В цілому в США з мобільним зв’язком так собі: дуже дорого, багато де нема покриття, але якщо не вибиратися за межі міст та не подорожувати особливо то наче і не так погано. Колись дуже давно я писав про те як воно тут з цінами (застаріла інформація – Про мобільний зв’язок в США), а також про яке рішення ми знайшли щоб не платити так багато – Про дешевий мобільний зв’язок в США.
Проте лишався один суттєвий недолік – відсутність мобільного зв’язку та інтернету за кордоном. І проблему цю більшістю людей вирішує купуючи так звану “SIM для подорожей” – це або дійсно SIM-карта, або програма яку треба встановити на смартфон, або навіть комбінація. І працює це так, що перед подорожжю клієнт вибирає країну, сервіс активується і з’являється як мобільний інтернет так і роумінг дзвінків.
Працює все це непогано і подібних сервісів дуже багато. Але мені от не подобалося, що треба морочитися з картками, вмикати та вимикати не забуваючи про це і в цілому не надто якось автоматизовано.
А тому коли хтось в одній з дискусій про роумінг згадав про сервіс Google Fi я витратив певний час щоб зрозуміти як воно працює і мені здалося цікавим. Спочатку замовив переведення номеру, але воно не спрацювало, а тому замовив SIM-карту (це безкоштовно) і через пару тижнів коли вона прийшла вже був на цьому сервісі.
Стосовно якості зв’язку та інтернету там де я живу ніякої різниці не помітив. Проте реклама каже про $35 на двох на місяць (для порівняння з нашими дешевими планами я платив до $20 і Олена фіксовані $35), але в реальності це далеко не так. У мене виходило від $50 (найменше) до майже $100 на місяць. Мобільний інтернет додає до ціни – після 3Гб виходить доволі дорого, але якщо перетнути 10Гб то далі вже безкоштовно (скоріш за все швидкість знизять). Плюс податки та ще якісь збори.
Але головне – як воно працює в роумінгу? Ми користувалися в Канаді та Новій Зеландії і працює іноді дуже добре. Власне при перетині кордону зв’язок та інтернет стає доступним у проміжку від кількох хвилин до години. Час від часу виникають проблеми коли не можна подзвонити чи прийняти дзвінок, але вони спорадичні і “самовиліковуються”.
В цілому сервіс можна радити – він не дорогий у порівнянні з іншими подібними і не вимагає ніяких додаткових дій.
Типовий вид в Новій Зеландії – дорога між неосяжними фермами
Нова Зеландія – одна з тих країн в яких я завжди хотів побувати, але до якої там ніколи і не наважився полетіти саме через тривалість перельоту. Але після того як втретє кваліфікувався на Чемпіонат Світу IronMan 70.3 саме у Новій Зеландії фактично примусив себе здійснити цю подорож.
Далі кілька не надто систематизованих вражень. Варто враховувати, що більшість часу ми провели не дуже далеко від міста Таупо та навколо нього – готувався до старту.
Переліт
Просто качечки на березі озера Таупо
Ось це є найскладнішою для мене частиною. Для нас переліт був у порівнянні не такий і складний: 2 години з Сіетла в Сан Франциско, а там 12 годин до Окланда. Для порівняння є прямий рейс з Нью Йорка який триває 19 годин, або багато хто з Європи летів через Париж-Катар-Окланд, а то і через Китай, що виходило більше 25 годин лише перельотів.
Я згадую ті роки коли ще літав в Україну (через Амстердам) і не на Боінгу, а на Еірбасі, і там були і сидіння зручніші, і їжа наче краще, і якось усе легше переносилося. Зараз же ні спати нормально, весь літак забитий людьми, якось дуже не комфортно.
Дороги та водіння
Знак “Я люблю Таупо” у центрі міста на березі озера
Так, руль з правої сторони, їхати треба по лівій стороні – це складно і втомлює. Особливо після тривалого перельоту. Найскладніше в цьому було на великих перехрестях повертати вліво – треба прямо аж дууууже далеко їхати спочатку вперед, що дуже незвично і здається, що можна аж виїхати за саме перехрестя. Але за пару днів звикаєш.
