…так само як усі інші
…нас ще все дивувало.
А особливо те що як випаде сніг (з часом з’ясувалося що це трапляється раз на 2-3 роки) то машини і люди зникають і на роботі нікого нема.
А жили ми тоді дуже близько до моєї роботи (15 хвилин пішки). І можна було піти і спокійно програти у пінг-понг без черги.
Спочатку після отримання візи ми якийсь час тупили і все чекали кони нам пришлють квитки на літак. А тим часом наші речі запакували і переправили в штати морем. А ми все чекаємо… Потім я вирішив зв’язатися з людиною що опікувалася нами з боку компанії. З’ясувалося що вони чекають доки ми їм скажемо на яке число нам потрібні квитки 
Коротше купили нам квитки в останній момент.
Проводжати нас приїхали родичі, всю ніч не спали, провели до аеропорту. В Борисполі не пропустили наш кішку і довелося залишати її батькам Олени (далі читати тут). Сідали ми на літак до Амстердаму у соплях та сльозах.
В Амстердамі ще 5 годин. Спати так і не лягли. Побродили аеропортом, подивувалися як це воно може бути так чисто там де так багато людей. Поофігєвали з цін – пляшечка води 6 євро. Потім ще 10 годин у літаку до Сіетла. І знову без сну.
Чомусь и думали що в аеропорту нас зустрінуть. Ага, щаз. Після перечитування документів з’ясувалося що нам треба взяти з прокату машину. Нормальні люди як правило їдуть на таксі в тимчасову квартиру, а потім наступного дня беруть машину поблизу. Ми ж з переляку взяли машину прямо в аеропорту і поїхали шукати ключ. Там був ще той квест – спочатку знайти місце дележать ключі і вказівка як проїхати до житла, а потім шукати саму квартиру.
Пішли за машиною, показуємо роздрукований мейл, а вони нам кажуть номер слоту і дають документи на машину. А ключі? – питаю. Так а ключі в машині – дивуються вони.
Це вже був другий день без сна і мізки не дуже варили. Ясно що навігатор ми не придумали взяти і поїхали за вказівками з є-мейла. Ну а водили ми не дуже, фактично Олена перший раз вела машину бо мала хоч якесь уявлення к воно робиться. Страшно було капєц…
В аеропорту поліцай підійшов і спитав у нас звідки ми. З України – кажу. Він такий – do you have SALO?
– Ні, нема у нас сала.
– Але ж ви знаєте що воно таке?
– Так, знаємо, але ми його не веземо
Шукали ми ті ключі годин 6 якщо не більше. І були вже в якомусь каматозному стані. Знайшли адресу чисто випадково. Заїхали і в Сіетл, і навколо покаталися добряче. Потім ще години 2-3 шукали де ж наша ночівля. В кінці-кінців я пішов у якусь забігайлівку, знайшов там групу індусів і почав їх просити щоб вони провели нас куди треба. Ну вони введи адресу в свій навігатор і поїхали попереду. Так ми і дісталися далеко за північ до своєї тимчасової квартири.
Наступного дня я вже вчився водити машину сам А ще через пару днів треба було заправляти машину і мексиканці на заправці показували нам як це робити.
Ще через якийсь час я стукнув ту машину (Chevrolet Impala) об автобус і нам видали іншу (Hyundai Sonata). А потім ми купили свою першу машину (Chevrolet Malibu MAXX) і повертали прокатну – тимчасову видавали на місяць. Причому поїхали здавати двома машинами, біля аеропорту заблукали і я потім довго Олену їздив шукав.
Квартирка була непогана така – з меблями, посудом. Там навіть інет був оплачений, але ми про це не знали. Квартиру давали на два місяці.
Спочатку нас дивувало все – запахи не ті, їжа не така на смак, чисто і порожньо, зайці і білки що бігають між будинками, і люди що посміхаються як тільки глянеш на них.
