Подорожі – США – Сторінка 4 – Ще один не такий як усі…

Спогади про Вашингтон

Доки я тут після аварії сиджу дома у перев’язках і ковтаю пігулки захотілося згадати про щось приємне.

Свого часу я писав про нашу першу поїздку в Нью-Йорк влітку 2009-го року. Так от по дорозі додому ми на пару днів заїхали в гості до друзів які мешкають недалеко від столиці США.

Їхали ми з НЙ автобусом, якраз з Таймс Скверу де автобуси підбирали людей навпроти музею воскових фігур серед натовпу туристів, тограшів, забігайлівками з їжею, рекламою, машинами і шумом, галасом і гудінням. Їхали ми 5 годин, але подорож була доволі комфортна: зручні сидіння, втомлений, в автобусі тихо, прохолодно і навіть туалет є.

Сам Манхетен, а потім і НЙ за вікном закінчився доволі швидко, потім пішли якісь індустріальні види, а заними зовсім вже українські річечки, посадки та поля.

Від НЙ Вашингтон відрізняється практично усим, це інший світ.

Почнемо з метра. Вашингтонське метро незрівнянно чистіше і просторіше за Нью-Йоркське. Велетинські бетонні ангари, широкі перони, чисті і комфортніші вагони. Недолік лише один – усі станціє абслютно ідентичні і безликі. Навіть реклами здається ніякої нема.

Наступне що вразило – кількість людей у костюмах. Це в принципі нормально враховуючі кількість різних державних установ навколо (з яких власне і складається місто більше ніж на половину). В метро вранці та в кінці робочого дня натовп у костюмах та кроссівках виглядав доволі незвично.

Саме місто вражає чистотою, затишністю і кількістю туалетних кабінок майже на кожній вулиці Smile

Крім Білого Дому, Капітолію та інших ознак державності інтерес представляють собою музеї. Музеїв тут багато, розташовані вони буквально один за одним і вхід у низ безкоштовний. В деяких з них стоять коробки для пожертв.

З Білим Домом все було доволі банально, навіть розчаровуючи – просто підходиш до забору з іншими туристами, не зупиняють, не обшукують.

Та і взагалі всі ці найвідоміші пам’ятники та будівлі розташовані доволі близько одне до одного і між ними можна пройтись пішки.

А на галявинках біля пам’ятників народ валяється на траві, грає у футбол, або влаштовує якісь демонстрації-протести.

Саме місто крім як з пам’ятників, музеїв, парків, метро, Білого Дому, Капітолію та Центрального Вокзалу складається з будівель різних державних установ та агенція. Це і ЦРУ, і податкова, і скарбниця і все таке інше.

Ми купили квитки на туристичний автобус який колами їздить містом і зупиняється біля найбільш цікавих місць. Квитки діють 2 дні і можна спокійно відвідати найцікавіші місця.

З усих музеїв нам найцікавішими здалися музей Натуральної Історії та Аерокосмічний. В них ми і провели найбільше часу.

В музеї Натуральної Історії найбільш цікавими є чучела та кістки різних тварин, в тому числі давно вимерлих. Але є там і інші виставки – наприклад різне каміння та кристали.

А для любителів авіації та космосу Аерокосмічний музей стане неймовірним подарунком: літаки та їх фрагменти, скафандри (в тому числі і радянські) і навіть такі речі які не використовувалися на практиці як радянський скафандр для експедиції на Місяць.

Навіть є фрагменти кабін літаків та космічних апаратів у які можна зайти та оцінити тісняву в якій доводиться працювати космонавтам.

Більше світлин дивіться в альбомі.

Взагалі треба сказати що якщо у вас є така можливість то Вашингтон це місто яке варто відвідати і провести в ньому 2-3 дні. Це місто унікальне тим що фактично є одним великим музеєм-парком з елементами реального міста.

До побачення, Вашингтон!

Вітаю, Сіетл!

Усі світлини – https://onedrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%2132915#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2132915.

Поїздка у Скотсдейл, Арізона

Поїздка по роботі, але цей пост буде просто купкою сумбурних параграфів з не менш сумбурними фотографіями.

Переліт з Сіетла у Фінікс займає 3 години. В той час як у Сіетлі десь +18, дощ і туман у Фініксі вже о 8 ранку сонце лупить яскраво-білими променями з безхмарного неба і в обід температура піднімається вище 40. Незважаючи на пустельну місцевість (а те що на фото це найзаможніші райони штату) повітря нема і тому дороги ідеально чисті – ні пилюки, ні рослин що засмічували б усе листям. І усі без винятку машини блискучі і чисті як наче щойно з автомийки.

Узяв собі на прокат Тойоту Королу (номер каліфорнійський – хтось аж звідти пиляв на прокатній машині). У мене ще в Україні свого часу було кілька знайомих які все охали і ахали яка розпрекрасна машина Корола і як вони про неї мріють. До речі за ті самі гроші можна було узяти Мазду 3 та Хюндай Акцент.

Перші враження були вкрай негативні: стеля низько, я майже торкався головою, сидіння нижче не опустити, третину виду спереді займає та сама стеля, дзеркало вузьке і зананто широке, меню приборної панелі заплутане і неінтуітивне.

Але покатавшись на ній я зрозумів що це насправді дуже хороша машина, та ще й за таку невисоку ціну (базова комплектація приблизно 18 тисяч у нас): неймовірно м’яка, приховує усі нерівності дороги; навіть при різкому прискоренні/гальмуванні не смикається, сидіння неочикуванно комфортні. Але головне повторюся це м’який і в той же час миттєво реагуючий на газ/гальмо хід який мене вразив. А ще неймовірно великий багажник.

Собі би я все одну її не став купувати: вже названа вижче низька стеля, незручна і некрасива приборна панель, навіть коли я відсунув сидіння на максимум назад і підняв руль на максимум вгору ноги мені заважали рулювали. Та і якість звуку доволі посередня чесно кажучи. Але головне що я звик до свого Форестера і наступна машина в мене теж скоріше за все буде джипоподібна.

