Ванкувер, враження

На цей момент ми кілька разів бували у цьому чудовому канадському місті. В цілому я можу сказати що воно мені більше подобається ніж не подобається, і я розумію чому його часто називають найкомфортнішим для проживання містом у світі.

imageКрасивий урбаністичний центр з висотками та вежами прекрасно виглядає на фоні океанського заливу та далеких височенних гір. Зелена природа навколо, спокійні усміхненні люди, переважно хороші дороги, усі блага цивілізації та соціалізм що гарантує доволі високий рівень проживання навіть найницішим громадянам – що ж тут може не подобатися?

Менше ніж у 3 годинах машиною від Сіетлу разом з проходженням прикордонників і ми там.

Вперше поїхали як туристи просто подивитися на Ванкувер та Канаду на початку 2009 року. Різницю було відчутно ще в посольстві Канади: візу зробили за пів дня, для тих хто забув якісь документи лежали бланки, ну коротше не складніше ніж в магазин сходити…

Сам кордон більше нагадує парк в якому стоять дві черги машин: в Канаду та в США. А між ними галявинка де гуляють люди, а по боках теж зони відпочинку куди їздять родинами робити барбекю.

Ну і власне проходження кордону полягає в тому що з машини даєш документи в будочку, відповідаєш на питання як на довго і для чого їдеш і прямуєш собі далі. Як черги великої нема то реально за 10 хвилин перейти кордон.

Вже в Канаді важко переключитися з миль на кілометри. Дороги видаються трошки вужчими. Крім того в самому місті нас постійно дратувало те що нема часто окремої смуги і світлофору для повороту наліво – натомість треба чекати у крайній лівій смузі докі всі зустрічні проїдуть, а потім на жовте спішити робити свій поворот. В США навіть на найменших дорогах часто є окремі смуги для поровота наліво (а іноді і направо), про світлофор вже не кажу.

Місто надзвичайно зелене, хвалений Київ навіть і в половину не такий зелений як Ванкувер. Тут навіть на дахах будинків та карнізах часто можна побачити висаджені дерева та кущі. Повітря чисте не зважаючи на інтенсивний рух транспортра. Міський транспорт теж добре розвинений – автобуси, тролейбуси, метро. Причому тролейбуси можуть їздити без електрики – раз бачили як водій вийшов, відчепився від проводів, об’їхав якусь пробку чи ремонт, причепився назад і поїхав далі.

На той час місто активно готувалося до зимових Олімпійських Ігор і розбудовувалося: високі башти готелів, дороги, парковки.

Повторюся що центр міста красивий і варто їхати щоб лише його подивитися. Це сучасне місто з сучасною архітектурою, але дуже гармонійне і спокійне. Людей навколо велечезний натовп, а враження таке що вулицями невеличкого сонного містечка ходиш.

От що ще відмінно від США так це перемішаність усих з усима. Наче центр міста, а тут тобі і бізнесмени, і офісні працівники, і туристи, і бомжі. О, бомжів тут багато і вони скрізь. Соціалізм же, напружуватися не треба – і погодують і вилікують… От вони і смердять собі на самих центральних вулицях. Причому сморід такий від них що ще не бачиш, а вже чуєш носом що десь метрів через 30 побачиш якесь тіло що спить на тротуарі поруч з табличкою “Подайте на бухло”. Оті бомжі реально найгірше що псує враження від міста.

Багато велосипедистів, але відсутні велодоріжки – скажені велосипедисти як божевільні носяться між машинами та смугами.

У місті багато красивих великих мостів з яких також відкриваються прекрасні види і на місто, і на воду під ними.

У місті є окремий квартал де переважно селеться митці та геї, але звісно найбільша кількість людей там це туристи – цікаво походити кафешками, позаглядати у майстерні та подивитися на митців що пафосно п’ють каву під веселковими прапорами.

У Ванкувері найбільша у Канаді китайська спільнота. Що цікаво це те що при кількості населення ледь не в половину міста вони тісняться на території що добре коли займає десяту частку площі міста (Чайнатаун). Іноді на вулиці ловиш себе на тому що навколо самі лише азіати – перехожі, водії, продавці та офіціанти… У порівнянні з нашою місциною де половина народу з Індії (і ми вже цього майже не помічаємо) це доволі різко вибиває з колії і часто губишся якщо звертати на оточуючих увагу.

