Категорія: Історії з минулого

2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon

Продовжуємо серію канадських тріатлонів Subaru. Перший старт – 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon та ще кілька фото до нього – 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon, ще кілька фото.

Дорога та ж сама – 2 пороми, правда цього разу ми ледь не сіли не на той паром, але в останню мить схаменулися і ледь встигли на свій паром.

Знову цього разу робили 70.3 (Half Iron Man) – я, та олімпійську дистанцію Олена.

Вдалося поселитися буквально за 5 хвилин машиною від точки старту.

Погода цього разу була не просто тепла, але навіть сонце припікало.

Отже в суботу забрали стартові пакети (номер біговий, на байк і на каску, шапочку для плавання). Що добре в цих триатлонах до усього іншого ще й видають не футболки, а доволі непогані кофти від K-Swiss. Минулого разу мені навіть видали вітрівку.

Ще хочу відзначити що дуже багато людей виступає в національних кольорах Канади (червоно-біла форма з прізвищем людини та кленовим листом), мінімум третина таких була. Минулого разу теж звернув на це увагу, але забув написати. В США я такого не бачив, тут взагалі форму іменну лише у поодиноких випадках можна побачити.

По рівню учасників цей триатлон був явно сильнішим, та і людей було більше мінімум вдвічі. Велосипеди у транзитці вражали уяву і викликали бажання витратити кілька тисяч негайно на щось подібне.

Отже старт в 6:45, вода не холодна, стартова лінія широко розтягнулася. Мені навіть за все плавання жодного разу не прилетіло ні рукою ні ногою. В цей раз я приблизно третину дистанції спромігся драфтити (пливти у бульбашках учасника попереду) і тому зробив плавання за дуже хороший для себе час – 31:00. Взагалі плавання було “туди і назад”, доволі нудне. Але сонце, чисте небо, прозора вода і відсутність колотнечі покращили враження.

Нове цього разу було те що я одяг компресійні гольфи під вет-с’ют. Виявилося що непогано все працює – на плаванні не відчував гольфи, а у транзитці не витрачав на них час.

Далі бігом у транзитку, спокійно і без суєти зняв костюм, увімкнув комп’ютер, натяг шкарпетки, велотуфлі, надів каску і побіг на велоетап. Усього перша транзитка – 2:24.

А ось велоетап пройшов дуже важко. Буквально 20 км і вже педалюю з явним зусиллям. Наче і гірок якихось особливих не було, але… І це при тому що інші люди я чув казали як добре їм пройшов велоетап. Скоріше за все думаю далося взнаки те що я не відновився повністю від попереднього старту… Хоча наче пройшло 3 тижні. Ну знаю. Ось тут дані з комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/329544615, 2 кола. Велоетап був коротший ніж стандартний (90 км) – усього 86 кілометрів. Результат – 2:40:19.

Всю дорогу намагався триматися за кимось, але попадалися лише такі демони що після 5-6 км вони просто їхали від мене як від стоячого. Особливо вражали деякі жінки. Причому я то крутив як виходило, а були явно досвідчені у велоспорті люди які на кількох останніх кілометрах вмикали швидкість і улітали вперед.

Коротше це ще один раз показує що біг, як багато його не тренуй, у вело не конвертується. Треба, треба кататися більше.

Останні кілометри 3 доїхав вже з останніх сил. все ж таки це все ще довга для мене дистанція занадто – не вистачає ні сил ні досвіду щоб їх розподілити.

Далі бігом в транзитку, знову неспішно повісив вел, увімкнув годинник, знів каску, перевзувся… А годинник зараза така досі ловить сигнал. Точно як минулого разу. Далі я побіг, а оскільки дорога була лісом то через високі дерева сигнал почав ловитися лише на сьомому кілометрі. Ну коротше нарешті не пожлобився і замовив собі сьогодні Forerunner 910xt, сподіваюся наступного разу вже з ним відгук буде.

Біглося спочатку непогано, але я спеціально не летів. На третьому кілометрі догнав Олену (її плавання стартувало через 45 хвилин після мого). От десь на тому ж кілометрі нарешті ноги почали відчувати що біжу, а не переставляю занімілі цурупалки. Десь до 5 кілометра терпів, потім вдалося трошки додати, і десь до 11 кілометра тримав відносно високий темп. А потім почалося “шось мені все хуже і хуже”. На 14 км взагалі зупинився і пройшов метрів 500. Потім побіг далі і зміг витримати темп вже до фінішу.

UPD 2013/06/19: Забув написати результат бігу – 1:36:51, загальний результат – 4:52:00, 7-й у своїй віковій групі (для порівняння на попередньому старті я був 3-м з результатом гіршим на 4 хвилини).

І знову ж таки в цей раз спробував більш-менш регулярно їсти (гелі) та пити. В результаті хоча на початку бігу і почало боліти в боку, проте вчасне ковтання гелів допомогло і це не стало проблемою. Данні з бігового комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/329540816.

Мій результат – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=104893.

Результат Олени – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=104891.

