Варвары жизнь полна печалей:
С нею жить не хочет коммунист Виталий.

И у коммуниста в жизни горя хватит:
Он за октябренка алименты платит.

Автора і рік не знаю, але почув цей віршик вперше ще у молодших класах…

Так склалося що переважна більшість моїх читачів молодша за мене (про це теж колись напишу), отже могли вже не застати піонерію і всілякі піонерські радощі.

В школі, не пам’ятаю точно в якому класі, але здається у другому, усих приймали в жовтенята. Тобто всим видавали зірочко з молодим Вовой Лєніним, і всі мусили їх носити. Власне в перших класах ніхто особливо не сперечався і навіть не питав “а чому?”. Бо училка сказала, ось чому!

Старші товарищі навчили нас терти ті зірочки об асфальт і виходили “значки з скелетом”, а потім, коли в совкове болото прорвався metal, вони стали називатися “значки з Iron Maden”.

Ну от, жовтенятами були усі, ніхто нічого не питав.

А про піонерію вчителлі розказували страшилки як тих хто погано себе веде і погано вчиться не будуть приймати в піонери.

Знову ж таки всих без винятку приймали в піонери в четвертому класі. Але оскільки я типа був одним з тих то добре вчився і добре себе вів то мене, з парою інших однокласників “апредставили” до позачергового входження в піонери. Ще в третьому класі.

Страхали тим що як запнешся у словах клятви, чи не відповіси на питання піонервожатих, чи знайдуть якийсь порочний вчинок в твоїй біографії то пролетиш… Страшно було осоромитися.

На практиці все виявилося простіше. Завели нас у Кімнату Пам’яті. Така кімната була в кожній школі – одночасно мікро-музей Великої Вітчизняної, трудові перемоги радянського народу під керівництвом Комуністичної Партії, досягнення випускників школи, … Ну от значить там “горить” Вічний Вогонь (порізана на смужки піонерські галстуки з пропелером вентілятора під ними), приглушене світло, музика “про війну”. І значить кілька відверто нудьгуючих піонервожатих у парадній формі. Ми теж прийшли такі всі білі, красиві, піднесені.

Зараз думаю, будуть всі по черзі говорити клятву, а потім дорослі піонери будуть кожну кандидатуру обговорювати і вирішувати чи достоєн третьокласник бути радянським піонером. Принаймні так було описано в документах по яким ми готувалися до церемонії.

На практиці ж вийшов вперед один найстарший піонер, сказав “повторюйте за мною” і почав невиразно читати клятву. Потім усі пов’язали краватки… Сказати що ми були в шоці це не сказати нічого. Настільки буденно, неурочисто та пофігистично все було. Може з тих часів і почала накопичуватися моя нелюбов до совка.

Потім нас повели до пам’ятників. Знову ж таки по сценарію ми мали обійти всі пам’ятники і музеї у місті, всим вклонитися і покласти квіти. На практиці ж старшокласники, раді що їх звільнили від уроків, довели нас до першого пам’ятника і десь змилися гуляти. А хто розказує вам що в СРСР школярі не прогулювали уроків і не курили на перервах той просто бреше.

Так от, прийшли ми до пам’ятника (це був Вічний Вогонь), покрутилися там, і не знаючи що робити пішли назад у клас. Це була мить тріумфу! Як зараз пам’ятаю – йде урок, ми, без стуку відкриваємо ногою двері і в абсолютній тиші йдемо за свої парти. І хтось в екстазі майже шепоче “дивись, вони вже ПІОНЕРИ”.

Власне гордощів вистачило ненадовго, лише перші дні вчителі трошки більше пиляли з приводу “ви тепер піонери, і повинні показувати всим приклад поведінки”.

Завели ми і “піонерські книжечки” в які кдеїли марки, які нам видавали за внески. Так, в союзі піонери, комсомольці і інші комуністи платили партійні внески.

Було пару спроб організувати нас “допомогати бабусям”, в смислі піти там до якихось пенсіонерів додому, посовати їм меблі, чи допомогти банку варення з’їсти витягти з погребу. Але все якось не хотілося сильно, та і ясно було вже що це понти прости.

В четвертому класі усих прийняли в піонери. Без винятку, без “іспитів”, без підготовки. Бо треба щоб у школі всі четверокласники були піонерами. Совок такий совок.

Дуже швидко носіння піонерського галстука стало напрягати. По-перше, хулігани відривали кінці галстука (а це ззробити було дуже легко), а за галстук з відгризеними кінцями вчителі проїдали всю голову про нашу неповагу до піонерів-героїв і жителів блокадного Ленінграду. А, по друге, стало просто модно не носити галстук. І якщо десь в 4-6 класі це робили одиниці, і то завжди мали його в кишені щоб пов’язати як тільки вчитель помітить і почне лаятися, то в 7 класі тількі повін ботани їх носили. А в 8 класі вже жодна людина з галстуком не ходила.

Щоб побороти “проблему з неносінням піонерської атрибутики” вчителі старалися задіяти батьків. Ті батьки, які не хотіли щоб їхні діти були хуліганами і трієчниками, вранці стояли на балконах і дивилися щоб діти йшли в галстуках. Як тільки виходили з двору то одразу з усі їх стярували з шиї і клали в кишеню. Це в молодших класах. А у старшаків взагалі тих галстуків не було.

Коли прийшов час нам бути піонерською дружиною то всі дружно відповіли “нафіг нада” і далі процес переводу жовтенят в піонери було повністю формалізовано. Совкові ритуали просто на очах ставали все безсмисленішими і безблагодатними.

А потім, друже, було вже ближче до закінчення школи. І якби треба було “здавати іспити” і проходити “комісію” з приводу переходу у комсомольці. Знову ж таки на практиці це означало що тобі давали значок і ти починав платити інші внески. І якщо ви раптом не знаєте то в союзі поступити в інститун не можна було якщо ти не був комсомольцем. Ні, це не було якоюсь проблемою, всі ставали комсомольцями по досягненню певного класу (8-го здається) автоматично. Але була Перебудова у самому розквіті, стало МОЖНА не бути комсомольцем, і стало модно не бути комсомольцем. Якось так сталося що увесь мій клас перевели у комсомольці, а мене ні бо якимось чином пропустили, а я був на якихось змаганнях. І потім всі (ну добре, не всі, а кілька ідейних) сильно були не задоволені, а я намагався уникнути комсомольства усима силами. Мене і переконували що вимогу бути комсомольцем ось-ось повернуть назад, і що “в інституті все одно будуть на це дивитися і можуть не прийняти навіть якщо можна не бути комсомольцем”. І сталося так що на випускному в школі я був єдиним хто не був комсомольцем

На вступних в інституті (правда не в “Стратегії”) і правда питали “а ти що, не комсомолець?”, але ніякої ролі це не зіграло.

Головне що я хотів сказати – система була настільки дебільною і демотивоючою що жорстоко і неприємно обламувала дітей які все ще хоч трошки вірили в соціалістичні ідеали, і робила повними циніками і пофігістами старших.