Subaru Forester 2013

Так, це наша нова машина Smile

Довго, дуже довно, неймовірно довго вмовляв Олену купити саме сУбару. Їй чимось бренд так не подобався що просто з гнівом відкидала всі мої пропозиції. І ось нарешті поступилася.

Це модель 2013 року, 2.5X Premium. Коробка автомат звісно.

Чому ж ми вирішили проміняти свою Акуру РЛ (2005 Acura RL)? Головна причина це споживання акурою бензину. Вона їла самий дорогий 92-й бензин ($4.05 за галон – $1.07 за літр), причому розхід рідко коли був кращий за 18 миль на галон (13 літрів на 100 км). Проте люди які зазвичай купують акури та інші ягуари рідко звертають на такі дрібниці деталі.

У нової ж машини розхід по місту 21 миля на галон (11 літрів на 100 км), а по швидкісним дорогам 27 миль на галон (9 літрів на 100 км). Це при тому що вона їсть найдешевший 87-й бензин. У нас ціна такого бензину зараз складає $3.79 за галон ($1 за літр).

Крім того акура вже була не нова, а платили ми за неї більше ніж за деякі нові машини мали б.

Зрозуміло що акура на пару класів вища за сУбару, наприклад такі речі:

    • шкіряний салон і найзручніші крісла які ми бачили
    • вбудована навігація
    • практично повна звукоізоляція в салоні
    • неймовірна аудіосистеми з еквалайзерами ледь не на кожен динамік і сабвуфери
    • незалежний клімат контроль для 2-х людей
    • супутникове радіо
    • можна було запам’ятати положення сидіння, руля та дзеркал для двох водіїв і натисненням на одну кнопку пересунути усе це в зручну для себе позицію. Хоча і кнопку не обов’язково натискати – машина по комплекту ключі знає хто з водіїв сідає.
    • заводити можна без ключа
    • неможливо закрити ключ в машині

Напевне ще щось є, недарма ж вона в базовій комплектації коштує як 4 наші субару. Просто з мене такий автомобіліст що я ні в попередній нашій Шеві Малібу, ні в акурі капот жодного разу не відкривав і навіть не знаю як воно це робиться. Так, наприклад, коли мені показали де у субару лежить запасне колесо я розказував Олені що вау, тепер у нас є запасне колесо в машині. А виявляється воно і в Акурі було приблизно там же сховане Smile

Хотів узяти темно-сірого кольору, але Олена закомандувала білу (як завжди виробники не могли назвати колір просто “білий”, він у них якийсь “білий перл”). Мені в принципі все одно – помаранчових чи салатових субару не випускають, тому підійде будь-який з нудних кольорів.

Слово Premium у назві моделі означає що у нас є деякі додаткові фічі – великий люк, підігрів сидінь, підігріврозморозка дзеркал та лобового скла, ще там щось.

Після одного дня вождіння призвичаїлися і особливих складнощів нема. Машина навіть трошки коротша за Акуру, тому більш маневрена. Хоча досі незвично так високо сидіти над дорогою.

Купувати машини в США саме задоволення. Спочатку ходит і катаєшся пробуєш машини, потім обговорюєш ціну і тут же на місці все відбувається. Ми ще були б трошки винні банку за Акуру якби продали її самі (трошки обдерли, одна аварія невеличка була). Салон купив її у нас за всю суму боргу, закрив наш кредит, додав різницю до продажної ціни, відкрив кредит на нову машину (1.9% на 5 років), оформив страховку і почав оформлення документів на отримання номеру (коли буде готовий або подзвонять і ми приїдемо до них прикрутити його, або можуть вислати нам поштою щоб самі прикрутили). Все це за менше ніж 2 години. Тобто можна приїхати на старій машині, продати її, купити нову і оформити абсолютно всі потрібні документи за менше ніж 2 години у автоділера. І це, панове, при тому що я навіть не є громадянином. Ну таке…

UPD. А, головне ж забув сказати! В акуру незручно запихувати велосипеди і колеса в багажник, місця мало, а в субару як скласти задні сидіння то все увійде пречудово. Для чого ж зміна машини і задумувалася :)

Як ще щось згадаю то допишу у коментах.

