Попередні частини

• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 1.
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 2
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 3
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 4
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 5

Трейл. День четвертий

І останній…

Отже прокинулися ми о 2:30 ранку і доки снідали та пили чай наші носії запакували усі палатки, спальники та інше і побігли вниз щоб встигнути на потяг. А ми пішли до воріт парку з якого починається дорога до Мачу Пікчу. Під воротами прочекали пару годин доки все те діло відкриється і далі зробили не надто складний перехід до точки під назвою Ворота Сонця.

Називається вона так тому що крізь ворота що побудовані на перевалі саме і сходить сонце якщо дивитися з Мачу Пікчу.

Весь перехід тримав добре якщо години півтори, але були надзвичайно важкі і неймовірно круті підйоми де на сходинках доводолося допомагати собі руками щоб перелізти на наступну.

Там нам довелося чекати десь ще годину відкритя самого міста і після цього був останній доволі короткий (мабуть меньше години) перехід по майже пласкій дорозі.

На дорозі нам почали зустрічатися туристи і це на диво викликало реакцію типо “о, чайники”, та “пфф, туристи” А коли зайшли в саме місто Мачу Пікчу то натовпи якихось лантухів що тинялися навколо взагалі почали викликати ледь не злість в тому плані що “вони не заслужили тут бути”. Та і взагалі бачити скільки людей що вештаються розслаблено було якось дивно, подібна реакція у нас була коли ми усього три дні каталися по постулі на гірських велосипедах, а потім повернулися до людей (White Rim, Moab, UT).

Згідно нашого гіда сучасні дослідники вважають що Мачу Пікчу було містом жерців та фермерів що їх утримували. Зі знайдених мумій схоже що жерці відбирали дівчаток (скоріше за все за зовнішністю) і вирощували їх у спеціальних закритих дворах десь до 20 років. Саме тут було знайдено мумію дівчини яку було ритуально страчено. Скоріше за все за дівчат добре платили батькам, а бути вихованою жерцями у розкошах для жертвоприношення було великою честю.

Із цікавинок наш гід мимохідь зауважив що в Мачу Пікчу жило близько 700 людей, зараз же кожної хвилини там перебуває близько 4 тисяч туристів (і треба сказати набагато важчих за інка). А через те що місто не розраховане на таке навантаження воно може в будь-яку мить, навіть от просто зараз обвалитися вниз (це кілометри півтора летіти). І звісно у уряда є плани обмежити потік туристів.

Взагалі що стосується безпеки то там цим не надто переймаються. По-перше, якщо ви думаєте про цю подорож то не беріть з собою дітей. Маршрут для них буде багато де неподоланним, до того ж більшість шляху проходить що називається по краю – дивно що в кожній групі обходиться без жертв. Та і в самому Мачу Пікчу більшість вулиць та доріжок різко обриваються у прірву: ні перил, ні навіть знаків ніяких нема.

Що стосується погоди то як я вже казав нам неймовірно поталанило і замість очикуваних дощив ми мали чисте небо та хороші види. Крім останнього дня коли ми зайшли в Мачу Пікчу: доволі сильний туман, холодний вітер, але дощу добре так і не було.

Взагалі місто доволі велике, а коли з’являлися розриви в хмарах та тумані то відкривалися види про які я навіть не знав: через те що місто розташоване на високі вузькій горі як на вістрі гілки здається що ти летиш високо-високо – так далеко внизу річка, дорога, залізниця, місто і далекі гори і долини.

А далі ми пішли ще на одну пам’ятку архітеркури поблизу під назвою Вайна Пікчу, і я там прокляв усе на світі… Але по порядку.

Похід цей коштує додаткові гроші (65 доларів за людину). На парі фото вище і на фото внизу видно на задньому фоні скелю що як палець здіймається вгору. Ото там на вершині покладено кілька камінців (типо будівля якась) і те божевілля і називається Вайна Пікчу. І якщо придивитися то на фото можна розрізнити дрібнесеньких людей що лізуть вгору.

Чому божевілля? Ну починається все з того що на вході записуєшся у спеціальну книгу: хто ти, звідки, контактна інформація, в який час зайшов. На виході заповнюєш книгу знову. Потрібно це для того щоб знати хто з туристів навернувся і вже не повернеться (я не жартую). Гіди туди не ходять щоб ви розуміли рівень безпеки.