Стосовно ж наших речей які відправляла якась українська контора. Десь в передостанній день я про всяк випадок вирішив подзвонити і спитати чи все у них в порядку. Вони з подивом сказали мені що звісно ж ні, я ж їм якусь довіреність не написав. Коротше примусили мене бігати по нои=таріусам, заповнювати і підписувати якісь бланки… Дурдом цілий. І от ми вже в штатах. Пишу їм – коли наші речі прийдуть. Вони мені – треба лист від працедавця на фірмовому бланку, з печаткою і підписом директора. Дурдом… Тут ніхто не розуміє що таке фірмовий бланк з печаткою… Тягнеться все це тижні три. Нарешті мені уривається терпець і я пишу нашим адвокатам “Допоможіть!” і розказую деталі. Менше чем через 10 хвилин приходить лист з української контори з текстом “ваш груз вилетів, і вабщє можна було не ябєднічать а по нормальному договорицця”. Совки таки совки.
Ось такі вони, Жовті Води в яких я виріс…
Як ви вже мабуть зрозуміли з моїх попередніх записів поїздка мені не надто сподобалася. Реально було вреження що ми в іншій країні де приймають долари і розуміють англійську.
І головне не в тому що брудно, дорого, клімат не подобається чи ще щось. Головне – люди. Якось у нас тут у Вашингтоні більш усі доброзичливіші та щиріші. Там же – наглі, галасливі, неввічливі і нахабні. Таке враження що десь у колишній совєцькій країні перебуваємо.
Водії на дорозі нагло лізуть у кожну шпарину, таке враження що не бачать розмітки взагалі. Бібікають постійно (у нас після сигналу увесь рух замирає і починають роззиратися що трапилося і що я не так зробив), їдуть на червоне, не пропускають пішоходів… І поліція якої тут до біса не звертає на це уваги.
Їжа погана і дорога. Якусь зелень чи салати не так легко і знайти в меню, ринків з фруктами і овочами ми так і не побачили. Але треба не забувати що Майамі Біч це маленьке і дороге курортне містечко відділене від Майамі мостами через річку (чи може затоку).
Власне усе побудовано на понтах і необхідності демонструвати що ти небагато успішніший і заможніший ніж є насправді – золоті цепи, дорога тачка, дорогі коктейлі і розпальцовка. Цим теж нагадує Україну.
Тут ми бачили кілька запаркованих у ряд Мазераті одну за одною. Тут напрокат можна взяти переважно найдорожчі моделі машин. Тут сервіс з похмуримим писками що посміхаються тільки на мікросекунду тільки коли даєш чайові. Такого я в штатах не бачив взагалі.
Коли просто сіли в таксі в Сіетлі то як же приємно було що водій такий приязний і приємний… Хоча як ви розумієте таксисти у нас цим не відрізняються.
Власне що я хочу зауважити – у Майамі все одно краще ніж в Україні, але жити б я там добровільно не став би.
Ще ми взяли тур по Маямі, але тур то лише назва. Як будете там то не беріть – ераще подивися усе самому. Замість повезти у центр міста і показати цікаві місця (а види Маймі дійсно красиві) нас возили навколо будинків зірок і розказували скільки десятків мільйонів кому яке житло коштувало. Народ у захваті скавучав і невпинно фотографував. Тупість і понти.
У місті хмарочоси красиво скомпоновано з пальмами, багато мостів, велетенські круізні лайнери та баржі, порти, клуби, стадіони, острови, парки та шикарний і дорогий приватний сектор із диким тваринами типу павлінів чи оленів.
Особливо красиві видкриваються на Маямі з мостів. Я такий бачив дуже довгий час поки біг більше 5 км з Маямі Біч у Маямі. Хмарочоси вдалині зливаються в один спільний силует, а на ближньому плані яскраво-зелені пальми з кокосами. І орли сидять в рядочок на знаках над швидкісною магістраллю як горобці.
