Категорія: Подорожі

2012-06-10–Blue Lake Olympic Triathlon

Попередній день, подорож та інші деталі – 2012-06-09-Blue Lake Sprint Triathlon. В цьому пості коротко опишу свій виступ.

А результати тут – http://www.racecenter.com/results/2012/res_t112.htm#overall. Плавання – 25:28, Т1 – 2:59, велосипед – 1:05, Т2 – 1:48, біг – 42:18. Загальний час 2:17:35. Наче непогано. Сьомий у своїй віковій групі.

 

Дуже допомогло те що ознайомився з транзитною зоною поки змагалася Олена. І погода в цей день була краще ніж на її виступі – тепліше і сонячно.

Поки везли велосипеди у багажнику трохи знунулася передня перекидалка цепки (не знаю як вона по нашому називається). Пішов до механиків щоб підрегулювали.

 

Приїхали теж зарані, транзитна зона майже порожня була. Взагалі на олімпійську дистанцію майже вдвічі менше людей вийшло.

До речі тут не лише триатлони проводяться, але одночасно і дуатлони (біг, велосипед, біг), аквабайки (плавання і біг) та релеї (естафета коли кожен вид робить інший учасник команди). Ну і просто біг здається теж був.

 

Стосовно плавання щось незрозуміле виходить. В цей раз наче добре так плив, а вийшло аж 25 хвилин. А у найкращого 17 хвилин був результат. Це при тому що на попередньому триатлоні я наче плив таку саму дистанцію, приплив у середені групи і в мене був час 17 хвилин 0_о Коротше я так зрозумів що хто як хоче так те плавання і міряє.

 

Хоча якщо подумати то можливо що ми усі плавали далеко не по прямій – буйки на які можна було орієнтуватися стояли далеко одне від одного і роздивитися їх було важко. Такщо може зайві півтори-дві сотні метрів і проплив. Хоча навіть це не мало б так сильно додати до часу. Ну таке…

 

В цей раз спробував обути велотуфлі вже на велосипеді – у мене спеціальні тріатлонські велотуфлі які застебнуті в педалях. Там техніка така – спочатку стаєш на туфлі як на педалі, кілька обрертів, тримаєш одну туфлю за спеціальну петлю на п’ятці і просовуєш ногу, кілька обретів, те ж саме з іншою ногою, кілька обретів, застібаєш липучку (не тріатлонських велотуфлях як правило одна широка липучка як застіжка і нема язичка). Ну і розбуватися в зворотньому порядку.

 

Відповідно робити все це треба без шкарпеток, і бігти потім також (тому, до речі, і існують ще й тріатлонські кросівки).

Зекономити такі хитрощі дозволяють 20-30 секунд мабуть, але відчуваєш себе таким профі що прям капєц Smile

 

Трошки ще призвичаївся до трі-байка, легше переношу. Але тепер інша проблема – при аеродинамічній посадці бачих максимум кілька метрів асфальту попереду. Нуднувато трошки. Так якісь озера по дорозі, аеропотр в якому якраз сідав літак… А ти такий їдеш, рогом уперся в землю і думаєш – красиво мабуть. Проте виграш від такої позиції помітний, так що воно варте того.

 

Хочу ще сідло спробувати підняти і аеробари ближче поставити, ще менше буду бачити. Але тоді мабуть вже доведеться і аеродинамічний шолом купляти. А вони, зарази, мало того що дорогі (починаються від 250 доларів), так і ще виглядаються занадтно професійно. Оце мене і хвилює більше за все – понтове обладнання не відповідає рівню підготовки.

Не знаю, подивлюся ще…

image

 

А це вже у Олени закінчилася плівка батарейка у фотіку і дознімала телефоном.

image

 

Більше фотографій дивіться ось тут – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%212327&sc=photos

image

2012-05-27–Walla Walla Onion Man Triathlon–2:19:26

Однозначно не той результат яким можна пишатися, але як початок сезону піде. Сайт змагання – http://wwmultisports.com/Onion-Man-Triathlon.cfm.

