Місяць: Липень 2014

39

Треба ж щось написати, якийсь звіт чи що :)

Число якесь неймовірне… Не те що б мене шокувало те що вже скоро 40, просто з дня в день не думаю про те скільки мені років, а коли доводиться згадати то “ой, ну ніфіга ж собі”!

Якось так склалося що у мене і Олени, краще скажемо у нашої родини, більшість друзів помітно молодші за нас. Ну тобто у нас звісно є і друзі нашого віку, є і старші, але більшість все ж таки молодші. Про що це говорить? А хто його зна про що воно говорить. Хтось скаже що це показує що ми молоді духом, хтось скаже що ми ще не подорослішали. Я ж скажу що, по-перше, так склалося, а, по-друге, наші інтереси та вподобання переважно там де інтереси молодших за нас людей.

Що ще сказати? Дивлюся назад і в принципі є речі які приємно згадувати: люди, ситуації, події. Є таке чого якби давали другу спробу то намагався б уникнути, але якось усе погане розмилося з часом і особливих емоцій не викликає. І аж солодке тремтіння від того що ще чекає по переду. Що там буде не знаю, та і планувати більше ніж на кілька днів не люблю, але знаю що будуть ще приємні моменти і цікаві люди які згодом стануть приємними спогадами.

Також дякую усих хто мене читає, коментує, слухає та просто про мене знає. Без вас на цій планеті було б не так кльово проводити час :)

Прохання до вас є. Якщо знайдете натхнення написати кілька речень то напишість що з мої вчинків та слів вас колись здивувало. Без оцінки добре чи погано, прото те що викликало подив чи здалося не надто адекватним. Питаю з ціллю може пригадати щось про що забув давно. Буває от тобі розказують якусь історію з твоєю участю, чи що ти колись сказав що когось сильно зачепило, а ти навіть не пригадуєш такого. От і тут може щось таке буде.

2014/07/11–Ocean Shores Toughman Triathlon

Уього лише другий мій триатлон за цей рік, все ще не у дуже добрій фізичній формі після аварії, але дуже хотілося його зробити і перевірити свій загальний стан.

image

 

Місто Ocean Shores (Океанський Берег) розташоване за 2.5 години автомобілем від нас і як видно з назви розташовано на березі океану.

Приблизно остання третина дороги проходить у страшенній глушині де дуже мало людей і олені як у себе вдома переходять табунами дороги коли їм заманеться. Безпосередньо перед Ошен Шорс маршрут проходить через відносно велике (як для цієї місцевості) місто Абердін в якому народився і жив лідер Nirvana Курт Кобейн. На в’їзді в місто стоїть знак зі словами Come As You Are.

В Ошен Шорс же населення складає 5 тисяч людей які задіяні у обслуговуванні туристів – велетенські готелі вздовж пляжу і складають усе місто.

А океан без хвилерізів це скажу я вам така не надто привітна річ. Страшенний гуркіт, великі хвилі, сірий пісок. У місті доволі прохолодно – коли в Сіетлі вже кілька днів тривала спека в 95 градусів тут був туман і температура 65. Причому це звичайна погода для цього міста наскільки я зрозумів. Молочно білий туман вдалині зливається с сіруватим океаном і темно-сірим піском. Дуже непривітно все це виглядає, хоча і красиво.

Тепер щодо самого старту. Він був дуже невеличкий – на Half Iron Man дистанції стартувало меньше 100 учасників. Плавання було у вузенькому озерці – якраз від одного берега до іншого, розворот і назад. Пливлося добре і тим більше здивованим я був побачивши результат – 33:20, на пару хвилин повільніше ніж я сподівався.

Ну та нічого, моєю єдиною ціллю було закінчити дистанцію, а не зійти як на попередньому старті. А який вже там буде час то було діло десяте.

Після плавання (як і під час) не було холодно не дивлячись на те що сонце весь час було закрите туманом. Проте на відміну від інших стартів одежа так і залишалася мокрою майже до самого фінішу, як правило на велоетапі вона висихає за кілька хвилин. А в транзитці я провів 1:43 що непогано зважаючи на те що не надто поспішав.

Велоетап проходив у два кола кожне з яких було “туди і назад”. І треба сказати що усі 90 км (а за моїм комп’ютером вийшло усі 92) дорога була дуже хороша: гладенький асфальт без тріщин та сміття, плаский як стіл маршрут, вітер хоча і був проте не надто сильний. І хоча рух транспорту не було перекрито місцевість ця наскільки малолюдна що за весь велоетап може з пару десятків машин проїздили повз.