Домініканська Республіка. Подорож додому

Попередні записи:

Після того як ми попірнали і пороздивлялися риб та корали нас повезли на заповідний острів Каталіна. Виглядає прямо як острів з фільмів про піратів – відносно невеличкий шматок землі з пальмами та білосніжним пляжем на березі, блакитна вода навколо.

Усім на руку наклеїли браслети що показують що ми купили квиток і маємо право знаходитися там. Ціна в 100 місцевих песо (2.5 долари).

 

На острові пальми, знову безкоштовний бар (бо там же ніхто крім учасників екскурсій і не висаджується) та магазин де місцевий продавець заманював нас словами “Рус, сірібро, падаркі”. До речі і на катамарані на якому ми пливли хтось навчив офіціянток словам “подружка, сок” з якими вони постійно до нас зверталися пропонуючи апельсиновий сок.

 

Нам поталанило потрапити у подопрож разом з групою росіян, але усі наші переживання не справдилися. Був там один спухлий від відпочинку, але він швидко заморився і спав усю дорогу, а інші були на диво тихі і не наглі.

 

Ще кілька речей які можна додати на останок.

Україну знають в Домінікані виключно завдяки Андрію Шевченко. Питають “звідки, Росія?”, кажеш “ні, Україна”, реакція миттєва – “О, Андрі Чєвчєнко!”. Найбільш просунуті ще намагаються вимовити щось типу “дінамокіе” Smile

Не знаю чи грають в країні у футбол, принаймні я не бачив жодного футбольного поля чи людини з м’ячем, але про стан справ в європейських чемпіонатах знає багато людей. Це при тому що єдиним спортом яким там займаються є здається бейсбол.

 

Ще хотів написати повний ненависті пост про наший перельот додому, але вже заспокоївся і просто розкажу.

Почалося все з того що наш літак Санто Домінго-Майамі затримали на більш ніж 2 години. В результаті ми як скажені неслися по аеропорту, розсмішили прикордонника тим що хочемо пройти паспортний контроль за 5 хвилин, відстояли в шаленій черзі на повторний шмон (при  цьому аеропотра не покидали). Далі з’ясувалося що ром який ми купили у д’юті-фрі в Домінікані треба чомусь здавати як багаж і заново проходити перевірку через детектори. Коротше ми вирішили його викинути і побігли на літак. Другий літак теж затримали… Але нас на нього не пустили хоча він ще був на землі.

 

Побігли міняти квитки на інший рейс. Десятки, а то і сотні розлючених людей у черзі (це все American Airlines, в них на всих рейсах таке було). Відстояли чергу і нам дали квитки щоб летіти наступного дня через Чикаго в Сіетл (а мали просто в Сіетл). Також видали ваучер на поселення в готелі та ваучери на вечерю та сніданок. А наш літак все ще стоїть на землі (це означає люди там просиділи більше години).

А далі починається ще більша жесть.

 

Від аеропоту до готелів ходять безкоштовні автобуси (шатли) кожні 10-15 хвилин. Але той готель в який мали ми селитися виявляється має лише один шатл що ходить раз на годину. Це ми дізналися прочекавши годину і нарешті зателефонувавши в готель. І ось з’являється шатл. Але якимось дивом місця в ньому всі заняті і без зупинки проїздить мимо. Тут розлючені люди починають обкладати його факами і робити непристойні жести. На всі дзвінки готель відповідає “ми працюємо над цим” хоче не розумію що вони могли зробити.

Коротше я побачив порожній шатл іншого готеля і спитав водія чи не підкине він нас. Той почав мені розказувати що “я допоможу тобі, а ти допоможеш мені”, коротше домовилися на $10 і плюс я знайду ще людей кому треба в наш готель (а з цим проблем не було).

Приїхали, поселяємся. З’ясовується що ресторан їхній закритий вже, отже вечері не буде, треба самому купувати. А відкривається він через годину після того як сніданка не буде. Отже і з другим ваучером у прольоті.

Але треба розуміти що ваучери це гроші як готель може отримати за них у авіакомпанії. Тому вони змогли у барі приготувати на всих нас бургери, а я ще здогадався ваучер на сніданок обміняти на додатковий бутерброд.

