Автор вигадав цікавий світ – Земля приблизно нашого часу, але у постійному льодовиковому періоді. І як результат люди на зиму впадають в гібернацію (тобто сплять). Також зберіглася мегафауна як мамонти, шерстисті носороги та таке інше.
Дії книги відбуваються на Британських островах де люди живуть у будинках-вежах, наїдать жир за літо і потім сплять усю зиму в крихітних квартирках на літо. Допомогти пережити сон і не померти від виснаження дозволяють медикаменти від однієї корпорації. Але медикаменти ці дорогі, не всім доступні і мають побічні ефекти як, наприклад, втрата розуму і перетворення на зомбі-канібала.
Головний герой приєднується до таких собі рейнджерів які не сплять взимку і підтримують порядок у поселеннях серед занесених снігом пустель. Але щось йде не так і далі фантастика несподівано перетворюється в якийсь містичний детектив в якому є заговори корпорацій, ігри зі свідомістю, міфічні істоти і взагалі багато чого, що логічно передбачити ніяк не можна.
Головна причина чому я не люблю фентезійні детективи в тому, що в них може статися будь-що – автори не мають обмежень нашої реальності як у класичних детективах і в будь-який момент можуть внести в сюжет якусь невідому доти сутність яку ніяк не можна було вгадати зарані. Тобто це вже по суті не детектив, а просто хизування автора своєю винахідливостю.
З плюсів варто відзначити надзвичайно цікавий світ, хороших дійових осіб та те що книгу написано цікаво.
Вже майже рік як я продав свій такий рідний Cervelo R3 і придбав собі надзвичайно понтовий BMC SLR01 Teammachine DISC. Велосипед просто фантастичний! Швидкий, легкий, агресивний… Характеристики перелічувати не буду, можете їх глянути на сайті виробника – https://us-en.bmc-switzerland.com/teammachine-slr01-disc-one-302022.html.
Чому новий велосипед?
Або що не так було зі старим? Насправді нічого крім того, що він був… старим. З того часу як я його купив і потім оновлював відбулося багато різної значущості змін в технологіях які в сумі накопичилися у доволі солідну перевагу нових велосипедів зі старими (навіть найкращими моделями).
Крім того мені захотілося поміняти зручний (геометрія та матеріали) велосипед на швидкий. І ось я пішов в магазин тестувати…
Власне спочатку ми з Оленою погодилися, що бюджет не має значно перевищувати $5000. Такі велосипеди я і почав тестувати – Pinarelo Dogma, Focuz Izalko та інші подібні моделі. Але на мій подив різниці чи не було відчутно взагалі, чи вона була настільки маленька, що я не розумів для чого б мені за це платити.
Коли я сказав консультанту про ці свої враження він мені відповів – хоче відчути різницю? Зараз. І привів ось цей BMC. Я глянув на цінник і злякався. Олена подивилася і сказала – якщо тобі сподобається то бери, я лише за.
Тоді консультант запропонував видати такий і їй щоб спробувала. Олена сказала, що не думає міняти свій Scott CR1, але консультант таки її вмовив. І ось ми поїхали вдвох – довгий плаский відрізок щоб прискоритися, кілометрова крута гірка щоб оцінити як вел їде в гору, спуск назад щоб оцінити керування та гальма.
Коротше повернулися ми в магазин і Олена з порогу – я хочу собі такий! Ось так їх у нас стало два :)
На світлині модель з компонентами від SRAM, моя модель має такого ж класу компоненти від Shimano.
Рама та виделка
Велосипеди розрізняються багато чим, але два параметри які роблять дорогі велосипеди більш призначеними для спринту чи гірських етапів – це геометрія рами та склад карбону.
Ці наші нові велосипеди мають таку геометрію, що додавання зусилля на педалі одразу перетворюється у збільшення швидкості – велосипед буквально вистрибує з під тебе. Також цьому додає більш жорсткий матеріал рами. Мінусом проте є те, що у порівнянні з м’якішим карбоном мого попереднього Cervelo R3 та більш “розслабленою” геометрією на цій рамі складно буде їхати розслаблено супер-довгі дистанції. Велосипед буквально спонукає прискорюватися.