36-й у загальному заліку, 7-й у своїй віковій групі – https://www.athletepath.com/onion-man-triathlon/2012-05-27/olympic-distance-triathlon. Плавання (1.5 км) – 17:29, перша транзитна зона – 2:05, велоетап (40 км) – 1:14:32, друга транзитна зона – 0:57, біг (10 км) – 44:22. Але перед тим як почати виправдовуватися почну з початку.

image

 

Валла-Валла як видно з назви знаходиться на території резервації. Але від інших територій відмінність тільки у тому що тут є казіно.

Доволі висножлива майже 5-годинна автоподорож. Спочатку їдем знайомими місцяму в гору до перевалу де знаходиться наш місцевий гірськолижний курорт. А потім трошки згори до кінця.

 

Власне всі ці місця переважно або гори з ріками і неродучими степами, або ліси, або фруктові сади.

Після певної точки якось непомітно зникли всі машини і дорога швидко стає неймовірно нудною -  прями, по боках одне й те саме (річка, сади, гори).

 

Саме місно доволі невелике і неймовірно сонне. Машини ледь повзають, люди теж нікуди не спішать.

Зайшли у мексиканський ресторан повечеряти – із близько 30 столиків зайняті лише 2.

Це мабуть одне з тих міст де можна жити на пенсії – тихо, спокійно, але всі блага цивілізації присутні (звичні магазини, кінотеатри, парки з озерами і річками, тощо).

 

Невезуха почалася ще по дорозі з дому. Пару разів велосипед ледь не злетів з кріплення, ніколи такаго раніше не було. Олена навіть погодилася що нашу наступну машину будемо в першу чергу вибирати так щоб в неї велосипед залазив Smile

До того ж весь тиждень щось якось не так було з ногами – якісь надто втомлені, видно не відновився нормально від пробігу 2 тижні тому.

 

Вранці поїхали до старту. А там ще одна морока – паркуватися безпосередньо до транзитної зони не можна, лише витягти речі з машини. А сама парковка десь аж за милю від старту.

 

Ну що ж, одяг костюм, помахав руками якось без натхнення і попливли! Як правило на старті триатлону треба або швидко відриватися від натовпу і потім сповільнювати темп, або стартувати спокійно і поступово пробиватся через руки і ноги.

Ну от і тут багато на диву народу ломонулося у відрив. І я за ними. А з’ясувалося що на страрті було багато сильних дядьків які греблися що скажені, а я намагався триматися в рівень з ними. І шось так закехався що ледь відновиви дихання.

 

На другому колі плавання у найкращих традиціях наздогнав повільних плавців і почав пробиватися між ними.

Взагалі найкраща стратегія плавання стати комусь у хвіст і пливсти ледь торкаючись пальцями рук пальців ніг того хто попереду. Я от знаю що так треба робити – пливсти легше бо воду для тебе розгрібає плавець попереду і зберігається багато сил. Але якось сам так не роблю. А от за мною половину другого кола один так плив. Вибішує неймовірно скажу я вам.

Ну а в підсумку – зашвидко стартував через що уповільнився на другій половині плавання.

 

З води на велосипед і погнали. Мої найбільші переживання були пов’язані саме з велосипедом. По-перше, я так ще толком і не звик до нового велосипеду. Нова посадка, незручно тримати голову, втомлюються плечі і важко керувати.

Дистанція доволі противна. Маршрут просто “туди і назад”, але перша половина у зовсім невеличку гірку якої навіть непомітно. І крутиш такий собі з мислями “оце я слабий, капєц”. А ще і вітер в писок…

Отам мені судорога ногу і схопила десь на середині дистанції (ікру). Біль несамовитий і несподіваний, одразу розкоординація рухів, ледь не злетів з велосипеда. Так-сяк зміг зупинитися, трошки перечикав, поїхав далі. Поки крутиш наче не так болить.

 

Останні (і відповідно перші) пару миль проходять страшенно поганою дорогою – асфальт з такого крупного каміння і добре засипаний гравієм, постійні повороти, лежачі поліцейські та ще і в гору. Добре що хоч на страрті з гори.