 

Ну як би там не було ми поїли, поспали 3 години, поїхали назад в аеропорт, полетіли в Чикаго. Знову рейсь затримався тому неслися знову як скажені на рейс в Сіетл, добре прикордонників другий раз не треба було проходити. От нарешті і вдома. Останній шатл з аеропорта в наше житло… Все, ми повернулися!

Всі фотографії: https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214297

Robert Silverberg. Tower of Glass / Роберт Сільверберг. Скляна вежа (1970)

Всемогутній (у фінансовому плані) бізнесмен, творець андроїдів що виконують фактично всю силову та інженерну роботу, будує на півночі височезну вежу для встановлення зв’язку з іншопланетною цивілізацією.

Андроїди розумні, діляться на касти (альфи, бети і так далі, прямо як у Хакслі), мають релігію в якій говориться що їх признають рівними людям.

І ось стається катастрофа, повстання, бунт. Цивілізація рушиться, лише ексцентричний міліардер рятується на особистому міжзоряному човні і вирушає в напрямку зірки з якої летять якісь наче осмислені сигнали…

Одночасно і глибоко (ідеями і довготерміновими перспективами) і занадто по дитячі (мотивація та поведінка героїв, швидкість змін у суспільстві) як це часто характерно для класиків НФ.

http://www.goodreads.com/book/show/202172.Tower_of_Glass

Armitron 40/8161

 

 

Ціна: $15

Призначення: Спортивний електронний годинник який можна використовувати і у повсякденному житті.

Загальні враження: З першого погляду це звичайний китайський нонейм. Але після 4 років використання враження у мене суто позитивні.

З функцій є: 3 будильники, підсвітлення екрану, секундомір з можливістю зберігати результати інтервалів. Є ще кілька функцій, але як ними користуватися я так і не розібрався (читай у недоліках).

Годинник цей дуже стійкий, пережив і Гаваї (дрібний пісок і солона вода), і Кариби, і перельоти. На момент написання цього посту користуюся ним вже майже 4 роки, а батарейка досі жива.

На руці виглядає дуже пристойно – просто і органічно. Іноді ношу його як звичайний годинник.

Недоліки: Головне це те що нема інструкції. Нема її навіть на сайті виробника. На форумах вдалося знайти “дослідження” інших людей з приводу деяких функцій, але то для інших моделей. Наприклад досі не знаю як настроювати часові зони, або зворотній відлік часу. Схоже що модель ця більше не випускається.

Сайт виробника: http://www.armitron.com/default.asp

Домініканська Республіка. Розваги і пляжі. Снорклінг

Попередні записи:

Взагалі треба сказати що інфраструктура розваг в Домінікані розвинена слабувато. До тієї ж Мексики їм далеко. У них є прекрасна природа – пляжі, мілкий океан, гори і річки, місцями ліси. І саме ці природні ресурси місцевий туристичний бізнес і використовує.

Додаткових якихось розваг особливо нема. Можна попірнати, покататися на човні, але на цьому і все. Ситуація чимось нагадує те що є в Криму (платіть нам за те що ми тут живемо), але все ж таки краща – хоч і повільно а з’являються і моли, і казино, і дороги. Та і готелі і обслуговування на дуже високому рівні.

 

Історія острову і держави фактично починається з колонізації його європейцями. Що тут до того робили неписьменні аборигени не відомо і не цікаво – ні письменності, ні будь-якої цивілізації чи пам’яток культури чи архітектури вони не створили. Власне все що є на острові включно з державністю принесено сюди європейцями.

 

Гаіті є батьківщиною релігії Вуду, офіційно ж більшість населення є католиками. Пару великих і цікавих за архітектурою церков нам показали, але на відміну знову ж таки від Мексики якоїсь особливої релігійності не спостерігається. Ніхто не носить хрестів, не хрестяться при кожній нагоді і згадують постійно Діву Марію.

Ну і ритуалів Вуду теж не виконують, принаймні привселюдно Smile

 

Америка поступово проникає у місцеве життя. Навколо бренди Coca Cola, Pepsi, Burger King, Apple, …

На перехрестях пацани бігають з в’язанками бананів, якихось інших рослин і обчищеними цурупалками цукрового троснику. Я так розумію що все це росте тут як будяки і якщо перебороти лінь то можна за рогом нарвати все це і продавати за якісь копійки заклопотаним водіям.

