Життєпис – Сторінка 18 – Ще один не такий як усі…

Колегія виборців, або як обирають президента США

Здається кожного разу хоча б для кількох моїх знайомих стає відкриттям те що в США президента обирають не прямим голосуванням як і те що перемогти може кандидат який набрав менше голосів. Як це можливо? Завдяки колегії виборців.

Щоб пояснити чому і для чого таке буває треба згадати трохи з історії. Саме виникнення США можна відраховувати з того моменту як 13 колоній погодилися разом вийти з під контролю Британської Імперії і спільно діяти захищаючі одне одного. Ось тому на прапорі США 13 смужок, а орел на гербі тримає 13 блискавок.

Що тут важливо так це те що перші 13 штатів і відповідно 13 колоній з яких вони виникли ніколи не мали спільного уряду, а, натомість кожне мали свій власний уряд зі своїм губернатором. Відповідно з оголошенням незалежності вони стали незалежними державами. І коли виникла необхідність якось узгоджувати дії було створено різні міждержавні (тобто федеральні) урядові установи зверху над якими і посадили президента.

Оскільки президент не впливав безпосередньо ні на що в кожному з штатів (і, до речі, слово State означає “держава”), а натомість координував взаємодію між штатами то і обирали його представники штатів, а не населення. Звісно самих представників у теорії обирало населення (в ті часи це були білі чоловіки що володіли приватною власністю) то опосередковано вони таки і обирали собі президента.

Ось уся ця міжштатівська тусовка і називається “колегія виборців”.

Усього президента обирають 538 людей: 100 сенаторів, 435 виборців та 3 представника від Округу Вашингтон (це не штат, а спеціальне утворення для столиці). Виборців між штатами розподілено нерівномірно в залежності від населення штату. Кожні кілька років число для кожного штату коригується і може зменшитися чи збільшитися, але загальна кількість лишається та сама.

Кандидату щоб виграти треба набрати 270, або більше голосів. Фокус в тому що усі штати крім Мейну та Небраски віддають усі голоси виборців за кандидати який набрав більшість у штаті. Тобто якщо в Техасі кандидат отримає 51% голосів мешканців то виборці віддадуть за нього 38. А якщо інший кандидат в штаті Орегон отримає 99% голосів мешканців то виброці віддадуть за нього усього 7 голосів.

Таким чином кандидату достатньо перемогти в 11 з наступних 12 штатів щоб виграти вибори: Каліфорнія, Техас, Нью-Йорк, Флорида, Пенсильванія, Іллінойс, Огайо, Мічиган, Джорджия, Нью-Джерсі та Північна Кароліна. Саме тому активні кампанії кандидати проводять переважно у цих штатах.

Чи можлива така ситуація коли більшість населення проголосувала за одного кандидата, а виграв інший? Так, саме це і сталося на виборах 2016-го і ще чотирі рази до того в історії США. Можна вирахувати якою може бути максимальна невідповідність врахувавши населення кожного штату та кількість виборців від нього, здається на даний момент максимум складає 7%. Можна лише сказати що якби рахували голоси населення в цілому (це називається “прямі вибори”) як в Україні то перемогла б Клінтон. Але Трамп виграв у ту гру в яку і треба було грати, тому ніяких нарікань.

Звісно система постійно критикується, але у неї є і захисники… Тут не буду вдаватися в деталі, та і чесно кажучи сам не надто добре їх знаю, тому якщо цікаво – читайте самі починаючи з https://en.wikipedia.org/wiki/Electoral_College_(United_States).

У мене все.

Про те як мій знайоми пройшов співбесіду в Гугл

Одразу скажу – ні, це не я, це справді знайомий з яким ми недалеко сидимо одне від одного. Я поки йти нікуди не збираюся, але в майбутньому звісно усе можливо.

Ну так от, ось цей мій знайомий на днях пройшов інтерв’ю в гуглі, отримав офер і переходить до них працювати через пару тижнів.

Звісно ми з ним обговорювали як проходив весь процес, що питали і таке інше. І я згадав що недавно тут у блозі мене питали як проходять інтерв’ю в американських софтверних компаніях, що питають, які вміння очікують. Отже можна знову трошки про це поговорити.

Перше що треба повторити це те що у великих компаніях типу Microsoft, Google, Amazon, тощо вас не беруть за те що ви добре знаєте якусь мову чи якийсь фреймворк. У якихось дуже окремих випадках вас можуть взяти за якісь специфічні знання типу вміння писати компілятори чи менеджер пам’яті в ОС. Але у більшості випадків компанії шукають просто розумних людей які б могли розв’язувати проблеми та знаходити рішення. Бо мови, фреймворки та проекти виникають і зникають, а продукти клієнтам треба продовжувати продавати.

Тому коли ви починаєте процес інтерв’ю з тим же гуглом то не очікуйте що у вас будуть питати знання хоч якоїсь мови чи технології (знову ж таки якщо ви не в команду компілятор/ядро/залізо йдете) і задачі які вам будуть давати можна розв’язувати будь-якою мовою якою вам зручно. Також дуже важливо те що це не процес прийнятий в гуглі в цілому – може бути що у кожної команди чи офіса свій процес, я просто переказую те що почув.

Так ось цей мій знайомий він переважно С++ програміст, місцями щось робив на Java, але ніколи її не вчив. Гумор ситуації в тому що співбесіда проходила в офісі в Кікрланді, а працювати він буде в іншому штаті де і буде його команда. І коли він питав які мови/інструменти і таке інше треба буде використовувати йому відповідали “а звідки ми знаємо? на місці і спитаєш”. Скоріше за все проте буде Java бо це внутрішній проект, ну та то таке. Це я до того щоб в черговий раз повторити що софтверні компанії які знають як писати софт і вміють це робити наймають людей не на задачу чи проект, а в компанію в цілому – тобто людей яких можна буде при необхідності використати будь-де.

Ну а тепер до самого інтерв’ю та питань.

Звісно спочатку було телефонне інтерв’ю де ХР задають питання по своїй якійсь внутрішній анкеті щоб відсіяти зовсім безнадійних. Ну може бути ще інтерв’ю з представником команди що наймає, але оскільки це телефонне інтерв’ю то там або писати код не треба взагалі, або писати щось дуже умовне у вікні чату. Для такого інтерв’ю треба знати основні алгоритми пошуку/сортування/обходу графу і структури даних як вектор, список, бінарне дерево, черга, стек, хеш-таблиця і так далі. Також треба розуміти що таке “О велике”, як воно вимірюється і що означає.

Після проходження телефонного інтерв’ю (називається “скріннінг” – screening) запрошують on site. Тепер інтерв’ю проходять в кімнатах з дошками де інтерв’юери дають задачі, а ви їх розв’язуєте. Усього відбувається 5 інтерв’ю по 45 хвилин кожне з перервою на обід та 15 хвилин відпочинку між зустрічами. За ці 45 хвилин треба зрозуміти задачу, задати уточнюючі питання, знайти рішення, написати його на дошці і обговорити додаткові питання стосовно рішення. Повторюся що оцінюють ваші вміння розв’язувати задачі в принципі і написання 100% працюючого коду не є гарантією найму. Краще не дописати щось чи написати умовно, але показати що ви на шляху до правильного рішення і розумієте усі недоліки, переваги та обмеження рішення яке пропонуєте.

Тепер безпосередньо до задач.

Перша задача така. У нас є сейф з кодом з чотирьох цифр. Кожна наступна введена цифра зміщує введену комбінацію на одну позицію вліво (тобто старша цифра втрачається). Перше питання – якої мінімальної довжини має бути послідовність цифр щоб гарантовано відкрити сейф? Ну тут треба зрозуміти що з наявного коду ми можемо взяти три останні цифри і додати до них четверту щоб утворилася нова комбінація. Тобто для 10000 можливих комбінацій нам треба усього 10003 цифри.

А друге питання – згенерувати таку послідовність. Тут думайте самі :)

Друга задача. Згенерувати лабіринт заданого розміру так щоб у нього був гарантований вхід і вихід і вони були б поєднані. Існує багато алгоритмів генерації лабіринтів, мабуть найпростіший буде модифікований пошук в глибину з поверненням до попередніх позицій (backtracking), щось типу такого – https://en.wikipedia.org/wiki/Maze_generation_algorithm#Depth-first_search. Якщо не хвилюватися і спокійно подумати то цей алгоритм можна “винайти” самостійно доволі швидко. Ну або можна уявити кожну позицію в лабіринті як вузол у дереві і почати будувати зв’язки між ними.

Третя задача. Реалізувати BigInt. Це такий тип даних де розмір числа не обмежений. Тобто треба скажімо створити клас, додати підтримку усіх арифметичних операції, конвертацію типів, конвертацію в/з рядка. Але додаткова вимога – реалізувати операцію додавання довільної кількості BigInt’ів (наприклад вектору) у найбільш ефективний спосіб. Теж нічого надзвичайного, але якщо ви знаєте якісь хитрощі цілочисельних операцій для якоїсь платформи то це дуже стане у нагоді і допоможе позитивно вразити інтерв’юера.

Четверта задача. Спроектувати архітектуру (ніякого кодінгу) сервісу обміну повідомленнями: клієнти, повідомлення що десь зберігаються і їх можна шукати і таке інше. Тобто усе включно з тим як і де зберігаються дані, як усе це передається та підтверджується, і усі інші нюанси про які можна подумати. Звісно тут є великий простір для обговорень усього що завгодно. До того ж таке питання показує область знань та інтересів кандидата. І мабуть як і в Microsoft четверте і п’яте інтерв’ю проводять лише якщо три попередні пройшли добре, хоча компанії кажуть що це не так :)

П’ята задача. Тут я не всі деталі зловив, але склалося таке враження що інтерв’ю це було вже не надто обов’язкове. Задача як така стосувалася внутрішнього представлення чисел типу double (мантиса, експонента, ну ви в курсі) та як можна реалізувати певні арифметичні операції з ними на платформі де нема підтримки такого формату “з коробки”. На цьому інтерв’ю той хто дав задачу пояснював усе включно з тим як числа представлено і як вони нормалізуються і просто треба було показати що розумієш як працювати з бітами та байтами та де можна зробити оптимізації.

Ну ось таке от :)

Як я вчив і здавав електросхемотехніку

У ВНЗ де я вчився я був у першому наборі студентів (інститут організували у 1992-му році на базі Центру підвищення кваліфікації). А отже нам читали дисципліни які думали що “непогано було б почитати”, та, крім того, інститут був вільний від ярма “наукових традицій закладу”. Тому читали не лише аби-що (іноді навіть дуже цікаве), але і часто доволі випадкові, щоб не сказати гірше люди.

От комусь прийшла думка що непогано було б нашій групі почитати щось пов’язане з електронікою. Знайшли в одному проектному закладі дядьку з патентами, винаходами і грамотами і понеслась.

Ну, по-перше, нереально доставляла сама його манера викладання. Він, наприклад, розказував нам як виготовляють напів-провідникові елементи. Виглядало це приблизно так:

– От,- каже – так роблять транзистор. Беремо напівпровідник… – старанно замальовує крейдою усю дошку,

– Далі витравлюємо кислотою в ній віконце, – старанно витирає майже половину дошки.

– Далі наносимо шар ізолювального матеріалу… – знову зафарбовує щойно витерту частину, але тепер штрихами в інший бік.

– Тепер додаємо інший шар напів-провідника…

Ну я думаю ви зрозуміли головний принцип, все це малювання займало доволі багато часу і я так і не зрозумів чому просто умовно не намалювати одразу (а не масштабом з усю дошку) те що треба. Отак ми по пів пари витравлювали віконця і покривали їх знову черговим шаром матеріалу переводячи крейду.

Крім того у викладача було унікальне уявлення про те як треба вчити студентів. Здалося йому що треба нам знати Autocad (це спеціальне програмне забезпечення для креслень) якось. Схема навчання виглядала так:

– Студент такий-то, виходьте до дошки. Малюйте куб.

– Але я не знаю як, я Autocad ще в очі не бачив.

– Що ви мені голову морочите?! Малюйте куб я сказав!

Після кількох цікавих і веселих для нас (кого не викликали) хвилин суперечок студент здавався і писав на дошці щось типу “намалювати куб!!!’”. На що отримував:

– Сідайте, два!

А, ще навіть до того. Перший раз запускаємо той Autocad (нагадаю що це були часи MS DOS і Windows ще не було навіть на обрії). Отже запускаємо і викладач радісно питає:

– Що, у всіх комп’ютери зависли? Правильно, так і має бути. А тепер зробіть так щоб воно запускалося і не зависало!

Після майже повністю витраченої на суперечки пари з приводу того чому ми маємо вгадувати взагалі з’ясувалося що Autocad висне якщо його запускати з Volcov Commander, який той же викладач примусив нас використовувати замість Norton Commander бо “поставлю два!”.

Ще якось в черговий раз виникла у нього геніальна ідея – а давайте ви напишете мені навчальні програми, а я вам за це п’ятірки автоматами поставлю. Ті кому подобалося програмувати радісно погодилися, але реальність виявилася жорстокою. Технічні завдання виглядали приблизно так: написати програму яка демонструє поведінку електронів в напів-провідниках. Елекрони повинні сидіти на конях і розмахуючи шаблями скакати по своїх траєкторіях. Ну от в такому ключі. Але сама мацибулєчка була в тому що все це треба було писати на Clipper (це мова для розробки програм і роботи з БД, щось середнє між командними файлами і SQL, графіки там в принципі не було).

І так з усім… А зараз смішно згадувати.

І особливо весело було здавати іспит. В білетах були питання різних схем підсилювачів і такого іншого цікавого. Причому розписав він усіх чи то через 10, чи через 15 хвилин по алфавіту. Тобто ті хто був в кінці списку мали приходити на іспит ледь не в кінці дня. Мій товариш Влад (про якого я вже писав якось) забив на це діло і прийшов вранці. Ну і ясно що почали вони сперечатися через це і навіть орати одне на одного. Якось так у них вийшло що викладач пригрозив Владу що поставить тому тройбан, на що Влад почав вимагати поставити йому двійку:

– Я вам три ставлю!

– Став два!

–Ні, поставлю три!

– Я сказав став два!

Потім вони почали боротися за залікову книжку видираючи її одне в одного з рук і викладач таки примудрився якось вписати туди трояк…

В цей час в аудиторію заходить декан перевірити як воно все відбувається, аж тут Влад вириває свою залікову книжку, бачить в ній три бали і волає “Ах ти ж сучий хвіст!”. Декан замирає на мить, потім каже – Ну я бачу у вас тут все в порядку. Розвертається і виходить.

Сам я здав іспит здається на відмінно. Звісно вивчити на пам’ять всі ті схеми якщо ти не Влад було не реально. Проте у нас в аудиторіях були поруч із дошками ще такі екрани з білої матерії для проекторів. Так от ми білою крейдою понамальовували на них схеми – з місця викладача біле на білому не видно, а з наших місць (з аудиторії) видно нормально бо екран трошки сіріший за крейду :) Отак у нас майже вся група на відмінно і здала.

А який у вас був найдивакуватіший викладач?

Cervelo R3 105

Минуло вже більше двох років з тих пір як у мене цей чудовий велосипед (про покупку свого часу писав ось тут). І скажу що досі задоволений, жодного разу не розчарувався і продовжую хотіти на ньому кататися.

За два роки вже багато чого відбулося: я і в машини влітав, і у довгих вело-заїздах участь приймав (як RAMROD 2015, RAMROD 2013 та MAZAMA). Стараюся хоча б раз на два тижні їздити навколо озера Вашингтон (з Оленою переважно) – це 90+ кілометрів. Також раз на тиждень катаюся на роботу і назад – це 28 км в одну сторону.

На сайті виробника про цей велосипед – https://www.cervelo.com/en/road/r-series/r3.

Також за цей час зробив деякі апргейди. Спочатку сподівався що сам усе зроблю, але коли зрозумів що ні часу ні бажання знайти не вдасться віддав у наший вело-магазин щоб усе зробили. А саме: поміняв групсет Shimano 105 на Shimano Ultegra, а також колеса Shimano RS50 поміняв на HED Belgium. І такий самий апгрейд зробив Олені на її Scott RC1.

Обидва оновлення було відчутно відразу і обидва покращили відчуття від поїздок.

Що стосується Ultegra то вона не лише легша на кілька сот грамів, але і незрівнянно плавніше, навіть лагідніше перимикається. І точніше. До того ж я взяв набір для клаймбінга (тобто для гірок): передні зірочки 52-36, касета 11-28. І треба сказати що по нашому рельєфу такий вибір себе виправдовує – мені вистачає діапазону і на прямих ділянках, і що головне в гору теж є з чого вибирати і можна зберігати дуже плавний каденс на усіх клаймбах.

Питання чи варто робити апргейд до Dura-Ace чи аж до Di2 залишається відкритим. За моїми відчуттями з вела можна ще трішки витиснути, але я би краще вже взяв новий велосипед тоді.

Стосовно ж коліс можу сказати що HED Belgium помітно легше розкручувати, тобто байк чутливіше реагує на докладання зусиль на педалі. Не те що він раптом став швидкісним байком, але усе одно помітна різниця. А якщо ще поставити на ці колеса трубки VITTORIA LATEX ROAD TUBE та шини VITTORIA OPEN CORSA EVO CX TIRE то взагалі прекрасно стає.

І мені здається що якщо намагатися виграти від апгрейду то можна було б і ще кращі колеса поставити, але їх ціна вже буде перевищувати ціну самого велосипеду.

Взагалі математика така що свого часу велосипед було придбано (усі ціни округлено в той чи інший бік для простоти) за $2000. Ultegra та колеса кожні обійшлися в $1000, а продати старі колеса та Shimano 105 вдалося за $600. Таким чином з апгрейдами ціна той конфігурації що у мене зараз виходить приблизно $3400, і якщо додати ще трохи грошей то вже можна дивитися на новіші велосипеди з кращим набором компонентів. І головне що новий вел буде дешевше ніж апгрейд мого до того ж стану.

Ну і саме головне – що ж такого хорошого в цьому велосипеді і чому я такий ним задоволений? Повторюся що специфіка цього велосипеду це тривалі (багатогодинні) поїздки та довгі підйоми. На ньому зручно це робити через геометрію рами – посадка трохи пряміша ніж на швидших велосипедах (буквально на кілька міліметрів верхня трубка рами коротша) і це дозволяє не так напружувати спину і дає простір для зміни позиції.

Рама у R3 м’якіша за R5 завдяки іншому складу карбону, а це означає що дрібні тремтіння від нерівностей асфальту вона “приховує” гасячи частину з них. І як результат – руки, спина та сідниці не так перевтомлюються на довгих дистанціях. Звісно тут є і недолік – велосипед повільніше відкликається на докладення зусиль на педалі, особливо у порівняння з дуже жорсткими рамами які просто стрибають вперед варто лише докласти трохи більше сил. Але я на швидкість дистанції не ганяю, скоріше на довжину :)

Коротше повторюся що байком я задоволений, нарікань не маю і катаю на ньому з задоволенням.

До чого взагалі цей пост? Ну, по-перше, у мене тут в блозі як-ніяк а якісь огляди та враження від різних продуктів. По-друге, велопоїздки це приємна частка мого життя яку хочу збільшити і відповідно про яку хочу більше писати. Ну і третє це те що ми з Оленою щойно купили собі на осінньо-зимово-весінній період циклокросові байки (а саме BMC Crossmachine CXA01 Rival) і через те що вже холодає та починає дощити доволі регулярно пересідаємо на них на місяців 7-8. А може і циклокрос коли спробуємо. Отаке от.

А у вас який дорожний байк? Що подобається, що ні, які обмеження, що хочеться та можна покращити?

Як дешево відправляти посилки з США в Україну

Питання про те як найдешевше відсилати посилки з США в Україну мені задають доволі регулярно (раз на місяць як мінімум) і тому я нарешті вирішив “задокументувати” той спосіб яким користуємося ми. Одразу скажу що не буду стверджувати що це саме найдешевший спосіб, але кращого ми поки що не знайшли і якщо ви знаєте такий то будь-ласка дайте знати.

Також треба одразу сказати що мова йде про коробки розмірами мінімум 50 см на кожну сторону, а у нас як правило посилки в 3-4 рази більші. Якщо ж говорити про звичайні коробочки з книжкою/футболкою/мишкою то рекомендую відсилати звичайною поштою (USPS) і не морочитися з різними FedEx та UPS. Вийде відносно не дорого. Час доставки в Україну звичайною поштою – 3-4 тижні, швидше ніколи не було, навіть коли ми додатково оплачували швидшу доставку.

Тепер щодо великих коробок. Скажімо ви набрали усякого в магазинах на більше ніж 10 кг, прийшли на пошту і тут вже з’ясували що доведеться заплатити $150, а може і більше. Ось тут саме час подумати про те ” як дешево відправляти…” і далі те що в заголовку.

Ми користуємося послугами компанії MEEST (Міст) – http://meest.us/, українська версія – http://meest.us/ukr/index.html.

Працює це так. Ви знаходити контакти тих людей хто займається прийомом посилок поблизу вас на сторінці http://www.meest.net/. Ніякої різниці в цінах не буде, ціни стандартні, а різняться “агенти” лише тим де розташовані та коли можуть прийняти вашу посилку. Бо ті “агенти” то звичайні люди які підробляють таким чином приймаючи і накопичуючи у себе коробки.

Отже ви знаходите телефон, дзвоните і домовляєтеся коли можна буде привезти ваші коробки. Далі везете їх, зважуєте і тут же на місці платите чеком або налічкою. Вам дають квитанцію з номером за яким можна відстежувати пересування посилки. Але оскільки ми говоримо про найдешевший спосіб доставки то треба бути готовим що усе буде дуже довго.

З якоюсь періодичність, скажімо раз на місяць, до агентів приїздить вантажівка яка забирає усі коробки. Далі їх через кілька станцій везуть у якийсь порт (скоріше всього на східному березі США) і вантажать у великі контейнери які потім стають на баржу. І далі все це пливе через океан, розвантажується десь у Європі і розвозиться по адресам.

В Україні людина номер телефону якої ви вказали коли оформлювали відправлення отримає повідомлення і дзвінки на телефон про те коли буде доставлено посилку. Як правило на останньому етапі це чи звичайні машини чи невеличкі вантажівки де водій сам заносить коробки у квартиру.

Ціна тих же 10+ кілограм буде від $40, тривалість доставлення – 3-4 місяці. Ось і все власне.

Ще треба сказати що у “Міста” (чи “Моста”, не суттєво) є доставка повітрям, але там є обмеження на мінімальну вагу. Тобто зовсім маленькі посилки переслати не вийде. До того ж ні ціни ні час доставки суттєво від пошти США не різняться в цьому випадку.

Інший цікавий сервіс “Міст” це доставка товарів з американських аукціонів та інтернет-магазинів в Україну. Це про ebay, amazon і таке подібне.

А також у них є послуга коли можна для когось в Україні купувати продуктові набори. Скажімо ви хочете комусь допомогти матеріально через скрутне становище, але не хочете відсилати гроші та і не надто довіряєте отримувачу який може витратити їх на щось ніше. Тоді ви платите за продуктовий набір в США, а в Україні вашому адресату привозять продукти (гречка, консерви, олія, тощо – набори можна вибрати в каталозі) або побутову хімію.

Ну от у мене власне і все.

Про уроки музики в школі

У мене в середній школі (а вчився я в одній і тій самій школі з 1982-го по 1992-й роки) було багато усього цікавого, але одне з незабутніх вражень живе зі мною і по сьогодні. І це спогади про уроки музики і про вчителя музики.

Не знаю у кого як, а для мене досі лишається загадкою нащо взагалі та музика була в шкільній програмі і що ми мали б винести з тих уроків. Але усе по порядку.

На уроках музики було незвично і не таке як в усій іншій школі геть усе. Сама кімната була крихітним амфітеатром де задні ряди задиралися аж під стелю. І замість парт у нас були якісь саморобні столи з фанери (з тієї ж що і сходинки “амфітеатру” було зроблено). Був незвичний вчитель – здоровенний чоловік (принаймні на наший дитячий погляд) з великою купою кучерів на голові. Звали його Леонід Якосьтам, але усі між собою звали його або Льоня. І я так далі буду його називати, але не з неповаги, а через теплі спогади мабуть.

Самі столи було побудовано так що за ними були не стільці а лавки на яких ми і сиділи через одне місце від одного. Більше того – самого першого уроку вчитель дав нам розсістися хто де хоче, подивився хто з ким сів і хто з ким балакає і намалював схему хто де має сидіти. На початку кожного уроку схема перевірялася ним і якщо хто порушував план то мали пересісти. З часом Льоня схему підлаштовував і в результаті кожен сидів сам по собі в оточені саме тих однокласників з яким навіть і не хотілося перешіптуватися. Та ще й далеко одне від одного. І від нудьги доводилося дивитися на вчителя та слухати його.

Друга прикольна штука було вітання. Льоня сам написав пісню і постійно її дописував. Починався кожен урок (після пересаджування на призначені місця) саме з цієї пісні. Вчитель грав на піаніно, співав, а ми ~~співали~~ орали у відповідь. Щось типу такого:

Вчитель: Здраствуйтє рєбята!

Ми: Здра-ству-йтє!!!

Вчитель: На какой урок ви прішлі, на какой урок ви прішлі?

Ми: Ми прішлі НА УРОК МУ-ЗИ-КІІІІ!!!

Вчитель: А как нада сідєть на урокє, а как нада сідєть на урокє?

Ми (складаючи руки як наче сидимо за партою): На урокє нада сідєть ВОТ ТАК!!!

Вчитель: Тіхо, бєз шума садітєсь…

І ще щось там, я не пам’ятаю. Ми сідали і ще щось співали. Коротше цілий ритуал. І час від часу Льоня нам казав “я ось тут вітання дописав, тепер будете співати ось так”. І там або щось мінялося, або додавалися якісь фрази. Ну таке ото.

Сам вчитель сидів внизу “амфітеатру” за піаніно, але нам було видно лише його голову і шию, і тому не дивно що інше прізвисько у нього було Голова Професора Доуеля.

Уроки музики, наскільки я пам’ятаю, були у нас з 4-го чи то по 5-й чи може аж по 6-й клас. І що ж ми там вчили? Зараз я і сам майже нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю що кілька уроків поспіль Льоня намагався нам пояснювати про до-ре-мі-фа-соль-… Але всі як не врубалися так нічого і не помінялося. Ну він схоже і махнув рукою. Далі він іноді включав нам фрагменти якихось творів. Ну там партію гобою з піонер-опери “Пєтя і волк”, чи інших переважно російських композиторів. Також він пробував примушувати нас на оцінку вгадувати випадкові фрагменти, але теж здається нічого у нього не вийшло.

Також було багато “творів” на тему “Што такоє любовь?” та іншого подібного – треба ж було оцінки хоч за щось ставити. Власне самі оцінки наскільки я пам’ятаю за музику ставили аби було. Ну тобто тим хто добре вчився з інших дисциплін або 5, або 4 за погану поведінку, іншим – по троячці.

Ну власне і що я можу сказати про уроки музики в школі? Краще ніж по під’їздам шаритися, але і сенсу особливого якось не бачу.

А у вас як воно було?

Mowich Lake

В двох годинах машиною від нас є така собі гора Рейньєр. Її добре видно здалеку (наприклад звідти де ми живемо), а в хорошу погоду так взагалі вона сніговою вершиною закриває помітну частку обрію.

Навколо самої гори розташовано національний парк, проходить дорога і є кілька пішохідних маршрутів.

Кілька разів ми були у парку машиною, кілька разів я їздив навколо неї велосипедом (наприклад – 2015-07-30 – RAMROD 2015). А цього разу вирішили пройтись пішки по одному з маршрутів.

Сам маршрут я знайшов в журналі Backpacker який виписую – в кожному випуску у них запропоновано цікаві маршрути в різних штатах і парках, і в цей раз був маршрут яким ми і вирішили піти. Єдине що маршрут було розраховано на три дні, а ми пройшли його за день :)

Здавалося що якісь 16 миль не можуть бути значною проблемою. Але виявилося що ми недооцінили складність рельєфу, підйому, а також те що місцями дорогу було зруйновано потоками води і доводилося обходити. В результаті ми додали пару зайвих миль і йшли 10 з половиною годин. Тобто почали ще за темно, і закінчили коли вже темніло.

На тій висоті де ми були був туман, було трошки темно. А останні пару годин ще й йшов доволі сильний дощ.

Я власне не збираюся писати багато тексту, світлини краще все розкажуть.

Крім снігу, струмків що зливаються у річку і водоспадів на висоті ще є невеликі галявинки (але їх багато) з яскравими різнокольоровими квітами і приємним запахом. А ще там є олені, бурундуки, білки, пташки різні та інше всяке таке. Ну і туристи звісно.

Маршрут на Garmin Connect (данні з GPS годинника) – https://connect.garmin.com/modern/activity/1294425557.

Усі світлини тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykKJ4PMzi4nEl36h1RQ.

GoDaddy TechFest в Аризоні

Моя компанія щороку проводить TechFest де впродовж двох днів можна послухати доповіді на різні теми (Security, Mobile, Front-End, Cloud, Agile, тощо) і поспілкуватися з представниками інших компаній партнерів (Microsoft, Dell, Cisco та іншими). Також можна зустрітися з клієнтами. Але головне що можна зустрітися з людьми яких до того знав по роботі виключно через інтрернет: пошта, чати, дзвінки та історії в JIRA.

Сама ідея проводити це дійство посеред літа в Аризоні виявился не надто вдалою – температура на дворі сягала 50 градусів по Цельсію. Взагалі з готелю вийти можна було або рано вранці, або вже пізно вночі. І все одно о 12-й ночі було більше 30 градусів на дворі. Добре що в готелі кругом було 18-19 градусів і ніякої необхідності виходити з нього не було – нас годували і розважали прямо в готелі.

Проте є певний сенс в такому часі і місці проведення – в таку спеку ніхто в здоровому глузді туди “відпочивати” не поїде, а отже розміщення більше ніж 1000 людей обійшлося не надто дорого :)

Треба сказати що сам готель дуже шикарний, на рівні, а то і вище найкращих готелів у Лас-Вегасі: фонтани, басейни, мармур і килима, зелені рослини, галявинки, усе кондиціоновано. Одне крило готелю (яке GoDaddy і зайняли на три дні) повністю складається з великих конференц-залів.

Додатково до двух днів доповідей самого TechFest’у один день до того проводився Hackathon. Це коли команди працюють над чимось новим і несподіваним (дуже бажано над чимось що не є їх повсякденною діяльністю) і мають на всю роботу обмежений час. В нашому випадку це було 24 години. Команда до якої я приєднався робила інтеграцію з Amazon Echo. Ідея була така що можна запитати у Алекси (це аналог Сірі чи Кортани від Amazon) чи зареєстровано вже якийсь домен, і якщо ні то вона пропонувала його додати у кошик користувача на GoDaddy.com. Ну і ціну озвучувала. Ну тобто в прямому сенсі запитати – кажеш їй “Алекса, спитай у ГоДедді чи домен blah-blah.com зареєстровано”. А вона тобі подумавши – “Ні, домен не зареєстровано. Він коштуватиме $2.99. Додати у кошик?”. Ну і так далі.

В більшості нам вдалося це зробити. Не на 100% від задуманого, бо у технології виявилися обмеження про які ми навіть не могли подумати перед початком роботи. Але технічними деталями вас навантажувати не буду.

Взагалі в цьому і ціль хакатонів – зробити щось іноваційне, навіть божевільне, продемонструвати прототип. Дещо потім може стати реальним продуктом. Звісно після відповідних доопрацювань, а то і повної переробки.

В перший день ми просиділи до першої години ночі, а потім ще наступного ранку з 8-ї пару годин попрацювали.

Далі комісія з близько 60-ти проектів вибирала по 4 найкращих в чотирьох категоріях. Нас вибрали в категорії “Перший пінгвін” – категорія де вибирали “першопроходців”. Таким чином ми потрапили в 16-ку найкращих проектів. Але далі пройти не змогли :(

А світлини які ви тут бачите я зробив коли бігав вранці з готелю і по полю для гольфу. Воно там просто неосяжних розмірів! З безліччю доріжок, з поливалками що не дають померти зеленій травичці, та мексиканцями що цілий день за цим полем доглядають.

Взагалі план був пробігти десь 15 км, і почав, як я думав рано – о 6-й ранку. Але швидко з’ясувалося що то було запіздно – вже було дуже спекотно і сонце лупило шалено. Я ледь пробіг 7 км і зрозумів що більше не варто.

Ну а власне весь вище написаний текст є просто виправданням щоб опублікувати світлини :) До речі усі їх ви можете якщо цікаво подивитися ось тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKyj_wieAXacpqu2k8cTQ.

MTB – Bryce to Zion, Utah

Після подорожі в Моаб яку ми досі з приємністю згадуємо (пустеля, 3 дні на гірських велосипедах, машина підтримки, палатки, …) було лише питанням часу коли ми знову зробимо щось подібне. Вирішили звернутися до тієї ж компанії що і минулого разу – RIM Tours. І вибрали ми цього разу 4-денну подорож з Брайсу до Зіону (https://rimtours.com/tours/bryce-to-zion/).

З перельотом усе виявилося доволі просто – з однією пересадкою усього можна долетіти від Сіетла до Солт-Лейк Сіті (тривалість перельоту – 1:45), далі 30 хвилин на пересадку і меншим літаком від Солт-Лейк до Сейнт Джорджа (менше години цього разу). Подібний же маршрут і час і по дорозі назад. Містечко доволі невелике, але схоже що швидко росте завдяки туризму і віруючим у яких тут навіть якийсь свій університет та різноманітні збіговиська. Ціна звісно залежить від сезону та навіть дня, але треба бути готовим що на двох людей перельоти обійдуться до $1000. Готелів у містечку дуже багато і розмірів вони чималенькі, але і ціни тут добрячі, особливо на вихідні дні – будьте готові заплатити $200 за ніч за номер який зазвичай обійдеться в $60 не у курортних містах.

Інший популярний варіант яким скористалася пара з Сіетлу що була у нашій групі це долетіти до Лас-Вегаса (туди набагато більше рейсів), а звідти вже доїхати чи прокатною машиною чи автобусом (близько 3 годин).

О 9-й ранку на парковці того ж готелю де ми жили нас та інших учасників (усього в групі було 11 людей) зустрічав міні-автобус з велосипедами. Тут ми вперше зустрілися з гайдами та іншими учасниками подорожі і коротко познайомилися.

Якщо кому цікаво то велосипеди у нас були Santa Cruz, колеса 27.5: у мене Bantam, у Олени – 5010 з карбоновою рамою. Про самі велосипеди не маю що сказати особливо бо досвіду у мене на гірських веліках мало і нема з чим порівнювати та чого очикувати. Олена проте зауважила що Pivot March 4 який вона колись тестувала сподобався їй більше – він був м’якіший та лагідніший :) Що стосується чисто суб’єктивних вражень то велосипеди ці неймовірно надійні, пережили дуже багато і мали лише незначні проблеми типу заклиненого шифтера у мене та задніх гальмів у іншого учасника. Обидві проблеми вирішилися вручну на місці одним з наших гідів. І в той же час один з наших компаньйонів привіз свій Cannondale який не пережив навантажень – полетів задній хаб.

Отже ми сіли в автобус і поїхали в свій майбутній табір. Уся дорога зайняла 2 години разом з зупинкою на заправку/туалет та закупівлю пива та інших речей типу зубної пасти які хтось забув взяти з собою. При цьому ми поступово піднімалися в гори (табір був на висоті в 8000 футів/2500 метрів) і хоча небо було безхмарне і сонце світило дуже яскраво температура була ледь вище 20 градусів весь час.

На місці ми встановили палатки, постелили каремати і спальники. Усе було нове і свіжерозпечатане, але я ще раз порекомендую вставки для спальників Cocoon Silk Mummy Liner – вони додають якийсь градус температури (а вночі температура знижувалася до +10) і в них можна спати не одягаючи бейс-леєр у будь-якому спальнику.

З табору ми перші 3 дні їздили навколо різними маршрутами, і це було доволі зручно – не треба ставити і складати палатки і торби. В таборі наші гіди нас годували свіжеприготованою їжею (м’ясо, риба, млинці, кава, навіть десерти), мили тарілки, чистили і підстроювали байки і таке інше. Це до того що вони з нами їздили усі маршрути, тягнули на собі додаткову воду, їжу, інструменти та усе інше що може знадобитися в дорозі.

Одна з гайдів була дівчина Корі (десь до 30 років) яка примає участь в гірських велогонках типу 24-годинних перегонів. Другий був Дейв (років 40 з чимось) – веломайстер зі стажем більше 20 років, колишній велосипедист, особисто знайомий з великою кількістю спортивних знаменитостей у вело- та мото-спорті. І був ще 70-річний Майк. Важко було повірити що йому 70 років – пряма статура, їздив з нами усі гірки, долав технічні ділянки, на рівні з іншими готував і прибарав, возив на додачу до усього в своєму рюкзаку гіпсову статуетку Санта Клауса з ялинкою. До того ж виявився дуже начитаною людиною (досі слідкує за свіжими виданнями з історії та соціології) та має безліч історій з часів коли служив в Ісландії, працював інструктором з дайвінгу на Філіпінах, охороняв черепах у Бразилії і так далі і таке подібне. Просто космос який дядько!

Що стосується самих поїздок то усі вони були на сінгл-треку (вузенька доріжка) переважно по лісу (коріння і каміння) з крутими поворотами, спусками і підйомами. Взагалі для мене траса була важкувата технічно – я більш-менш навчився як долати круті гірки лише під сам кінець, а от круті спуски та повороти мені так і не далися – іноді доводилося злазити з вела і долати певні ділянки пішки. І хоча висота теж давалася взнаки (постійно не вистачало кисню і серце стрибало на “високі оберти” майже на кожній найменшій гірці) головною проблемою все ж таки була відсутність технічних навичок. Наприклад їхати в гірку на гірському велі треба не так як на дорожньому – якщо переднє колесо налітає на камінь чи корінь (а це в лісі гарантовано) то при неправильній посадці будеш лежати на спині з велом зверху. Треба зсуватися на кінчик сідла і майже лягати на руль. Ну а про повороти та спуски я взагалі не кажу – там треба бачити дорогу і планувати кілька кроків на перед. У мене не виходило.

Після першого ознайомчого дня (карта першого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415216) де ми проїхали коло навколо озера Навахо другий день (карта другого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415244) приніс нам довгу гірку на початку, багато вгору-вниз-вгору-вниз і знову ж таки те саме озеро. Озеро теж таке цікаве – в нього не впадає жоден струмок, а натомість уся вода в ньому це сніг що розтанув та дощ. А снігу тут випадає до 4 метрів зимою. До того ж в дні озера утворилася дірка яка перетворилася на водоспад і щоб озеро остаточно не зміліло посередині його побудували дамбу. Обидві половини заселили рибою і в тій що міліє майже до дна можна рибалити.

На третій день (карта третього дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415277) був довгий і доволі складний трек через ліс. Після першої половини лише троє людей (і серед них я звісно) погодилися їхати назад тим же шляхом, а інші сіли в автобус. І назад ми летіли доволі швидко де я зрозумів що хоча фізична форма в мене більш-менш подібна до того що гірські велосипедисти любителі демонструють відсутність навичок відкидала мене від групи все далі і далі – на спусках я боюся та гальмую забагато, на підйомах вибираю не оптимальний маршрут… Ну і до того ж якщо ви подивитеся на кілометраж то він дуже не великий, але поїздки були виснажливими через висоту та складність доріжки.

Ну і останній день коли ми склали палатки та зібрали сумки і нас повезли в інший парк. Тут доріжка була трохи іншою – переважно пустеля, дуже мало дерев, але багато каміння і дуже, дуже страшні спуски… Більшості людей сподобався саме цей останній день (https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415308), але мені все ж таки третій день запам’ятався найприємніше (через більший кілометрах звісно).

Також треба згадати що я неодноразово падав з велосипеда як і усі інші, позбивав ноги і коліна, порізав руки гілками, забив мизинця на лівій руці так що він набряк, посинів і ледь влазив в рукавичку. Але то все навчання, все на користь. Група крім виснаження ніяких особливих травм не отримала.

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AEQ%5FfGUdLVWDnBk&id=B21290194214A37D%21257431&cid=B21290194214A37D.