Ну що ж, рік майже добіг кінця, лишилося відсвяткувати День Подяки, Чорну П’ятницю, Кібер-Понеділок, Різдво та Новий Рік. Тому мабуть вже можна підводити підсумки
Отже читають мене переважно з України, що не дивно. Дивно те що так багато людей зайшло в мій блог:
В середньому в місяць мене читає близько 1000 людей, що теж неочикувано багато. Я думав завжди що три десятка максимум має бути.
Переважно до мене потрапляють з пошукових сайтів. На другому місці мій старий блог що не діє вже майже півтора року (і це зайвий раз показує наскільки livejournal є більш масовим і популярним в exUSSR в порівнянні з будь-яким іншими блоґ-платформами), третім йде сайт рідного міста де я час від часу приймаю участь в срачах з приводу СРСР, США і Партії Ригонів.
Окремо статистика з пошуковиків, доволі очикувано:
Ось за такими пошуковими запитами переходять на мій блоґ. Як бачите деякі рядки можна об’єднати і “смішні картинки” вийдуть на перше місце.
Найпопулярніші сторінки в моєму блозі ось виявляється такі (як бачите головна сторінка має найбільшеий успіх ):
Відносно недалеко від нас (машиною за якісь пів-години можна дохати) знаходяться не лише виробничі потужності Боінга, але і виставковий центр якийсь ми колись відвідали. Там доволі цікаво і варто побувати.
Найцікавіше в екскурсії що водять по цехах і можна подивитися як збирають літаки.
Розказують багато цікавого. Наприклад те що перші 2 літаки з партії розбивають на спеціальних випробуваннях і навіть виламують їм крила щоб подивитися до якого кута їм припустимо відхилятися. Цікаво що сама лише фарба додає кілька сотень кілограм до ваги. Цікаво як вони придумали унікальний конвейєр на якому літаки повільно пересуваються, а робочі навішують на них все нові компоненти.
Власне 747 модель збирають вручну, для 777 придумали процес коли самі літаки повільно рухаються і на кожному етапі з ними працюють різні люди. А 787 придумали як збирати на одному місці і процес виробництва цієї моделі є найдешевшим (не дивлячись на те що літак є найдорожчим). Тоді, у 2008-му, нас сказали що замовлень на 747 та 777 моделі у них до 2019 року.
Внутрішня комплектація, кількість відсіків, ширина та якість сидінь залежить від замовника. Ну так само як і те в які кольори їх фарбують.
Фабрика більше схожа на велитенський ангар (найбільше у світі крите приміщення) в якому зустрічаються островки столів з комп’ютерами – то інженери та контроль якості. Для пересування по приміщенню використовуються велосипеди.
Навіть плакат на воротах звідки виїздять літаки є найбільшою в світі наклейкою. А фотографія на ній то маловідома німецька акторка яку сфотографував її друг. А потім Боінг купив у неї це фото за якісь божевільні гроші.
Боінг також володіє єдиною в США приватною швидкісною трасою (поруч із заводом). Потрібно їм це для того щоб у випадку необхідності аварійної посадки під час випробувань можна було легко перекрити рух і сісти на трасу.
Однозначно варто відвідати коли будете в цих краях
А фотографувати всередині цехів заборонено, тому усі картинки з виставкового центру.
Не надто відомий факт, але МС має власну чималу колекцію творів мистецтва – http://www.microsoft.com/about/artcollection/en/us/default.aspx. Переважно це сучасне мистецтво і більшість експонатів є просто класичним “чорті-шо”. Але серед кольорових плям, хаотично наліплених рейок та покручених шматків заліза зустрічаються справді хороші фотографії, картини та інсталяції.
Сьогодні ця колекція (близько 5000 екземплярів) розміщена просто в офісах компанії по всьому світу (180 будівель). Так, просто так в коридорах, кафешках і великих приміщеннях все ще і висить і працівники щодня ходять мимо іноді зовсім недешевих творів.
Що я про все це думаю? Ну мою колгоспну думку з приводу сучасного мистецтва приведено ось тут, а взагалі то особисто мені подобаються (в тому сенсі що я б дома таке мав) не більше 20% з усього що я бачив. Дійсно є такі красиві картини і фотографії, чи глечики якісь там біля яких аж зупиняєшся. Деякі просто розріджують сіру буденність кольорами та нерегулярними формами. А є таке що перша фраза реакції буде “шоета чорт вазьмі?!”.
В будівлі bing’а де я раніше прицював на деяких поверхах висіли дуже красиві фоторгафії в стилі National Geograpic – екзотичні місця та тварини. Там де я зараз працюю (Студія Е) мені дуже подобається ось цей триптих який висить просто на “проходній” (тобто можна зайти навіть не маючи пропуска).
