Через комент під постом про The Grand Stand Single Bike Floor Stand – стійку для велосипеда яку я не раджу, згадав, що я так ніколи і не написав про стійку якою користуюся постійно і яку можу порадити.
Конкретно ця модель є втричі дешевшою копією брендових аналогів відомих виробників, але зроблено її якісно і я не бачу жодних причин платити втричі лише за наліпку.
Переваги цієї стійки:
Велосипед фіксується (звісно фіксація тут дуже умовна) шиною та іноді ободом (в залежності від колеса), а не спицями
точок контакту тут 3, а не 2, а отже значно стабільніше стоїть сам велосипед
стійка складається, що зручно для зберігання та транспортування
матеріали не іржавіють. Принаймні у мене за 4 роки використання в гаражі та у поїздках навіть не помітно, що стійка не нова.
Ціна $$17-25 – це прямо найкращий варіант за такі гроші.
Як я згадав вище – це безсоромна копія виробу відомих брендів, скоріш за все зроблене китайцями на тих же фабриках і станках, що і оригінали, і можливо навіть з тих же матеріалів.
Я вже певний час до покупки задивлявся на компактні електричні “насоси” які можна було б брати з собою у вело-поїздки. І навіть купив один китайський, за відгуками непоганий, але не дуже зручний і геть не точний.
А бренд Silca мені подобається в цілому – це невеликий американський бренд де всі товари осмислені і душевні, і де засновник сам веде випуски на YouTube пояснюючи цікаві нюанси різних вело-продуктів (Cycling Passion, Precision, & Marginal Gains at SILCA Velo!). І отже коли цей бренд випустив такий продукт то я його неодмінно захотів придбати.
Тут ще такий цікавий момент варто згадати, що якраз перед початком масового виробництва, коли компанія планувала почати передзамовлення президент Трамп оголосив про введення тарифів у торгівлі з Китаєм. І тоді була дуже велика непевність і навіть очільник компанії казав, що можливо продукт будуть продавати лише у Європі.
Але за кілька місяців з тарифами трошки стало легше і я зміг нарешті придбати її в США.
За $159 (на сайті виробника – Elettrico Ultimate Inflator – SILCA), і я би не чекав знижок у наступні пару років маємо назвичайно якісний і приємний у використанні продукт.
По-перше, якість матеріалів та збірки просто на висоті. Дуже приємно брати в руки, прямо відчуваєш за що заплатив.
На корпусі усього три кнопки: одна комбінована – увімкнути/вимкнути/старт/стоп, та ще дві для + та -. Довге натискання вмикає/вимикає насос, кнопки +/- дозволяють виставити необхідний тиск. Можна навіть вибирати одиниці виміру якось, я собі поставив PSI і забув.
Доволі просто одягти насос на ніпель, натискаєш кнопку і він починає качати. Тут варто зауважити, що його призначено в першу чергу для докачування, а не накачування з нуля, і вистачити його має на 3-9 камер накачаних лише на половину.
Під час роботи насос доволі сильно шумить, а місце з’єднання з ніпелем ще й сильно нагрівається – треба бути обережним.
Заряджати його можна через роз’єм USB Type-C на корпусі через який насос також затягує повітря. Повний час зарядки проте – майже година.
Максимальний тиск насос може дати до 100 PSI. При вазі в 220 грамів важить він звісно більше пари картріджів CO2, але зробити може більше. До того ж точніше.
Планую його використовувати перед змаганнями щоб в день старту мати саме той тиск який потрібно і не перейматися точністю наявних ручних насосів.
З першого погляду важко зрозуміти, що воно і для чого, але насправді це дуже корисна штука для догляду за велосипедом.
Справа в тому, що сучасні велосипеди легкі та аеродинамічні зроблено переважно з надзвичайно тонкого і доволі крихкого в певних напрямках матеріалу який спрощено і узагальнено називають “карбоном”. Не виключенням є і мої BMC Timemachine 01 та BMC SLR01 Teammachine. І одна з доволі частих проблем після яких велосипед не можна відремонтувати пов’язана з обслуговуючими роботами як колеса, педалі, цеп, тощо.
