…так само як усі інші
В продовження ось цього поста ще кілька фотографій як і обіцяв раніше. Цього разу це те що ми встигли назнімати.
На старті:
Фініш:
Приходжу до тями:
Олена жує кекси:
І Олена задавака:
Всі фото цього змагання тут – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%212380&sc=photos.
Наше перше змагання з плавання!
Саме озеро знаходиться зовсім недалеко – трохи більше 20 хвилин машиною.
Озеро маленьке доволі. Я плив 2 милі (3.3 км), а Олена – 1 милю (1.6 км). Так власне ота одна миля то одне коло практично по періметру озера. Я, відповідно, плив 2 кола.
Ще були дистанції у пів та четвертину милі. Але то не серйозно 
Учасників було дуже небагато, але це ж не біг чи тріатлон – тут як поплив так все одно нікого навколо себе не бачиш.
Проте коли усі разом на старті ломонулися у воду (старт був з берега) то пару сотень метрів і сам получав по ногах і спині (добре що по голові не прилетіло) і іншим роздавав. З жахом уявляю яка м’ясорубка на массових стартах тріатлону.
Коротше приїхали, отримали шапочки, натягли костюми, спробували порозминатися. Але не ясно наскільки інтенсивно це треба було робити – для кожного з нас двох це була найдовша дистанція яку ми будь-коли пливли. Я для себе зробив висновок що головне щоб не замерз перед стартом, а особливо інтенсивна розминка і не потрібна. З ішого боку ми поки що зовсім не досвідчені у плавання і маю надію далі розберемося краще.
До речі на фотографіях як бачите якихось незнайомих тьоток і дядьок не лякайтеся – це фотки з сайту події. Ми там як правило на фоні десь Потім опублікую наші фотки (яких теж небагато).
Як я вже сказав ломонулися у воду, помолотили одне одного по спинам і ногам, розтягнулися у лінію і попливли.
У плаванні у відкритій воді ти практично нікого не бачиш, хіба що хтось поруч пливе. Але люди не маючи розмітки як у басейні починають плавати якимись дугами, а то і зигзагами. Тож пливсти у парі метрів збоку від когось нереально – або загубиш його миттєво, або через пару гребків вріжешся.
Досвідчені атлети роблять такий хитрий прийом як драфтінг – коли пливеш за кимось впритул то воду розрізати набагато легше і економиш сили. Звісно ефект не такий помітний як не велосипеді, але все одно можна зберегти сили для фінального прискорення.
Я спробував частину дистанції пропливсти за одним – важко. Важко бо доганяєш і врізаєшся у ноги. І важко тому що як вже сказав всі пливуть якимось дугами і за 2-3 гребки легко загубити того за ким пливеш.
Отже які особисто у мене проблеми плавання на відкритій воді.
Перша і основна – гідрокостюм зтирає шкуру на шиї. Так добряче як наче хтось напильником пройшовся. Причому лише з одного боку. Варіантів небагато – або я несиметрично крутю головою, або невдало застебнув клапан, або погано намазався маззю проти натирання. Наступного разу спробую великий лейкопластир наліпити на стерте місце.
Друга проблема – орієнтуватися на воді. Треба час від часу піднімати голову і шукати буї. І хоча вони великі і яскраві зробити це не так просто. Непросто через те що голову над водою без значної втрати швидкості можна тримати дуже недовго, зір замутнений та і ще й голова погано варить. Люди губляться і часто зупиняються щоб роздивитися навколо.
Цю проблему мені і на тріатлонах вдавалося часто вирішувати так – знаходиш когось хто добре пливе (краще за мене), але часто зупиняється, і орієнтуєшся по ньому. Когось ближче роздивитися легше – яскраві шапочки не просто так видають на змагання.
Ну і третя проблема – як визначити чи достатньо інтенсивно гребеш. Це просто недолік досвіду (знову ж таки). Отак пливеш, наче нормальний темп, але якось не вмираєш як на бігові. Починаєш думати – а чи не слабо я пливу? Буквально ледь-ледь додав і відчуваєш що якось різко погано стало…
Бігати і крутити педалі можна хекаючи як завгодно (хоча теж бажано дихати рівно), а в плавання можна дихати лише правильно – інакше просто не попливеш. Тобто “додати і потерпіти” не вийде, бо як тільки дихання збилося так можна вже зупинятися.