Почалося добре, їхалося легко і в задоволення, намагався економити сили. Десь вже за кілометрів 30 до фінішу почав відчувати що дистанція надто довга і я не готовий до неї, проте такого повного виснаження як на попередньому страрті не було. Все ж таки довелося терпіти до транзитки і останні кілометри крутилая думки “де вже той фініш”.

І якщо на початку етапу ще бачив інших учасників попереду і позаду то вже другу половину їхав сам. Проте двічі бачив Олену яка їхала мені на зустріч і радісно посміхалася.

Щодо результату то 2:43 не найкращий мій час (хотілося б ближче до 2:30), але непогано. Друга транзитка – 1:04 і я починаю біговий етап.

Треба сказати що весь час до цього я думав саме про біговий етап і чи зможу я його зробити взагалі, а якщо зможу то чи варто. Тут така річ що роблю я все це тільки через те що мені це подобається і важливо щоб не робити через силу, а то інтерес втратиться. Та і доцільність страждань коли не можеш показати нормальний результат сумнівна. Тому план був дивитися на самопочуття і залишати дистанцію якщо щось йде не так.

Скажу чесно – було важко і я не надто боровся. Спочатку зупинявся і проходив пішки метрів 20-30 через кожен кілометр. Потім якось легше пішло і кілька кілометрів пробіг без зупинки. Пив воду та енергетичні напої на кожній станції. Десь за 5 км до фінішу відчув виснаження і знизив темп майже до хотьби просто щоб бігти без зупинки.

Кілька кілометрів бігового етапу (2 км в кожен бік) проходили по пляжу. Тобто по піску. Пісок там як я вже казав сірий і щільний, втрамбований такий що сліди від бігунів залишалися ледь помітні. Взагалі той пляж не для купання, принаймні я не бачив щоб там купалися, а от машини там їздять – є спеціальні заїзди і виїзди. Прикольно було бігти паралельно хвилям що накочувалися на берег.

 

Олену зустрів десь коли подалав перші 2 км а вона вже бігла фінішувати.

А в цілому біг був важкий, повільний і нерадісний. Ну і час 1:59:55 для цієї дистанції (21 км) є у мене поки що найгіршим.

У підсумку: загальний час – 5:19:21, я на 19-місці в загальному заліку і на 7-му у своїй віковій групі. Але головне що дистанцію цю можу знову долати, а форма поступово відновиться сподіваюся.

Олена ж подолала свою олімпійську дистанцію за 3:02:17 і була 5-ю у своїй віковій групі.

 

 

Навіть є ось таке відео мого фінішу яке зробили Олена (так, вертикальне відео):

Ocean Shores Triathlon HIM Finish from 0lexandr on Vimeo.

Латте-машина

Для вас це може і звична річ, а для мене це була дивина дивна.

Для таких же як я селюків поясню що латте це такий напій де в гарячу молочну піну додають невеличку кількість кави – http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%82%D1%82%D0%B5. Напій в результаті виходить не такий гіркий як просто кава, хоча має смак і запах кави і так само бадьорить.

Коли машинку вмикаєш першим за день то треба почекати хвилини 3 доки вона щось там в собі нагріє до 200 градусів (далі всі градуси у фаренгейтах, для переводу в цельсії віднімайте 32 і діліть на 2).

У латте-машини в нашому офісі є кілька параметрів, але я знаю лише про два з них: дрібність помолу зерен та температура до якої доводиться молоко.

Заправляється машина смаженими зернами, але я у каві не розбираюся і смак різних зерен не розрізнюю. Хоча у нас купують дорогі зерна, може через це – усі дорогі однаково хороші, а погіні кожне погане по своєму :)

Наскільки я особисто це відчуваю чим грубіший помол тим простіший, але яскравіший смак кави. А прі дрібнішому помолі смак виходить м’якіший, але і напій міцнішим стає. Не те щоб я знову ж таки розрізнював на смак, але у мене таке враження що найгрубіший помол є найприємнішим для мене.

Температура ж молока на смак не впливає взагалі наскільки я розумію. Прото більше піни виходить тому що молоко довше готується.

