Призначення: Легкі “гоночні” кросівки для швидкісних тренувань та змагань. Підошва має у передній частині невеличкі резові шипи які покращують заціплення з поверхнею.
При цьому вони мають навіть певну структуру і тримають форму завдяки легкому пластиковому скелету всередені.
Загальні враження: Можу сказати що це ідеальні кросівки для пів-марафону з моєї точки зору. З одного боку вони легкі і не мають високого підйому, а отже примушують бігти швидко. А з іншого все ж таки у них не найтонкіша підошва і різниця між п’ятою і носком не вимагає ідеальної техніки та контролю кожного кроку.
Бігти марафон у них я би не став, але 21 км це саме той максимум де я ризику для себе не відчуваю. Якщо ж порівнювати з подібними Brooks PureConnect то у цих кросівок більш класична підошва без дивних відчуттів під час бігу.
Недоліки: Головне що вони не здаються мені довговічними, тому і бігаю в них виключкно на змаганнях та тренажеді. До того ж кросівки призначено виключно для сухого чистого асфальту, вже по парковій доріжці в них не побіжиш.
Одного разу спробував побігати в них без шкарпеток і у прямому сенсі зрізав собі клапті шкіни пластиковими ребрами всередині.
Цього разу знайшли фотографа – наші знайомі зацікавилися поїхати з нами подивитися на змагання. Отже у 8 ранку забрали їх собі у машину і поїхали на “острів мілліонерів” який так називається через високі ціни на житло. А там вже дороги перекриті і машини спрямовують на стоянки з яких бігунів на старт везуть шатли (маленькі автобуси). Ну і звісно ж вони потім і назад розвозять.
Не знаю з якого дива картинки показує боком і не знаю як це подолати. Клацайте по них та дивіться в альбомі Мені здається що це фотик наших фотографів додав щось у самі фотки що примушує половину програм та сайтів показувати їх повернутими, а інші ігнорують цю інформацію. Розкажіть як знаєте як поправити.
Сам пробіг невеличкий відносно – бігли 21 км 1500+ людей. Ну плюс ще були дистанції 10 та 5 км, а також “ходоки” які пішки йшли той самий пів-марафон. Отже в сумі людей тисяч 5-6 у заході приймало участь.
Маршрут вважається доволі важким і безпідставно як на мене. По трасі і справді накидано щедро спусків і підйомів (і взагалі вона проходить по периметру острова), але нічого надзвичайного нема. Буквально пару підйомів які можна назвати середньо складними, і може ще пару спусків. Хоча для людей які не бігають гірки (а особливо з гірки) всі ці вгору-вниз можуть накопичитися у неприємні почуття під фініш.
Я більше переймався про те що у мене була тепмература невеличка і взагалі пару днів перед стартом щось не окей було з горлом та носом. Тим не менш вирішив бігти і як бачити встановив навіть персональний рекорд.
Проте за пару годин після фінішу мені що називається “жаба цицьки дала” – ледь ходив. А в понеділок так погано було що навіть на роботу не пійшов. У вівторок вже працював, але голова під кінець дня так боліла що довелося пігулку ковтати. Коротше не варто повторювати помилку і бігати хворим і з температурою
Погода була доволі прохолодна, але для бігу саме те що треба. А от годинника я забув увімкнути перед стартом і втратив аж 1.5 мили (доки він супутники зловив).
І взагалі біглося доволі легко на подив – дихання рівне і спокійне, м’язи ніг не забиті, серце нормально. Лише втома почала відчуватися на останній парі кілометрів. Тобто можна було б ще додати, але моя ціль була просто вибігти з 1:30 бо це перший старт цього року. Крім того у мене ще заплпновано марафон через 3 тижні тож убиватися сенсу не було.
Олена теж пробігла непогано – 2:10 з копійками. Звісно це не той час яким можна вихвалятися перед бігунами, але в неї і цілі інші (просто сам той факт що вона спокійно і без страху долає таку дистанцію мене радує). До того ж вона покращила свій попередній результат на кілька хвилин, а отже росте і все робить правильно
От вона потім пару днів шкутильгала на обидві ноги, а я просто валявся у ліжку з температурою.
Ну власне на цьому і все мабуть. Побродили трошки навколо, позбирали сувеніри і поїхали додому.
Далі просто фотографій, а як на сайті змагань опублікують то ще один пост зроблю.
Років з 4 тому я якось спробував вперше голитися електробритвою. Купив не саму погану роторну бритву і почав…
Проблеми виникли миттєво – страшенне подразнення шкіри, та і до того ж як я ті три плаваючі леза не тулив так і не голила вона чисто. Помучався пару тижнів і відніс назад у магазин.
Потім ще розпитував в старому блозі хто що думає з приводу електробритв і хто чим користується. Відповіді були такі що в основному народ якщо і користується то трімерами, а для гоління просто хорошими одноразовими станками чи взагалі небезпечними бритвами. На тому я і заспокоївся.
Але час іде і хочеться нових цяцьок Крім того станками голитися часто бажання нема, та і порізатися можна. Та і не покидала думка що треба спробувати ще раз. Цього разу вибрав хорошу (за оцінками) сіткову електробритву, а саме Panasonic ES-LV61-A аж з п’ятьма лезами. Купив як новорічний подарунок.
Перші рази щось теж не надто добре все виходило, але хороші переважно відгуки примусили не здаватися і продовжити. Я навіть кілька разів примудрився порізатися бритвою, подразнення та пропущені волосини теж були регулярно. Купив навіть рекомендований крем для гоління – не надто допомогло.
І ось нарешті після трьох місяців я здається знайшов патерн який працює для мене. По-перше, це обов’язково голитися в душі під струменями води – не буде подразнення. По-друге, не давити з усієї дурі бритвою, а навпаки ледь торкатися – як не дивно але голить вона так ідеально, відрізнити від станка неможливо, сам не вірив що таке може бути. По-третє, після такого гоління обов’язково мазатися кремом/бальзамом кілька разів бо шкіра сохне як скажена, навіть не уявляю чому.