А от до чого так і не звикли – це поміняні місцями ручки поворотників та двірники. Так до останнього дня і вмикали поворотники. Ну і звісно ручка перемикання з незвичної сторони.
Самі дороги надзвичайно хороші – покриття без ям та навіть тріщин де б ми не їхали. Усюди яскрава розмітка. Але самі смуги трохи вужче ніж в США (за суб’єктивними відчуттями) та узбіччя дуже вузенькі, а часто повністю відсутні.
Машин на дорогах не багато навіть у найпруженіший час, лише в останній день у столиці бачили щось типу дорожнього корка, але нічого страшного теж насправді. І водії дуже хороші – ніхто не водить небезпечно чи відволікаючись, усі дотримуються обмежень (а це 100-110 км/г на трассах).
Ціни та якісь
Струмок гарячої, прямо паруючої води які є по всьому острові
Нова Зеландія принаймні в тій частині де ми були значно дешевша для проживання країна. Для порівняння якщо десь вдвох перекусити в США умовними тостами з яйцями, беконом та картоплею то це вийде легко більше ніж $35. В той же час в НЗ це буде щось близько $20. І при цьому ніяких податків (в штаті Вашингтон це буде +10%) і ніяких чайових (в США зараз вже і 15% вважається дуже мало).
Також я дивився на ціни машин – в НЗ дешевше. Умовна “середня” нова машина в США коштує на момент написання $48000, а в НЗ така обійдеться в $40000. Це через низькі податки та відсутність різних зборів. І тому на дорогах практично нема старих чи сильно потяганих машин – усе як в багатих районах хороших міст США.
Ціни на житло теж різняться в кращу сторону. Те що в США коштуватиме $5 мільйонів – скажімо це дім на 4-5 спалень з видом на ліс/озеро/океан у недорогому штаті, то ось таке саме в НЗ буде менше за $3 мільйони.
Коротше класна країна щоб жити в ній на американську зарплатню. І якщо серйозно можна розглядати НЗ як місце щоб жити на пенсії, аби не була вона в прямому сенсі на краю світу.
Пейзажі та природа
А це просто я виходю з плавання в озері Таупо
Весь час на північному острові (на південний ми так і не потрапили) було дивне відчуття наче ми в якомусь парку чи на полі для гольфу. По-перше, крім доріг на острові нема нічого плаского. Усе якісь пагорби, гірки, схили та інші нерівності. А, по-друге, увесь острів наче вкрито коротко підстриженою і щойно постеленою яскраво зеленою травою.
По дорозі з Окланда в Таупо, а це 3 години машиною, за межами цих міст ми по суті їхали через нескінчені ферми з вівцями, коровами та іноді полями на схилах. І усе дуже тихо і зелено. І тихі тут не лише люди, але і тварини – ніхто не мукає і не бекає, тиша просто неймовірна. Лише в лісах несамовито переспівуються птахи.
Хоча треба сказати, що такі пейзажі створено європейцями. Нову Зеландію колись вкривали джунглі особливої місцевої рослинності які майже остаточно зникли на сьогодні (лишилося менше 1%) і їх можна побачити лише в ботанічному саду чи зоопарку.
Також на острові дуже багато гейзерів які або розтікаються гарячими струмками. В нашому готелі скажімо були гарячі басейни саме з таких струмків. Або якщо гейзери доволі великі то на них генерується електрика. І також багато купалень чи просто незвичних видів.
Люди
Одна з місцин де можна походити між киплячими підземними джерелами
Люди в Новій Зеландії (звісно мова про місцевих) мені дуже сподобалися. Вони до тебе не лізуть взагалі поки до них не звернешся, а коли звернешся – дуже привітні і радо допомагають. І повторюся – тут усе дуже тихо. Ніхто не оре, не лається, усі якісь спокійні і врівноваженні.
Є певний акцент, але він не такий щоб геть щось не розуміти. У мене було за 10 днів може лише пару випадків коли довелося якесь слово перепитувати.