Втома після плавання доволі дивна – виходиш з води і наче нічого такого. Ну плечі, руки, спина… Але якось не вмираєш як після бігу. А потім через пару годин вирубає так що ледь до краваті доповзаєш. Отже другу половину дня ми відсипалися.
Кому цікаво я свої 2 милі подолав за 56:06, Олена одну милю за 34:54. Протокол тут – http://finishstrongevents.com/wp-content/uploads/2012/07/Martha-Lake-2012.xls.
Ну от власне і все.
Це я так переклав elastic therapeutic tape єслі шо.
Представляє собою вона таку облегшену і більш еластичну версію пластиря, і як привало набагато більша за розмірами.
Вперше з цими смугами я зіткнувся коли Олені якийсь лікар наліпив її на коліно. Я тоді посміявся що ліплять пластирі, а паціенти вірять що воно допомагає. І хоча Олена мене теж запевняла що їй допомогло я не вірив, сміявся і розповідав про ефект плацебо.
Потім почав помічати смуги різних форм і кольорів на пробігах – як правило на ногах, але траплялося на плечах, і навіть на руках.
Ще згодом коли ми почали ходити до мануального терапевта якось поскаржився йому на біль у коліні після кожного серйозного бігу або велотренування. І він мені наліпив таку смугу і сказав поспостерігати за собою – чи зміниться щось на краще.
На мій подив результати з’явилися вже менш ніж за годину – неприємні відчуття стали якось меньш неприємними і можна було спокійно бігати і тренуватися.
Спробував розібратися як же воно працює і з’ясувалося що по суті це спосіб трошки надурити своє тіло. Смуга створює таку собі “зону натягнення” на шкірі, а наші вбудовані механізми помилково вважають що це означає тиск і починають подавати більше усього в ті області де тіло “думає” треба додати току крові і кисню. Завдяки цьому підвищується температура (за рахунок більшого притоку крові) в тих зонах на які наліплено смуги і процеси відновлення відбуваються швидше.
Іншими словами смуги не є лікуванням, а просто способом легше переносити незначні травми і прискорити відновлення.
На сьогодняшній день є кілька виробників що випускають смуги різних форм і кольорів. Наприклад – KT, Rocktape та інші. Я покищо користуюся відносно дешевими (і за зовнішнім виглядом теж) але функціональними Pro-Tec.
Правильно наліплена смуга виконує свої функції кілька днів і з нею можна не лише бігати, але і плавати, приймати душ і навіть ходити у парну – зовсім про неї забуваєш. Потім в якийсь момент починають виникати на шкірі відчуття що нагадують що таки щось наклеєно – отут треба вже знімати. У мене це як правило від 2 до 4 днів. Ніякого клею не залишається, а от від волосся на ногах віддерати боляче. Варто подумати чи не почати голити ноги 
Логічно виникає питання – якщо незначний тиск на шкіру так допомагає то чому не зробити одяг який дає такий самий тиск і тренуватися у ньому? І знаєте що, таки є такий одяг. Це і штани, і труси, і футболки, і мегапопулярні у бігунів останнім часом гетри та шкарпетки – шукайте compression tights, shotrs, sleeve. Ну або подивіться на продукцію компаній CEP, 2XU, або CWX. Та і у більш класичних виробників бігового одягу теж в асортименті є щось із компресіонного.
Останнім часом компресіонний одяг стає популярним і серед велосипедистів. Хоча дослідження переконливо показують що на відміну від бігу користі від нього крім психологічної немає. Справа в тому що на велосипеді м’язи ніг ніколи не розтягуються так як при бігові і знаходяться постійно у трохи “стисненому” стані. Ну та це вже спеціалізовану літературу читати треба.
Наступним кроком є створення систем що дозволяють створити певний тиск на великі групи м’язів. І такі системи є, але коштують вони по кілька тисяч доларів, вимагають великої кількості громіздкого обладнання і використовуються для відновлення космонавтів, лікування складних випаків, тощо. І ось буквально недавно з’явилися портативні і доступні (відносно) за ціною полегшені варіанти таких систем. Наприклад на Тур де Франс що проходить у ці дні багато команд використовують Recovery Pump System ціна якої трохи більша за $1000.
Ну і як ви розумієте все вище перелічене має допомагати при різних артритах, склерозах та варікозах. Не лікувати, а саме полегшувати неприємні відчуття.
Сайт тріатлону – http://www.cob.org/services/recreation/races/padden-triathlon.aspx
Місто Белінгхем знаходиться практично на кордоні з Канадою. Їхати півтори години.