Є і певні недоліки. Наприклад якимось дивом кілька волосин бритва ця завжди пропустить. При тому що все обличчя чисте, але таки кілька штук стирчить випадковим чином. Тому після гоління уважно розглядаю себе у дзеркалі і звичайним дешевим станком просто прибираю їх. До того ж оте додаткове змащення. Я найбільше люблю крем після гоління Gillette, ним і мажуся. Але він наче всмоктується шкірою за піру хвилин. Тому я в спортклубі (а голюся я переважно в спортклубі вранці) беру маленький рушник, старанно його змащую з банки з кремом (стоять там біля кожного дзеркала) і час від часу зволожую обличчя. На той час як Олена теж виходить з роздягальні рушник вже геть сухий і головне що обличчя теж не масне і не блищить.
Як ви вже зрозуміли бритва ця захищена від води і нею можна голитися в душі. Також я з собою ношу зарядний шнур і поки сушу голову феном заряджаю її. Поки ще рівень заряду нижче 70% не впав. З того що я бачу повного заряду при щоденному голінні має вистачити мінімум на тиждень. Повний заряд з 0 десь за 1 годину можна мати. Ну і поки заряджається вона не працює.
Що ще з особливостей:
резина на ручці дуже цупка – можна ледь тримати бритву у душі і не вислизне
плаваючу голівку можна заблокувати
є міні-бритва для скронь та потилиці
функція самоочищення – достатньо нанести рідке мило і увімкнути (20 сек)
5 лез – насправді мені здається що вистачило б і три (а є і така модель), але хотілося перестрахуватися
кнопка увімкнення яку можна заблокувати
в комплекті йде на диво дешевенький на вид вініловий чохол який здається має розлізтися миттєв (поки що тримається). Такий би підійшов до бритва за $20, але ніяк не до такої дорогої
В цілому покупкою я задоволений, але не сказав би що є якась економія часу. Проте менша імовірність порізатися і можна голитися без дзеркала.
Один з найкращих зрасків суміші наукової, соціальної і бойової фантастики, тісно переплетеної з фрагментами психологічної фантастики.
Автор почав працювати над першою книгою на початку 80х. І з кожною новою книгою картина відкривалася перед ним все більша і більша. В кінці кінців він зав’яз в цьому настільки що вже почав шкодувати що взявся за цю тему.
Книги унікальні своєю реалістичністю – людство реально потерпає від страшних проблем спричинених ззовні, але все так же як і раніше присутні бюрократія, міжнародна політика і взагалі невиправдано переускладнені стосунки між людьми. Крім того в книгах просто неймовірна кількість брутальщини і жорстокості.
За часи роботи над серіалом (який до речі ще не завершено), автор встиг і побомжувати і поїсти їжі для бездомних у притулках… До речі він же подарував нам Стар Трек та інші відомі речі.
В книгах багато шокуючих моментів, здається намірено – гомосексуалізм, груповий секс, педофілія, зоофілія, секс з іншопланетними тваринами, катування, скормлювання людських немовлят гіганським черв’якам і все це пересипано розмірковуваннями в стилі "що більш безвідповідально – залишити нашого бога гіганського слизняка голодним чи дати йому з’їсти нашу дитину". Моралофагам книги абсолютно протипоказані бо можуть довести до істерики гірше навіть за твори Хайнлайна.
Самий початок. Іншопланетне вторгнення, джерело якого ще не зрозуміло, старанно приховується урядами всіх країн, які ще й не забувають гризтися між собою. Дослідження небагатьох зразків хторранської екології лише починається. Це мабуть найбільш чистий бойовик з усих книг. Також багато біології і "поведінки натовпу". Відірватися просто не можна, настільки все динамічно і захопливо.
До речі серед іншопланетян розумних істот нема, але їхня екологія неймовірно сильніша за земну і починає захоплення планети.
На диво ця книга навіть краща за першу. Тут вже починають виникати думки що людство не обов’язково виграє цю війну. Причому здається воєю лиша одна сторона (наша), та і та програє. Території потихеньку втрачаються, ресурси вичерпуються…
Автор ще глибше занурюється у психологію і тему сексу з усим що рухається недостатньо повільно.
А взагалі то тут не одна тема, тут настільки багато всього що просто дивно що в якісь 500 сторінок вдалося все це впихнути. І знову книга прочитується аж в мить і без паузи хапаєшся за наступну.
Війна все ще ведеться, навіть з’явилися якісь нові технології. Але ніхто вже не розуміє з чим саме йде боротьба і чому в результаті перемог території все одно втрачаються. З’являються перші думки на тему "яка природа цього явища"? Половина книги це філософські діалоги і роздуми, інша – доволі брутальний екшн.
Почінається більш детальний опис хторранської екології і як все в ній взаємодіє. Земна ж екологія здається не має жодних шансів. Тут же автор довго розмірковує на теми "чи нормально бути гомосексуалістом/педофілом", чим доводить деяких просто таки до релігійного біснування (варто пошукати відгуки на книгу на сайтах бібліотек). А взагалі то хто читав свого часу Кастанеду знайде знайоме "дивитись і бачити"
В той же час не забуваємо про політику, зручну можливість для військових побудувати поліцейську державу і знову ж таки стосунки між людьми, дурість бюрократії і тупість політиків.
Після того як автор зрозумів що в трилогію він ніяк усе на впихне (третя книга і так має такі обсяги що у руках важко втримати) він зрозумів що попав із серіалом надовго.
Здається усім (крім політиків, чиновників і тупих обивателів) стає зрозуміло що якщо не зробити щось негайно то за пару років про людство і Землю можна буде забути. Всі дії відбуваються на фоні дослідницько-військової експедиції у Південну Америку, де з завойовниками не боролися, а навіть намагалися з ними співіснувати. І виявляється що практично нічого із зібраних за роки війни знань не може знадобитися. У центрі очагів зараження існує якесь хворобливе потворне життя.