В цілому мені здалося, що це якраз люди серед яких мені найбільше подобається жити. Тобто ті, що відгукуються, але не нав’язуються.
На цьому поки завершу, як щось згадаю то або допишу тут, або зроблю новий пост.
Якісь потвори і чудовиська на стелі переплетені на площі на березі озера
Ще одна активність яку я завжди хотів спробувати, але не так сильно щоб воно мені постійно муляло. І ось Новий Рік видався хорошою нагодою – легше втовпитися, плюс є чим зайняти себе в цей день.
Ми вибрали двогодинний тур і це було правильне рішення – ми і накаталися достатньо, і при цьому втомилися не настільки сильно щоб зненавидіти цей вид діяльності вже за першої спроби.
Самі снігомобілі на яких ми каталися призначені для прокладених доріг (існують ще версії для бездоріжжя) і що мене найбільше вразило – рулювати практично не потрібно взагалі. Машина сама тримається прокладеної доріжки і насправді щоб спрямувати її кудись в іншому напрямку треба докласти чимало зусиль. Скоріше просто “підрулюєш”, але не добре накатаних доріжках за руль можна просто триматися.
Також я не очікував, що снігомобілі створюють хвилі по дорогі які збиваються в тверді бугри на яких потім стрибаєш як на пральній дошці. Насправді простіше їхати швидше ніж повільно і в цілому можна навіть порівняти в дечому як вони їздити верхи – треба одночасно бути і розслабленим, але і тримати певну позу.
Управління снігомобілем дуже просте – на одній ручці є важіль газу який майже практично натиснутий. Інша ручка має гальма (гальма блокують гусеницю), але ними жодного разу я не скористався. Власне як лише скидаєш газ то машина сповільнюється майже миттєво.
Для крутих поворотів можна допомагати машині перевалюючись на один край, але це теж не обов’язково і можна просто повільно повертати.
Мабуть найменш комфортна ситуація для новачків – це спуск з крутих гірок. Особливо в нашому випадку де з одного боку догори завжди круті уривища, а сам напрямок машини як я вже написав вище ти майже не контролюєш. Перші рази страшнувато і починаєш скидати газ, але не міняється нічого крім того, що тепер той же спуск долаєш повільніше. Тож згодом я став навпаки додавати газу.
За пів-години як ми почали їздити стало геть темно, але ліхтарі якими обладнані машини дозволяли бачити нормально.
В цілому сподобалося і таку активність я можу порадити. Але так щоб самому кудись знову їхати 2 години – то може і ні.
Розпочався новий сезон і на нього у мене заплановано кілька стартів IronMan де курортне (і надзвичайно дороге) місто Couer d’Alene було першим з них.
До самого міста від нас машиною їхати 5 годин, тож ми вирішили не витрачати час і нерви на перельоти і саме машиною і поїхати. Більшу частину дороги проїхали доволі швидко, лише по дорозі назад пару разів застрягали в пробках на 20-30 хвилин.
Вода настільки холодна що без теплої шапочки одразу заболіла голова
Скажу чесно – я не розумію чому це місто вважається курортним і що там взагалі можна робити крім як дивитися на озеро. По-перше, у ньому нічого крім озера того нема вартого уваги. По-друге, озеро навіть влітку настільки холодне, що плавати в ньому без спеціального костюму неможливо. І, по-третє, місто надзвичайно дороге. Якийсь готель меньше 3 зірок який будь-де коштуватиме не більше $70, а то і менше $50 за ніч тут обійдеться від $200 за ніч. А хороший готель так і всі $400+.
Зупинилися ми в такому “дешевому” готелі звідки до старту було хвилин 15 машиною. І це вже ми жили на самому краю міста, практично в індустріальній зоні.
Прямуємо до старту
Організація спочатку була так собі, але потім виправилися. Одразу ж після відкриття утворилася величезна черга атлетів які забирали стартові пакети. І навіть те що я отримав статус AWA (тобто увійшов в 2% найкращих за рейтингом IronMan) і мав би заходити на чек-ін без черги тут не працювало – вони просто про таке не чули.
