З невідомих причин ця команда у нас відома лише невеличкому відсотку з тих хто цікавиться важкою музикою. А от “у них” це надзвичайно впливова і знаменита команда. Причому не лише серед слухачів, але і серед виконавців і первопроходців. Футболки і кепки D.R.I. можна побачити на учасниках багатьох відомих команд – Slayer, Napalm Death, Sepultura, Pantera, %you name it%… А пісні їхні перегравали ще більше команд – як відомих так і сотні інших. При цьому сама група ніколи не мала комерційного успіху і завжди ледь-ледь виживала фінансово.
Такий собі ідеологічно чистий некомерційний метал.
Назва команди розшифровується як Dirty Rotten Imbeciles (Брудні гнилі недоумки). Стиль коливається, а вірніше “розмазаний” по кільком стилям і підстилям. Це не дивно враховуючи що вони і сформували (зі участю кількох інших команд) декілька стилів як hardcore metal, punk metal, crossover thrash, та інші.
Звучання у них доволі характерне, сире. Але сам матеріал такий що бери і з кожної пісні роби цілий альбом.
Брудний жовтенький ззовні “Богданчик” всередені себе приховував засмальцьовані сидіння заповнені активно похмурими пасажирами. В центрі, прямо навпроти дверей, силдять дві тітки. Одна товстіша і молодша, може навіть молодша за 20 років, але вже точно тітка. Друга – старша. Більше нічого про неї не скажеш. Хто зна скільки їм тим тіткам років. Вони виглядають тітками з 18 до 60 років. Тітка собі та й все.
Схилилися обидві над мобільним телефоном, тицяють паляцями та гучно у захваті спілкуються.
– Інтернет це там де ото увісні? – питає старша не відриваючи палаючих очей від телефону.
– Так. Ну там це не дорого. – пояснює молодша. – А ото, оно, оно, то “Алакабар” кричить – і тицяє паляцями в екранчик.
– Шо?
– Ну без голови. Там у них американці і війна. Так вони нічого не бояться – Значущисть своїх слів молодша підкреслює тим, що відриває очі від телефону.
– А шо це за тєлєхвон такий шо і інтерент і війна?
– Та це нова модель. У них їх багато – І далі – А ось-то, оно те, то я з подружкою. Вона закордном була. Казала ті турки єгипетські такі…
– Ага-ага, попридумують – погоджується старша. Але очей не відриває.
Ні, це не автобус, це просто невеличкий пивбар що виходить столиками майже на проїзджу частину. З такими зручними диванчиками сидіннями знятими зі старих автобусів.
Тим часом за сусіднім столиком продовжується діалог.
– Я ось зараз кліп покажу – Молодша тітка виявляється одягнена офіціанткою.
– Та я не пойму – все так же не відриває очей від девайсу старша, одягнена прибиральницею.
Молодша співбесідниця регоче пістукуючи собі повною рукою.
– Це такі роліки знімаються, вони з піснею.
– Та ні, не треба, я не пойму – підтримує бесіду прибиральниця.
Молода товстуха регоче ще сильніше, підстукуючі собі вже і ногою.
– Так – каже старша – оце приїду на роботу, треба кругом помити, і в туалєті мабуть.
– Вон, оця ота моя подружка, заплатила доларів 500 – витріщає очі офіціантка підкреслюючи неосяжність суми та важливість такої дорогої подорожі – Там у них коли їси сам усе вибираєш.
– Оце не люблю я як курять – погоджується старша.
– Так можна ото собі набрати хоч самого м’яса і безплатно, – не здається офіціантка.
– Раньше не було такого щоб оце молоді ходили пиво пили і напивалися так. І в хлопців, і в дівчат зовсім совісті немає, – жаліється прибиральниця.
– Погано тільки що не можна з собою забрати. У них там спекотно, воно протухне все. Як його в літак? Хіба посилкою відправити – Схоже молодша зовсім забула про телефон.