Так, там є сходинки, але якщо спочатку по ним можна повільно йти вгору, потім з трудом лізти то далі з’являється кабель закріплений до стіни чепляючись за який руками допомагаєш собі дертися, а інакше просто не подолати ту дорогу.

Види звідти так, неймовріні: далеко внизу Мачу Пікчу, а усе інше майже постійно закрите хмарами. Безпеки тут ніякої нема і близько, все ще гірше ніж до того: вузесенька доріжка де іноді треба хапатися за стіни рукати щоб не поїхати вниз і позвзеш вгору, вгору, вгору…

Але головна причина чому я все це зненавидів це мій страх висоти. Мені було страшнувато і до того, але весь час була якась стіна хоча б з одного боку, дерева якісь, щось відвертало увагу постійно. А тут ближче до вершини я опинився на вузенькій доріжці, а зліва і зправа просто фантастично далеко внизу виднілося щось. Саме погане у такому страхові що м’язи кам’яніють і хоча треба рухатися йти нікуди не можеш.

Я би повернув назад, особливо сильний напад був метів за 10 до вершини, але доріжка була настільки вузька що по ній ніяк дві людини розминутися не могли і вийти можна тільки пройшовши через вершину. Тому довелося лізти далі…

Але це ще не все. Там біля вершини лежить велетенська каменюка розміров з невеличкий будинок і інка, а за ними і туристи не придумали нічого кращого за повзти у тунелі під ним! Вузька темна глибока нора прорита у землі під здоровенною каменюкою! Лізеш човгаючи колінами та ліктями по землі і чепляючись спиною і головою за камінюку зверху і лише сподіваєшся що не зловиш ботинком від туриста попереду у писок. І це заціпенілий від страху, ага.

А потім вершина… Ще краще: на попа поставили дві вузькі каменюки, на них поклали третю і туди веде дерев’яна драбина. А там на годі набилася купа придурків пофоткатися які на мій переляканий погляд своєю масою мали завалити той камінь та всю гору.

І “дорога” далі йде по відносно пласкому каменю розмірами десь 4 на 4 метри, але покладеному так що він наче почав повзти вниз. І ти лізеш по ньому на боці і сподіваєшся що твої ботинки не почнуть ковзати: з усіх країв того каменю не видно нічого крім неба.

Потім з’являється щось на кшалт сходів, але вони настільки круті що не ясно чи з них треба повзти на дупі (деякі так і роблять) чи рачки лізти вниз обличчям до сходів (інші роблять так) – йти там абсолюно неможливо через крутизну. І тут я побачив що страшно стало не лише мені.

Але як би там не було ми успішно вийшли назад до Мачу Пікчу (уся ця подорож зайняла 2 години). І скажу я вам що хоча і думаю повторити весь похід ще раз, але цю частину точно пропущу: від страху я мало що запам’ятав.

А далі ми сіли на автобус який довіз нас у найближче містечко де ми посиділи з групою в ресторані. Потім сіли на потяг і через пару годин знову пересіли на автобус. В Кустко повернулися затемно, але ще знайшли в собі сили сходити вечером компанією в бар.

У нас ще був додатковий день у місті і ми гуляли по базару, купили деякі шерстяні речі і взагалі розслаблялися.

В принципі можна ще щось було б розказати про Перу чи якісь особливості, але я мабуть цим обмежуся. Усім усього доброго!

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2152636.

PS. А ось і відео від оного з учасників нашої групи. Вони смикається багато і нас там майже нема (ми були майже весь час десь попереду від нього), але дає краще враження про масштаби ніж фото:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?list=UUSC88Dv4aW6lms8wuzcEDKg&v=pIPxA6Wv3cg]

Попередні частини

• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 1.
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 2
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 3
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 4

Трейл. День третій

Це був відносно легкий похід якби не той факт що практично весь день довелося йти вниз і більшість часу дуже крутими сходами. Навіть довелося пройти кілька дуже темних і страшних тунелів в яких не видно куди ставиш ногу і взагалі не видно нічого крім точечки світла далеко попереду. Як з’ясувалося так йти ще важче і треба дуже повільно і обережно намацувати палками в темряві каміння внизу щоб не скотитися на пару десятків метрів вниз.

