Якось спочатку я був абсолютно байдужий до котів. Ну тобто взагалі. Є вони там чи нема, ніколи вони в мене ні інтересу не викликали, ні бажання завести собі. А собак я боюся. Від великих взагалі в оціпеніння впадаю, від маленьких просто нервуюся. Прямо з дитинства.
А Олена тим не менше кілька років мене пиля про “ну давай заведемо кицю, ну давай, ну давааааай”… І от якось вона лежала в лікарні і в палаті познайомилася з дівчиною яка роздавала свіженароджених кошенят. І пообіцяла їй що ми одного заберемо.
Ну я звісно поопирався, але чи то в мене настрій такий був, чи зірки так склалися, але я махнув рукою і сказав що давай візьмемо. І от після роботи, чорним зимовим холодним вечором ми зайшли забрати своє кошеня. Нам винесли таке маленьке, свіженароджене, трошки аж фіолетового кольору. Відсипали ми жменю дрібних грошей хазяйці і пішли собі. Це було за якийсь тиждень до нового 2000 року.
Йшли і думали як кицьку назвати. В принципі до того ми майже погодилися назвати її Леся, але побачили що вона ніяка не Леся зовсім. А Олена запхали її під пальто такого точно (ну просто один в один) сірого кольору що і кицька. І от сидить воно там, мале, дохле, носа висунути боїться, і починає сердитися і гарчати. Ми аж розсміялися. Я і кажу – “вона, Лєна, прямо як ти коли сердишся, просто якась друга Лєнка”. От так ми і зрозуміли що кицьку звати Лєнка.
Спочатку ми навіть не вимикали світло коли йшли з дому, думали що їй страшно в темряві самій 
Перші пару тижнів Лєнка ходила лише під стіночкою, вона взагалі народилася останньою і була найменша і найслабша з поміж своїх братів і сестер. Але характер… Ага, до туалету вона була привчена вже одразу, бігала шукала куди сходити в перший день, мабуть мамка навчила.
Як положено гралися з нею у м’ячика, тягали мотузку з бантиком на кінці, борюкалися… Власне на другий день я цілком нормально сприйняв що це член нашої родини і вже ніколи не переймався з цього питання більше.
Власне чому я більше симпатизую котам так це через їх чесніть. Собаки схожі на людей – розуміють хто в родині головний, яка ієрархія і позиціонують себе у відповідне місце в ній. Собаки знають кого любити, кого терпіти, а хто не важливий. Такі собі високосоціалізовані люди. Коти ж, на відміну, плювати хотіли на всіх хто їх особисто не влаштовує. Тобто вони ще якось терплять людей бо ті їх годують, але щоб заслужити хоч якусь симпатію треба постаратися. Тому і вважаю їх чеснішими і правильнішими створіннями. Але не будемо в срач перетворювати, нікому нічого доводити не збираюся, це просто моя думка і те що я відчуваю.
Ну от, а далі вредний характер почав проявлятися так що ой-йой. Наприклад коли ми продавали квартиру і покупці від банку (три здоровенні мужики) ходили і кругом зазирали Лєнка налетіла на одного і так нашугала що вони просилися щоб ми її забрали.
А потім, коли ми в тому ж під’їзді переїхали на інший поверх то вона спочатку все тікала на перший і сиділа там під замурованими дверима, тіпа додому прийшла.
В принципі кожен хазяїн кішки чи кота розкаже про те як його тваринка усіх ганяє і нічого не боїться. А я не буду. Я в тому сенсі що наша непоступлива ані на стілєчки, аж ніяк.
Потім коли в неї настала пора плакати за котиками ми так натерпілися, такі історії були. Приносили ми і котів додому. Був навіть один такий що розшмонав у клапті китайську торбу поки я ніс його додому. Ніфіга… Ті що полодші сиділи під столом, а ті що побільші і з досвідом по свійські так підходили, притискали лапою голову до землі і починали пристроюватися ззаду. І тут починалася бійка. Вони носилися по хаті, били горщики з квітами, орали як несамовиті і шипіли одне на одного всю ніч.
Возили ми її і в село до сільських котів з манєрами попроще. І знову нічого. Навіть гуртом так і не подужали. Коротше досі вона у нас цнотлива Якщо хто хоче сказати “та от треба було бла-бла, гарантія 100%” то я готовий поспорити що це ми теж пробували і нічого не вийшло. Так, ми багато через що пройшли.
З іншого боку як її не чіпати то і вона ніколи сама агресію не проявляє, від шуму та запахів краще піде до себе у кімнату. Коли до нас приходили друзі то Лєнка займала місце за столом на вільному стільці чи у колі на підлозі і водила головою туди-сюди дивлячись на того хто говорить. В смислі не збоку сиділа, а от прямо так і положено в компанії займала своє місце.
От брата мого, Романа, Лєнка щось не надто любила, шипить і лапою замахується. При тому може залізти на коліна до нього і заснути там. А от знімати її, чи навіть торкатися він права не має – одразу отримає по руці і буде вкушений.
Ми гуляли з нею по вулиці, але ходити вона не надто любила, в основному сиділа у мене на плечі і все навколо оглядала. А сама на вулицю ніколи не просилася. Вистачає для усього балкона – погуляти на перилах і заснути на самому їх краєчку так що вітер її хитає а всі аж за серце хапаються як бачать це.
Потім я поїхав у Дніпро працювати і якось забрав Лєнку з собою. Олена мала приїхати через пару днів. Так поки вона не приїхала Лєнка просиділа всі 2 дні під диваном і виходила лише поїсти і в туалет. Як тільки дружина зайшла в квартира так одразу і кішка з’явилася на світ і наче нічого і не було.
В Дніпрі вона якось у нас випала з вікна і зламала лапу. Вірніше ми спочатку не знали що зламала. Бачимо – шкутильгає. Поніс я до одного ветеринара. Той щось там позаглядав і каже що типо вона нас дурить, розтирайте що напухло спіртом і все пройде. А вона оре як лапи торкаєшся і взагалі перестала ступати на неї. Через кілька днів повіз я її у нормальну ветлікарню. Там зробили рентген і сказали що перелом. Ну отже давай робити операцію. Вкололи її якимось присипляючим. А видовище це ще те, скажу вам, кішка під наркотою… Побрили лапу, порізали там, спицю вставили, забинтували. Виносять, кажуть за пару тижнів привіз спицю виймати (вона прямо назовні стирчить у неї між пальців). А кішка спить. І спить так з неповністю закритими очима. Очи почали сохнути і навіть видно було що поверхня вже пішла хвилями, бррр.
А далі була веселуха міняти пов’язки і мазати мазями. Якщо ви не пробували чимось помазати чи забинтувати кішку то скажу просто – це лише практично нереально. Все намазане одразу злизується, все намотане зривається зубами. Ну та нічого, виходили, тільки і досі один пальчик на передній лівій лапі не працює.
А потім ми поїхали у Київ. Олена везла Лєнку потягом. Я боявся що в новій квартирі вона буде призвичаюватися, але з першої ж секунди все було нормально.
Продовження:
Ні, ми не ходили тоді на нього спеціально. Просто був вихідній і ми поїхали на Хрещатик. А тут – бац, кодло людей.
Між збіговиськами стояли 3 кордони з міліціонерів і інших важких металевих предметів. Але ніякої там бійки чи особливих конфліктів ми не бачили.
Власне на Тимошенко ми і почали вибиратися з натовпу. І вибиралися весь час доки вона свою промову не закінцила. Хвилин 30 як мінімум.
І до неї мені мені попередній власник дав чохол, ремінь та комплект нових струн.