Біля кожного твору прикручено табличку з детальною інформацією – автор, дати створення, назва, матеріали і щось про те що зображено і що автор намагався донести.
Ну ось власне і все що я хотів сказати
З інших новин – багато роботи, і схоже буде ще більше скоро. А за результатами голосування в нашому штаті узаконили гомосексуальні шлюби (вони і раніше були дозволені але називалися щось типу “партнерського союзу”) і вживання маріхуани. Причому маріхуана дозволена не лише в медичних цілях, але і просто так.
В цілому це стаття про те яких успіхів може досягти в тому числі в організації екстремальних змагань талановита, розумна, і аморальна як сам Стів Джобс людина. Але про все по порядку…
Екстремальні змагання, або по нашому біг з перешкодами, армійський тест, це спорт що швидко набирає популярність в усьому світі останні роки і скоро може почати відбирати прихильників у триатлона, біга та велоспорту. Ідея проста як двері – довга дистанція (5-20+ кілометрів) з перешкодами: ями з багнюкою, слизькі перекладини, сітки, круті гірки, підземні лази, вогонь, електричні розряди, льодяні вани і так далі. Особливість цього спорту що в ньому не змагаються за перше місце, а борються щоб просто закінчити дистанцію. При цьому самому пройти дистанцію часто неможливо і потрібна допомога інших учасників (наприклад щоб нести деревину, чи видертися на стіну).
На подібних змаганнях трапляються смерті, а переломи, серцеві напади та інші ушкодження взагалі трапляються гарантовано на кожному старті. Тому усі учасники підписують багатосторінкові форми де підтверджують що на все йдуть добровільно і ніяких претензій до організаторів не матимуть. А стартові внески наближаються за розмірами до триатлонів світового рівня.
Віл Дін, що з нуля побудував бізнес який приносить 70 мільйонів доларів прибутку на рік є відомою і найбільш ненавидимою особою.
Англієць, ще коли був студентом Гарварда прийняв участь у кількох марафонах і триатлонах і в нього тоді і виникла бізнес-ідея. Полягала вона в тому що ці види спорту дещо нудні, а учасникам можна було б запропонувати щось таке ж важке, але набагато більш цікаве.
Представлений бізнес-план забракували професори, але Дін таки почав бізнес у 2009 вклавши $8000 в рекламу на Facebook. Наступного року він вже мав 20 змагань в США в яких прийняли участь 41 тисяча людей, а в 2011 на 150 змаганнях по всьому світу стартували півтора мільйона учасників.
Це ще більш дивно враховуючи те що вийшов він на ринок (а почав з США не дарма – саме там усі гроші в спорті) де вже кілька років успішно проводилися подібні змагання.
Коли Дін працював над своїм дослідженням в університеті він дізнався про змагання яке вже більше 20 років у своєму маєтку проводить ексцентричний британський міліонер Біллі Вілсон. Ексцентричний тому що одягається у військову форму 19 сторіччя, називає себе Містер Миша і взагалі виглядає мультиплікаційно у свої майже 80 років.
Змагання називається Tough Guy (Крутий чувак) і по суті і є тим самим класичним армійським тестом.
Дін, який був тоді на 2-му курсі домовився з Вілсон про проведення “маркетингового дослідження”. Він усе фотографував, говорив з учасниками (чому вони приймають участь, що хотілося б покращити). Та ж саме він робив для організаторів подібного змагання в Німеччині – Strongman Run. З досліджень він виніс для себе те що учасники особливо цінують ті моменти коли мусять допомагати одне одному, а також хотіли б показати оточуючим що вони фінішували у такому складному випробуванні (футболки, кружки, наліпки на машини – нічого цього не було). Більше того – Дін отримав доступ до фінансових документів про те як і скільки коштували перепони, як усе будується і таке інше.
Коли прийшов час презентувати роботу Дін зробив дві майже ідентичні версії, різниця була в тому що в бізнес плані для Гарварда він пропонував розширювати бізнес, Вілснону ж (який і так був невисокої думки про студентів з бізнесу) запропонував нічого не міняти.
Кампанія в США почалася дуже брудно і агресивно, у світі спорту і джентльменського ставлення одне до одного так було не прийнято. Змагання назвали Tough Mudder (Крутий забрьоханець).