Цього разу ледь встигли на старт – спочатку поїхали на адресу де видавали стартові пакети (номери, чіп, шапочку). А вихідний же, в день старту видають безпосередньо на старті. Поки знайшли те озеро, поки знайшли де припаркуватися (з парками не так усе просто). Швидко зняли велосипеди (добре що не везли їх розібраними цього разу), рюкзаки на плечі (добре що Олені теж купили рюкзак для тріатлону), …
Коротше встигли на страт, але фотографій вже зробити не встигли.
Впереше пливли у гідрокостюмах з рукавами, задоволені (Олена писала про свої враження ось тут – http://puzzlemind.wordpress.com/2012/06/24/xterra-vector-pro-fullsuit/).
Дестанція нестандартна: плавання – пів милі (805 метрів), велосипед – 21 миля (33.7 км), біг – 5.2 милі (8.4 км).
Ну і Олена теж писала про цей тріатлон – http://puzzlemind.wordpress.com/2012/06/24/lake-padden-triathlon-bellingham-wa-06232012/
У мене 5-1 результат у своїй віковій групі, 17-й у загальному заліку. Все непогано, велосипед треба підтягувати як завжди. Плавання – 12:38, Т1 – 1:15, велоетап – 1:01:02, Т2 – 0:54, біг – 34:04. Разом – 1:49:52. Протокол змагань – http://www.cob.org/documents/parks/recreation/races/results/2012-padden-tri-competitive.pdf
Плавання було прикольне – “уди і назад”, не вишукувати буйки, не 2 кола, а просто по прямій. Я поплив у другій хвилі (можна було йти у яку завгодно). Народ ломонувся так зі старту що я аж злякався. Так і неслися усю першу половину. Потім правда більшість заспокоїлась.
А ще це був перший тріатлон на якому я відчув задоволення від велоетапу. Не скажу що прямо зовсім зрозумів що і як, але їхати було у задоволення. І хоча їхати групою за американськими правилами заборонено (через трі-велосипеди якими важче рулювати і руки далеко від гальм) вийшло все одно так що я їхав хоч і не в щильній, але у групі (5-10 метрів між кожним).
Страшнувато було летіти з гірки 50 км на годину, там я трошки пригальмовува і народ мене наздоганяв і обганяв. В гору я їду наче нарівні з нормальними велосипедистами, на прямій навіть відриваюся.
Вхід в транзитну зону трапився доволі несподівано – навіть не встиг туфлі зняти, довелося у них до стійки бігти.
Біг по парку навколо озера, 2 кола. Біжиш такий і думаєш – не може бути щоб одне коло усього 4 км було, я ж такий вже вбитий! А на другому колі так швидко все пролітає…
Олена сачконула – пробігла одне коло замість двох. Попросила себе дискваліфікувати. Потім ще думала добігти, але було вже піздно – чіп забрали.
Ну от і все – покрутилися там ще, дочекалися роздруківки з результатами, поїли ніштячків і поїхали додому.
А в неділю практично весь день відлежувалися.
Більше фотографій – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%212362&sc=photos.
Мій велоетап кому цікаво (знято з Garmin Edge 500) – http://connect.garmin.com/activity/191976181.
Попередній день, подорож та інші деталі – 2012-06-09-Blue Lake Sprint Triathlon. В цьому пості коротко опишу свій виступ.
А результати тут – http://www.racecenter.com/results/2012/res_t112.htm#overall. Плавання – 25:28, Т1 – 2:59, велосипед – 1:05, Т2 – 1:48, біг – 42:18. Загальний час 2:17:35. Наче непогано. Сьомий у своїй віковій групі.
Дуже допомогло те що ознайомився з транзитною зоною поки змагалася Олена. І погода в цей день була краще ніж на її виступі – тепліше і сонячно.
Поки везли велосипеди у багажнику трохи знунулася передня перекидалка цепки (не знаю як вона по нашому називається). Пішов до механиків щоб підрегулювали.
Приїхали теж зарані, транзитна зона майже порожня була. Взагалі на олімпійську дистанцію майже вдвічі менше людей вийшло.
До речі тут не лише триатлони проводяться, але одночасно і дуатлони (біг, велосипед, біг), аквабайки (плавання і біг) та релеї (естафета коли кожен вид робить інший учасник команди). Ну і просто біг здається теж був.