І у вело-майстернях, і в домашніх умовах для монтування велосипедів використовують щось типу Park Tool PCS-10 Work Stand на які велосипеди монтують за раму, або за стійку сідла. І те, і інше – погано і не правильно. За раму взагалі злочинно – там матеріал дуже тоненький, не розрахований на такі навантаження і в такому напрямку. За стійку сідла теж доволі сумнівно – вони зараз різних форм і теж часто з карбону.
Так ось ця штука якраз і призначена для того, щоб вирішити цю проблему. Алюмінієвий стрижень кріпиться в стійку, а на гумові накладки “садиться” велосипед, а потім його можна зафіксувати гумовими пасками.
Самі ці гумові шайби мають нерегулярну форму, їх можна обертати, є вирізи під кабелі. Також їх можна зміщувати на стрижні щоб підігнати під розмір своєї рами.
Коротше класна штука і можна було б її порадити усім без винятку якби не ціна. На сайті виробника (Hirobel Frame Clamp – SILCA) повна ціна складає $150. Мені вдалося купити за $130, але це теж дуже дорого. З іншого боку купувати цей “прилад” будуть для велосипедів які коштують кілька тисяч і у порівнянні це дійсно розумна покупка.
На час написання цього допису системі якраз виповнився рік і конкуренти (переважно європейські компанії) вже мають подібні продукти. Проте на свій час це була дуже не звична, і мабуть дійсно революційна система.
Що ж воно таке? Це система для змащування (вірніше покриття) велосипедної цепки парафіном. Справа в тому, що мастило (або як іноді кажуть “олія”) хоча і простіша в сенсі роботи з нею, проте не так добре тримається, легше забруднюється, швидше зношується і трошечки навіть програє у терті. А парафін, за умови його правильного нанесення дає більшій виграш (тобто крутити трошки легше) і продовжує життя цепу.
Але проблема в тому, що парафін плавиться при одній температурі, а застигає на цепу при іншій. І зробити це правильно у каструльці дуже складно навіть якщо постійно слідкувати за термометром.
Ця ж система має спеціально для цього підібраний нагрівальний елемент – нюанси і в чому різниця від традиційних електро-горщиків для парафіну можна подивитися на YouTube-каналі виробника (Cycling Passion, Precision, & Marginal Gains at SILCA Velo!). І на приладі можна регулювати температуру. Спочатку виставляємо вищу (85 чи більше) щоб парафін розплавився, потім ставимо 75 і тримаємо 10 хвилин щоб парафін проник усюди. Далі цеп дістаємо і підвішуємо стікати. І на цьому все – дуже легко і просто, ніякого бруду і горілого парафіну чи забитої парафіном цепки.
Повна ціна складає $99 (Chain Waxing System – SILCA), але я чекав майже рік доки не побачив знижку і придбав її за $75. Просто боявся, що можливо буде або складно, або не так зручно як виробник рекламує. А після використання скажу – система дійсно дуже проста і її добре продумано, ціна виправдана.
Новий цеп (про що я дізнався не одразу) треба чистити від мастила яким його покриває виробник. Роблять це у різні спрособи, але те мастило як правило погано змивається і його залишки не дають звичайному мастилу чи парафіну “липнути” всюди де було б треба. Ось ці “плитки” просто додають у парафін, лише температуру треба виставити на 125 градусів щоб вона розтопилася і її вміст змиває, а вірніше від’єднує покриття цепу від металу. Потім ця речовина захоплює заводське мастило і не дає йомо ні до чого пристати. Теж дуже просто і зручно.
Шість плиток коштують $24 (Chain Stripping Wax Chip – SILCA) і на нову цепку потрібна одна така. Алетернативно у виробника є продукт яким треба промивати новий цеп, але з цією плиткою простіше.
