Позначка: Подорожі – США

2021/06/20 – Des Moines, Iowa

Повертаємося в Сіетл.

В містечко Де Мойн яке є столицею штату Айова ми поїхали через те, що я там приймав участь в IronMan 70.3 Des Moines. Для міста це був перший IronMan, але причина через яку я поїхав на старт в таку далечінь в тому, що у 2020-му через COVID-19 старти було відмінено і замість повернути гроші на вибір давали можливість вийти на старт в іншому місці. Так сталося і з відміненим IM 70.3 Galveston минулого року.

Цього разу я летів зі своїм новим велосипедом BMC Timemachine SLR 01 DISC запакованим у чохол Scinon Aerocomfort 3.0.

Як виявилося з велосипедом летіти не так проблемно як я того боявся. Запакувавши його в чохол я здав усе це авіакомпанії (вони навіть не зважували) та отримав його вже в останньому аеропорту. Той факт, що вагу не перевіряли я використав по дорозі назад – усі спортивні речі склав в той же чохол не лише щоб розвантажити себе, але і щоб додати захисний прошарок.

По приїзду в Де Мойн з’ясувалося кілька неприємних речей про які я не подумав завчасно і які довелося вирішувати на місці.

Реєстрація учасників відбувалася в самому центрі міста.

По-перше, в місті дуже мало водіїв Uber, а Uber XL в який може влізти велосипед взагалі практично нема. І в день коли треба було забирати пакет реєстрації та здавати велосипед машин просто не було.

Друге – усе дуже далеко одне від одного. Це певною мірою претензія до організаторів. Наприклад готелі розташовані в одній частині міста, а добиратися від них машиною до місця реєстрації більше 30 хвилин. Потім ще треба дістатися до місця куди здавати велосипед – це ще хвилин 20 машиною.

І тут з’ясувалося третя обставина – нема ніде навколо машин на прокат. І лише через те, що нам порадила дівчина на ресепшені готелю ми спробували взяти вантажівку і це в нас вийшло. Велетенський RAM 1500 з двома рядами сидінь та кузовом в який можна було класти велосипед не розбираючи – це нам дуже допомогло. І при цьому прокат вийшов дуже дешево – $60 за добу. Для порівняння за Uber ми би платили до $50 за кожну поїздку. Але їхати за ним довелося в інше місто.

RAM 1500 хоча і здоровенний, але на чомусь подібному в Де Мойні їздить більше половини людей.

Олені машина дуже сподобалася. Високо сидить, далеко бачить, усі на дорозі поважають, потужний двигун, багато місця всередині та для багажу – що тут може не подобатися. До того ж місцеві на подібних машинах переважно і катаються. Єдине, що розганяється після повної зупинки вона дуже повільно. Але то дрібниці.

На жаль саме місто нам подивитися не дуже довелося. По-перше, центр міста дуже крихітний (хоча і з хмарочосами), у інші 95% площі займає одно- та двоповерхове житло. Місто, повторюся, є столицею штату, а також в ньому є університети, коледжі та інші навчальні заклади. А відповідно виробництва особливо ніякого нема – лише держустанови та корпуси університетів, парки… і все.

Додатковою проблемою стало те, що довелося дуже багато пересуватися. Крім кататися машиною в центр, на старт, в готель ще й довелося походи. Так парковка для вболівальників та учасників була на відстані більше кілометра від транзитної зони куди здавали велосипеди. Далі від самої транзитки треба було йти майже півтора кілометри до старта плавання. А по виходу з води – бігти майже кілометр до транзитки.

Вид з парку де відбувалося плавання на центр міста.

На цьому все не закінчувалося – після фінішу який був в центрі міста треба було пройти ще два квартали до їжі та напоїв. Потім сісти на автобус який віз назад до транзитки (це хвилин 15). Але звісно він не доїздив до кінця і… так, правильно – треба було ще топати майже кілометр :)

І окремо треба сказати про перельоти. На жаль прямого рейсу з Сіетла в Де Мойн нема, а тому довелося летіти в Чікаго (майже 5 годин), чекати 2 години пересадки і маленьким літачком летіти назад ще півтори години. І в зворотньому порядку відповідно те саме.

Півтори години польоту і дві години пересадки просто витрачені через відсутність прямого рейсу від Сіетла.