Так от, замість нормально показати нам місто придурковатий екскурсовод (який не тільки одночасно вів автобус порушуючи правила, але ще і триндів двома мовами у мікрофон, співав і петросянив) возив нас по якимось незрозумілим закуткам де показував дорогі яхти і будинки, сигари в магазинах і іншу хрєнь.
Завіз він нас і в Маленьку Гавану, це такий район міста де живе найбільша громада кубинців. І там те саме – замість показати щось цікаве він нас висадив на пів-години “купити кубінські сигари” які тут же в магазині і крутили.
Мені ті сигари не цікаві абсолютно, а більше дивится не було на що. Крім пари забігайлівок нічого там більше не було. Ну та напишу я їм відгук колись… 
Потім нас повезли на корабель де набилося людей з кількох автобусів.
В принципі було цікаво подивитися на місто з води, красиві види осторовів, знову ж мости і порти. Але і цей “екскурсовод” в основному розказував який будинок яка зірка купила за скільки мільйонів. І плавали ми як у звіринці навколо тих зіркових будинків. Були там зірки яких ми знаємо типу Сталоне чи Джекі Чана з Мадоною. Але більшість були якісь зовсім нам невідомі імена зірок якихось бразильсько-мкесиканських серіалів, виконавців латино і інші чучмеки з Центральної і Південної Америк. А оскільки більшість екскурсантів говорили іспанською і мабуть були не зі штатів то вони всих знали, захоплено кричали “а-а-а-а” і клацали, клацали, клацали фотоапаратами. І трошки оце постійне дублювання усього сказаного англійською і іспанською задовбало. Краще б взагалі англійською не говорили нічого – цінності в наданій інформації просто не було майже.
Цікавим виявився Фішер Айленд – острів що не зв’язаний із великою землею дорогами. Дістатися туди можна лише водою чи повітрям. На острові є усе – школи, пошта, магазини, гольф та спрот-клуби, бари… Також там є пара великих багатоквартирних будинків у яких живуть зірки (пам’ятаю що згадували Джима Кері та Еді Мерфі). Ну і звісно не могли нам не сказати що найдешевша квартира коштує там 2 мільйони.
Як не дивно але найприємніші враження у нас залишилися від велопрогулянки Маямі Біч. Ми взяли напрокат велосипеди на станції і поїхали вздовж віденного пляжу (Маямі Біч поділено на три зони – Південний Пляж із звичайним житлом, Центральний Пляж з готелями і ресторанами і Південний Пляж із дорогими готелями і дорогим житлом). Зважаючи на несезон та вітряну погоду людей було мало, а види шикарні. Хвилі шалені…
Велосипеди ці були смішні – важелезні як трактор, сідло як крісло… Як і захочеш швидко поїхати то не зможеш
Ну і цілому – якщо не були то побувати варто, але зупинятися в Маямі Біч, їсти чи витрачатися – ні. І в порівнянні з Канкуном, Гаваями чи навіть Лонг Біч Маямі програє не в останню чергу через місцевих бидланів працівників сфери обслуговування.
І так, багато в чому весь мій негатив пояснюється моїм поганим результатом пів-марафону, а шо робити. Ну і переліт капєц ващє… Я за свої гроші більше у Флориду не турист
Душно.
Дебільна мода – у жінок чим більша дупа тим коротша спідниця, чоботи до колін, весь одяг в позолоті і бльостках. У чоловіків – штани нижче трусів (думав це буде смішно побачити вживу, насправді це виглядає неймовірно тупо), джинси заправлені у високі ботинки. Офіціантки в барах і ресторанах одягнені як повії, нафарбовані, ледь не хапають за руки щоб затягнути всередину.
Сотні скейтерів. Нагло їздять де хочуть не зважаючи на трафік. Взагалі більшість водіїв і пішоходів на правила руху звертають зовсім мало уваги.
Станції прокату велосипедів (платиш в автоматі, велосипед відмикається, замикаєш назад у будь-якій іншій станції) – пів години – $4, година – $5, 2 години – $10, 4 години – $18.