Крім того нарешті знайдено приклади боротьби за виживання між хторранськими видами, з’явилися правдоподібні гіпотези про те звідки і як саме відбулося вторгнення, виявлено "дикі" і окультурені види істот. Проте розумних істот так і не знайдено, хоча розумну поведінку демонструє багато хто.
Хитрожопі СНДшні видавці розділили книгу на 2 і видали як 4й і 5й том чим примусили іноземних любителів НФ хвилюватися просто нєопісуємо – як це так, у нас нема, а в них вже є?
В 2004 році автор об’явив що вже точно знає чим і як все закінчиться і назвав 3 завершуючі книги над якими він досі працює:
A Method For Madness
A Time for Treason
A Case for Courage
Ну коротше ви зрозуміли що я від цих книг просто в захваті, правда? На мою думку якби їх екранізувати, навіть не намагаючись передати всі проблеми що в них викладено, а просто зробити спецефекти, то ні Аватару, ні Володарю Каблучок нічого навіть поруч робити було б.
Ще одна дуже приємна серія від відомого письменника (який працює не лише у жанрі фантастики). Кожна з книг серії свого часу зібрала цілу купу нагород.
Ідея така – далека-предалека планета населена людьми, принаймні ці істоти дужі схожі на людей і мають подібну поведінку і мотивації, а також іншими розумним видами, найголовнішим з яких є фагори – щось типу прямо ходячих кудлатих биків що походять з іншої біологічної гілки.
Сама планета проходить через тисячолітні цикли (2 тисячі років один цикл) коли спочатку повільно наступає зима і на арену виходять загнані у гори і печери фагори, а люди деградують до стану кочових племен у безкраїх снігах, а потім поступово настає смертельної спеки літо і люди починають створювати і відбудовувати цивілізації.
За планетою невпинно спостерігає супутник у небі, мешканці якого (вихідці з Землі) обробляють дані і відео і транслюють на Землю “серіал”. Сигнал іде тисячу років… А на самому супутнику розвинулася своя культура і традиції, фактично нова цивілізація у замкненому просторі.
Висадитися на Геліконію і контактувати з її мешканцями неможливо через спеціальний вірус який готує види до довгої зими чи засушливого літа до якого є імунітет лише у невеликого відсотку популяції. Фактично вірус 2 рази на 2 тисячі років викошує більшу частину населення планети, а вже нащадки тих хто вижили несуть в собі ті мутації що дозволять зберегти вид.
Початок історії, зима тільки но починає відступати, люди вилазять з печер і схованок, деякі навіть зберегли письменність, фінансові структури і технології. Люди починають розбудовуватися і воювати. Оповідь стрибає через покоління.
Дюна, Захід Едему – ось із цими книгами можна порівнювати, лише я би оцінив її вище.
Майже через півтори тисячі років від подій першої книги. Тепер планета потерпає від неймовірної спеки і засухи. Люди стали пануючим видом, але фагори створили потужну підпільну мережу. Становлення, розвиток і крах королівств і імперій…
А на орбіті навічно працівники ув’язнені супутника покоління за поколінням ведуть зйомку і передають матеріал на Землю. На Землі ж, до якої сигнал йде майже тисячоліття, культура і події Геліконії є не просто найпопулярнішим шоу, але і уроком завдяки якому людство стає кращим, терпимішим, далекогляднішим і нарешті починає вчитися діяти як один розумний вид.
Геліконія, яка стала планетою реаліті-шоу для Землі, проходить черговий період свого розвитку. Люди під натиском холодів відступають, інші розумні види починають відвойовувати життєвий простір. У зв’язку зі складними умовами існування цивілізація розвивається в десятки разів повільніше ніж це було на Землі.
На Землі в цей час відбулася екологічна катастрофа, людство вижило, але змінилося і лише безтурботні кочівники мандрують просторами планети.
На штучному супутнику Геліконії де тисячі років в’язні збирали і оброблювали інформацію про неземний світ настала епоха дикунства, а потім і сам супутник без належного втручання почав виходити із ладу.
Вражає не стільки масштабність і детальність твору, як його реалістичність. Все більше і більше роздумів про еволюцію, роль релігії та інші піднесені речі. Однозначно найкраща книга з трилогії.
Призначення: Мінімалістичні (різниця між носком і п’ятою – 0 мм) легкі кросівки для людей з ідеальною технікою та тих хто хоче попрацювати над покращенням техніки бігу. У них доволі тока підошва, і нема стельки.
Загальні враження: З усих кросівок що я на цей час спробував це однозначно “найважчі”. Вони неймовірно вибагливі до того як стопа торкається землі і якщо не контролювати буквально кожен крок то ноги миттєво починають боліти наче хтось дрючком врізав по ступні. А якщо і контролювати то після пробіжки дико болять ікри.
Будь-яка підтримка та компенсація відсутня взагалі.
Взагалі починати у цих кросівках треба дуже обережно – більше пари кілометрів перші кілька разів не рекомендую бігати. Проте в них приємно бігати швидкі інтервали.
Зараз моя техніка помітно змінилася – нога б’є землю не п’ятою, а вже десь ближче до середини. І це доволі помітний прогрес.
І зносу їм здається немає.
Недоліки: Ще раз повторю що це доволі “небезпечні” кросівки. Навіть пробігавши в них майже рік (як мінімум раз на пару тижнів) я і досі б не ризикнув по асфальту бігти у них на змаганнях щось довше за 5 км.
Також ненайвдаліший малюнок підошви легко може назбирати камінців.
Якось був у мене такий пост в ЖЖ блозі, зібрав він тоді ледь не рекордну для мене кількість коментарів. От зараз його оновлюю і повторюю.
Одне зауваження – чим більше проходить часу тим менше певності я маю що розумію яким має бути хороше резюме.
Пролог
Мова йтиме виключно про резюме програмістів, не знаю наскільки все нижчевикладене може бути корисне для інших галузей.
Також пишіть свої відгуки та зауваження.