У підсумку – це було цікаво, але навряд чи я ще туди полечу лише заради цього старту.

Ось такий крихітний літачок віз нас з Де Мойн в Чікаго.

Далі буде…

2020-11- Гальвестон, Техас: пляж, хвилі, чортове колесо

У доповнення посту про нашу подорож до Гальвестона хочу ще додати це відео. На ньому добре видно яке пласке і не надто високе (в сенсі кількосьті поверхів) місто, які високі та постійні хвилі і яке яскраве сонце (ми обгоріли, хоча було не спекотно взагалі):

2020-11 – Galveston, TX

Ця подорож у Гальвестон, штат Техас мала бути моїм першим за кілька років стартом з тріатлону, а саме – Texas 70.3 IronMan (https://www.ironman.com/im703-texas). На жаль старт відмінили (за 4 дні до) через COVID-19, але ми все одно вирішили летіти – квитки на літак і готель вже куплені і гроші не повернути. Тож зробили собі коротку відпустку у сонячну місцину.

До Хьюстона з Сіетла летіти прямим рейосом 4 години. А з Хьюстона до Гальвестону – ще годину машиною.

Саме місто не надто велике і знаходиться на кількох островах поєднаних мостами які є частиною швидкісного шоссе.

Місто саме по собі невеличке – там просто нема куди рости. Але воно ще й не високе – більшість будівль складує 1-, 2- та 3-поверхове житло у стілі чимось схожому на те, що ми бачили в Новому Орлеані.

В місті крім пляжів є багато готелів, деякі магазини, ресторани та кафе. Але чесно кажучи виглядає все як доволі розвинене село, не більше.

Поселилися ми в готелі біля якого мав бути старт. Готель цей був не так щоб далеко за містом – на прокатному байку хвилин за 10-15 спокійно доїхати. Але у самому готелі практично все було закрито через пандемію: ресторани, атракціони і все інше.

До того ж більшість учасників відмінили свої візити і ми бачили дуже мало людей усі дні. Лише в день статру якась невеличка кількість людей каталася на ТТ-велосипедах та бігали по берегу – мабуть робили частину тріатлону, що його відмінили.

В місті вражаюча кількість церков – як католицьких так і лютеранських. При цьому це мабуть найбільш капітальні будівлі в усьому місті (крім величезних готелей). Усі їх витримано в класичному (чи може готичному) стілі, всі виглядають доволі урочисто і як я зрозумів функціонують вони зараз як школи та бібліотеки.

Разом з порожніми вулицями місто виглядає такою собі декорацію для фільму про пост-апокаліпсис який ось щойно стався.

Що стосується океану та пляжів то в той час як ми там були бажання лізти у воду не виникло. Пляжі довгі – довжиною з весь острів. Але надзвичайно високі і широкі хвилі не приваблювали у воду. І ми не бачили нікого хто ризикував би плавати.

Я не зрозумів де мав би бути старт тріатлону, але сподіваюся що є якесь затишне місце. Бо інакше виглядає так, що хвилин 10-15 треба буде витратити на перші 100 метрів щоб просто відплисти туди де хвилі не несуть одразу до берегу.

Ми бачили кількох серферів, і зважаючи на те як постійно і які однакові ті хвилі (як наче повторюється кілька кадрів) дивно, що їх не було більше. Мабуть і справді океан не надто привітний тут.

Стосовно погоди – було не спекотно і температура повітря в 20-24 градуси здається надзвичайно комфортною. Але безхмаре небо та яскраве сонце обпекли нас до яскраво червоного кольору. І це треба враховувати наступного разу – поменше бути на сонці перед стартом.

Також дрібні бризки води висять постійним легким туманом у повітрі і це відчувається коли бігаєш – може спочатку бути легке відчуття нестачі повітря.

І якщо вже говорити про умови для старту то треба згадати, що дороги надзвичайно пласкі і знайти гірку навіть кілька метрів висотою не так просто. Якість асфальту доволі непогана – він цілий, але часто з великими елементами. Тобто не велосипеді дорога може відчуватися як доволі жорстка.

Далі я просто додам кілька світлин :)

2020-09 – Ескаланте, Юта

Це не перший наший раз в Юті коли ми у багатоденному турі на гірських байках: про всі попередні подорожі можна почитати тут – White Rim, Moab, UT та MTB – Bryce to Zion, Utah.