– Я як молода була, так нічого такого не було. В колгоспі цілісенький день без обіду, – переказує мабуть спогади своєї мамці ци бабці досвіченіша, – Так сапкою і махаєш, аж дурно… Така розруха була – невпевнено закінчує вона понижуючи голос.
– Це ще в мене тєлєхвон без камери. А то можна і кіно знімати – теж не дуже впевнено вимовляє офіціантка, сподіваючись що про технології з’йомки кіно співбесідниця не зможе її перерпитати навіть якщо і захоче.
– І що, ніхто не дивиться що ти чиєсь з’їси, – виправдувує її надії прибиральниця. – Та нє! Не може бути. Мабуть у них же ж дивиться там хтось. Касір може?
Ось переїхали му до Києва коротше. Спочатку я приїхав сам, знайшов квартиру за 2 тижні (до того часу контора дала мені пожити у їхній квартирі для гостей), заселився з рюкзаком в якому були тапочки, запасна футболка, спортивний костюм і рушник. Спав на голому ліжку вкриваючись костюмом і під голову клав рушник. Ну та це було недовго – через тиждень приїхали мої Лєнки.
Олена везла Лєнку у спеціальній корзині для перевезень, поставила їй туди їжу і воду. Але ясно що у потязі всю ніч кішці було не до їжі, а вода, що не дивно, швидко була перевернута на себе. Ну і дивно було б якби не було в купе бабці яка всю дорогу нила що “от котів возять, а я в свою молодість недоїдала-недосипала, розікрали країну, сраліна на вас нема”.
Я боявся що буде з Лєнкою таке як і в Дніпропетровську. Ну в смислі що буде довго звикати до нового житла. Але на диво вона зайшла зразу з порога обійшла квартиру і визначилася де буде спати, де гратися.
В тій квартирі, яка здавалася майже порожньою – лише кровать з шафою у спальні і мінімум меблів на кухні, ми прожили кілька місяців, а потім Олена вирішила що дорого ми платимо (здається було десь $500) і знайшла трошки гіршу і трошки меншу квартиру у сусідньому будинку.
Там теж було непогано, до того ж той будинок був самий крайній, за ним йшли “дачі”, якась посадка і взагалі глуха місцевість.
У дворі Лєнка гуляла повзком (як це роблять усі домашні коти що бояться неба), годинами зосереджено дивилася на голубів на балконі, стрибала по вінах, меблях і головах і взагалі жила собі звичайним котячим життям.
Але ось і прийшов час нам їхати в штати…
Компанія погодилася оплатити нам перевезення кішки і ми почали готуватися. Дізналися що потрібен паспорт, якісь прививки болючі і огляди. Почали возити її до ветеринарів… Ніхто нічого не знає, паспорт продають, а що написати в нього уявлення не мають.
Потім, вже переїхавши, я з’ясував що документи ми всі підготували неправильно і у нас би Лєнку відібрали у Амстердамі. Там потрібні довідки від місцевого сертифікованого клубу котоводів про те що наша киця не є національним скарбом, потрібні вживлені чіпи і відповідні наклейки у паспорті, потрібні спеціального формату фотографії і купа довідок про стан здоров’я. Причому з тих довідок деякі дійсні лише 3-5 днів. Така морока.
Як би там не було прививки і процедури ми робили. Після уколів і всяких мазюк нам сказали надівати на неї такий пластиковий раструб на шию щоб вона себе не вилизувала і нічого не розчухувала. Бідна киця була як прибита в ньому. Бувал іде така собі, голову ледь держить. Потім зачепиться краєм розтрубу за підлогі, упреться головою і стоїть не рухається. Могла так 10-20 хвилин простояти поки я не “визволяв” її поправляючи той ошийник. Ну або упреться розтрубом в стіну і стоїть, і стоїть, і стоїть… Візьмеш її, повернеш в другу сторону – о, побачила світло, пішла далі.
Як би там не було нарешті запакувалися, зібралися і поїхали в Бориспіль. А там самий жах і почався…
Кажуть нам – у нас нема підтвердження з Амстердаму, тому кішку вашу ми не випустимо. Ми їм і квиток показували, і розпечатки листів. Нє і всьо! Не випускають.