Також це був перехід вже по справжніх високогірних джунглях з такою “приємною” річчю як страшенно кусючі комахи. Причому, зараза така, одразу і не помішиш коли воно тебе кусає, а лише потім починає боліти і на вид рана така наче хтось шматочок шкіри відрізав невеличкими кусачками. Потім ці вавки дуже довго заживають і всередині утворюються доволі великі і болючі кульки що випирають з під шкіри бугірками. Отже порада: щеплення від малярії буде далеко не зайвим і банку спрею від комах життєво важливо взяти з собою, навіть якщо вона і не рятує повністю.

Також треба сказати що нам неймовірно повезло з погодою: це початок весни в горах Перу і очикувалися сильні щоденні дощі, але кожного дня крім останнього була сонячна ясна погода. Вночі правда йшли страшенно сильні дощі і так гучно лупив дощ по палатках і бахали блискавки що ми аж прокидалися. Але вдень все було сухо і знай не забувай наносити крем від сонця на відкриту шкіру.

Зайшли ми у якусь закинуту будівлю, чи скоріше поселення де жили одні жерці: фонтанчики, кімнати що вікнами виходать просто у прорву дня якої не видно. Тут ті жерці та інші інка яким треба було поговорити з богами наїдалися якоїсь галюциногенної рослинності, усамітнювалися в тих кімнатках з вікнами і говорили з богами які приходили до них. Щоб ви розуміли перло від тих речовин до 10 днів (!!!) згідно сучасних дослідників. В цей час вони нічого не їли до того ж.

І вважається що “розмова з богами” була доволі звичайною річчю і складні рішення приймалися часто після таких “консультацій”.

Як би там не було але ми нарешті підійшли до свого табору прямо перед яким у джунглях було розчищено три конструкції з терас кожна метрів на 200 нижча за попередню. І якщо саму верхню можна відвідати, другу видно з гори то третя закрита від туристів: свого часу з її каміння побудували гідроелектростанцію і все там огорожене забором.

З терас карколомним спуском ще вниз і ми нарешті в таборі.

А з табору нам запропонували прогулятися трохи вбік подивитися на інше частково розчищене місто та водоспад поруч із ним. Треба сказати що переважна більшість туристів цей додатковий шанс ігрорують – всі настільки стомлені що зайві 10 хвилин мало у кого викликають ентузіазм. З більше ніж сотні людей в таборі добре якщо десяток насправді пішли подивитися на ті види.

І там наш гід розказав нам таке що ледь не зірвало мені голову. Він сказав що історики та археологи певні що в джунглях ще є кілька, а можливо і кілька десятків подібних міст, але ні шукати ні розчищувати їх ніхто не буде. Основна причина в тому що є сильний супротив усьому цьому туризму від енвіронметалістів (тих що за збереження природи): щодня на трейл заходить до 500 людей і перебуває на ньому до 3 тисяч. Щоб не зашкодити унікальній природі вважається що кількість туристів треба скоротити хоча б вдічі.

Друга причина в тому що діставити туристів у всі ті міста не так і легко: крім як пішки туди дістатися не можна, проїхати неможливо нічим. І остання причина в тому що історики та археологи не очикують побачити там нічого нового.

Згодом, коли ми йшли до водоспаду я почав роззирати джунглі навколо і справді почав помічати зарослі кам’яні стіни терас та будівель. Тобто оте що на фото вище то лише розчищена частка великого міста, можливо третина, а скоріше ще менше.

Щоб ви розуміли сходинки там висотою до 50 см, а шириною так що моя стопа повністю не поміщувалася. І всі міста за рідким виняткому у них так побудовано. Пройдеш так униз чи вгору кілька десятків крокі, і або стоїш відхекуєшся, або коліна розтираєш…

Усі міста та конструкції інка крім храмів повністю повторюють природний ландшафт і побудовані з того ж каміння що і скали під ними. Тож на супутникових знімках знайти щось неможливо просто. От подивіться ще раз на фото: оте що під деревами таке точно як очищене, а його навіть з 20 метрів не розпізнаєш.