Цього разу ми поїхали у Моаб машиною, про саму дорогу і наші враження читайте тут – Дорога на Ескаланте: Вашингтон, Айдахо, Юта.

Моаб, колись крихітне і тихе містечно в пустелі зараз став надзвичайно шумним та неспокійним. Кілька років тому головну вулицю можна було переходити коли заманеться, зараз же невпинний трафік на кілька смуг суне і вдень і вночі. І саме місто швидко росте: будуються велики готелі, розширюються дороги, виникли різні місця де можна покататися на велосипедах, мотоцилах та машинах безпосередньо за містом. Ну і звісно туристів стільки, що доволі складно навіть ходити по тротуару.

Отже з Моабу ми виїхали в стонору міста Ескаланте і за якісь 4 години сіли на велосипеди і почали подорож…

Щоб одразу відповісти на питання про те які саме велосипеди: у мене був Santa Cruz Tallboy ($65 за добу), а у Олени Santa Cruz Hightower ($80 за добу). У компанії Rim Tours з якою ми вже втретє робимо подібні подорожі усі велосипеди нові і після одного сезону вони їх продають.

Більшість подорожі проходила на висоті від 1.6 до 2 км, що доволі сильно відчувалося – втомлюєшся дуже швидко без акліматизації. Також, не дивлячись на те, що на світлинах можна побачити деякі зелені рослини це надзвичайно суха місцина в якій не буває води практично ніколи. Щодня за 4-6 годин вело ми випивали по 5 літрів води і ходили в туалет добре якщо пару разів на день – усе випаровується через шкіру.

Крім того надзвичайно сильно світить, просто сліпить сонце і на небі практично ніколи нема жодної хмаринки. Вночі в затінку доволі прохолодно (все ж таки висота якась), але той затінок ще спробуй знайти. І для ночівлі потрібні теплі спальні мішки, кофти, штани і навіть рукавички. А коли світить сонце то нагріваєшся миттєво. У нас все що було не захищено обгоріло практично миттєво і ми ще кілька днів потому мали красиву темно-червону засмагу.

Ночували ми у наметах (брали свої, але можна рентувати) – їх перевозили зі стоянки на стоянку машиною підтримки. Їжу нам готували гіди яких було двоє на 8 людей в групі – смжені на вогні м’ясо, риба. А також овочі, кава, каші і таке інше. Все було здорове, поживне і смачне.

Що стосується складнощі маршруту то більшою проблемою була не дорога, вірніше не її стан, а рел’єф. Ми весь час були чи то на асфальтній чи на гравієвій дорозі і ділянки де треба мати певні вміння зустрічалися надзвичайно рідко. Пісчані ями, велике каміння, гравій та інше були добре якщо на 10% усього маршруту. Складніше було долати гірки – під таким сонцем і на такій висоті деякі затяжні гірки по кілька сот метрів, а то і пару кілометрів були справжнів випробуванням.

Звісно в нашій групі були люди різного рівня підготовки, але я просто катався туди і назад щоб сильно не відриватися від групи. І виходило нормально. Коротше нашої з Оленою фізичної форми вистачило щоб кататися в задоволення і щоб не відчувати, що занадто легко.

Стосовно видів – ця пустеля (Grandstairs Escalante) з того що ми бачили демонструє геологічні прошарки лави, донних осадів і такого іншого. І все це вивітрюється і вимивається водою і створює пейзажі в яких гори виглядають як розрізаний торт.

Деякі провалля з деяких точок мають по кілька сот метрів глибини. На жаль усі фото та відео не дуже добре передають масштаби чере те, що було надзвичайно світло. А як все це поправити не дуже хочу розбиратися. Тому вірте на слово :)

На деяких маршрутах (і ми такі коротенькі походи робили) можна побачити скам’янілий ліс. В прямому сенсі це кам’яні дерева, вірніше їх залишки – пні та фрагменти. Це дерева які колись загинули, але за мільйони років у сухому клімати органіка в їх складі була замінена залізом та магнієм. Процес схожий на те як утворювалося вугілля, але не такий самий.

Тваринне життя тут теж є, але умови назвичайно складні для виживання і вдень хоч щось живе побачити практчно не реально.