Резюме – це довго
У типового програміста, за моїми спостереженнями, на те щоб оновити резюме якого не торкалися пару років йде ледь не тиждень часу. Треба розуміти що неможливо сісти і написати резюме за один підхід. Тобто написати звісно можна, але читати таке ніхто не буде, просто поламаються очі на перших же рядках. Тому на резюме доводиться витрачати близько 20-30 хвилин у день. Відкриваєш його наступного дня, а там – суцільний жах, самому не подобається. Поправив, начебто краще стало, а на завтра те саме. Тому навіть якщо у вас не намічається ніяких інтерв’ю у майбутньому все одно дуже корисно час від часу оновлювати цей документ. Ось, наприклад, цей мій пост може бути такою нагодою – як закінчите читати то оновіть своє резюме :)
Якщо ж ви починаєте створювати своє перше резюме то готуйтеся до пари тижнів роботи.
Призначення резюме
Головне при написанні не забувати для чого резюме потрібно. По-перше, ви самі будете мати перед очима усю свою трудову історію. Це така собі трудова книжка де можна акцентувати увагу на тому що є найбільш важливим з вашої точки зору і що показує ваші сильні сторони.
А по-друге, треба пам’ятати про процес через який проходить резюме. Спочатку воно потрапляє спеціальним людям з персоналу (
HR’у, або “хрюші”) які витратять на ваш папірець усього кілька хвилин. Що їх цікавить в першу чергу:
хто ви – ім’я, контакти (пошта, ІМ), місце проживання. Адреса не потрібна, але інформація про те як з вами зв’язатися повинна бути легко видима. Досягнення вами певного віку (деяких цікавить і дата народження), якщо ви не жіночої статі, цікавими також будуть ваші стосунки із тюрмою армією – можуть забрати, не можуть.
На яку позицію претендуєте, які взагалі позиції вас цікавлять.
технології (мови програмування, бібліотеки, інструменти, тощо) яких вони (хрюші) самі не знають і які їм назвав “замовник”, наприклад тім-лід, а також кількість років досвіду з цих технологій.
освіта. Усю перелічену інформацію треба надати так щоб її не шукали. Якщо за кілька секунд хрюша не знайде того що їй потрібно – ваше резюме полетить у кошик для сміття з іншими такими ж. У випадку коли резюме підходячих багато – на одну позицію відберуть ті що краще виглядають. Тут просто треба розуміти що ніякі веселенькі шрифти, кольори крім чорного, фоновий малюнок, хитроформатовані таблиці і списки, більше ніж 3 стилі на сторінку не зроблять документ кращим. Навіть навпаки.
А фото?
Я бачив кілька резюме зі вставленою на початку фотографією. Повірте, нічого крім посмішки (хоча доброї) вони не викликають. Хоча ні, іноді можуть потравити усією командою :) Особисто я не бачу ніяких причин вставляти фото в резюме. От для чого воно там? Ви вважаєте що ваша зовнішність буде перевагою перед іншими претендентами? Чи сподіваєтеся що вас покличуть на співбесіду тільки щоб подивитися як ви виглядаєте в реалі? Фото мало б сенс якщо вам треба було б торгувати, зустрічатися з людьми чи представляти моделі одягу. Але для програміста, який може так само працювати у підвалі в одних сімейних трусах фото просто займає цінне місце на першій сторінці. І фото вашого котика теж вставляти в резюме не варто.Не варто також зловживати бейджиками курсів з технологій та результатами тестів – виглядає наче резюме студента якому немає чим більше похвалитися.
Резюме на співбесіді
Отже нехай ваше резюме пройшло перший етап. Тепер воно потрапляє у руки того кому безпосередньо потрібен працівник. Це вже як правило спеціаліст в тій галузі в якій ви працюєте. Він не надто цікавиться контактною інформацією (з вами будуть зв’язуватися хрюші), ваша освіта цікавить тільки в плані “а чи не з мого універу часом”, і список технологій який дозволив пройти вам цей етап залишиться непоміченим.Цікавити його буде ваша історія робіт. Інтерв’юер хоче знати:
де ви працювали
скільки ви там протрималися
в якому проекті
чим саме займалися
які технології використовували.
Найскладніше написати от те “чим саме займалися”. З одного боку начебто нема сенсу писати очевидні речі типо “кодив на С++”, з іншого ж не треба розписуватися нікому не потрібні деталі типу “написав проксі-клас з можливістю динамічної заміни алгоритму обробки вхідних даних під час виконання програми з використання патерну “Стратегія”.
В чому полягала ваша робота? Які були типові задачі? Розробка UI-бібліотеки, автоматизування тестів, робота з клієнтами і формування функціональних вимог як результат – ось це і треба писати. Інтерв’юер читає і бачить що ви писали бібліотеки загального використання (маєте уявлення про архітектуру, повторне використання коду, ООD), використовували ТDD (вмієте не лише писати код, але і розумієте як довести його відповідність вимогам і як унебезпечитися від внесення змін). Ну і так далі.
Ясно що у вчорашніх студентів в списку технологій буде все про що вони будь-коли чули (там і С++, MS Office, Photoshop, Autocad, Lisp і ASP.NET), а в “історії” крім пари курсових з цікавими темами буде порожньо. Але переживати не варто, з часом історія проектів приведе список технологій до нормального вигляду та примусить вас скорочувати інші частини.Найголовніша помилка яку можна зробити так це вписати щось чим ви займалися усього пів-дня коли не було іншої роботи. Ах, ви знаєте MS SQL? А ну розкажіть мені де у цьому запиті з в’юшками будуть найбільші втрати перфомансу і як це зафіксати. Ви експерт з С? Ну так чим const void* p відрізняється від void const *p? Обов’язково історія подається у зворотньому порядку – на початку списку останній (найсвіжіший проект), в кінці списку ваш початок трудової кар’єри. Насправді вже мало хто буде читати про третє місце роботи просто тому що пройшло з того часу кілька років і ви очевидно не в контексті тих технологій як колись використовували. Якщо подати список залом наперед то роздратований інтерв’юер вимушений буде шукати по тексту над чим же працюєте зараз. Ага, ще одне. Резюме ваше в найкращому випадку прочитають за день до співбесіди, а то і взагалі під час її.