Тепер по роботі. Як я вже згадував компанія має офіси у кількох містах (4 офіса в Арізоні, 2 в Каліфорнії, в штаті Вашингтон, Денвері, Бостоні, в Айові, …) і практично нема таких команд де всі члени сиділи б в одному офісі. Ось ця зустріч була спеціально для свіженайнятих працівників з усієї країни.

Перший день у нас була вечеря в ресторані де можна було поспілкуватися з іншими людьми, до того ж до нас завітало керівництво компанії. А на другий день було багато цікавого: бачення нового керівництва, зміни що відбуваються, плани на майбутнє, демонстрація роботи служби підтримки, екскурсія в дата-центр.

Але все по порядку.

До останнього року компанія керувалася однією людиною і лише з ростом перейшла під часткове керівництво інвесторів які і найняли колишніх керівників і архітекторів з Microsoft та Yahoo. Компанія завжди була бізнес-орієнтованою, а це фактично означало що робилося завжди те що може принести гроші просто зараз. Засновник є по своємо геніальною людиною, але одна річ створити з нуля компанію що заробляє мільярд долларів на рік, і зовсім інша – перетворити її на таку що заробляє десятки мільярдів на рік. Саме через проблеми росту почався пошук директора на місце якого і знайшли Блейка Ірвінга який свого часу керував Windows Live та MSN що за розмірами близькі до GoDaddy.

Дуже цікаво було почути від нього про те які зміни відбуваються зараз і які плани на майбутнє. Взалі то одна з причин чому я приєднався до компанії в тому що змінюється абсолютно усе: стиль керівництва, процеси, правила, продукти, технології. Зміни неймовірно масштабні і потрібні в першу чергу тому що компанія росте просто вибуховими темпами і при цьому метод управління в усьому до недавнього часу був абсолютно ручним.

Ну от про своє бачення і плани, в тому числі плани на міжнародному ринку він нам і розказав. До речі від нього ми дізналися вражаючі числа кількості клієнтів, скільки середній клієнт приносить грошей компанії щороку, скільки ми втрачаємо не надаючи правильно послуги і таке інше. Наприклад те що якщо узяти 20 найбільших конкурентів то їхня сумарна доля на ринку все одно буде менша ніж у ГоДедді.

До того ж ГоДедді єдина компанія в світі яка створила продукти і процеси для обслуговування малого бізнесу (ціль – компанії розмірами до 5 людей) і вдало це робить маючи більше 12 мільйонів клієнтів.

Потім виступило ще кілька людей з керівництва, а потім нас повели у цент-підтримки клієнтів (це де люди на телефоні відповідають на питання).

До речі у ГоДедді один з найвищих у світі (в трійці лідерів) рівень задоволення клієнтів від обслуговування. У софтверних компаній щоб ви знали він як правило негативний. Дійсно обслуговування клієнтів є таємною зброєю ГоДедді. Одна з причин в тому що кол-центри розміщено в США, інша в тому що персонал високо кваліфікований і дуже швидко розв’язує проблеми, а крім того відповідає на питання та дозволяє визначитися клієнтам з тим що їм насправді потрібно.

Нагадаю що основними продуктами є: продаж доменних імен, хостінгу, електронної пошти, а також продаж стронніх продуктів як ВордПрес, Офіс 365 та інших. До того ж коли ви купуєте сайти у скажімо Майкрософт чи Гугла то насправді домен і хостінг купується у ГоДедді, а вже продавці розміщують там свої продукти.

Цілу годину кожному з нас дали можливість посидіти на телефоні і послухати як саме відбувається цей процес. Звісно в розмови ми не вмішувалися. Могло б здатися що це неймовірно нудно, але насправді година пролетіла як 5 хвилин. Наскільки різні люди і різні в них проблеми. Деякі жаліються на те що пошта в аутлук не працює, а коли їх просять перевірити ще й через веб-інтерфейс кажуть “я зараз не можу бо у мене інтернета нема, зробіть мені щоб пошта працювала”. Інші задають доволі складні технічні питання про тонкощі конфігорування різних сервісів.

Одна з відмінносей технічної підтримки ГоДедді в тому що працівники кол-центру не мають скрипта, тобто не слідують списку “перевірте що ваш комп’юте підключено до мережі, підведіть мишку до кнопки Пуск” і таке інше. Це дозволяє за якість пару хвилин вирішити проблему клієнта. А з іншого боку вартість такої підтримки неймовірно висока – не лише треба наймати туди людей з відповідною технічною освітою, але і добре вкладатися в їх навчання (це кілька місяців в компанії).

Одним словом – сподобалося.

Потім нас повезли в дата-центр. Свого часу я був на екскурсії у найбільшому дата-центрі Майкрософт в нашому штаті, але те що я побачив в Аризоні було незрівняно більше.

Дата-цент має свої специфічні проблеми – розміщення обладнання, заміна компонентів по живому, проблеми охолодження та відведення тепла, … Працівники провели на диво інформативну екскурію і показали багато цікавого.

До речі через те що ГоДедді реєструє найбільшу долю веб-адрес в інтернеті через дата-центри компанії проходить мінімум третина усього інтренет-трафіку планети пов’язаного з розкриттям доменних імен. По простому: коли ви у браузері набираєте щось типу 013x4nd2.wordpress.com браузер звертається до одного з DNS серверів які знає із запитом “яка фізична адреса у сайта з таким іменем”. DNS сервер якщо не знає сам переспрямовує запит до іншого серверу про який він знає і так доки хтось не скаже фізичну (ІР) адресу сторінки.

Після того в мене ще залишився час побувати в іншому офісі недалеко (місто Темпі) та прогулятися обома містечками. Фактично Фінікс що за розмірами є 5-м містом в США давно поглинув усі маленькі міста навколо, але вони ще керуються незалежно і виглядають крім ділових центрів дуже автентично: усе одноповерхове (землі навколо досхочу), рослинність якась лише у дорогих та туристичних районах, люди на вулиці відсутні.