Тут є великі кішки, іноді заходять бурі ведмеді. Є лисиці, койоти, трапляються кролі, зайці та бурундуки. І звісно змії та ящірки. Змії є отруйні, але агресивних серед них нема тому їх майже не згадують як загрозу – шанс загинути від перегрівання чи дегідрації набагато вищий.

Також є птахи – орли, яструби, ворони та інші, але і вони вдень практично не літають. Усе виглядає застиглим і мертвим.

Що стосується людей то як завжди в подібних подорожах вони найцікавіші. Був у нас 76-річний колишній дипломат який працював в СРСР в часи Брежньова, займався космічною співпрацею між державами і дуже добре говорить російською.

Були дві сестри з Аляски 65 та 74 років які крутили так, що за ними хоча і втримаєшся, але розслабленим їх темп ніяк не навзеш.

Був інженер-еколог-хімік що грає у grindcore групі та його батьки (бізнесмен мульти-міліонер та художниця) у яких теж була купа цікавих історій. До речі те що вони неймовірно багаті ми зрозуміли самі. Тут не надто заведено хизуватися статками, але коли у розмові практично будь-яку екзотично місцину не згадаєш тобі кажуть “а, у нас там дім є” то стає зрозуміло усе.

В останній день ми поїхали на озеро яке штучно створили затопивши один з канйонів – зараз це відомий курорт на якому багаті люди мають яхти і проводять іноді вихідні. І у наших багатіїв звісно був дім на тому озері, яхта, водні мотоцикли і таке інше. Та і в Моабі у них було житло.

Ну і на останок вам ще кілька світлин та відео.

Дорога на Ескаланте: Вашингтон, Айдахо, Юта

Щойно повернулися з нашої відпустки у якій ми провели 4 дні на гірських байках у високогірній пустелі Ексаланте. Але про саму відпустку напишу трохи згодом. Зараз же хочу просто згадати про нашу дорогу туди і назад.

З кількох різних причин ми вирішили добиратися до місця машиною. Серед інших причин – накататися на кілька років вперед :)

Уся дорога зайняла 2 дні в одну сторону і проходила через штати Вашингтон (де ми живемо), Айдахо та Юту (де була наша вело-пригода).

На наш подив південна частина Вашнингтону виявилася доволі рівнинною з безкраїми прибраними вже полями (схоже пшениці). На заході нашого штату вирощують виноград, яблука та груші, але про це ми вже знали давно. А от побачити пейзажі наче з України було трошки дивно.

Відмінністю проте були абсолютно ідеально гладенькі дороги на протязі кількох сотень кілометрів. І проктично без машин – у нас були по 2-3 години в дорозі коли ми бачили менше десятка машин.

Варто згадати що при цьому швидкість більшість часу у нас була 80 миль на годину (140 км/г), або навіть вище.

Штат Айдахо знаменитий своє картоплею вздовж швидкісних шосе по яких їхали ми переважно розважав нас фермами з коровами, конями та кукурудзою. Картопляних полів ми так і не побачили.

В дорозі щодня ми проводили приблизно по 8 годин. Кожну години-півтори мінялися, також заїздили на зони відпочинку які тут облаштовані кожні 20-50 км. На тих зонах можна розм’яти ноги, посидіти на лавочках, сходити в туалети (вода, мило, сушилки, туалетний папір), купити їжу та напої в автоматах і просто відпочити кілька годин.

В Айдахо наша дорого проходила теж по високогірних рівнинах, що створювало краєвиди з великою кількістю неба та пейзажами десь внизу. Тут бувають надзвичайно сильні вітри, пилові бурі та багато снигу взимку, але у нас весь час було безхмарне небо.

В Юті вже з’явилося багато гір та провалів по боках трас де скелі та каміння були переважно усіх відтінків жовтого та червного кольорів. А масштаби усього цього такі, що навіть не знаю як це описати. Ну хоча б те, що наш навігатор давав нам вказівки як “через 250 км поворіт наліво”, а ті 250 км проходять по ідеально прямій дорозі… Заснути можна.

Один з хаків який ми неочікувано знайшли – їсти в дорозі треба в місцях для водіїв-дальнобійників. Це як правило заклади вздовж великих швидкісних трас і недалеко від заправок. Звісно там буде багато усіляких Макдональдсів, Старбаксів та іншого. Але шукати треба заклади зі словами “місцевий”, “гордість” та інші.