Отже спочатку у спеціальну ложку мелемо каву. Робиться це дуже просто – вставили її в спеціальні пази, повернули і молотилка сама вмикається. Весь процес займає кілька секунд (залежить від виставленої дрібності помолу).

В результаті ложка щільно набита помеленеми зернами і її вставляємо в сусідні пази щоб через цей пил пропустити гарячу воду. Можна обрати скільки саме води пропустити церез “заварку” – чим менше води тим міцніше буде кава. Взагалі то якщо не готувати молоко, а пити лише приготовлену таким чином каву то можна сміливо називатися ман’яком – наскільки міцний і густий кавовий розчин виходить (десь 1/5 чашки за обсягом).

Для молока ж треба враховувати що у обсязі в результаті готовки воно збільшується вдвічі (знову ж залежить від обраної температури).

Різні типи молока (маю на увазі жирність) як не дивно дають дуже різний смак. Мені особисто подобається соєве молоко яке звісно і не молоко, а зі звичайного подобається знежирене. Так само різниться і піна з різного молока. Причому різниця більша ніж можна було б очикувати.

Наливаємо молоко у спеціальний глечик, в глечик встромляємо носик і через той носик в молоко напускаються дрібні бульбашки повітря і він же нагріває молоко.

Після того як напій приготовлено прибираємося. Таблетку що утворилася після заварювання кави вистукуємо з ложки у спеціальну коробочку. Спеціальна вона не тому що з кавою треба щось спеціальне робити, а тому що саме об неї зручно вистукувати ту таблетку. Глечик та ложку далі достатньо сполоснути водою, навіть терри нічим не треба, досить просто полити водою і вони чисті.

А от сама морока почистити носик який утворював піну – на ньому накипає молоко і його треба старанно відтирати. Коли його опускаєш на місце то він ще додатково чиститься самою машиною випусканням кількох струменів пари. Проте зрозуміло що для машинок які використовуються у кав’ярнях ніхто подібну ручну чистку не проводить.

Крім власне смачного напою мені ще подобається сама процедура. Каву п’ю раз на день – як тільки з’являюся на роботі.

Чи варто мати таку машину дома? Річ класна і мати її було б приємно, але не думаю що я б нею часто користувався, та і дороговато вони коштують. Тому ні. Те що вона є на роботі звісно добре, але б і без неї прожив би спокійно.

Цукру/лікерів додавати за власними вподобаннями. Смачного!

Концерт Kraftwerk

Для тих хто раптом не знає німецька команда Kraftwerk є родоначальниками електронної музики і виступають вже більше 40 (!) років. Хоча вони і починали як рок-команда свого часу, вірніше навіть як kraut-rock, але дуже швидко знайшли свій стиль і з формату “гітари-барабани” перейшли у формат “4 мужика за сінтезаторами”.

Концерт відбувався у сіетльському театрі Paramaunt, вартість квитка була від 70 долларів. Нам вдалося сісти в першому ряду на балконі прямо по центру зали, це десь метрів 20 до сцени, дуже кльові місця.

Формат виступу у команди не міняється кілька десятиріч, а саме: 4 вже лисі і старенькі дядьки непорушно стоять за клавіатурами синтезаторів, їх костюми світяться в темряві, бігають вогні по краях інструментів, а позану на великому екрані демонструється 3D шоу для якого нам усім видавали окуляри на вході.

Особисто я групу дуже люблю і у захваті слухав давно знайомі композиціх “Тур де Франс”, ” Автобан”, “Радіоактівіті” та інші шедеври. З іншого боку Олена якій ця група не сказати щоб сильно подобається порівняла усі їх пісні з ряднинкою: довгі, і навіть якщо добре зроблені у деталях все одно не цікаві. Я таку думку не поділяю, але розумію. Також погоджуся з тим що сьогодні є потреба у більш агресивній музиці, а весь цей вдумливий концептуалізм швидко втомлює публіку.

Ще я зрозумів що ніколи раніше не слухав електронної музики на правильних пристроях. Якщо метал, класику та навіть більшість джазу можна слухати більш-менш отримуючи правильні враження і на комп’ютерних колонках і на сумнівної якості навушниках то тут… Скажу що я наче вперше почув цю музику. А разом з відео-супроводом так взагалі бомба.