Дофігіща бомжів – валяються попід стівнами, під пальмами. Причому настільки ледачі що навіть не просять гроші а ліниво помахують стаканами з під пива. Давай, типо, ділись.
Іспанської ледь не більше ніж англійської. В барах, магазинах, готелях часто починають говорити іспанською і переходять на англійську коли ти до них англійською. На всіх сценах вздовж дистанції пів-марафону співали іспінською.
У жіночих манекенів в магазинах гіганські цицьки з рожевими сосками. Виглядає неймовірно ржачно.
Пробіг я до речі не дуже добре – 1:33 з чимось. Зпишемо це на довний переліт. акліматизацію, духоту і те що я не відновився після сіетльського пів-марафону.
Вода прохолодна, хвилі такі що укачує за пару хвилин. Взагалі нема запаху моря. Пісок жорсткий, ракушок нема. Люди самі по собі ходять і збирають сміття на березі.
Нещасні білки лазять по пальмах і схоже самі офігєвають з цього.
Взагалі враження що приїхав зі штатів в якусь біднішу країну. Усе понти з позолотою на фоні доволі бідного несмаку – позолота, показуха, понти і інша циганщина. Майже як у Криму, тільки з сервісом і чистіше.
Буду бігти там пів-марафон – http://runrocknroll.competitor.com/miami-beach. Сидимо в аеропорту Сіетла, пересаджують на інший літак бо наш рейс відмінили…
Судячи з профайлу (картинка внизу) маршрут пробігу майже ідеально плаский, погода очікується +27 з легким дощем так що сподіваюся на хороший результат.
Всьо, звітував 
Всім хороших вихід!
Найулюбленіше моє з місць в Україні в яких я тільки бував – затишне, спокійне, відносно чисте (в порівнянні з Києвом, не кажучи вже про Дніпропетровськ) незважаючи на перекопані вилиці та будівництво. Бідна європейська старина, пам’ятки архітектури, чимось незвичним стурбовані люди та каземати львівського метро. Таке враження що навіть цигарки у Львові палять менше. Це тоді так було, не знаю як зараз.
Жили ми у Жеки на горіщі. Ну в смислі не в неї на глоріщі, а на тому ж горіщі де вона сама жила 
Миленька така квартирка зі смішним туалетом і пухнастим котом.
А там якраз, у Львові тобто, а не в Жеки на хаті, в той час проходив кількаденний книжковий ярмарок на який ми теж ходили. Штовхалися у чималенькому натовпі народу. Купив собі кілька книжок – щось із міфології, казки якісь на подарунки. І жені Муракамі якесь чи щось.
В цілому пам’ятаю враження від поїздки чисто позитивні були. Якби я скоро після того не поїхав у штати то серйозно би замислився щоб перебратися у Львів з Києва. Там і дешевше все до того ж. І місто таке що центр реально пішки обійти і не втомитися.
На фото туристи на фоні туристів:
У багатьох приватних будинках і дворах, і не зовсім приватних теж, можна побачити якись скульптури на релігійні мотиви – святі і мученики, Діва Марі, Іісус, тощо. Все прикрашене квітами. І взагалі народ якийсь очевидно більш релігійний.
Ще один позитив – велика кількість маленьких кав’ярень де можна зовсім не задорого поїсти-попити. І окремої згадки варта кава яку люблять і вміють готувати. Я от каву не люблю і не п’ю, але проти тих запахів встояти просто неможливо було.
А ще там в цей час був чи день міста, чи щось подібне. І були такі красиво (іноді) розмальовані леви у центрі міста з кожним з яких попрацювало хтось з відомих людей.
Якщо видертися на вежу в центрі міста то можна побачити який зелений Львів, ледь не у центрі лісу за мірками українських міст.
Нічне місто виглядає доволі готично.