Згодом як завжди більше фото коли інші повикладають їх Smile

Деякі дитячі спогади про СРСР

З самого початку хочу сказати що в мене ніякої особливої нелюбові до совка нема, натомість є шалена нелюбов до брехні про те як добре і безтурботно жилося в СРСР і як там усім роздавали путьовки в Артек.

Власне не хочу особливий якийсь совкосрач розводити, цього добра і так в інтернетах забагато. Нехай це буде частиною мемуарів Smile

Комуністи – сволота

Саме так якось мені сказав мій дід Андрій. Він взагалі говорив усе просто і максимально конкретно, не соромився лайно лайном називати. Я був зовсім маленький і вже не пам’ятаю що я спитав у нього, пам’ятаю щось про війну, щось типу “а чого ти не захотів бути комуністом” чи ще щось таке ж пришелепкувате. Мабуть під впливом якого фільму про війну де йдучі в атаку червоноармійці казали “як не повернуся то прошу вважати мене комуністом”.

Ну от сказав він мені таке і щось там я ще розпитува про як же так і чому. Ну от він мене і питає – ти хоч раз бачив комуніста щоб він не сволотою був? А комуністів то я особливо не знав, єдине що зі школи пам’ятаю що вони страшенно нудні і як приведуть якогось старпера в актовий зал триндіти про плєнуми та партію то можна завити з нудьги.

Потім мені вже піздніше мама казала що дід з бабою часто сварилися з приводу того хороші ті комуністи чи ні, і навіть здається він не дозволив їй вступити в Партію, хоча це точно не знаю.

Щоб не було зайвих питань скажу що дід до останнього дня як водив машину мав у задньому склі портрет Сталіна і взагалі антісовєтчиком ніколи не був. Пам’ятаю часто казали як багато і добре він працює (був трактористом) і взагалі жодного разу не чув щоб хтось на нього ображався. Думаю на війні зіткнувся він з якимись політруками, а може ще якось зрозумів усю суть комуняк.

Ці його слова я ніколи особливо не обмірковував, але щось таки мабуть у сприйнятті змінилося.

Супер обгортка для морозива

Батько виписував свого часу журнали “Юный техник” та “Техника молодёжи” (взагалі з читвом в СРСР була тоска та бзсхднст) і там серед іноді цікавих речей та оповідань американських фантастів довго і нудно розписували про досягнення совєцької науки і техніки.

І ось якось я прочитав що десь там придумали якусь багатошарову обгортку для морозива в якій воно може не танути якийсь значний час. І вже ця технологія впроваджується.

Я питаю в батька – а коли воно вже буде в магазинах?

– Ніколи, – каже він мені.

– Чому?

Ну і тут він мені пояснив на пальцях про план, про те як зарплатня ні директора, ні інженерів, а тим більше ні працівників не залежить від цієї обгортки. Та і до того ж винахідники свою премію отримали, показову партію морозива у цій обгортці випустили на якусь чергову виставку, нашо далі паритися?

Через кілька років ми групою були в Києві на ВДНХ, і там, у залі “комп’ютерної техніки” екскурсовод розкозував нам про якість комп’ютерізовані класи де вчитель перевіряє екрани учнів та виконання завдань оцінюється автоматично, показував нам стенди. Ну і як якось зауважив обережно що в школах такого не буде бо нікому воно нафіг не потрібне… Що тут почалося! І через таких як я у нас комунізма довше чекати ніж треба, і діди за мене невдячного воювали… І так все це противно, і видно що сам він у це не вірить, а відчитує на автоматі.

Брєжнєв – маразматік

Другий мій дід якось сказав мені показавши на Брєжнєва в телевізорі – диви як у нього рука труситься (Лєонід Іллічь тоді з іншими жопомордими комуністами приймав якийсь парад з Мавзолея), він явно чимось хворий. Думаєш така людина і правда може керувати такою великою країною. Потім помовчав і додав – ти ж розумієш що казати таке другим не можна. Бо хоч це і правда тебе будуть лаяти і стидати, а мати проблеми через слова було б дурним ділом. Я, – каже – просто хочу щоб ти звертав увагу на те що дивишся, а не просто побачив і забув.

Дід Коля (от скільки років вже пройшло, аж страшо, а як правильно його називати не знаю – тоді казав “дєдушка Коля”, зараз мабуть би правильно Микола, але я ніколи його так не називав) хоч і не був інтелегентом чи ІТР-ом яким, проте цікавився наукою і технікою, виписував “Науку и жизнь”, водив мене в ліс і розказував про рослини. Дось пам’ятаю як він мені ще зовсім малому розказував про те як виникла Земля та Сонячна Система, про еволюцію, ще багато про що я і не пам’ятаю навіть…

 

Будеш погано вчитися – станеш двірником

Самі вчителі в школі навіть несвідомо доводили те що теза про рівність в СРСР то туфта. З точки зору вчителів діти які добре вчаться виногороджуться тим що після інституту потрапляють на роботу де можна сидіти весь день в кабінеті. А ті хто погану вчаться йдуть в ПТУ (у нас казали “в бурсу”), а потім вже стоять усі заляпані біля станків.