А ще місцеві рослини і квіті (навіть квіти кактусів) приємно пахнуть.

 

А, головне ж – який пляж і океан? Smile Ну пляжі доволі прикольні. Світлий, або навіть білий пісок який при близькому вивченні є перетертими і подрібленими ракушками (так, ото усе дрібнесенькі уламки ракушок, а не камінці). І доволі далеко від берегу все ще мілко, мабуть там де глибше 2 метрів ми і не запливали ніколи.

Вода тепла в міру і прозора. На диво не така солона як була на Гаваях та на Канкуні. Навіть не знаю чим це пояснити. Хоча все одно солоніша ніж у Чорному Морі.

Тваринний світ доволі бідний у воді – сіруватого кольору риби, крабики якісь і все.

 

Одна з прогулянок куди ми поїхали мала снокрлінг (пірнання з маскою в програмі). Там звісно у спеціально підібранних місцях і рослин і риб було побільше, але в порівняння з Гаваями це була просто пустеля.

 

Отже про подорож. Спочатку нас повезли у містечко в якому ніхто не живе. Його спеціально вибудували як принаду для туристів – ресторани, амфітеатр зі сценою, магазини, стоянка для яхт і вихід у океан на заповідний острів Каталіна.

Насправді “ніхто не живе” означає що там не живуть місцеві. Для туристів є прекрасні дома (замість номерів у готелі) за кілька сотень доларів на ніч, кілька шикарних полів для гольфу, машинки для пересування територією. А деякі міліардери навіть мають там власність.

 

Усілякі зірки та бізнесмени (називали різних Іглесіасів, Джей Ло та Біла Гейтса в тому числі) бувають тут, але нам жодного з них побачити не вдалося.

Ну от значить погуляли ми недовго по місту, потім пішли на човен який вивіз нас в океан (плавали десь із годину в одну сторону). Човен був катамараном у якого було натягнуто панелі на яких можна було посидіти “назустріч відтру” чи просто позагорати.

 

Привезли нас до острова, видали маски і почали ми пірнати. Спочатку було доволі цікаво – корали на дні, різнокольорові риби. Але швидко набридло (принаймні мені). Риб не так щоб багато різних, корали – просто покручені палки, що там ще дивитися не ясно.

Ну а після сеансу снорклінгу залізли назад на катамаран (усього нас там було людей з 20) і попливли на острів. А обслуга почала наливати ром і місцеве пиво, з’явилися тарілки з бутербродами. Гучніше заграла музика і почалися танці (офіціантки з гідами танцювали сальсу, а ми дивилися і хлопали).

 

До речі про місцеву музику. Свого часу у Мексиці ми настраждалися просто жах як від їхньої музики. Це ще гірше ніж шансон у нас. Куди не зайдеш кругом волає якась місцева нудотина з неймовірно противним аранжуванням і набридливим вокалом. А ще гірше було коли ще й на додачу показували це по телевізору (наприклад в автобусах) – вид нескінченних рядів опецькуватих спітнілих і вусатих мужиків надовго відіб’є бажання знайомитися з мексиканською музикою.

Тут теж кругом, тобто абсолютно кругом волає місцева музики. І ми вже приготувалися страждати, але виявилося що вона не така вже й погана. Доволі жвава і запальна, з ритмами сальси, румби і самби. Місцеві завжди непогано підспівують, а то і пританцьовують під неї.

Продовження:

Frank Patrick Herbert. The White Plague / Френк Герберт. Біла чума (1982)

 

 

Книга певною мірою є соціальною фантастикою, тобто автор намагається передбачити і відобразити зміни що відбудуться у суспільстві внаслідок якихось катастрофічних подій.

В даному випадку такою подією є створений головним героєм вірус що вбиває лише жінок. Створено вірус щоб помститися за вбивство терористами рідних героя. І за протиотруту він вимагає деяких політичних змін.