А жорсткий матеріал хоча і передає енергію ефективніше проте і не гасить мікровібрації від нерівнострей дороги. І у підсумку втослюєшся на ньому трошки більше.
Але усе вище сказане має сенс лише для довгих, частих і швидких поїздок. Для тих хто катається лише пару років різниця може бути не помітна взагалі.
У BMC до речі є такий точно велосипед у модифікації SLR02 – різниця лише у складі карбону рами і ціна нижча на $2000.
Di2
Друга велика складова у ціні – система електронного перемикання передач Di2. Це рішення від Shimano існує вже кілька років і є доволі поширеним для велосипедів вищого цінового діапазону. У конкурентів SRAM та Campagnolo теж є свої подібні системи.
Я собі особливо ніколи нічого такого не хотів. І справді – яка різниця чи ти перемикаєш кабелем приєднаним до важеля, чи за тебе перемикає маленький моторчик за сигналом того ж таки важеля?
А виявилося, що це насправді дуже зручно і додає задоволення від поїздки. По-перше, перемикати передачі тепер легше – достатньо легкого торкання. По-друге, воно здійснюється більш плавно. Та, по-третє, перемикання є більш точним – нема довгого кабелю який вібрує під час руху та ще й розтягується з часом.
Також всю цю систему можна налаштувати зі смартфону чи комп’ютера – як швидко відбувається перемикання, в якому порядку і таке інше.
Ще на ручках є додаткові кнопки зверху (під великі пальці) які можна запрограмувати на певні дії. У мене вони дозволяють перемикатися між екранами вело-комп’ютера без того щоб відривати руки від керма.
Що стосується батареї то її заряду вистачає на кілька місяців. Роз’єм для зарядки у нас розташовано на рамі.
Гідравлічні гальма
Ще одне значне покращення – гідравлічні гальма. Тобто вони не просто металеві диски на колесах (зменшена версія того що на сучасних мотоциклах), але і гальмування здійснюється не за допомогою кабелю як у дешевших моделях, а через залиту в систему рідину (густа олія).
Перевага саме гідравлічних гальм в тому, що зусилля яке докладаєш прямо пропорційне силі гальмування. В той час як у звичайних механічних залежність скоріше експоненційна.
І у порівнянні з гальмами на ободі ці гальма більш безпечні, не затираються, працюють так само коли мокрі, не пошкоджують колесу і так далі. Але саме надійність та кращий контроль найбільше помітні і не лише роблять гальмування більш передбачуваним та контрольованим, але і додають упевненості та спокою на високій швидкості та крутих спусках.
У порівнянні з традиційними (на момент покупки) гальма на моєму Felt B16 практично відсутні.
Наскрізна вісь
Throug axel, або наскрізна вісь є доволі новим трендом в сучасних велосипедах. Доволі багато моделей досі мають вісь яку можна легко і швидко розкрутити руками щоб демонтувати колесу.
Для подібної ж системи потрібен інструмент. Але є і переваги: колесо не можна посадити не точно, легша вага і захищеність від “самостійного” розкручування.
Я досі ще не певен чи подобається мені така система, чи для мене важливо щоб я між швидше зняти і одягти колесо. Проте визнаю, що з традиційною віссю встановити колесо не надто точно дуже легко.
Широкі колеса
А вірніше шини. А ще вірніше – колеса під ширші шини.
Наші байки мають колеса зі встановленими 25 мм шинами. Це доволі широкі шини якщо порівнювати з тим що було в тренді 5-8 років тому коли навіть 23 мм виглядали як іноді занадто широкі для серйозних велосипедистів.
Але зараз тенденція змінилася на те щоб обід та шина більш плавно переходили одне в інше, що добре впливає на аеродинаміку, а отже швидкість. І з ширшими шинами досягти цього легше.
