Років з 4 тому я якось спробував вперше голитися електробритвою. Купив не саму погану роторну бритву і почав…
Проблеми виникли миттєво – страшенне подразнення шкіри, та і до того ж як я ті три плаваючі леза не тулив так і не голила вона чисто. Помучався пару тижнів і відніс назад у магазин.
Потім ще розпитував в старому блозі хто що думає з приводу електробритв і хто чим користується. Відповіді були такі що в основному народ якщо і користується то трімерами, а для гоління просто хорошими одноразовими станками чи взагалі небезпечними бритвами. На тому я і заспокоївся.
Але час іде і хочеться нових цяцьок Крім того станками голитися часто бажання нема, та і порізатися можна. Та і не покидала думка що треба спробувати ще раз. Цього разу вибрав хорошу (за оцінками) сіткову електробритву, а саме Panasonic ES-LV61-A аж з п’ятьма лезами. Купив як новорічний подарунок.
Перші рази щось теж не надто добре все виходило, але хороші переважно відгуки примусили не здаватися і продовжити. Я навіть кілька разів примудрився порізатися бритвою, подразнення та пропущені волосини теж були регулярно. Купив навіть рекомендований крем для гоління – не надто допомогло.
І ось нарешті після трьох місяців я здається знайшов патерн який працює для мене. По-перше, це обов’язково голитися в душі під струменями води – не буде подразнення. По-друге, не давити з усієї дурі бритвою, а навпаки ледь торкатися – як не дивно але голить вона так ідеально, відрізнити від станка неможливо, сам не вірив що таке може бути. По-третє, після такого гоління обов’язково мазатися кремом/бальзамом кілька разів бо шкіра сохне як скажена, навіть не уявляю чому.
Є і певні недоліки. Наприклад якимось дивом кілька волосин бритва ця завжди пропустить. При тому що все обличчя чисте, але таки кілька штук стирчить випадковим чином. Тому після гоління уважно розглядаю себе у дзеркалі і звичайним дешевим станком просто прибираю їх. До того ж оте додаткове змащення. Я найбільше люблю крем після гоління Gillette, ним і мажуся. Але він наче всмоктується шкірою за піру хвилин. Тому я в спортклубі (а голюся я переважно в спортклубі вранці) беру маленький рушник, старанно його змащую з банки з кремом (стоять там біля кожного дзеркала) і час від часу зволожую обличчя. На той час як Олена теж виходить з роздягальні рушник вже геть сухий і головне що обличчя теж не масне і не блищить.
Як ви вже зрозуміли бритва ця захищена від води і нею можна голитися в душі. Також я з собою ношу зарядний шнур і поки сушу голову феном заряджаю її. Поки ще рівень заряду нижче 70% не впав. З того що я бачу повного заряду при щоденному голінні має вистачити мінімум на тиждень. Повний заряд з 0 десь за 1 годину можна мати. Ну і поки заряджається вона не працює.
Що ще з особливостей:
резина на ручці дуже цупка – можна ледь тримати бритву у душі і не вислизне
плаваючу голівку можна заблокувати
є міні-бритва для скронь та потилиці
функція самоочищення – достатньо нанести рідке мило і увімкнути (20 сек)
5 лез – насправді мені здається що вистачило б і три (а є і така модель), але хотілося перестрахуватися
кнопка увімкнення яку можна заблокувати
в комплекті йде на диво дешевенький на вид вініловий чохол який здається має розлізтися миттєв (поки що тримається). Такий би підійшов до бритва за $20, але ніяк не до такої дорогої
В цілому покупкою я задоволений, але не сказав би що є якась економія часу. Проте менша імовірність порізатися і можна голитися без дзеркала.
Якось був у мене такий пост в ЖЖ блозі, зібрав він тоді ледь не рекордну для мене кількість коментарів. От зараз його оновлюю і повторюю.
Одне зауваження – чим більше проходить часу тим менше певності я маю що розумію яким має бути хороше резюме.
Пролог
Мова йтиме виключно про резюме програмістів, не знаю наскільки все нижчевикладене може бути корисне для інших галузей.
Також пишіть свої відгуки та зауваження.
Резюме – це довго
У типового програміста, за моїми спостереженнями, на те щоб оновити резюме якого не торкалися пару років йде ледь не тиждень часу. Треба розуміти що неможливо сісти і написати резюме за один підхід. Тобто написати звісно можна, але читати таке ніхто не буде, просто поламаються очі на перших же рядках. Тому на резюме доводиться витрачати близько 20-30 хвилин у день. Відкриваєш його наступного дня, а там – суцільний жах, самому не подобається. Поправив, начебто краще стало, а на завтра те саме. Тому навіть якщо у вас не намічається ніяких інтерв’ю у майбутньому все одно дуже корисно час від часу оновлювати цей документ. Ось, наприклад, цей мій пост може бути такою нагодою – як закінчите читати то оновіть своє резюме :)
Якщо ж ви починаєте створювати своє перше резюме то готуйтеся до пари тижнів роботи.
Призначення резюме
Головне при написанні не забувати для чого резюме потрібно. По-перше, ви самі будете мати перед очима усю свою трудову історію. Це така собі трудова книжка де можна акцентувати увагу на тому що є найбільш важливим з вашої точки зору і що показує ваші сильні сторони.
А по-друге, треба пам’ятати про процес через який проходить резюме. Спочатку воно потрапляє спеціальним людям з персоналу (
HR’у, або “хрюші”) які витратять на ваш папірець усього кілька хвилин. Що їх цікавить в першу чергу:
хто ви – ім’я, контакти (пошта, ІМ), місце проживання. Адреса не потрібна, але інформація про те як з вами зв’язатися повинна бути легко видима. Досягнення вами певного віку (деяких цікавить і дата народження), якщо ви не жіночої статі, цікавими також будуть ваші стосунки із тюрмою армією – можуть забрати, не можуть.
На яку позицію претендуєте, які взагалі позиції вас цікавлять.
технології (мови програмування, бібліотеки, інструменти, тощо) яких вони (хрюші) самі не знають і які їм назвав “замовник”, наприклад тім-лід, а також кількість років досвіду з цих технологій.
освіта. Усю перелічену інформацію треба надати так щоб її не шукали. Якщо за кілька секунд хрюша не знайде того що їй потрібно – ваше резюме полетить у кошик для сміття з іншими такими ж. У випадку коли резюме підходячих багато – на одну позицію відберуть ті що краще виглядають. Тут просто треба розуміти що ніякі веселенькі шрифти, кольори крім чорного, фоновий малюнок, хитроформатовані таблиці і списки, більше ніж 3 стилі на сторінку не зроблять документ кращим. Навіть навпаки.
А фото?
Я бачив кілька резюме зі вставленою на початку фотографією. Повірте, нічого крім посмішки (хоча доброї) вони не викликають. Хоча ні, іноді можуть потравити усією командою :) Особисто я не бачу ніяких причин вставляти фото в резюме. От для чого воно там? Ви вважаєте що ваша зовнішність буде перевагою перед іншими претендентами? Чи сподіваєтеся що вас покличуть на співбесіду тільки щоб подивитися як ви виглядаєте в реалі? Фото мало б сенс якщо вам треба було б торгувати, зустрічатися з людьми чи представляти моделі одягу. Але для програміста, який може так само працювати у підвалі в одних сімейних трусах фото просто займає цінне місце на першій сторінці. І фото вашого котика теж вставляти в резюме не варто.Не варто також зловживати бейджиками курсів з технологій та результатами тестів – виглядає наче резюме студента якому немає чим більше похвалитися.