Ну все, здається всі виправдання написав Smile

 

Перевзувся, побіг…

Дивно що ні в плаванні, ні на велосипеді я не відчуває того ніскільки хороша чи ні моя форма. Наче гребешся, щось там крутиш, а не ясно наскільки добре все це робиш. А от варто лише побігти і одразу ясно – не відновився таки. Ноги не біжать, сил нема звідки брати. Ну та воно і видно по результату.

Половина дистанції грунтовка, інша – асфальт. Мої Adidas Attune через сильно вентильовану підошву і верх всмоктують в себе пилюку як скажені. Всередені в результаті вони були брудніші набагато ніж ззовні.

 

Навіть незважаючі на погану форму я когось там обганяв, але в цілому весь біг це була розтягнуте страждання “де вже той фініш?”. Ніякого задоволення від бігу Sad smile

В цілому вся траса мені не надто сподобалася – озере темне і холодне, свої руки ледь видно; велоетап нудний, вітряний і дорога так собі; біг непойми що намішано. Просто хотілося подивитися на ці краї, плюс вдала дата для початку сезону триатлону. В наступному році якщо знайду щось цікаве в ці ж приблизно дати то може і не поїду знову. Хіба що Олена захоче тут позмагатися. І тут лише одна дистанція – олімпійська.

 

Ну та все колись закінчується, і не надто вдалі змагання теж.

Походив, відхекався, напився гаторейду, наївся бананів і апельсинів і пішов дивитися на результати.

 

Після фінішу годував якийсь місцевий ресторан смаженою на вогні куркою, картопляним салатом (це щось типу нашого олів’є), печеньками  ти булочками.

Народ набирав тарілки (учасникам безкоштовно, іншим – 10 доларів), всідався вздовж доріжки і жуючи підтримував фінішуючих.

Ну і паралельно нагородження проходило.

 

Як я вже казав результати були доволі сильні у пари десятків перших участників.

Ну і крім індивідуальних виступаючих була ще так звана естафета – це коли один пливе, другий їде і третій біжить.

 

Ну а це фотки з центру міста бо Олена почала скаржитися що “а мене на жодній фотці так і нема, бу-бу-бу” Smile

Ось тут смішно їй футболку вітром надуло, такий колобок вийшов:

 

Ця дивна скульптура це голуб-хранитель. Принаймні так на табличці було написано. І дивиться він у небо якщо одразу не вдасться розібратися Smile

Я так розумію що оберігає він від іншіх голубів, хє-хє.

 

У мене все.

Sammamish River Park

Є такий в Редмодні (чи може Ботелі) парк – подивитися на карті.

В парку є кілька галявинок і парковок, але найголовніше це асфальтована рівнесенька доріжка що йде вздовж річки Саммаміш.

На більшості своєї відстані доріжка пряма і гірки практично відсутні. Ширина десь як на півтори машини. Але машин на ній нема.

Тягнеться вона кілометрів на 15, далі заходить у інший парк яким можна доїхати до Сіетла, а там і все озеро Вашингтон об’їхати.

Обабіч доріжки йде річка (теж вузенька і на диво пряма), а з іншого боку або парки, або ще якісь футбольні поля.

У хорошу сонячну погоду не те щоб не проштовхнутися, але людей багато і на велосипедах поруч не проїдеш, треба в лінію шикуватися.

Тому я, наприклад, призвичаююся до свого тріатлонського велосипеду в 6 ранку щоб було поменше людей на доріжчі і можна було по центу їхати. Бо ж управління в аеродинамічній позиції ускладнене і загальмуєш не одразу.

Люди бігають, ходять, їздять на велосипедах і роліках. По річці іноді плавають каное (чи може каяки, не розрізнюю їх).

На іншому березі гравійна доріжка якою теж можна бігати або кататися на гірському велосипеді.

