Першими людьми які почали писати англійською були у більшості (практично завжди) люди не місцевого походження. Це як правило були європейці, християнські міссіонери, які несли слово Боже та грамотність у дикі краї.
Дуже швидко вони з’ясували, що англійська мова має звук який ми зараз записуємо як th, і який вимовляється з притисканням язика до передніх зубів.
Щоб записати такий звук використовувалися різні способи: th, d, þ та ð. От про останні дві і поговоримо.
Перша þ (вона ж Þ у верхньому регістрі) називається торн (thorn) і походить від рунічного символу Турісаз, що означає Торна. Літера досі присутня в алфавітах мов Ісландії та Фарерських Островів і читається як th.
Друга ð (вона ж Ð) називається ет (eth) або ед (edh) і є просто модифікованою літерою d. Так само як і попередня присутня в алфавіти Ісландської мови і читається як eth.
Тобто можна зрозуміти що в ісландському алфавіті ці літери це просто данина традиції, хоча самі ісландці уперто стверджують що начебто є якісь відмінності у вимові (але їх звісно ніхто не помічає).
Що цікаво у перших манускриптах староанглійською усі ці варіанти часто зустрічають в одному і тому ж тексті написаному однією людиною. Схоже що варіант написання автор вибирав з власних уявлень про те, що виглядатиме красивіше в кожному окремому варіанті.
Також в алфавіт староанглійської було кілька інших не звичних для нас літер. Наприклад ƿ – вінн (wynn) яку у XIV сторіччі французьким писцям було важко відрізнити від þ і вони почали замінювати торн усюди на th. Зі схожістю літер пов’язаний також набір цікавих помилок. Так читаючи þ як ƿ її часто копіювали як y замість th (нагадаю – переписувачі іноді не володіли мовою) і виникали такі слова як ye замість the. І зараз коли хочуть написати щось показово у староанглійському стилі пишуть щось на кшалт Ye Olde Pub – The Old Pub.
Незрозумілі і незнайомі літери, які ще й взаємозамінювалися з часом цілком природно зникли і були замінені на th. І десь уже починаючи з XV сторіччя ці дві літери зустрічаються все рідше і рідше.