Після Олімпіади місто помітно змінилося – стало більше хмарочосів, покращилися дороги та транспортні розв’язки, стало дорожче (принаймні у центрі), стало не так зручно (і дорожче) паркуватися. І взагалі враження таке що люди що приоїхали на Ігри так і залишилися у місті Smile

На Олімпіаду ми не могли не поїхати звісно ж, хоча ні на які змагання так і не потрапили. У центрі багато вулиць було відкрито лише для пішоходів, багато було виставок різних і продажів олімпійської атрибутики.

Наших спортсменів, тренерів і вболівальників було видно, вірніше чутно здалеку навіть у натовпі – матюки на повну гучніть, вираз обличчя наче тобі усі щось винні, ну як завжди коротше. А ще наші ледь не єдині які смердять цигарками.

От тому я “наших” і не люблю і завжди стараюся шифруватися і не показувати що я знаю російську.

На фото знаменитий паровий годинник:

Ціни на квитки були божевільні. Наприклад на фігурне катання найдешевші йшли по $150, але ясно що в день змагань їх в касах не було, а з рук продавали за $500.

Місця в готелях було викуплено ще до того як ті готелі було побудовано. Багато людей селилися в США і кожен день їздили туди-сюди через кордон – так можна було знайти якусь конуру по $100+ за ніч з людини.

Саме під час Ігор ми впереше скористалися метро яке тут називається SkyTrain. Одна поїздка – $2.50, квиток на день – $9. І хоча ми не бачили щоб хтось перевіряв усі слухняно купували квитки (зайти в метро можна просто через турнікет і квиток для цього не потрібен. А для тих у кого були квитки на змагання метро було офіційно безкоштовно.

Дорога, крім самого центру, проходить над землею і навіть з вагону можна насолоджуватися доволі непоганими видами міста та природи навколо.

Поступатися місцями тут не прийнято – як тобі треба то попросиш, ніхто за тебе вгадувати що ти стомився чи хворий не буде. Так само нікому не сподобається що ти привселюдно демонструєш що сильніший і витриваліший за того кому поступаєшся місцем. Ми спробували один раз дівчині з дитиною поступитися так вона ледь не відскочила від нас, відмовилася сісти і всю дорогу поглядала насторожено.

Наступного разу ми були у Ванкувері коли прийшов час продовжувати візи. Звісно можна було полетіти в Україну, але то така морока, а тут за 2 дні вже мали паспорти з візою (пару годин на подачу документів і вранці наступного дня забрали паспорти). Знову спрацювала магія слова Microsoft на співбесіді – більше нічого не питали Smile

Помітили що в Канаді дорожчий безин, тож не дивно що канадці великими траками іноді їздять через кордон щоб заправитися.

Того разу поїхали на пів-дня у парк Lighthouse Park – дуже раджу. Парк хоча і невеличкий, проте види живописні і запам’ятовуються – густий ліс, уривчастий скелястий берег, океан, знову ж таки далекі гори, парусники та інші човники, місто вдалині і маяк…

Там є де погуляти вузенькими стежками, можна добряче так втомитися. Та і дорога з Ванкувера прикольна – кількість смуг на трасі все зменьшується і зменьшується, ліс усе вище, усе ближче до дороги. Нарешті лишається одна смуга, навіть без узбічь, з’являються знаки “Обрежно – лосі” та “обрежно – медведі”.

Зворотнім шляхом ми поїхали не через Ванкувер, а якось дугою через маленькі містечка і надивилися таких видів до несхочу. Взагалі мені маленькі міста тут (в США і Канаді) подобаються – пару тисяч населення, але є великі магазини, є де поїсти в кафе, ресторані чи фастфуді, якість доріг така ж сама як і у великому місті (і така ж сама як і за містом).

Гуляючи по набережній міста ми помітили що деякі люди схоже живуть на своїх яхтах – там у них і квіти у вазах ростуть, і столики різні з креслами та парасольками, і велосипеди. Зустрічалися навіть двоповерхові з балконами та трубами каміну з яких йшов дим Smile

Такі види зі станцій метро за містом:

А ось таке можна побачити з першим місць першого вагону (потяги у них беспілотні в метро):

Ось це був олімпійський вогонь:

І “піксельна” касатка біля нього (все це набережна):

А тепер у мене закінчився текст і я просто вставлю кілька фотографій Smile

Ну пора і додому їхати, до побачення, Ванкувер!

Три-рюкзак–що всередині?

Завтра у нас черговий старт з серії канадських триатлонів Subaru, а отже цей пост я пишу з готеля в центрі Ванкувера.