Super Secret Chain Lube
У випадку коли вам не хочеться купувати систему для розігрівання парафіну та “вимочування” в ньому цепу, або коли ви у подорожі і не маєти системи у наявності якраз і допомагає це мастило. Це по суті той самий парафін, але у рідкішій формі. Його треба просто старанно нанести на усі ланцюги цепу.
Проте варто зазначити, що після нанесення виробник рекомендує залишити цеп мінімум на 24 години щоб парафін проник усюди де треба і “закріпився”. На відміну від традиційного мастила для цепу який можна просто нанести і одразу їхати.
Також важливо, що це мастило не можна наносити поверх традиційного (не парафінового), або навпаки – різні види мастила не змішуються і нанесене поверх просто доволі швидко зтече під час поїздки. Тому якщо вже почали використовувати парафін то далі лише його і продовжуємо наносити.
Пляшка на 2 рідкі унції (60 мілілітрів) коштує $16 (SILCA Super Secret Chain Lube – Drip Wax) і її має вистачити на дуже довго. Якщо не купуєте усю систему, але цікаво спробувати парафін на цепу – почність з ось цього варіанту.
Буду чесним – головна причина для мене купити цей годинник була в просто фантастичній знижці. За $350 (повна ціна на момент написання – $500) доларів я його придбав, а попередню модель (Garmin Forerunner 945xt) для порівняння я взяв коли вона мені терміново знадобилася за $600. І продав її за $200. Тобто фактично зробив собі апгрейд за $150.
екран тепер сенсорний – це насправді додає трошки зручності коли годинник не в спортивному режімі. Для тренувань же можна заборонити екрану реагувати на дотик і підтримувати лише кнопки (як я і зробив).
час роботи від повного заряду теж покращився і мені це помітно
новіший і трошки більш точний датчик пульсу
покращений інтерфейс – він не так щоб суттєво змінився, але треба трошки звикнути. В цілому мабуть більш логічно стало.
Ну а найголовніше виділю окремо – в режимі триатлону (вірніше мультиспорту) годинник може сам визначати зміну активності і переходити в інший вид. Для триатлону це означає, що я натискаю кнопку старту на початку плавання, далі коли виходю з води годинник розуміє, що я в транзитці, потім так само визначає коли я на велосипеді, друга транзитка і біг. І лише стоп треба натиснути в кінці. Дуже зручно, нічого не забуваєш. Воно не надто точне, але достатнє для мене щоб на 90 км вело чи 21 км біг не зважати на кілька (хай навіть кілька десятків) секунд коли годинник не відреагував вчасно.
Ще цікавою особливістю є те, що годинник якось вгадує які саме я вправи роблю коли займаюся на тренажері чи з вагою (не те щоб я це часто робив). І потім показує доволі точно які саме м’язи було задіяно.
Коротше я задоволений покупкою і можу радити цю модель. Але чесно кажучи за повну ціну його купувати щоб обновитися з попередньої – не певен, що воно дійсно варто тієї ціни якщо ви не зможете продати вигідно попередню модель.
Rouvy є ще однією програмою віртуальної вело-реальності до якої можна підключити розумний тренажер та інші датчики і кататися у віртуальному світі самому, чи з іншими людьми (про Zwift тут – Zwift – віртуальні вело-поїздки). Проте відмінностей достатньо щоб принаймні перелічити найбільш важливі з них.
Але спочатку – для чого варто переходити на Rouvy взагалі? Для мене вирішувальним фактором стала ціна. Ми вдвох з Оленою мали би платити більше ніж $25 за кожного за місяць після чергового підвищення цін. І якщо для себе я міг би якось виправдати таку ціну зі своїми 2-3 тренуваннями на тиждень, але для Олени яка катається добре якщо раз на місяць це вже занадто.
А Rouvy пропонує план для двох людей за $200 за рік, що виходить на $400 дешевше на рік якщо порівнювати з Zwift. Ну і плюс постійне бажання спробувати якісь альтернативи.