Резюме – це текст
Звучить банально, але це справді текст. Як я вже вище написав ваше резюме можуть оброблювати різними способами – виділяти фрагменти і копіювати в спеціальну базу претендентів, пересилати фрагменти, прикріпляти до пошти і так далі. Це означає що резюме має виглядати так просто як тільки можна і не залежати від форматування.
Це не повинен бути красиво відрендерений jpeg-файл. Форматування і відступи взагалі полетять під три чорти, тому їх краще не використовувати. Подумайте про те що станеться як текст вашого резюме скопіюють “Блокнот”. Чи можна його все ще прочитати?
Якщо ж вам неодмінно хочеться продемонструвати ваш смак і вміння оформлювати документи то краще дайте посилання на свій сайт з “розфарбованим” варіантом вашого резюме, або вже присилайте портфоліо ваших художніх робіт.
Шаблони і зразки резюме
Закономірно виникає питання – якщо є певні вимоги до резюме то мають бути і шаблони які можна заповнити і отримати прекрасний результат? Ні, це не так. Не вірте тим хто каже що треба робити ось так і так. Навіть мені не вірте!
Ваше резюме представляє вас. Воно має бути простим, але красивим. Воно повинно містити правдиву інформацію, але в такому вигляді що ваші таланти відблискують обробленим діамантом. Ніколи, чуєте, ніколи не користуйтеся шаблонами.
Деякі контори вимагають резюме у їхньому форматі. Це вже інше, це їм потрібно щоб просто заповнити базу як я вже казав вище. Просто копіюйте у поля їхнього шаблону дані з вашого резюме. Ось тут якраз і можна перевірити чи вся потрібна інформаці є у вашому резюме і чи нема чого у вас зайвого,такого що нікого не цікавить.
Стосовно зразків хороших резюме. Однозначно варто зібрати кілька таких які вам подобаються. Почати можна прямо на linkedin.com. Як визначити що резюме хороше? Та просто – подивіться на нього уважно якийсь час і як воно вам подобається, значить хороше. Зверніть увагу на структуру, а також наповнення елементів. От чого точно не варто робити знайшовши чергове хороше резюме так це міняти своє за зразком одразу.
Мовне питання
В принципі я знаю що деякі компанії в Україні/Росії приймають резюме не англійською. Але мабуть найгірше що можна зробити так це намагатися підтримувати у стані синхронності 2-3 версії резюме (англійська, українська, російська). Це вам не вдасться, вірте чи ні. Хоча спробуйте, подивимося як швидко версії різними мовами почнуть різнитися :)
Я би особисто радив мати лише одну копію – англійською. Якщо раптом вам знадобилося резюме іншою мовою ви зможете легко його перекласти на льоту, відправити і витерти переклад. А взагалі то варто б серйозно подумати наскільки вам хочеться працювати в конторі де не можуть прочитати резюме англійською. Просто така вимога скоріше за все означає що там англійську не використовують і у вас нема шансу прокачати цей дуже потрібний скіл. А отже вам доведеться займатися англійською самостійно, і скоріше за все не безкоштовно.
Мені, за мою не дуже багату історію робіт довелося працювати лише у трьох місцях де резюме англійською не прокатило б. Але з іншого боку резюме там і не вимагали взагалі :)
З іншого боку написання резюме англійською вимагає як мінімум правильної англійської. Почніть з перевірки Word’ом. Дивіться на речення які є в «хороших» резюме, дивіться на описи схожих вакансій – які уміння вимагають. Все це може бути джерелом для правильних і доцільних англійських речень.
На останньому етапі коли вже все готово закинте резюме на «порку» на якийсь сайт чи форум де спеціалізуються на цьому (наприклад dou.ua).
Резюме і CV
Тут треба сказати що насправді є два різних доволі схожих документи – резюме і CV (Curriculum Vitae – життєпис). CV як правило складається з 2-3 сторінок і саме його я цьому тесті неправильно називаю «резюме». Резюме ж містить більш детальний опис задач і рішень і може складати до 10 сторінок. Мені ніколи не довелося стикатися з вимогою вислати саме резюме і тому його в мене просто нема.
Все це я кажу просто до того що якщо у вас саме CV то не варто в заголовку писати Resume, не варто в імені файлу мати слово resume. Просто тому що чисто технічно це не резюме.
Мої унікальні інтереси і хобі
Звісно те що ви доволі унікальна, цікава, талановита і обдарована особистість ваші потенційні хазяї не зрозуміють якщо ви не вкажете спеціально що збираєте марки, граєте на гітарі, розводите котів чи виграли виставку кактусів зі своїм вихованцем.
У мене теж довго в резюме була інфа про те що я люблю наукову фантастику, музику та фільми. А ще я спортсмен і все таке інше.
Важко це визнати, але така інформація нікому абсолютно не потрібна. Це може стати цікавим вашим співробітникам і начальству після того як ви приєднаєтеся до колективу. Але в резюме вона лише займає місце і роздратовує тим що відволікає увагу. Лише скажуть – о, ще один “не такий як всі”.
Структура резюме
З усього вищесказаного витікає приблизно така структура:
Заголовок – ваше ім’я та назва документу (пам’ятаємо про різницю між ЦВ і резюме)
Контакти – саме за ними з вами зв’яжуться
Посада на яку претендуєте та взагалі на що згодні
Список технологій з роками досвіду
Історія робіт: Період часу (схиляюся до того що лише роки вказати достатньо – ніхто не буде вираховувати скільки місяців було між серпнем 2005 та березнем 2008), Позиція, Опис проекту, Інструментарій та технології якими займалися, обов’язки у проекті
Додаткові варті уваги речі (наприклад open source проекти), перемоги у програмістських змаганнях чи інші нагороди
Освіта. Багато хто розміщує цю інформацію на початку, я ж вважаю що їй місце в самому кінці – все ще легко знайти, і не відволікає інтерв’юера.