Якось я дивився відео від злих російських маньяків що намагалися вчити людей не ходити по велодоріжці у парку. Тут же все без агресії – дорога спільна. Як обгоняєш кого ззаду то зарані крикнув “On your left!” і люди не кидаються під колеса і обережніше махають руками.

Вздовж дороги є 3 точки з туалетами і питними фонтанчиками. Також є виїзди на велодоріжки звичайних доріг щоб зручно включати парк у свій веломаршрут.

Ще хочу відзначити доброзичливість місцевих велосипедистів одне до одного. Як зупинишся через технічну проблему то прямо аж задовбують – кожен без винятку хто їде мимо пригальмовує і питає чи все в порядку і чи все що потрібно у мене є (насос, камера, латки, ключі, …).

Взагалі то кажучи для серйозного велотренування парк не надто підходить, хіба що сильно вранці. А от бігати там просто в задоволення.

Але ми там не бігаємо, а якраз катаємося. Бо звідти додому в круту горку, важко після тренування бігти. А не велосипеді, навіть у гору, хвилин 15.

В парку доволі багато усякої живності – в основному качки та гуси. Але бачили і орлів, і зайців, і якихось видр з іншими крисоподібними чотириногими.

Якщо ви не бачили як бойове крило гусей йде на посадку на воді то скажу просто що це вражаюче видовище. А крикливі вони як летять! Оруть шо глухонімі.

Далі просто кілька фото (клікабельно), в альбомі трошки більше:

Всім спорт, пацани і дівчатка!

Seattle Music Experience Project

Ледь не вперше по нормальному в Сіетл ми вибралися майже через три місяці після того як приїхали в США.

 

В музичному плані маленький Сіетл є доволі відомим – тут вам і Хендрікс з The Ventures, і Queensrÿche, і Nirvana з Pearl Jam та Soundgarden. Ну і сучасні Sunn O))) та інші альтернативщики.

 

Причому знаходиться він (музей той) в одній будівлі з музеєм наукової фантастики в який ми якось теж їздили.

 

Власне чогось надзвичайного там нема. Гітари, костюми відомих виконавців. Цікаво було у студіях – звукоізольованих кабінках з інструментами (гітари, барабани, тощо) де можна було або зіграти в стилі караоке під табулатуру на екрані, або взагалі щось своє записати.

 

На караоке гітарах навіть пісвічувалися струни та лади де треба було натискати пальцями (ну і на всих інших інструментах також). А в студії інструменти зовсім непогані. Ага, ще був стенд з гітарними примочками, там можна було вибрати пісню і під час її відтворення вмикати/вимикати їх та регулювати різні параметри (дісторшн Ibanez та інші штуки). Я б там години 4 просидів якби сам був, але Олена витягла мене Smile

 

Коротше такий в дусі Сіетлу музей – як будете поруч то відвідайте. Тим більше що знаментита “тарілка” так зовсім поруч.

В нашу першу зиму в Редмонді…

…нас ще все дивувало.

 

А особливо те що як випаде сніг (з часом з’ясувалося що це трапляється раз на 2-3 роки) то машини і люди зникають і на роботі нікого нема.

 

А жили ми тоді дуже близько до моєї роботи (15 хвилин пішки). І можна було піти і спокійно програти у пінг-понг без черги.

Як ми летіли в США

Спочатку після отримання візи ми якийсь час тупили і все чекали кони нам пришлють квитки на літак. А тим часом наші речі запакували і переправили в штати морем. А ми все чекаємо… Потім я вирішив зв’язатися з людиною що опікувалася нами з боку компанії. З’ясувалося що вони чекають доки ми їм скажемо на яке число нам потрібні квитки Smile

Коротше купили нам квитки в останній момент.

 

Проводжати нас приїхали родичі, всю ніч не спали, провели до аеропорту. В Борисполі не пропустили наш кішку і довелося залишати її батькам Олени (далі читати тут). Сідали ми на літак до Амстердаму у соплях та сльозах.

В Амстердамі ще 5 годин. Спати так і не лягли. Побродили аеропортом, подивувалися як це воно може бути так чисто там де так багато людей. Поофігєвали з цін – пляшечка води 6 євро. Потім ще 10 годин у літаку до Сіетла. І знову без сну.