Резюме на співбесіді
Отже нехай ваше резюме пройшло перший етап. Тепер воно потрапляє у руки того кому безпосередньо потрібен працівник. Це вже як правило спеціаліст в тій галузі в якій ви працюєте. Він не надто цікавиться контактною інформацією (з вами будуть зв’язуватися хрюші), ваша освіта цікавить тільки в плані “а чи не з мого універу часом”, і список технологій який дозволив пройти вам цей етап залишиться непоміченим.Цікавити його буде ваша історія робіт. Інтерв’юер хоче знати:
де ви працювали
скільки ви там протрималися
в якому проекті
чим саме займалися
які технології використовували.
Найскладніше написати от те “чим саме займалися”. З одного боку начебто нема сенсу писати очевидні речі типо “кодив на С++”, з іншого ж не треба розписуватися нікому не потрібні деталі типу “написав проксі-клас з можливістю динамічної заміни алгоритму обробки вхідних даних під час виконання програми з використання патерну “Стратегія”.
В чому полягала ваша робота? Які були типові задачі? Розробка UI-бібліотеки, автоматизування тестів, робота з клієнтами і формування функціональних вимог як результат – ось це і треба писати. Інтерв’юер читає і бачить що ви писали бібліотеки загального використання (маєте уявлення про архітектуру, повторне використання коду, ООD), використовували ТDD (вмієте не лише писати код, але і розумієте як довести його відповідність вимогам і як унебезпечитися від внесення змін). Ну і так далі.
Ясно що у вчорашніх студентів в списку технологій буде все про що вони будь-коли чули (там і С++, MS Office, Photoshop, Autocad, Lisp і ASP.NET), а в “історії” крім пари курсових з цікавими темами буде порожньо. Але переживати не варто, з часом історія проектів приведе список технологій до нормального вигляду та примусить вас скорочувати інші частини.Найголовніша помилка яку можна зробити так це вписати щось чим ви займалися усього пів-дня коли не було іншої роботи. Ах, ви знаєте MS SQL? А ну розкажіть мені де у цьому запиті з в’юшками будуть найбільші втрати перфомансу і як це зафіксати. Ви експерт з С? Ну так чим const void* p відрізняється від void const *p? Обов’язково історія подається у зворотньому порядку – на початку списку останній (найсвіжіший проект), в кінці списку ваш початок трудової кар’єри. Насправді вже мало хто буде читати про третє місце роботи просто тому що пройшло з того часу кілька років і ви очевидно не в контексті тих технологій як колись використовували. Якщо подати список залом наперед то роздратований інтерв’юер вимушений буде шукати по тексту над чим же працюєте зараз. Ага, ще одне. Резюме ваше в найкращому випадку прочитають за день до співбесіди, а то і взагалі під час її.
Резюме – це текст
Звучить банально, але це справді текст. Як я вже вище написав ваше резюме можуть оброблювати різними способами – виділяти фрагменти і копіювати в спеціальну базу претендентів, пересилати фрагменти, прикріпляти до пошти і так далі. Це означає що резюме має виглядати так просто як тільки можна і не залежати від форматування.
Це не повинен бути красиво відрендерений jpeg-файл. Форматування і відступи взагалі полетять під три чорти, тому їх краще не використовувати. Подумайте про те що станеться як текст вашого резюме скопіюють “Блокнот”. Чи можна його все ще прочитати?
Якщо ж вам неодмінно хочеться продемонструвати ваш смак і вміння оформлювати документи то краще дайте посилання на свій сайт з “розфарбованим” варіантом вашого резюме, або вже присилайте портфоліо ваших художніх робіт.
Шаблони і зразки резюме
Закономірно виникає питання – якщо є певні вимоги до резюме то мають бути і шаблони які можна заповнити і отримати прекрасний результат? Ні, це не так. Не вірте тим хто каже що треба робити ось так і так. Навіть мені не вірте!
Ваше резюме представляє вас. Воно має бути простим, але красивим. Воно повинно містити правдиву інформацію, але в такому вигляді що ваші таланти відблискують обробленим діамантом. Ніколи, чуєте, ніколи не користуйтеся шаблонами.
Деякі контори вимагають резюме у їхньому форматі. Це вже інше, це їм потрібно щоб просто заповнити базу як я вже казав вище. Просто копіюйте у поля їхнього шаблону дані з вашого резюме. Ось тут якраз і можна перевірити чи вся потрібна інформаці є у вашому резюме і чи нема чого у вас зайвого,такого що нікого не цікавить.
Стосовно зразків хороших резюме. Однозначно варто зібрати кілька таких які вам подобаються. Почати можна прямо на linkedin.com. Як визначити що резюме хороше? Та просто – подивіться на нього уважно якийсь час і як воно вам подобається, значить хороше. Зверніть увагу на структуру, а також наповнення елементів. От чого точно не варто робити знайшовши чергове хороше резюме так це міняти своє за зразком одразу.
Мовне питання
В принципі я знаю що деякі компанії в Україні/Росії приймають резюме не англійською. Але мабуть найгірше що можна зробити так це намагатися підтримувати у стані синхронності 2-3 версії резюме (англійська, українська, російська). Це вам не вдасться, вірте чи ні. Хоча спробуйте, подивимося як швидко версії різними мовами почнуть різнитися :)
Я би особисто радив мати лише одну копію – англійською. Якщо раптом вам знадобилося резюме іншою мовою ви зможете легко його перекласти на льоту, відправити і витерти переклад. А взагалі то варто б серйозно подумати наскільки вам хочеться працювати в конторі де не можуть прочитати резюме англійською. Просто така вимога скоріше за все означає що там англійську не використовують і у вас нема шансу прокачати цей дуже потрібний скіл. А отже вам доведеться займатися англійською самостійно, і скоріше за все не безкоштовно.
Мені, за мою не дуже багату історію робіт довелося працювати лише у трьох місцях де резюме англійською не прокатило б. Але з іншого боку резюме там і не вимагали взагалі :)
З іншого боку написання резюме англійською вимагає як мінімум правильної англійської. Почніть з перевірки Word’ом. Дивіться на речення які є в «хороших» резюме, дивіться на описи схожих вакансій – які уміння вимагають. Все це може бути джерелом для правильних і доцільних англійських речень.
На останньому етапі коли вже все готово закинте резюме на «порку» на якийсь сайт чи форум де спеціалізуються на цьому (наприклад dou.ua).
Резюме і CV
Тут треба сказати що насправді є два різних доволі схожих документи – резюме і CV (Curriculum Vitae – життєпис). CV як правило складається з 2-3 сторінок і саме його я цьому тесті неправильно називаю «резюме». Резюме ж містить більш детальний опис задач і рішень і може складати до 10 сторінок. Мені ніколи не довелося стикатися з вимогою вислати саме резюме і тому його в мене просто нема.