Та і моральний облік деяких вчителів прямо скажемо не сприяв вірі в комуністичні ідеали. Не знаю чому, але здається в усьому СРСР не було нормального вчителя трудів – придуркуваті алкаші, або мужички собі на умі. У нас і той і інший був. І ще кілька на замінах. Ну і один з фізруків до компанії з ним, класика.

Одна наша вчителька переривала свій ліричний плач про мораль та совіть істеричними воплями – гнідаааа, мазгі па стєнкє размажу! – як тільки хто починав шепотітися на уроці. І ця ж вчителька лаяла однокласниць за надто короткі спідниці (а у всих форма була однакова) – у, повиростали корови, совісті нема ноги виставляти! – А сама при цьому перебиралася жити від одного мужика до іншого з квартири в квартиру.

Проте система працювала і для школярів. Можна було готуватися до виступів на якихось місцевих зборах “ми скоро будемо комсомольцями” і офіційно байдикувати на уроках типо пишучи промову. Правда нудно це було страшенно, тому я, наприклад, обмежувався малюванням антивоєнних плакатів. Малюю я не дуже, але вмію по сітці перемальовувати і виходе схоже на оригінал. Отак частину математики і прогуляв малюючи з другом на уроках Smile

А ще нам одна вчителька розказувала що можна не йти в інститут, а піти в автосервіс і торгувати деталями. І тоді у тебе навіть друзі будуть з райкомів-обкомів… І це вона щиро, найкращого для нас бажала.

Ще по темі – Як я був піонером і не був комсомольцем

Совок не вміє шити кросівки

Задовго до культу Apple в союзі був такий сильний культ Adidas та інших іноземних речей що сучасним дітям і не уявити.

Паталогічна нездатність робити не те що кросівки, а навіть окуляри для плавання, викликали такий шаленний інтерес та благоговіння перед брендами що зараз навіть описати не вийде – не повірять. Схоже крім гантель та штанг взагалі нічого робити не вміли. І повірте мені навіть в моменти гордості за перемоги радянських спортсменів було трошки соромно за те що спортивною форми ліпшої за трєнікі так і не придумали у нас.

Джинси з Індії, навіть не кажу про омріяний Levi’s якого в моєму місті може ні в кого і не було, коштували значну частину зарплатні інженера. Та і речей таких тоді були одиниці на все місто. За жувальну гумку людей в СРСР затоптували насмерть – http://www.sovsport.ru/gazeta/article-item/69515/. До речі ось що треба було що б сталося для того щоб комуняки нарешті розпочали виробництво такого буржуазного атрибуту як жувально гумка, а то через неї чавуна для будівництва коммунізну не вистачало.

Коротше на легкій атлетиці всі мріяли про шиповки Адідас (зроблені по ліцензії, навіть не оригінальні), комусь десь якось родичі доставали якість незрозумілі болгарські кросівки “Томіс” чи ще щось, аби що. А совєцькі кросовки Діномо мали таку підошву що в них зручно було копати город – підошва не гнулася взагалі.

Про благообразність совєцких школярів

Може то лише мені не повезло, але шкільна пора то найбидлячіший час. Навіть страшні 90-ті відпочивають. Дурне гиготіння, дідовщина майже армійська, абсолютна ксенофобія. Та і те що в одному класі вчилися діти що йшли на золоту медаль та такі що читали до 8-го класу по складах (так, був у мене такий однокласник)… Ні, здається від розслоєння суспільства Україна лише виграла. Вже не кожен навчальний заклад є доступним безкоштовно будь-якому бидлу, не в кожен магазин зайде люмпен, залишилося лише щоб проли почали селитися виключно поряд з пролами і жити стане спокійніше.

Взагалі не знаю звідки всі ці дурні міфи про совєцьких школярів що ходили в кружки та на секції після школи поголовно. Ті хто ходили і за часи розвали знаходили чим займатися, а інші так як і зараз шарилися без діла і готувалися йти в ПТУ. І ті самі прекрасні школярі при першій же нагоді (свобода, все можна) миттєво перетворилися на наркоманів та бандитів у 90-ті.

Ще про темі: Про шкільних хуліганів, Про стінка-на-стінку в спорт-таборі, Про найкращу в світі совєцьку систему освіти

Про книги

Постійно нам торочили як в СРСР багато читають, але реально без зв’язків знайти хороші книги було не так і легко.

До речі хочу ще одну річ зауважити. Коли хтось вам згадує що у нього в СРСР був доступ до книг, одягу, кави, тощо то завжди варто уточнити 1) хто були батьки і родичі, хто саме мав доступ до розподільчої кормушки, 2) хто були знайномі та які послуги чи блага треба було давати взамін, та 3) де це конкретно було та з чим там були проблеми.