І взагалі – більше б таких міст на Україні, воно б може і людей трошки більше нормальних стало. Бо жарти жартами, а от ходиш там і просто відчуваєш все це нашарування історії навколо тебе, якось аж культурніший стаєш
І зрозумійте мене правильно – я не кажу що у Києві погано, чи Київ некрасиве місто. Але в мене збереглися спогади дитинства коли Київ був для мене дивом – великим, але затишним і неймовірно зеленим містом. А коли я туди переїхав у 2007 році то було видно як все це гине під натиском колгоспників що перли у столицю як божевільні і принесли з собою сірі залізобетонні коробки, розкидане сміття, вирубані парки і напівп’яні натовпи на центральних вулицях. Капітулювало місто під натиском варварів 
Це вже третій раз я біг пів-марафон на цих змаганнях. І мабуть в останній. Останній тому що скільки ж вже можна туди їздити? Це аж 3.5 години в одну сторону!
Так, міцина шикарна, красиво просто неймовірно, природа, види, клімат, погода і навіть сама траса - все заслуговує найвищих оцінок. Але є ж і інші ще не відвідані місця і не здолані маршрути.
Як я колись вже писав Орегон є одним з найкрасивіших місць з тих що я бачив саме в плані природи і видів. Також саме те місце де ми були це таке місце в якому я хотів би жити. Наче і не так далеко від Вашингтону, наче теж гори і річки і дерева… Але в Орегоні воно якость гори наче вищі і крутіші, урвища урвистіші, ліси більш різноманітні і річки розлогіше. Ну та то скоріше за все якесь суб’єктивне враження від найперших відвідин.
Стосовно самої події – помітно як вона стає популярнішою. Два роки тому марафон і пів-марафон разом мали менше сотні учасників. Цього ж року людей на страрт возили шкільними автобусами.
Змінився і сам маршрут. Раніше старт і фініш були недалеко одне від одного і дистанція спочатку йшла трохи вгору, але не надто круто, а назад, відповідно з гори.
Двічі тут я пробігав на свій персональний рекорд. І хоча і в цей раз я пробіг краще ніж у минулому році відчуття були зовсім не такі як раніше.
В цей раз старт було перенесено трохи далі по дистанції, а після тієї точки де раніше був розворот починався доволі крутий спуск милі так на дві. Ну і потів повертаєш і назад в нормальну таку гірку.
Отже після 6 миль ноги вже вбиті, а попереду ще 7 миль… Біг наче так нічого, але на останній милі (ось же він, ось же вже фініш!) ноги просто вимкнулися і ніякими зусиллями так і не зміг примусити їх переступати частіше.
Сама місцина, повторюся, дуже живописна. З одного боку круті скелі порослі ялинками, з іншого – круте урвище і широченна річка Коламбія десь внизу. Річка, до речі, відділяє штати Орегон і Вашингтон. На обох берегах швидкісні магістралі, вздовж них крихітні містечки (пара-трійка сотень мешканців) з власними броварнями і несусвітними цінами на кімнати у мотелях.
Дорого у них там через те що тут буває багато туристів з тих що катаються гірськими велосипедами (трас для них таи просто неміряно), ходять у гори, плавають на каяках та яхтах, їздять верхи і лазять по скелях. Вистачає і таких що просто приїздять подивится на природу – від найбільшого міста штату, Портланда, сюди усього пів-години їхати.
Оце розписую і сам думаю - а може таки поїхати і в наступному році? 
Ну та ми домовилися вже що поїдемо лише якщо Олена побіжить пів-марафон. Часу в неї досить щоб підготуватися.
Ось, до речі, вам результати змагань – http://www.columbiagorgemarathon.com/2011/results/2011_HALFRUN_MALE.HTM.
Додатковий висновок для себе – еластичні повороски не надто підходять для такої дистанції, і взагалі для чистого бігу. Я їх собі поставив на кросівки щоб спростити транзитну зону на триатлонах – не треба розшнуровувати-зашнуровувати, не треба пхтати ногу і намагатися при цьому не загнути п’яту всередину. Просто відтягнув язичка на максимум, вставив ногу, відпустив – все на місці, з правильним тиском, не розв’яжеться по дорозі. Але проблема в тому що все ж таки вони недостатньо жорсткі і дають нозі гуляти, хоч і зовсім трохи. А потім оте “зовсім трохи” накопичується на дистанції і призводить до натерторстей і “відбитих” ніг.