І власне крім чек-іну, магазину та пари точок з ремонту/налаштування байків не було чого робити – ніяких інших брендів чи сервісів.
Вело-етап був переважно пласким і на переважно хорошій дорозі
Один додатковий невеликий мінус – усі парковки навколо платні. І хоча було не дорого, проте платити треба було встановивши програму на телефон, прив’язати до неї методи оплати. Коротше морока. До того ж кількість місць в розумній дистанції до старту була доволі обмежена і доводилося “полювати” на них.
Плюс – одна транзитна зона. Тобто в ній і велосипед, і бігове, і з неї ж виходимо з велосипедом. З одного боку простіше, а з іншого ціла купа речей біля велосипеду, більше ризик що щось буцнуть, замажуть, переплутають. Ну та обійшлося.
Види на дорозі особливо не мінялися – або доволі пустельна місцевість, або озеро
Пішов у озеро пробувати плавати… І мене шокувало наскільки холодна в ньому була вода. Холодна така що не лише одразу відібрало долоні та ступні, але і почала одразу боліти голова. Тому вже через 3 хвилини я зрозумів – плавати досить.
Звісно було оголошено, що гідрокостюми на старті обов’язкові. Я ще додатково одяг теплу шапочку і затички у вуха – це дуже допомогло. Хотів ще одягти спеціальні шкарпетки для плавання, але в останній момент вирішив цього не робити і це проблемою не стало.
Вело-етап – туди і назад
Старт був не за віковими групами, натомість люди самостійно вибирати коли стартувати і були організатори з табличками приблизного часу плавання. Я став у групі “32 хвилини і швидше”. Запускали по 4 людей кожні 5 секунд.
І ось на самому плавання несподівано почалася колотнеча. І не скінчилася вона аж до фінішу. Усі 2 км зіткнення зліва і з права, налітаю на повільніших, налітаю на тих хто різко поплив напереріз, б’ю то ногах попереду, налітають на мене, б’ють по ногах мене… І так усю дистанцію. Як правило таке навіть на більших стартах припиняється через 300-400 метрів, але не тут. Усю дорогу в одну сторону і назад був такий хаос і штурхання. Чесно кажучи трошки аж задовбало.
Плавання я зробив за 34:00, що повільніше ніж заплановано, але не катастрофа.
Спочатку біглося непогано
В транзитці зайняло якийсь час почистити ноги від піску, і наче робив все доволі швидко, але зайняло усе аж 3:23.
Скочив на вел і почав призвичаюватися. Вже за кілька хвилин ми були за межами міста і по гарної якості дорозі можна була нормально вкладатися. Треба сказати, що траса вело дійсно непогана і навіть можна на ній пробувати щось показати. На всю трасу можна виділити три гірки з яких дві не надто круті, але дуже довгі. І якщо розумно на них крутити то проблемою вони не мали б бути.
Траса бігу мала як пласкі ділянки так і гірки
Вело пройшло доволі не цікаво. Було надзвичайно яскраве сонце, але температура не надто висока, не перегрівався. Проте вже на половині дистанції почав відчувати біль у ногах і намагався не нашкодити собі так щоб не подолати біговий етап.
Що дивно навіть після 50 км я обганяв доволі повільних велосипедистів (і мене звісно обганяли дуже швидкі) – невже вони настільки відірвалися від мене на плавання? Скоріш за все не розрахували сили і скинули темп на вело.
По дорозі назад один з довгих спусків (він же затяжна гірка по дорозі туди) мав заборону на використання аеробарів (лежака) та не можна було обганяти. Це десь кілометрів 4-5. Доволі незвично і призвело до легкого скопичення велосипедистів де попереду їхав хтось хто постійно гальмував.
На бігові дуже рятувала крига на пунктах харчування
Приїхав до транзитки, зіскакую з вела, забув що у мене за сідлом висока пляшка – чіпляю її ногою і падаю. Але тут же піднімаюся і біжу далі, наче нічого не пошкодив. Потім перевірив – трошки обдер коліно і долоню, але навіть не до крові.
