Категорія: Подорожі

2013-07-14-Subaru Vancouver Triathlon

Завершили серію тріатлонів Subaru в Канаді (перший старт – 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon та 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon, ще кілька фото, другий – 2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon та 2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon, ще кілька фото). Там правда в серії ще буде страт у вересні, але ми його пропустимо – дуже далеко (це аж в Альберту пертися), та і дистанція там найдовша олімпійська. Краще якийсь місцевий старт зробимо.

Ну коротше виїхали в п’ятницю у Ванкувер, 3 години і ми там, знайшли готель, ще покружляли вулицями, знайшли парковку, поселилися. Так зарані виїхали просто через те що їхати довше. Воно звісно дорога коротша ніж до Вікторії, але весь час за кермом, в той час як попередні старти включали пароми у подорож на яких ми і відпочивали від керма.

 

В суботу поїхали в парк в якому був старт/фініш щоб роздивитися та забрати стартовий пакет. Заразом зрозуміли що пекло в день старту буде ще те. Проблема з довгими дистанціями в тому що найважче припадає на саму спеку, а робити ще раніше старт теж не вийде – занадто рано, та і холодно/темно ще може бути. Мій старт (70.3) був о 6:30, у Олени (олімпійська дистанція) через годину.

 

Мене як завжди відвідало передстартове хвилювання… Черга в туалет, одягаю в ній костюм, мажуся кремами (від сонця, від натирання), одягаю шапочку, окуляри, біжу на старт.

Олена десь загубилася, доводисть просити випадкових глядачів застібнути блискавку на спині. Мій новий дорогущий костюм має дуже розумний і зручний дизайн застібки на спині – зверху вниз, але мінус в тому самому застебнути його не реально.

 

Не знаю чи це був наймасовіший страрт з усих на яких я був, але те що на Half Iron Man було найбільше людей це точно. Старт з берега, я нагло проштовхався десь в другий-третій ряд, тож довелося горнути що є сили у воду щоб не затоптали.

А у воді таке мочилово почалося що словами не описати! Перші метрів 250-300 можна було реально пливсти як Тарзан – передні б несли на своїх спинах і ногах, задні б підштовжували.

 

Але найнесамовитіша засада була на першому повороті (ми пливли 2 кола у формі трикутника) – наскілька щільно людей набилося що можна було без перелішень лізти по головах.

Далі народ трошки розтягнувся – сильніші плавці відірвалися і потягли когось за собою, слабкіші хто з дуру ломонув зі старту почали відставати. Власне лише на останній третині першого кола вдалося нормально попливсти не ловлячи нори в ребра і писок, та руками по голові.

 

Ось і берег, вибігли, забігли назад у воду, попливли далі. Ось це вибігання страшенно збиває дихання і відновитися після нього дуже не легко. А на другому колі ще почалися хвилі, і хоча були вони не сильні, проте заважали ой як сильно – коли половина гребків пролітає у повітрі, а ішна гальмується водою ще на розгоні руки ні про яку швидкість вже можна не думати. При хвилях вихід один – гребти слабкіше, але махати руками частіше.

Засвітило сонце, і засвітило так що почало сліпити. Не надто вдало одягнені окуляри потихеньку пропускали воду (а вона з солона), і нарешті довелося зупинитися і на ходу їх підправляти.

Як би там не було ось вже і фініш плавання.

 

Цього разу зміг на диво зовсім не натерти шию, навчився мабуть мазатися і застібати костюм Smile До речі дані плавання з годинника – http://connect.garmin.com/activity/343052511. Загальний час плавання – 31:35 (1.9 км) не найкращий мій час, але близько до нього.

Після плавання нелегка пробіжечка по піску у транзитну зону (метрів 150-200). Костюм на половину знятий на бігу, зтягую з ніг, старанно обтирою ноги рушником від піску, одягаю шкарпетики, велотуфлі, шолом, біжу на велоетап. Час у транзитці – 3:28, абсолютно не поспішав, можна було швидше, але сенсу не було.

 

Велоетап найдивніший мабуть з усих що я бачив. Чотири кола, на кожному з них підйом непоганий такий і доволі тривалий, на зворотній дорозі такий же спуск. На деяких ділянках обганяти було заборонено (це піпєц!) і народ їхав як каченята одне за одним якщо не пощастило за кимось повільним опинитися.

Всю дистанцію як це не ганебно звучить я намагався триматися у групі з жінками які валили так що асфальт плавився. Маленькі, легенькі, проте в гору я від них відривався, потім на прямій вони мене удєлували, далі на повільних ділянках я їх наздоганяв, з гірки відривався (я важчий і маю з гірки перевагу), потім все повторювалося…

 

Проїхав непогано по відчуттям, собою задоволений. Дані з комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/343052524. Час велоетапу – 2:37:51 (90 км), враховуючи гірки не погано як для мене, але те як мене усі обганяли на прямій показує що мені треба накатувати кілометри на швидкість, може навіть інтервали почати робити на велосипеді.

Один учасник поїхав з велоетапу на швидкій – лежав на асфальті весь зелений в оточенні людей. Думаю серце схопило бо було це якраз на гірці в яку так нелегко їхати після плавання. Ще одного бачив на траві усього в подряпинах і крові – невдало летів з гірки. Проте живий і активний, йому там масаж робили, може судома схопила.

 

Якимось дивом фінішував я велоетап на самоті (до тих кіл що ми ними каталися з транзитної зони пару кілометрів ще їхати було), швиденько постягав усе з себе, козирьок на голову, номер на пояс і побіг.

Сонце вже палило несамовито і пункти з водою на трасі (кожні 2-3 км) були дуже доречні. На диво перші 3 км біглося легко і з задоволенням, я вже почав радіти… Але потім різко як обрубало – після однієї невеличкої гірки різко стало важко і вже легше до фінішу не ставало.