 

Чомусь и думали що в аеропорту нас зустрінуть. Ага, щаз. Після перечитування документів з’ясувалося що нам треба взяти з прокату машину. Нормальні люди як правило їдуть на таксі в тимчасову квартиру, а потім наступного дня беруть машину поблизу. Ми ж з переляку взяли машину прямо в аеропорту і поїхали шукати ключ. Там був ще той квест – спочатку знайти місце дележать ключі і вказівка як проїхати до житла, а потім шукати саму квартиру.

Пішли за машиною, показуємо роздрукований мейл, а вони нам кажуть номер слоту і дають документи на машину. А ключі? – питаю. Так а ключі в машині – дивуються вони.

Це вже був другий день без сна і мізки не дуже варили. Ясно що навігатор ми не придумали взяти і поїхали за вказівками з є-мейла. Ну а водили ми не дуже, фактично Олена перший раз вела машину бо мала хоч якесь уявлення к воно робиться. Страшно було капєц…

 

В аеропорту поліцай підійшов і спитав у нас звідки ми. З України – кажу. Він такий – do you have SALO?

– Ні, нема у нас сала.

– Але ж ви знаєте що воно таке?

– Так, знаємо, але ми його не веземо

Smile

Шукали ми ті ключі годин 6 якщо не більше. І були вже в якомусь каматозному стані. Знайшли адресу чисто випадково. Заїхали і в Сіетл, і навколо покаталися добряче. Потім ще години 2-3 шукали де ж наша ночівля. В кінці-кінців я пішов у якусь забігайлівку, знайшов там групу індусів і почав їх просити щоб вони провели нас куди треба. Ну вони введи адресу в свій навігатор і поїхали попереду. Так ми і дісталися далеко за північ до своєї тимчасової квартири.

 

Наступного дня я вже вчився водити машину сам Smile А ще через пару днів треба було заправляти машину і мексиканці на заправці показували нам як це робити.

Ще через якийсь час я стукнув ту машину (Chevrolet Impala) об автобус і нам видали іншу (Hyundai Sonata). А потім ми купили свою першу машину (Chevrolet Malibu MAXX) і повертали прокатну – тимчасову видавали на місяць. Причому поїхали здавати двома машинами, біля аеропорту заблукали і я потім довго Олену їздив шукав.

Квартирка була непогана така – з меблями, посудом. Там навіть інет був оплачений, але ми про це не знали. Квартиру давали на два місяці.

 

Спочатку нас дивувало все – запахи не ті, їжа не така на смак, чисто і порожньо, зайці і білки що бігають між будинками, і люди що посміхаються як тільки глянеш на них.

Стосовно ж наших речей які відправляла якась українська контора. Десь в передостанній день я про всяк випадок вирішив подзвонити і спитати чи все у них в порядку. Вони з подивом сказали мені що звісно ж ні, я ж їм якусь довіреність не написав. Коротше примусили мене бігати по нои=таріусам, заповнювати і підписувати якісь бланки… Дурдом цілий. І от ми вже в штатах. Пишу їм – коли наші речі прийдуть. Вони мені – треба лист від працедавця на фірмовому бланку, з печаткою і підписом директора. Дурдом… Тут ніхто не розуміє що таке фірмовий бланк з печаткою… Тягнеться все це тижні три. Нарешті мені уривається терпець і я пишу нашим адвокатам “Допоможіть!” і розказую деталі. Менше чем через 10 хвилин приходить лист з української контори з текстом “ваш груз вилетів, і вабщє можна було не ябєднічать а по нормальному договорицця”. Совки таки совки.

І ще трохи про Miami Beach

Як ви вже мабуть зрозуміли з моїх попередніх записів поїздка мені не надто сподобалася. Реально було вреження що ми в іншій країні де приймають долари і розуміють англійську.