Кліп з кадрами з Чорнобиля:

Ще треба сказати про дуже дивну публіку яка була на концерті (спостерігав на виході). Дика суміш гіків, хіпстерів та фріків. Тунелі у вухах, волосся різних кольорів та стилів, наколки, шорти/джинси/піджаки, футболки з назвами електро- та індастріал команд. Як в паралельний світ поринув :)

Ось якось так їх концерти виглядають зараз:

А в цілому задоволений концертом неймовірно!

Концерт Інгві Мальмстіна

Інгві Мальмстін (Yngwie Malmsteen) – шведський гітарист-віртуоз. Він став першим успішним і всесвітньовідомим гітаристом що прославився саме завдяки своїм швидкісним гітарним соло.
З’явився він на сцені і прославився на початку 80-х років. Іноді кажуть що Річі Блекмор (гітарист Deep Purple, Rainbow) своєю грою розбудив Інгві Мальмстіна після якого вже з’явилися такі монстри як Стів Вай і Джо Сатріані, а ті вже породили бездушних швидкісних пиляльників типу Майкла Анджело Батіо.
Іншими словами Інгві поєднав в своїй музиці мелодичність, технічну складність і неймовірну на той час швидкість.
Свого часу його платівка з драконом стояла на видному місці в усих музичних магазинах СРСР і його музика вважалася металом. А по суті це ліричний і швидкісний хард-рок.
Ось подивитися на цю легенду ми і поїхали в Сіетл. Концерт відбувався у знаменитому клубі Showbox в самому центрі міста. На моє око зібралося близько 300 людей, може трохи більше – клуб було заповнено десь на 80%. Ціна квитка – $35.
На розігріві виступали дві команди назви яких я не пам’ятаю, яле які були на диво в тему – музика 80-х, хороший вокал, гітарні запили. Коротше настрой дали правильний.
І ось прийшов час виходу маестро. До речі свої ж музиканти називали Інгві виключно “маестро”, або “найкращий гітарист світу”. Зачіска у стилі 80-х, шовкова рубашка розстебнута до пупа, браслети з хрестами на руках та шиї, шкіряні штани і гостроності туфлі, дим та лазерне світло на сцені… Але все це було так в тему тому що він грав!


Музика, а вірніше нескінченний і неймовірний потік чітких, крихітних і дрібних як порошинки нот які складалися у приємну м’яку музику… Складно описати. І все це так доречно і так красиво.

Техніки одно бігали міняти йому касети з медіаторами на стійку мікрофона. Мальмстін одно кидався медіаторами в натовп. Іноді зіграв пассаж на 5 секунд і медіатор летить в зал. За кожну пістню мінімум 10-15 медіаторів летіло. В середньому за концерт мабуть пару сотень розкидав.
Ну і звісно всі ці задирання гітари в небо, замирання в живописних позах, махання ногами і вишкіряння в зал. Грав маестро на білому Фендері Стратокастері. Вірніше їх у нього було декілька однакових і після кожної пісні він міняв гітару – струни розстраювалися від використання “машини” (це ричаг який дозволяє натягувати/послабляти струни).

Під кінець Інгві зовсім розійшовся і грав і за головою, і за спиною, і по підлозі гітару тягав крутячи ручки на педалях. Ну і завершилося все тим що гітару він розгатив вщент об сцену.
І хоча таку музику я багато не слухаю (мені той же Стів Вай набагато ближчий) концерт сподобався. І головне все що було зіграно і все що відбувалося на сцені виглядало натурально і органічно. Хороший був концерт.

От щось типу такого було:
[youtube=https://www.youtube.com/watch?v=GAeyhl3UVRE]

А після концерту ми пішли забирати машину з парковки і там сталася невеличка пригода. То виявляється була парковка магазину (у підвали висотного будинку) яка закривається металевими воротами об 11 вечора, а ми прийшли туди о 11:30. Ну і звісно про це повідомляла крихітна табличка на в’їзді яку ми просто не помітили коли паркувалися. Поки я ходив навколо шукаючи хоч когось хто міг би допомогти нам забрати машину (альтернатива – повернутися вранці) Олена потрапила всередину коли заїхала якась машина когось із мешканців хто живе в тому будинку. А потім вона дзвонить мені перелякана і ледь не плаче що її закрили на парковці. Я потрапив всередину з іншою машиною що трапилася і ми змогли виїхати додому. До речі вартість вечірньої парковки в центрі Сіетлу – $16. Ну от і все.