Все це я кажу просто до того що якщо у вас саме CV то не варто в заголовку писати Resume, не варто в імені файлу мати слово resume. Просто тому що чисто технічно це не резюме.
Мої унікальні інтереси і хобі
Звісно те що ви доволі унікальна, цікава, талановита і обдарована особистість ваші потенційні хазяї не зрозуміють якщо ви не вкажете спеціально що збираєте марки, граєте на гітарі, розводите котів чи виграли виставку кактусів зі своїм вихованцем.
У мене теж довго в резюме була інфа про те що я люблю наукову фантастику, музику та фільми. А ще я спортсмен і все таке інше.
Важко це визнати, але така інформація нікому абсолютно не потрібна. Це може стати цікавим вашим співробітникам і начальству після того як ви приєднаєтеся до колективу. Але в резюме вона лише займає місце і роздратовує тим що відволікає увагу. Лише скажуть – о, ще один “не такий як всі”.
Структура резюме
З усього вищесказаного витікає приблизно така структура:
Заголовок – ваше ім’я та назва документу (пам’ятаємо про різницю між ЦВ і резюме)
Контакти – саме за ними з вами зв’яжуться
Посада на яку претендуєте та взагалі на що згодні
Список технологій з роками досвіду
Історія робіт: Період часу (схиляюся до того що лише роки вказати достатньо – ніхто не буде вираховувати скільки місяців було між серпнем 2005 та березнем 2008), Позиція, Опис проекту, Інструментарій та технології якими займалися, обов’язки у проекті
Додаткові варті уваги речі (наприклад open source проекти), перемоги у програмістських змаганнях чи інші нагороди
Освіта. Багато хто розміщує цю інформацію на початку, я ж вважаю що їй місце в самому кінці – все ще легко знайти, і не відволікає інтерв’юера.
Формат файлу
Здається скільки людей стільки і думок. Знаю екстремістів які стверджують що все має бути у plain text, інші визнають лише Word-формат, хтось говорить виключно про pdf. І схоже універсально рішення яке б всіх влаштувало просто немає.
Сказав би що вордовський файл є найбільш очікуваним форматом, але проблеми з сумісністю версій, шрифтами та форматуванням можуть таки трапитися. І найголовніше що ви не будете знати що ваше таке вистраждане резюме виглядає просто потворно у тих кого ви мали намір вразити. Вони також не знатимуть що це не навмисно так потворно оформлено, а лише проблема сумісності. Тому якщо Word то тільки стандартні шрифти, менше стилів, табличок і списків. Ніяких інших елементів типу малюків.
Формат же pdf хоча і гарантує вам що документ кругом буде виглядати однаково, проте вимагає наявності на машині рідера, який все ж таки зустрічається у хрюш на компах рідше ніж Office. Плюс в ньому неможливо підредагувати щось, чи виділити іншим кольором цікаві місця і зберегти. Я би не ризикував.
Тривалий час моїм вибором був html. Відкриється браузером якщо приєднаний до листа, можна відкрити у Word і навіть редагувати, та до того ж точно цю саму сторінку можна розмістити в інтернеті. Проте після того як у мене кілька разів поспіль попросили вислати резюме заново у форматі Word я кинув всі ці ігри з форматами і маю єдину копію що відкривається найпопулярнішим редактором у світі.
Expected Rewards
Думки про те чи варто вказувати очікуваний рівень зарплатні розходяться. Я особисто не вважаю що подібне має бути в резюме, але не можна не визнати що такі дані допоможуть легше відсіювати мисливців на дешеву робочу силу.
LinkedIn
Можливо найпростіший спосіб зберігати своє резюме – легко підтримувати у актуальному стані, легко поділитися посиланням на документ, а при необхідності можна згенерувати pdf-файл і відіслати хрюші.
Моє упередження до цього сервісу походить з того що крім спаму я нічого від нього не отримую – жодного разу не знайшов роботу через цей сервіс, і взагалі не знаю жодної людини яка б таким чином знайшла роботу. А хрюші шлють листи ледь не щодня. І враження таке що вони не сильно і читають що там у досвіді та списку технологій написано.
Рекомендації
Не треба забувати що “внутрішня” рекомендація від людини яка вже працює в компанії важить ледь не більше ніж хороше резюме. І тому якщо у вас є така можливість то скористайтеся нею. Можна взагалі і самому резюме відправити і через особу що буде вас рекомендувати. В другому випадку скоріше за все ваше резюме потрапить не до хрюші, а безпосередньо до людини яка шукає ким закрити позицію в команді.
Моє творіння
Оновлення від 30 березня 2017: після написання цього посту вже пройшло достатньо часу щоб я в дечому суттєво змінив свою думку стосовно того що і як треба писати в резюме, подробиці про те що змінилося читайте тут – ЧЕРГОВЕ ОНОВЛЕННЯ РЕЗЮМЕ. А моє найсвіжіше резюме (на момент написання цього тексту) можна подивитися ось тут – https://1drv.ms/w/s!An2jFEIZkBKyksQO5k8mp7h_sywNAQ.
Так, було у мене і таке колись. Одразу скажу що я недовчився, кинув те діло доволі швидко і взагалі розчарувався у цьому всьому.
В той час (кінець 90-х) я працював викладачем кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій” в тому ж інституті де того вчився. Це у нас в Жовтих Водах є невеличкий інститут де все це відбувалося.
Ну а якщо працювати у вищій освіті то особливого вибору крім як рано чи піздно захищатися немає, це, можна сказати, вимога. Я думаю що більшість моїх читачів ніколи в аспірантурах не навчалися, тому треба пояснити певні деталі.
Для того щоб у ВНЗ можна було не просто почати набирати і навчати студентів на певну спеціальність, але ще і час від час проходити різноманітні акредитації та атестації треба серед іншого “виконувати норму” по кількості людей з науковими ступенями та званнями. Деталей звісно не пам’ятаю, але це просто норма який відсоток мають складати доктори та професори, а який кандидати. І якщо у великих закладах є свої аспірантури і великий вибір людей зі степенями, то для маленького інституту як “Стратегія” вибору небагато. Це або навчання своїх кадрів в інших ВНЗ, або “рента” тих самих професорів і докторів.
Навіть великі заклади освіти працюють за подібною схемою – кандидати і доктори, не кажучи вже про професорів, “читають дисципліни” на кількох кафедрах одночасно отримуючі свої 1/4 ставки. В реальності ж у 95% випадків лекції і практики ведуть викладачі кафедри, але звісно ніяка комісія з дня у день перевіряти цього не буде.
Сам процес вступу в аспірантуру це той ще цирк. Туди теж є конкурс, люди що залишилися у своїх ВНЗ після випуску та люди які займають у держпідприємствах посади що вимагають ступеню “конкурують” між собою. Ясно що кафедри того універу якому належить ця аспірантура мають певну квоту і гарантії, усі ж інші борються за залишок місць. Спочатку треба знайти собі наукового керівника. Для цього потрібні знайомства і контакти, але деталі тут можна опустити. Я походив по кількох кафедрах одного Дніпропетровського універу де мені популярно пояснили що треба їздити у якусь козирну бібліотеку дисертацій у Москву, випусувати уривки з підходящих дисертацій і ліпити з них свою. Я після цього як наівний сількский хлопець пішов прямо до проректора з наукової роботи того універу і пожалівся на тих завкефедрою і сказав що хочу сам усе робити, а не списувати. Він офігів від такого нахабства, потім посміявся, потім направив мене до нового провесора якого вони переманили десь із Росії. Професор той був реальним науковцем, постійно їздив по закордонним конференціям, публікувався і був доволі відомим у своїй діяльності. Займався він геоінфрматикою, дуже модною на той момент наукою.
