Продовжуючи читати майстра слова (книга “Більше ніж люди” варта уваги) і дивуюся які ідеї розробляли майстри так багато років тому.
Конкретно в цій книзі сюжет обертається навколо спроби завоювання Землі іншопланетним розумом який поєднує в собі усі вже завойовані до цього цивілізації і свідомості. І наче б то це хороша річ – людство має злитися розумом з іншими істотам не зважаючи на відстані та біологічні відмінності. Але те як автор веде оповідання, а саме розказуючи фрагменти дивної долі простих людей – таке оповідання примушує шкодувати за зникненням індивідуальності.
І власне ця частина, де розказано фрагментами про випадкових людей є просто хорошою художньою літературою і відображенням реальності. А фантастична складова проявляє себе лише у фіналі.
Коли іншопланетний розум починає процес захоплення людства об’єднані розуми індивідуалістів протистоять йому. І люди йдуть далі – захоплюють ментальний контроль над усі іншими живими істотами у Всесвіті. Звідти і “згвалтування” в назві – тепер люди не лише мають доступ до свідомості одне одного, але і до свідомості будь-якої істости будь-де. І при цьому лишаються індивідуалістами.
Щойно повернулися з нашої відпустки у якій ми провели 4 дні на гірських байках у високогірній пустелі Ексаланте. Але про саму відпустку напишу трохи згодом. Зараз же хочу просто згадати про нашу дорогу туди і назад.
З кількох різних причин ми вирішили добиратися до місця машиною. Серед інших причин – накататися на кілька років вперед :)
Уся дорога зайняла 2 дні в одну сторону і проходила через штати Вашингтон (де ми живемо), Айдахо та Юту (де була наша вело-пригода).
На наш подив південна частина Вашнингтону виявилася доволі рівнинною з безкраїми прибраними вже полями (схоже пшениці). На заході нашого штату вирощують виноград, яблука та груші, але про це ми вже знали давно. А от побачити пейзажі наче з України було трошки дивно.
Відмінністю проте були абсолютно ідеально гладенькі дороги на протязі кількох сотень кілометрів. І проктично без машин – у нас були по 2-3 години в дорозі коли ми бачили менше десятка машин.
Варто згадати що при цьому швидкість більшість часу у нас була 80 миль на годину (140 км/г), або навіть вище.
Штат Айдахо знаменитий своє картоплею вздовж швидкісних шосе по яких їхали ми переважно розважав нас фермами з коровами, конями та кукурудзою. Картопляних полів ми так і не побачили.
В дорозі щодня ми проводили приблизно по 8 годин. Кожну години-півтори мінялися, також заїздили на зони відпочинку які тут облаштовані кожні 20-50 км. На тих зонах можна розм’яти ноги, посидіти на лавочках, сходити в туалети (вода, мило, сушилки, туалетний папір), купити їжу та напої в автоматах і просто відпочити кілька годин.
В Айдахо наша дорого проходила теж по високогірних рівнинах, що створювало краєвиди з великою кількістю неба та пейзажами десь внизу. Тут бувають надзвичайно сильні вітри, пилові бурі та багато снигу взимку, але у нас весь час було безхмарне небо.
В Юті вже з’явилося багато гір та провалів по боках трас де скелі та каміння були переважно усіх відтінків жовтого та червного кольорів. А масштаби усього цього такі, що навіть не знаю як це описати. Ну хоча б те, що наш навігатор давав нам вказівки як “через 250 км поворіт наліво”, а ті 250 км проходять по ідеально прямій дорозі… Заснути можна.
Один з хаків який ми неочікувано знайшли – їсти в дорозі треба в місцях для водіїв-дальнобійників. Це як правило заклади вздовж великих швидкісних трас і недалеко від заправок. Звісно там буде багато усіляких Макдональдсів, Старбаксів та іншого. Але шукати треба заклади зі словами “місцевий”, “гордість” та інші.
Їжа там крім того, що не дорога, ще й дуже смачна і поживна. В меню у них як правило м’ясо – в прямому сенсі шматок свині чи теляти на кістці практично без нічого. Або може бути ціла рибина без гарніру практично. Або смажена картопля з хлібом та яйцями. Коротше те, що в Україні вважається хорошою їжею :)
На світлині вище у мене в тарілці смажений хліб (English muffin) зі смаженим беконом, яйцями та смаженою картоплею. А у Олени хліб, лосось, яйця і та сама картопля. Вартість таких страв – $$13-15. Якщо взяти шматок м’яса то ціна буде до $20.