Так, в СРСР була абсолютно довбонута логістика коли в одному місті не було в магазинах сиру років 20, а в сусідному сир бував регулярно, проте не було ніколи шкарпеток. Можна було поїхати і купти (навіть було таке явище як “колбасні тури” в Москву), а от купити і перепродати це був прямий шлях в тюрму.

Так от у мене книг не було, а читати я любив. Батьки щось якось доставали, але багато книг я прочитав набагато піздніше ніж варото було б. Наприклад “Незнайку на Місяці” я читав в 10-му класі Smile

В магазині книжковому ви ніколи не могли б купити хорошу художню книгу, лише “по розподіленню”. А магазини були забиті. Бували там і технічні якісь книги непогані, але реально в основному сміття та макулатура яку видавали по плану. Тобто як це не тупо звучить був і справді план “видати 150 молодих письменників накладом 20000 примірників кожного”, потім все це розвозилося по магазинах і лежало там, а продавщиці від нудьги змагалися хто більше мух ротом зловить.

Дефіцит

Будь проклятий совок лише за одне це! Срані криворукі уроди не могли в своїй командно-адміністративній системі налагодити розподілення товарів та реакції на вимоги споживачи (чому? ну вище пояснено – зарплатня від цього не залежала). В дитинстві я їздив на змагання і завжди усі знали в якому місті що є: в Євпаторії та Алушті – пепсі-кола, а в одному пансионаті Євпаторії в кафе був завжди плавлений сир-ковбаса, в Запоріжжі в одному магазині – дитяче харчування (порошок) та вівсяне печиво, в хозтоварах в одному селі під Дніпропетровськом – відбілюючий засіб… Куди б ти не їхав батьки та родичі знали куди треба зайти і що купити.

А ще була мила традиція “викидата” товари на свята. У нас з того що пам’ятаю це було згущене молоко, кава в банках, суха ковбаса, … А це значить що приїздили родичі (коли у них викидали щось гірше ніж у нас) і ми йшли ставати у чергу. Черга починалася за кілька годин до того як “давали”. А через те що “товар скоро кончається, даємо не більше ніж одну штуку в одні руки” чергу займали усією родиною і як тільки набирали “в одні руки” зразу бігли знову в неї (була вже зарані людина як займала чергу 2-й, 3-й, … раз).

Ну а ще у святкові дні показували як назло хороші фільми, як правило іноземні і ніколи не знав через скільки років покажуть їх ще, і стоячи в чергах доводилося їх пропускати. Особисто мене це дратувало несамовито.

У підсумку

Коротше що я хотів сказати це те що ні про які соціальні гарантії та інші блага ніхто думати і не буде доки не задовільнить базові інтереси, а тому країну люди самі розвалили з радістю як тільки стало можна – так вже ця нудота всих дістала.

Не знаю чому сучасні діти так охоче вірять в казки про СРСР, але можу зрозуміти старших людей хто хоче назад – думати не треба, а головне не треба бути відповідальним за усі свої дії та рішення. Тільки проблема в тому що всі ці совкостраждальці не хочуть відмовитися від 50 каналів телебачення, та телевізора з пультом ДУ. Якось звикли вже до кондиціонерів, можливості користуватися міжміськими маршрутками, та отримуват новини на будь-який смак. Не хочуть щоб купити ковбасу чи пиво постояти в черзі кілька годин, не хочуть одягатися точно в те саме в що одягнені сусіди…

Ні, дякую, живіть самі в своєму СРСР, мені зараз більше подобається.

2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon, ще кілька фото

В доповнення до 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon ще кілька фото майже без коментарів. Знайдено в різних альбомах в інтернетах.

 

Дуже красивий дерев’яний міст висотою більший за 9-поверхівку. Внизу річка з островом та ліс.

 

Новий вет-с’ют – сидить добре, але окуляри протікали Sad smile Також зверність увагу на неправильно надітий чип на нозі (закрито темною смужкою) – правильно було б одягнути його під костюм.

 

Олена готується до старту. Оці косички вона проносила пару днів, а потім як розплутала та вийшла зачіска “скажена кульбабка”. До вечора волосся ледь вляглося.

 

Перший раз у аеро-шоломі – сподобалося. Хоча тепло в ньому, проте в цей раз навіть добре було через холод і дощ.

 

Олена в цей раз зовсім повільно щось зробила свою дистанцію (на годиннику не її час, то для 70.3). Проте її вибачає те що вона 2 тижні хворіла перед тим, отримала массу задоволення і взагалі може долати такі дистанції навіть не роблячі зупинок Smile

 

А тут вже я. Коли побачив час то дуже зрадів – біг зовсім розслаблено, очикував що десь 5:05-5:10 буде. Проте велоетап був коротший на 2 км, може це і допомогло вибігти з 5 годин.

 

Начебто все.

Про стан справ в “Стратегії” на весну 2013

Усе далі сказане можна вважати чутками і суб’єктивною думкою…

“Стратегія” це інститут в якому я вчився, а після випуску і працював кілька років. Повна назва Обласний Комунальний Вищий Навчальний Заклад Інститут Підприємництва “Стратегія”. Так, він державний, дуже маленьки, і при цьому кришується не міністреством освіти а обладміністрацією наскільки я розумію.