Формат файлу
Здається скільки людей стільки і думок. Знаю екстремістів які стверджують що все має бути у plain text, інші визнають лише Word-формат, хтось говорить виключно про pdf. І схоже універсально рішення яке б всіх влаштувало просто немає.
Сказав би що вордовський файл є найбільш очікуваним форматом, але проблеми з сумісністю версій, шрифтами та форматуванням можуть таки трапитися. І найголовніше що ви не будете знати що ваше таке вистраждане резюме виглядає просто потворно у тих кого ви мали намір вразити. Вони також не знатимуть що це не навмисно так потворно оформлено, а лише проблема сумісності. Тому якщо Word то тільки стандартні шрифти, менше стилів, табличок і списків. Ніяких інших елементів типу малюків.
Формат же pdf хоча і гарантує вам що документ кругом буде виглядати однаково, проте вимагає наявності на машині рідера, який все ж таки зустрічається у хрюш на компах рідше ніж Office. Плюс в ньому неможливо підредагувати щось, чи виділити іншим кольором цікаві місця і зберегти. Я би не ризикував.
Тривалий час моїм вибором був html. Відкриється браузером якщо приєднаний до листа, можна відкрити у Word і навіть редагувати, та до того ж точно цю саму сторінку можна розмістити в інтернеті. Проте після того як у мене кілька разів поспіль попросили вислати резюме заново у форматі Word я кинув всі ці ігри з форматами і маю єдину копію що відкривається найпопулярнішим редактором у світі.
Expected Rewards
Думки про те чи варто вказувати очікуваний рівень зарплатні розходяться. Я особисто не вважаю що подібне має бути в резюме, але не можна не визнати що такі дані допоможуть легше відсіювати мисливців на дешеву робочу силу.
LinkedIn
Можливо найпростіший спосіб зберігати своє резюме – легко підтримувати у актуальному стані, легко поділитися посиланням на документ, а при необхідності можна згенерувати pdf-файл і відіслати хрюші.
Моє упередження до цього сервісу походить з того що крім спаму я нічого від нього не отримую – жодного разу не знайшов роботу через цей сервіс, і взагалі не знаю жодної людини яка б таким чином знайшла роботу. А хрюші шлють листи ледь не щодня. І враження таке що вони не сильно і читають що там у досвіді та списку технологій написано.
Рекомендації
Не треба забувати що “внутрішня” рекомендація від людини яка вже працює в компанії важить ледь не більше ніж хороше резюме. І тому якщо у вас є така можливість то скористайтеся нею. Можна взагалі і самому резюме відправити і через особу що буде вас рекомендувати. В другому випадку скоріше за все ваше резюме потрапить не до хрюші, а безпосередньо до людини яка шукає ким закрити позицію в команді.
Моє творіння
Оновлення від 30 березня 2017: після написання цього посту вже пройшло достатньо часу щоб я в дечому суттєво змінив свою думку стосовно того що і як треба писати в резюме, подробиці про те що змінилося читайте тут – ЧЕРГОВЕ ОНОВЛЕННЯ РЕЗЮМЕ. А моє найсвіжіше резюме (на момент написання цього тексту) можна подивитися ось тут – https://1drv.ms/w/s!An2jFEIZkBKyksQO5k8mp7h_sywNAQ.
Так, було у мене і таке колись. Одразу скажу що я недовчився, кинув те діло доволі швидко і взагалі розчарувався у цьому всьому.
В той час (кінець 90-х) я працював викладачем кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій” в тому ж інституті де того вчився. Це у нас в Жовтих Водах є невеличкий інститут де все це відбувалося.
Ну а якщо працювати у вищій освіті то особливого вибору крім як рано чи піздно захищатися немає, це, можна сказати, вимога. Я думаю що більшість моїх читачів ніколи в аспірантурах не навчалися, тому треба пояснити певні деталі.
Для того щоб у ВНЗ можна було не просто почати набирати і навчати студентів на певну спеціальність, але ще і час від час проходити різноманітні акредитації та атестації треба серед іншого “виконувати норму” по кількості людей з науковими ступенями та званнями. Деталей звісно не пам’ятаю, але це просто норма який відсоток мають складати доктори та професори, а який кандидати. І якщо у великих закладах є свої аспірантури і великий вибір людей зі степенями, то для маленького інституту як “Стратегія” вибору небагато. Це або навчання своїх кадрів в інших ВНЗ, або “рента” тих самих професорів і докторів.
Навіть великі заклади освіти працюють за подібною схемою – кандидати і доктори, не кажучи вже про професорів, “читають дисципліни” на кількох кафедрах одночасно отримуючі свої 1/4 ставки. В реальності ж у 95% випадків лекції і практики ведуть викладачі кафедри, але звісно ніяка комісія з дня у день перевіряти цього не буде.
Сам процес вступу в аспірантуру це той ще цирк. Туди теж є конкурс, люди що залишилися у своїх ВНЗ після випуску та люди які займають у держпідприємствах посади що вимагають ступеню “конкурують” між собою. Ясно що кафедри того універу якому належить ця аспірантура мають певну квоту і гарантії, усі ж інші борються за залишок місць. Спочатку треба знайти собі наукового керівника. Для цього потрібні знайомства і контакти, але деталі тут можна опустити. Я походив по кількох кафедрах одного Дніпропетровського універу де мені популярно пояснили що треба їздити у якусь козирну бібліотеку дисертацій у Москву, випусувати уривки з підходящих дисертацій і ліпити з них свою. Я після цього як наівний сількский хлопець пішов прямо до проректора з наукової роботи того універу і пожалівся на тих завкефедрою і сказав що хочу сам усе робити, а не списувати. Він офігів від такого нахабства, потім посміявся, потім направив мене до нового провесора якого вони переманили десь із Росії. Професор той був реальним науковцем, постійно їздив по закордонним конференціям, публікувався і був доволі відомим у своїй діяльності. Займався він геоінфрматикою, дуже модною на той момент наукою.
От з тим професором ми знайшли спільну мову і я почав готуватися до вступних іспитів. Перше що треба було здати це філософію (до речі пост-совєцьких філософів треба розігнати як шарлатанів!). Вчиту ту не прив’язану до реальності маячню я навіть не збирався, але на всі білети відповіді старанно записав у конспект і сподівався що “якось воно на здасться”. Так і сталося. На іспит я запізнився, місць у кабінеті приймаючого іспит (а ми чомусь писали йоге не в аудиторії) вже не було, тому він посадив мене за свій стіл. На столі лежали купи книжок, конспектів та різних паперів, а я поки діставав з сумки ручку витяг і конспект, відкрив його на потрібній сторінці, поклав між інших паперів і старанно усе переписав. В результаті оцінка моя була 4, та ще й на додачу щирий подив перевіряючого як це так добре хтось хто не працює на кафедрі філософії зміг відповісти, бо усі інші отримали 3, а ті хто на тій же кафедрі вчився – 5. А питання було щось типу “Вплив Гегеля на філософію Канта з точки зору Шопергауера”, чи ще якесь подібне блювотиння.
Але сама мацибулечка була коли я здавав англійську. Спочатку треба було написати рецензію англійською на англомовну книжку зі спеціальності і здати її як реферат. При наявності елементарних вмінь це зробити дуже просто навіть не знаючи мови. Після “захисту” реферату допускають до письмового іспиту. Треба сказати що у нас традиційно з іноземними мовами дуже погано, а тому і в аспірантурі люди у більшості випадків знали на пам’ять кілька фраз. Я ж хоча б документацію з програмування міг вільно читати і тому мій рівень був набагато вищий за середній. Але валили там що називається. Наприклад мені знизили оцінку на бал за те що писав без словника. І я не жартую – у нас положено зі словником! Сам письмовий іспит проводили тупо по TOEFL і “свої” люди списували відповіді із зарані відомих сторінок під партою, а перевіряючи уперто цього не помічали. В кінці кінців мені поставили 3, але тут з’ясувалося що реферат я не здавав (тобто вони тупо його “загубили” і стверджували, що нічого я не здавав ніколи), а до письмового іспиту мене допустили помилково. Терміново треба було здати новий реферат до кінця дня, а те що я з іншого міста викладачів кафедри тільки розвеселило. Хоча з комп’ютерами тоді було не так усе легкодоступно як зараз, проте я знайшов можливість за кілька годин написати новий реферат і здати його.
Ну а іспит зі спеціальності я здавав своєму керівнику який посадив мене за парту і сказав писати на улюблену тему 2 години і написати на 8 аркушів. Після того поставив мені 5 навіть не читаючи. І так я проліз у компанію тих хто поступив.
А, ну і не забуваємо що аспірантура дає відстрочку від армії на весь час навчання (4 роки).
Навчання ж в аспірантурі теж різниться в залежності від того чи ти працюєш в цьому ж ВНЗ, чи десь в іншому місці. В першому випадку аспіранти виконують усю марудну роботу на кафедрі (ведуть практичні заняття, оформлюють документацію, готують і перевіряють задачки і так далі) і пару разів на тиждень відвідують “заняття”. За це їм ще і платять стипендію. В моєму ж випадку я мав час від час з’являтися на очі наукового керівника і показувати що зроблено.
І якщо для аспірантів отримання омріяного звання кандидата наук є більш менш гарантованим при бажанні багато віддати цьому процесу, то для “прийдешніх” питання практично завжди в тому наскільки дорого у грошах це буде коштувати.
Якщо ж говорити про те що саме має робити аспірант то у спрощеному вигляді це має бути публікація статей пов’язаних з темою дисертації. Звіно це не все, але обмежимося статтями. Статті треба публікувати не аби де, а у одному з видань затверджених ВАКом. Це як правило видання великих ВНЗ. А оскільки бажаючих опублікуватися багато то і тут не все так просто. Сам по собі без знайомств можеш подавати статті хоч до посиніння і все без результату. Отже треба щоб твій науковий керівник, а це людина що має вагу як мінімув в своєму ВНЗ, або навіть є одним з редакторів видання, проштовхнув твою статтю. Звісно все це не за просто так – йому теж треба публікуватися, а отже більшість твоїх статей матимуть співавтороів як твій науковий керівник та інші люди з його кафедри. Також у наукового керівника, який до речі за положенням зобов’язаний публікувати не менше певної кількості статей на рік, у нього теж є начальство якому теж треба публікуватися. А отже частина твоїх статей навіть не матиме твого прізвища у списку авторів.
Щодо змісту статей то вони мають бути з “науковою” назвою, містити пару формул, графік(и) та спикок посилань і використаної літератури. Я таки мав кілька опублікованих і можу сказати що написати подібну “статтю” займає часу і зусиль не більше ніж написати подібний пост. І жодного, ЖОДНОГО разу мої статті ніхто не читав, хоча у виданнях є рецензенти які за свою роботу отримують гроші.
Що стосується теми і змісту дисертації то якраз вона за великим рахунуом великого значення не має. У більшості випадків народ просто переписує чужі, або взагалі платить комусь щоб написали. Не здивуюся якщо в Україні більшість тих хто захищається навіть не зможуть переказати зміст своєї дисертації.
Важливим є впровадження і “науково новизна”. Щодо впровадження то треба мати хороші знайомста на якомусь великому державному підприємстві щоб хтось із високого начальства написав (звісно вони просто підпишуть кимось написане) відгук про те як ваша робота суттєво все покращила і скільки народне господарство виграло від впровадження вашої науки. Якщо таких зв’яків нема то ціна питання починаючи з цього етапу і на всих подальших плавно зростає від кількох сотень до кількох тисяч. Доларів звісно.