От з тим професором ми знайшли спільну мову і я почав готуватися до вступних іспитів. Перше що треба було здати це філософію (до речі пост-совєцьких філософів треба розігнати як шарлатанів!). Вчиту ту не прив’язану до реальності маячню я навіть не збирався, але на всі білети відповіді старанно записав у конспект і сподівався що “якось воно на здасться”. Так і сталося. На іспит я запізнився, місць у кабінеті приймаючого іспит (а ми чомусь писали йоге не в аудиторії) вже не було, тому він посадив мене за свій стіл. На столі лежали купи книжок, конспектів та різних паперів, а я поки діставав з сумки ручку витяг і конспект, відкрив його на потрібній сторінці, поклав між інших паперів і старанно усе переписав. В результаті оцінка моя була 4, та ще й на додачу щирий подив перевіряючого як це так добре хтось хто не працює на кафедрі філософії зміг відповісти, бо усі інші отримали 3, а ті хто на тій же кафедрі вчився – 5. А питання було щось типу “Вплив Гегеля на філософію Канта з точки зору Шопергауера”, чи ще якесь подібне блювотиння.
Але сама мацибулечка була коли я здавав англійську. Спочатку треба було написати рецензію англійською на англомовну книжку зі спеціальності і здати її як реферат. При наявності елементарних вмінь це зробити дуже просто навіть не знаючи мови. Після “захисту” реферату допускають до письмового іспиту. Треба сказати що у нас традиційно з іноземними мовами дуже погано, а тому і в аспірантурі люди у більшості випадків знали на пам’ять кілька фраз. Я ж хоча б документацію з програмування міг вільно читати і тому мій рівень був набагато вищий за середній. Але валили там що називається. Наприклад мені знизили оцінку на бал за те що писав без словника. І я не жартую – у нас положено зі словником! Сам письмовий іспит проводили тупо по TOEFL і “свої” люди списували відповіді із зарані відомих сторінок під партою, а перевіряючи уперто цього не помічали. В кінці кінців мені поставили 3, але тут з’ясувалося що реферат я не здавав (тобто вони тупо його “загубили” і стверджували, що нічого я не здавав ніколи), а до письмового іспиту мене допустили помилково. Терміново треба було здати новий реферат до кінця дня, а те що я з іншого міста викладачів кафедри тільки розвеселило. Хоча з комп’ютерами тоді було не так усе легкодоступно як зараз, проте я знайшов можливість за кілька годин написати новий реферат і здати його.
Ну а іспит зі спеціальності я здавав своєму керівнику який посадив мене за парту і сказав писати на улюблену тему 2 години і написати на 8 аркушів. Після того поставив мені 5 навіть не читаючи. І так я проліз у компанію тих хто поступив.
А, ну і не забуваємо що аспірантура дає відстрочку від армії на весь час навчання (4 роки).
Навчання ж в аспірантурі теж різниться в залежності від того чи ти працюєш в цьому ж ВНЗ, чи десь в іншому місці. В першому випадку аспіранти виконують усю марудну роботу на кафедрі (ведуть практичні заняття, оформлюють документацію, готують і перевіряють задачки і так далі) і пару разів на тиждень відвідують “заняття”. За це їм ще і платять стипендію. В моєму ж випадку я мав час від час з’являтися на очі наукового керівника і показувати що зроблено.
І якщо для аспірантів отримання омріяного звання кандидата наук є більш менш гарантованим при бажанні багато віддати цьому процесу, то для “прийдешніх” питання практично завжди в тому наскільки дорого у грошах це буде коштувати.
Якщо ж говорити про те що саме має робити аспірант то у спрощеному вигляді це має бути публікація статей пов’язаних з темою дисертації. Звіно це не все, але обмежимося статтями. Статті треба публікувати не аби де, а у одному з видань затверджених ВАКом. Це як правило видання великих ВНЗ. А оскільки бажаючих опублікуватися багато то і тут не все так просто. Сам по собі без знайомств можеш подавати статті хоч до посиніння і все без результату. Отже треба щоб твій науковий керівник, а це людина що має вагу як мінімув в своєму ВНЗ, або навіть є одним з редакторів видання, проштовхнув твою статтю. Звісно все це не за просто так – йому теж треба публікуватися, а отже більшість твоїх статей матимуть співавтороів як твій науковий керівник та інші люди з його кафедри. Також у наукового керівника, який до речі за положенням зобов’язаний публікувати не менше певної кількості статей на рік, у нього теж є начальство якому теж треба публікуватися. А отже частина твоїх статей навіть не матиме твого прізвища у списку авторів.
Щодо змісту статей то вони мають бути з “науковою” назвою, містити пару формул, графік(и) та спикок посилань і використаної літератури. Я таки мав кілька опублікованих і можу сказати що написати подібну “статтю” займає часу і зусиль не більше ніж написати подібний пост. І жодного, ЖОДНОГО разу мої статті ніхто не читав, хоча у виданнях є рецензенти які за свою роботу отримують гроші.
Що стосується теми і змісту дисертації то якраз вона за великим рахунуом великого значення не має. У більшості випадків народ просто переписує чужі, або взагалі платить комусь щоб написали. Не здивуюся якщо в Україні більшість тих хто захищається навіть не зможуть переказати зміст своєї дисертації.
Важливим є впровадження і “науково новизна”. Щодо впровадження то треба мати хороші знайомста на якомусь великому державному підприємстві щоб хтось із високого начальства написав (звісно вони просто підпишуть кимось написане) відгук про те як ваша робота суттєво все покращила і скільки народне господарство виграло від впровадження вашої науки. Якщо таких зв’яків нема то ціна питання починаючи з цього етапу і на всих подальших плавно зростає від кількох сотень до кількох тисяч. Доларів звісно.
Я все це діло кинув на другому році “навчання” – абсолютно беззмістовна діяльність була як на мене і не бачив ніякого сенсу продовжувати. З науковим керівником розсталися мирно, кілька разів навіть потім зустрічалися, навіть якість статті я в його геоіфнормаційному журналі друкував. Але військкомату сказати про це я забув і вони мене ще довго не чипали бо чомусь не отримали (чи просто загубили) повідомлення про те що я вже не вчуся там.
Але час для тих хто не покинув йде, щось десь публікується, якісь папірці хтось десь підписує, з’являються знайомства і ось десь вже і час думати про захист. А це не лише список публікацій, документи про впровадження та інша макулатура, але і ще і комісія та опонент. Опонент то страшна людина задача якої на захисті довести що сам ти бовдур і роботою твоєю лише підтертися. А якщо по простому то опоненту (і комісіх) треба платит. І суми ці для людей що працюють в освіті просто астрономічні. Скажімо як пара річних (офіційних) заробітків і більше.