 

Свого часу інститут було створено на базі центру підвищення кваліфікації. Спочатку ВУЗ випускав: економістів, економічних кібернетиків (ще одна лже-наука) та менеджерів. Потім все це розрослося додатково до бухгалтерів, варіацій менеджерів та програмістів. З часом з’явилося і заочне відділення і таким чином студентів душ 600-800 постійно було в стінах закладу.

Коротше не буду довго розписувати славну історію інституту та свою причетність до неї… Несподіванкою для мене стала новина про те що хтось там щось не пройшов якусь акредитацію чи щось таке і кількість заочників скоротилася. Як мені пояснили це взагалі по Україні зараз така ідея впроваджується щоб викорчувати усе заочне навчання (і правильно як на мене, краще б зразу дипломи продавали – суть та ж сама). Ну добре, але тут дізнаюсь і інші малоприємні подробиці – студентів стало дуже мало, замість 30 людей у групі щось по 15, а в деяких і того менше.

Викладачі, виявляється, працюють на частину ставки, деякі навіть на 0.2 ставки. До того ж первні політичні ігри призвели до того що люди які вміли і любили працювати зі студентами пішли з ВУЗу з різних причин.

Тут треба розуміти що у маленькому навчальному закладі, який ще й до того ж розташований у маленькому місті, не так вже й багато чим можна привабити людей з науковими ступенями та званнями. Ну можна там когось зробити ректором, проректором, завкафедрою, а далі все, козирі закінчилися.

Вихід в таких випадках полягає в тому що усе викладання то роботу зі студентами ведуть “місцеві”, а для відповідності нормам і проходження атестації на кафедри записують докторів і професорів з великих ВУЗів. Ті собі спокійно якусь частину ставки отримують, час від часу підписують документи які їм привозять і реальним викладанням не займаються.

Ну от в Стратегії якимось чином утворилося два непримеримі табори. Залишимо в стороні питання як вони утворилися і в чому причина конфлікту. Але в результаті потоку скарг у вищестоящі органи від одного з угрупувань так і сталося що частина кадрів вимушена була піти.

В результаті сталося так що набором студентів займатися було нікому, та здається і зараз це нікому не цікаво, спеціалістів з деяких дисциплін не залишилося. Я був в інституті під час останної подорожі в Україну (на фото зуструч випускників яку до речі теж не ВУЗ організував як це було усі роки до цього) і враження було не найкраще. Порожні коридори, порожні аудиторії, навіть комп’ютерні класи стоять порожні. Таке враження що зомбіпокаліпсис локальний стався.

Дуже сумно було бачити це все та чути про гризню і розборки за пиріг розмір якого тане на очах. Такими темпами інститут без студентів залишиться через пару років. Та і взагалі паціент скоріше мертвий ніж живий.

До чого це я? Та так, поскаржитися.

 

Чи можна якось виправити ситуація. При бажанні нічого неможливого нема. Наприклад такі кроки:

  • Призначити добровольців на окремі задачі (наприклад “набір 2013”, або “введення нової спеціальності до 2014”) під власну відповідальність. Вийшло – ось тобі нагорода, не вийшло – до побачення. Розумію що можливості держустанови з покарання та нагородження доволі обмежені, але було б бажання можна буде щось придумати.
  • Запрошувати випускників та колишніх працівників читати лекції. Не обов’язково це мають бути якісь супер складні теми, можна просто теми з курсу. Це піде на користь як студентам (почути щось від людини з практичним досвідом), так і викладачам які гниють без практики. До того ж випускникам (звісно далеко не кожен приїде) буде неймовірно приємно і у них буде підтримуватися інтерес до інституту та бажання допомагати йому.
  • Примусити командно тих викладачів у яких є хист, клепка, звання, ступінь, або будь-яка комбінація цих артефактів активно приймати участь в науковій роботі – невпинний шквал статей, конференцій та заходів (в тому числі на базі Стратегії). По собі знаю як легко там сидіти і монотонно нічого не робити, а зараз взагалі коли нікому нічого не цікаво так і заквакають деякі скоро. Керівництву ж треба від міста та області вибивати фінансування під все це (керівництво власне мало для чого більше і потрібно).
  • Забути всі плани про відкриття спеціальностей “соціальний працівник” та “дизайн” як небезпечну для суспільства маячню, а натомість подумати про відкриття спеціальності пов’язаної з англійською (щось типу “перекладач”). Тут як на мене будь-кому очевидно що 1) дизайну в Україні нема і не було, а тому всі ці дизайнерські спеціальності це самовтішання недолугих мрійників, та 2) соціальному працівникові щоб сидіти в собєсі чи ще де на мінімальну зарплатню не треба вчитися 5 років. А от попит на англійську в Україні шаленний, варто лише за межі міста виїхати, і буде лише зростати. Та і кадри є щоб випускати спеціальність.

За фото велика дяка Міріку.

