– Ти бачив фільм "Пригоди Електроніка"? – Синя рубашка в клітинку довірливо зазирає в очі. – Ні, не так. А книжку ти читав? Не читав? – Очі чоловіка у картатій рубашці загорються полум’ям месіонерства. – А я читав. Так.
Він тремтячою рукою прибирає з очей благорідне коричньове волосяя і продувжує декламувати.
– Є така книга. Саме по ній зняли фільм. У книзі все дещо по іншому. І набагато цікавіше.
Співбесідник вочевидь не слухає синю рубашку і довбається у пробці з під текіли.
– Там і героїв побільше і сюжетів. – Просвітницька діяльність продовжується. Руки залазять у кишені потертих джинсів. – Непогана така книга. А вони, сволота, не давали нам навіть такі просавєцькі книжки читати. – Від образи ребра синьої рубашки рвучко розпрямляються і прориваючі шкіру і саму рубашку вистовбурчуються звинувачувальними паляцями. – Ти от, як тебе… Диптриоктій, чи що? Дімітрій? Чи чуєш?
Співрозмовник Димітрій-Диптриоктій нарешті відривається від пробки і піднімає голову. Потім повільно підіймає і очі. Величезні ікла його нижньої щелепи загнуто всередену рота і здається що вони мають виходити назовні через білду і паперову шкіру нижньої щелепи.
– Я тост не договорив – шамкає він, бо з такими зубами не дуже зручно демонструвати дикторську дикцію. – Так от. Постіндустріальноє нєдоінформаціонноє общєство слєпих защітніков окружающєй срєди задєкларіровало ноту "Про тєсто", якоби…
Каретка друкарської машинки дзенькаючим пострілом перелітає на початок наступного рядка. Пташка з жовтим пір’ям підлітає до аркуша з грудкою пластелину у лапках і старанно заліплює цим пластеліном останнє слово.
Рукомийник, що підведений зливною трубою до самітньої чавунної батареї в центрі кімнати, і до якого тягнуться кабелі живлення з темного засміченого кутка виконує функції репродуктора, старанно імітючи придушені голоси та рипіння.
– Сука нах, закреслюй останнє слово! – урочисто рипить емальований сантехнічний вироб. – Атєчєство! – Волає він несамовито і тут же переходить на шепіт. – Пилипок Карліто. Бабусина казка.
Божевільна залізяка починає грати якусь опрену музику, але крізь гучні поміхи майже нічого не можна розібрати.
– Текілу більше не бери…, – прориваються слова – ,…синій шпінгалєт на вікні... краще на вєліках поїдемо на страусину фєрму… двері відремонтуємо…
Рука з-за кадру тягнеться до пульта щоб нарешті вимкнути телевізор і почати спати.
Ну та ми домовилися вже що поїдемо лише якщо Олена побіжить пів-марафон. Часу в неї досить щоб підготуватися.