На цьому поки що все.

Спогади про Нью-Йорк

Нью-Йорк, Нью-Йорк – це щоб ви знали не двічі повторена назва міста, а назва міста і штату. Щось типу “Дніпропетровськ, Дніпропетровська область” Smile

Захотілося згадати про цю подорож що ми її робили влітку 2009-го року, переглянути світлини. Якраз і нагода перенести пост в новий блог.

Прилетіли ми тоді в НЙ піздно вже ввечері, було темно і з аеропорта сіли в таксі. Таксі до речі там не просто так, а стоїть черга ціла і білетер питає куди їдеш, виписує “квиток” з ціною за поїздку і садить в машину. Таксист всю дорогу нам нив що ціна на квитку занадто низька і білітер 100% помилився. На що я йому казав що ну типо давай повернемося поміняємо, на що він мені – та ладно, я вже тебе за дешево довезу, і через секунду знову те саме – ціна непроавильна… Їхали ноччю і доки не опинилися на Манхетені враження були якісь не такі геть як очикувалося – темно, глухо, якась пром-зона…

Перші враження від міста теж чесно кажучи не дуже: брудно, неймовірно брудно, вздовж тротуарів мішки зі сміття під вечір складаються в барикади що повністю відгороджують дорогу від тротуару. Проте нема відчуття що ти в багатомільйонному місті. Так, людей дуже багато, але якось не відчуваєшся загубленим.

Потім приходять інші враження: усе старе і побите-покоцане, неймовірно брудне метро, калюжі, таргани, сморід і бомжі. Ну і страшенно тісно і дорого ще.

І лише під кінець другого дня починають з’являтися якісь позитивні враження. Помічаєш що не дивлячись на шаленний темп життя та незлічений натовп на вулиці завжди можна знайти затишне і красиве місце щоб перепочити. Починаєш помічати що місто на диво зелене, що багато старих будинків і як органічно іх вписано між сучасними хмарочосами. Приходе розуміння масштабів – спроруди просто неосяжних розумом розмірів.

Їздили ми туди не просто самі по собі, а ще й зустрілися з друзями до яких потім заїхали у гості на кілька днів по дорозі з НЙ.

Ну і також походили по музеях. На Статую Свободи дивитися не їздили бо ті ж таки друзі нам порекомендували не витрачати на неї час у чергах. Ми в принципі і не шкодуємо – ще буде нагода.

Музеїв в НЙ багато і вони там дуже цікаві. Такі місця як скажімо музей сучасного мистецтва навіть за один день не подивишся нормально враховуючи кількість залів та експонатів, а особливо широту охвату.

Так, там можна фотографувати, але без спалаху. А в деяких залах висить табличка що саме ось тут не можна.

Різне сучасне і іноді авнгардне мистецтво, скульптура, меблі, фотографій та інше. Багато цікавого, багато всесвітньо відомих творів, багато якось сміття в якому не так і легко побачити хоч щось ватре уваги.

Наскільки я пам’ятаю у більшість музеїв вхід за ціною яку сам ти готовий дати за квиток – хочеш 5, а хочеш і всі 50 доларів на вході даєш і все. Гроші йдуть на утримання музею, але звісно відвідувачі покривають лише частину витрат, усе інше платить місто. Інакше ціна була б більше 100 доларів мабуть якби музеї виключно за рахунок продажу квитків виживали.

До речі кілька з найцікавіших музеїв розташовано майже впритул до Централ Парку, а це означає що можна за один день і знаменитий парк відвідати, і ще й в музеї забігти.

Ще одна особливість Манхетена (не буду казати НЙ бо не знаю як воно в інших района міста) в тому що ось наче весь натовп, шалений рух на дорозі, метро, машини, життя вирує… І звертаєш ти у провулок, а там наче сонне царство – дерева, запарковані машини, старі будинки і жодної душі на вулиці, і тихо…

Окремо треба сказати про метро в НЙ. Це щось хтонічно жахливе. Метро у Києві просто палац стерильності. Зважаючи на те яке старе метро у НЙ можна якось легше до цього ставитися, але все одно… Вузенькі сходи під землю залиті чимось смердючим, вузькі брудні покоцані і запльовані платформи, якісь фріки з усих боків, перше враження просто шокуюче.

А ще тоді Олена носила брекети Smile

Проте потім помічаєш інші речі. Так наприклад у кожному напрямку ходить кілька потягів метро: один зупиняється на кожній станції, інший через 2-3, а ще один по 5-6 за раз пропускає. Тому метро там більше схоже на підземний вокзал з кількома коліями. Проте довозить до місця дуже швидко.

І ще на диво у вагонах метро тихо, ну у порівнянні з києвським метром принаймні.

Ось там вдалині з Бруклінського мосту видно знамениту Статую.

В деяких місцях метро виринає з під землі і несеться на стовбах на рівні вікон будинків. Навість здається що як висунути руку з вікна то можна буде щось поцупити з квартир мимо яких їдеш – наскільки близько. Не можу навіть собі уявити який там гуркі та тряска щоденна в тих квартирах. Проте мабуть не так дорого як в тихішому житлі жити.

Засилля іспанської теж дуже кидається у вічі. На вулиці, на оголошеннях та написах, на вивісках та газетах. Тоді це для нас було дивиною, в Сіетлі практично усе англомовне, але після Каліфорнії та Мексики мабуть вже не так би вражало.

А ще ми їздили на Бруклінський міст.

Над дорогою по якій гасають машини ще є один поверх – дорога для пішоходів та велосипедистів. Туристів там немало треба сказати і зловити момент щоб сфотографуватися не просто.

З цього мосту хороший вид на місто і на острів на якому і стоїть та Статуя Свободи. До неї кажуть треба спочатку пливсти паромом, потім відстояти у кількагодинній черзі, потім ще сек’ютрі якесь проходити… Коротше нам і без того вдалося стільки вражень отримувати що ледь з вух не вилазило.