2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon

Якийсь час тому (на початку року майже) ми купили собі “квитки” на участь в серії тріатлонів в Канаді під загальною назвою Subaru Triathlon. Такий сезонний квиток є доволі вигідним тому що його ціна виправдовує себе вже якщо взяти участь в 2 стартах, а їх у серії 5. Просто для інформації: один старт в серії коштує $200 для Half Iron Man дистанції.

Сам старт проходив на живописному озері Шоніган що на північ від неймовірно красивого канадського міста Вікторія (ось тут можна теж трохи світлин міста побачити).

Дорога почалася о 9 ранку: спочатку на один паром (Едмондс-Кінгстог), потім ще півтори години машиною до Порт Анджелеса і паром на Вікторію. Ціна першого парому в районі $20 за двох, за другий вже більше $80 треба викласти.

Старт був у 40 хвилинах машиною від нашого готелю. Отже в суботу поїхали отримали стартові пакети (номер на велосипед, шолом, біговий номер та шапочку для плавання, вітровку/кофту). Тут же сказали що паркуватися біля старту не можна буде і треба буде їхати сюди ж і сідати в автобус. Виявилося потім що частина народу спокійно на це забила і паркувалися прямо біля старту :(

Ну а ми встали в 5 ранку, одяглися і поїхали на парковку в сусідньому до старту містечку. Велосипеди вже були там – залишити їх треба було на ніч в транзитній зоні.

Приїхали, йде дощ. Мій старт в 8 ранку, вже стартонули діти на супер-спринті. Поки розклав речі, натягнув костюм вже і час йти у воду. У воді несподівано холодно (хто б міг подумати – дощ, сонця нема, густий ліс навколо і глибоке озеро). Людей на 70.3 дистанцію небагато, проте на старті став з самого краю щоб поменьше штовхатися. І все одно пару разів рукою в писок зловив.

Помилка №1: забув помазати шию маззю від натирання і в результаті червоний опік який пече вже третій день.

Стартонули, як завжди якісь неадеквати горнуть в усі боки, аби не прямо до наступного буйка (а вони мабуть те саме про мене думають). Дуже швидко почав, на третині першого кола зрозумів що до кінця так не потягну, трохи скинув і почав шукати за ким пристроїтися. Знову як назло усі за ким намагався пливсти виверталися як вужі і кожні кілька гребків кидалися то вліво то вправо.

Нарешті знайшов за ким пливсти (а в бульбашках легше це робити) і трошки підняв темп який і протримав до фінішу. Час 31:29, 21й результат включно з тими хто робив естафету (це коли кожен вид робить окрема людина). Непогано.

Взагалі план був уважно прислухатися до себе, не валити з усієї дурі і подивитися наскільки я готовий. Основні зусилля докладав на велоетапі.

Помилка №2: побоявся що чіп не влізе під новий гідрокостюм і одягнув його на ногу нижче.

Отже в транзитній зоні увімкнув велокомп’ютер, зняв чіп, зтягнув костюм, неспішно одягнув гетри, шкарпетки, велотуфлі, шолом, узяв велосипед і побіг далі. Вже за кілька метрів до зони де треба сідати на велосипед згадав про чіп, кинув велосипед і побіг назад. Шукав-шукав, нарешті помітив що чіп липучкою причепився що гідрокостюма. Побіг назад.

Сам велоетап був у вигляді 4 кіл навколо озера. Перше коло було страшнувато летіти на спусках, тим більше що траса незнайома, але далі пішло якось легше. Вже на другому колі на трасі з’явилися учасники що долали олімпійську дистанцію, а потім і спрінтери.

Прикольно було порівнювати долання гірок: перше коло вилітаю на них навіть не встаючі з аеробарів, друге коло вже сідаю прямо щоб виїхати, третє коло – встаю на ноги, четверте коло – пнуся з останніх сил.

На останньому колі обігнав Олену яка їхала з посмішкою до вух. Ну і взагалі вона у нас стартує аби фінішувати, свій час навіть приблизно не знала і не цікавилася.

Було холодно, хмарно, йшов дощ. Пальці ніг замезли так що я їх взагалі не відчував, а коли пробував ними ворушити то вони починали пекти страшенно. Як не дивно ні руки ні голова не мезли.

Помилка №3: для прохолодної погоди треба одягати буті (захисне покриття) на велотуфлі.

Мій комп’ютер показав 86.6 км замість положених 90, організатори кажуть що було 88 км. Дані з мого велокомпю’тера – http://connect.garmin.com/activity/319075285.

У підсумку 26й результат – 2:36:50.

Забіг в транзитну зону, знову щось зробив не так – підбіг якийсь дядько і почав розказувати щось, потім сказав що треба застебнути шолом, зняти-повісити велосипед і зняти шолом. Так і зробив, перевзувся, схопив візор, біговий номер, гель і побіг.

На бігові вирішив взагалі не напружуватися і бігти як буде. Знову мій біговий годинник мене підвів – не встиг зловити супутники до початку бігу, а коли рухаєшся то цей процес у нього затягується на невизначений час. Цього разу зміг його увікнути лише на п’ятому кілометрі. Ще одна причина чому вирішив не рвати сильно.