Стосовно плавання щось незрозуміле виходить. В цей раз наче добре так плив, а вийшло аж 25 хвилин. А у найкращого 17 хвилин був результат. Це при тому що на попередньому триатлоні я наче плив таку саму дистанцію, приплив у середені групи і в мене був час 17 хвилин 0_о Коротше я так зрозумів що хто як хоче так те плавання і міряє.
Хоча якщо подумати то можливо що ми усі плавали далеко не по прямій – буйки на які можна було орієнтуватися стояли далеко одне від одного і роздивитися їх було важко. Такщо може зайві півтори-дві сотні метрів і проплив. Хоча навіть це не мало б так сильно додати до часу. Ну таке…
В цей раз спробував обути велотуфлі вже на велосипеді – у мене спеціальні тріатлонські велотуфлі які застебнуті в педалях. Там техніка така – спочатку стаєш на туфлі як на педалі, кілька обрертів, тримаєш одну туфлю за спеціальну петлю на п’ятці і просовуєш ногу, кілька обретів, те ж саме з іншою ногою, кілька обретів, застібаєш липучку (не тріатлонських велотуфлях як правило одна широка липучка як застіжка і нема язичка). Ну і розбуватися в зворотньому порядку.
Відповідно робити все це треба без шкарпеток, і бігти потім також (тому, до речі, і існують ще й тріатлонські кросівки).
Зекономити такі хитрощі дозволяють 20-30 секунд мабуть, але відчуваєш себе таким профі що прям капєц 
Трошки ще призвичаївся до трі-байка, легше переношу. Але тепер інша проблема – при аеродинамічній посадці бачих максимум кілька метрів асфальту попереду. Нуднувато трошки. Так якісь озера по дорозі, аеропотр в якому якраз сідав літак… А ти такий їдеш, рогом уперся в землю і думаєш – красиво мабуть. Проте виграш від такої позиції помітний, так що воно варте того.
Хочу ще сідло спробувати підняти і аеробари ближче поставити, ще менше буду бачити. Але тоді мабуть вже доведеться і аеродинамічний шолом купляти. А вони, зарази, мало того що дорогі (починаються від 250 доларів), так і ще виглядаються занадтно професійно. Оце мене і хвилює більше за все – понтове обладнання не відповідає рівню підготовки.
Не знаю, подивлюся ще…
А це вже у Олени закінчилася плівка батарейка у фотіку і дознімала телефоном.
Більше фотографій дивіться ось тут – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%212327&sc=photos
Містечко Fairview яке практично злилося з Portland’ом (найбільше місто в штаті Орегон), 3 години у дорозі. Не дарма Потрленд називають містом мостів – неймовірно їх кількість (через річку Коламбія), багаторівневі, одні вливаються в інші… Чесно кажучи я не розумію як по цих пекельних розв’язках люди їздили без навігаторів.
В день подорожі погода була просто неймовірно погана – сильний дощ, холодно. Ніякого ентузиазму з приводу змагань. Та і просто вести було важко, втомилися наче вже змагалися.
Поселилися недалеко від страрту (менше 5 км), тож вранці Олена поїхала на старт на велосипеді, а я повіз речі машиною. Цього разу ми розібрали веломипеди і поклали їх у багажник. Якость так особисто мені спокійніше щоб не переживати за те що вони мокнуть під дощем і взагалі чи тримаються ще вони там.
Якраз потренувався ставити знімати руль, пакувати усе. Тепер думаю пошукати чохли для велосипедів та колес, бо зараз пакую усе вимощуючи рушниками (щоб не перемазати машину і не подерти фарбу на рамах).
До речі носячи велосипеди по частинах оцінив наскільки важкі колеса у порівнянні з карбоновою рамою. Тепер більше розумію чому пара гоночних колес коштує починаючи від пари тисяч баксів.
Приїхали раненько, розпакувалися коли ще були вільні місця на стійках для велосипедів.
Було неприємно холодно і вирішили купити Олені спеціальну утеплену шапочку для плавання (далі побачите на фото). Дехто плавав у спеціальному взутті (більше схоже на резові шкарпетки). А взагалі треба купити гідрокостюми з рукавами.
Ну і для велосипеду прикупили рукава. Добре що місцеві спортивні магазини продавали все білся транзитної зони за пів ціни.
А взагалі то вода виявилася теплою і Олені сподобалося.
Пловців запускали хвилями (групи по 20-30 людей) кожні 3 хвилини. З одного боку це полегшує страт, не треба розштовхувати усих. А з іншого швидші пловці по дорозі мусять обпливати повільніших з попередніх хвиль.
На цьому триатлоні просто неймовірно довгі переходи з води у транзитну зону (метрів 200), та з транзиту на велосипед (метрів 400 якщо не більше). І якщо вихід з води було вистелено доріжками, то до зони де сідали на велосипеди народ розтоптав брудну доріжку. Тим хто вбуває велотуфлі, а потім біжить у них була ще та веселух топтатися замками по бруду.
Взагалі то Олена у нас той ще спортсмен – результатом ніколи не цікавиться як і містом у своїй віковій групі. Головне щоб задоволення отримати і добре попрацювати. Насправді це правильний підхід для більшості людей – не хвилюватися перед страртом, а святкувати свою спортивну форму і здатність витримувати всі ці навантаження.
Тепере, з новим велосипедом, її обганяють лише трі-велосипеди, що значно покращує самооцінку 
А взагалі всі ці нюанси про транзитну зону знадобляться мені завтра коли я буду робити олімпійську дистанцію (теж чекайте звіт).
Ну і як завжди в тріатлоні з кожним наступним видом все дерев’янішим себе відчуваєш, під час бігу думаєш “капєц, я ж ледь повзу!”. А в результаті час виходить не такий поганий як очикуєш.
Про всяк випадок – Олена пробігла ці 5 км за 29 хвилин, що звісно далеко від світового рекорду, але дуже пристойно для людини яка взагалі бігать не надто любить
Під кінець навіть сонечко почало світити. На сцену вийшла якась місцева банда і почала нарізати рок-н-ролл, спортсмени потягнулися у чергу за їжою і пивом.
Поки Олена збирала всі свої речі у транзитній зоні я знову розбирав і перепаковув її велосипед щоб не витрачати на це час завтра. Справа в тому що як правило у готелях виселятися треба до 11 ранку. А я не встигаю після змагань заїхати прийняти душ. Тому доводиться завжди домовлятися щоб нашу кімнату в день виселення прибирали останньою, а ми повертаємося в готель (звісно все вже запаковано) на 1-2 години піздніше і приймаємо душ перед дорогою.
Поки що всі йшли на зустріч, але ясно що робити це вони не забов’язані – заселення відбувається починаючи з третьої дня і якщо треба прибирати багато кімнат то прибирати вони вимушені як їм зручніше.
Пару разів навіть було таке що кімнату вже прибрали, але нам все одно дозволяли прийняти душ (а це знову прибирати у ванній і міняти рушники). Просто тому що дуже поважають і усіляко підтримують людей хто займається спортом (навіть на любительському рівні для свого задоволення як от ми). В таких випадках як правило лишаю якусь суму як чайові.
Ну от і все. Успіхів мені завтра! 
А, ось результати спринту – http://www.racecenter.com/results/2012/res_ts12.htm#overall
Однозначно не той результат яким можна пишатися, але як початок сезону піде. Сайт змагання – http://wwmultisports.com/Onion-Man-Triathlon.cfm.
36-й у загальному заліку, 7-й у своїй віковій групі – https://www.athletepath.com/onion-man-triathlon/2012-05-27/olympic-distance-triathlon. Плавання (1.5 км) – 17:29, перша транзитна зона – 2:05, велоетап (40 км) – 1:14:32, друга транзитна зона – 0:57, біг (10 км) – 44:22. Але перед тим як почати виправдовуватися почну з початку.
Валла-Валла як видно з назви знаходиться на території резервації. Але від інших територій відмінність тільки у тому що тут є казіно.
Доволі висножлива майже 5-годинна автоподорож. Спочатку їдем знайомими місцяму в гору до перевалу де знаходиться наш місцевий гірськолижний курорт. А потім трошки згори до кінця.
Власне всі ці місця переважно або гори з ріками і неродучими степами, або ліси, або фруктові сади.
Після певної точки якось непомітно зникли всі машини і дорога швидко стає неймовірно нудною - прями, по боках одне й те саме (річка, сади, гори).
Саме місно доволі невелике і неймовірно сонне. Машини ледь повзають, люди теж нікуди не спішать.
Зайшли у мексиканський ресторан повечеряти – із близько 30 столиків зайняті лише 2.
Це мабуть одне з тих міст де можна жити на пенсії – тихо, спокійно, але всі блага цивілізації присутні (звичні магазини, кінотеатри, парки з озерами і річками, тощо).