А ще в НЙ неймовірно наглі білки. У нас тут їх теж багато, але наші страшенно полохливі і тікають дуже прудко з найменшого шуму. Там же вони не лише не тікають, але і підходять до людей щоб випросювати щось смачненьке, або нагло переходять доріжки в тому ж Централ Парку навіть не дивлячитьс по сторонах. Там ще зберіглися місцеві чорні і кудлаті білки яких в наших краях вже повністю витіснили завезені колись з Європи сірі білки.

Центральний Парк – місце уславленне у безлічі книжок та фільмів. Фонтани і озерця, доріжки між деревами та великі галявини. Народ там бігає, катається на велосипедах, загорає, влаштовує пікніки та розважається. Це фактично центр Манхетена, парк оточено музеями та хмарочосами. Розмірами він десь зо 3-4 квартали.

Великим розчаруванням може бути зоопарк в цьому парку про який йдеться в мультфільмах “Мадагаскар”. Ні левів ні жирафів там нема, зоопарк крихітний, забитий людьми так що пройти просто нереально. Та і з тварин там здається одні пінгвіни та тюлені якісь що як дурні гасають у басейні з холодною водою. Ну та правильно – у мультику ж показали що всі тварини втікли Smile

А ще ми побували в Сохо – районі молоді та студентів. Тісні вулочки, старі будинки на 3-5 поверхів, маленькі парки де грають в шахи під джаз вуличних музикантів. Книжкові крамнички та крихітні кав’ярні ще додають колориту.

Дуже затишний район в якому геть не відчувається що ти у великому місті. Ось там би десь може і можна було б поселитися.

Гуляли ми так і роздивлялися, аж доки не дісталися Батері парку – галявина на південному краю Манхетена. Це якраз був день незалежності і все було забито народом. Ми знайшли місце і теж там посиділи дивлячись на феєрверк та пропливаючі мимо розцвічені кольорами короблі.

Окремо треба сказати про Таймс Сквер. Місце, вірніше площа, просто запружене туристами так що треба постійно лаврувати між людьми. Як у вихідний день на базарі Smile

Усі практично ходять задравши голови неба і відкривши рота. Причина в тому що там така неймовірна кількість реклами і вона таких неосяжних розмірів що уся площа світеться наче на дворі білий день, а не середина ночі.

Не дивлячись на наявністі світлофорів на перехрестях синхронно з ними працює поліція. Потік народу такий що вони регулюють не лише машини, але і потоки пішоходів. Взагалі не розумію нащо може знадобитися їздити там машиною – одна зі станцій метро виходить просто на площу.

Від натовпу, галасу та яскравого світла втомлюєшся дуже швидко і хочеться мерщій втекти у якесь тихе місце. Хоча побувати б тут на Новий Рік коли уся площа рахує секунди до нового року хотілося б Smile

Ось такі в мене спогади про НЙ залишилися – розміри неймовірні, натовп незліченний, шаленний мурашник, але дуже, дуже різний і не схожий сам на себе у кожному районі.

Місто великих грошей, великих амбіцій, яскравих людей, великих цін і збережених традицій та острівків культури і старовини.

Місто музеїв, парків, затишних сонних вуличок, брудного та розгалуженого метра, хмарочосів та усих мов і культур.

Усі фотографії тут – https://skydrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2130090&v=3#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2129949.

Аризона та Шеві Сонік

Не надто довгу тому я у деяких справах відвідав одне містечко в Аризоні. Що воно була за подорож і для чого може розкажу згодом як плани здійсняться, а зараз просто деякі враження і світлини.

Почалося все з того що я прилетів у Фенікс і взяв там машину напрокат. Весь перельот триває від 2 до 3 годин.

Перше враження, яке потім і підтвердилося – все навколо напівпорожнє. Аеропорт Фенікса десь втричі більший за сіетльський, але людей нема, тихо і порожньо. Таке враження що у фільм “Лангольєри” потрапив. Я лише на зворотньому шляху зрозумів що таке враження виникло через те що 1) все застелено ковроліном, 2) ніч і дійсно мало людей, 3) низькі потолки створюють враження що ти в якомусь офісі йдеш коридорами.

Як і в інших великих аеропортах (в Сіетлі не так) прямо від одного з виходів ходять безкоштовні автобуси до прокатних контор. Відповідно і коли повертаєш машину то їдеш в ту контору де брав її, а вже в аеропорт тебе одвезе той автобус.

Ну от, а в прокаті де я вибрав найдешевшу опцію мені запропонували на вибір (ціна однакова) Форд Фокус, Нісан щось-там, Мазда якась-там, Тойота шось-таке і Шеві Сонік. Я ніколи про жодну з названих моделей не чув крім Фокусу, але оскільки свого часу у нас було аж 2 Шеві то вирішив цю машинку і взяти. Ось вона до речі на сайті виробника – http://www.chevrolet.com/sonic-hatchback-car.html.

Враження про безлюдність Аризони (чи може лише Феніксу) підтверделося поки я їхав в готель в місто мого призначення. Там де в Сіетлі 2-3 смуги дороги тут 5-6, та і ті порожні. До того ж рослинність крім велетенських кактусів та дохлих акацій відсутня і дороги неймовірно чисті. Та ще й на додачу дуже багато машин що щітками чистять дороги їздять, у нас такого не побачиш.

Взагалі де я не був мене вражав ідеально чистий і яскраво чорний асфальт – не те що листя, навіть дрібних камінців не побачиш.

Хоча з іншого боку краєвиди неймовірно нудні. У нас з дороги нічого не видно по боках за височенними деревами, тут же до обрію видно що нічого навколо нема. Навіть у містах пустенно і яка-неяка зелень присутня лише біля офісів та готелів.