Бігли весь час по гравію, після тренувань виключно на асфальті незвично, ноги в’язнуть. Траса проста: 8 км в одну сторону, розвертаємося і 10,5 км назад, потім ще раз розвертаємося і на фініш.

Майже кожен кілометр була точка харчування з водою, енергетичними напоями, гелями (а на велоетапі така точка була одна на коло на вершині найкрутішого підйому).

Так спокійно і біг потихеньку обходячи кількох людей (на той час на трасі вже лише півайронмени самі залишилися майже), останні пару кілометрів було важкувато, але таке цілком логічно очикувати Smile

І ось вже фініш і тут я бачу що вибігаю з 5 годин! Несподівано і приємно. Весь біг (21 км) вийшов 1:41:30, знову 26й результат. Дані з годинника – http://connect.garmin.com/activity/318917013.

А дощ все йде і йде… Прислухався до себе: важко, втомився, але ходити можу, не так як мій перший раз на цій дистанції де я ледь на ноги ставав після фінішу. Правда цього разу результат трошки гірший – 4:56:36, але ще буде час його покращити.

У загальному заліку я 21-й, несподівано 3-й у своїй віковій групі. Але ми навіть нагородження пропустили, тому медальку я свою не отримав.

Протоколи:

Висновок – форма наче якась є, треба працювати над вело і швидкістю взагалі.

Ну а після фінішу ми намагалися залізти з велосипедами у автобус який возив людей на парковку, а велосипеди туди не пускали. Отже я поїхав на велосипеді, розібрав його, вклав у машину, поїхав назад за Оленою, її вже там нема – пустили у автобус, обійшов увесь парк, поїхав назад, знайшов Олену, розібрав її велосипед, поїхалі у Вікоторію (40 хвилин), заїхали в чергу на паром, пішли проситися в готель помитися, помилися (вже 6 вечора, перший раз за день сухі), сіли на паром, через 1.5 години в США, через ще 1.5 години дорони ще однин паром, через 30 хвилин вже на материку, ще 30 хвилин дороги і ми вдома…

А як поспіють ще фотографії то обов’язково напишу, у нас не було як одне одного особливо фотографувати, то чесно кажучи ні сил ні бажання вже не було.

На відео я в першому ряду з самого правого краю:

2011-Chelan Man Triathlon

Це перенесений (і трошки переписаний) запис з мого старого блоґа.

Початок – 2010–Chelan Man півмарафон 1:37:44

Отже після змішаних вражень 2010 року (місцина та подія сподобалися, результат не надто) ми вирішили спробувати там же зробити тріатлон.

Отже цього разу я робив олімпійський триатлон. Це був другий раз коли я робив цю дистанцію, і результат щось сильно гірше. Загальний час 2:28:46, по етапах (плавання-транзитна зона 1-велосипед-транзитна зона 2-біг): 27:04-3:27-1:13:24-1:36-43:15.

Протокол змагань – http://www.buduracing.com/raceresults/20110716_607.pdf

Перша хвиля Half Iron Man:

Ось в таку красоту ми пливли:

Людина-амфібія вперше побачила дерева і інших людей:

Моя хвиля готується до старту:

А ось там і я десь пливу (в ближчий групі). Дальня група то хвиля що стартувала перед нами. Взагалі то було доволі людяно, не було часу щоб я плив взагалі сам. Весь час когось обпливаєш, уникаєш чиїхось рук-ніг і взагалі веселишся.

Ото я там рукою махаю з води. Взагалі вздовж берега пливсти напряжно – гребеш як дурний, а весь час наче на одному місці.

Ще одна штовханини на фініші – трошки повільніші пловці з попередньої хвилі та зовсім повільні з попередньо-попередньої. І всі несуться на запах крові фінішу.

Шось в цей раз якось невдало і довго випутувався з гідрокастюму, з’їв гель, натягнув взуття-шолом-рукавиці-окуляри і попер далі…

Якісь 38 км і я знову біжу в транзитну зону. Велосипедний етап доволі непростий, із противними затяжними гірками. А народ тут в плані велосипеда дуже сильний. У мене взагалі таке враження що в триатлоні тут виступають переважно велосипедисти. Постійно хтось обганяє, аж настрій псується…

Ну все, побігли…

І от на бігу я наздоганяю багатьох з тих хто мене обійшов на велоетапі.

А тут вже і фініш:

Втомився, але настрій супер! Все ж таки триатлон це дуже, неймовірно прикольно і класно. Наче і упираєся весь час, а враження таке що розважаєшся. Та і ніяк не відчуваєш що більше двох годин сплило.

І мій фотограф:

 

Наступного дня Олена приймала участь у “пробному” триатлоні. Це той же самий спрінт, але плавання на вдвічі коротшу дистанцію – 400 м замість 800.