Їжа там крім того, що не дорога, ще й дуже смачна і поживна. В меню у них як правило м’ясо – в прямому сенсі шматок свині чи теляти на кістці практично без нічого. Або може бути ціла рибина без гарніру практично. Або смажена картопля з хлібом та яйцями. Коротше те, що в Україні вважається хорошою їжею :)

На світлині вище у мене в тарілці смажений хліб (English muffin) зі смаженим беконом, яйцями та смаженою картоплею. А у Олени хліб, лосось, яйця і та сама картопля. Вартість таких страв – $$13-15. Якщо взяти шматок м’яса то ціна буде до $20.

Також варто сказати, що через епідемію велика кількість ресторанів та кафе закрита, але за яким принципом ми так і не зрозуміли. Десь можна просто сісти і поїсти як раніше. Десь (як в Старбаксу) прибрали всі стільці та столи і можна лише замовити і винести. А ще десь (як у Макдональдсах) можна лише замовити з машини.

Під час подорожі у нас не надто складалося з кавою – в готелях вона була такою жахливою, що ми не змогли її пити. В магазинчиках Юти готова кава була настільки водянистою, що скоріше нагадувала зафарбовану воду. А в пустелі та кава, що її нам готували була просто гіркою і все. І ми на диво це перенесли без особливих проблем. Я очікував, що буде набагато важче – ми регулярно п’ємо не саму дешеву і добре заварену каву. Але видно залежності поки що нема :)

Також варто згадати про ціну на бензин. Впродовж дороги вона плавала, але в середньому 87-й бензин (це в Україні здається 95-й) нам обходився по $2.40 за галон – це приблизно $0.67 за літр. Розход нашого Форіка (Subaru Forester 2016) на трасі був в районі 28-30 миль на галон – це десь від 7.8 до 8.4 літрів на 100 км. Дуже економно, по місту значно менш ефективно виходить.

Що стосується обмежень швидкості, то там де ми живемо воно складає 60 миль на годину (100 км/г). Але варто від’їхати подалі від Сіетлу як можна вже робити 70 миль на годину. А в Айдахо та Юті обмеження взагалі 80 миль на годину (140 км/г), але якщо не дуріти то можна і швидше їхати.

Дорога в сторону Юти (ми їхали у місто Моаб) була звісно більш цікавою – нові види, неочікувані повороти (це доки ми не опинилися в Юті де усе переважно ідеально пряме), а також краєвиди: гори, річки, ліси, стада, поля, ферми та містечка… все це не дає засумувати.

Може здатися дивним, що на безкраїх полях не видно ні людей, ні техніки. Але при цьому все чистенько і рівненько прибрано, ніяких куп сміття чи звалищ заліза. А виходить так тому, що 4% працюючого населення США (1.5% відсотків усього населення США) які працюють у сільському господарстві не лише забезпечують своєю продукцією усю країну, але ще і продають її в Європу, Африку, Південну Америку, Азію… Которше ще й частину усього іншого світу примудряються годувати.

Це я до того, що страждання за загубленим українським селом це якийсь мазохізм. На прикладі США добре видно, що ніякі села не потрібні, та і фермерів не треба так багато. Дайте можливість працювати, дайте дешеві кредити, захистіть законами – і там де зараз сотня колгоспників ледь виживає, там буде один фермер процвітати і виробляти більше продукції.

На цій ноті своє оповідання завершу.

Ford Explorer 2019 на Коні

Коли минулого разу ми були на Гаваях (теж на Коні) то взяли на прокат здоровенну Nissan Armada яка на диво виявилася не такою вже і складною в управлінні та паркуванні. Хоча чесно кажучи така машина нам тоді була зайва і звичайного позашляховика би вистачило. Але в ній було приємно їздити по свіжепрокладеній дорозі у лавових полях…

Цього разу у нас була причина брати велике авто – з нами була ще одна людина у якої був велосипед (читайте тут – 2019/10/12 – Kona Ironman World Championship). Тож ми і вирішили знову рентувати машину подібних розмірів, але спробувати щось інше.