Але люди як і далі продовжують грати в політику, торгувати секретами, мріяти про превентивні удари по супротивнику і просто тупо бути злими. Додайте ще фанатиків з ІРА, католицьку церкву, армійський спосіб розв’язувати проблеми… Коротше світ починає мінятися ледь-помітно лише коли залишається в живих 1 жінка на 10000 чоловіків. І то сві зміни відбуваються не в ту сторону…

http://www.goodreads.com/book/show/93448.The_White_Plague

Philip Jose Farmer. Riverworld / Філіп Хосе Фармер. Світ Ріки (1971-1983)

Серія цікава тим що автор вигадав цілий світ та правила існування в ньому, а згодом інші автори писали оповідання зі своїми героями в цьому світі.

http://www.goodreads.com/series/49120-riverworld

To Your Scattered Bodies Go Поверніться у свої зруйновані тіла (1971)

Книга яка власне описує весь світ Ріки – штучний світ у якому оживають усі хто помер з людей. Зустрічаються люди з різних історичних епох. Дехто намагається знайти відповідь на питання хто і з якою метою створив цей світ.

Називається він так через те що через усю планету неосяжних розмірів тече крутими поворотами ріка. Кілька кілометрів кожного берегу придатні для життя, далі йдуть неприступні скелі…

The Fabulous Riverboat Чарівний човен (1971)

Ще один дослідник світу Ріки має велику ціль – побудувати човен і дійти до витоків.

У світі Ріки до речі нема металу, і взагалі з ресурсами природніми доволі непросто. Їжа і легкі наркотики виникають у певний час в чашах які є у кожного жителя.

І якщо людина помирає у цьому світі то вона знову оживає у випадковому місті світу.

The Dark Design Темний задум (1977)

Книга мала б завершити серію, але вийшла настіІ льки великою за обсягом що довелося її розділити. Книга містить три історії.

У першій герой першої книги знову намагається дійти до кінця Ріки. В цей час світ починає змінюватися – люди нарешті вийшли з кам’яної доби і виникли технології. Також з невідомої причини припинилися відродження.

Також ми дізнаємося про присутність агентів творців світу що спостерігають за усим.

У другій історії знаходиться місцина із сховищами металів і виникає ідея на додачу до човна побудувати і повітряну кулю.

Третя історія якраз про подорож цією повітряню кулею. Мандрівники знаходять море на полюсі, таемничу вежу у ньому і відкривають багато чого нового…

The Magic Labyrinth Магічний лабіринт (1980)

Ще більше таємниць світу Ріки розкривається в цій книзі і відчайдушні мандрівники намагаються відремонтувати комп’ютер що керує світом. А того глючіть…

Gods of Riverworld Боги світу Ріки (1983)

Нарешті мандрівники отримують контроль над вежою що керує усім світом. І хоча таємницю виникнення світу і його призначення так і не вдається відкрити на заміну стає можливим управляти усім світом.

Це остання книга офіційної серії.

Tales of Riverworld (1992)

Quest to Riverworld (1993)

Це власне і є збірки оповідань дії яких відбуваються у світі Ріки. До написання долучилися різні автори. В книги також входять оповідання Фармера.

Ідея світу дозволяє зводити докупи будь-яких людей за бажанням. Хочеш – натравлюй Гітлера на Великого Інку, хочеш – зводь до купи Елвіса Преслі, Джона Ленона та Дженіс Джоплін. Оповідання у цих збірках безумовно більш цікаві і написані абсолютно різними "стилями".

Домініканська Республіка. Готель. Катання на мотузках.

Попередній запис:

Отже продовжимо.

Маю вам, панове, сказати що відпочинок по схемі “все включено” (all inclusive) це абсолютно жалюгідно і безблагодатно. Тирлуєшся як домашня худоба між пляжем, столовкою, баром, басейном, номером, і так далі по кругу. Скоріше за все це був останній раз (і перший до речі) коли ми так відпочивали. Як на мене то набагато краще зняти квартиру з кухнею, або знайти номер в хорошому готелі, іноді готувати самому, іноді ходити в ресторани та кафе, гуляти по місту, шукати розваги… Тут же такі умови що за межі готелю і не хочеться особливо виходити, та і нема для чого.

Стосовно кухні. Готували дуже пристойно. Кілька ресторанів на території (готель Каталонія – до речі порівняйте їхні професійні фото з нашими), більшість звичних страв абсолютно без будь-якого смаку, але риба нормальна, екзотичні фрукти смачні і свіжі. Здається деякі продукти (наприклад молоко, яблука) місцевим не знайомі взагалі.

Кілька ресторанів не безкоштовні, але видають на одне відвідування купон і можна вирішити чи хочеш ти тратити $35 за вечерю у ньому колись згодом.