Уважно глянемо на фото:

Отже ми бачимо:

  1. Трі-рюкзак Louis Garneau Race Day Revo Tri Bag – вміщує просто неймовірну кількість речей, має відділи для вело- та бігового взуття, ізольований відділ для гідрокостюму в який його можна мокрим запихати, зовнішні кишені і кріплення для вело-шолома. І при цьому з ним, з рюкзаком тобто, навіть повністю навантаженим можна їздити на велосипеді.
  2. Гірдокостюм (вет-с’ют) Blueseventy Helix – дорогущий зараза :( Все ще оцінюю… UPD 2018/03.03: Вже оцінив – https://blog.golovatyi.info/2018/03/03/blueseventy-helix/.
  3. Аеродинамічний велошолом Lazer Tardis до якого я докупив окуляри (фіксуються в шоломі)
  4. Трі-велотуфлі Shimano Triathlon Cycling Shoe SH-TR31 – звик до них, вже як домашні тапочки мені
  5. Кросівки Newton Gravity – звикав до них довго, вже набігав непогано кілометрів, але це будуть перші змагання в них
  6. Окуляри для плавання Aqua Sphere Vista – щось середнє між маскою та окулярами, та запасні Aqua Sphere Kayenne.
  7. Тепла шапочка для плавання Blueseventy – потрібна на випадок холодної водипогоди.
  8. Затички у вуха для плавання – мені у них комфортніше і не треба потім половину велоетапу воду з вух витрусювати.
  9. Тоненькі резові рукавички – потрібні щоб коли одягаєш гідрокостюм не порізати його нігтями.
  10.   Трі-шорти DeSoto Carrera Tri Short – дуже прості і функціанальні, та простенький трі-топ від Nytro.
  11. Шкарпетки Balega Hidden Comfort – тонесенькі і при цьому неймовірно м’які.
  12.   Компресійні гетри CEP – ноги в них не так болять і швидше відходять після змагань.
  13.   Рушник для транзитної зони – на нього стаю після плавання щоб витерти ноги, на ньому ж розложено в певному порядку мої речі, а у випадку дощу можна ним же накрити взуття.
  14.   Візор Nike Featherweight Visor – абсолютно необхідний щоб на біговому етапі піт не заливав очі.
  15.   Спортивна пов’язка Halo – одягну на велоетап бо в шоломі дуже жарко, а погода має бути тепла. Вентиляції ніякої, витерти пот під шоломом неможливо – свербить, лоскоче, тече в очі та носа.
  16.   Окуляри для бігового етапу Tifosy Vogel – хамелеони, в затінку світлішають, сидять зручно, одягнув і забув.
  17.   Пояс для бігового номеру – номер кріпиться у двох точках на ньому, сам пояс можна застебнути на ходу, хоча багато людей одягають його навіть на велоетап.
  18.   Вода потрібна щоб вмити обличчя і намочити окуляри перед плаванням. Взагалі то це можна робити і водою з озерарічки, але не хочеться інфекцію в око занести. Ну і плюс нею ж сольові таблетки перед стартом запиваю.
  19. Комп’ютери – в цей раз вперше випробую свій новий Garmin 910xt, а взагалі то використовую велокомп’ютер Garmin Edge 500, та біговий Garmin Forerunner 305.
  20.   Шльопанці потрібні щоб ходити в транзитці та на березі і не морозити ноги, а також щоб взути їх після фінішу. Краще за “калоші” Crocs ще нічого не придумали.
  21.   Креми, мазі – захист від сонця, Mission Athletecare Anti-friction Cream, Body Glide Stick.
  22.   Інші дрібниці – моточок липучок на випадок якщо щось треба закріпити на велосипеді, швейцарський ніж, пігулки, гелі та батончики, кріплення для радіочіпу на ногу (потрібне коли видане кріплення не надто якісне і ним можна поранитися), спеціальний фломастер для наведення номерів на тілі, …
  23.   Спортивний костюм – треба бути в теплі до самого старту.
  24.   Передстартовий список – дуже важлива річ, заспокоює нерви і дозволяє проконтролювати що нічого не забув. В моєму списку такі пункти як: шолом на рулі, шкарпетки в кросівках, пояс і візор під кросівками, комп’ютер включено і так далі. Не можу навіть сказати скільки разів він рятував мене від дурних помилок. Проблема лише в тому що в транзитці хочеш доповнити список, а після старту не пам’ятаєш які зміни хотів внести :)

А так все це виглядає запаковане:

В рюкзаку все ще залишається багато місця щоб запхати пару пляшок води, інструменти для велосипеда, якусь їжу чи ще щось.