Не буду перелічувати усі відмінності, тим більше, що деякими можливостями я не планую користуватися (наприклад груповими поїздками чи змаганнями), а отже лише те, що особливо помітно для мене:
Головна відмінність яку усі помітять – якість відео. Якщо Zwift це як комп’ютерна гра з нормальною для 2000-них графікою, то Rouvy використовує відео з реальних камер на реальних трасах. Відео доведеться викачувати окремо, при цьому можна вибрати якість. Я знайшов чиюсь поїздку навколо Києва і там покатався теж.
Інтерфейс Rouvy виглядає складнішим, має більше елементів та в цілому менш логічний.
Екран поїздки Rouvy містить значно менше елементів. Я катаюся у структурованих тренуваннях і в Zwift їх показано більше компактно, але і більш інформативно.
Підтримка пристроїв. Теоретично Rouvy має працювати з усім тим з чим працює і Zwift, але на практиці мої педалі Assioma Favero DUO спричиняли постійні проблеми, час від часу втрачали з’єднання і я ніяк не міг досягти 100% ефективності. Більше того – з часом ставало все гірше і гірше. Довелося перемикнутися на станок (у мене Tacx Neo 2T як джерело вимірювання зусиль).
Інтеграція з Garmin Connect, Training Peaks та Strava – все працює як і в Zwift.
Поки що на цьому все, буду оновлювати пост як з’являться нові деталі варті щоб їх згадати.
У підсумку моя думка така, що Rouvy має певні переваги, але в цілому менш “вилизана” платформа у порівнянні з Zwift. Враховуючи ціну перехід цілком виправданий і сподіваюся, що платформа буде і далі покращуватися.
На моєму велосипеді для триатлону (BMC Timemachine 01) передвстановлені “ріжки” (тобто аеро-динамічний лежак) від Profile Design, але підставки під руки різняться від цих про які зараз пишу.
Ось такі підставки йдуть на велосипедах BMC Timemachine у стандартній поставці
На світлині вище видно, що підставки доволі широкі. Також подушки на них доволі м’які (схожі на піну з пам’яттю). І такі підставки насправді дуже добре підходять для того щоб почати з них.
Але з часом мені стало не подобатися, що подушки на підставках просякають вологою, а ще те, що руки не фіксуються на підставках ніяк. Тому і вирішив спробувати вужчі підставки від того ж виробника.
При повній ціні в $72 (я знайшов купон на знижку і купив за $61) маємо пластикові (оригінальні металеві) значно вужчі підставки та подушки з якоїсь м’якої гуми. Але матеріал не такий, що в ньому може назбируватися рідина взагалі.
Встановити їх було надзвичайно легко. І перший раз коли я їх використовував (на станку у приміщені) то подумав, що мабуть маю їх розвернути під кутом. Але вже під час другого тренування зрозумів, що мені зручно коли підставки ці встановлені рівно в ту саму позицію, що й оригінальні.
І в цілому ці підставки не лише надійніше тримають руки в позиції, але і виявилися більш комфортними. Тому це простий апгрейд велосипеда який я можу порадити.
Після того як мені авіакомпанія поламала велосипед під час перевезення (це сталося коли ми летіли з IronMan 70.3 Boulder додому) крім заміни власне велосипеда постало питання вибору жорсткого чохла. Бо Sciconsports Aerocomfort звісно класний і ним багато хто користується, але якщо чохол не жорсткий то поламана рама питання не “якщо”, а “коли” – в цьому на жаль я переконався сам.
Вибирати серед жорстких вело-чохлів є з чого, хочу вибір тут набагато менший. А ціні значно більші. І у більшості чохлів мені не подобалося те, що треба було знімати не лише колеса та сідло, але часто і руль. Цього робити я не хочу – не певен, що зберу все як треба і що не пошкоджу щось коли буду збирати та розбирати.
Власне тому і зупинися на чохлі Bike Box британського виробництва. В нього можна покласти вел лише знявши колеса (я додатково знімаю задній дерейлер).