Що стосується водоспаду то крім як просто подивитися на нього навряд чи що вдасться. Щоб навіть стати під воду доведеться як ящірка лізти на стіну і вигинатися щоб намочити то голову то ногу. Ну як завжди: або вгору, або вниз, пласкі поверхні майже відсутні.

З поверненням у табір ми мали ранню вечерю та чудовий піско-саур коктейль (піско, лимонний сік, білок) – у одного з військових було в цей день 50-річчя.

Інша причина того що ми рано лягли спати полягає в тому що треба було вставати о 2 ночі. Справа в тому що наші носії мали бігти вниз (приблизно 10 км) щоб встигнути на потяг який відходить о 4-й ранку. Так, це єдиний потяг яким вони можуть користуватися, і так, вони мали зранку приготувати нам сніданок і вмитися, зібрати і запакувати наші палатки та спальники і з усим цим в суцільній темряві бігти вниз з гори. Жах просто…

А наступного дня був не надто довгий перехід і нарешті Мачу Пікчу (фото нижче звідти). Але про це у наступному пості.

Наступні частини

• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 6

Попередні частини

• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 1.
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 2
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 3

Трейл. День перший

Отже прийшов час вирушати в дорогу. Ввечері перед подорожжю провели інструктаж де розказали що брати, як себе вести і продали, вірніше дали на прокат тим хто забув спальники та носіїв для сумок.

Вранці встали о 4-й ранку, сіли в автобус і поїхали в Олайтантамбо звідки і вирушали пішки в дорогу. По дорозі зупинилися поснідати, докупили засіб від комах (а він був дуже корисним в джунглях – тварюки навіть з ним кусали так помітні вавки ще видні були пару тижнів після повернення).

В перший день дорога була помірковано складна: пара крутих але не надто довгих гірок, пара спусків. Взагалі темп був невисокий і при цьому група розтягувалуся доволі сильно. Час від часу ті хто були попереду мали зупинятися у контрольних точках і чекати доки уся група збереться знову.

Перший день був більше підготовкою до другого, найскладнішого дня подорожі.

Взагалі як я вже згадував у поході головне правильно вибраний темп важить дуже багато: увійти “в режим”, такий собі медитативний стан коли ноги рівномірно і неспішно працюють, очі роззирають види, а у голові майже відсутні думки… Якщо йти занадто швидко то стаєш мокрим від поту і потім мерзнеш на вітрі та зупинках. якщо ж йти надто повільно то перевтомлюєш ноги без необхідності.

Що стосується видів то маршрут проходить крізь крихітні селища (по 3-5 будинків) де все ще живуть кечуа. Як і тисячу років тому вони вирощують кукурудзу та картоплю, а ще продають воду та їжу туристам, навколо бігають кури та собаки, місцеві носяться по трейлу на мотоциклах та мопедах, хоча там навіть велосипеди заборонені.

І взагалі не дивлячись на усі заборони смітити та чипати рослини і квіти місцеві і носії (набрані з місцевих мешканців теж) на все це плюють і щедро розсипають сміття навколо. Туристи не смітять, місцевим схоже по барабану. Рятує лише те що усі ці батончики/чипси/кола занадто дорогі для них тож обгорток і сміття не так багато.

Стосовно ж руїн то маршрут якийсь час йде паралельно до війсково-торгівельного трейлу до Мачу Пікчу (той яким ми йшли вдвічі довше і проходився з ціллю паломництва) і можна бачити кілька нещодавно відкритих стоянок в яких воїни та гінці зупинялися на відпочинок і перекусити.

Треба сказати що усі ці напівзруйновані стіни і домівки виглядають однаково і усе захоплення від їх видів проходить дуже швидко. Потім відношення таке стає що “он ще одні руїни, прикольно”. А зараз дивлюся на світлини і наче заново переживаю усе те, так приємно Нажаль світлини і частинки тих видів не передають.

Трейл. День другий

Другий день нашого походу був найважчим і найдовшим переходом. Спочатку ми лізли в гору, потім ще в гору, потім ще в гору, потім ще… Під кінець гірка стала настільки крута що багато людей зупинялися відпочити через кожні кілька сходинок. Швидкість падала до 15 хвилин на 100 метрів.