І головне не в тому що брудно, дорого, клімат не подобається чи ще щось. Головне – люди. Якось у нас тут у Вашингтоні більш усі доброзичливіші та щиріші. Там же – наглі, галасливі, неввічливі і нахабні. Таке враження що десь у колишній совєцькій країні перебуваємо.

Водії на дорозі нагло лізуть у кожну шпарину, таке враження що не бачать розмітки взагалі. Бібікають постійно (у нас після сигналу увесь рух замирає і починають роззиратися що трапилося і що я не так зробив), їдуть на червоне, не пропускають пішоходів… І поліція якої тут до біса не звертає на це уваги.

Їжа погана і дорога. Якусь зелень чи салати не так легко і знайти в меню, ринків з фруктами і овочами ми так і не побачили. Але треба не забувати що Майамі Біч це маленьке і дороге курортне містечко відділене від Майамі мостами через річку (чи може затоку).

 

Власне усе побудовано на понтах і необхідності демонструвати що ти небагато успішніший і заможніший ніж є насправді – золоті цепи, дорога тачка, дорогі коктейлі і розпальцовка. Цим теж нагадує Україну.

Тут ми бачили кілька запаркованих у ряд Мазераті одну за одною. Тут напрокат можна взяти переважно найдорожчі моделі машин. Тут сервіс з похмуримим писками що посміхаються тільки на мікросекунду тільки коли даєш чайові. Такого я в штатах не бачив взагалі.

Коли просто сіли в таксі в Сіетлі то як же приємно було що водій такий приязний і приємний… Хоча як ви розумієте таксисти у нас цим не відрізняються.

Власне що я хочу зауважити – у Майамі все одно краще ніж в Україні, але жити б я там добровільно не став би.

Ще ми взяли тур по Маямі, але тур то лише назва. Як будете там то не беріть – ераще подивися усе самому. Замість повезти у центр міста і показати цікаві місця (а види Маймі дійсно красиві) нас возили навколо будинків зірок і розказували скільки десятків мільйонів кому яке житло коштувало. Народ у захваті скавучав і невпинно фотографував. Тупість і понти.

 

У місті хмарочоси красиво скомпоновано з пальмами, багато мостів, велетенські круізні лайнери та баржі, порти, клуби, стадіони, острови, парки та шикарний і дорогий приватний сектор із диким тваринами типу павлінів чи оленів.

 

Особливо красиві видкриваються на Маямі з мостів. Я такий бачив дуже довгий час поки біг більше 5 км з Маямі Біч у Маямі. Хмарочоси вдалині зливаються в один спільний силует, а на ближньому плані яскраво-зелені пальми з кокосами. І орли сидять в рядочок на знаках над швидкісною магістраллю як горобці.

Так от, замість нормально показати нам місто придурковатий екскурсовод (який не тільки одночасно вів автобус порушуючи правила, але ще і триндів двома мовами у мікрофон, співав і петросянив) возив нас по якимось незрозумілим закуткам де показував дорогі яхти і будинки, сигари в магазинах і іншу хрєнь.

Завіз він нас і в Маленьку Гавану, це такий район міста де живе найбільша громада кубинців. І там те саме – замість показати щось цікаве він нас висадив на пів-години “купити кубінські сигари” які тут же в магазині і крутили.

Мені ті сигари не цікаві абсолютно, а більше дивится не було на що. Крім пари забігайлівок нічого там більше не було. Ну та напишу я їм відгук колись… Smile

Потім нас повезли на корабель де набилося людей з кількох автобусів.

 

В принципі було цікаво подивитися на місто з води, красиві види осторовів, знову ж мости і порти. Але і цей “екскурсовод” в основному розказував який будинок яка зірка купила за скільки мільйонів. І плавали ми як у звіринці навколо тих зіркових будинків. Були там зірки яких ми знаємо типу Сталоне чи Джекі Чана з Мадоною. Але більшість були якісь зовсім нам невідомі імена зірок якихось бразильсько-мкесиканських серіалів, виконавців латино і інші чучмеки з Центральної і Південної Америк. А оскільки більшість екскурсантів говорили іспанською і мабуть були не зі штатів то вони всих знали, захоплено кричали “а-а-а-а” і клацали, клацали, клацали фотоапаратами. І трошки оце постійне дублювання усього сказаного англійською і іспанською задовбало. Краще б взагалі англійською не говорили нічого – цінності в наданій інформації просто не було майже.