Також варто сказати, що через епідемію велика кількість ресторанів та кафе закрита, але за яким принципом ми так і не зрозуміли. Десь можна просто сісти і поїсти як раніше. Десь (як в Старбаксу) прибрали всі стільці та столи і можна лише замовити і винести. А ще десь (як у Макдональдсах) можна лише замовити з машини.
Під час подорожі у нас не надто складалося з кавою – в готелях вона була такою жахливою, що ми не змогли її пити. В магазинчиках Юти готова кава була настільки водянистою, що скоріше нагадувала зафарбовану воду. А в пустелі та кава, що її нам готували була просто гіркою і все. І ми на диво це перенесли без особливих проблем. Я очікував, що буде набагато важче – ми регулярно п’ємо не саму дешеву і добре заварену каву. Але видно залежності поки що нема :)
Також варто згадати про ціну на бензин. Впродовж дороги вона плавала, але в середньому 87-й бензин (це в Україні здається 95-й) нам обходився по $2.40 за галон – це приблизно $0.67 за літр. Розход нашого Форіка (Subaru Forester 2016) на трасі був в районі 28-30 миль на галон – це десь від 7.8 до 8.4 літрів на 100 км. Дуже економно, по місту значно менш ефективно виходить.
Що стосується обмежень швидкості, то там де ми живемо воно складає 60 миль на годину (100 км/г). Але варто від’їхати подалі від Сіетлу як можна вже робити 70 миль на годину. А в Айдахо та Юті обмеження взагалі 80 миль на годину (140 км/г), але якщо не дуріти то можна і швидше їхати.
Дорога в сторону Юти (ми їхали у місто Моаб) була звісно більш цікавою – нові види, неочікувані повороти (це доки ми не опинилися в Юті де усе переважно ідеально пряме), а також краєвиди: гори, річки, ліси, стада, поля, ферми та містечка… все це не дає засумувати.
Може здатися дивним, що на безкраїх полях не видно ні людей, ні техніки. Але при цьому все чистенько і рівненько прибрано, ніяких куп сміття чи звалищ заліза. А виходить так тому, що 4% працюючого населення США (1.5% відсотків усього населення США) які працюють у сільському господарстві не лише забезпечують своєю продукцією усю країну, але ще і продають її в Європу, Африку, Південну Америку, Азію… Которше ще й частину усього іншого світу примудряються годувати.
Це я до того, що страждання за загубленим українським селом це якийсь мазохізм. На прикладі США добре видно, що ніякі села не потрібні, та і фермерів не треба так багато. Дайте можливість працювати, дайте дешеві кредити, захистіть законами – і там де зараз сотня колгоспників ледь виживає, там буде один фермер процвітати і виробляти більше продукції.
Вже майже рік як я користуюся цими педалями і мабуть вже час про них написати.
Ці педалі вимірюють потужність докладених зусиль і є наступним кроком у тренуванні – що я можу, які ставити цілі і як відстежувати прогрес.
При повній ціні в $650 (я свої купив зі знижкою за $610) вони виглядають більш привабливими за Garmin Vector, що коштують $900. Також варто зауважити, що це ціна за 2 педалі (звідки і DUO в назві), але можна взяти і одну ліву (друга буде апроксимована) за $350.
У порівнянні з вимірювачами які ставлять на нижній брекет або на шатун педалі цей варіант є більше привабливим через те, що педалі дуже легко переставляти з велосипеда на велосипед.
Механізм замків у педалей Look Keo, а отже їх можна використовувати практично з усіма велотуфлями.
Я свої педалі за порадою тренера в комбінації з тренажером Wahoo Fitness KICKR SNAP використовую так: навантаження Zwift знімає з педалей, а встановлює потрібне на тренажері. Сенс в тому, що педелі дають більш достовірний результат.