Трошки про ціну. Сам бокс коштує 570 євро, але як я вже сказав виготовляють їх в Британії, а отже є ще пересилка. Пересилка коштує ще 270 євро. Отже маємо $1100 на момент написання. Це дорого, але близько до цін інших жорстких кейсів які можна порівнювати. Скажімо Thule для якого треба знімати руль коштує $1000 та плюс ще за доставку пару сотень – Thule RoundTrip Transition | Thule | United States.
Вкладати велосипед дуже просто насправді. Спочатку кріпимо заднє колесо петлями з липучками, кладемо прошарок м’якого метеріалу (в комплекті), зверху раму яку теж фіксуємо петлями. На іншу сторону коробки фіксуємо переднє колесо, ще прошарок матеріалу, закриваємо.
Сам чохол має кілька замків з трьох сторін і петель на них на які я чепляв маленькі замочки та карабінчики. Але народ буває кабельними стяжками фіксує. Проте це таке собі рішення – догляд в аеропорті їх розріже і потім не буде чим з’єднати знову.
Суттєвим і єдиним мабуть мінусом є вага цього чохла. Якщо у напів-м’який я клав не лише велосипед, але і усе спортивне обладнання для старту (гідро-костюм, вело-туфлі та шолом, кросівки, пляшки, харчування, тощо), то зараз лише сам велосипед все додає стільки ваги, що навіть аж трошки перевищує. Тому на IronMan 70.3 Indian Wells куди я вперше літав з цим кейсом я віз спортивні речі в окремій валізі.
Кейс до того ж немає ручок на боках, а отже покласти його на смугу транспортера чи в багажник машини може стати певною задачею. Проте сам він рухається доволі легко, колеса та і сам корпус виглядають надійно.
Коли з’являться додаткові враження можливо щось ще додам сюди, а поки маю певний спокій, що велосипед не буде знову поламано вантажниками в аеропорту.
Доволі тривалий час я користувався датчиком серцебиття від Garmin (Garmin HRM-Tri) щоб лишатися в екосистемі одного виробника. Та і до того ж їх точність та набір характеристик роблять саме модель від Garmin такою, що її рекомендують найчастіше. Але була одна проблема – із заміною батарейки (для чого було треба розкручувати корпус на чотирьох гвинтах) поступово втрачалася ізольованість від води і в якийсь момент датчик просто припиняв працювати. У мене так власне зламалися 2 датчики від Garmin після буквально двох замін батарей у кожному.
І як я з’ясував це доволі типова проблема яка була не лише у мене. Тому і вирішив спробувати аналогічний продукт від Wahoo. За ціну в $80 (на сайті виробника – TICKR X Chest Heart Rate Monitor and Workout Tracker | Wahoo Fitness) маємо датчик з яким можна так само плавати і який має динаміку бігу як і найдорожча модель від Garmin.
До того я вже доволі довго користувався (в основному на велотренажері) датчиком Wahoo TICKR Heart Rate Monitor і з подивом побачив, що ця модель має не сумісний ремінь. Ну та зрозуміло – виробник хоче щоб компоненти купували окремо. Ну таке.
Що стосується комфорту – мені навіть трошки більше подобається ніж Garmin, якось менш помітний і про нього легше забути. До того ж батарейку заміняти дійсно значно легше і порушити водонепроникність не так легко. А враховуючи помітно нижчу ціну можу порадити саме цю альтернативо для триатлону чи плавання.
Оновлення від 2025/11/19: Пару місяців до цієї дати датчик почав регулярно показувати невірні данні кілька хвилин поспіль, або взагалі припиняв надсилати дані. Потім відновлювався. Але такі проблеми стали регулярними. Заміна батарейки нічого не змінила. І ось нарешті він остаточно вийшов з ладу і взагалі не подає ознак життя.
А отже час його роботи склад майже точно 3 роки де я одягав його в середньому тричі на тиждень на 1.5-2 години кожного разу.