Також здивувало те що людей на вулиці абсолютно не було. Якщо вам мої фото вашингтонщини видаються безлюдними то те що я побачив в Арізоні було ще безлюдніше – в прямому сенсі ноль людей на вулицях. І це при тому що повно велодоріжок і тротуарів і вони чистесенькі ідеально. Та у нас би все з таким станом доріг і погодою було б забито велосипедистами і бігунами усі дороги!

Краєвид дещо пожвавлювали гори на обрії, але без рослинності на них вони скоріше були схожі на гори щебню чи шахтні відвали ніж на справжні гори.

От те що ви бачите на фото це була погана погода в тій місцині Smile Ні, я серйозно. Там 360 сонячних днів на рік і 5 днів поганої, пасмурної погоди. В Сіетлі це називається сонячним днем і народ валить на вулицю (дощ не йде – значить сонячно!).

Ще одна відмінністю яку я помітив – дуже однорідне населення. Практично усі кого я бачив це були білі американці. І хоча я не почув ніякої відмінності у їхній вимові вони мене не розуміли. Практично все що я говорив доводилося повторювати по 3-4 рази. Проблема в тому що більшість населення там де я був ніколи в житті не виїздили зі своїх містечок і реально впрерше в житті вживу говорили з людиною з акцентом.

Ще тут дуже багато місця. Невеличке місто на 30 тисяч мешканців може легко розтягнути на 90 кілометрів з краю до краю.

Тепер щодо машини. Колись на Гаваях ми брали на прокат Тойоту Ярис, і я зарікся після того брати найдешевші машини. Тут же якось побоювався, але безпідставно. Так, машина надзвичайно дешева (14 тис. базова комплектація, 17 з усіма можливими наворотами), але виявилася дуже приємною у вождінні.

Найперша проблема з новою машиною це зручна посадка та незвичні педалі. Тут єдина зручна позиція – сидіння на максимум назад. І хоча крісла не найкомфортніші проте ніяких особливих незручностей я не відчував. Що ж стосується педалей то на мій подив вони відгукувалися точно як очикувалося. Може це говорить про дешевіть Форестера до якого ми вже звикли? Smile

В машині тіснувато і мабуть задні сидіння там таки декоративні. До того ж багажник такий маленький що моя не надто велика сумка зайняла його на 80%. Отже більше ніж вдвох з парою пакетів в ній не поїде.

Приборна панель на диво недешево виглядала – приємний і зрозумілий вигляд, все функціональне.

В машині на диво було тихо. За потужністю вона хоч і не рвала з місця проте триматися дозволених 65 миль на годину (десь 110 км на годину) я не мав жодних проблем. Добре що в Аризоні все пласке, на гірках мучатися не довелося Smile

Коротше мій висновок такий – машинка ця хоч і дешева і проста, проте може бути кращим вибором ніж якась бувша у використанні дорожча машина. Хоча я геть не експерт і навіть не уявляю які фактори треба враховувати при такому виборі. Я би купив цю машину якби мені потрібна була дешева альтернатива і не переживав би. Та ще й вона споживає усьго 40 миль на галон (це меньше 5 літрів на 100 км). Ну і навіть не уявляю як би вона себе вела на поганих дорогах.

Що вам ще сказати? Ну мабуть тільки те що схоже Аризона є непоганим місцем для виходу на пенсію якщо вам хочеться спокою, безлюддя, хороших доріг, великих відкритих просторів і гарної сонячної погоди на протязі усього року.

Ще кілька фото з Санта-Барбари

В доповнення до ось цього запису – Санта Барбара та Шеві Камаро, враження я несподівано знайшов світлини які вже вважав втраченими назважди.

Значить ось вам кілька фотографій красивої машинки та дівчинки в ній Smile

Якийсь придурок смішну рожу скорчив на задньому плані Smile

Пляж:

Якийсь хльопчик заліз в кард…

Корочє отакоє от:

Весь альбом тут – https://skydrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2110905#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2110905

Санта Барбара та Шеві Камаро, враження

Місто Санта Барбара у нас відоме як я розумію в основному завдяки одноіменному серіалу що почали показувати ще в СРСР, продовжили вже в незалежних країнах і так здається до кінця і не показали.

Опинилися ми там тому що наші знайомі що подорожують по США у вихідні планували заїхати в це місто, а нам відповідно прийшла думка чому б не зустрітися з ними та ще й побатичти місто-легенду.

Отже літак з Сіетла до Лос-Анджелеса 2,5 години, потім ще 2 години машиною з ЛА до Санта Барбари вздовж океанського берегу. Звісно можна було полетіти з Сіетла безпосередньо в кінцевий пункт, але оскільки прямих рейсів між цими містами нема то найкоротший польот з пересадкою десь у Феніксі зайняв би більше 7 годин. Та до того ж нас переконали що ми хочемо взяти на прокат не аби яку машину подешевше, а самий що не є кабріолет. Ну ото ж ми і вирішили що як кататися на машині то вже якраз можна і спробувати що воно за відчуття у кабріолеті. Та і до того ж в тих краях незрівнянно сонячніше і тепліше ніж у нас зараз.

В ЛА ми прилетіли десь о 9 ранку, сіли на автобус що везе у прокат машин (у кожної прокатної компанії курсують свої безкоштовні автобуси). Там я вже сказав що хочу взяти не ту машину яку замовляли (а мали дати щось типу Тойоти Короли), взяв найкращу страховку щоб не хвилюватися ні за що… Взагалі вийшло в районі $100 на день за те що ми вибрали.

На вибір давали за одну й ту ж ціну Chevrolet Camaro та Mustang, я вибрав Шеві (Мустанги мені не такі красиві ззовні). Довго ламав голову як той відкидний дах прибрати, потім покликав працівника що ошивався поруч (а розміри парковок у кожної компанії там такі що 4-5 стадіонів з трибунами умістити можна) і той мені все показав. Машина до речі була 2014 року і накатала усього 4000 миль.

Сіли, поїхали… Далі будуть фото Санта Барбари, ЛА ми не фотографували, не подобається нам ЛА.