 

Дорога частково проходила парком, але більшість дистанції пролягало вздовж пляжу під сонцем та по противнющому дрібному гравію. Страшенно не люблю таке покриття, по ньому лише добре розслаблено бігати, а інакше воно як пісок висмоктує непомітно усі сили і ноги наче в’язнуть, хоча на вид тверда поверхня.

Усього було 2 кола, і я знову не витерпів і десь в районі 16-го кілометра пару хвилин пройшов пішки. Не можу пояснити чому так стається – наче ж не найважче навантаження, наче не швидко біжу, можу терпіти, але якось проконтролювати не можу – зупиняюся та йду.

 

З іншого боку ця зупинка дозволила мені зосередитися, переналаштуватися, бо до того всі думки були про “як же мені важко”, а після такого легкого відпочинку вдалося знову почати бігти і добігти в тому ж темпі до фінішу.

Десь на 7-му кілометрі зустрів Олену яка бігла у зворотньому напрямку. І бігла у велоперчатках, сказала їй так подобається Smile А вже десь на 9-му кілометрі я її обійшов. По ній видно було що дуже втомилося – коли для кожного кроку докладають скільки зусиль то вже очевидно що сили закінчуються. Коли обганяв порадив їй протися метрів 100 хоча б. Вона фінішувала за кілька хвилин, а мені ще більше 10 км залишалося до фінішу.

 

Але навіть найдовші страждання закінчуються колись і ось вже фініш на обрії. Я настільки виснажився що коли мене хтось обганяв на останніх метрах просто не відреагував.

Далі заспокоїтися, попити, сісти, попити, взяти медальку учасника, попити, піти в тінь, попити, …

Біговий етап – 1:33:31 (20 км), дані з комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/343052545. На диво непогано.

 

Новий годинник (Garmin Forerunner 910xt) показав себе дуже добре, я задоволений, хороше придбання.

Ось тут уся дистанція на одній сторінці – http://app.strava.com/activities/67306912 (страва не вміє розділяти види спорту).

 

Протокол змагань – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=105473, 70-й у загальному заліку, 10-й у своїй віковій групі. Результат Олени на цій сторінці – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=105471

 

А взагалі то я відчув що навиступався вже до несхочу, і треба взяти хорошу таку перерву у стартах, хоча б до вересня Smile

Ну а після фінішу ми помилися у душі на пляжі, так-сяк переодяглися і поїхали додому. По дорозі заїхали поїсти бургерів, і за якісь не повні 4 години нарешті витягли лапки дома. Велосипеди досі не зібрані в чохлас стоять Smile

 

На цьому все!

Ванкувер, враження

На цей момент ми кілька разів бували у цьому чудовому канадському місті. В цілому я можу сказати що воно мені більше подобається ніж не подобається, і я розумію чому його часто називають найкомфортнішим для проживання містом у світі.

imageКрасивий урбаністичний центр з висотками та вежами прекрасно виглядає на фоні океанського заливу та далеких височенних гір. Зелена природа навколо, спокійні усміхненні люди, переважно хороші дороги, усі блага цивілізації та соціалізм що гарантує доволі високий рівень проживання навіть найницішим громадянам – що ж тут може не подобатися?

Менше ніж у 3 годинах машиною від Сіетлу разом з проходженням прикордонників і ми там.

Вперше поїхали як туристи просто подивитися на Ванкувер та Канаду на початку 2009 року. Різницю було відчутно ще в посольстві Канади: візу зробили за пів дня, для тих хто забув якісь документи лежали бланки, ну коротше не складніше ніж в магазин сходити…

Сам кордон більше нагадує парк в якому стоять дві черги машин: в Канаду та в США. А між ними галявинка де гуляють люди, а по боках теж зони відпочинку куди їздять родинами робити барбекю.

Ну і власне проходження кордону полягає в тому що з машини даєш документи в будочку, відповідаєш на питання як на довго і для чого їдеш і прямуєш собі далі. Як черги великої нема то реально за 10 хвилин перейти кордон.

Вже в Канаді важко переключитися з миль на кілометри. Дороги видаються трошки вужчими. Крім того в самому місті нас постійно дратувало те що нема часто окремої смуги і світлофору для повороту наліво – натомість треба чекати у крайній лівій смузі докі всі зустрічні проїдуть, а потім на жовте спішити робити свій поворот. В США навіть на найменших дорогах часто є окремі смуги для поровота наліво (а іноді і направо), про світлофор вже не кажу.

Місто надзвичайно зелене, хвалений Київ навіть і в половину не такий зелений як Ванкувер. Тут навіть на дахах будинків та карнізах часто можна побачити висаджені дерева та кущі. Повітря чисте не зважаючи на інтенсивний рух транспортра. Міський транспорт теж добре розвинений – автобуси, тролейбуси, метро. Причому тролейбуси можуть їздити без електрики – раз бачили як водій вийшов, відчепився від проводів, об’їхав якусь пробку чи ремонт, причепився назад і поїхав далі.

На той час місто активно готувалося до зимових Олімпійських Ігор і розбудовувалося: високі башти готелів, дороги, парковки.

Повторюся що центр міста красивий і варто їхати щоб лише його подивитися. Це сучасне місто з сучасною архітектурою, але дуже гармонійне і спокійне. Людей навколо велечезний натовп, а враження таке що вулицями невеличкого сонного містечка ходиш.

От що ще відмінно від США так це перемішаність усих з усима. Наче центр міста, а тут тобі і бізнесмени, і офісні працівники, і туристи, і бомжі. О, бомжів тут багато і вони скрізь. Соціалізм же, напружуватися не треба – і погодують і вилікують… От вони і смердять собі на самих центральних вулицях. Причому сморід такий від них що ще не бачиш, а вже чуєш носом що десь метрів через 30 побачиш якесь тіло що спить на тротуарі поруч з табличкою “Подайте на бухло”. Оті бомжі реально найгірше що псує враження від міста.

Багато велосипедистів, але відсутні велодоріжки – скажені велосипедисти як божевільні носяться між машинами та смугами.