Невезуха почалася ще по дорозі з дому. Пару разів велосипед ледь не злетів з кріплення, ніколи такаго раніше не було. Олена навіть погодилася що нашу наступну машину будемо в першу чергу вибирати так щоб в неї велосипед залазив 
До того ж весь тиждень щось якось не так було з ногами – якісь надто втомлені, видно не відновився нормально від пробігу 2 тижні тому.
Вранці поїхали до старту. А там ще одна морока – паркуватися безпосередньо до транзитної зони не можна, лише витягти речі з машини. А сама парковка десь аж за милю від старту.
Ну що ж, одяг костюм, помахав руками якось без натхнення і попливли! Як правило на старті триатлону треба або швидко відриватися від натовпу і потім сповільнювати темп, або стартувати спокійно і поступово пробиватся через руки і ноги.
Ну от і тут багато на диву народу ломонулося у відрив. І я за ними. А з’ясувалося що на страрті було багато сильних дядьків які греблися що скажені, а я намагався триматися в рівень з ними. І шось так закехався що ледь відновиви дихання.
На другому колі плавання у найкращих традиціях наздогнав повільних плавців і почав пробиватися між ними.
Взагалі найкраща стратегія плавання стати комусь у хвіст і пливсти ледь торкаючись пальцями рук пальців ніг того хто попереду. Я от знаю що так треба робити – пливсти легше бо воду для тебе розгрібає плавець попереду і зберігається багато сил. Але якось сам так не роблю. А от за мною половину другого кола один так плив. Вибішує неймовірно скажу я вам.
Ну а в підсумку – зашвидко стартував через що уповільнився на другій половині плавання.
З води на велосипед і погнали. Мої найбільші переживання були пов’язані саме з велосипедом. По-перше, я так ще толком і не звик до нового велосипеду. Нова посадка, незручно тримати голову, втомлюються плечі і важко керувати.
Дистанція доволі противна. Маршрут просто “туди і назад”, але перша половина у зовсім невеличку гірку якої навіть непомітно. І крутиш такий собі з мислями “оце я слабий, капєц”. А ще і вітер в писок…
Отам мені судорога ногу і схопила десь на середині дистанції (ікру). Біль несамовитий і несподіваний, одразу розкоординація рухів, ледь не злетів з велосипеда. Так-сяк зміг зупинитися, трошки перечикав, поїхав далі. Поки крутиш наче не так болить.
Останні (і відповідно перші) пару миль проходять страшенно поганою дорогою – асфальт з такого крупного каміння і добре засипаний гравієм, постійні повороти, лежачі поліцейські та ще і в гору. Добре що хоч на страрті з гори.
Ну все, здається всі виправдання написав
Перевзувся, побіг…
Дивно що ні в плаванні, ні на велосипеді я не відчуває того ніскільки хороша чи ні моя форма. Наче гребешся, щось там крутиш, а не ясно наскільки добре все це робиш. А от варто лише побігти і одразу ясно – не відновився таки. Ноги не біжать, сил нема звідки брати. Ну та воно і видно по результату.
Половина дистанції грунтовка, інша – асфальт. Мої Adidas Attune через сильно вентильовану підошву і верх всмоктують в себе пилюку як скажені. Всередені в результаті вони були брудніші набагато ніж ззовні.
Навіть незважаючі на погану форму я когось там обганяв, але в цілому весь біг це була розтягнуте страждання “де вже той фініш?”. Ніякого задоволення від бігу 
В цілому вся траса мені не надто сподобалася – озере темне і холодне, свої руки ледь видно; велоетап нудний, вітряний і дорога так собі; біг непойми що намішано. Просто хотілося подивитися на ці краї, плюс вдала дата для початку сезону триатлону. В наступному році якщо знайду щось цікаве в ці ж приблизно дати то може і не поїду знову. Хіба що Олена захоче тут позмагатися. І тут лише одна дистанція – олімпійська.
Ну та все колись закінчується, і не надто вдалі змагання теж.
Походив, відхекався, напився гаторейду, наївся бананів і апельсинів і пішов дивитися на результати.
Після фінішу годував якийсь місцевий ресторан смаженою на вогні куркою, картопляним салатом (це щось типу нашого олів’є), печеньками ти булочками.
Народ набирав тарілки (учасникам безкоштовно, іншим – 10 доларів), всідався вздовж доріжки і жуючи підтримував фінішуючих.