Що стосується зручності то мушу сказати вони не ідеальні – коли зупиняєшся педалі стають під таким кутом, що далеко не завжди мені вдається влучити в них з першого разу. В цьому плані вони програють одностороннім Shimano Dura-Ace 9100, Look Cycle Keo Blade 2 CR так само як і двостороннім Speedplay Zero та Shimano PD-520.
Педалі заряджаються за допомогою двох кабелів які за допомогою магнитів сідають у гнізда на самих педалях. Одного заряду вистачає здається на 50 годин, а самих повних циклів заряду має бути як мінімум 50 щоб помітити деградацію батарей. Іншими словами більшості людей їх вистачить ледь не на 10 років.
Перед кожною поїздкою педалі рекомендується калібрувати. Для цього їх виставляють у нейтральне положення і за допомогою додатку на смартфоні під’єднуються та виконують операцію. Все це триває як правило не довше 30 секунд.
В цілому покупкую я дуже задоволений і думаю що зробив правильний вибір.
Я дуже радий, що почав читати книги за списком “Найкраща фантастика за кожен рік”. Свого часу в СРСР все це було не доступне і ніколи не перекладалося, а згодом, коли вже завісу було зруйновано більше нові твори та автори писали на ті ж теми.
В цій книзі автор змішує кілька ідей, але ключовими є наступний крок у еволюції людини – поєднання кількох особистостей в одну. Хтось є мозком, хтось “руками”, а хтось і совістю.
Друге, що було новим в цій книзі – введення героїв телепатів, телекінетиків та інших власників надлюдських здібностей як частин цієї людини майбутнього. Також автор вносить ідею про те, що деякі психічні розлади є невід’ємною частиною цього неступного етапу розвитку.
Конфлікт книги полягає в тому, що для першої такої надістоти не істнує моралі чи совісті – людські правила для неї не мають сенсу, а інших таких істот щоб з ними співіснувати в світі ще нема.
Автор є дуже хорошим письменником і ця книга крім того, що є фантастикою ще й виділяється як зразок якісної літератури.
У світі цієї серії світи заселені людьми поєднані порталами між якими курсують потяги. Усім людством керують Стражі – прадавні створіння що існують у цифровій формі. Також у цьому світі є іншопланетяни які трошки взаємодіють з людьми, але на них багато акценту не зроблено.
Philip Reeve. Railhead / Філіп Рів. Залізничний маніак (2015)
В цілому історія в книзі не надто примітивна, але все що в ній є можна назвати копією з іншого відомого твору. Головний герой у нас є крадієм, але королевської крові (про що звісно дізнається не одразу).
Імператорська родина до якої надзвийно легко отримати доступ. Розумні потяги та залізничні війська як найпотужніша сила Імперії. Стражі які приховують таємниці і злодій який намагається простистояти Стражам.
Очикувано злодій наймає крадія щоб вкрасти цінний артифакт і все завертілося…
Це в першу чергу пригоди, космоопера, підліткова фантастика про нетакого як всі, але і місцями доволі хороша соціальна та наукова фантастика.
Усе викладено надзвичайно спрощено, але не викликає роздратування цим. І хоча я навряд чи буду читати продовження можу сказати, що це один з найкращих зразків підліткової фантастики.
Колись я писав про нашу кава-машинку в пості Кава з молочною пінкою в домашніх умовах, а також про альтернативи доволі дорогим капсулам – Альтернативи капсулам Nespresso. Проте навіть найкращі альтернативи можуть, по-перше, бути для багатьох доволі дорогими. А, по-друге, вибір смаків (помолу, обсмаження, тощо) все одно лишається надзвичайно обмеженим. Та і до того ж хоча використані капсули і можна здати на переробку (ось тут писав про це – Капсули з під кави: переробка) все одно вони є сміттям якого бажано було б уникнути.
Ось ці сталеві капсули і стануть рішенням усіх вищеназваних проблем. Користуватися ними дуже просто: мелемо каву, трамбуємо в капсулу, використовуємо в машинці, миємо, повторити.
Капсули при ціні в $35 за дві штуки на перший погляд є доволі дорогими. Але насправді якщо пити каву хоча б раз на день то вийдуть в плюс вже за перший місяць.
Заклеюються капсули “кришечками” з фольги (100 штук входять в комплект) які можна докупити за $9 за 100 штук.
З мінусів можна назвати те, що щільно напхати і правильно помолоти каву вийде не з першого разу. І чесно кажучи з усієї кави, навіть з тієї з якої виходить смачна у французькому пресі чи кемексі – виходить так собі. Тобто каву треба ще підбирати. Але на мою думку для користувачів машинок Nespresso це те що треба мати.
Ось дуже класна річ для тих хто в подорожах і кому доводиться прати речі в них. Звісно це можна робити і звичайним милом, або возити з собою порошок, або здавати на прання в готелі, або ще якось. Ось це рішення є кращим варіантом ніж прання милом і значно дешевшим ніж будь-які інші варіанти.
Відносно невелики (менше долоні) і невагомі клаптики матеріалу дуже швидко і без слідів розчиняються у воді. Ефект такий ще як від прального порошку, лише їх простіше перевозити, легше і швидше відмивається, працює у холодній воді і при пранні в ручну, не лишає по собі запаху.
При ціні в $11 за 30 клаптиків кожним з яких можна відіпрати пару кілограмів речей – як на мене це найкраще з можливих рішень.
Це просто неймовірно як таку невеличку книгу можна так погано зробити! В цій книзі усе не гаразд починаючи з оформлення, форматування, якості зображень, стрибаючих шрифтів та в цілому неприємного вигляду. Але звісно головне то зміст.
Справа в тому, що на момент написання цього посту я саме і працюю над функціональністю про яку йде мова в книзі. І маю сказати – за цією книгою ви не лише не вивчите ні R, ні Tableau, не зможете робити ту саму advanced analytics… Ви скоріш за все взагалі не зрозумієте про що йде мова.
Книга стрибає з теми на тему не зупиняючись ніде конкретно, не даючи достатньо пояснень і взагалі виглядає як набір випадкових параграфів. Ось приклад. Зараз ми вам розкажемо про цикли в R (це до зміних, типів даних і усього іншог) – ось вам приклад циклу. А ось функція яка робить те саме що і цикл. О, а ось як можна писати функції. О, а в Tableaua ще можна і кластерінг робити… І так всю книгу. Щоб розуміти про що в ній йдеться треба вже знати і R і Tableau, та і тоді вона вас лише заплутає.
Пару років я був зацікавився циклокросом, приймав участь в змаганнях і серед іншого почав краще розуміти, що саме з обладнання мені хочеться. Звісно в першу чергу було б варто оновити якось свій BMC Crossmachine CXA01 – велосипед надзвичайно надійний, але важкий як танк. Проте оновлення велосипеду то дорого і я і досі не певен, що буду серйозно займатися циклокросом і далі.
А ось туфлі які були б легші, в яких би було ефективніше педалювати і бігати – ось це я з задоволенням придбав як лише побачив їх на розпродажі. Після невдалих Shimano SH-M162 я продовжував користуватися старими Specialized Sport Mountain Shoes аж доки не придбав цю модель.
Повна ціна цієї моделі складає $200, але я зміг свою пару купити за $80, що просто неймовірно.
Така ціна обумовлена карбоновою підошвою – з нею туфлі з легші, але при цьому тиск рівномірно розподіляється по всій поверхні стопи. Перевагу карборонової підошви буде відчутно одразу будь-кому хто достатньо катається на байку. Перше – це ефективність як я вже сказав, друге – відсутність, або скоріше зменшення так званих гарячих плям. Тобто нема такого особливого роздратування лише певних місць на стопі (як правило зони безпосередньо на педалі). І третє – такі туфлі легші. Що для важких гірстьки вело-туфель буде дуже значним покращенням.
Чому я не взяв саму топову модель (тобто SH-XC9)? Саме з тієї ж причини що і вище – карбон там жорсткіший. Тобто він з одного боку працює ефективніше. Але бігати у таких туфлях не можна було б – той карбон практично не гнеться. А оскільки в циклокросі треба іноді бігати з велосипедом на собі то якраз ось ця модель і є найкращим компромісом.
Щодо зручності скажу, що туфлі назвичайно комфортні і звикати до них не довелося. Також система замків працює ефективно – на нозі туфлі почуваються навіть занадто вільно, але при цьому не зсовуються навіть при бігові.