Отже у підсумку що я маю сказати? Ford Explorer мені сподобався більше за Nissan Armada. На стільки більше, що я можу навіть уявити себе в такому вдома.

В ньому багато місця всередині як і очикувалося. Панель управління доволі логічна, хоча не всі функції легко доступні чи очевидні. Сподобалося як машину можна легко перемикати з повнопривідного у передньопривідний режим – однією ручкою.

Що стосується управління то машина набирає швидкість доволі жваво, але при цьому відчувається що це не спортивна машина. Гальма хороші – не ватні і не зупиняють усю масу різко. Лише трошечки довелося підлаштуватися через те що машина важка і сунеться десь на пів-метра далі ніж я очікував за звичкою.

На поворотах проте авто доволі неспішно міняє напрямок руху. І якщо це практично не помітно у місті (на швидкостях 60 км/г і нижче), то на трасі у послідовності крутих поворотів треба бути особливо уважним.

Звісно жере бензин вона як шалена. І особливо це відчувається ще й завдяки великому баку – на заправці лишає $80 і замислюєшся.

Спочатку у мене було велике розчарування через відсутність навігації, норамального плеєру та такого іншого. Але потім я знайшов, що в машині є Android Auto і користувався програмами з телефону (карта, музичний плеєр). І мушу сказати, що ось це Android Auto це ще більш корява саморобка ніж сам Android. По-перше, в ньому працює лише невелика кількість додатків. По-друге, постійні проблеми з підключенням навіть там де є покриття і смартфон показує що інтернет є. По-третє, вони таки регулярнь (раз на 3-4 поїздки) чи замерзає, чи вилітає.

Ну і відео на прощання. Це ми поїхали у гавайське бездоріжжя щоб відвідати дикий пляж з зеленим піском (про це згодом може напишу).

2019/10/12 – Kona Ironman World Championship

Чемпіонат світку IronMan як завжди відбувся на Коні (Гаваї) в жовтні. І цього разу ми там були присутні. І до того ж там приймав участь Андрій Кузьмінський за якого ми вболівали.

З Андрієм ми домовилися, що будемо проживати на Гаваях разом за якийсь місяць до події. І через те що часу до старту лишилося не багато особливого вибору де жити у нас не було. В результаті ми їздили на Кону через пів острову по 2-2.5 години в кожен бік. Проте воно було варте.

Ми завжди хотіли подивитися на цю подію. Кона – це місце де тріатлон по суті почався. І цей конкретний страт мабуть є найвагомішим стартом тріатлону.

Сотня професійних атлетів і 2,5 тисячі любителів виходять на старт щороку щоб подолати 3.8 км плавання, 180 км вело і 42 км бігового етапу. При цьому просто так з’явитися на старт не можна – треба пройти кваліфікацію. Якщо сильно спрощено то треба або опинитися на подіумі на одному зі стартів IronMan у своїй віковій категорії, або показати один з найкращих результатів у віковій категорії на дистанції.

Таким чином на старт на Коні виходять найкращі з найкращих у спорті.

На місці старту ми були кілька разів – в перший же день по приїзду і по дорозі до житла де ночували, наступного для щоб залишити велосипед у транзитній зоні, звісно в день і старту, але ще і день після того – скупитися брендованих речей.

На ярмарку-виставці перед стартом спортивні і не дуже бренди презентували свою продукцію і новинки: спортивний одяг, кросівки, велосипеди та компоненти, електроніка, харчування, масажні та інші засоби, програми тренування, тощо. Народ доволі активно скуповувався не дивлячись на ціни.

Також була можливість поплавати там де був старт – як завжди хвилі які швидко мене вкачали і неймовірно солона вода.

В день старту ми встали десь о 4-й ранку, приїхали, вигрузили учасника, знайшли де запаркуватися (доволі далеченько) і почали чекати старту.

І ось нарешті почалися старти плавання: спочатку професіонали, а потім вже хвилями вікові групи.

Щоб слідкувати за Андрієм ми встановили собі на смартфони програму IRONMAN Tracker в якій можна відстежувати місцезнаходження учасників на дистанції.

В той же час натовп навколо вболівав за тих хто виходив з води, починав велоетап. Також були гучні оголошення від дикторів та великі екрани на яких можна було спостерігати перебіг подій на трасі.

До того ж все це прямо на порозі кафешок і ресторанів в яких звісно було зайнято усі місця.