Ну і паралельно нагородження проходило.
Як я вже казав результати були доволі сильні у пари десятків перших участників.
Ну і крім індивідуальних виступаючих була ще так звана естафета – це коли один пливе, другий їде і третій біжить.
Ну а це фотки з центру міста бо Олена почала скаржитися що “а мене на жодній фотці так і нема, бу-бу-бу”
Ось тут смішно їй футболку вітром надуло, такий колобок вийшов:
Ця дивна скульптура це голуб-хранитель. Принаймні так на табличці було написано. І дивиться він у небо якщо одразу не вдасться розібратися
Я так розумію що оберігає він від іншіх голубів, хє-хє.
У мене все.
Це вже я вчетверте приймаю участь в цьому пробігу який відбувається у нашому місті.
Останні 2 роки він проходить по новому, трохи складнішому маршруту – якщо раніше проблемою були дві затяжні гірки на старті то тепер гірки розкидані по всьому маршруту.
Отже прибув на старт:
За пів години до бігунів стартують пішоходи. Чесно кажучи я не сильно розумію для чого люди ходять пішки пів-марафони, а іноді навіть цілі марафони. Але добре що вони це роблять – страртові внески роблять подію краще організованою 
Найбільші побоювання були у мене в зв’язку зі страшенно стертими ногами. З дуру на початку цього тижня я спробував пробігтися у “гоночних” кросівках без шкарпеток. Африканці ж бігають без шкарпеток, значить і мені треба… В результаті шматки знятої шкіри і рани ще не заживають.
В принципі я вже робив цю помилку раніше, але ніяк не можу визнати що мої ноги просто не призначені для такого. Ну або ще своїх кросівок не знайшов.
Перепробував купу пластирів – ви здивуєтеся які дорогі та наворочені деякі бувають. Знайшов такі прозорі через які видно як рана заживає, липнуть лише до здорової шкіри і таке інше. Тим не менше лікувальна подушечка таки додає обсягу і тому вибав мінімалістчні кросівки Brooks Pure Connect.
План був обережно бігти першу половину дистанції і або зійти далі, або прискорюватися якщо все йде нормально.
А насправді після старту майже одразу забув про біль від ран який постійно нагадував про себе весь тиждень.
Відчуття було таке що біжу капєц як швидко і покращу свій результат ледь не на 5 хвилин. Принаймні ногу убилися капєц як. Досі сидю і мучуся судорогами в ікрах.
На фініші побачив свій результат зі змішаними почуттями: з одного боку радий що добіг до кінця і рани не завадили, з іншого – за відчуттями чомусь сподівавася на набагато кращий результат.
Тим часом Олена бродила берегом парку.
В загальному заліку я фінішував 13-м (12-м з чоловіків), але традиційно моя вікова група є найсильншою в середньому і у ній я був п’ятим (результати можна подивитися тут). Завжди було цікаво чому саму в диапазоні 30-39 років найбільше учасників практично на всих змаганнях і чому для цього віку середній результат як правило є найкращим теж.
Думаю це пов’язано з тим що у віці до 20 років на подібні старти виходять ті хто займається регулярно, але з якоїсь причини не приймає участь у офіційних змаганнях. Після 25 років люди починають “повертатися” до спорту і результати у них гірші. Схоже що після 30 народ реально починає отримувати задоволення від подібдних заходів і попередні роки тренування дають кращі результати. Ну а після 40 залишаються найбільш уперті у яких вже результати і так хороші (і до речі, ця група як правило сильніша за групу 20-29 років). Ну і так далі.
Ну і як завжди зазначу що навіть ті хто добре біжать на диво не надто добре вміють “котитися” з гірки – гальмують, б’ють ногами в землю, тощо. Навіть вміючи робити це трошки краще за інших я реально отримую велечезну перевагу на особливо крутих спусках. І це при тому що моя техніка бігу з гори далеко не ідеально.
Просто схоже більшість людей тренується на пласких маршрутах або на стадіоні.
А головне – сезон змагань відкрито, йє! Тепер постараюся робити старти кожні 2-3 тижні, в основному тріатлони. Бігати то можна цілий рік, а от плавати і ганяти велосипедом у нашому штаті більш-менш комфортно тільки коротким літом (вода у місцевих озерах трошки нагріваються і три місяці дощ не йде щодня).
Ну а після фінішу відхекатися, взяти медальку, зібрати напої-батончики-сувеніри і додому.