У Олени істерика і сльози. Почали прощатися з Лєнкою, віддали корзину батькам щоб ті забрали її додому в село. Самі у сльозах і сполях пішли на літак.
Уже в Сіетлі викликають мене гучномовцем на контроль тварин. Ну, кажу їм, так і так, не випустили кицьку, залишили ми її. Вони нам – до чогу тут Амстердам? Це усього лише проміжковий аеропорт, у вас же призначення Сіетл. Ми ще більше розстроїлися і набажали тій українській тітці купу негараздів.
Але потім, як я вже писав, я зрозумів що у нас не було всіх потрібних документів, а ті що були було оформлено невірно. У цьому випадку тварину в країну не впускають, відбирають і присипляють. Так що схоже воно і добре що Лєнку не випустили.
Взагалі перший час було дуже важко і реально депресивно. Ми за минулі роки настільки звикли до неї що і проявлялося це у всьому у якихось дрібничках які ми не помічали до того. Нам тепер стало не вистачати партнера у іграх і суперечках. Тепер треба було по іншому ноги переставляти у темряві, по іншому перевертатися під ковдрою, по іншому закривати шафи і розкладати речі. В тому сенсі що тепер це стало можна робити аби як. Так само як і залишати відкритими вікна-двері, лишати їжу не в холодильнику все інше.
Коли ми дзвонили додому то одне з перших питань було “як там наша киця?”. А у киці не все було гаразд теж. З часом все виправилося, але про це колись згодом…
Дії серії відбуваються паралельно на Землі і на “паралельній” Землі. З нашого світу, суспільство якого до речі стало клановим, акторів переносять на “паралельну” Землю. А в тому світі можлива магія, є духи і боги, і взагалі всякий героїзм.
За пригодами акторів спостерігають глядачі усього світу у своїх креслах “з повним підключенням”.
До честі автора треба сказати що це не просто фентазі про непереможних і прокачаних воїнів та прекрасних воітельок (хоча і такого більше ніж треба), але і ще паралельний цікавий сюжет у “нашому” світі. І якщо “там” це перемажно меч і магія, то “тут” це соціальна фантастика і детектив.
Heroes Die / Герої помирають (1997)
Найпопулярніший актор відпраляється на завдання від студії – вбити могутнього чаклуна і правителя. Інтрига в тому що в сюжеті задіяна жінка яку він кохає (теж акторка), та в тому що студії пофіг на благополуччя людей і реально непоганого правтеля. Їм аби екшена побільше, крові і вбивств. Щоб глядачі купили наступний випуск пригод.
А у нашому світі починаються соціальні заворушення.
В цілому добре, навіть незважаючи на те що до фентазі у мене відношення м’яку кажучи упереджене. А тут воно не просто махрове, а таке прямо сферічне у вакуумі. Але тим не менш.
В серії ще є книги, але я вирішив їх не читати через несхвальні відгуки.
Blade of Tyshalle / Клинок Тішала(2001)
Caine Black Knife / Кейн Чорний Ніж(2008)
Caine’s Law / Закон Кейна (2012)
Act of Faith / Акт віри (в роботі)
Dead Man’s Heart (Act of Remembrance) / Серце мерця (Акт пам’яті) (в роботі)
Загальне враження: Одні з найкращих кросівок які мені довелося використовувати для щоденного бігу. Дуже добре себе ведуть як на асфальті так і на нерівних трасах, навіть трошки “всюдихідні”. Так само добре працюють як в спеку так і в дощ або сніг. Плюс ще й виглядають фантастично. Спеціальні вставки з жорсткого пластики у підошву і справді дуже добре амортизують.
Недоліки: Перший з недоліків, який ви самі мабуть вже помітили – це вага. Так, вони доволі важкі, але при цьому комфортні і якщо ви не робите якісь інтервали на швидкість то великою проблемою це не має бути. Другий недолік полягає в тому що через доволі дивну форму носка мені довелося бігати у моделі на пів-розміру більшій ніж треба. Таке собі відчуття коли пальці ні в що не опираються. Але це мабуть моя особиста специфіка.