Про те як пройшов старт у Андрія я розказувати не буду – захоче то сам напише, шукайте в його фейсбуці.

А ми, чекаючи на нього відслідковували пересування у додатку, ходили по магазинам та їдальням, ховалися у прохолоді готелю та кафетерії і взагалі проводили ці години як могли.

Ну і звісно дивилися на інших учасників і разом з натовпом підбадьорювали усіх.

Враження залишилися дуже позитивні і настрій в цілому – натхнення та піднесення. Надзвичайна подія, неймовірні можливості людини, без перебільшення свято людської волі та сили.

На завершення ось вам відео того що ми з Оленою назнімали впродовж дня старту :)

Golden Lakes

Сходили на вихідних (пару тижнів тому) у похід. Спочатку 2 години добиралися машиною до національного парку Mt. Rainier. При цьому половина дороги йде спочатку все вужчими дорогами, вуличками, а потім і взагалі грутовкою. А по дорозі можна побачити оленів та лосів, і все менше і менші житла та людей.

Вже в самому парку доволі високо (десь на 1.5 км) залишили машину і вирушили в похід. Дозвіл на парковку та походи, до речі, коштує $30 на тиждень, або $55 на рік.

Розраховували пройти одним маршрутом, але повернули не там, а коли вже зрозуміли що точно промазали вирішили йти до іншої точки.

Усього похід тривав 12 годин з яких ми йшли приблизно 10. Зробили собі обід за допомогою Jetboil Zip, ще один раз зупинялися щоб заварити чай тією ж плиткою – дуже зручно, раджу. На обід варили собі висушені страви від Mountain House – смак доволі специфічний, але в поході гарячий обід це прямо таки розкіш.

Ну і власне нічого крім того, що ми довго спускалися вниз, то знову дерлися вгору і сказати нема чого. Вже під кінець останні години півтори було дійсно важко.

А так – природа, річки, дерева, квіти, тваринки усілякі.

2018/10 – Новий Орлеан, Луізіана

 

На конференцію Табло ми з Оленою поїхали разом щоб подивитися на Новий Орлеан. І ось вам коротенький звіт.

Місто відоме в першу чергу своєю кухнею та музикою. Що стосується кухні то тут багато дуже смачних страв з морепродуктів (риба, креветки, устриці та інші потвори) та гамбо (це такий густий суп що у ньому майже нема юшки). І справді усе що ми їли в будь-яких місцевих чи то ресторанах чи то кафешках – усе було дуже смачне. Таке смачне що аж занадто. Я вже на третій день не дуже і хотів вже їсти будь-що – такий насичений смак у всього тут.

 

Те ж саме стосується і солодощів та випічок – щось взяте з французької кухні і адаптовано, і у результаті виходеть таке усе смачнюче, солодке, засипане горою цукрового пилу… Коротше якщо ви не байдужі до їжі то внесіть це місто у список обов’язкових для відвідування. Наскільки я байдужий до смаків (мені аби жерти, а що воно там на смак вже не так цікаво), і то оцінив місцеву кухню.

 

Що стосується джазу то він тут усюди. Мало того що невеличкі групки грають щось на вулицях, так тут ще джаз у якості фонової музики грає в торгівельних центрах, ліфтах та автобусах. Вже не буду казати про клуби з живою музикою яких тут теж багато.

 

Як тільки ми приїхали у місто і заселилися в готель нам пощастило побачити Марді Гра – місцевий парад де люди наряджаються у мерців і різних чудовиськ і з машин розкидіють буси. Він проходив просто по вулиці на якій був наший готель :)

 

Місто має доволі незвичну архітектуру (принаймні у порівнянні з тим що ми вже бачили в США) і взагалі те що це колись була французька колона досі простежується не лише у назвах. Французький квартал, Майдан Конго, джазові клуби і будинки з балконами – про все це я неодноразово читав у книгах, але вперше побачив в живу. І мені сподобалося.

 

Раджу взяти тур на автобусі (ми це зробили), сходити у неймовірний музей Другої Світової про який лише один можна написати кілька постів, і як буде можливість поїхати подивитися місцеві болота. Коротше як буде ще можливість то поїдемо в Новий Орлеан ще обов’язково.

 

А поки на цьому закінчу…