Тепер в мене текст закінчився і я просто запощу кілька світлин.
Красиво? Подобається? Приїздіть в гості, ми вас по тих місцях (і не лише) покатаємо!
Ну якось отак…
Весь альбом тут – https://skydrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%211607#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%211607.
В дитинстві я колись їздив пару разів зимою в Євпаторію типо на спортивні збори. Ну там пансіонати на березі моря (за містом), але головне що в Євпаторії продавався такий дефіцит як Pepsi Cola, і всі малолітні спортсменти зі зборів тягнули торби з колою бо то був страшенний дефіцит, а рідна партія чомусь не додумалася що продавати її можна і в інших містах. І, до речі, така проста річ як купити колу в Євпаторії, а потім привезти і продати в іншому місці була доволі серйозним економічним злочином і у відкриту такого ніхто не робив. Ну та не про те…
Коротше є у нас одні знайомі друзі… І получилося через них пару років їздити в шикарний пансионат на самому-пресамому березі. А пансіонат не простий, а такий що на ньому тренуються різні українські спортсмени (наприклад паролімпіська збірна України, молодіжні команди відомих футбольних клубів і навіть пара оліміпіських призерів).
Але ж пансионату, хоча він і існує на державні гроші, а впорядковується одним з депутатів, потрібні і ніші прибукти. І тому там переважна більшість зовсім не спортсмени, а звичайні собі москалі що за певну суму бухають прямо на березі, щедро розкидають навколо себе пляшки і недопалки і взагалі культурно відпочивають.
Перший раз ми навіть жили в тому пансионаті. Зручно – вранці вийшов на вулицю, зробив 20-30 кроків і ти у морі.
Тут же прямо тобі кафешка де працюють інші знайомі і навіть зроблять шашлик з твого м’яса зовсім за безплатно. Ну і інші ніштяки типу “о, а увімкни оцей музон”.
Самих спортсменів, якщо не жити з ними на одному поверсі, було не видно-не чутно зовсім. Вони з самого рання на тренуваннях, а весь інший час або їдять, або сплять. Тільки коли хтось з них їхав додому то можна було побачити худе тіло кольору сметани що з воплем “Моооре” ломилося у воду. І це після 2-3 місяців на березі моря 
За забором був пляж з вільним доступом. Мабуть зайве було б казати що засраний він був по коліно. Ну і людьми забитий просто шо капець. При цьому всі, абсолютно всі кидали сміття навколо себе і йшли не прибираючи нічого за собою.
За окрему плату деякі з відпочиваючих пробивалися на наший пляж починали вести себе більш цивілізовано. Справа в тому що у нас прибирали, а тому так вже відверто і демонстративно ніхто не смітив.
Наступного року ми відпочивали там же, але вже жили десь на дачі у якихось чи то міліціонерів, чи то прокурорів. Була така дача в 2 поверхі шось із 5-6 кімнатами, парою кухонь, гаражом на 2 машини. Ну така звичайна дача…
Взагалі то Євпаторія доволі непогане місто, його б облаштувати трошки… Там крім власне пляжу і декількох надуманих розваг є ще що подивитися. Там і пам’ятки історії та архітектури є, і кафешки непогані, і вулички такі собі привабливі. Але нажаль ніхто нічим не займається, легше ж здавати квартири відпочиваючим, а потім жити ще 9 місяців на ті гроші.
Іншими словами в Криму можна непогано відпочити, але уникнути срачу і бидла ви не зможете ніяк. І так, Крим у порівнянні з Гаваями, Мексикою чи Каліфорнією – повна лажа, ще й дорого до того ж.
Не їздіть у Крим літом, дайте йому розвинутися і побудувати інфраструктуру!