Що ж усе це дає і для чого це все потрібно? Вища школа як і наука у більшості випадків є такою самою ієрархією як і релігія. Неофіти на самому низу піраміди викладаються як раби і повністю підкорюються ритуалам та платять усі побори. Але чим вище ти ростеш в цій піраміді тим легшим стає життя – починає читати лекції замість вести практики, вибараєш сам дисципліни, починаєш отримувати надбавки за ступені і звання, статті і публікації все частіше з’являються навіть без твоєї участі. Ну а на самому верху вже ти отримуєш зарплатню з надбавками у кількох ВНЗ одночасно, їздиш по конференціях та взагалі не займаєшся викладацькою діяльністю. Людей що дійсно займаються наукою дійсно одиниці на десятки тисяч, та і то більшість з них з часом опиняється за кордоном просто тому що там легше саме наукою займатися.
Чи є злом така система? Як не дивно ні. Може це буде для когось відкриттям, але навіть у вищій освіті задіяно дуже багато недалеких і безталанних людей. І слідування усим цим ритуалам, навіть бездумним, привчає їх до певних правил (хоча сенсу їх вони не розуміють) та впихує в них певні знання. Звісно такі люди не стають науковцями, але при цьому вони здатні виконувати ту роботу яка потрібна для навчання студентів. Можна звісно вимагати щоб у ВНЗ працювали лише люди з відповідним IQ та бажанням і вмінням працювати зі студентами, але тоді б вища освіта не була б такою доступною і масовою, і коштувала б у сотні разів дорожче. Сьогодні з вища освіта в Україні це по суті заформалізовані курси підвищення кваліфікацї у більшості випадків.
Що би я змінив? Я вважаю що на користь пішли б три речі:
1) Обов’язкова вимога щоб викладачі крім роботи на кафедрах працювали б по спеціальності. Не може програмування читати людина яка не працює програмістом. Для болтологічний спеціальностей можна придумати варіації. Скажімо ти історик і “вивчає” Римську Імперію – пиши художні чи науково-популярні книжки на цю тему крім наукових робіт, чи хоча б книжку-розфарбовку “Калігула для дошколят”. 2) Відмінити стипендії в аспірантурах, та і стипендії взагалі крім як для надзвичайно обдарованих дітей. Також зобов’язати “науковців” приности гроші своїм закладам. Наприклад в США коли якийсь універ бере когось собі професором то очикує що той серед іншого принесе закладу гроші інвесторів на дослідження. В залежності від рівня універу очикувана сума для професора складає від 1 до 4 мільйонів доларів на рік. До речі зарплатні професорів при цьому знаходяться в районі 100 тисяч на рік. Інша річ що ті професори отримують ще непогані гроші працюючи в інших місцях консультантами та дослідниками (дивись пункт 1).
3) Усі статті та взагалі будь-які наукові роботи мають спиратися на роботу студентів, які мають бути вказані у списку авторів. Ніхто не очикує від викладачів щоб вони робили усе самі, але очикують що вони піднімають цікаві питання, оцінюють перспективність напрямків рішення проблем та організовують роботи з пошуку цього рішення. Звісно частина такої роботи вимагає меншої кваліфікації і може бути доручена навіть студентам.
А тепер, УВАГА, головне – усе вищесказане є моє суб’єктивною точкою зору і базується виключно на моєму досвіді. А тому цілком природьно що у вас може бути відмінний досвід та інша точка зору.
Вже і зима закінчується, а ми усього 2 рази ставали на лижі. Отже вирішили наздогнати. Може ще раз встигнемо, там кажуть сніг до кінця березня є.
Як це не дивно але усього на третій раз було кататися набагато легше. Чи то краще розуміємо що і як робити, чи то м’язи відповідні підкачалися. Навіть вже не з кожної гірки падаю
Думав собі бігати неспішно, щоб не бути мокрим… Куди там – як тільки яка гірка так просто тече піт і пульс на 180+ стрибає. А по прямій їхати саме задоволення, здається почав розуміти як правильно треба.
В цей день також проводилися на трасі змагання з біатлону. Учасники бігали по своєму колу навколо мішені (метрів 500 коло). Нам сказали що їх усього там людей 15. Може і собі прийняти участь через пару років? Правда для цього спочатку треба конькову техніку засвоїти
Ось це ось вони там крихітні в далечині:
Було сподівання проїхати кілометрів 30 хоча б, але коли поїхав на друге коло після перших 15 км доволі швидко відчув що втомлений і ноги почали трохи боліти. В принципі можна було б доїхати усе заплпноване, але потім довелося б тиждень відходити, тому вирішив закінчити. Десь 22 км усього вийшло. Може наступного разу більше пробіжу. Поки що для нас це розвага в першу чергу, а потім вже тренування.
Також якийсь час тому спробували трейловий біг, по нашому це мабуть щось типу “біг по складній місцевості”. Я звісно до того бігав парками, і навіть якось раз змагався в Каліфорнії в трейловому бігові, але там пустеля.
В цілому можна сміливо казати що трейловий біг це окремий вид спорту. Звісно функціональна бігова підготовка допомагає, але напряму не конвертується. Біг по трейлу це не просто нерівна поверхня з корінням, каменюками, грязюкою, піском та водою, але і ще й круті підйоми та спуски. Фактично по прямій там ніколи і не біжиш. В деякі моменти підйом в гору настільки крутий що виправданіше йти, а спуски настільки карколомні що треба спеціально тренуватися бігати з них.
Мене запросив побігати разом знайомий що спеціалізується на трейловому бігові та ультрамарафонах. Поруч у нас є гора Tiger, там і бігали з вершини на вершину. Карта тут – http://connect.garmin.com/activity/266678036. За якісь 12 неповних миль убився як за повноцінний марафон.
А взагалі красиво – ліс, струмки, скелі та урвища, папороть і мох на деревах. На вершинах сніг та туман такий що не видно за кілька метрів. Олена теж бігала, але коротший і “цивілізованіший” маршрут.
Ще одна відмінність трейлового бігу в тому що доріжки як правило дуже вузенькі і когось обігнати не так легко якщо тобі не поступаються дорогою – треба чекати на можливість це зробити.
Також є особливі вимоги до взуття та одягу. Хороше зціплення з різними поверхнями (пісок, глина, мокре каміння, сніг та крига), захист від води та холоду, щоб не жарко було, щоб пальці були захищені від ударів об коріння та каміння, щоб підошва згладжувала нерівність поверхні, але щоб була гнучка. Ну і шкарпетки спеціальні потрібні мабуть так само як і захись від клещів та іншої живності і рослин. Не кажучи вже про запас води та їжі які неме де у глишині взяти крім як на собі тягнути.
А так же ж хочеться усим займатися і все спробувати! Ще гірський велосипед у планах, яке небудь каное чи байдарку також би освоїти. І скелелазання. І у походи знайти час ходити… І взагалі хотілося б пригодницькими гонками зайнятися.
Ну а щоб не грузити вас більше своїми “спортивними” фото ось вам зі святкового Сіетлу парочка.
Це чи то на Новий Рік, чи може на Різдво. А може і просто так, не пам’ятаю вже.