Я боявся що у машині з відкритим верхом буде страшенно дути і шумно буде. Виявилося що дме не так вже й сильно, принаймні на передніх сидіннях. Ну і не так щоб шумно було – можна було спілкуватися лише трошки підвищивши голос. В нашому Форестері з відкритими вікнами набагато гірше.

Хоча Олена мерзла і куталася у кофту мені холодно не було, скоріше свіжо.

Спочатку ми їхали по дорозі де обмеження швидкості іноді падало аж до 30 миль на годину, але друга половина дороги вже була нормальною швидкісною трасою з обмеженням в 65 миль (значить можна спокійно їхати всі 70).

Більша частина дороги проходила вздовж океану, а з іншого боку доволі помітні гори. Дорога наче обкреслює контур берега жирною лінією.

Пролетіли містечка Санта Клара, Малібу (дивилися “Рятівників Малібу”?), ще якість дрібненькі поселення. А ось вже за наступним поворотом берегу видно розтягнуту Санта Барбару.

Місто вузеньке, бо здавлене океаном та горами, але доволі довге.

Не дивлячісь на концентрацію багатіїв у місті видається воно маленьким і напівсонним. Хороші широкі пляжі практично без людей, вздовж пляжів бігає доволі багато людей, купа магазинчиків та маленьких кафешок у центрі (може то був і не центр)… З вулиці на якій ми жили було видно як біленькі будиночки лізуть на гору, а потім наче здаються і лишають свої спроби.

Ще треба сказати що це мабуть найдорожче місце в якому ми бували. Оскільки готель ми замовляли в останній момент то вдалося знайти лише двозіркові мотелі за ті ж майже 100 доларів за ніч. За такі гроші можна для порівняння в найкращих готелях Лас Вегасу зупинятися.

А в іншому місто не можна сказати що дороге – їжа і ціни в магазинах такі ж точно як і в інших містах.

Отже заселилися, поїли, поспали. Поїхали шукати готель в якому наші знайомі зупинилися. І за дивним збігом обставин як ми туди заїхали якраз вони з машини виходили Smile Потім сходили повечеряти разому у галасливий бар з посередньою їжою, але затишною атмосферою і домовилися про плани на наступний день.

Вранці раненько поїхали на набережну і побігали. Я добіг до кінця пляжу (виявилося він усього 5 км довжиною) та назад. Були ще плани поплавати, але Олена сказала що холодно і ніхто не купається і у воду мене не пустила.

Ну власне коли ми вже поснідали і відпочили наші знайомі якраз прокинулися Smile

А далі ми з ними тусили по набережній, ходили по магазинах та ганяли як шалені з відкинутим верхом по трассі. Потім мені Даніл пояснив що в таких машинах з відкритим верхом їздять по вулицях на невисокій швидкості. З цим я в принципі погодився, але хотілося накататися і пофіг хто там подумає що колгоспники якісь до кабріолета дірвалися.

А зворотній літак у нас був з ЛА о 6-й ранку, тож з СБ ми виїхали о 2-й ночі і прориваючись крізь темряву та туман насолоджувалися останніми годинами в кабріолеті (правда вже з опущеним дахом).

Що ж сказати про саме місто? Скласти якесь враження за один день звісно не можливо, але мені з першого погляду сподобалося. Взагалі Каліфорнія нам обом не надто подобається – якось тут все занадто людяно, галасно, швидко і агресивно. Але от Санта Барбара жодного разу не справила на нас такого враження. До того ж тут тепло, є океан, та мабуть і криміногенна ситуація не така погана як в тому ж ЛА.

Так, я би міг жити в цьому місті. Може на пенсії колись Smile

Вікіпедія повідомляє нам про населення в 90 тисяч з яких 75% білі, середній вік 37 років, середній прибуток на родину 60 тисяч на рік та середню вартісь будинку 800 тисяч. А це говорить про те що в місті є житло у багатіїв які тут не живуть довго і не працюють, а населення великою часткою таких багатіїв і обслуговує.

До речі машини подібні нашій не те щоб кожна друга там, але далеко не рідке видовище, дуже багато подібного бачили.

Я розумію що більше питань буде викликати машина ніж наші вреження про місто, тому ще троши інформації.

Що мені сподобалося в ній:

на диво тихо всередині навіть з відкинути дахом
дуже м’яка хода і гальма, розганяється так плавно наче на місці стоїть. Я спочатку думав що вона дуже повільна на розгоні, але потім помітив що навіть на світлофорах я зі старту відриваюся помітно від інших машин, але не відчуваю прискорення. Те саме і з гальмами – не відчуваєш що гальмуєш.
хороша аудіо-система – з відкинутим верхом на трасі при швидкості 110 кмг прекрасно чути класичну музику (навіть не рок)
широченні і глибокі передні сидіння, неймовірно комфортно. Мені як правило за кермом починає усе муляти години через півтори. Тут же було таке враження що всі 5-6 годи можну проїхати без будь-якого дискомфорту.

Що не сподобалося:

огляд передній перекривається рамкою переднього скла у незручному місці і треба до цього звикати
сидиш дуже низько і габаритів машини не відчуваєш. Вона дуже широка і весь час я боявся на поворотах бока об брівки обдерти. Та і капо погано видну і я постійно зупинявся на червоне світло за 2 метри від попередньої машини.
На задніх сидіння розміститися практично неможливо – сідала наче і є, а ноги опустити нема куди.
У багажник при складеному верху хіба що жіночу сумочку можна запхати. Та навіть з верхом над головою в той багажник не кожна валіза влізе.

Коротше у підсумку машина хороша, але я собі таку не хочу. І не лише тому що в Сіетлі з постійним дощем в ній сенсу нема, але і тому що вона не функціональна для мене. А лише те що водити її приємно не робить її для мене бажаною. З іншого боку якщо наприклад Олена захоче собі щось подібне купити то я не буду проти, і мабуть навіть підтримаю.