Проте у Олени є інший свій улюблений трі-рюкзак, бо цей їй здається занадто великим. Будемо сподіватися що вона теж колись напише подібний пост.

Mission Athletecare Anti-friction Cream

 

Ціна: $20

Призначення: Спортивний крем для запобігання натирань. Слово “спортивний” означає що він не заважає шкірі потіти і не змивається водою одразу. Тобто це крем з яким можна плавати, бігати або займатися іншою активною діяльністю.

Загальні враження: Безумовно одна з тих речей яку треба мати у своїй сумці усим хто займається “довгими дистанціями”.

Особисто для мене проблемні області з точки зору натирання такі:

  • шия при плаванні у гідрокостюмі – крем обов’язковий, без нього буду весь у крові. І хоча потертості все ж таки з’являються, проте крем допомагає дуже сильно.
  • внутрішня сторона стегон при бігові – якщо бігати не в обтягуючих трусах то матеріал трусів розтирає ці області кілометр за кілометром, а печуть ті вавки надзвичайно неприємно.
  • на бігові і велосипеді розтираються внутрішні області (не знаю як правильно їх називати) по швам плавок – крем рятує на всі 100%
  • при бігові края майки зтирають внутрішню поверхню руки в районі біцепса – з такми наче і бігти можеш, але заважає так ніяк на самому бігові сконцентруватися не вдається.

Не залишає плям і розводів на одягу, не подразнює. Коротше практично ідеальний.

Недоліки: В першу чергу я назвав би високу ціну, хотілося б хоча б на третину меншу.

Ну і зблизька (кілька сантиметрів) крем має неприємний запах застарілого жиру, але то дійсно вже дуже близько принюхуватися треба.

На сайті виробника: http://www.missionathletecare.com/products/5-hour-anti-chafe-cream

Нова іграшка: Cervelo R3 105

Ось вже місяць як у мене ця красота :) Ні, не такий як на картинці – колеса простіші, компоненти дешевші. Але рама така сама і заради неї я і купував.

Вибирав довго, читав, порівнював, але нарешті зрозумів що я замало поки що знаю про велосипеди щоб вибрати щось чисто по ревю і треба йти та пробувати.

Проте з’ясувалося що навіть пробувати не так просто – це поки під тебе велосипед підженуть, педелі переставлять, цінники знімуть, а потім ще поки катаєшся хочеться і по прямій розігнатися, і повороти позакладати, і в гірку подертися (заради чого я такий і брав). В результаті за одну годину нормально можна протестувати лише один байк.

Звузивши свій вибір до одного магазину що недалеко від нас почав тестувати. Взагалі то у мене в голові було 2 рами: Scott Addict (вже не випускається), або RC1 Pro та Felt F1. Рами одні з найлегших (700-800 грамів кожна), з геометрією для клаймбінга (підйомів у круті гірки) та довгих поїздок (досягається це незначним скороченням верхньої трубки як правило – 1-1.5 см).

Такі рами мають і недоліки – вони не настільки жорсткі при швидкісних спусках як хотілося б, вони не одразу реагують на набір швидкості і взагалі буде чесно сказати що вони менш надійні через свою легкість.

У вибраному магазині не було ні Scott ні Felt, проте вони працюють з BMC, Cervelo, Pinarello, Colnago та Focus.

Почав з Cervelo R5 оскільки R3 мого розміру тоді не було. Геометрія рами абсолютно ідентична R3, лише карбонові волокна у ній більші – рама в результаті жорсткіша по відчуттям, проте краще відгукується на прискорення. На байку стояв групсет (перекидушки, передні та задні зірочки, ручки перемикання) SRAM Red, і хоча я надаю перевагу Shimano (вони дешевші і більше поширені), проте мушу сказати що Red мене вразив і я серйозно буду думати про цю систему коли прийде час робити апгрейд.

Потім спробував Pinarello FPQuattro, хоча більше по класу R3 відповідав би Pinarello ROKH, але знову ж таки не було мого розміру :) Ну та рами у них ідентичні.

Рами ці за моїми відчуттями практично близнюки, єдине що Pinarello краще відгукується на прискорення, але після довгої крутої гірки мені здалося що з Cervelo було таки легше.

На тій моделі стояв групсет SRAM Force і тут я однозначно скажу що Shimano Ultegra краще.

Хотілося ще спробувати Colnago CLX 3.0 (рама того ж класу), але в них не було моїх розмірів.

