< Попередня сторінка

Два безликі маргінали інформаційної доби п’ють в незатишній і холодній кав’ярні гидку на смак каву, в якій більше кон’яку ніж кави. Ковтають спиртову мішанину стримуючи гидливість і намагаються говорити у своє задоволення. Але помітно що кожному з них це погано вдається. Їм хочеться бути не тут. Вони не хочуть бути одягнені без смаку. Вони хочуть сонця, моря і смачної їжі. Туди де немає комп’ютерів і похмурих від усвідомлення власної крутості свиноподібних обличь. Туди де трава зеленіша, вода блакитніша і люди самі не чепляються до тебе, але відповідають коли ти до них звертаєшся.

– Як ти думаєш, що мені робити? У мене креатив так і пре, але ж я ніколи не писав і боюся що як вийде щось вдале то я почну самокопіюванням займатися.
– Та ні, ти пишеш, воно прикольно виходить… цікаво… Хай читають, коментують. У мене, коли маю вільний час, іноді виходить почитати.

На задньому плані раптом гучно скрикує музика, але її тут же придушують. Співрозмовники озираються і так і не зафіксувавши поглядів повертаються до бесіди.

– Для чого випускають червоні шкарпетки? Ти уявляєш собі – цілі велетенські фабрики, кілометри конвейєрів що видають лише червоні шкарпетки. – На обличчі високого і довговолосого застигла відраза, а у очах крізь окуляри з товстелезними скельцями світиться щире нерозуміння.
– Мабуть гопота є таки перспективним ринком. – Видно що другого, невисого і неохайно стриженого більше цікавить чому він сам ходить у шкіряній куртці і невизначеного фасону штанях. Він думає – чому я не можу одягатися яскраво? Чому я одягаюся так що сам у дзеркалі іноді себе не помічаю?
– Ось дивись, мля, пішов чувак. Футболка – молдавський Diesel тілесного кольору, з тих що продають прямо з асфальту. Закочені до коліна джинси. Китайські мокасіни та ЧЕРВОНІ шкарпетки.

В цей момент задня стіна кав’ярні падає назад. Причому падає як одне ціле, не розвалюючись на окремі цеглини. Стає зрозуміло що стіна є дерев’яною і барну стійку з барменом та пивними кранами на ній було намальовано.

А розмова не переривається. Тільки замість довговолосого блондина за столом сидить гарна чорноволоса дівчина у зеленій вечірній сукні.
– Я работала чіновніком… – говорить вона так, начебто закінчує раніше почату фразу. При цьому голова її сіпається і з лівого куточка рота повільно стікає слина.

Поруч зі столиком пробігає дворова собака з широким ошийником на шиї.
– У сабачкі ангіна, бєєєднєнькая. – продовжує дівчина, утираючись шторою що затуляє давно не мите вікно.

Потім вона помічає що її співрозмовник мертвий. Причому мертвий давно.
Дівчина озирається і пересідає за сусідній столик, де жваво обговорюють якусь проблему двоє підлітків, вже добряче на підпитку.

– … а от Расія переймається своїми ваєннимі… – бубонить один повісивши безсило кудлату голову над столом – …у мене зведений дядя служив в армії, так йего назначілі дірєктором фірми кагда он уйшол.

Дівчина влазить у розмову.
– А моя зведена сестра, вона красавіца, когда развалілся Союз підросла на цілий сантиметр.
Хлопці з зацікавленням дивляться на неї. Переглядаються і на обличчях у них проступає питання один до одного – снімаєм тьотку?
Першим бросається у знайомство наголо бритий розкачаний ПТУшнік.

– Мій зятьок трошки нєлєгал. Ну як нєлєгал, якшо так можна назвати контрабандіста. Так от, він на східній Україні знає всі обходниє путя…

Як не дивно дівчину ця тема зацікавила. Голос її грубішає і шкіра стає темнішою, але її ще в принципі можна впізнати.
– Шо, людей возе? – питає вона.

Перший підліток сидить в ямі біля столу і звідти сичить.
– Та нє, машини, автозапчасті…
– А сєстра знаєт? – питає качок, перехиляючись через стіл до ями.

І хоча сестра начебто була у дівчини, з ями лунає відповідь.
– Знає. Вона його вже ісправляла. Він це, коли в Германії служив, то бухгалтерієй займався.
– У мєня задумка… – вже в смерть п’яний лисий качок намагається встояти над столом.

Тут у дівчини в фіолетовій футболці і брудних кедах спрацьовує якийсь клапан в голові і вона рвучко підхоплюється і нахиляється до ями протягуючи туди руку.
– Константін – представляється вона – міліцейська собака.
– Частний прєдпрініматєль? – цікавиться чорний репродуктор з ями.
– Болєє сєр’йозная! – Юнак у фіолєтовій футболці, кедах та окулярах з тонкою сталевою оправою тримає в одній руці ноутбук, а другою помахує у повітрі як дирижер, візуалізуючи ритмічність своїх слів. – Надо занятса многовєкторним праграмміраванієм…
– Я Сі не знаю – жаліється накачана лиса і п’яна дівчина, ледь-ледь підтримуючи себе руками над столом і загрозливо хилитаючись над ним.
– Собрать команду профєсіоналов! – Очі у юнака палають, він закинув руку вгору і захоплено дивиться на неї – І задача с графікой шоб була і спецеффєктамі!

– Не вірю, вашу мать! – дикий крик із зони темряви страшенно лякає співрозмовників.

Собака з перебинтованою шиєю вискакує з ями і піджавши хвоста тікає за брудну кулісу.
Вмикається світло і до зали починає заходити гомірливий натовп глядачів, поступово заповнюючи собою м’які комфортні крісла.