Знов плачу, стогну, б’юся… З тобою моя мрія Я скоро вже зіллюся – Не діє більше зілля. У полум’ї бажання Стає сталевим тіло, Ненависть і кохання – Моє єдине діло.
Не уникнуть зорі,
небо п’є світло вічно. Знов судомить мозок
жага взяти той виклик. Тяжко у польоті,
серце б’ється ритмічно, З всесвітом і так все трагічно.
Вранці сонце зможе почати свій відлік.
Знов плачу, стогну, б’юся… З тобою моя мрія Я скоро вже зіллюся, Не діє більше зілля. У полум’ї бажання Стає сталевим тіло, Ненависть і кохання – Моє єдине діло.
Геть біжить потік, рік у рік, майже вічність. В дикий край несе диво–птах тебе
швидко. Час зупинить біг, назавжди, навік…
ніжність. Візерунок з тіл прагне в ціль
влучно й чітко.
Знайдеш сліди моїх очей у темряві.
В ніч нас несе життєвий сік у мороці.
Знов плачу, стогну, б’юся… З тобою моя мрія Я скоро вже зіллюся, Не діє більше зілля. У полум’ї бажання Стає сталевим тіло, Ненависть і кохання – Моє єдине діло.
Людина стоїть біля дзеркала яке нічого не відображує і намагається руками втримати думки у голові. Намагається крикнути, але з’ясовує що не має легенів. Необхідно якомога швидше забути про це, бо задихнешся.
Всесвіт завмер посеред незавершеного кроку. Коли це все почалося і чив був колись початок? Чи мене було миттєво увімкнено, а свідомість моя заповнена задалегідь? Хто я і чому я тут? Ні, не так. Я ж знаю хто я, якщо це знання теж не прошите у мене. Не зможе машина зрозуміти що вона є машиною якщо в неї заложено знання про те що вона не машина. Та і думки мої можуть бути визначені наперед.
Отже я стою? Ні, я йду. Ан ні, я лежу. Лежу на спині. Та ні. Я стою. Стою і дивлюся уважно на того хто лежить на спині. Це щось велетенське і неповортке. Щось набагато більше за мене і надзвичайно дивне у своїх вчинках. Точно, я стою. Стою на трьох ногах. Чому на трьох? А, ось ще одна – застигла у повітрі, завмерла у незавершеному кроці. Може це лапи?
Так природньо мати чотири лапи. Тепер я знаю що вмію швидко і витончено міняти своє місцеположеня перетікаючі стрімкою ртуттю і знову приймаючі первісну форму.
Ні, зміни місцеположення я не контролюю. Ось я знову в новій точці і знову бачу велетенську істоту, хоча за мить до цього навіть гадки не мав про неї. Дивна все ж таки істота, така нецікава і водночас важлива. І тіло моє таке мале у порівнянні з ним. Опа, я в мене виявляється дві ноги і одна рука. Стоп! Не можу думати про все одразу. Не поміщується все у мозку. Прокляття! Навіть ця думка не поміщується повністю і частина її безслідо розчиняється у повітрі. А залишок як крапля повільно перетворюється у маленьку сферу на моїй маківці і ривком зривається вгору. Я знову в порожнечі.
Ось новий об’єкт. Ідеальна форма, хижа машина, знаряддя вбивства яке отримує естетичне задоволення від діяльності і має заспокоювати свою потребу в затишку та захищеності. І знову нічого немає навколо.
Хто ж я? Тіло без ніг, з двома потужніми руками, з безліччю пальців. Мабуть я той, хто створив все навколо. Все що навколо існує через мене. Коли я замислююся то опиняюся в порожнечі. Чим не доказ?
Дерев’яна нитка, дерев’яна нитка. Не знаю що це, але це важливо. Треба триматися за неї. Але ж її немає! Треба її здійснити. Яка ж вона? Як вона повинна бути зорієнтована в просторі? Може ідея в тому що про неї не треба знати. Добре, якраз не знати просто.
Heroes Die / Герої помирають (1997)