Одного дня під час Spartan Race (зараз №2 в цьому спорті) учасники побачили над собою літак з рекламою “Думаєш це важко? Спробуй Tough Mudder!”. У Facebook усім хто ставив лайк Spartan Race приходило повідомлення з текстом “Тобі подобається Гонка Спартанців, але давай будем чесними – це просто веселе і не важке змагання. Якщо шукаєш щось справді важке – спробуй Tough Mudder”. В повідомленні був код з яким можна було отримати знижку на стартовий внесок. В результаті Facebook мав втрутитися і пригрозити видалити сторінку якщо все це не припиниться. Тим не менш на перший же старт вдалося зібрати 4500 учасників (ще раз доводить що хороший менеджер потрібен у будь-якій справі).
Нове змагання пропонувало послуги татуювання та “екстремальні” зачіски на старті та фініші, проводилися конкурси на найкращий костюм і взагалі прибравши боротьбу за місця вдалося досягти того що усі відчували себе приблизно однаково рівними. Не дивлячись на всю неприглядність ведення бізнесу (а там набагато більше випадків) учасникам в даному випадку саме це і подобається – вони хочуть чогось суворого, жорсткого і агресивного. На саме цих змаганнях жінки складають 50% учасників.
Мабуть не дивно що після такого агресивного початку Дін зненавиділи інші учасники бізнесу і почалися суди.
Англійський міліонер справедливо вказав що у нього вкрали формат змагань, логотип і навіть кольори. І навіть в своїй рекламній кампанії Дін використовував відео і фото його змагань. На що Дін відповід що армійські перешкоди використовуються вже пару сотень років і на них ніхто не має ексклюзивного права, а щодо відео і фото то вони були у публічному доступі. В кінці кінців компанії домовилися таким чином що Дін виплачує Вілсону 750 тисяч що на той час вже було копійками для його бізнесу.
І тут же Дін подає в суд на Spartan Race говорячи про те що у нього (!) вкрали ідеї перешкод. Коли суд не задовольнив його претензії то він почав говорити про те що у тих Спартанців перешкоди будує невідомо хто, а у його компанії мільйони вкладені в дизайн. На його нещасть засновник Спартанців має діючу ліцензію будівельника за якою має право навіть будувати хмарочоси.
Інший прийом придуманий молодим бізнесменом полягав у тому щоб назначити змагання в той же день і в тому ж місці де і конкуренти. Після питання “що за фігня” Дін казав що він просто не знав що конкуренти там же і тоді ж проводять змагання і пропонував одні змагання зсунути трохи назад, а інші вперед. Звісно потім свої він зсунути забував і збирав більше учасників ніж ті хто постійно змінює дати.
Або дізнатися у конкурентів їх плани на майбутнє (ми ж усі в спорті джентльмени і робимо одну справу), зареєструвати свій страт раніше і примусити конкурента через суд відмінити свій старт.
В той же час на всі обвинувачення Дін відповідає в стилі “це без мене так придумали, я сам в шоці”. В той час коли інші компанії з ним завзято судилися він постійно переносячи дати слухань організував, наприклад, старт в Австралії де взяли участь 25 тисяч (!) учасників.
Отак от історія не спортсмена, а бізнесмена. Традиційно спортивні компанії та змагання очолюють колишні спортсмени і поведінка і відносини між собою у них відповідні – взаємоповага, віра на слово, спорт важливіше за бізнес. Дін же приніс щось нове, агресивне і аморальне, але народу подобається (по суті яка різниця як саме називається старт якщо його добре організовано і проводять вчасно).
Гарвард теж не в захваті від таких способів ведення бізнесу своїм випускником і навіть скликали комісію яка розглядала всю цю ситуацію. Висновок такий – Дін безумовно талановитий і успішний бізнесмен, але ми не хочемо щоб він був зразком для наших студентів. Тому вони вирішили ще поспостерігати що і як він робить і навіть говорять що можливий такий варіант коли його виключать з випускників Гарварду.
І трохи цифр:
Tough Mudder – річний прибуток $70 міліонів при стартових інвестиціях $20 тисяч
Spartan Race – річний прибуток $50 мільойнів при щорічних інвестиціях $10 мільйонів
На цьому вашому рафтінгу я був усього пару разів. Знаю деяких людей що є страшенними фанатами цієї справи, я ж… Ну скажімо так – процес мені подобається, але те що кудисить треба їхати, переодягатися, тягнути човни, трошки пливсти на човні і потім все у зворотньому порядку вбиває всю веселуху.
Перший раз поїхав на нього влітку 2008-го.
Є у нас тут річки в горах на яких можна весело поплавати. Мене кілька разів питали про складність. Нічого в цьому не розумію, але думаю що мінімально можлива. Кілька “ям”, трошки бризок, можливість поплавати. Ну та і ніхто ризикувати не буде везучи непойми яких людей на складні ділянки.
Другий раз їздили минулого літа з іншою командою. І я лише підтвердив свою думку що це весело, але забирає чорті скільки часу.
В одну сторону їхати 2.5-3 години. Потім підписали документи що не маємо претензій у випадку чого, сіли у шкільні автобуси, поїхали на старт, пройшли інструктаж і у воду.
Ну а взагалі то цей пост для мене це в першу чергу можливість опублікувати світлини з якимось текстом
Враховуючи те що більшість людей має дуже приблизне уявлення про те як курувати човном інструктор кожного з них учить устього трьом командам: гребем вперед, гребем назад, не гребем.
Течія несе човен і основна задача інструктора тримати його приблизно по центру річки.
Тобто в основному просто “пливемо”, іноді реагуємо на команди “праві гребуть вперед, ліві – назад”. Проте коли трапляються “ями” в які човен просто рушиться то доволі прикольно. Ще класно коли на човен налітає велика хвиля.
В один момент гребеш як положено, а через мить або підлітаєш так що до води не дістаєш, або усі руки у воді і ледь витягуєш те весло.
А, ще треба вміти синхронно грести
Взагалі то як хвилею перегне за бірт (ногами тримаєшся за спеціальні петлі) то піднятися без допомоги дуже нереально. А як випадеш то вже і не наздоженеш. Тим більше небезпечно випадати там де стрімка течія і багато каміння – переламає всі кістки і затянге на дно так що і кліпнути не встигнеш.
Я так розумію що на складних “маршрутах” уся команда має добре розуміти як керувати човном і кому що робити без особливих команд. Ну і каску треба носити. У нас там все просто і легко було, проте як починає кидати і крутити то страшнувато.
Звісно важко оцінити, але схоже буде грандіозним успіхом для компанії…
Отже за тиждень до початку офіційних продажів з’явилася можливість передзамовити пристрій чим я і скористався. І правильно зробив бо їх розпродали за день і ті хто замовляли піздніше вже муситимуть чекати 3 тижні.
В день продажу на 9 ранку вишикувалися черги біля магазинів Microsoft. А продається він виключно в магазинах Microsoft. Ті хто зробив це з ранку відстоявши 1-1.5 години вже мали пристрій на руках, ті ж хто став у чергу трохи згодом чекали по 3-4 години. До того ж в цей день (26 жовтеня) поступив у продаж Windows 8 і це лише збільшило чергу.
Вже по обіді на кампусі з’явилися люди з Surface в руках чим неодмінно викликали заздрість та збирали натовп навколо себе. Проте я мужньо тримався і не йшов дивитися що там та як, чекав на свій пристрій. Треба сказати що розробка та підготовка до випуску на ринок мала безпрецендентний для Microsoft рівень секретності, навіть журналістам показували або муляжі, або ж справжній пристрій тільки так щоб наввіть не торкалися до нього.
І от кінець робочого дня, спортклуб, нарешті дома… Ось вона лежить під дверима коробка. Заносимо в хату, відкриваємо – точно, всередині Surface та кришка-клавіатура.
Перше враження – яка тонюсінька механічна клавіатура! Потім розпечатуємо коробку. Олена пищить – яке все гарне і стильне
Проходимо через кілька екранів індивідуалізації, підключаємося до свого WiFi і починаємо тикати пальцями. Все подобається.
Ставлю Skype для Windows 8 RT і тут же отримуємо дзвінок від мами. Говоримо, якраз і перевіряємо фронтальну та задню камеру – все добре, звук чіткий, картинка соковита.
Ставимо кілька іграшок, Netflix, дивимося якийсь фільм, але кортить ще потикати пальцями… Олена грається у Cut the Rope, всьо, нема вже сил – на пів друга ночі, спимо… :)
Взагалі треба сказати що навіть працюючи з Windows 8 вже деякий час я тільки тут зрозумів для чого в ньому деякі речі зроблені саме так, і чесно кажучи враження таке що вісімку саме під Surface і робили.
Клавіатура дуже легко встрибує у спеціальний паз в корпусі і тримається на магнітах, так само легко знімається. Матеріал корпусу дуже приємний на дотик і шикарно виглядає. Взагалі з точки зору “матеріальної” частини пристрій просто ідеальний. Що стосується програмного забезпечення то є певні моменти які б можна було зробити ідеальнішими, але поки що нічого відверто невдалого не знайшли. Що би хотілося в першу чергу так це Office в стилі Metro, а то зараз він запускається на старому десктопі (який саме для Офіса і залишили). Проте нова версія набагато краще підходить для роботи з тач-скріном.
Я думав взяти цей дешевий пристрій на ARM процесорі, а потім як з’явиться версія на x86 то ще і її докупити. Але тепер бачу наскільки вдало все вийшло і думаю чи потрібна мені потужніша і дорожча версія взагалі. Може і правда трохи згодом візьсу ще один такий собі.
Словосполучення яке доволі широко використовується і має кілька, хоча і подібних, значень.
За легендною пішло від якогось закону початку ХХ-го сторіччя коли чоловіку дозволялося бити дружину дрючком чи лозиною не товщою за великий палець (thumb).
Значення у словосполучення такі:
щось робити або оцінювати приблизно, на глазок
емпіричне правило, на основі власного досвіду з приводу чогось
Коротше відкрив я для себе тут недавно ebay. Не те що я раніше про нього не знав, навіть купував на ньому деякі речі. Але ніколи не приймав участі в аукціонах.
І от подумав що треба ж спробувати і саме Зуни були тим полігоном. Тому що вони дуже мені подобаються для бігу. Ну а крім того треба запасатися про всяк випадок доки вони є бо вже не випускають їх :(
Як варіант заміни у майбутньому розглядав iPod Shuffle (нема екрану) або Nano (неможливе управління в сліпу та на бігу). Мінус і те що нема радіо, а воно дуже стає у нагоді коли займаєшся в залі і треба увімкнути звук з телевізора. Колись на диво висока якість звуку так і лишилася майже на рівні 10-річної давнини в той час як інші виробники вже давно за цим показником попереду. Але там ще й до того ж велетенський мінус у вигляді iTunes – можливо найгірша програма за всю історію. Гальмівна, жере ресурси, купа обмежень…
Ще один варіант був SunDisk Sansa Clip+, Sansa Clip Zip або SunDisk Sansa Fuze+. За конфігураціями ідеальні плеєри для бігу, але судячи з відгуків якість збірки не надто хороша і багато з них перестають працювати доволі швидко. До того ж є багато нарікань на складність навігації. Та і до того ж я не розумію для чого плеєру так багато кнопок і як їх натискати в сліпу. Ну і виходить що крім Zune варіантів то і нема :(
Ну от знайшов кілка пропозицій за 99 центів і почав торгуватися. Причому спочатку робив усе обережно і всі пропозиції що мені подобалися прогавив. А потім зробив типову помилку одночасно виставивши свою максимальну ціну на кілька плеєрів і таки кілька і виграв :)
Ну власне ціни вийшли від $15 до $30 за мою улюблену модель з 8 Гб пам’яті (на Амазоні $100+). Це буде для бігу мені. А велику на 120 Гб трошки більше ніж за $100 купив (на Амазоні $300+). Вона піде в машину як сховище усієї моєї колекції і час від часу буде синхронізуватися з колекцією на компі.
Ну а ота з татушкою то улюблена Оленина Zune HD з якою вона вже третій рік не розлучається.
Ну от, наче як одним постом і звітував, і срач спробував розвести ;) А вам є що сказати про музичні плеєри для активних видів діяльності?
Взагалі писати вона не любить хоча і є про що (спитайте, наприклад, про її нову роботу ). Тому додам трошки від себе.
Полсбо це таке малесеньке містечко на пів-острові Олімпія. Хоча там прохолодно і вітряно це певною мірою курортна зона. Звісно загоряти чи купатися там не вийде – холодно і пляжів нема, а от побродити лісом чи покататися на гірському велосипеді буде класно.
Туди ми добиралися через Сіетл – паром з центра міста ($20 в одно сторону, $13 назад). Пливе він дуже швидко, навіть і пів години не проходить. Потім зовсім недовго проїхати через острів Бейнбрідж і не надто швидкісіній дорозі до міста призначення.
Саме Полсбо невеличке так що можна його пролетіт машиною за пару хвилин як не знижувати швидкість.
У мене була думка зареєструватися на пів-марафон, але я ще відходив від марафону який пробіг усього тиждень тому і вирішив просто приєднатися до Олени після старту і пробігтися з нею скільки вийде. Вийшло усю дистанцію.
Знімав на бігу камерою Fujifilm FinePix XP10, тому більшість світлин розмазані. Проте з такою камерою класно бігати – вона повністю поміщується в руку.
Це був зовсім крихітний пробіг – усьго десь 500 учасників з яких пів-марафон бігли близько 400.
Погода весь час була переддощова і сонце навіть не виглядало. Я біг з рюкзаком, а Олена поступово знімала з себе вітровочну безрукавку, шапку, рукавички…
Так, в деякі гірки йшли. Але ціль була (для неї) просто добігти і не боятися таких дистанцій. З чим вона прекрасно впоралася.
). Тому додам трошки від себе.