У барі робили кілька коктейлів в стилі “так-собі”, місцеве вино (чорті шо) та пиво (слабенька кислятина) з краників у стінах у кожному кафе та ресторані. Виявляється в Домінікані роблять якийсь відомий на весь світ ром, а ми не спеціалісти у цьому і навіть не знали.

Ми як правило залишали 1-2 долари чайових і офіціанткам і в столовці. Це не обов’язково, але з іншого боку ми тут в ресторані за пару відвідиндаємо стільки чайових скільки за тиждень роздали там. Ну і до того ж це доволі хороші чаєві для тих країв, а для нас така сума взагалі непомітна.

Не дивлячись на наявність бару (відкритий цілодобово) з безкоштовним алкоголем, дискотеки та театру (не ходили ні разу), уроків танців (лише дивилися зі сторони) та іншого ми все ж таки купили пару розважальних турів.

Перший – zip-lining. Не знаю як воно українською буде. Суть розваги в тому що ти летиш на натягнутому тросі між двома вишками. Потім між наступними двома і так далі.

З моїм страхом висоти було важко почати, але вже десь на третьому польоті (усього їх було 12) стало все рівно. Найдовша мотузка у них була 1100 метрів, це десь секунд 30-40 летіти.

Везли нас туди у відкритому (читай без стін) автобусі. Спочатку швидкісною трасою, потім містом, а далі пішли дикі краї з хібарами, глиняними дорогами та горами сміття на узбіччі. Але люди все такі ж привітні, особливо діти, всі посміхаються, махають рукою і кричать “Ола!”

Інструктор розказав-показав як що робити, натягнули на нас збрую і каски і пішли “кататися”. Деякі вишки мають по два троси, в інших випадках доводилося йти між вишками кілька метрів.

Під кінець ми всі були вщент мокрі від поту. Вже навіть не знаю чому – спека, хотьба чи переживання коли летиш.

Ну і в цілому доволі прикольна розвага, однозначно варто спробувати. Деякі сноби нам казали що от на Коста-Ріці мотузки довші і види з них красивіші. Але як на мене другий раз кататися на них будь-де вже не варто, одного разу буде досить на все життя. Особисто мені було б нудно. Хоча може пройде час, забудуться враження і можна буде з таким же задоволенням зробити це ще раз, подивимося…

Все це катання зайняло у нас цілу годину. Далі поїли фруктів, попили води і поїхали назад.

Ось що я ще помітив у них тут – погана земля. Там де видно поля, а краще зріз землі (наприклад вздовж дороги) земля абсолютно в усих місцях де ми були однаково погана. Це червона глина щедро перемішана з камінням. Таке враження що засипали щебень для дороги, а потім притрусили глиною. Оце така земля.

На ній росте цукровий тросник, безкраї поля просто, кокосові та банановві пальми, ананаси і здається все. Ще начебто у них на острові цигарки роблять, але ми не бачили полів тютюну.

Місцями зустрічаються стада страшенно худих корів у яких неймовірно великі вуха. Також бували кудлаті лами та кози такого виду що от зараз попадають і повмирають.

А ще в них брудно. Дивно те що чим меньше місто тим більше сміття на в’їзді та виїзді. Просто гори якогось пластикового непотребу (пакети, стакани, пляшки) лежать по сторонах доріг. Це ж ті люди що там живуть самі собі накидують оте усе, незбагненно.

Продовження:

Домініканська Республіка. Перельот та перші враження

Отже після невеличкого подвигу, а саме зробленого Half Iron Man ми дісталися додому, дозбиралися швиденько і вже недовго після того нас підібрав шатл в аеропорт. Забігаючи вперед скажу що переліт з American Airlines був не найкращим вибором і ми наїлися усілякіх негараздів з ними коли летіли назад. Тут же наш літак (Сіетл-Майамі) затримали на годину, але у нас було 3 години в Майамі до наступного літака отже ми встигали. В результаті прилетіли якраз впритик до відправлення і просто пересіли з літака на літак.

