Federal Escape Triathlon 2011

Перше питання на яке я хочу відповісти це “якого фіга так часто?”. Та просто у нас тут літо доволі коротке, дощі не йдуть щодня лише 3 місяці, а вода в озерах холодна навіть літом. Тож хочеться теплу пору року використати максимально.

В принципі можна їздити на тріатлони хоч цілий рік в різні теплі Каліфорнії, але возити з собою велосипеди літаком це геморойно і дорого.

Тепер до триатлону. Як завжди я робив олімпійську дистанцію. І результат непоганий такий (http://accustatsportstiming.com/results3.asp?ei=98): 2:16:22 (22:58-2:21-1:08:55-1:06-41:03). Плавання в цей раз прада було 1400 замість 1500 метрів. Ну та це я зрозумів тут як вийшло таку і зробили на плавання дистанцію. Іноді було що всі 1600 плив.

Олена вперше вилетіла з велосипеда у кущі (всі подряпана і у синцях), пробила колеса, сама його замінила і фінішувальна страшенно задоволена: 1:47:42 (8:02-02:07-1:05:27-1:03-30:38). Ну і у неї плавання було щось типу 370 метрів замість стандартних 800.

А моє плавання зробили у два кола, з вибіганням з води і назад у воду. Дихалку збиває страшенно.

Вода темна, непрозора, у порівнянні з попередніми озерами де ми плавали і де видно камінці на дні тут було таке враження що у іржавчині пливеш. І люди як божевільні одне на одного натикаються постійно. Особливо мені “подобаються” новачки що спочатку горнуть як божевільні, а потім різко зупиняються і ти на них налітаєш і мусиш обпливати. Ну і на фініші етапу народ бачить що берег близько і теж починає прискорюватися.

І ось вже транзитна зона… Все ж таки треба якось присв’ятити час тому щоб якось швидше стягати гідрокостюм і стрибати у велошмотки. А то мої дві з половиною хвилини проти 60-90 секунд у інших виглядають зовсім позорно.

Ну а на велосипеді рятує лише витривалість натренована бігом. Особливо вбиває коли обганяють дядьки по 50 і більше років. А в триатлонах пишуть вік фломастером на нозі, тож завжди бачиш в якій віковій групі той хто перед тобою.

Мене так на велосипеді нормально обігнава дядько 65 років, я його потім на бігові ледь перегнав, капєц просто.

І ще треба мабуть починати вчитися їздити і бігати без шкарпеток. Практично всі так роблять на триатлоні наскільки я бачу. Часу стільки зекономити можна…

А, ну і головне, в список речей на тратлон ОБОВ’ЯЗКОВО вписати фотоапарат. А то цього разу забули, довелося телефоном фоткати (:

 

Альбом – https://skydrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&sc=photos&id=B21290194214A37D%211315#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%211315&sc=photos

А ЖЖ продовжує глючити

Я чесно намагаюся коментити, ніфіга, один з 5-6 коментів проходить… Намагаюся читати френдів – вида пів сторінки і заспокоюється. Разів 10 перевантажиш сторінку то може і побпчиш весь запис.

Коротше почитаю френдів колись згодом.

А шкода, хороший сервіс був.

Я втомився…

Хочу халви, пива і новий сезон Футурами велосипед! У вас є 24 години. Час пішов…

 

Насправді нічого не сталося. Просто сьогодні робили черговий тріатлон, дуже втомився. Збирався бездухавною рослиною провалятися залишок дня, але щойно подзвонив американський кореш який недавно купив будинок, запросив на поїсти бутербродів…

Як я працював в Luxoft’і

На той час як мене переманили в Києв я працював в Дніпропетровському ISD. І все там було непогано, платили добре, вся зарплатня біла. От тільки робота була нудна ну просто неймовірно. Головна причина – повільність та забюрократизованість процесів. Ну та не про це…

От якось дзвонять мені і кажуть що є тут у нас такий цікавий проект чи то “Куп” чи то “Куб” (з’ясувалося з часом що Skoop), типо пишемо інтернет-пошук і взагалі у нас добре, їхай до нас.

Ось така у нас була команда

Ну поїхав на співбесіду, оплачують же. А на той час це було доволі круто, не всі так робили. Покатали мене на таксі з офісу розробників у центральний офіс.

Коротше серйозні потсони у опен-спейсі шось сидять колбасять, якийсь американець у них там, повний agile і взагалі кльово.

На співбесіді не так щоб питали щось складне, в основному стандартні українські співбесідні питання про віртуальні деструктори. Також попросили лист на інгліші написати і показати як роблю TDD у Блокноті.

Потім з’ясувалося що це стартап інет-пошуку зі спеціалізацією в пошуку людей – інтереси, компанії, друзі, …

Усе майже писали самі, боролися з перформансом постійно, весело було. Зараз я сприймаю все це як дитячий садок, але тоді це виглядало круто, ідея здавалася робочою, архітектура правильною… Але то ж стартап! Головна ціль в таких випадках вразити інвесторів і продатися подорожче доки ніхто не розібрався що до чого. Це не в смислі що ми мухлювали, у нас все було класно. Але ніякого масштабування, балансування і інших речей передбачено не було.