А ще по дорозі в Сіетл в аеропорту ми побачили загін поліції що шукає та знешкоджує бомби. Не знаю що там було, але свого робота (на фото за вантажівкою) вони вже розбирали і пакували у вантажівку.

А в Санта Барбару ми ще колись повернемося, спогади ж приємні лишилися.

Портланд, Орегон–місто мостів, троянд і диваків

Найбільше місто штату Орегон через яке ми проїзджали кілька разів, але вперше провели провели в ньому деякий час кілька днів тому.

До речі в США багато міст що називаються Портланд, і деякі з них більш знамениті на східному березі. Отже тут йдеться виключно про Портланд в Орегоні Smile

Місто пишається своєю дивакуватістю та тим що воно наче застрягло у 80-х роках минулого сторіччя. Тут дуже органічно буде ходити вулицями з касетним плеєром, вусами-рулям, носити великі яскраві пластикові прикраси або бігати в коротесеньких спортивних шортах і майці.

Місто дуже дружнє до велосипедистів, причому якщо навколо Редмонда та Сіетла взагалі велосипедистів хоч і багато, проте 99% з них складають спортсменти, то у Портланді люди їздять на прогулянкових (не спортивних) велосипедах у звичайному одязі. Помітно більше велодоріжок ніж у Сіетлі.

Взагалі найбільшим остахом міста здається є те що його можуть сплутати чи зарахувати в одну групу з Сіетлом.

Сіетл, хоча і меньше набагато, але як місто однозначно відоміше в культурному плані в тому числі: музика, фільми, великі компанії як Microsoft, Amazon, Boeing, Costco, … Портланд з іншого боку місто увіковічене в серіалі “Сімпсони” (план міста на заставці серіалу, прізвища героїв – назви вулиць в Портланді).

Варто лише проїхати по мосту що веде через річку Коламбія і є кордоном між штатами Вашингтон і Орегон як одразу і опиняєшся в Портланді.

Портланд недарма називають містом мостів. Їх там багато, але головне те що вони якихось абсолютно неймовірних розмірів, вигинаються дугами і перетинаються одне з одним, звиваються у якісь гігантські вузли і то пірнають одне під одне, то йдуть згори одне одного.

Емблемою міста є троянда яку можна побачити не лише на вивісках та логотипах, але і на каналізаційних люках та машинах місцевих служб. В місті є великий парк частину якого займає трояндовий сад (варто відвідати).

Центр міста по якому ми переважно і гуляли склав дуже дивне враження. Не дивлячись на високу щільність офісних будівель та великий за розмірами центр людей на диво мало. Враження було таке що це субота чи неділя до обіду, а між тим це була 3 година по обіду і аж до темряви.

Завдяки довгій і красивій набережній Портланд дуже схожий на Ванкувер, лише у Ванкувері набережна не річкова, а океанського заливу. До того ж цент Ванкувера цільно забудовано хмарочосами, Портланд же доволі невисоке за американськими мірками місто. Навіть у Сіетлі я б сказав цент міста вищий.

Друга річ що робить Портланд схожим на Ванкувер це кількість бомжів у центрі міста. Але на відміну від неймовірно смердючих створінь у Ванкувері в Портленді це переважно молоді люди (в районі 20 років) які сидять та сплять під стінами великими компаніями і зовсім не смердять. Якби не спали просто неба під якимось лахміттям то навіть одягом би не відрізнялися від пересічних перехожих. Взагалі схоже це більше стиль життя ніж на бідування – деякі з часом перебісяться і повернуться у “нормальне” суспільство (сподіваюся).

Що ще можна згадати з таких коротких відвідин? В центрі є кілька броварень в одній з яких ми куштували різні сорта пива крихітними порціями. В місті (в парку) є японський сад (вхід – $10). Витратьте кілька хвилин на перегляд ось цього альбому – , всі фото постити не збираюся щоб остаточно не перетворюватися у фотоблогера Smile

Взагалі якби мене спитали то я б сказав так, я хотів би жити і працювати в цьому місті. Мені дуже сподобалося як його великі розміри поєднанні зі спокоєм на вулицях, як там затишно навіть у центрі, як там легко було орієнтуватися навіть без навігатора і які там дійсно дивакуваті і спокійні люди. Ну це те враження що в мене склалося з того недовгого часу що ми там були.

Не зрозуміло чому місто так недооцінене і чому про нього так мало знають у порівнянні з тим же Сіетлом. Коротше як раптом трапиться нагода то не пропустіть це чудове місто.

Lake View Cememtery, Seattle, могила Брюса і Брендона Лі

Так, знаменитий майстер і його його син поховані поруч у Сіетлі.

Вперше відвідати їх могили ми поїхали у травні 2009-го, а нещодавно я з батьком який у нас гостює завітав туди знову.

Кладовище не надто велики, розміром з пару кварталів і розташоване на пагорбі з якого відкривається красивий вид на спальну частину міста і озеро. Зимою вид красивіше бо багаточисельні дерева не перекривають його своїм листям.

Місце дуже спокійне, я би навіть сказав затишне. Могильні пам’ятники розташовано у доволі хаотичному порядку. Є дуже старі, майже невидимі серед трави плити 18-го сторіччя на яких вже витерлися усі написи.

Мертвих тут схоже спалюють на попіл і ховають в урнах, а замість розкопувати землю вкладають ці урни у кам’яні коробки в землі зверху яких постелено траву.

Також наскільки я знаю за місця треба платити постійно (цін не знаю) і роблять це друзі, родичі чи фонди якість. А як тільки місце звільняється то його займають кимось іншим.

У траві доріжок нема, і оскільки могили розміщено не по сітці то не дивлячись під ноги дуже легко по багатьом з них пройтись і не помітити.

Що ж стосується поховання Брюса і Брендона то плити у них доволі скромні, є набагато більші і багатші пам’ятники. Проте біля них як нам сказали завжди хтось є – люди їдуть з усього світу щоб відвідати це місце. Попередній раз ми були там рано вранці у вихідні, йшов дощ, але люди були. І в цей раз ранком робочого дня там хтось стояв коли ми приїхали.