Через кілька днів у них же спробував Focus Izalco Pro, але це велосипед для швидкості, а не для клаймбінгу, і навіть я відчув це одразу. Варто лише трошки додати зусилля як він просто виривається з під тебе вперед. З іншого боку на ньому маєш дуже агресивну посадку яка спонукає весь час перти вперед як божевільний. Проте у круту гірку на ньому теж треба працювати серйозно. Цей німецький виробник став для мене приємним відкриттям і у майбутньому цей бренд буду завжди брати до уваги.

Ну от поміркувавши я таки взяв саму базову модель канадського бренду. Рама R5 хоча і вважається крутішою проте як я вже сказав має ідентичну геометрію та вагу, і при цьому жорсткіша. Pinarello здався мені трошки важчим, та і взагалі Cervelo вразив мене.

Купити вирішив на базовому майже групсеті (Shimano 105 стоїть якраз в середині їхньої лінійки моделей. Одна з причин – заощадити бюджет, але головна – з часом зробити апгрейд самостійно.

Мені хочеться поробити якусь “механічну” роботу самому щоб краще розуміти свій велосипед і зима буде для цього хорошим часом. Куплю собі Shimano Ultegra, а то може навіть Shimano Dura-Ace чи SRAM Red і буду вечорами підстроювати :)

До того ж рама хороша і велосипед має сенс покращити хорошими колесами, може з часом навіть замінити деякі інші компоненти на більш круті та легші на кілька грамів. Коротше у найближчі років 5 у мене не повинно виникати бажання купити новіший велосипед в цьому класі.

А наостанок відео однієї з наших поїздок. На відео темно і дощить бо це Сіетл, і таке в Сіетлі літо. Ну і взагалі там нічого цікавого, але музика хороша і хоча б заради неї варто подивитися :)

Shimano Triathlon Cycling Shoe SH-TR31

Ціна: $100+ (я купив на разпродажі за дешевше)

Призначення: Велотуфлі для тріатлону. Головне питання чим трі-велотуфлі відрізняються від звичайних, відповідаю – трі-туфлі зроблено так що їх можна одягати та знімати на ходу, а також їздити в них без шкарпеток.

Язичок завертається зверху на одну сторону (і є одним цілим з іншою стороною). Одна застібка на липучці яку можна зафіксувати у максимальному положенні. Петля на заднику призначено для того щоб утримувати туфлю пальцем коли обуваєшся на велосипеді.

Загальні враження: В цілому дуже хороша інвестиція.

Потрібна певна підготовка (рази 3-4 по кілька підходів) щоб навчитися обуватися на ходу спокійно і швидко одночасно.

Туфлі легкі, добре облягають ногу, підошва достатньо жорстка для олімпійської дистанції.

Будьте уважні з розміром – потрібен десь на 0.5, а та і на цілий розмір більший за ваше бігове взуття.

Недоліки: Одразу скажу що не дивлячись на всі названі нижче недоліки туфлі все одно дуже хороші.

Отже:

  1. Найголовніше що для довгих дистанцій (90 км і більше) підошва недостатньо жорстка і через це починають боліти стопи. Довшу дистанцію в них їхати я б особисто не ризикнув. На 40 км нічого такого не відчуваєш.
  2. У мене дуже високий підйом і через це язичок не закриває ногу повністю, якась частина верху стопи залишається голою.
  3. Петля на заднику мала бути б вищою – занадто низько вже треба нахилятися щоб утримати їх. Сантиметри зо 2, а краще всі 5 було б набагато краще.
  4. Свій білий красивий колір вони втрачають майже миттєво і стають сіренькими з чорними смугами.

На сайті виробника: http://bike.shimano.com/publish/content/global_cycle/en/us/index/products/shoe_test.html#mens/tri/0/SH-TR31

Стюві та Альонка

Альонку ми купили ледь не перший місяць нашого перебування тут. Якось в одному з магазинів побачили її на стійках біля касси де викладають усякі дрібнички типу жувальних гумок, батончиків, кросвордів та іншого.

Власне Альонкою її звати через те що на Олену вона трохи схожа як нам здається. Ну та у нас і кішку Лєнка звати Smile

 

Стюві ж це улюблений персонаж Олени з шоу Family Guy (мій улюбленець – Брайан). Зле, гидке немовля-садист… Але на відміну від Альонки він уміє не лише сидіти, але ще й кричати три фрази. І взагалі проводжає тебе недобрим поглядом.

 

Дивно як вони пасують одне одному – і за розмірами, і за тим як пошиті. І характерами одне одного врівноважують. Красива пара Smile