Я все це діло кинув на другому році “навчання” – абсолютно беззмістовна діяльність була як на мене і не бачив ніякого сенсу продовжувати. З науковим керівником розсталися мирно, кілька разів навіть потім зустрічалися, навіть якість статті я в його геоіфнормаційному журналі друкував. Але військкомату сказати про це я забув і вони мене ще довго не чипали бо чомусь не отримали (чи просто загубили) повідомлення про те що я вже не вчуся там.
Але час для тих хто не покинув йде, щось десь публікується, якісь папірці хтось десь підписує, з’являються знайомства і ось десь вже і час думати про захист. А це не лише список публікацій, документи про впровадження та інша макулатура, але і ще і комісія та опонент. Опонент то страшна людина задача якої на захисті довести що сам ти бовдур і роботою твоєю лише підтертися. А якщо по простому то опоненту (і комісіх) треба платит. І суми ці для людей що працюють в освіті просто астрономічні. Скажімо як пара річних (офіційних) заробітків і більше.
Що ж усе це дає і для чого це все потрібно? Вища школа як і наука у більшості випадків є такою самою ієрархією як і релігія. Неофіти на самому низу піраміди викладаються як раби і повністю підкорюються ритуалам та платять усі побори. Але чим вище ти ростеш в цій піраміді тим легшим стає життя – починає читати лекції замість вести практики, вибараєш сам дисципліни, починаєш отримувати надбавки за ступені і звання, статті і публікації все частіше з’являються навіть без твоєї участі. Ну а на самому верху вже ти отримуєш зарплатню з надбавками у кількох ВНЗ одночасно, їздиш по конференціях та взагалі не займаєшся викладацькою діяльністю. Людей що дійсно займаються наукою дійсно одиниці на десятки тисяч, та і то більшість з них з часом опиняється за кордоном просто тому що там легше саме наукою займатися.
Чи є злом така система? Як не дивно ні. Може це буде для когось відкриттям, але навіть у вищій освіті задіяно дуже багато недалеких і безталанних людей. І слідування усим цим ритуалам, навіть бездумним, привчає їх до певних правил (хоча сенсу їх вони не розуміють) та впихує в них певні знання. Звісно такі люди не стають науковцями, але при цьому вони здатні виконувати ту роботу яка потрібна для навчання студентів. Можна звісно вимагати щоб у ВНЗ працювали лише люди з відповідним IQ та бажанням і вмінням працювати зі студентами, але тоді б вища освіта не була б такою доступною і масовою, і коштувала б у сотні разів дорожче. Сьогодні з вища освіта в Україні це по суті заформалізовані курси підвищення кваліфікацї у більшості випадків.
Що би я змінив? Я вважаю що на користь пішли б три речі:
1) Обов’язкова вимога щоб викладачі крім роботи на кафедрах працювали б по спеціальності. Не може програмування читати людина яка не працює програмістом. Для болтологічний спеціальностей можна придумати варіації. Скажімо ти історик і “вивчає” Римську Імперію – пиши художні чи науково-популярні книжки на цю тему крім наукових робіт, чи хоча б книжку-розфарбовку “Калігула для дошколят”. 2) Відмінити стипендії в аспірантурах, та і стипендії взагалі крім як для надзвичайно обдарованих дітей. Також зобов’язати “науковців” приности гроші своїм закладам. Наприклад в США коли якийсь універ бере когось собі професором то очикує що той серед іншого принесе закладу гроші інвесторів на дослідження. В залежності від рівня універу очикувана сума для професора складає від 1 до 4 мільйонів доларів на рік. До речі зарплатні професорів при цьому знаходяться в районі 100 тисяч на рік. Інша річ що ті професори отримують ще непогані гроші працюючи в інших місцях консультантами та дослідниками (дивись пункт 1).
3) Усі статті та взагалі будь-які наукові роботи мають спиратися на роботу студентів, які мають бути вказані у списку авторів. Ніхто не очикує від викладачів щоб вони робили усе самі, але очикують що вони піднімають цікаві питання, оцінюють перспективність напрямків рішення проблем та організовують роботи з пошуку цього рішення. Звісно частина такої роботи вимагає меншої кваліфікації і може бути доручена навіть студентам.
А тепер, УВАГА, головне – усе вищесказане є моє суб’єктивною точкою зору і базується виключно на моєму досвіді. А тому цілком природьно що у вас може бути відмінний досвід та інша точка зору.
Мені здається що це фотик наших фотографів додав щось у самі фотки що примушує половину програм та сайтів показувати їх повернутими, а інші ігнорують цю інформацію. Розкажіть як знаєте як поправити.
Крім того станками голитися часто бажання нема, та і порізатися можна. Та і не покидала думка що треба спробувати ще раз. Цього разу вибрав хорошу (за оцінками) сіткову електробритву, а саме 
Книги унікальні своєю реалістичністю – людство реально потерпає від страшних проблем спричинених ззовні, але все так же як і раніше присутні бюрократія, міжнародна політика і взагалі невиправдано переускладнені стосунки між людьми. Крім того в книгах просто неймовірна кількість брутальщини і жорстокості.
На диво ця книга навіть краща за першу. Тут вже починають виникати думки що людство не обов’язково виграє цю війну. Причому здається воєю лиша одна сторона (наша), та і та програє. Території потихеньку втрачаються, ресурси вичерпуються…
Війна все ще ведеться, навіть з’явилися якісь нові технології. Але ніхто вже не розуміє з чим саме йде боротьба і чому в результаті перемог території все одно втрачаються. З’являються перші думки на тему "яка природа цього явища"? Половина книги це філософські діалоги і роздуми, інша – доволі брутальний екшн.
Після того як автор зрозумів що в трилогію він ніяк усе на впихне (третя книга і так має такі обсяги що у руках важко втримати) він зрозумів що попав із серіалом надовго.
На Землі в цей час відбулася екологічна катастрофа, людство вижило, але змінилося і лише безтурботні кочівники мандрують просторами планети.