Ось такий у нас був опен-спейс

Американці виявилися не простими, а динозаврами ІТ – участь в комітетах ASCII, директорування у відомих компаніях, дружба з відомими дядьками типу Граді Буча. Ще й книжки вони пишуть типу тієї що її обкладинка приведена.

Найбільше що мені сподобалося так це саме гнучка розробка – планування на тиждень, стендапи, максимальна ефективність. Я просто очам своїм не вірив як багато роботи ми встигали робити.

Ось так ми точили їжу в ресторанах

Luxoft же взагалі це така велика контора яка “здає напрокат” команди і люди працюють не те що над і близько не схожими проектами, але навіть в різних умовах. У нас, наприклад, був жирнючий інтернет, по два монітори, повністю відсутня документація і поштова переписка, щотижневе спілкування із замовником, пиво по п’ятницях і якась бігалка-стрілялка вечорами. В інших командах були зовсім інші порядки.

Гроші на той час платили налом. Виглядало це круто – приїздила бухгалтер з водієм, розкладала на столі стопки баксів так що весь стіл був ними зайнятий. А далі люди підходили по черзі, називали прізвище, отримували гроші і все на цьому, ніяких документів підписувати не треба, гуляй собі. На той час коли я вже майже точно знав що піду з компанії почали нас гнобити щоб ми усі ставали приватними підприємцями. Я, чувши не раз який геморой закриття того ПП, тягнув до останнього і таки уник цієї щасливої долі.

Ось так ми каталися на картах

Зворотня сторона це звісно як завжди – мінімільна офіційна зарплатня, мінімум відрахувань в пенсійний фонд, непрозора схема кар’єрного росту і росту з/п.

Хоча компанія навіть зробила нам з часом медичні страховки, але на той час в Україні вони були непотрібні тошки менше ніж повністю.

Ну іне обійшлося без приколів під час звільнення. Не хотіли видавати гроші завчасно, казали шщо тільки у вказану дату можна. Але це вже приколи бухгалтерії. Довелося поїздити туди-сюди (офіс де я працював був доволі далеко від центрального офісу), попідписувати і порозпечатувати документи, навіть візу вимагали показати. Але в кінці кінців таки видали гроші.

Підсумок такий: команда була супер, монсти і ман’яки (і чесно кажучи я дуже хотів би бачити більшість з них тут у нас, так що якщо хтось з них читає і вагається – не вагайтесь, зв’жіться зі мною плз), проект був супер, про контору взагалі мало шо маю сказати (: Треба дивитися на який проект йдете та які у них порядки там. Але в цілому незрівнянно краще ніж попередня робота.

Ось так я працював працю

В сумі я провів там майже рік, і за винятком останнього місяця це було дуже круто. А що поламалося? Ну історія типо така. Ті дядьки що почали проект знайшли директора який повинен був принести ще більші інвестиції бо він знав людей з грошима (здається навіть продали йому стартап). Той швиденько зафігачив офіс у штатах з адмінами, адвокатами, менеджерами і дізайнерами. При чому майже всі вони як на мене були непотрібіні. Потім він почав показувати проект інвесторам, і при цьому інтенсивно пропихував свою ідею з якою носився вже якийсь певний час. В результаті показавши комусь який у нас крутий пошуковики він вибив якісь гроші під розробку зовсім іншого продукту.

І от повертається наш менеджер зі штатів і з порога заявляє що все що у нас є ми викидаємо (так, абсолютно все) і починаємо писати на джаві якусь систему боротьби зі спамом. Це був капєц, ніхто нічого не розумів і деякий час навіть намагалися продовжувати працювати над тим куди вже вклали неміряно праці.

І самий прикол був в тому що у нас то була команда С++ програмістів. Коротше найняли сеньйора джавіста, почали вивчати якісь ліби і фрейворки. А воно все якесь таке… Та ще  не хочеться робити ту нудятину. Народ вже відверто засумував і почав неспішно шукати собі де приткнутися. Не самий поганий варіант – ти типо працюєш, шось навіть якісь сторінки робиш, в той же час ходиш на співбесіди, розсилаєш резюме і пригадуєш як класно було.

Потім коли я вже переїхав у Редмонд вони наче запустили продукт, зняли якісь рекламні роліки, а за кілька місяців усе закрили і всих розігнали. З одного боку наче бездарно втратили все, правда? А з іншого ті хто почав стартап відбили свої гроші, новий директор кілька місяців отримував зі своїми корєшами нефігову таку зарплатню. Ну а гроші інвесторів згоріли – так це статистика. Скільки там, один з тридцяти стартапів вистрілює чи що? І той що вистріл.є покриває інші 29 які провалилися. Так що отаке.

Почнемо все спочатку…

Отже після випробування кількох платформ я вирішив таки зупинитися на вордпресі. Чому і для чого тепер у мене два блоги? Ну як я вже декілька разів казав deafguitarist.wordpress.com не зовсім блог, а скоріше записник для себе “на пам’ять”. А блоґ потрібен щоп писати всяке за життя і взагалі поспілкуватися. Змішувати їх не бачу сенсу та і не хочу.

 

Також додатково зіграла підтримка Windows Live Writer до якої я так і не зміг прикрутити підтримку posterous. Так що так ось.