У місті багато красивих великих мостів з яких також відкриваються прекрасні види і на місто, і на воду під ними.

У місті є окремий квартал де переважно селеться митці та геї, але звісно найбільша кількість людей там це туристи – цікаво походити кафешками, позаглядати у майстерні та подивитися на митців що пафосно п’ють каву під веселковими прапорами.

У Ванкувері найбільша у Канаді китайська спільнота. Що цікаво це те що при кількості населення ледь не в половину міста вони тісняться на території що добре коли займає десяту частку площі міста (Чайнатаун). Іноді на вулиці ловиш себе на тому що навколо самі лише азіати – перехожі, водії, продавці та офіціанти… У порівнянні з нашою місциною де половина народу з Індії (і ми вже цього майже не помічаємо) це доволі різко вибиває з колії і часто губишся якщо звертати на оточуючих увагу.

Після Олімпіади місто помітно змінилося – стало більше хмарочосів, покращилися дороги та транспортні розв’язки, стало дорожче (принаймні у центрі), стало не так зручно (і дорожче) паркуватися. І взагалі враження таке що люди що приоїхали на Ігри так і залишилися у місті Smile

На Олімпіаду ми не могли не поїхати звісно ж, хоча ні на які змагання так і не потрапили. У центрі багато вулиць було відкрито лише для пішоходів, багато було виставок різних і продажів олімпійської атрибутики.

Наших спортсменів, тренерів і вболівальників було видно, вірніше чутно здалеку навіть у натовпі – матюки на повну гучніть, вираз обличчя наче тобі усі щось винні, ну як завжди коротше. А ще наші ледь не єдині які смердять цигарками.

От тому я “наших” і не люблю і завжди стараюся шифруватися і не показувати що я знаю російську.

На фото знаменитий паровий годинник:

Ціни на квитки були божевільні. Наприклад на фігурне катання найдешевші йшли по $150, але ясно що в день змагань їх в касах не було, а з рук продавали за $500.

Місця в готелях було викуплено ще до того як ті готелі було побудовано. Багато людей селилися в США і кожен день їздили туди-сюди через кордон – так можна було знайти якусь конуру по $100+ за ніч з людини.

Саме під час Ігор ми впереше скористалися метро яке тут називається SkyTrain. Одна поїздка – $2.50, квиток на день – $9. І хоча ми не бачили щоб хтось перевіряв усі слухняно купували квитки (зайти в метро можна просто через турнікет і квиток для цього не потрібен. А для тих у кого були квитки на змагання метро було офіційно безкоштовно.

Дорога, крім самого центру, проходить над землею і навіть з вагону можна насолоджуватися доволі непоганими видами міста та природи навколо.

Поступатися місцями тут не прийнято – як тобі треба то попросиш, ніхто за тебе вгадувати що ти стомився чи хворий не буде. Так само нікому не сподобається що ти привселюдно демонструєш що сильніший і витриваліший за того кому поступаєшся місцем. Ми спробували один раз дівчині з дитиною поступитися так вона ледь не відскочила від нас, відмовилася сісти і всю дорогу поглядала насторожено.

Наступного разу ми були у Ванкувері коли прийшов час продовжувати візи. Звісно можна було полетіти в Україну, але то така морока, а тут за 2 дні вже мали паспорти з візою (пару годин на подачу документів і вранці наступного дня забрали паспорти). Знову спрацювала магія слова Microsoft на співбесіді – більше нічого не питали Smile

Помітили що в Канаді дорожчий безин, тож не дивно що канадці великими траками іноді їздять через кордон щоб заправитися.

Того разу поїхали на пів-дня у парк Lighthouse Park – дуже раджу. Парк хоча і невеличкий, проте види живописні і запам’ятовуються – густий ліс, уривчастий скелястий берег, океан, знову ж таки далекі гори, парусники та інші човники, місто вдалині і маяк…

Там є де погуляти вузенькими стежками, можна добряче так втомитися. Та і дорога з Ванкувера прикольна – кількість смуг на трасі все зменьшується і зменьшується, ліс усе вище, усе ближче до дороги. Нарешті лишається одна смуга, навіть без узбічь, з’являються знаки “Обрежно – лосі” та “обрежно – медведі”.

Зворотнім шляхом ми поїхали не через Ванкувер, а якось дугою через маленькі містечка і надивилися таких видів до несхочу. Взагалі мені маленькі міста тут (в США і Канаді) подобаються – пару тисяч населення, але є великі магазини, є де поїсти в кафе, ресторані чи фастфуді, якість доріг така ж сама як і у великому місті (і така ж сама як і за містом).

Гуляючи по набережній міста ми помітили що деякі люди схоже живуть на своїх яхтах – там у них і квіти у вазах ростуть, і столики різні з креслами та парасольками, і велосипеди. Зустрічалися навіть двоповерхові з балконами та трубами каміну з яких йшов дим Smile

Такі види зі станцій метро за містом:

А ось таке можна побачити з першим місць першого вагону (потяги у них беспілотні в метро):

Ось це був олімпійський вогонь:

І “піксельна” касатка біля нього (все це набережна):

А тепер у мене закінчився текст і я просто вставлю кілька фотографій Smile

Ну пора і додому їхати, до побачення, Ванкувер!

2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon, ще кілька фото

В продовження поста 2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon просто кілька фотографій з інету.

На плаванні вжарив з усієї сили і показав покищо найкращий для себе час.

 

Велосипед дався важко і боровся з собою весь час.

 

Бігти зовсім не хотілося і знову ж таки терпіти довелося більше ніж задоволення отримувати.

 

Хоча були моменти коли починався нормальний біг і працював з посмішкою, нажаль таких було менше ніж хотілося б – далая взнаки втома з попереднього старту (2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon) і те що не відновився після нього повністю.

 

А для Олени ми знайшли лише ось ці 2 світлини.

Тут вона вже втомлена (видно з того що сидить “високо” розправивши спину).

 

Добігає з останніх сил (час на табло для 70.3):

 

А тут вже і я через недовго фінішую:

 

Наступний старт в серії вирішили пропустити – далеко занадто, та і дистанція коротка там (олімпійська найдовша), наступний наш старт в середині липня.

2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon

Продовжуємо серію канадських тріатлонів Subaru. Перший старт – 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon та ще кілька фото до нього – 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon, ще кілька фото.

Дорога та ж сама – 2 пороми, правда цього разу ми ледь не сіли не на той паром, але в останню мить схаменулися і ледь встигли на свій паром.

Знову цього разу робили 70.3 (Half Iron Man) – я, та олімпійську дистанцію Олена.

Вдалося поселитися буквально за 5 хвилин машиною від точки старту.

Погода цього разу була не просто тепла, але навіть сонце припікало.

Отже в суботу забрали стартові пакети (номер біговий, на байк і на каску, шапочку для плавання). Що добре в цих триатлонах до усього іншого ще й видають не футболки, а доволі непогані кофти від K-Swiss. Минулого разу мені навіть видали вітрівку.

Ще хочу відзначити що дуже багато людей виступає в національних кольорах Канади (червоно-біла форма з прізвищем людини та кленовим листом), мінімум третина таких була. Минулого разу теж звернув на це увагу, але забув написати. В США я такого не бачив, тут взагалі форму іменну лише у поодиноких випадках можна побачити.

По рівню учасників цей триатлон був явно сильнішим, та і людей було більше мінімум вдвічі. Велосипеди у транзитці вражали уяву і викликали бажання витратити кілька тисяч негайно на щось подібне.

Отже старт в 6:45, вода не холодна, стартова лінія широко розтягнулася. Мені навіть за все плавання жодного разу не прилетіло ні рукою ні ногою. В цей раз я приблизно третину дистанції спромігся драфтити (пливти у бульбашках учасника попереду) і тому зробив плавання за дуже хороший для себе час – 31:00. Взагалі плавання було “туди і назад”, доволі нудне. Але сонце, чисте небо, прозора вода і відсутність колотнечі покращили враження.

Нове цього разу було те що я одяг компресійні гольфи під вет-с’ют. Виявилося що непогано все працює – на плаванні не відчував гольфи, а у транзитці не витрачав на них час.

Далі бігом у транзитку, спокійно і без суєти зняв костюм, увімкнув комп’ютер, натяг шкарпетки, велотуфлі, надів каску і побіг на велоетап. Усього перша транзитка – 2:24.

А ось велоетап пройшов дуже важко. Буквально 20 км і вже педалюю з явним зусиллям. Наче і гірок якихось особливих не було, але… І це при тому що інші люди я чув казали як добре їм пройшов велоетап. Скоріше за все думаю далося взнаки те що я не відновився повністю від попереднього старту… Хоча наче пройшло 3 тижні. Ну знаю. Ось тут дані з комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/329544615, 2 кола. Велоетап був коротший ніж стандартний (90 км) – усього 86 кілометрів. Результат – 2:40:19.

Всю дорогу намагався триматися за кимось, але попадалися лише такі демони що після 5-6 км вони просто їхали від мене як від стоячого. Особливо вражали деякі жінки. Причому я то крутив як виходило, а були явно досвідчені у велоспорті люди які на кількох останніх кілометрах вмикали швидкість і улітали вперед.

Коротше це ще один раз показує що біг, як багато його не тренуй, у вело не конвертується. Треба, треба кататися більше.

Останні кілометри 3 доїхав вже з останніх сил. все ж таки це все ще довга для мене дистанція занадто – не вистачає ні сил ні досвіду щоб їх розподілити.

Далі бігом в транзитку, знову неспішно повісив вел, увімкнув годинник, знів каску, перевзувся… А годинник зараза така досі ловить сигнал. Точно як минулого разу. Далі я побіг, а оскільки дорога була лісом то через високі дерева сигнал почав ловитися лише на сьомому кілометрі. Ну коротше нарешті не пожлобився і замовив собі сьогодні Forerunner 910xt, сподіваюся наступного разу вже з ним відгук буде.

Біглося спочатку непогано, але я спеціально не летів. На третьому кілометрі догнав Олену (її плавання стартувало через 45 хвилин після мого). От десь на тому ж кілометрі нарешті ноги почали відчувати що біжу, а не переставляю занімілі цурупалки. Десь до 5 кілометра терпів, потім вдалося трошки додати, і десь до 11 кілометра тримав відносно високий темп. А потім почалося “шось мені все хуже і хуже”. На 14 км взагалі зупинився і пройшов метрів 500. Потім побіг далі і зміг витримати темп вже до фінішу.

UPD 2013/06/19: Забув написати результат бігу – 1:36:51, загальний результат – 4:52:00, 7-й у своїй віковій групі (для порівняння на попередньому старті я був 3-м з результатом гіршим на 4 хвилини).

І знову ж таки в цей раз спробував більш-менш регулярно їсти (гелі) та пити. В результаті хоча на початку бігу і почало боліти в боку, проте вчасне ковтання гелів допомогло і це не стало проблемою. Данні з бігового комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/329540816.

Мій результат – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=104893.

Результат Олени – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=104891.

Згодом як завжди більше фото коли інші повикладають їх Smile

2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon, ще кілька фото

В доповнення до 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon ще кілька фото майже без коментарів. Знайдено в різних альбомах в інтернетах.

 

Дуже красивий дерев’яний міст висотою більший за 9-поверхівку. Внизу річка з островом та ліс.

 

Новий вет-с’ют – сидить добре, але окуляри протікали Sad smile Також зверність увагу на неправильно надітий чип на нозі (закрито темною смужкою) – правильно було б одягнути його під костюм.

 

Олена готується до старту. Оці косички вона проносила пару днів, а потім як розплутала та вийшла зачіска “скажена кульбабка”. До вечора волосся ледь вляглося.

 

Перший раз у аеро-шоломі – сподобалося. Хоча тепло в ньому, проте в цей раз навіть добре було через холод і дощ.

 

Олена в цей раз зовсім повільно щось зробила свою дистанцію (на годиннику не її час, то для 70.3). Проте її вибачає те що вона 2 тижні хворіла перед тим, отримала массу задоволення і взагалі може долати такі дистанції навіть не роблячі зупинок Smile

 

А тут вже я. Коли побачив час то дуже зрадів – біг зовсім розслаблено, очикував що десь 5:05-5:10 буде. Проте велоетап був коротший на 2 км, може це і допомогло вибігти з 5 годин.

 

Начебто все.

Про стан справ в “Стратегії” на весну 2013

Усе далі сказане можна вважати чутками і суб’єктивною думкою…

“Стратегія” це інститут в якому я вчився, а після випуску і працював кілька років. Повна назва Обласний Комунальний Вищий Навчальний Заклад Інститут Підприємництва “Стратегія”. Так, він державний, дуже маленьки, і при цьому кришується не міністреством освіти а обладміністрацією наскільки я розумію.

 

Свого часу інститут було створено на базі центру підвищення кваліфікації. Спочатку ВУЗ випускав: економістів, економічних кібернетиків (ще одна лже-наука) та менеджерів. Потім все це розрослося додатково до бухгалтерів, варіацій менеджерів та програмістів. З часом з’явилося і заочне відділення і таким чином студентів душ 600-800 постійно було в стінах закладу.

Коротше не буду довго розписувати славну історію інституту та свою причетність до неї… Несподіванкою для мене стала новина про те що хтось там щось не пройшов якусь акредитацію чи щось таке і кількість заочників скоротилася. Як мені пояснили це взагалі по Україні зараз така ідея впроваджується щоб викорчувати усе заочне навчання (і правильно як на мене, краще б зразу дипломи продавали – суть та ж сама). Ну добре, але тут дізнаюсь і інші малоприємні подробиці – студентів стало дуже мало, замість 30 людей у групі щось по 15, а в деяких і того менше.

Викладачі, виявляється, працюють на частину ставки, деякі навіть на 0.2 ставки. До того ж первні політичні ігри призвели до того що люди які вміли і любили працювати зі студентами пішли з ВУЗу з різних причин.

Тут треба розуміти що у маленькому навчальному закладі, який ще й до того ж розташований у маленькому місті, не так вже й багато чим можна привабити людей з науковими ступенями та званнями. Ну можна там когось зробити ректором, проректором, завкафедрою, а далі все, козирі закінчилися.

Вихід в таких випадках полягає в тому що усе викладання то роботу зі студентами ведуть “місцеві”, а для відповідності нормам і проходження атестації на кафедри записують докторів і професорів з великих ВУЗів. Ті собі спокійно якусь частину ставки отримують, час від часу підписують документи які їм привозять і реальним викладанням не займаються.

Ну от в Стратегії якимось чином утворилося два непримеримі табори. Залишимо в стороні питання як вони утворилися і в чому причина конфлікту. Але в результаті потоку скарг у вищестоящі органи від одного з угрупувань так і сталося що частина кадрів вимушена була піти.

В результаті сталося так що набором студентів займатися було нікому, та здається і зараз це нікому не цікаво, спеціалістів з деяких дисциплін не залишилося. Я був в інституті під час останної подорожі в Україну (на фото зуструч випускників яку до речі теж не ВУЗ організував як це було усі роки до цього) і враження було не найкраще. Порожні коридори, порожні аудиторії, навіть комп’ютерні класи стоять порожні. Таке враження що зомбіпокаліпсис локальний стався.

Дуже сумно було бачити це все та чути про гризню і розборки за пиріг розмір якого тане на очах. Такими темпами інститут без студентів залишиться через пару років. Та і взагалі паціент скоріше мертвий ніж живий.

До чого це я? Та так, поскаржитися.

 

Чи можна якось виправити ситуація. При бажанні нічого неможливого нема. Наприклад такі кроки:

  • Призначити добровольців на окремі задачі (наприклад “набір 2013”, або “введення нової спеціальності до 2014”) під власну відповідальність. Вийшло – ось тобі нагорода, не вийшло – до побачення. Розумію що можливості держустанови з покарання та нагородження доволі обмежені, але було б бажання можна буде щось придумати.
  • Запрошувати випускників та колишніх працівників читати лекції. Не обов’язково це мають бути якісь супер складні теми, можна просто теми з курсу. Це піде на користь як студентам (почути щось від людини з практичним досвідом), так і викладачам які гниють без практики. До того ж випускникам (звісно далеко не кожен приїде) буде неймовірно приємно і у них буде підтримуватися інтерес до інституту та бажання допомагати йому.
  • Примусити командно тих викладачів у яких є хист, клепка, звання, ступінь, або будь-яка комбінація цих артефактів активно приймати участь в науковій роботі – невпинний шквал статей, конференцій та заходів (в тому числі на базі Стратегії). По собі знаю як легко там сидіти і монотонно нічого не робити, а зараз взагалі коли нікому нічого не цікаво так і заквакають деякі скоро. Керівництву ж треба від міста та області вибивати фінансування під все це (керівництво власне мало для чого більше і потрібно).
  • Забути всі плани про відкриття спеціальностей “соціальний працівник” та “дизайн” як небезпечну для суспільства маячню, а натомість подумати про відкриття спеціальності пов’язаної з англійською (щось типу “перекладач”). Тут як на мене будь-кому очевидно що 1) дизайну в Україні нема і не було, а тому всі ці дизайнерські спеціальності це самовтішання недолугих мрійників, та 2) соціальному працівникові щоб сидіти в собєсі чи ще де на мінімальну зарплатню не треба вчитися 5 років. А от попит на англійську в Україні шаленний, варто лише за межі міста виїхати, і буде лише зростати. Та і кадри є щоб випускати спеціальність.

За фото велика дяка Міріку.

2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon

Якийсь час тому (на початку року майже) ми купили собі “квитки” на участь в серії тріатлонів в Канаді під загальною назвою Subaru Triathlon. Такий сезонний квиток є доволі вигідним тому що його ціна виправдовує себе вже якщо взяти участь в 2 стартах, а їх у серії 5. Просто для інформації: один старт в серії коштує $200 для Half Iron Man дистанції.

Сам старт проходив на живописному озері Шоніган що на північ від неймовірно красивого канадського міста Вікторія (ось тут можна теж трохи світлин міста побачити).

Дорога почалася о 9 ранку: спочатку на один паром (Едмондс-Кінгстог), потім ще півтори години машиною до Порт Анджелеса і паром на Вікторію. Ціна першого парому в районі $20 за двох, за другий вже більше $80 треба викласти.

Старт був у 40 хвилинах машиною від нашого готелю. Отже в суботу поїхали отримали стартові пакети (номер на велосипед, шолом, біговий номер та шапочку для плавання, вітровку/кофту). Тут же сказали що паркуватися біля старту не можна буде і треба буде їхати сюди ж і сідати в автобус. Виявилося потім що частина народу спокійно на це забила і паркувалися прямо біля старту :(

Ну а ми встали в 5 ранку, одяглися і поїхали на парковку в сусідньому до старту містечку. Велосипеди вже були там – залишити їх треба було на ніч в транзитній зоні.

Приїхали, йде дощ. Мій старт в 8 ранку, вже стартонули діти на супер-спринті. Поки розклав речі, натягнув костюм вже і час йти у воду. У воді несподівано холодно (хто б міг подумати – дощ, сонця нема, густий ліс навколо і глибоке озеро). Людей на 70.3 дистанцію небагато, проте на старті став з самого краю щоб поменьше штовхатися. І все одно пару разів рукою в писок зловив.

Помилка №1: забув помазати шию маззю від натирання і в результаті червоний опік який пече вже третій день.

Стартонули, як завжди якісь неадеквати горнуть в усі боки, аби не прямо до наступного буйка (а вони мабуть те саме про мене думають). Дуже швидко почав, на третині першого кола зрозумів що до кінця так не потягну, трохи скинув і почав шукати за ким пристроїтися. Знову як назло усі за ким намагався пливсти виверталися як вужі і кожні кілька гребків кидалися то вліво то вправо.

Нарешті знайшов за ким пливсти (а в бульбашках легше це робити) і трошки підняв темп який і протримав до фінішу. Час 31:29, 21й результат включно з тими хто робив естафету (це коли кожен вид робить окрема людина). Непогано.

Взагалі план був уважно прислухатися до себе, не валити з усієї дурі і подивитися наскільки я готовий. Основні зусилля докладав на велоетапі.

Помилка №2: побоявся що чіп не влізе під новий гідрокостюм і одягнув його на ногу нижче.

Отже в транзитній зоні увімкнув велокомп’ютер, зняв чіп, зтягнув костюм, неспішно одягнув гетри, шкарпетки, велотуфлі, шолом, узяв велосипед і побіг далі. Вже за кілька метрів до зони де треба сідати на велосипед згадав про чіп, кинув велосипед і побіг назад. Шукав-шукав, нарешті помітив що чіп липучкою причепився що гідрокостюма. Побіг назад.

Сам велоетап був у вигляді 4 кіл навколо озера. Перше коло було страшнувато летіти на спусках, тим більше що траса незнайома, але далі пішло якось легше. Вже на другому колі на трасі з’явилися учасники що долали олімпійську дистанцію, а потім і спрінтери.

Прикольно було порівнювати долання гірок: перше коло вилітаю на них навіть не встаючі з аеробарів, друге коло вже сідаю прямо щоб виїхати, третє коло – встаю на ноги, четверте коло – пнуся з останніх сил.

На останньому колі обігнав Олену яка їхала з посмішкою до вух. Ну і взагалі вона у нас стартує аби фінішувати, свій час навіть приблизно не знала і не цікавилася.

Було холодно, хмарно, йшов дощ. Пальці ніг замезли так що я їх взагалі не відчував, а коли пробував ними ворушити то вони починали пекти страшенно. Як не дивно ні руки ні голова не мезли.

Помилка №3: для прохолодної погоди треба одягати буті (захисне покриття) на велотуфлі.

Мій комп’ютер показав 86.6 км замість положених 90, організатори кажуть що було 88 км. Дані з мого велокомпю’тера – http://connect.garmin.com/activity/319075285.

У підсумку 26й результат – 2:36:50.

Забіг в транзитну зону, знову щось зробив не так – підбіг якийсь дядько і почав розказувати щось, потім сказав що треба застебнути шолом, зняти-повісити велосипед і зняти шолом. Так і зробив, перевзувся, схопив візор, біговий номер, гель і побіг.

На бігові вирішив взагалі не напружуватися і бігти як буде. Знову мій біговий годинник мене підвів – не встиг зловити супутники до початку бігу, а коли рухаєшся то цей процес у нього затягується на невизначений час. Цього разу зміг його увікнути лише на п’ятому кілометрі. Ще одна причина чому вирішив не рвати сильно.

Бігли весь час по гравію, після тренувань виключно на асфальті незвично, ноги в’язнуть. Траса проста: 8 км в одну сторону, розвертаємося і 10,5 км назад, потім ще раз розвертаємося і на фініш.

Майже кожен кілометр була точка харчування з водою, енергетичними напоями, гелями (а на велоетапі така точка була одна на коло на вершині найкрутішого підйому).

Так спокійно і біг потихеньку обходячи кількох людей (на той час на трасі вже лише півайронмени самі залишилися майже), останні пару кілометрів було важкувато, але таке цілком логічно очикувати Smile

І ось вже фініш і тут я бачу що вибігаю з 5 годин! Несподівано і приємно. Весь біг (21 км) вийшов 1:41:30, знову 26й результат. Дані з годинника – http://connect.garmin.com/activity/318917013.

А дощ все йде і йде… Прислухався до себе: важко, втомився, але ходити можу, не так як мій перший раз на цій дистанції де я ледь на ноги ставав після фінішу. Правда цього разу результат трошки гірший – 4:56:36, але ще буде час його покращити.

У загальному заліку я 21-й, несподівано 3-й у своїй віковій групі. Але ми навіть нагородження пропустили, тому медальку я свою не отримав.

Протоколи:

Висновок – форма наче якась є, треба працювати над вело і швидкістю взагалі.

Ну а після фінішу ми намагалися залізти з велосипедами у автобус який возив людей на парковку, а велосипеди туди не пускали. Отже я поїхав на велосипеді, розібрав його, вклав у машину, поїхав назад за Оленою, її вже там нема – пустили у автобус, обійшов увесь парк, поїхав назад, знайшов Олену, розібрав її велосипед, поїхалі у Вікоторію (40 хвилин), заїхали в чергу на паром, пішли проситися в готель помитися, помилися (вже 6 вечора, перший раз за день сухі), сіли на паром, через 1.5 години в США, через ще 1.5 години дорони ще однин паром, через 30 хвилин вже на материку, ще 30 хвилин дороги і ми вдома…

А як поспіють ще фотографії то обов’язково напишу, у нас не було як одне одного особливо фотографувати, то чесно кажучи ні сил ні бажання вже не було.

На відео я в першому ряду з самого правого краю:

2011-Chelan Man Triathlon

Це перенесений (і трошки переписаний) запис з мого старого блоґа.

Початок – 2010–Chelan Man півмарафон 1:37:44

Отже після змішаних вражень 2010 року (місцина та подія сподобалися, результат не надто) ми вирішили спробувати там же зробити тріатлон.

Отже цього разу я робив олімпійський триатлон. Це був другий раз коли я робив цю дистанцію, і результат щось сильно гірше. Загальний час 2:28:46, по етапах (плавання-транзитна зона 1-велосипед-транзитна зона 2-біг): 27:04-3:27-1:13:24-1:36-43:15.

Протокол змагань – http://www.buduracing.com/raceresults/20110716_607.pdf

Перша хвиля Half Iron Man:

Ось в таку красоту ми пливли:

Людина-амфібія вперше побачила дерева і інших людей:

Моя хвиля готується до старту:

А ось там і я десь пливу (в ближчий групі). Дальня група то хвиля що стартувала перед нами. Взагалі то було доволі людяно, не було часу щоб я плив взагалі сам. Весь час когось обпливаєш, уникаєш чиїхось рук-ніг і взагалі веселишся.

Ото я там рукою махаю з води. Взагалі вздовж берега пливсти напряжно – гребеш як дурний, а весь час наче на одному місці.

Ще одна штовханини на фініші – трошки повільніші пловці з попередньої хвилі та зовсім повільні з попередньо-попередньої. І всі несуться на запах крові фінішу.

Шось в цей раз якось невдало і довго випутувався з гідрокастюму, з’їв гель, натягнув взуття-шолом-рукавиці-окуляри і попер далі…

Якісь 38 км і я знову біжу в транзитну зону. Велосипедний етап доволі непростий, із противними затяжними гірками. А народ тут в плані велосипеда дуже сильний. У мене взагалі таке враження що в триатлоні тут виступають переважно велосипедисти. Постійно хтось обганяє, аж настрій псується…

Ну все, побігли…

І от на бігу я наздоганяю багатьох з тих хто мене обійшов на велоетапі.

А тут вже і фініш:

Втомився, але настрій супер! Все ж таки триатлон це дуже, неймовірно прикольно і класно. Наче і упираєся весь час, а враження таке що розважаєшся. Та і ніяк не відчуваєш що більше двох годин сплило.

І мій фотограф:

 

Наступного дня Олена приймала участь у “пробному” триатлоні. Це той же самий спрінт, але плавання на вдвічі коротшу дистанцію – 400 м замість 800.

Тут вона якби говорить нам “я їх всіх порву”:

Час заряджатися енергією. Це той самий енергетичний гель про який мене питали – висока концентрація калорій у формі в’язкого гелю. Можна їсти навіть під час бігу.

Оленина хвиля ломонулася вперед:

Знову красиві красоти.

Треба сказати що Олена показала перший результат на дистанції в своїй віковій групі. А це ж я свого часу вчив її плавати, отакий я молодець!

Ну проплила то непогано, а на велосипеді, і особливо бігу її таки наздогнали і перегнали. Якщо у мене найслабший вид це велосипед, то в ОЛени це біг однозначно.

Побігла переодягатися на велоетап:

Ковть-ковть напій, туфлі, рукавички, каску, окуляри, хватаємо велосипед і бігти:

В ногах ще повно сили:

Побачимося через 20 кілометрів!

Ось вже і фініш велоетапу видно.

Ай-я-яй, лапки підгибаються!

Здається тут вона думає “ а може ну його нафіг той біг?” (:

Ну понеслась, останнє зусилля. А там по дорозі вже і бігунів що біжать і від фініша і до фініша, і велосипедисти ще їздять, і машин ціла черга…

Вибігаємо на асфальт. ОМГ, там же в гірку!

Насправді вона посміхається з того що я поруч весь час бігав і намагався сфотографувати. А враховуючи що на мені був рюкзак, фотік, телефони, гаманці і різні батончики в кишенях це виглядало мабуть доволі кумедно.

Ну все, вже далеко.

А ось вже і назад через якийсь час:

Фініш! Медалька, водички, водички, водички, їсти!!!

Якось так:

І ось так:

Альбоми з фотографіями:

2013, квітень–подорож в Україну, короткий звіт

Короткі нотатки і враження про 2 тижні проведені в Україні.

Назбиравши днів на відпустку запланували подорож зарані і почали полювати за недорогими квитками. Ще 2 роки тому (правда було це в березні) ми купували квитки в обидва напрямки по $800 на людину, цього року дешевше $1200 так нічого знайти і не вдалося.

 

Переліт в Україну вийшов рекордно коротким. На першу дня знайомий підвіз нас в аеропорт, 10 годин і ми в Амстердамі. Там пройшли з одного термінала в інший, постояли в черзі 5 хвилин і ось вже сідаємо в літак у Київ і за кілька хвилин вже летимо, а через 2,5 години ми вже на місці. В Борисполі нас зустрічає знаймий якого я до того знав лише через фейсбук, завозить до себе додому, там ми приймаємо душ, їмо і їдемо на вокзал (Володимир, велика тобі дяка за це!).

На вокзалі купуємо 2 останні квитки на сьогодні до П’ятихаток і біжимо з валізами до свого вагону (до відправки 10 хвилин). Залізли, поїхали… Через години три я вибігаю на станції (здається Шевченко) в найближчий магазин і купую мікро-сімку для свого телефону. Нарешті дзвонимо батькам.

Ось вже в 12 ночі ми на місці де нас зустрічають машиною і менше ніж за 30 хвилин ми вдома. Душ, чай, балакати, спати…

 

Перші пару днів страшенна депресія, хочеться назад. Не відчуваю себе вдома, нічого рідного. Потім стає легше. Україна не змінилася суттєво за 2 роки ні на краще ні на гірше. Бориспіль став якщо не краще то хоча б логічіше, схожий на нормально спланований аеропорт.

В шоці від водіїв -  агресивні і недальновидні.

В повітрі дуже багато пилу, відчувається весь час – ніс страшенно забивається, одяг і взуття постійно брудні.

В Жовтих Водах тепло (+15-18), але одягнені всі як чукчі – штани, куртки, деякі навіть у шапках та шарфах. Я в своїх шортах і футболці дуже багато уваги привертав. Особливо шкода було дітей яких батьки закутували у якість кулі з одягу. Пару разів чув як дітки слізно казали побачивши мене – “мені теж жаркооо…”, а батьки їм на це – “тобі ніззя роздягатися, ти простудишся!”. Правда в Києві дуже багато людей вже було одягнено як і я – шоти, футболка, шльопанці.

 

Набігалися по місту за весь час несамовито: інститут, стадіон, родичі… В цілому нічого особливого Sad smile Коротше щось ніякої мотивації найближчим часом їхати.

Єдина світла пляма це спорт у ЖВ де небайдужі люди самі для себе організовують що можуть і взагалі дуже активно намагаються зацікавити інших.

Квартира вже не відчувається як наша, занадто довго нас там не було, занадто багато інших людей в ній жило.

Брат сильно змінився, спочатку думав що здається, але потім його друзі теж не один раз мені таке казали – спокійніший став, шукає стабільності, гульки вже не цікавлять так Smile

Спромігся пару разів побігати, раз навіть покатався на велосипеді. Але з поломаним розкладом та постійними застіллями не вдалося зробити нічого із запланованого.

 

Везли з собою три валізи, два рюкзаки та жменю баксів. На місці все роздали, ще й не на всих вистачило, назад ледь півтори валізи назбирали, в Києві добивали маленьку валізу українським шоколадом з д’юті-фрі (гидота ще та!). Наступного разу будемо везти лише гроші і запасні труси-шкарпетки, ну їх ті гостинці.

За пару днів до відльоту поїхали в Київ, там спробували зібрати кого можна на “вечірку”. Зупинилися у друзів-знайомих-колег-не знаю як правильніше Smile Дяка їм шалення. Посиділи попили пива компанією в непоганому пабі із дуже гучною живою музикою. Я вже був такий емоційно виснажений що реально довелося докладати зусилля щоб показувати якийсь інтерес до будь-чого і боюся це було помітно.

Києвські друзі живуть в зовсім іншому світі ІТ-працівників з подорожами та відрядженнями за кордон, із зарплатами в місяць які не кожна українська родина отримує за рік. Кожен якщо ще ні то хоча б думає про купівлю квартири, машини та дачі… В цілому крім оточення (яке в Києві не таке вже й погане) живуть як хороші спеціалісти “на заході”. Перетягти таких людей в США вже буде проблемно хоча б тому що в матеріальному плані багато вони від переїзду не виграють, таким вже цікаві проекти подавай Smile

 

Дорога назад це був суцільний дурдом і сюрреалізм. Почалося з того що після вечірки, коли я вже ліг спати, Олена випадково глянула пошту і побачила листа де нам повідомляли що наш літак перенесено з другої дня на шосту ранку (того ж дня!). Мене будять, викликаємо таксі, їдемо в Бориспіль. Летимо в Амстердам, там напівсонні повзаємо 5 годин і нарешті летимо в Мінеаполіс… Усю дорогу незручно, крутить ноги, сидіти вже не можу, спати не можу, кіно дивитися бажання нема, в ігри гратися не хочеться, ходити не хочу… Дуже важкий перельот.

Нарешті на місці, здається в обох простуда і температура. Проходимо паспортний контроль, забираємо і знову здаємо валізи (безпека така безпека), тиняємося, ліземо в літак. Остання порція польоту найважча. Наче спимо, але сон такий що лише втомлюєшся від нього. Сіли, вийшли, забрали валізи, пішли в таксті. Спимо по дорозі додому. Помічаємо як в обох страшенно розпухли ноги Sad smile Дома спимо, їмо, спимо, їмо…

 

Висновок – краще або заплатити зайві пару сотень але летіти з однією пересадкою, або робити нормальні зупинки (день) і нормально відпочивати між польотами.

В суботу спробував поплавати – відчуваю себе важким тюленем. Проплив щось близько 2 км і зловив двічі поспіль судорогу на тому ж м’язі ноги (досі болить). В неділю проїхав 80 км, здох, поїв і проспав з 11 ранку до 9 вечора, поїв, знову ліг спати. Олена десь так само.

В цілому відпустка вийшла доволі виснажливою і чесно кажучи разом з цим і так вже назбиралося багато причин щоб не сильно хотіти їхати в Україну знову у найближчі кілька років Sad smile

 

От так от коротенєчко. Більше компромату фото згодом.