Усі ці карибські острови та мікроскопічні держави виглядають з літака як розсипи гірок піску у блакитній воді. Дивно що хмари часто кучкуються над островами і повторюють їх контури. Красиве, але дещо одноманітне видовище. Добре хоч летіти усього 2 години.

image

Летіли ми у аеропорт Санто Домінго. Це одне з найбільших місць Домініканської Республіки. Якщо ви раптом не знали (я, наприклад, не знав) Домінікана займає половину острова Гаіті і розташована між островами Куба та Ямайка на заході та Пуерто Ріко на сході.

Довго чи коротко, але ось вже нашу подорож на острів завершено і ми в аеропорту.

Ще у Майамі почалося засилля іспанської з якої я спромігся засвоїти лише “Ола” (це привітання). А у Домінікані вже було проблемою знайти людей які б розуміли англійську хоч скількись. Звісно більшість обслуговуючого персоналу володіє англійською (а часто ще і французькою та німецькою), але “прості люди” на всі звертання відповідають “нон компренде” (не розумію).

Я говорив з парою місцевих і з’ясував що обслуговуючий персонал готелів отримує дуже хорошу по міркам країни зарплатню у $400 на місяць. Наступна за цією козирна робота на фабриці де шиють джинси і одяг. Там люди заробляють $75 на тиждень.

В цілому знання іноземних мов є одним з найкращих способів збільшити прибутки. Другим способом є бейсбол – країна експортує в США висококласних гравців і з повітря видно велику кількість бейсбольних полів забитих дітлахами.

Туземці виглядають доволі приємно. Невисоко зросту (мені по плечі), худі, але не виснажені, з темно коричньовою шкірою і тонкими рисами обличчя. Дівчата практично усі доволі симпатичні. Але що особливо їх, місцевих дівчат, відрізняє так це неймовірна круглість попок. Не те що вони широкожопі, а таке враження що у них в штанях два м’ячі запхано – круглі і ззаду і так само з боків Smile

Звісно крім аборигенів є багато і білих (в основному латинос), і чорних з інших регіонів.

Місцеві приємно вразили тим що не п’ють, принаймні прилюдно. За весь час не бачили щодного п’яного чи щоб просто хтось пив спиртне. Також ніхто з місцевих не смокче цигарок.

А от туристи (переважно латиноамериканці та європейці) смалять цигарки абсолютно усі. Ми вже так відвикли в штатах від цьєї воні що перші дні аж мутило як поруч починали смердіти. І взагалі якось європейці залишили не надто приємне враження – погано говорять англійською, смердять, жлобляться давати чайові Smile

З аеропотру до готелю ми їхали майже дві години. Треба сказати що дороги у них є далеко не завжди, переважно це розкатана глина. Але там де дороги є вони дуже хороші, кращі ніж в Україні. Ще одна приємна річ це відсутність трафіку. На швидкісній трасі в 3-4 смуги відстань від машинами складає кілька сот метрів. Дивно лише що всі асфальтові дороги не мають абсолютно узбічь, тобто взагалі ні зайвого сантиметру. Мене кожного разу лякало як дві машини зустрічалися назустріч у місті і ледь-ледь не обдирали одне одній боки. Проте на швидкісних трасах є широкі узбіччя по яким їздять на мопедах та моторолерах.

І взагалі водять тут уважно і безпечно. Багато людей їздить на скутерах, мопедах та мотоциклах. При цьому, наприклад, машина чи автобус не буде обганяти повільний транспорт на повороті чи вгору. Так і буде повільно їхати за ним доки не виїде на пряму ділянку де видно чи є зустрічний трафік.

Машин як я вже сказав небагато, але дивно що це переважно нові машини – Шевролє, Форди, Хонди, Хюндаї, Субару, Тойоти. Дуже багато місць де продають машини та моторолери.

Місцеві одегнені дуже просто, ніяких понтів, ніякого золота в роті та на шиї. Прості футболки та штани.

Люди в цілому дуже привітні, усі вітються та посміхаються. “Ола” можна за день почути кілька сот разів за день.

Дуже звивувало і навіть злякало те з якими гарматами (гвинтівкою назвати це не можна) ходить місцева поліція – диаметр приблизно як у наших водопровідних труб. Бачив кілька разів як поліція зупиняла і обшукувала машини, а раз навіть бачив як у порушника забрали мотороллер. Мабуть через це ніхто не порушує правила руху навіть коли поліції навколо не видно.

Продовження: