Колись я писав про технологію Samsung DeX яка дозволяє перетворити мобільний телефон у подобу персонального комп’ютера підключивши до нього монітор, клавіатуру та мишу. І можна це зробити за допомогою як звичайних монітору, Bluetooth клавіатури та миші так і за допомогою спеціальних док-станцій типу Baseus DeX Docking Station.
І наступний логічний крок – перетворити телефон у лептоп. Що ось цей пристрій і робить.
Характеристики можна подивитися на сайті виробника – Tech Specs | NexDock – Turn your Smartphone into a Laptop. Купити його на момент написання цього посту можна лише за передоплатою (платиш частину суми одразу, решту коли пристрій висилають через кілька місяців) і коштує він зараз $270.
Я пробував користуватися ним як лептопом сидячи з ним на дивані, пробував і у подорожах. Користувався ще не достатньо, але якісь враження вже є.
Пристрій доволі важкуватий (бувають легші лептопи), але з іншого боку в ньому є батарея яка в тому числі заряджає телефон.
Зовнішній вигляд дуже приємний, дизайн подобається. Якість збірки і матеріалів теж на висоті, ніяких нарікань.
Клавіатура так собі, гірша ніж у MacBook на яку її зробили схожою, але не жахливо гірша і працювати з нею можна. Трекпад теж не ідеальний, але у пристрої сенсорний екран, що неймовірно круто і нівелює цей недолік.
Звук слабенький і доволі невиразний. Навіть у тиші для самого себе скоріш за все захочеться більшого щоб подивитися відео.
Яскравості екрану теж може не вистачати, але з кольорами у нього все добре.
Тепер про використання. На дивані сидіти з ним можна. Але тут виникає така проблема, що швидко забуваєш, що це телефон, а не повноцінний комп’ютер і відкрити кілька вкладок браузера на повний екран призводять до помітного гальмування. Перемикання ж між кількома додатками проблем не викликає. Єдине, що хотілося б щоб телефон можна було десь на корпус закріпити, а в ідеалі навіть заховати. А зараз він просто збоку лежить приєднаний кабелем.
В дорозі ж та сама проблема (телефон поруч з лептопом) може створити ще більші незручності. В усьому іншому як подивитися кіно (беріть навушники!), почитати пошту чи погортати Facebook проблем не буде.
У підсумку я не можу сказати, що це пристрій на який остаточно перейду замість лептопу – все ж таки потужності іноді не вистачає. Але мати його не проти і може з часом і дійсно мігрую на нього.
Після того як я отримав слот на Чемпіонат Світу за результатами виступу на IronMan 70.3 Des Moines довго не думав і оплатив участь одразу. За два місяці до цього у мене був ще IronMan 70.3 Oregon та за місяць Lake Padden Triathlon на обох з яких я показав непогані для себе результати. Тому і сподівався добре виступити на ЧС, але не склалося…
Містечко St. George доволі невеличке і як і практично усе інше в Юті лежить серед безмежної пустелі де нема не те що дерев, але навіть кущів чи трави. Все що у них є це багато сонця, постійно безхмарне небо та червоні скелі.
З Сіетлу ми прилетіли у Лас-Вегас (3 години перельот), взяли на прокат машину (Volkswagen Atlas який дуже сподобався Олені) і поїхали в місце де було куплено готель. Проїхати довелося через Неваду, Аризону та відповідно Юту. Але звісно ми не крізь всі штати проїхали, лише частину кожного зачепили. І вже за 3 години були на місці.
Там вже з’ясувалося, що поселилися ми на якій турбазі з крихітними хатинками (лише ліжко всередині), загальним душем та туалетом, дуже слабким інтернетом. Але все це можна було пережити, а от те, що до найближчого магазину чи ресторану (як і до місця старту) їхати більше 30 хвилин – це нам не сподобалося. Тож ми знайшли таки готель в самому St. George не надто далеко від фінішу. Пощастило, що не всі учасники приїхали (через COVID-19 деякі європейці відмінили подорожі) і ми знайшли місце.
Крім власне високої температури (+36) взнаки давалося і висота – хоча там усього 1 км, але я відчував її. Ну і те, що ніде нема ніякого затінку сильно вимотує. Спека починається вже о 8-й ранку, а сонце сліпить вже з 6-ї ранку.
Трошки побігав, покатався і наче відчував себе готовим. Старт для моєї вікової групи був о 8:45. Для порівняння профі чоловіки стартували о 7-й, жінки – о 7:15. А потім з 7:30 кожні кілька хвилин стартувала вікова група. Спочатку йшли чоловіки (моя група була останньою), а потім жінки. Останні жінки стартували вже майже о 10-й годині.
Велосипед треба було здати в день до старту – плавання та перша транзитна зона на відстані більше 30 км від другої транзитки та фінішу. Ми привезли його машиною. Поставив вел і все. Інші речі як вело-туфлі та шолом в пакет і на спеціальні крючки у відповідній зоні. В день старту машини до місця старту не допускалися.
В місті було виділено кілька велетенських парковок з яких учасників та глядачів возили в центр міста, а звідти шкільними автобусами на місце старту. Я приїхав за годину до старту і мені ледь вистачило часу щоб накачати колеса (їх завжди радять здувати до того щоб не вибухали від спеки), налити води та насипати порошків у пляшки, одягти костюм для плавання, здати речі та сходити в туалет. І ось ми вже на старті плавання.
Запускають по 10 людей кожні кілька секунд. І тому хоча на воді було багато людей вдалося уникнути штовханини і колотнечі. І в цілому плавання пройшло добре – я відчував, що добре пливу і на другій половині обійшов більше людей ніж обігнали мене. Проте час 35:20 на диво поганий і чому я не пливу швидше на відкритій воді в той час як результати в басейні покращилися я не розумію. З іншого боку я був 91-м у своїй віковій групі з 300, що в принципі десь так і очікувалося.
Далі біжимо забирати пакети з вело-речами, сідаємо на стільці, туфлі, шолом, костюм, шапочку та окуляри в сумку, сумку здаємо, біжимо до велосипедів. І тут перша проблема – я знаю де мій велосипед, але не бачу його. Бігаю туди-сюди кілька метрів і починаю нервуватися. Довелося зупинитися, подихати, заспокоїтися… і ось він прямо переді мною. Хапаю велосипед і біжу на вело-етап.
На вело все почалося добре – в цей день було незвично “прохолодно”, усього +29 градусів і можна було викладатися. Дороги гладенькі у більшості, чисті та видно дуже далеко. І перші 30 км я їхав за власними відчуттями непогано.
Аж тут небо різко потемнішало, почали бити блискавки і подув сильний вітер. Поки ми дерлися в гору (підйом довжиною кілометри зо 3) лише хмара пилу трохи заважала. Але вже на відкритому місці вітер почав сильно кидати вел вбік і усім довелося уповільнюватися просто щоб контролювати велосипед. Були падіння, деякі зупинялися перечекати. Далі гірше – спочатку дощ, різко впала видимість, а потім почався град який боляче бив збоку. І все це тривало хвилин 20 і не дало нормально злетіти вниз на доволі довгому спуску – більше слідкував щоб вел вітром з дороги не знесло.
Проте непогода пройшла і знову можна було їхати як треба. І власне десь до 70-го кілометру все йшло непогано. А далі почався 5-кілометровий підйом про який попереджали, але до якого я виявився не готовим. Підйом був постійний від дуже крутих вуглів до не надто крутих, але відпочити весь цей час не було де абсолютно. Мене на ньому багато обганяли, але і я обійшов багато відстаючих з інших вікових груп які стартували переді мною. Проте цей підйом виснажив мене остаточно і вже в кінці я розумів, що під час бігу будуть проблеми.
Потім ми неслися переважно вниз довжелезним спуском. Багато хто гальмував. А я був настільки втомлений, що просто відпочивав на лежаку і навіть не переймався тим, що швидкість доходила до 60 км на годину. Хоча зазвичай я дуже боюся швидких спусків.
Останні кілька кілометрів вже у місті по страшенно “трясучому” асфальту який примушував сильно вчепитися в руль щоб не злетіти з вула – це не тріщини чи ями, а просто таке велике каміння в асфальті.
У підсумку час поганий – 2:59:07 (мало би бути хвилин на 20 швидше), 155-й результат у моїй віковій групі і повна спустошеність в ногах.
В другій транзитці у нас забирають велосипеди, хапаємо бігові пакети, сідаємо, перевзуваємося, вело-туфлі та шолом у пакет, пакет здав і побіг.
І одразу ноги не біжать. Перші 2-3 км це нормально і треба в правильному темпі розбігтися, але в цьому випадку пульс починає лізти вгору одразу і мені доводиться бігти потюпцем ледь трохи швидше за ходу. Перші пару км в легесеньку гірку і їх можна було б бігти, але ноги не хочуть. А далі йдуть 3 затяжні і чесно кажучи занадто круті для комфортного бігу гірки. Тут я вже не бачив сенсу топтатися і як мінімум половину кожної з них виходив пішки. І останні півтора кілометри крутий спуск на якому люди навіть оступалися і падали, теж не легко.
На другому колі я вже пив Pepsi та Red Bull, але вони ніяк не діяли вже – на стільки сил не було. Та і власне сказати щось про біг крім як це було суцільне страждання я не можу. Пройшло дуже погано і дуже важко. Але найгірше – дуже повільно.
Результат бігу – 1:57:38, 177-й у віковій групі, мінімум на 15 хвилин повільніше ніж треба було. А біг між тим мав би бути моїм найсильнішим видом.
У підсумку результат 5:41:23, 176-й у віковій групі. Є що покращувати і до чого прагнути.
Ще й не те що треба натис на годиннику і не зберіг результат. Це взагалі образливо :(
Мені так відчувається, що головна проблема була у висоті – я її взагалі дуже погано переношу і не було достатньо часу підготуватися. Тому наступного разу якщо буду тут виступати спробую приїхати за 2 тижні до старту і якось акліматизуватися.
А в іншому це було класно – сам старт, місце, види, організація, люди і наша подорож взагалі. Дуже радий, що мав нагоду прийняти участь.
Вираз який дослівно перекладається як “коліна бджоли” має значення “найкраще”, “неперевершене”, “видатне”, або щось подібне. Цікаво, що коли вираз вперше з’явився в США в районі 1920-х років він означав щось, що не існує і є вигадкою, жартом. Тоді разом з bee’s knees казали ще snake hips (стегна змії) чи cat’s pajamas (котяча піжама). У нас чимось подібним є “відро компресії”.
Але з часом не зрозуміло як і чому цей вираз почав означати саме якусь найкращу річ, явище чи людину. В той час як старе значення забуте, а інші подібні вирази втрачені.
Я вже кілька разів возив свій BMC Timemachine 01 Disc на змагання у цьому чохлі і мені є що сказати.
Почнемо з ціни. На сайті повна ціна вказана у $900, але я ніколи не бачив щоб у них не було знижки. Тож в реальності повна ціна скоріше $630. Але навіть з тим можна знайти скидки – і я купив цей чохол за $540. У порівнянні з подібними моделями інших виробників це не дорого насправді.
При вазі у 11.5 кг це ще й легкий чохол і в нього можна напхати доволі багато додаткових речей і не перевищити ліміти авіакомпаній. Я, наприклад, крім велосипеда з колесами, педалей, інструментів ще кладу в нього гідро-костюм, вело-шолом, кросівки, вело-туфлі, спортивне харчування, пляшки і навіть усю стартову форму. Тобто фактично усе, що мені потрібно для старту знаходиться в цьому чохлі.
З вище сказаного зрозуміло, що з місцем у чохла також все добре і напхати його можна ще вдвічі більшою кількістю речей.
Велосипеди можна в ньому розміщувати як з thru axle так і зі звичайною віссю. А сам процес розміщення велосипеду надзвичайно простий: зняти колеса, закріпити вісями передню та задню виделки. Я також знімаю задню перекидушку (derailer) і раджу усім так робити – хоча в комплекті є спеціальна захисна дужка, але все одно є ризик пошкодити саме цю частину механіки. Тому відкручую, обмотую і вкладаю всередину.
Спеціальними ременями додатково фіксується руль, сідло та бокові стінки між собою.
І так- я не знімаю ні руль ні сідло. По-перше, з цим чохлом це можна робити бо все поміщується і застібується без проблем. А, по-друге, на моєму велосипеді зняти руль дуже не просто.
Ще додам, що на останньому старті (IronMan 70.3 World Championship 2021) я бачив надзвичайно багато саме таких чохлів. А раніше їх не помічав взагалі.
Відзначу якісні колісчатка – котити та міняти напрямок надзвичайно легко і маневреність просто неймовірна. І взагалі якщо тягнути чи штовхати чохол, а не нести то він відчувається невагомим.
Колись я писав про пристрій для усунення болю в ногах та швидкого відновлення від цього виробника – Speed Hound ProPerformance Recovery Boots. І він мені і досі дуже подобається і я готовий “підписатися” за нього і всім раджу.
Але “ноги” не єдиний спосіб в який можна використовувати прилад. За $255 (знову ж значно дешевше ніж у того ж Normatech) це “доповнення” дозволяє приблизно те саме робити для тазу та сідниць.
Такі собі шорти які доволі туго застібаються (в не свій розмір влізти скоріш за все не вдасться), підключаються так само до головного прибору і далі так само 4 секції стискають верхню частину стегон, таз та сідниці.
Все це працює, але у порівнянні з “ногами” ефект не такий помітний – через складніший рел’єф тіла в районі тазу дуже важко створити рівномірний тиск по всій повержні. І виходить, що десь або надзвичайно сильно тисне (мені в стегнах), а десь трошки не вистачає (для мене ця зона – сідниці).
Проте я задоволений і можу сказати, що це доповнення є корисним і його я теж раджу.