Саме на початку другого дня ще до початку основного підйому ми втратили одного з учасників групи який повернув назад, а з ним нас полишив один з носіїв та один провідник.

Підіймалися ми до вищої точки нашого маршруту – 4215 метрів, так званий перевал Мертва Жінка. Треба сказати що коли американські та європейські дослідники відкривали усі ці місця то місцеві носії які на них працювали вигадували назви на льоту, а ті думали що це старовинні назви

Все ближче до перевалу і види змінюються на такі що треба або задирати голову вгору щоб побачити куди веде доріжка, або перехилятися через її край і дивитися вниз щоб побачити звідки прийшов. Коли бачиш провалля глибиною в кілька сот метрів і збоку будиночки розміром кнопку клавіатури то якось аж доводиться себе переконувати що це насправді, а не просто картинка. Так незвично бачити всі ці ракурси і масштаби що дійсно треба зупинятися і думати що ось це що бачиш насправді, це не картинка…

Як би там не було але колись усі та підіймаються на перевал. Тут треба добре одягатися: страшенний вітер охолоджує миттєво, ми навіть мокрі футболки швиденько переодягли і натягли кофти, куртки і зимові шапки.

І хоча наша група розтяглася метрів на 200 усього чекати усіх довелося більше години – наскільки важкий підйом під кінець. Та ще і голова крутиться на висоті, і задихаєшся від найменшого зусилля від нестачі кисню.

На самому перевалі коли дивишся на інший бік, куди ми і спускалися згодом, бачиш густий туман який не доходить до висоти перевалу і лише вітром затярує окремі смуги в ту долину з якої ми прийшли. А потім розумієш що то хмари…

Спуск теж доволі непростий: дуже крутий і довгий, дорога покручена, каміння насипано не зовсім сходинками, видно усього на кілька кроків вперед. Фактично ми спустилися на стільки ж наскільки піднялися. Коліна від цього спуску починають боліти дуже сильно і сам собі дякуєш за те що взяв палички в дорогу.

Потім був обід де ми мовчки і приречено їли: попереду був ще один підйом і ще довший спуск…

Хоча другий підйом був вдвічі коротшим за перший дався він ледь не важче: втома і біль у колінах дала себе знати, підтримувати темп навіть найповільніший було нелегко.

Вздовж дороги ми зупинялися біля кількох руїн. Про деякі з них першовідкривачі думали що то були сторожові вежі чи ще щось для спостереження, але з часом стало ясно що така теорія не вірна – часті тумани настільки обмежують видимість що не те що гори навколо, кілька метрів попереду важко роздивитися. Фактично можна стояти на краєчку урвища і не знати про це – попереду суцільна молочна стіна туману.

Отже не вежі спостереження, а місця відпочинку мандрівників де вони могли зупинитися на ніч, ось що це було. Там же де жили люди збереглися тераси і “фонтани”: як правило тут жили жерці та фермери що їх забезпечували.

А ось вже і другий підйом подолано і ми починаємо довгий спуск у долину з якої починається Амазонка та амазонські джунглі. Ця місцина являє собою унікальне природнє утворення – так звані “хмарні джунглі” де екосистема джунглів перенесена у м’який, але не жаркий клімат і де живуть кілька тисяч (!) видів птахів.

Вже на підході до табору доріжка проходить вздовж контрольної точки де реєструвалися усі хто подорожував трейлом за часів інка. І хоча туди дертися відносно не далеко більшість людей проходить повз через втому та біль в колінах. А дертися туди добряче, хоч і не довго, рюкзати доводиться знімати через складність гірки.

Вид звідти відкривається безмежний: гори вкриті джунглями, далеко внизу річка що впадає в Амазонку, якісь ще руїни далеко внизу там і сям, тонесенька ниточка доріжки яку здається видно на кілометри в обидва боки і хмари що наче зачепилися за верхівки гір до яких не так вже і далеко.

А потім табір де вже стоять палатки, готова вечеря, трошки потеревенили і спати, спати…

Наступні частини

• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 5
• Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 6