У підсумку вело за 2:40:24, треба їхати швидше, але ноги казали – ні, це десь близько до межі.
У транзитці знову кудись витратився час – 2:48, але тут хоча б шкарпетки одягав, це зрозуміло.
Бачу фініш попереду!
Біговий етап був дуже нерівний – частково по парку, потім нескінчені повороти у приватному секторі, потім довга нудна ділянка туди і назад обабіч траси. Два кола. Проте майже на всій дистанції були глядачі які підбадьорювали.
Пункти живлення з водою, Gatorade, гелями Maurten, Red Bull та іноді кригою були через кожні 2-3 км і це дуже допомагало. На кожному пункті я обливався водою і робив ковток Gatorade, а на трьох останніх вже брав Coca Cola заради кофеїну.
Проте крига була не на кожному пункті, а от вона допомагала найбільше – коли її висипаєш за пазуху то охолоджу і тане вона ще 2-3 км.
Фініш!
Там де було багато поворотів були і противні короткі гірки – хоча і не довгі, проте доволі круті.
І власне десь на другому колі я почав відчувати, що м’язи ніг напрацювалися. До того вдавалося тримати запланований темп, але після певної точки він почав падати і ставало все важче і важче його тримати на рівні. І це була саме проблема з ногами, а не загальне виснаження.
Після бігу ще деякий час хапали судоми в стегнах, боліли стопи та литки. І саме противне – все це тривало майже тиждень. Рятувався соком квашених огірків.
Як би там не було, а мати можливість приймати участь в подібному – це привілей і цим треба дорожити
Дивлячись назад я може міг трошечки швидше зробити плавання, міг зробити швидше вело, але тоді не зрозуміло чи пробіг би взагалі. А от пробігти швидше б не зміг.
В результаті біг за 1:40:28, якщо не найкращий мій біговий результат для цієї дистанції.
Підсумки:
Час – 5:01:04.
19й у віковій групі 45-49б 140й серед чоловіків, 162й у загальному заліку.
Вже кілька місяців у нас (вірніше у мене, бо у Олени є своя Volkswagen Golf GTI 2017) ця нова машина (раніше була Subaru Forester 2016) і я вже можу сказати кілька речей про неї.
Touring це тип комплектації моделі, в лінійці самий вищий, тобто в ній є все що теоретично можливе на Форестері.
Головна причина оновлення була… чесно кажучи особливої причини не було, але я думаю коли є можливість оновлювати модель яка подобається кожні 4-5 рокі то так і треба робити – усі дрібні та великі покращення, а машина вже знайома.
Я дуже задоволений оновленням, а далі перелічу те що подобається і трохи того, що не подобається. Але варто вкотре нагадати – я не знавець машин і дуже мало в них розумію. А тому мої оцінки дуже суб’єктивні і не мають відношення до того як ті хто розбирається в машинах їх оцінюють та порівнюють.
Отже з того чим дуже задоволений (у довільному порядку):
Колі як на картинці. Субару називають його “Весняна зелень лісу”, а я – “брудно-жаб’ячий”. Мені колір дуже подобається – він і не надто типовий і практичний.
Підігрів руля – ось цього дуже не вистачало у попередній машині. Комфорту додає неймовірно.
Більші та значно яскравіші протитуманні фари – у моделі 2016-го вони були дуже слабенькі, а тут прямо як друга пара фар.
Колеса більші на 1 дюйм – наче дрібниця, а сидиш вище і дорога відчувається більш рівною.
Двигун тихший, і це не моя суб’єктивна думка, а одна з тих змін яку самі Субару рекламують.
На даху вже одразу встановлені рейки та перекладини на них. Дрібниця, а зручно.
Кнопка старт/стоп – ключ тепер безконтактний і його достатньо просто мати в кишені.
На ручці дверей водія та пасажира є зона торкнувшись якої можна закрити чи відкрити машину якщо мати при собі ключ.
В багажнику є кнопка яка не лише закриває багажник, але і лочить машину. Зручно набрати в руки покупки, натиснути кнопку і знати, що воно усе само закриє та замкне.
Режим автоматичного перемикання дальнього/ближнього світла – коли машина визначає, що поблизу нікого нема то сама вмикає дальнє. А як тільки з’являються фари на зустріч, чи скажімо світлофор – перемикає на ближнє.
Шкіряний салон – це просто виглядає дуже добре і зелений колір машини приємно комбінується з вишнево-коричневою шкірою сидінь.
Система навігації тепер від TomTom – краще ніж було, але у порівнянні з тим, що є на смартфонах – дуже так собі.
Аудіо система та що і була – від Harman Cardon, мені дуже подобається звук, тут ще й баланс частот краще налаштували.
Машина може розпізнавати двох різних водіїв і відповідно ставити крісло та бокові дзеркала у положення налаштовані для водія.
Є система яка стежить за очима і починає панікувати (пікає противно) коли не дивишся на дорогу кілька секунд.
Ага, і ледь не головне – коли зупиняєшся то машина сама глушить двигун, а коли відпускаєш педаль тормозу то знову заводиться. Спочатку це було не звично, але при цьому на екрані показує скільки зараз і за весь час було зекономлено бензину. І на мій подив на світлофорах за кілька місяців я вже простояв майже 5 годи і заощадив пару літрів бензину. Тепер вже звик і не подобається коли інша машина не глохне коли на гальмах – я ж нікуди не їду, чому двигун працює?
Але не все на жаль ідеально, треба згадати і про не дуже хороше:
Перше – це вже згаданий Android Auto. Він наче і є, але користуватися ним іноді буває неможливо.
Мультимедійні функції було переписано, але через те, що розробку віддали в Індію і фактично написали все заново є купа дрібних проблем. Кілька прикладів:
Режиму тиші не існує взагалі. Тобто заводиш машину і починає волати радіо чи музика зі смартфона (та що було увімкнена раніше). Її звісно можна вимкнути, але заводиш наступного разу – знову те саме. Рішення – вибрати XMM радіо, канал 0… коротше типове “це не баг, а фіча”.
Є можливість дзвонити та приймати дзвінки, є навіть телефона книга та фаворити в контактах, але нема можливості щось додати в ті контакти та фаворити. От так от тупо просто не дописали фічу. Рятує лише те, що усі дзвінки як правило зараз роблять прямо з телефона.
Мені не дуже подобається як переробили отвори вентиляції для першого ряду (внутрішні) – в них тепер нема як регулювати напрямок чи силу. Тобто взагалі нічого регулювати не можна. Хоча там навіть є якась ручка на них, але вона не впливає на тік повітря взагалі ніяк.
Пройшло вже майже пів-року з того моменту як я почав працювати в Facebook і захотілося мені розказати деякі цікаві речі стосовно роботи тут. Вся ця інформація насправді доступна і багатьом відома, але комусь може буде і цікаво.
Потрапити у ФБ я пробував вже до того пару разів, але з різних причин не виходило. Цього разу коли вирішив полишити Tableau то ФБ знову став для мене одною з найголовніших контор в які я хотів потрапити. І цього разу мені вдалося.
Для мого рівня (в ФБ це називаєтья E5, а так це Senior) інтерв’ю складається з алгоритмічних задачок (тут все відносно просто), задач на дизайн (спроектувати якусь систему) – тут вже складніше і без досвіду важко, а також інтерв’ю на поведінку – питають про різні ситуації з професійного минолого, як вчинив в них, які висновки робив, як вчинив би зараз. І ось з “поведінкою” все складно – не зрозуміло як пройшло інтерв’ю бо інша сторона дивиться на наявність чи відсутність певних речей і вирішує чи підійде така людина під ті уявлення які вони мають.
Як би то не було – ось я в ФБ, їх офер виявився найбільш цікавим :) І починається все з буткампа (такої собі загальної підготовки). Тут треба сказати, що людей наймають за різними програмами і деякі одразу ідуть в конкретну команду на конкретне місце. Але у більшості випадків людей наймають просто в ФБ і далі відбувається підбір команди під себе. А буткамп проходять всі. Перші три тижні присвячені навчнню як працювати з кодом і де він знаходиться, як робити білди, як взагалі усіма внутрішніми інструментами користуватися. Також навчають деяким процесам і специфічним особливостям ФБ. Навіть є курси з C++, PHP, iOS, Android та іншого що може зацікавити. У підсумку – перші три тижні це перегляд відео та читання навчальних матеріалів.
Далі починається процес вибору команди. Працює це так. Кожен новачок вказує в своєму профілі, що його цікавить – мови, технології і таке інше. А команди з відкритими позиціями надсилають запрошення. Тобто умовно я вказую, що хочу C++, працювати над сервером, а не мобайлом, хочу писати бібліотеки і таке інше.
І ось надходять перші запрошення від команд. І їх дуже багато. Читаєш описи, зв’язуєшся з менеджерами, уточнюєш деталі. Потім обираєш команду з якою будеш “сидіти” тиждень чи більше. Тобі дають якісь цілком реальні задачі, відвідуєш мітинги і взагалі намагаєшся з’ясувати чи це те, що ти хочеш робити. Важливо тут те, що команда вже не може тобі відмовити – якщо дали запрошення і ти його прийняв то далі лише ти сам або погоджуєшся, або відмовляєшся і пробуєш іншу команду.
Радять попрацювати не менше ніж з 5 командами (тобто це мінімум ще місяць), але багато хто пробує і більше. Бували випадки коли люди більше 10 тижнів шукали собі команду. І хоча зобов’язань у тебе в цей час ніяких нема процес таки виснажливий – спробувати за короткий період щось зрозуміти про команду, їх процеси і код починає виснажувати і хочеться скоріш прийняти рішення.
Отже вибрав команду. Якщо місце все ще є (команда може пробувати на одну позицію багатьох кандидатів і перший хто погодиться і займе це місце) говориш, що нарешті вибрав і опиняєшся в команді.
Далі знову процес навчання деталям того, що робить і за що відповідальна команда (2-3 тижні як правило) і починаєш працювати з простих задач.
Через рік кожен може змінити команду без будь-яких узгоджень чи попереджень – бачиш відкриту позицію і кажеш, що займаєш її. Ну приблизно так. Нюанси є, але суть саме така.
І такий процес призводить до того, що практично на кожному місці знаходиться та людина яка саме тим і хоче займатися найбільше і саме тим і цікавиться. І усі працюють як не в себе, горнуть просто усіма чотирма кінцівками. Таких обсягів і швидкості роботи я ще не бачив ніде. Мінус – переробляти тут це нормально і звично і робить це практично кожен. Але про це може колись згодом.
Про першу дозу та деякі негативні моменти після того я писав ось тут – Перше щеплення від COVID-19. І ось через 3 тижні прийшов час робити друге щеплення.
Все так само просто – слот було вже зарані відомо, приїхали в Сіетл, запаркувалися на гіганській парковці стадіону на якому і роблять щеплення, пройшли без черги через контроль (перевіряють замовлення, сканери металу і таке інше). Далі за кілька хвилин вже садять до асистента який заносить дані в базу. Потім підходить лікар, робить укол і на цьому все.
Ще почекали рекомендовані 15 хвилин у спеціальній зоні щоб як будуть якісь негативні негайні наслідки то на них могли б відреагувати. Ніяких поганих ефектів не було.
А ось вночі того ж дня усе і почалося… Спочатку я відчув як заболіло місце уколу. Наче добряче хтось так вдарив з розмаху. Потім стало гірше – температура як при легкій застуді.
Вранці червоні очі, головний біль, невисока температура. Крутить суглоби, болять м’язи. Болить навіть шкіра коли сідаєш чи лягаєш. Важко навіть ходити, відчуття, що повністю знесилений. Їсти не хочеться, трошки нудить. Якщо сама хвороба проходить важче то мені навіть складно уявити як погано насправді було людям зі складною формою.
Рекомендації багато пити, що я і робив – теплий чай, розведені вітаміни, просто воду. Ще одна рекомендація – не одягатися та не кутатися. І хоча постійно морозило я її дотримувався і мабуть через те наступного дня вже все пройшло.
Полегшення я відчув вночі, а вранці встав взагалі без наслідків. Навіть ризикнув провести важке тренування – настільки добре себе почував. І хоча втомився швидше ніж мав би не було враження, що відходю після хвороби.
Так, я знаю, що так казати не правильно – COVID-19 є епідемією, а щеплення від вірусу SARS-COV-2. Але в пам’яті схоже усе те, що зараз відбувається лишиться саме як COVID-19.
Отже пару тижнів тому зробили ми перше з двох щеплень. Після того як в нашому штаті щеплення отримали літні люди, працівники медицина та інші люди у зоні високого ризику, а також після того як самих прививок стало достатньо виникла можливість записатися і у нас.
Власне ми ще не на черзі для своєї дози, але в багатьох місцях на момент написання є надлишок вакцин з різних причин – хтось відмовляється, десь замовили більше ніж треба, або вакцинація проводиться повільніше.
В нашому випадку місто Сієтл оголосило, що у них в наявності є 14 тисяч вакцин на які може записатися будь-хто. Ну ми власне на сайті і записалися – перший слот (дата та час) та другий (через місяць). Вибирати яку саме вакцину можливості нема – нам дісталася Moderna. І звісно все це безкоштовно.
Сама вакцинація проходить на стадіоні: волонтери керують парковкою (бо це сотні людей), розподіляють людей по чергах. Потім сідаєш за стіл до медсестри яка записує деякі дані і видає картку вакцинації. Підходить лікар і робить укол. Потім чекаєш 15 хвилин щоб переконатися, що нема побічних ефектів і йдеш собі. Ніяких довідок чи виписок не потрібно, усім вірять. Бо як набрешеш то лише собі нашкодиш.
Укол не те щоб надто болючий, але чутливий. Через пару годин розболілося плече так наче в нього добряче хтось кулаком засадив. Спалося проте нормально.
Наступного ранку я вийшов на пробіжку яка пройшла непогано (доволі повільний біг на протязі години), але вже після того за якусь годину напала сильна слабкість і я пішов спати.
Через 2 години сну ледь прокинувся і ще пару годин приходив до тями – в’ялість і слабкість. Але потім якось стало легше і на цьому власне негативні ефекти і закінчилися.
Навколо місця уколу іноді і досі виникає велика червона пляма, але що її спричиняє я так і не зрозумів бо зникає вона так само раптово через якийсь час.
У деяких людей саме друге щеплення викликає сильну реакцію – слабкість, температура, нудота. Тобто як наче легка простуда. Відпишуся стосовно ефекту згодом.
ДОУ, або вірніше dou.ua – сайт на якому спілкуються українські програмісти. Сайт переважно має популярними не технічні дискусії – життя в Україні та за кордоном, нескінченні баталії про те де і чому краще, як і які товари та послуги треба споживати та інші в прямому сенсі срачі. Але звісно і технічних статей вистачає. Проте коли теми як “Нища Європа” про те як важко жити в ЄС миттєво збирають тисячі коментарів, якісь технічні теми добре якщо набирають сотні.
Якийсь час тому зі мною зв’язалася представниця сайту і запропонувала викласти історію про те як потрапив у програмування та який у мене професійний досвід був. Проходило це в форматі коли я у вільній формі розповідав свою історію, а журналістка лише спрямовувала мене питаннями. Уся розмова в дві сесії зайняла приблизно 2.5 години.
Потім через пару тижнів мені дали почитати чорнетку. В ній я зробив деякі уточнення, але по суті міняти не було чого. Ну і ще через пару тижнів опублікували першу, а за тиждень і другу частину. Власне статті:
