Спогади дитинства: про лячні історії в інтернаті

Ще до школи один рік я ходив у групу дошкільної підготовки, так званий нульовий клас, або, як частіше називали його в народі, інтернат.

Відводили дітей туди вранці, там ми снідали, потім були якісь типо уроки. Вчилися там літери писати і читати. Якісь віршики розказували, включали платівки з казками. Потім обід, сонна година, далі знову якісь танці, пісні, прогулянки на дворі і таке інше. Шось таке між дитсадком і школою одним словом.

Одна річ яка мене неможливо діставала це був обідній сон. Наскільки я пам’ятаю я там не заснув ні разу. Причин крім того що в принципі спати не хотілося було декілька. По-перше, моє ліжко стояло дуже близько до вікна в яке постійно лупило сонце. І під ковдрою було просто неймовірно спекотно.

Розкриватися було не можна, бо “положено под одєялом как всє”. А ще була під підвіконням батерая яка страшенно смалила. Отже я там постійно лежав потний як миша що заблукала у шкіряних штанях. Ну і на додачу з вікна було прекрасно чути як волають діти у оточуючих дворах, про що говорять люди під вікном і таке інше.

А розкриватися, мінятися ліжком і взагалі не лежати рівно із закритими очима було не можна. Ця година зпітнілої спеки, ніг які круте так що аж вивертає і усього тіла що чухається була просто нестерпною мукою… З тих пір я і не люблю СРСР :)

І було у нас там дві виховательки. Одна така нічо, тільки зла. А друга вже бабця. Так от ця бабця любила нас посадити у класі після “сну” і почати розказувати історії. Історії як на підбір були жахи з каліцтвами і кров’яшкою.

Ну щось типу такого. Один хлопчик любив неправлино носити ножиці. Неправильно – це гострим вперед і “вушками” до себе. Так один раз він з ними йшов, а з кімнати назустріч йому вискочила його сестра. Ну він їй у око тими ножицями і встромився.

Або ще інша історія. Одна жінка була вагітна. І от йшла вона по сходах, а в неїх дитина і випала. Вона її підібрала, принесла додаму і змила в унітаз.

Ще там щось було проо медведів які з’їли усю шкіру з обличчя одному мисливцю. Був і хлопчик що любив засовувати ноги під потяг і інші персонажі. І цих історій була незліченна кількість. Кожен день 2-3 нові.

Корочє як ви розумієте талант пропадав. Причому пам’ятаю нас після цих історій доволі таки відчутно тошнило, так що полднік не дуже хотілося їсти. Один раз я прамо під час “уроку” блювонув у прохід між партами – так виразно собі це уявив :)

Ну а в цілому було непрогано, ага. Правда я не пам’ятаю щоб так вже та дошкільна підготовка допомогла якось у школі, ну та то таке…

2016-04 – Лас Вегас

Кілька років тому ми вже були у цьому дивному місті повному шикарних готелів, казино, нічних розваг і різноманітних шоу. Тоді нам усе було нове і цікаве, все вражало. Зараз же, після кількох років проведених в США у нас був доволі скептичний настрій… Проте все пройшло чудово і нам сподобалося.

Для тих хто не знає треба сказати що Лас Вегас це велетенське місто посеред пустелі (під ним є вода) і на кілька сотень кілометрів в усі боки нічого крім каміння, нечастих кактусів та акацій нема.

Сам Вегас, те що ви бачити у фільмах – усі оті отелі і казино вони фактично розташовані на одній вулиці – бульвар Лас Вегас (довжиною близько 3 км), а інші 99.999% міста працює на те щоб утримувати ті великі і знамениті отелі і казино.

Як з’ясувалося пам’ятали ми все доволі точно, але несподівано було те що Вегас ще розбудовується і покращується.

Що ми помітили так це нове чортове колесо, власне його важко було не помітити – більше 180 метрів у найвищій точці. Також практично зникли пішохідні переходи на основній вулиці і замість них з’явилися мости на перехрестях. З’явилися і нові готелі, а може то ті що вже були стали більшими…

Це, щоб ви розуміли, поверх в готелі Венішіан на якому стоять інші триповерхові будинки (ресторани і магазини), де є мости і де в каналах плавають гондол’єри в човнах. Поверх доволі великий, там ціле міні-містечно розташувалося.

Також помітно як відрізняється “стара” частина бульвару (це там де MGM з золотим левом, Екскалібур, репліка бруклінського мосту, Ейфелевої вежі та монгольєра) від “нової” частинами. У “новій” вежі готелів просто неймовірно високі і казино всередині неосяжні, але на вулиці власне і дивитися нема чого – все є в готелі: магазини, ресторани, басейни, концертні зали і навіть канали з водою і перевізниками на човнах. В “старій” же частині готелі і казино поменші (це все одно кілька футбольних полів на кожне “маленьке” казино) проте якось цікавіше архітектурно і приємніше бути на вулиці: ті ж самі магазинчики, ресторани і бари тут назовні.

Ще треба сказати що Лас Вегас це мабуть єдине місто в США де можна відкрито на вулиці вживати алкоголь (принаймні у тій частині де тусуються усі туристи і де і розташовані готелі та казино). Деякі відпочивають так інтенсивно що ледь пересувають ногами потім. Але треба сказати що для вулиці на якій одночасно знаходиться декілька десятків тисяч нетверезих людей все ще доволі пристойно виглядає. Коротше якщо вам веселе проведення часу важко уявити без алкоголю то Вегас це ваше місто :)

Якщо ж ні азартні ігри ні алкоголь вас сильно не цікавлять то є ще кілька речей які можна робити у Вегасі. По-перше, це шоу, вистави і концерти які йдуть в місті. Як я вже сказав у кожному готелі є кілька великих, а у деяких просто дуууже великих залів в яких одночасно проходять різні шоу і вистави.

Тут можна знайти як концерти різних зірок і їх двійників так і декілька вистав і м’юзіклів (в тому числі кілька від цирку ді Суле, чи як там його).

Інший варіант проведення часу – різна активність та екскурсії. Гольф, польоти на маленьких літачках, подорож у Великий Каньйон, та і просто по пустельним (рівним і пласким) дорогам на велосипеді поганяти для ман’яків. Є тут і де шопитися – здоровенні магазини різноманітних компанцій (нам особливо магазин M&M’s сподобався). Але більшість звісно їде у Вегас зовсім не за виставами чи екскурсіями.

Ну оце власне і все, я більше світлини хотів показати ніж текст писати :) Більше світлин ось тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AD1%5FkP5ID9n9t9g&id=B21290194214A37D%21172728&cid=B21290194214A37D

Про рефінансування будинку

Колись давно я вже писав про те як ми вирішили придбати собі житло (читайте Пошук житла… та Про житло в США) потім таки його придбали (вже трохи більше двох років пройшло) і прийшов час замислитися про наступний етап – рефінансування. Далі я усе буду пояснювати дуже спрощено через те що 1) сам не надто добре знаю деталі, та 2) боюся в тих деталях заплутатися. Але сподіваюся що основне передам вірно.

Нехай у нас буде така початкова установа (усе дуже близько до того що є у нас). Будинок у 2,5 поверхи (2 спальні, 2 ванни, кабінет, гостьова кімната поєднана зі столовою, кухня, телевізійна кімната, кімната для прання, гараж) на 6 сотках. Будинок 80-х років. Район – 5-8 км до Microsoft, 10 км до центру міста. Поруч 2 школи (початкова і середня) що означає високу безпеку, близько парк з річкою, не дуже далеко торгівельні центри і міста відпочинку, але в цілому це спальний район.

Нехай ціна будинку буде 500 тисяч доларів з яких 20% (100 тисяч тобто) виплачено одразу, а на інші взято кредит під скажімо 4% на 30 років. Це доволі стандартні для наших країв числа. Таким чином виплата мала б складати 1156 доларів на місяць. Але оскільки установа яка видала кредит зацікавлена в тому щоб наш будинок у разі фінансових негараздів можна було швидко продати без великих втрат то в платіж включається ще і обов’язкове страхування. Також кожне місто обкладає власників будинків податками на свої програми (це те з чого фінансується поліція міста, будуються парки і таке інше). У нас це ще пристойна сума в районі 4-5 тисяч на рік (вираховується від прийнятого бюджету міста пропорційно вартості будинку), а десь в Нью Йорку люди платять більше 20 тисяч податку за подібне житло на рік. Ну коротше в сумі нехай виходить 1800 на місяць.

Можна виплачувати цю суму щомісяця, але більшість старається виплачувати трохи більше щоб на кілька років швидше погасити кредит і мати більше живих грошей для себе.

Ну а тепер поговоримо про рефінансування. От скажімо є вас той самий кредит на 4% і платите ви щомісячно якійсь організації. А тут друга подібна організація дивиться на ваші фінансові показники, бачить що ви платите регулярно і не є ризикованим вкладенням. І ось вони вам зненацька пропонують: а давайте тепер ви будете платити нам, тільки менший відсоток.

Який сенс у цьому? Нехай ви за 2 роки виплатили 46 тисяч з тих 416 що були винні (400 + 4%), ось ця нова установа що пропонує вам перекупити кредит платить усю суму (трохи більше 354 тисяч) тій установі що ви були винні (таким чином та установа заробляє на вас 2-3 тисячі за пару років) і дає вам свій кредит на ті 354 тисячі. Нехай це буде кредит під 3.5%, але оскільки відсоток менший то відбити вони його хочуть швидше і пропонують вам 20 років замість 30. І якщо ви погоджуєтеся то будете платити тепер щомісяця в районі 2200, а загальна ваша переплата складе 12500 за 20 років замість 16 тисяч як в першому варіанті.

Таким чином усі отримують вигоду: перша установа тому що змогла заробити і повернула усі свої гроші, друга тому що “продала” кредит і ви тому що виплатите кредит швидше і з меншою переплатою.

Які ж підводні граблі є в цьому процесі і про що ще варто замислитися? По-перше, цей процес не безкоштовний і платите за нього ви. Сума приблизно складе місячну виплату, але перший ваш платіж буде відстрочено тож ви фактично платите 20 років і 1 місяць. По-друге, рефінансування можна робити неодноразово понижуючи відсоток. Звісно кожного разу треба вираховувати чи варто воно того (бо процес платний, а терміни кредиту все коротші). Також звісно зі скороченням часу щомісячні виплати стають більшими і враховуючи те що гроші повільно дешевшають може мати більше сенсу платити довше навіть переплачуючи – тому що 100 доларів через 30 років будуть коштувати дешевше (але наскільки – невідомо) ніж 100 доларів сьогодні. Ну і також треба знати що для рефінансування треба мати добру кредитну історію, користуватися кредитними картками (Про кредитні картки) і взагалі бути задіяним у цій всій системі.

Ну коротше як ви вже мабуть здогадалися ми щось подібне зробили деякий час тому і я готовий відповісти на питання в силу свого розуміння ось цього усього :)

Як я грав на гітарі

Трохи передісторії

У нас вдома була дуже красива гітара Лєнінградської фабрики яка з бантом висіла на стіні. Був у неї такий благородний чорний корпус, колись батько її за дорого купив. Красива то вона була красива, але як гітара не надто годна для гри. Корпус той був ледь не пластиковий, гриф під кутом стирчав до корпусу, струни були дуже далеко і на них треба було тиснути щосили. Але як там би не було почав пробувати грати я саме на ній.

Ще у нас був самовчитель “Учись аккомпанировать на гитаре” де у виглядів діалогів гітариста та підлітка що хоче навчитися грати пояснювалися основи гітарного аккомпанемента. Більше ніж аккорди я винести звідти не зміг, усі балачки про тональності та транспозицію я і не зрозумів і не сильно навіть намагався читати.

До гітари пробував підійти з різних боків, але нічого не вдавалося і вона продовжувала висіти на стіні.

Як усе почалося

Коли я поступив в інститут разом зі мною в групі вчився одногрупник (Славік, привіт!) який грав в групі на гітарі. От він і почав показувати мені самі базові речі: як настроїти гітару взагалі, розказав основи нотної грамоти, показав як воно пальцями треба робити і таке усе подібне.

А коли я зміг зіграти перші мелодії моєму щастю не було межі. Є якась магія в музиці яку граєш сам, навіть і кривенько, яка не доступна коли просто слухаєш навіть найкращу музику. Почуття дуже приємне і мені так сподобалося грати що наступні кілька років я регулярно, щодня грав на гітарі мініму по парі годин.

Потім цей же одногрупник пробував зробити свою групу де ми намагалися грати якусь суміш thrash та death, але чесно кажучи зі мною у них би все одно нічого не вийшло…

Про слух та інше

По рекомендації того ж таки одногрупника я пішов на індивідуальні заняття до викладача гітраи у музичній школі і дуже швидко переключився з металу на класичну музику. З часом усе минулося, але Паганіні та різних гітаристів і твори для гітари я досі люблю.

Як я доволі швидко з’ясував у мене нема слуху і мені усі ноти мого інструменту видавалися однаковими. А отже гітару самостійно настроїти я не міг. Також я на собі переконався що слух можна розвинути і натренувати. Тобто після кілької років занять я не лише міг сам настроїти гітару, але вже і знімав мелодії на слух, а іноді навіть і акомпанемент до них. Проте варто знати що якщо у вас мозок не розвинено в цьому напрямку з самого дитинства (називається це “нема слуху”) то на це все доведеться витратити кілька років у порівнянні з людиною яка від природи вже вміє це робити.

Також я навчився читати ноти і навіть міг грати багато що з листа – тобто читаю ноти і тут же граю “в реальному часі”. Ось це насправді робити легше ніж здається, треба лише потренуватися. Проте я ніколи не міг просто читати ноти і чути музику – для цього треба мати той самий хороший слух і вміти грати не виключно на гітарі (фортепіано є обов’язковим інструментом для усіх музикантів). Але от саме вивчення нового твору, розбирання та розучування – все це було так приємно що досі згадую.

А ще тоді не було легко доступних копірів і ми переписували ноти на лекціях в інституті :)

Також обмеження зі слухом довго не дасть можливості повноцінно займатися теорією і розуміти чому щось (аккорд, наприклад) має “переходити” в щось конкретне інше. Замість розуміти (а я не розумів) я просто механічно запам’ятовував і заучував. Проте займаючись з нотами і повторюючи і вивчаючи твори я відчував такий спокій і піднесення що мені хотілося це робити знову і знову.

Щодо техніки то її теж у мене не було і через те що багато сам собі зіпсував граючи на поганій гітарі, але і в цілому у мене пальці не так бігають і не так ніжно торкаються струн як мали б.

Але головне що я так і не навчився робити це тримати ритм. Як на мене то це найскладніше для виконавця, ну принаймні у мене це було найскладніше. Перед тим як остаточно здатися я пару років намагався грати з метрономом щодня і це було дуже важко і ніколи толком не виходило. Може здатися що не велика і проблема, але насправді це означає що ні в групі, ні навіть у супроводі комп’ютера ти зіграти ніколи не зможеш.

Про мрію стати рок-зіркою

Коли мій одногрупник привів мене у свою новостворену групу я навіть не грав, а просто знав кілька простих прийомів. Ідея була така що граючи в команді ми усі трохи підростемо і станемо краще. Тим більше у нас були якісь ідеї і ми писали пісні різні, пробували різні штуки. Інструменти теж були так собі.

Але я дуже швидко збагнув що у мене природніх вмінь незрівнянно менше ніж у інших в команді і це було неприємно визнавати. Вірніше я і не визнава цього дуже довго, і лише через кілька років (я все ще продовжував займатися щодня) вдалося примиритися з цим фактом. І то навіть після того мені було б дуже неприємно почути це (хоча це і правда) від когось. Зараз вже можна, вже не чепляє так :)

Щодо ідей бути рок-зіркою і нарізати на гітарі на сцені перед великим натовпом то вони може у мене і були, але коли я в реальності стикнувся з тим що таке заняття музикою та отримав ідею про життя музикантів у мене ця мрія швидко зникла. От що я собі уявляв так це те що я буду дуже-дуже круто грати в групі яка буде іноді виступати в маленьких клубах і гітара буде моїм хоббі, але я в цьому хоббі буду неймовірно крутим :)

Проте з нашої “групи” один учасник таки став професійним музикантом і дуже непоганим.

Я ж свого часу пару разів виступа на “концертах” в музичній школі (кожен учень грав перед батьками якийсь твір) і навіть одного разу грав на концерті між панками та металістами. Усі рази це було страшно, руки трусилися, воно нічого не гралося і лише бринькалося, але в цілому користь була – чим сильніший провал тим менше я став боятися щось представляти перед натовпом і дуже добре що у мене був такий досвід.

Про мої гітари

Як я вже згадував була у нас красива, але не придатна для гри гітара. Потім, вже під кінець навчання в інституті я у того ж одногрупника купив непогану, а у порівняння з моєю просто прекрасну гітару на якій і грати було приємно і яка давала хороший відносно звук. Вже працюючи в Дніпропетровську я купив собі класичну гітару Fender і це була моя найкраща гітара за все життя: вона звісно була і красива, і давала хороший чутливий звук, і сам гриф на дотик наче бархатний був.

Ще у мене було кілька електро-гітар, але не пам’ятаю чи перші з них були мої, чи я їх просто брав на якийсь час. Взагалі в електрогітарі я дуже швидко розчарувався тому що хотілося на ній або робити суворе дж-дж-дж, або запилювати неймовірні швидкісні соло, а ні для того ні для іншого не було ні технічних вмінь, ні почуття ритму. Що ж стосується самих електрогітар то в ті часи у мене доступ був лише до совєцьких, а усе совєцьке то чугунієве лайно яким можна стовби в землю забивати, а ніяк не грати музику. Струнно-стінобійні інструменти коротше, а не гітари. Крім повної відсутності звуку (звучали вони трохи краще за проволку натягнуту на дверцята шафи) вони ще й мали таку вагу що носячи таку з дому і на репетицію можна було нехіло підкачатися.

Останній свій рік в Україні я купив у якогось металіста електрогітару на якій і грав цілий рік і в принципі було непогано – я розучував і грав під метроном та іноді комп’ютер (барабани) пісні різних металістів і в принципі непогано проводив час не дивлячись на те що мало що виходило.

Про гітаристів

Першо що треба сказати це те що гітаристи і класичні і електро це доволі специфічні музиканти, і це не похвала. По-перше, гітаристи дуже обмежені у своїх музичних вподобаннях і музиці яку вони слухають і якою цікавляться. Це звісно гітарна музика, скрипка (бажано соло) та Бах. У хороших музикантів інтереси набагато ширші, але у переважної більшості гітаристів є дуже сильна замкненість на свій інструмент.

Друга річ яку я з подивом відкрив для себе це те що знову ж таки переважна, просто домінуюча більшість гітаристів можуть або добре грати, або робити музику. Це означає ось що: гітарист який на слух знімає соло Стіва Вая, або грає якийсь складний твір чітко як комп’ютер сам створити хорошу музику не може. Тобто вони то щось роблять, але виходить така нудятина що просто страшно. Перші рази коли я з таким зіткнувся я подумав що який дивний випадок – людина вміє грати, але не знає що грати. Але з часом я побачив що це правило, а не виняток.

Саме тому гітаристи які пишуть і грають хорошу музику так широко відомі і популярні в колі тих хто хоч трохи грає на гітарі і цікавиться гітарою. Звісно є і такі випадки коли техніка і швидкість дуже розвинені і гітарист усі свої композиції зводить до “поливання” слухача довжележними швидкісними соло. Так, це неймовірно складно, навіть не можливо відтворити майже нікому, але музичності в цьому часто бракує.

І тоді як електрогітаристи, особливо початківці усі мрію про швидкість, швидкість і швидкість у класичних гітаристів фетиш це точність виконання. Відтачуючи довгими годинами виконання кількох тактів твору вони реально намагають зіграти точніше і чіткіше ніж комп’ютер.

А що ж далі?

Зараз я на гітарі не граю вже 8 років (з того часу як поїхав з України), але не відкидаю що колись таки куплю собі гітару, комбік (це колонка така для гітари) та пару педалей для різних ефектів і почну усе заново. Кілька разів вже таке бажання виникало, тим більше в США і вибір і ціна на пристойні гітари кращі, але зупиняло розуміння того що часу на гітару в своєму розкладі я не знайду взагалі.

Ну та може колись у майбутньому…

Про зарплатню та інші прибутки

Вступ

Часто при обговорені зарплат за кордоном на українських форумах звучить фраза що “зарплатня це ще не все”, але що вона означає не всі знають і розуміють. Далі я спробую як умію коротко описати які ще види прибутків існують окрім зарплатні.

Отже поїхали.

Базова зарплатня

Це сума до податків за рік. Сума залежить від географічного місцезнаходження: скажімо Senior Software Developer може розраховувати на зарплатню від 150 тисяч на рік у Каліфорнії, або від 130 у Сіетлі. Така різниця обумовлена вартістю життя: ціни на житло, зручність транспотру, тощо.

Звісно також впливає набір вмінь (у випадку програмістів це досвід, знання інструментів та технологій) та інші досягнення.

Але треба враховувати що це сума до податків. В США податки кожен платить сам за себе і сума залежить від складу і сумарного доходу родини, зроблених покупок та інвестицій, хвороб та госпіталізації і іншого. Ось тут трохи розписував – Про виплату податків в США.

Додаткове читання – Рівні і зарплатня в МС.

ESPP

Employee Stock Purchase Plan, або Програма Купівлі Акцій для Працівників. Суть цієї програм в тому що працівникам компанії дають можливість купувати акції компанції за ціною нижче за ринкову.

Працівник всказує відсоток своєї зарпланті яку хоче відкладати на цей план, гроші накопичують і раз у період (квартал чи пів-року, наприклад) компанія купує від імені працівника свої акції. В Microsoft наскільки я пам’ятаю можна було до 5% заплатні відкладати і акції купували на 10% дешевше за рикову ціну на день купівлі. Тобто можна було одразу їх автоматично продавати і отримувати плюс скількись відсотків до зарплатні (мінус податок за прибуток). В GoDaddy можна відкладати до 15% зарплатні і продають нам за нижчою з двох цін: на початок і кінець періоду накопичення.

Тут також треба зауважити що у торгівлі акціями (і не лише для цієї програми) є суттєві обмеження для людей які приймають рішення, або мають знання про продукти які готуються на ринок. Справа в тому що ці люди мають незагально доступні знання, а значить і перевагу завдяки цьому, а це протирічіть законодавству. В результаті якщо вам “пощастило” працювати у групі яка має доступ до такої інформації то для вас спеціально і для членів вашої родини буде виділено пару днів на рік коли ви зможете купити чи продати акції компанії. А у вищого керівництва у більшості випадків можливість продати свої акції з’являється лише після того як вони залишають роботу.

Опціони

Деякі компанії не виходять на ринок акцій по кілька років навіть якщо справи у них йдуть добре. Взагалі говоловна причина такого виходу це залучення нових коштів: акціонери купують акції (частки компанії), а компанія отримані гроші спрямовує на розвиток продуктів.

У нового працівника йому можуть запропонувати певну суму акціями компанії, навіть ще не випущеними. І може статися що попрацювавши кілька років працівник йде з компанії і не отримує свої акції. Так само тим хто працює кілька років у компанії в якості нагороди можуть додавати якихось опціонів (також можливо ще не існуючих акцій).

Але розглянемо випадок коли акції таки почали торгуватися. Працівнику дають певну суму (читай нижче про “золоті кайдани”), наприклад 5 тисяч акцій по ціні 15 доларів за акцію. Якщо на момент отримання усих акцій ціна їх складала 20 доларів то стається наступне. По-перше, доступні акції “забрати” у компанії (називається “завестити”). Це буде прибуток (5000 * 15) з якого треба буде заплатити податок. Потім акції можна продати за 20 кожну і це вже заробіток (5000 * 5) з якого теж треба буде заплатити вже інший податок. Відповідно ціна опціона для кожного індивідуальна і люди навіть з однаковою зарплатнею і однаковим обсягом опціонів можуть в результаті мати різні суми: комусь дали опціон по 5 доларів, а комусь по 15.

Іншими словами опціон це пакет акцій компанії по ціні значно нижчій ніж ринкова. У деяких випадках бонуси також дають опціонами.

Обмежені акції

Ця опція близька до опціонів, а відміна в тому що працівнику дають пакет акції (розподілено на кілька років), але дають їх безкоштовно. Таким чином коли пакет стає доступним для продажу то усю поточну ціну акції отримує працівник і платить відповідний податок з цього.

Пенсійний план

В США він має назву 401k. Треба також сказати що якщо ви хочете отримувати пенсію в США і не працюєте на уряд то вам доведеться самому собі на пенсію відкладати. Для цього існує спеціальний фонд куди відкладаються гроші до податків. А після 65 років можна почати їх отримувати назад у вигляді щомісячних виплат. Скільки саме будуть виплати залежить від того скіьки було накопичено.

Так ось компанії можуть робити так зване “парування”, наприклад: перший відсоток відрахувань з зарплатні компанія подвоює, а для наступних 4 додає половину. Таким чином ви відраховуєте у фонд 5% зарплатні (повторю що до податків), і компанія туди ж вам додає ще 3% (1% + 4 * 0.5%).

Але не усе так райдужно – є максимальне обмеження на виплати у пенсійний фонд на рік і не вийде кілька останніх років перед пенсією накидати туди грошей і потім жити з виплат. Щоб мати хорошу пенсію треба з молодого віку відраховувати гроші туди.

Бонус

Бонус (премія по нашому) дається як правило по результатам перформанс рев’ю (оцінки досягнень) раз на рік коли для кожного порівнюється план роботи і що було реально досягнено, а потім люди виставляються по рангу: комусь велику премію і наступну сходинку в ієрархії, більшості середню премію, а деяких взагалі з роботи виганяють.

Бонус дається комбінацією грошей і акцій (опціонів та обмежених акцій) і як правило виплата розтягується на кілька років.

“Золоті кайдани”

Таку назву отримала ситуація коли у працівника багато премій (акцій та грошей), але їх виплата відбудеться у наступні роки. Як правило усі премії не видають одразу а розтягують: грошову премію можуть виплатити по 50% за два роки, акції дають порціями 5 років по 5% на квартал. Відповідно після кількох років роботи, особливо якщо кілька з них були вдалими у майбутньому такого працівника може накопичуватися до кількох десятків тисяч.

От тому це і називається “кайданами” – коли йдеш з компанії то втрачаєш усі майбутні виплати за кілька років. І люди через це мучаються, але не наважуються змінити компанію навіть якщо робота вже що називається дістала.

Оплачувана відпустка

Взагалі в США гарантована оплачувана відпустка за законом – 0 днів. Але звісно компанії мають кожна свою власну політику стосовно цього питання.

Наприклад у Microsoft давали здається 15 робочих днів відпустки, пару днів лікарняних і ще пару “плаваючих свят”. Тобто виходило 4 тижні. Після 5 років роботи кількість днів зростала до 5 тижнів, але вже мало хто з тих хто залишився в компанії так довго вибирав усю відпустку: більше роботи і більше відповідальності робили свою справу. Після 10 років здається можна було брати 6 тижнів.

В GoDaddy кількість відпусткних днів не обмежена, але звісно треба зарані (за 2-3 тижні) узгодити дати зі своїм керівником. Такий підхід переймають все більше компаній – дослідження показують що люди відповідальніше ставляться до днів відпустки і насправді витрачають на неї менше днів.

Саббатікал

Інша форма відпустки яка практикується лише як правило для найвищих рівнів праціників – компанія надає тривалу відпустку (від пів-року і довше) зі збереженням робочого місця, а часто і зі збереженням зарплатні чи відстоку від неї. Така відпустка надається раз на життя і люди як правило беруть її щоб подоружувати, написати книгу, завершити наукову роботу і таке інше.

Страховка

Треба розуміти що медична, зубна та страховка на зір це не пов’язані між собою речі. В страховках важливо те яка сума покривається, після якої суми паціент взагалі не платить нічого та так звані ко-платежі: наприклад з моєю поточною страховкою я плачу за кожен візит до доктора фіксовану суму (скажімо 70 доларів), а усе інше скільки б там не було покривається страховкою.

Треба сказати що у Microsoft не лише найкраща в індустрії страховка, але і одна з найкращих в США взагалі і у плані покриття і тому що компанія дає страховку на усіх членів родини. В GoDaddy страховка є лише на працівника, а от за Олену ми платимо додатково (це може бути 300-500 доларів на місяць).

Про зубну страховку ще трохи тут – Американська стоматологія.

Різні дрібниці

Їжа на роботі

Якщо компанія годує обідами або безкоштовно (в GODaddy це 4 рази на тиждень безкоштовно – доставка з ресторанів), або частоково покриває вартість обіду (в столових Microsoft можна нормально пообідати за 5-8 доларів при повній ціні також обіду 15-20 доларів) така “благодійність” виливається у кілька тисяч додатково зекономлених за рік.

Також треба враховувати усі ті холодильники з безкоштовними напоями, чаї та кави. Дещо додатково можна почитати тут – Їжа в Microsoft та Microsoft: автомати з газіровкою.

Спортклуб та програми здоров’я

Тут все просто – компанії зацікавлені щоб працівники були здорові і іноді частково оплачують (називається “спонсорують”) членство у спортклубі. Якщо ви, а ще краще уся ваша родина регулярно ходите у клуб то така приємна підтримка дозволить зекономи від 60 доларів на місяць на члена родини. Дещо почитати можна тут – Про наший спортклуб.

Транспортування

Чим більша компанція і місто в якій вона розташована тим більшою стає проблема добиратися на роботу і додому – трафік займає час, з’являється залежність від машини, тощо. Деякі компанії надають сервіс “шатлів” (міні- або нормальні автобуси) що курсують певними маршрутами і розвозять працівників. У Microsoft так взагалі свій вокзал, автобуси у різні міста, маршрути мікроавтобусів між корпусами та безкоштовні індивідуальні таксі.

Іншим приємним бонусом може стати картка сплати місцевого транспорту яка поповнюється компанією.

На цьому все, з часом, якщо будуть питання щось допишу та/або виправлю.

Гірські лижі: перші спроби

Не так давно ми вперше стали на бігові (вони ж “нордік”) лижі (Кінець року, а ми на лижах :) та Кілька світлин з пропагандою…), а тепер прийшов час спробувати гірські (або “альпайн”) лижі.

У нашій місцині не надто далеко від нас є кілька місць де можна кататися на гірських лижах. Найближче – це гори за півтори години машиною. Там у нас десь з грудня місяця вже доволі непоганий сніг на якому можна кататися десь місяці 4.

Оскільки ми нічого не знаємо і не вміємо то вибрали пакет для початківців (http://www.stevenspass.com/site/lessons-rentals/first-timer/index.html). Вибрали як з’ясувалося дуже вдало: за $180 маємо мінімум 2 двогодинних уроки з інструктором (на 3-6 чоловік у групі), лижі, ботинки, шоломи, палички і квиток на підйомник. Причому вони “гарантують” що ти навчишся більш-менш їздити на лижах таким чином що будуть давати додаткові безкоштовні уроки доки інструктор не вирішить що у тебе починає виходити як треба.

Уроки можна брати в будь-які дні, самі траси відкриті десь з 8 ранку до 10 вечора.

На Стівен Пасі є кілька гірок (і підйомників відповідно) різного рівня складності і крутизни і таким початківцям як ми є де розгулятися.

Хотів розписати як правильно одягатися на лижі, щось про техніку і таке інше, а потім подумав що колись згодом коли буду краще в цьому розбиратися :) Тому у мене все – усі на лижі!

Леді Вашингтон та Вождь Гаваїв під вікнами офісу

Раз на рік фактично під вікна нашого офісу (менше пари сотні метрів насправді) припливають і тиждень стоять два кораблі. Це бріг Леді Вашингтон та кеч Вождь Гаваїв. Обидва є репліками човнів що насправді існували багато років тому.

Леді Вашингтон засвітилася у фільмі “Пірати Карибського моря: прокляття чорної перлини” в якості корабля “Інтерсептор”, а також у фільмах “Стар Трек” та серіалі “Якось у казці”.

Обидва човни побудовано з використанням сучасних матеріалів (сучасних звісно на час їх побудування), в тому числі їх вкрито металевими листами. Але якщо не придивлятися з дуже близької відстані то виглядають вони абсолютно старовинними. Враження додають ще дерево та канати на палубі і щоглах, ну і вітрила звісно ж.

За той тиждень що човни стоять на причалі можна за $3 сходити на “екскурсію” по ним, або за $45 поплавати годину і навіть побачити як вони маневрують одне проти одного і роблять по одному вистрілу з гармат.

Власне бачити як все відбувається дуже вражає. По-перше, це все дуже повільно. Човен відпливає лише чи стає до берега майже цілу годину. Далі пливе він зі швидкістю неспішного пішохода…

А ще прикольний народ там працює. Коли підходиш до човнів вперше бачиш якихось зарослих бородами-вусами бомжів від яких зблизька ще й смердить. А потім розумієш що то команда для автентичності так робить. І одяг у них не лахміття з мішка, а дорбе пошита і мабуть нарядна в ті часи форма. Але бомжі-бомжами. Там же вони собі готують їжу прямо на вогні і таке інше.

Так ось дивишся на такі човни довжиною 20-30 метрів і шириною метрів 5-8 і жахаєшся як команда 25-30 людей могла на таких плавати місяцями. Там не лише недостатньо місця щоб комфортно спати (ще ж і капітану свою кімнату зі столом треба), але і нема де зберігати воду і їжу. Тіснява страшенна, все заставлене бочками, кругом мотузки, сморід від немитих тіл та їжі, збите волосся та бороди, одежа кольору і покрою наче її довго в помиях виварювали… Ні, все ж таки героїчі люди були ці ваші мореходи!

Якщо ж задерти голову і подивитися на щоглу то просто паморочиться: там не лише високо, але її ще і страшенно хитає навіть на спокійній воді. Це навіть якщо не згадувати про слизькі перекладини по яких треба ходити і важелезні велетенсікі вітрила які треба складати розкладати вручну. Причому це іноді при сильному вітрі робили. Жах просто.

Як я був Котом в Чоботях на утрєніку

Чогось згадалося. Ще до того як я пішов в школу (але це був вже не дитсадок, це була підготовча група яку ми називали “інтернат”) потрапив я на дитячий новорічний утрєннік. Був він в школі яка була майже через дорогу від нашого дому, я потім в ній і провчився всі 10 років. Ну от, а за часів СРСР (може і зараз теж, не знаю) в шкільних спортзалах ставили ялинки і туди запрошували дітей на всі ці святкові заходи. Запрошення мабуть видавали батькам десь на роботі.

Виглядало це приблизно так: збиралося (за моїми спогадами) десь дітей 30-40 разом з батьками, усі більш-менш в нарядних костюмах. Сніжинки там різні, зайчики. Спочатку виходила Снігуронька і розказувала що Дід Мороз десь в дорозі затримався і пібивала дітей кричати хором “раз, два, три, йолочка гори”. Після кількох спроб гірлянди загоралися, усі хлопали і раділи. Далі мали кричати “Дє-ду-шка-ма-роз!!!” і після кількох спроб він виходив. Далі якось смутно, діставав він наче подарунки з мішка: пакетики з цукерками і мандаринками, щось таке.

Потім водили хороводи, проводили конкурси на кращий костюм та віршик і після того розходилися.

На той утрєннік батько зробив мені костюм кота в сапогах: плащ, шпага на поясі (на шпазі була ручка і навіть гарда), капелюх з великими полями, обірки на чоботи. Намалювали мені вуса і навіть на штани пришили хвоста від іграшкового великого кота. Коротше костюм був що треба. Правда мало хто розумів що я кіт і усі казали який я красивий мушкетер :)

А вірш мені сказали вивчити “Тише мыши, кот на крыше…” і щось там далі про котят які шуміли. Проблема була в тому що чомусь я вирішив що це стих не зимній, а про літо. Можливо це було пов’язано з тим що в книжці з якої я вчив цей вірш на картинках було саме літо, або що я подумав що зимою коти по дахах не лазять. Я пробував сказати що не правильний вірш, але батько мене слухать навіть не став і сказав вчити бо коти за мишами зимою так само ганяються як і літом і у самому вірші нічого про пору року нема. Ну я вивчив його…

І ось на утрєнніку мене разом з кількома іншими дітьми вибирає Дід Мороз за найкращі костюми і виводить до ялинки щоб ми перед усіма прочитали свої вірші і серед нас вибрали переможця. Ну всі щось там розказують швиденько і доходить черга до мене. І тут я усвідомлюю що мені зараз треба розказувати ВІРШ ПРО ЛІТО самому Діду Морозу. У мене паніка, я не можу цього зробити, я знаю що в найкращому випадку Дід Мороз скаже мені “Ти що, дурень, це ж вірш про ЛІТО!”, а то і почне показувати на мене пальцем і сміятися “Дивіться який йолоп, вірш про літо розказує, давайте усі показувати на нього пальцями і сміятися”. І я ціпенію, а Снігуронька придовбалася як реп’ях “Мушкєтьор, розкажи вірш! Ти забув вірш? Згадай вірш! Про що вірш? Розкажи вірш! …” І я міцно стуляю рота щоб не піддатися на тортури і не розчарувати Діда Мороза дурним віршем про літо.

Тягнулося це нескіченно довго, але нарешті від мене відчепилися і перейшли до наступного кандидати. Мені так сильно полегшало що я просто стояв і кайфував від того що не зганьбився і мене залишили у спокої що навіть не помітив як там усе скінчилося і що всі почали розходитися. Пам’ятаю який задоволений я йшов додому.

А дома батько чомусь сердито гримкав і дзиркав на мене, а вечером не дозволив дивитися мультікі бо я вірш не розказав. Наче я міг розказати вірш про літо Діду Морозу. Зараз то я розумію що він тоді розчарувався що такий класний наряд кота у чоботях (нехай всі і думали що я мушкетер) не виграв конкурс через те що я не захотів вірш розказувати.

Ось така у мене історія для вас. З Новим Роком!

2015/11/29 – Seattle Marathon – 3:14:49

Наший, місцевий марафон який ми вже робимо кілька років поспіль. Вірніше я біжу марафон, а Оленка половинку.

Кожного разу сіетльська погода дарує якийсь сюрприз: то шалений холод з вітром, то дощ, а бувало і тепло і сонячно. Цього разу був густий туман. Причому вранці такий туман що навіть з увімкненими фарами машини було видно усього за 3-4 метра попереду.

Потім трохи розвиднилося, але все одно було далеко не прозоре повітря.

Навчені помилками ми встали в 5:30 і майже уникнувши пробок (лише на останніх кілометрах в Сіетлі трошки постояли) запаркувалися поруч зі стартом. Потім просиділи 30 хвилин в теплі експо-центру де після фінішу роздавали їжу та сувеніри. Провести там час точно краще ніж у пробці і хвилюватися що не встигнеш на старт. Олена стартонула о 7:30, а я повернувся у тепло – мій старт був на 8:15.

На вулиці все ще було доволі холодно і тому ми обоє стартували в пакетах для сміття поверз футболки у мене і поверх кофти у Олени. Насправді доволі зручно: і тепло і не продувається і коли завгодно на дистанції можна зняти і просто викинути. Як варіант люди одягають на верх на перші пару кілометрів старі футболки чи кофти і викидають їх, але у нас таке не залежується.

Єдине що я зробив помилку і пробіг у пакеті занадто довго, а коли його зняв то був наскрізь мокрий. Це могло б стати проблемою на сильному вітрові, але на щастя минулося.

Я розраховував пробігти в районі 3:20 і почав разом з групою яка бігла на 3:15 щоб з часом уповільнитися. Але поступово “розбігся” і відірвався від них вперед. В принципі не так щоб занадто легко було, але на половині дистанції я зрозумів що не так втомився як боявся того і продовжим у тому ж темпі. Подолавши ще кілька миль якось зміг налаштувати себе психологічно що “залишилося усього 15/12/10/8/… кілометрів і їх треба пробігти не в такому вже і високому темпі”. Тим не менше пейсери з табличкою 3:15 обійшли мене кілометрі на 30-му, але я відчував себе нормально і не сильно з того переживав.

Насправді скільки я робив марафонів це у мене перший раз вийшло не думати про те що “коли там вже наступна позначка відстані”, а про те що “зараз треба бігти ось в такому темпі”. Не знаю як пояснити, просто хотілося бігти швидше, або хоча б не знижувати темпу.

Ось вже і страшна гірка, після неї затяжна гірка, там ще одна затяжна… Помічаю що мене давно ніхто не обганяє, а навпаки я обганяю усих.

До речі частина фото які ви бачите я позичив з сайту який намагається мені ці світлини продати за якісь шалені гроші (позначки з копірайтами на них), а інші фото зробив знайомий який цього разу не біг і помітив мене стоячи по ходу дистанції з фотоапаратом (він когось іншого чекав фотографувати).

Ну от, біжу я, біжу, гірка закінчилася, почалися мости і все таке інше, одним словом усього 5 км до фінішу. І я помічаю далеко попереду пейсерів з табличкою 3:15. Намагаюся наблизитися до них, але йде вже важко. Останні 3 км вже важко контролювати дихання і воно стає дуже хаотичним та неритмічним. Також дуже болять і починають відмовляти сідничні м’язи.

Лишається щось трошки більше кілометру, а пейсери все ще далеко. І я бачу що вони розгубили усю свою групу, а значить поспішають щоб вкластися в час. Намагаюся прискоритися ще і вже на стадіоні де була фінішна пряма відстаю від них усього кілька метрів. При цьому обходю усих хто намагається триматися за пейсерами. От і фініш, але я так на метрів 5 пейсерів і не догнав. Ну теж непогано – результат навіть кращий ніж я планував :)

Данні з мого годинника – https://connect.garmin.com/modern/activity/973681320

Зі своїм результатом я 95-й у загальному заліку, 86-й серед чоловіків, 8-й у своїй віковій категорії.

Олена теж пробігла непогано, хоча вона набагато повільніша і не переймається результатами. Її час 2:11:41 поки що її найкращий на пів-марафоні, хоча для тих хто бігає це результат з розряду “пішки йти” :) Але головне що їй подобається і вона задоволена.

Ну і просто ще кілька фото.