 

Цікавим виявився Фішер Айленд – острів що не зв’язаний із великою землею дорогами. Дістатися туди можна лише водою чи повітрям. На острові є усе – школи, пошта, магазини, гольф та спрот-клуби, бари… Також там є пара великих багатоквартирних будинків у яких живуть зірки (пам’ятаю що згадували Джима Кері та Еді Мерфі). Ну і звісно не могли нам не сказати що найдешевша квартира коштує там 2 мільйони.

 

 

Як не дивно але найприємніші враження у нас залишилися від велопрогулянки Маямі Біч. Ми взяли напрокат велосипеди на станції і поїхали вздовж віденного пляжу (Маямі Біч поділено на три зони – Південний Пляж із звичайним житлом, Центральний Пляж з готелями і ресторанами і Південний Пляж із дорогими готелями і дорогим житлом). Зважаючи на несезон та вітряну погоду людей було мало, а види шикарні. Хвилі шалені…

Велосипеди ці були смішні – важелезні як трактор, сідло як крісло… Як і захочеш швидко поїхати то не зможеш Smile

 

Ну і цілому – якщо не були то побувати варто, але зупинятися в Маямі Біч, їсти чи витрачатися – ні. І в порівнянні з Канкуном, Гаваями чи навіть Лонг Біч Маямі програє не в останню чергу через місцевих бидланів працівників сфери обслуговування.

 

І так, багато в чому весь мій негатив пояснюється моїм поганим результатом пів-марафону, а шо робити. Ну і переліт капєц ващє… Я за свої гроші більше у Флориду не турист Smile

Продовження перших вражень про Майамі Біч

Душно.

Дебільна мода – у жінок чим більша дупа тим коротша спідниця, чоботи до колін, весь одяг в позолоті і бльостках. У чоловіків – штани нижче трусів (думав це буде смішно побачити вживу, насправді це виглядає неймовірно тупо), джинси заправлені у високі ботинки. Офіціантки в барах і ресторанах одягнені як повії, нафарбовані, ледь не хапають за руки щоб затягнути всередину.

Сотні скейтерів. Нагло їздять де хочуть не зважаючи на трафік. Взагалі більшість водіїв і пішоходів на правила руху звертають зовсім мало уваги.

Станції прокату велосипедів (платиш в автоматі, велосипед відмикається, замикаєш назад у будь-якій іншій станції) – пів години – $4, година – $5, 2 години – $10, 4 години  – $18.

Дофігіща бомжів – валяються попід стівнами, під пальмами. Причому настільки ледачі що навіть не просять гроші а ліниво помахують стаканами з під пива. Давай, типо, ділись.

Іспанської ледь не більше ніж англійської. В барах, магазинах, готелях часто починають говорити іспанською і переходять на англійську коли ти до них англійською. На всіх сценах вздовж дистанції пів-марафону співали іспінською.

У жіночих манекенів в магазинах гіганські цицьки з рожевими сосками. Виглядає неймовірно ржачно.

Пробіг я до речі не дуже добре – 1:33 з чимось. Зпишемо це на довгий переліт. акліматизацію, духоту і те що я не відновився після сіетльського пів-марафону.

Вода прохолодна, хвилі такі що укачує за пару хвилин. Взагалі нема запаху моря. Пісок жорсткий, ракушок нема. Люди самі по собі ходять і збирають сміття на березі.

Нещасні білки лазять по пальмах і схоже самі офігєвають з цього.

Взагалі враження що приїхав зі штатів в якусь біднішу країну. Усе понти з позолотою на фоні доволі бідного несмаку – позолота, показуха, понти і інша циганщина. Майже як у Криму, тільки з сервісом і чистіше.