Ото червоні на столах – медалі для тих хто фінішував:
Всім на вулицю – бігати, кататися, плавати і ходити у походи!
Relay це по нашому естафета. Сайт події – http://mtsirelay.com/.
Ми командою (назва команди – Loshadi) бігли 59 миль (95 км) поділених на 10 етапів від 13 до 5 кілометрів довжиною.
Кожен з нас біг по 2 етапи. Етапи проходили по змішаним поверхням – асфальт і паркові доріжки з грязючкою та гравієм.
Мені доручили стартувати першим. Спочатку народо так ломонувся на старті що я аж злякався. А через 3 км якось всі повідставали і виявилося що я біжу другим. Воно і непогано – біжиш по лісу, волонтери рідко зустрічаються, дивишся куди той що перед тобою повертає і просто за ним бездумно 
Ну та десь на половині свого відрізку я його таки наздонав і зрозумів що треба йти вперед. А під кінець етапу було десь кілометри півтори доволі крутого спуску. Той хлопець що біг за мною щось не дуже дорбре з гірки вміє мабуть бігти (я нісся по 3:07 кілометр) і відстав конкретно.
Ось так несподівано для себе і своєї команди я прибіг першим.
А природа там така що про неї кажуть “красива”. У нас тут в принципі природи багато, але в North Bend, де крихітні міста розташовані у лісі в горах так взагалі. Я навіть не кажу про наглих оленів що тиняються містом. А от просто біжиш і тільки і дивишся по сторонах – то озерце якесь, то річечка, то водоспад…
Якби не було так далеко до роботи їхати (хвилин 40 коли нема трафіку) то можна було б навіть подумати щоб сюди переселитися.
Картина називається “Лошадка-а-а-а!”:
Ну так от. Старт був у 8 ранку і витратила наша команда на все це трошеи більше 7 годин. Їздили разом з етапу на етап, їли енергетичні гелі та батончики, намагалися відпочити і вболівали за своїх.
Олена показує якого вона бачила байбака:
На другому етапі ми пересунулися на друге місце, але наший третій бігун повернув нам лідерство.
Потім сталася “прикра несподіванка” – один з учасників нашої команди що мва під’їхати на 4-й етап переплутав щось і поїхав на наступний етап. Коли все з’ясувалося то він вже не встигав приїхати і я одяг його номер і побіг на півтори години раніше ніж розраховував.
Оце, до речі, на фото якесь глухе містечко в кілька сотень мешканців.
Бігти було і правда важко, особливо враховуючи те що “проти мене” бігли в інших командах люди у яких це був перший етап. Причому терпіти можна було, а от ноги вже не бігли – прискоритися наче і намагаєшся, а ноги біжать собі неспішачки як їм хочеться.
В результаті я прибіг третім, хоча і почав першим 
Взагалі мені ці змагання сподобалися (особливо для першого разу) тим що навіть коли не біжиш то все одно якось активно приймаєш участь – вболіваєш, відстежуєш де хто з якої команди прибіг, де які зміни. Коротше нема часу нудьгувати взагалі.
Ось такі горобці дивилися на все це зверху:
Ось це я фінішую 4-й етап (а мав би бігти 6-й). Так це той самий фініш що був на першому етапі. Як видно на карті ми бігли спочатку в одну сторону, потім розвернулися і побігли назад. Фактично через кожен етап пробігали двічі.
А змагалися команди суто чоловічі, жіночі (стартували на годину раніше за нас), змішані (мінімум 2 жінки у команді) та індивідуально на 50 км та 50 миль (80 км).
От після того як я прибіг третім серед чоловічих команд на своєму етапі ми так і залишилися на третій позиції і відставання від перших двох команд тілки збільшувалося. В результаті прешим ми програли більше ніж 30 хвилин.
В той же час від другого місця ми відстали на 16 хвилин і це не таке драматичне відставання – при правильному планування, без проколів у передачі естафети і більш організованій командній роботі боротися за друге місце цілком реально.
Ну і звісно подяка нашому фотографу
Якщо хтось запросить мене бігти щось подібне то я погоджуся з радість – дуже сподобалося. І я бачу що Олені теж сподобалося, тож будему і її тренувати бігати байраками.
Ось такі прикольні вийшли вихідні – встали в 6 ранку, дома о 5 вечора, поїли і спати без задніх ніг.
“Лошаді” вперед!
Результати – 2012
Альбом – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%212010&sc=photos