На плитах завжди лежать монетки з різних країн (батько поклав туди і монетку з тризубом), іноді квіті і якісь папірці з написами, а також чомусь апельсини. Проте щоб не склалося хибного враження це не потік людей, а 1-2, рідко більше людини на протязі 20-30 хвилин. От такий потік.

Сайт кладовища складається з 5-6 сторінок одна з яких присв’ячена місцезнаходженню могили Лі. Доволі дивно що у них там ніде нема ні карти, ні назви доріжок. Орієнтуватися неймовірно важко.

В принципі на таких кладовищах можна і гуляти як у парку, єдине що просять дивитися собі під ноги і не порушувати тишу сильно.

Одну з частин кладовища зайнято переважно китайськими похованнями, ближче до центру старі і великі пам’ятники, сучасні поховання розкидано випадково і як правило чим сучасніше тим простіше плити і пам’ятники.

А ось це ми натрапили якраз як відбувалися похорони. Розриту (читай відкриту) могилу вистелели штучною травою навколо щоб не топтатися по землі. Потім під’їхали люди, поставили труну на каталку і наче понесли її, а насправді покотили.

Потім з самої каталки труна якимось хитрим способом спускається вниз і все це діло потім працівники кладовища закривають бетонною плитою і застеляють рулоном свіжої трави.

Навколо кладовища просто упритул розташовано будинки, а озеро про яке я згадував наспавді не так вже й близько, просто його добре видно з пагорба.

Також мені сподобалося що деякі пам’ятники зроблено у вигляді лавочок на яких можна посидіти. Та тут і без того в звичайних парках можна побачити лавочки, столики, або і просто великі каменюки з табличками “На пам’ять про такого-то”.

Ну і ще кілька фото щоб передати атмосферу.

2011-Chelan Man Triathlon

Це перенесений (і трошки переписаний) запис з мого старого блоґа.

Початок – 2010–Chelan Man півмарафон 1:37:44

Отже після змішаних вражень 2010 року (місцина та подія сподобалися, результат не надто) ми вирішили спробувати там же зробити тріатлон.

Отже цього разу я робив олімпійський триатлон. Це був другий раз коли я робив цю дистанцію, і результат щось сильно гірше. Загальний час 2:28:46, по етапах (плавання-транзитна зона 1-велосипед-транзитна зона 2-біг): 27:04-3:27-1:13:24-1:36-43:15.

Протокол змагань – http://www.buduracing.com/raceresults/20110716_607.pdf

Перша хвиля Half Iron Man:

Ось в таку красоту ми пливли:

Людина-амфібія вперше побачила дерева і інших людей:

Моя хвиля готується до старту:

А ось там і я десь пливу (в ближчий групі). Дальня група то хвиля що стартувала перед нами. Взагалі то було доволі людяно, не було часу щоб я плив взагалі сам. Весь час когось обпливаєш, уникаєш чиїхось рук-ніг і взагалі веселишся.

Ото я там рукою махаю з води. Взагалі вздовж берега пливсти напряжно – гребеш як дурний, а весь час наче на одному місці.

Ще одна штовханини на фініші – трошки повільніші пловці з попередньої хвилі та зовсім повільні з попередньо-попередньої. І всі несуться на запах ~~крові~~ фінішу.

Шось в цей раз якось невдало і довго випутувався з гідрокастюму, з’їв гель, натягнув взуття-шолом-рукавиці-окуляри і попер далі…

Якісь 38 км і я знову біжу в транзитну зону. Велосипедний етап доволі непростий, із противними затяжними гірками. А народ тут в плані велосипеда дуже сильний. У мене взагалі таке враження що в триатлоні тут виступають переважно велосипедисти. Постійно хтось обганяє, аж настрій псується…

Ну все, побігли…

І от на бігу я наздоганяю багатьох з тих хто мене обійшов на велоетапі.

А тут вже і фініш:

Втомився, але настрій супер! Все ж таки триатлон це дуже, неймовірно прикольно і класно. Наче і упираєся весь час, а враження таке що розважаєшся. Та і ніяк не відчуваєш що більше двох годин сплило.

І мій фотограф:

Наступного дня Олена приймала участь у “пробному” триатлоні. Це той же самий спрінт, але плавання на вдвічі коротшу дистанцію – 400 м замість 800.

Тут вона якби говорить нам “я їх всіх порву”:

Час заряджатися енергією. Це той самий енергетичний гель про який мене питали – висока концентрація калорій у формі в’язкого гелю. Можна їсти навіть під час бігу.

Оленина хвиля ломонулася вперед:

Знову красиві красоти.

Треба сказати що Олена показала перший результат на дистанції в своїй віковій групі. А це ж я свого часу вчив її плавати, отакий я молодець!

Ну проплила то непогано, а на велосипеді, і особливо бігу її таки наздогнали і перегнали. Якщо у мене найслабший вид це велосипед, то в ОЛени це біг однозначно.

Побігла переодягатися на велоетап:

Ковть-ковть напій, туфлі, рукавички, каску, окуляри, хватаємо велосипед і бігти:

В ногах ще повно сили:

Побачимося через 20 кілометрів!

Ось вже і фініш велоетапу видно.

Ай-я-яй, лапки підгибаються!

Здається тут вона думає “ а може ну його нафіг той біг?” (:

Ну понеслась, останнє зусилля. А там по дорозі вже і бігунів що біжать і від фініша і до фініша, і велосипедисти ще їздять, і машин ціла черга…

Вибігаємо на асфальт. ОМГ, там же в гірку!

Насправді вона посміхається з того що я поруч весь час бігав і намагався сфотографувати. А враховуючи що на мені був рюкзак, фотік, телефони, гаманці і різні батончики в кишенях це виглядало мабуть доволі кумедно.