В щасливому царстві ельфів під назвою СРСР, про яке, любі діти (народжені після 1976 року), вам так іноді люблять брехати безсовісні пристарілі совкодрочери були і такі речі яких в сучасній Україні і не зустрінеш. Однією з таких речей було формування дитячих “загонів”, а по простому банд та набіги на сусідні міста з ціллю побити одноліток того міста. Так на весь союз греміли “бігуни” з Кривого Рогу що поруч з моїми рідними Жовтими Водами. Сотні дітей у підсумку, і десятки в “набігах” тримали у страху цілі райони, порушували роботу міського транспорту та і просто творили що хотіли. Була у них і своя уніформа – каракулєві кепки, войлочні ботинки з блискавками, ще там якісь речі за носіння яких не в своєму районі можна було сильно відгрести.
Заїздили ті “бігуни” і до нас у місто. Я був ще малий, але пам’ятаю як ходили дивитися на драку наших із приїзжими. На місті Парку Слави (для тих хто бував у ЖВ) ще лише розритого, але без пам’ятника та доріжок зібралося ледь не сотня людей 14-18 років і билися. А ми дивилися здалеку. Кривбасівців тоді приїхало 2 чи 3 рейсових автобуси, наших було здається трошки більше. Все сталося доволі швидко – тільки у діло пішли дручки та цепки велосипедні і більше ніж кілька парочок почали справді битися прибігла міліція і бійці почали тікати в усі боки. Кількох людей затримали, кажуть навіть у когось там ніж знайшли. Коли було інша “розбока” то я вже її пропустив, але там одного хлопця зарізали насмерть, а у кількох заарештованих казали знайшли саморобні пістолети (такі що мають один патрон який навідомо чи вистрелить і в яку сторону). Точно рік не пам’ятаю, але був я у молодших класах, а атже це десь 1982-1984 роки, хоча може і помиляюся.
Сам я ніколи ні в чому подібному участь не приймав, навіть друзів таких у мене і не було. Але майже довелося прийняти участь коли я був на зборах. Якось на зимових каникулах нас (легкоатлетів) повезли в Алушту. Ми їздили туди кілька років поспіль і жили в готелі що стояв недалеко від берегу, але високо на горі. Їздило нас 20-30 людей усього, від 4-класників до 10-класників. Був це десь рік 1986-1988.
Ну і от якось в цей же готель заїхало ціле кодло кацапів (щоб у вас не було ілюзій про якусь особливо сильну дружбу народів в СРСР хочу завуважити що крім як кацапами, чукчами або нанайцями у нас росіян тоді і не називали) з якогось Новосибірска чи що, людей більше сотні і зайняли більше половини готеля. Це були відмінники навчання, тобто ті що вчилися на всі п’ятірки та вигравали різні олімпіади. Вони не були спортсменами…
Що нас найбільше вразило так це те що вони усі без винятку бухали (у нас тільки “старшаки” іноді ризикували випивати закрившись на три замки на Новий Рік), та курили маріхуану (про це ми лише чули). Щодня вони влаштовували на третьому (найвищому) поверсі готеля гучні діскотеки і жбурляли різне сміття з вікон. Ми з ними практично не перетиналися бо тренування-їжа-сон-походи у місто. Просто знали що треба обрежно під вікнами ходити щоб чогось не кинули на голову.
Та от якось в гості до нас прийшов ще один жовтоводець що відпочивав якось в той час в Алушті. Він був другом когось із наших старшаків, але одночасно був драчуном і хулігам і вчився вже в ПТУ (в бурсі, як досі кажуть в Жовтих Водах). Ну і от коли він йшов “з гостей” щось там з гори пролетіло повз нього. Тут він ломиться на гору, залітає на діскотєку, заряжає у пику першому кого побачив, другому, третьому… Коротше людей п’ять отоварив поки інші не розбіглися по кутках і він опинився сам у центрі. Після чого доволі фігно пояснив що він взагалі думає про кацапів, про оточуючих його кацапів особливо і пригрозив подальшими карами за погану поведінку. Так почався національний конфлікт, але ми про те ще не знали…
Наступного дня коли ми дивилися кіно (в готелі був маленький кінотеатр) туди ввалилося п’яне кодло і почало волати “Україна, хто тут Україна?”. Що не дивно усі дорослі (а в готелі звісно були відпочиваючі крім наших двох груп) миттєво здриснули. Ну от гості і почали висувати претензії суть яких зводилася до того що до них дійшло на другий день що їх опустили і вони вимагають сатисфакції стінка на стінкку. Те що їх було в кілька разів більше їх не цікавило. Призначили розбірку на вечір.
Треба ще сказати що як довго буваєш в якомусь місті то рано чи піздно стикаєшся з місцевими що часто намагаються самоствердитися і одночасно щось відібрати у тебе. До нас теж такі їздили на мотоциклах, якісь місцеві хулігани. Але вони були непоганими хлопцями, нікого не били, лише у когсь там відібрали кепку та футболку, але в цілому їздили до нас просто потриндіти за життя то почеплятися до наших дівчат. Ну а от росіян вони не любили, кілька разів шугали, в когось там гроші відбирали. Протистояти місцевим будь-де у ті часи була б найтупіша ідея тому що у випадку “образи” вони б легко зібрали сотню людей і все закінчилося б дуже погано.
Ну от коротше і вечір… Наші старшаки випивають привезене спиртне для хоробрості, викурюють по цигарці бо кажуть після куріння синці на морді швидше сходять і йдуть у призначене місце. Ми ж (клас 6-7-й) битися не збиралися, але теж пішли і подивитися, і щоб людей здавалося було більше. До нас ще долучилося кілька хлопців здається з Павлограду бо, як вони самі сказали, “як жи ми не любимо цих …”. Не пам’ятаю хто вони і чому там були, але пам’ятаю що у кожного з них або рука, або нога була у гіпсі Може на лікування відправили.
Ну от стоїмо ми такі, а це місце для розвороту автобусів на дорозі, широка асфальтова площадка. Далі дорога йде вниз у місто, а в гору веде в готель. І ось ніч, темно, ліхтарів нема. І з гори починають спускатися як світлячки вогники цигарок… Як же їх багато! Як невеличка річечка наче тече вниз, страшно…
Ну от вони вже і тут, оточили нас з усих боків. Починається войовниче “а ти шо? а ти шо? а шо такоє?”. Тут хтось із них гучно питає – ну що, починаємо?
А є такий у кожній компанії мабуть хлопець що сильно любить похвалитися і прибрехати, і головне що за словом в карман не лізе. Заздрю іноді таким людям. Так от він у відповідь каже – почекайте, місцеві просили не починати без них, бо їм час треба щоб усих зібрати.
І все змінилося! Москалі настільки очевидно злякалися що аж трохи соромно за них стало. Почалося про давайте дружити, або взагалі забудемо про одне одного, та ми через 3 дні додому вже їдемо і хіба не зможемо якось без драк обійтись. Навіть мій однокласник якому перед тим в кінотеарті заїхали у щелепу і залишили синець вимагав знайти того хто його вдарив що влупити у відповідь.
Коротше розійшлися майже без втрат. Кілька людей все одно пробували зчепитися, але їх швидко розтягували з обох боків.
А Гену, так звали нашого винахідливого рятівника, потім ще довго хвалили і балували.
Практично у самому центрі Сіетлу, через дорогу від відомого на весь світ ринку Pike Place у не менш відомому клубі Showbox… Свого часу ми були на концерті Apocaliptyca, але з того часу минуло вже майже 4 роки.
Власне про концерт я дізнався цілком випадково – чи то Last.fm, чи Spotify, а може і XBox Music кинули мені мейл “через тиждень концерт Tomahawk” і я купив квитки майже миттєво. Якщо комусь цікаво то 2 квитка обійшлися в $69, що на мене доволі невисока ціна за зірок світової величини. Купівля квитків теж дуже проста – клік-клік, картка ось ця і є-мейлом приходить pdf-файл з квитками.
З нашого досвіду коли усі попередні концерти що ми їх відвідували в США починалися точно за досвідом ми вирішили виїхати раніше щоб бути у залі хоча б за пів-години до початку. А початок, до речі, було заплановано на 8 вечора.
На диво доїхали ми до Сіетла практично без затримок, якісь 30 хвилин і ми на місці. Запаркувалися, пройшлися до клубу, а там ще навіть у зал не пускають. Пішли у пивбар поруч де варять непогане пиво, Олена собі узяла таке м’якеньке за смаком зі змішною назвою Kilt Lifter.
Коротше за 15 хвилин до початку біля входу почала формуватися черга, в залі ми були десь о 8-15. Коротше щоб довго не розписувати початок концерту затримали без будь-яких пояснень і вибачень на більше ніж 2 години Добре що народ заходив неспішно і ми спокійно стали впритул до сцени.
Конферанса теж ніякого нема. Ось на сцену вийшли якісь пацани, я навіть подумав що то техніки Томогавка. Але вони підключилися… і тут таке почалося… Це виявилися команда Retox. Що вони таке грали описати словами неможливо. За якісь 5 пісень почуття таке було що на голову висипали вагон щебню, причому кожен камінець кидали окремо. А якщо просто то це виглядало як наче панки захотіли зіграти grindcore, але замість традиційних дісторшенів та овердрайвів помилково використали делеї, хоруси та секвенсори. Там же на сторінці команди можете ризикнути послухати їхню музику.
Ще за якісь 30 хвилин які по сцені носилися техніки і хутко все підключали і клеїли скотчем до полу, а також розкладали рушники і пляшки з водою, на сцені з’являються Майк Паттон та Ко.
Щоб прояснити – особливо для мене Майк Паттон є беззаперечним генієм музики та однозначно найкращим вокалістом у світі. А цей його проект (у нього є команди майже на всі музичні стилі) грає найбільш класичну металеву музику, щось типу суміші альтернативного металу та альтернативного року з елементами етно (завивиння північно-американських індіанців).
Просто вийшли і заграли… Звук – я краще на концерті ще не чув. Не дивлячись на те що ми стояли впритул до сцени зовсім не глушило, чути було кожен інструмент, кожен звук. А коли Майк заспівав то я ледь не обісцявся – ніякої різниці з тим що на запису можна почути. Коротше якби не воплі з усих боків то з закритими очима я би навряд чи відрізнив живе виконання від CD. Ні, чєсно, насправді настільки класно
Тим не менш довге очикування початку і гасилово фанатів у залі зробили свою спаву і під кінець ми вибралися від сцени.
Між піснями Майк питав яку наступну пісню зіграти, а на пропозицію “щось із Mondo Cane” (проект в якому Майк з оркестром виконують старі пісні італійської естради) беззлобно відповідав “ідіть на…, ми метал-банда і ніякої слинявої попсятини тут не буде”. Взагалі то без понтів усі, без пафосу. Одягнені так само просто, наче з дому за хлібом вийшли, таке враження що перед концентром забігли у GAP чи інший дешевий магазин з “щоденними” шмотками.
Ну от, тепер ще на Fantomas сходити, а потім і на Face No More можна сподіватися. А то минулого року у них, в смислі у Face No More, був тур по Європі, а в Штатах так вони і не виступали.
Навіть не знаю що додати, нехай Олена в коментарях дописує своє враження
…або смузі (smoothie) як його називають американці.
Олена любить собі таке з ранку зробити і до обіду смоктати його за комп’ютером. Цього разу робив його я. Також іноді робимо коли виснажені після змагань чи довгих велопокатушок, а готувати їсти нема ні сил ні бажання.
Мій рецепт простий (усі дози приблизні і можуть за настроєм бути змінені вдвічі в будь-який бік):
Блендер у нас від Magic Bullet, дуже хороший, простий, дешевий і надійний. За менш ніж 10 секунд перемішує все у рівномірну масу. Потім сполоснув його водою за секунду і в миючу машинку для тарілок.
Такої порції вистачає на 2 великі стакани (або 4 звичайні), ну або одній людині на пів-дня
У коктейлі є усе що треба: антіоксиданти (ягоди), протеін (порошок та горіхи), білок (морозиво, молоко та банан), баластна речовина (целюлоза, лінгін та пектин з фруктів, зерен та горіхів). Ну і цукор ще, куди ж без нього. Треба ще почати заморажувати шпінат і його додавати, так у всих спортивних журналах рекомендують.
Колись згодом як буде натхнення розкажу про шикарну (і дорогущу) сокочавилку яку ми собі до Нового Року подарували.
У кожного в класі мабуть було хоча б пара бандитів та розбишак, але не у кожного були такі як у мене
В моєму класі якось змішалися “начальствені” діти (кілька штук) та кілька повних неадекватів. Так, наприклад, один з хуліганів до 8-го класу читав лише по складах (потім кудись у бурсу пішов), інший мав такий вигляд наче тільки зліз з дерева та скинув шерсть… Але найвидатнішим був один Д. про якого трошки і розкажу.
Старший брат цього Д. був одним із самих відомих бандитів-хуліганів нашого міста, принаймні серед школярів самим відомим. Не пропускав жодної драки, постійно ще в школі опинявся в міліції за крадіжки та бійки. А молодший брат мав ще гірший характер, проте ростом і вагою був поменьше тому і не гремів так.
Ходили ми з тим Д. у молодших класах на легку атлетику, тоді весь клас ходив – бо спортивний клас. Швидкість і стрибучість була у нього в порядку щоб довго їздити на змагання та у різні спортивні табори. Але інтересу до спорту особливого не було, тому як зі школи пішов то вже і не займався спортом.
Знаєте бувають у фільмах такі невмотивовано жорстокі бандити що творять непойми що і здається в реальному житті таких безбашенних не буває. Ну так от я якраз з таким і вчився.
Кілька випадків. Перший клас, перше вересня. Двоє хлопців подралися ледь не на першій перерві. Один з них Д. який схопив другого за волосся і хєрачів коліном у морду (старший брат навчив).
Класі у третьому Д. подрався з сташокласником, схопив того за волосся, впав на спину і зарядив серію ногами в обличчя. В результаті струс мозку, вирване волосся і замість уроків пару днів розбір польотів.
Клас 5-й чи 6-й, перерва у школі. Хлопці носяться коридорами, дівчата стоять групками. І ось цей Д. пробігаючи мимо однієї групи дівчат хапає одну за волосся і розбиває її головою вікно. Гуркіт, скло летить у всі боки, розпанахано скальп, кровіща хлеще. Всі в шоці завмерли, а воно десь з веселим сміхом далі побігло. І не те щоб якась ворожнеча з тією дівчиною була, ні, просто так. Потім та дівчина як поранений червоноармієць ходила з перебинтованою головою, на щастя шрамів на обличчі не було видно. На питання “для чого?” відповідь “не знаю, чєсно”, і очі такі невинні.
Другий раз йшов Д. з другом (іншим моїм однокласником) з тренування, а назустріч їм їхав хлопець на велосипеді. Ну вони придумали смішний жарт – зняли з велосипеда цепку і нею побили того хлопця так що він потім якийсь час в лікарні лежав. Теж не змогли пояснити для чого.
Не кажучи вже про те що підпалити віник і жбурнути з криком “піу-піу, катюша стріляє по німцях” в спину вчителю. Ну або набити зимою повен портфель сніжками і почати кидати їх серією в голову якісь жертві доки вчитель не відбере той потрфель. Про те щоб викинути портфель, а то і портфелі всього класу з вікна навіть згадувати не варто.
Чи отримував він по морді? Ну в класі було можу 2-3 хлопців які могли з ним битися і він їх особливо не зачипав. Але якогось загального супротиву не було, навіть ідеї не виникали. Не забувайте що совєцький школяр це лише личинка людини яка чекає що їй старші скажуть робити. А про те щоб самостійно щось організувати і мови не йшло. Тим більше у нас в класі набагато легше було бути обсміяним. Коротше ніхто б не виступив проти доки Д. не починав знущатися з нього, але на той момент вже іншим було пофіг. Ну і завжди було загроза “я брати приведу”, чому його не сильно старшокласники лупцювали.
Традиційно кажуть що всі подібні хулігани боягузи, але тут був не той випадок. Якось ми у зали грали в футбол. А під стелею (метрів 10 висотою, не менше) були на металевих балках причеплені лампи захищені металевими корзинами. І от хтось зафігачив м’яч так що той застряг між лампою та корзиною. Пробували дістати з вишки (була у залі для волейбольного судді) шестом для стрибків і не дотягувалися. І тоді Д. поліз по стіні (повністю скляну стіну було захищено туго натягнутою сіткою) до самої стелі і пішов по балці до лампи. Балка вузенька, якраз в стопу шириною. Ну от дійшов він до м’яча і замість скинути його почав балансувати на одній нозі і волати що зараз впаде і розіб’ється. Тренеда внизу бігають і кричать “злазь, придурок”, а йому хоч би що. Коротше ледь до нервового зриву не довів тренерів.
Інший раз ми стрибали у яку з різаним поролоном (бо зима і у пісок на вулиці не пострибаєш), так Д. в черговий раз стрибнув, зробив сальто і встряг головою в поролон. Після цього впав і почав волати що зламав шию, встати не може , нічого не відчуває і взагалі помирає. Здається після цього епізоду його нарешті вигнали з секції і сказали більше не приходити.
Хтось казав що треба батькам взяти і відлупцювати і все пройде. Але сусіди казали що били його ледь не щодня, результатів лише не було. Мені взагалі здається що подібні люди на той момент коли творять щось подібне просто не можуть зв’язати майбутнє покарання зі своїи вчинком. І не учаться через якісь обмеження мозку імхо.
В школі вчителі теж не могли дочекатися коли Д. закінчить 8-й клас та піде у бурсу. Це лише у казках для дітей в СРСР всі старанно і добре вчилися, а поганих учнів залишали на другий рік. Треба розуміти що на рік довше ніхто з таким учнем морочитися не захоче, ну і крім того другорічник зіпсує усі показники вчителям і особливо класному керівникові, тому переводили з класу в клас хоч якось.
Ну власне що там довго розказувати. До того часу як я закінчив інститут Д. вже двічі відсидів. Перший раз обставив квартиру сусідки, другий раз вже і не знаю за що. Потім щось вони з братом то кололися героїном, потім зному ледь не разом сиділи (що і спасло їх від смерті). Потім був якийсь у них бізнес, потім вони його чи то пропили, чи прокололи. Потім наче ще сидів… Ну коротше романтіка.
риб’ячий жир – корисні жири додаємо, погані розкладаємо. Пити бажано щодня, але вкрай важливо знайти такі пігулки що легко ковтаються, після яких не тошнить і нема запаху. Ми перепробували багато різного, ось такі подобаються найбільше. Хоча вони і дуже дорогі ($25 80 пігулок), можна знайти ледь не вп’ятеро дешевсе. Ті що на фото є середнім варіантом – поміркована ціна і хороша якість.
Вітамін С для упередження грипу та простуд. Особливо актуально при низьких температурах та тренуваннях “на витривалість” бо обидва ці фактори знижують імунітет суттєво нижче норми. Цибуля і часник працюють не гірше, але особисто я не зможу поїсти цибулі і одразу бігти кілька кілометрів. А після пігулок можу.
Пігулки для суглобів – особисто у мене це коліна коли довгий біг (20 і більше кілометрів) та велосипед (особливо) призводить до неприємного болю в колінах. Ну просто мастило в суглобах закінчується і треба додавати. Важко сказати чи працюють ці штуки, начебто так, але може бути і плацебо. Я час від часу висилаю подібні батькам, вони теж конкретно сказати не можуть – наче і допомагає, з іношого боку ефект не такий щоб прямо усе швидко пройшло. Ми найчастіше купуємо ось такіабо такі. П’ємо 2-3 місяці через місяць перерви. У день змагань (коли роблю довгу дистанцію) п’ю 2 пігулки.
Вітамін Д3 – просто необхідний в нашій місцині де брак сонця 9 місяців на рік. Без нього починаються депресії, втомлюєшся миттєво і взагілі нічого не мотивує. І ефект помітний одразу – як почнеш пити то за 2-3 дні настрій повертається і радієш життю. На фото пігулки, але як правило ми купуємо його у виді напою.
Після цього набору я або біжу на роботу (40-50 хвилин), або їдемо у басейн. А вже десь через півтори години я снідаю (так, перед монітором як правило). І разом з їжею почав приймати пігулки з екстрактом зеленого чаю які за теорією спалюють поганий жир (і саме тому їх рекомендують приймати з їжею).
Також у день змагань та тренувань на довгу дистанцію (раз на 2-3 тижні) п’ю 2-3 пігулки з сіллю призначення яких в тому щоб запобігати зневодненню та судомам. І тут важко сказати наскільки вони працюють, але судячи з того що п’ють їх практично всі, а на дистанціях типу Iron Man ще й ковтають їх по дорозі то вони працюють таки. Ну а мені, дивлячить на інших, вони допомагають просто тим що я роблю те що інші вважають за потрібне робити.
Крім того станками голитися часто бажання нема, та і порізатися можна. Та і не покидала думка що треба спробувати ще раз. Цього разу вибрав хорошу (за оцінками) сіткову електробритву, а саме Panasonic ES-LV61-A аж з п’ятьма лезами. Купив як новорічний подарунок.
Ще гірський велосипед у планах, яке небудь каное чи байдарку також би освоїти. І скелелазання. І у походи знайти час ходити… І взагалі хотілося б 
Може на лікування відправили.
Добре що народ заходив неспішно і ми спокійно стали впритул до сцени.