До того ж ширші шини додають комфорту і тому не зважаючи на те, що я написав вище про жорсткий карбон рами цей негативний ефект суттєво згладжується саме ширшими шинами. Мені подобається одним словом.
Виправданість покупки
Власне про технічні характеристики можна писати ще дуже довго і кожну з них окремо вихваляти, але питання таки лишиться – чи вартий цей велосипед своїх грошей і чи має ця покупка сенс для нас.
Скажу так – ціна виправдана і відповідає подібним моделям від інших виробників. І я не бачу щоб вона суттєво знижувалася за останній рік.
А чи дійсно потрібен мені цей велосипед – ні. Я не настільки сильний велосипедист щоб використовувати його по максимуму. До того ж є багато професійних спортсменів хто щось виграє на не таких дорогих моделях.
Але з іншого боку – яке задоволення на ньому кататися і знати про те, що єдиним стримуючим фактором є я сам, а не якісь технології. Тому так – ця покупка абсолютно виправдана в той же час і я щоразу як кидаю погляд на свій вел почуваю щось тепле і приємне в душі ;)
У пошуках нормального Android-смарфону я кілька років кидався в крайнощі: від цілком нормального, але слабенького Motorola Moto G5 Plus до надзвичайно потужного, але аби як зібраного Xiaomi Pocophone F1 і до якісно зібраного, але порізаного у функціональності Nokia 8. І весь цей час я з легкою заздрістю поглядав на S9 у Олени яким вона була надзвичайно задоволена і не забувала мені про це нагадувати :)
І ось після майже півтора року я таки вирішив перейти на флагман. Тим більше, що одна розумна людина мені сказала – всі ці дешевші, але майже як флагмани смартфони є непотребом. Вони хоч і не дорого коштують, але купа дрібних незручностей на які можна закривати очі у підсумку роблять твоє життя набагато менш комфортним.
При першій же нагоді купив Олені S10+, а собі забрав її телефон. І дуже радий з цього.
Не буду перелічувати технічні характеристики які зараз можна знайти будь-де. Та і телефон вже не випускають. Лише суб’єктивні враження:
Зручний розмір і форма – саме такий, відносно маленький телефон мені і хотілося.
Якісний екран і його викривлена по краях форма – мені це зручно і виглядає це красиво.
Камера працює просто чудово – я не вмію фотографувати, але важливо що результат виходить точно як я очікую.
Час роботи від батареї – легко переживає цілий день на одній зарядці, ніколи ніяких проблем з цим не було.
Процесор і пам’ять – усі програми працюють без підгальмовувань.
Коротше це мабуть для мене другий у особистому рейтингу за усі часи телефон після Nokia Lumia 920. А враховуючи який він легкий – можливо і поділяє перше місце.
Головний мінус – Android. Але Microsoft Launcher робить життя трошки кращим. Ну і ще є ота дурнувати кнопка Bixby яку проте можна призначити іншій функції. Так що по суті – недоліки відсутні.
Популярний на заході автор роботи якого називають проривними в тому сенсі, що він сміливо домішує у наукову фантастику інші стилі та жанри (як, наприклад у книзі “Бразилія” чи “Історія Тенделео“).
Ось і ця серія стала доволі унікальним представником суміші короткого сатиричного оповідання та епічної наукової фантастики.
Скоріш за все я просто не зрозумів цієї книги яка так усім подобається і яку так захоплено вихваляють…
Книгу дійсно надзвичайно добре написано – її легко читати і події в ній цікаві, і герої. Але весь чималенький обсяг складають короткі оповідання. Вони звісно усі пов’язані одне з одним і йдеться в них про одних і тих же людей та той же час, але занадто їх вже багато.
Я в прямому сенсі заморився читати. Читаєш, читаєш, читаєш… а там ще хто зна скільки тексту. Якби книга закінчилася б десь на третині то може і враження в мене було б інше.
А так виходить що усю голову забив якимись мікро-подіями за якими важко відстежувати основний сюжет і десятками дійових осіб. І якесь читання заради читання виходить.
Такий прийом дійсно має сенс коли розказують масштабну по географії чи часу історію як, наприклад “Світова війна Z” чи “Основання“. Але тут усі події відбуваються в одному й тому ж часі і всі дійові особи – мешканці маленького містечка в пустелі Марсу.
Ну і сюжет власне про те як було створено, заселено та зроблено впливовим те саме містечко Дорога Запустіння. Тут без будь-яких перебільшень розказано історію кожного його мешканця та взаємозв’язок з усіма іншими жителями. І все це треба тримати в голові…
Коротше після кількох днів читання коли я побачив що ледь прочитав половину кинув цю книгу. І продовження читати точно не буду.
Сюжет книги обертається навколо ідеї фільмів та оповідань жахів ще з 80-х років в яких якась тварина чи рослина ставала все більшою і більшою просто поглинаючи живе навколо. Тобто нічого нового в цьому плані.
Але що робить цю книгу біль-менш пристойного так це як добре її написано – динамічно, виразно, місцями страшнувато. Автор наче щось і пояснює про природу страшного організму, але в той же час уміло обходить складні питання.
Варіація тут така, що тією страшною істотою став грибок який возили в космос для експериментів, а далі він мутував і впав в результаті аварії у пустелю Австралії. А вже з пустелі його в холодильних сховище в США привезло пару агентів.
І ось пройшло пара десятків років, сховище більше не належить ЦРУ, холодильник зламався і страшна істота почала рости заражуючи все що можна. І старі вже агенти борються з нею.
Книга починається як фантастика, але насправді це суміш пригод і жахів і так її і треба сприймати. Читати її легко і швидко, але, повторюся, це єдина її перевага.
Такий собі добре зроблений бойовичок. Добре підійде в дорогу чи коли спати не хочеться.
Я вже доволі давно (більше двох років) користуюся цим музичним програвачем і навіть купив собі платну версію.
Перше питання на яке треба відповісти – чим не влаштовує стандартний програвач від Google? Багато дрібних речей не подобаються, але найгірше – він не вміє правильно програвати плейлісти у випадковому порядку. Проявляється це так, що кожного разу першою є одна і та композиція (щоб вирішити цю проблему я навіть додав у всі плейлісти на першу позицію секундний трек з тишею). І після того “випадково” відтворюються лише треки з початку списку. Тобто в моєму випадку з кількох тисяч пісень я знову і знову слухав ті самі 30-40 композицій.
Коли вже мова йде про сторонні програвачі то вибрати є з чого. І далі вже роль грають різні для кожного фактори – зовнішній вигляд та можливість його налаштувати, еквалайзер, підтримка різних аудіо-форматів і багато чого іншого.
Для мене на другому місці була можливість керування плеєром з віджету екрану. І серед усіх що я їх перебрав саме у Pulsar віджет був зрозумілий, зручний і функціональний як я хочу.
У плеєра є можливість налаштування еквалайзеру і зміни кольорів – ось цими двома додатковими можливостями і відрізняється платна версія за $3. Чи варто її купувати? Не дуже насправді.
Ну і звісно є стандартні можливості як: показ тексту (якщо його вбудовано в музичний файл), створення динамічних списків відтворення, завантаження зображень з інтернету, редагування тегів, тощо.
Списки відтворення я створюю в MusicBee і під час синхронізації комп’ютера зі смартфоном Pulsar їх підхоплює.
Десь півтори роки тому (коли я і купив цей пристрій) в США раптово стали популярними ці пристрої для приготування їжі під високим тиском. Не знаю як її правильно назвати – чи то пароварка, чи то тисковарка якась… Власне покупка була і спричинена тим, що про них усі навколо писали і оглядали їх – як воно зручно готувати, і яка здорова і смачна їжа виходить. І через деякий час коли все більше і більше виробників почали випускати свої моделі вже було з чого вибирати в різних цінових діапазонах. І як тільки я побачив знижку на продукт у якого були хороші огляди так одразу і купив.
Мені ця річ обійшлася в $50 при повній ціні в $130 (проте зараз цю модель можна купити за $80). Для порівняння відомі бренди на той час продавали щось подібне за $$200-300. І я покупкою страшенно задоволений і виправдала вона себе повністю. І навіть за повну ціну це була б класна покупка.
Ми користуємося нею переважно щодня. Рис, овочі, голубці та фарширований перець, суп, варена кукурудза і ще багато чого – все це можна в ній приготувати.
Фокус в тому, що пристрій нагнітає водяного пару і тому їжа не розварюється, а скоріше париться. І нічого не пригорає (бо температура на надто висока), ніяких практично запахів, нічого не шкварчить і не тече. Автоматично вимикається і лише залишається перекласти їжу кудись і сполоснути внутрішню кастрюлю.
На пристрої є “панель управління” де можна вибрати різні режими готовки (названі різною їжею), або ввести програму самому. Єдине в чому треба розібратися це те як правильно закривати кришку і випускати тиск потім. І все – наклав продуктів, налив води, увімкнув і йди собі. Хоч ввечері потім її відкривай.
За внутрішнім обсягом (6 кварт) вона трошки завелика щоб готувати по одній порції на двох людей. Але якщо готувати на 2-3 рази, або на більшу кількість людей – саме те. У виробника також є модель на 8 кварт.
Пару років тому був такий собі пік популярності електричних самокатів – про них усі писали і всі навколо мене їх або купували, або обговорювали. Звісно і мені закортіло спробувати. Дочекався знижки на модель на яку на той момент (але не зараз) були непогані відгуки і купив собі.
Сама модель не надто вдала: дальність ходу ледь сягає 10 км, швидкість трошки вища за неспішний біг, а заряджається до 100% більше 5 годин. Проте ціна (на момент покупки – $270) була помітно нижча за інші популярні на той час моделі.
З моменту покупки (більше року тому) електричні самокати значно вдосконалилися – вони тепер долають довші дистанції, розвивають вищу швидкість і часто їх можна зарядити швидше.
Але найбільша проблема – я так і не зміг придумати коли і як його використовувати. На роботу чи з роботи – або по гравієвій доріжці (капець колесам), або по крутих гірках (дуже швидко здохне батарея, якщо взагалі дотягне). Та і мало задоволення насправді неспішно чургикати на ньому.
Я навіть кілька разів пробував брати його в атобус. Коли працював в Сіетлі виходив на зупинку біля дому, сідав з самокатом в автобус (самокат можна скласти), потім виходив і десь 3 км їхав на ньому до офісу. Не зручно те що він хоч і складається, але все ж таки дуже великий (приблизно як довгий скейт). І якщо на роботу я можу сісти у ще порожній автобус, то вже назад стою в забитому і самокат заважає і мені і оточуючим.
Друга проблема – він важкий. Тобто під рукою його тримати не вийде ніяк, а в рюкзаку він занадто великий і знову ж таки важкий.
У самоката є доволі непоганий ліхтарик для темного часу, а також додаток на смартфон – рівень заряду можна подивитися.
У мене в підсумку після приблизно десяти використань він так і стоїть без діла в гаражі.
Цікавий альтернативний світ в якому Алан Тьюрінг продовжує свою діяльність, що призводить до виникнення штучних людей у 80-х роках. Головний герой, що є власником одного з перших таких андроїдів переживає проблеми романтичного характеру, намагається заробляти гроші і якось взаємодіє зі своєю власність (тобто з андроїдом). І все б наче б то непогано – це книга про переживання звичайною людини у доволі незвичних обставинах, але не зрозуміло для чого тут науково-фантастична складова. Вона, ця складова, не грає абсолютно ніякої визначної ролі ні в сюжеті, ні у розвитку героїв.
В якийсь момент книга перетворюється ледь не на детектив, але швидко знову скочується до рефлексії другорядних дійових осіб. І по суті вся ця книга, за винятком антуражу, є рефлексією кількох дійових осіб.
Написано непогано, це мабуть єдиний плюс. Але читаєш і не розумієш чому продовжуєш. Якби текст так легко не проковтувався то я б кинув читати дуже швидко.