Тут вона якби говорить нам “я їх всіх порву”:

Час заряджатися енергією. Це той самий енергетичний гель про який мене питали – висока концентрація калорій у формі в’язкого гелю. Можна їсти навіть під час бігу.

Оленина хвиля ломонулася вперед:

Знову красиві красоти.

Треба сказати що Олена показала перший результат на дистанції в своїй віковій групі. А це ж я свого часу вчив її плавати, отакий я молодець!

Ну проплила то непогано, а на велосипеді, і особливо бігу її таки наздогнали і перегнали. Якщо у мене найслабший вид це велосипед, то в ОЛени це біг однозначно.

Побігла переодягатися на велоетап:

Ковть-ковть напій, туфлі, рукавички, каску, окуляри, хватаємо велосипед і бігти:

В ногах ще повно сили:

Побачимося через 20 кілометрів!

Ось вже і фініш велоетапу видно.

Ай-я-яй, лапки підгибаються!

Здається тут вона думає “ а може ну його нафіг той біг?” (:

Ну понеслась, останнє зусилля. А там по дорозі вже і бігунів що біжать і від фініша і до фініша, і велосипедисти ще їздять, і машин ціла черга…

Вибігаємо на асфальт. ОМГ, там же в гірку!

Насправді вона посміхається з того що я поруч весь час бігав і намагався сфотографувати. А враховуючи що на мені був рюкзак, фотік, телефони, гаманці і різні батончики в кишенях це виглядало мабуть доволі кумедно.

Ну все, вже далеко.

А ось вже і назад через якийсь час:

Фініш! Медалька, водички, водички, водички, їсти!!!

Якось так:

І ось так:

Альбоми з фотографіями:

Фото 2000-х років зі “Стратегії”

Колись (з 1997 по 2005) я працював викладачем в інституті (http://www.strategy.edu.ua/). На кафедрі “Комп’ютерних та інформаційних технологій” і читав дисципліни переважно пов’язані з програмуванням: основи програмування (С), об’єктно орієнтоване програмування (С++), системне програмування (assembler x 86, C, Win API), функціональне програмування (Lisp), логічне програмування (Prolog), алгоритми та структури даних (C), штучний інтелект (Lisp) та ще щось подібне.

Взагалі були доволі веселі часи, є що згадати Smile 

Ось на тому фото що вище мене поставили в останній ряд бо я був у шортах, а це “несумісно зі званням викладача”. І взагалі пам’ятаю мене постійно гнобили за те що я ходив 1) у шортах, 2) з рюкзаком, та навіть іноді 3) у шльопанцях.

Як це гноблення виглядало? Та дуже просто – раз у пів-року хтось із співробітників при владі викликав мене на серію розмов де намагалися пояснити мені що у шортах “не солідно”. Сам я цього розуміти не хотів, а розмови такі як правило заходили в тупик через те що я з безневинним виглядом починав з’ясовувати як одяг впливає на якість викладання, як цей вплив зафіксувати і чим його поміряти. Ну і також говорив про те що раз від мене хочуть уніформу (костюм) то нехай інститут і видасть мені правильний костюм бо в мене смаку нема і я знову куплю те що їх буде не влаштовувати.

От реально скільки там працював скільки мені і намагалися мізки вправити. Ну може перший рік роботи коли я ще був дуже наляканий і піднесений не ходив у шортах.

А останні пару років роботи щось стукнуло і ми з колегою на пару купили білі костюми і білі туфлі і в них весь час ходили. Після чого вже почалися претензії що білий костюм не солідний і взагалі ми на сутенерів схожі, а не на викладачів (а в шотрах на пацанів були схожі).

Власне і все, просто фоточки хотів запостити.

2013, квітень–подорож в Україну, короткий звіт

Короткі нотатки і враження про 2 тижні проведені в Україні.

Назбиравши днів на відпустку запланували подорож зарані і почали полювати за недорогими квитками. Ще 2 роки тому (правда було це в березні) ми купували квитки в обидва напрямки по $800 на людину, цього року дешевше $1200 так нічого знайти і не вдалося.

 

Переліт в Україну вийшов рекордно коротким. На першу дня знайомий підвіз нас в аеропорт, 10 годин і ми в Амстердамі. Там пройшли з одного термінала в інший, постояли в черзі 5 хвилин і ось вже сідаємо в літак у Київ і за кілька хвилин вже летимо, а через 2,5 години ми вже на місці. В Борисполі нас зустрічає знаймий якого я до того знав лише через фейсбук, завозить до себе додому, там ми приймаємо душ, їмо і їдемо на вокзал (Володимир, велика тобі дяка за це!).

На вокзалі купуємо 2 останні квитки на сьогодні до П’ятихаток і біжимо з валізами до свого вагону (до відправки 10 хвилин). Залізли, поїхали… Через години три я вибігаю на станції (здається Шевченко) в найближчий магазин і купую мікро-сімку для свого телефону. Нарешті дзвонимо батькам.

Ось вже в 12 ночі ми на місці де нас зустрічають машиною і менше ніж за 30 хвилин ми вдома. Душ, чай, балакати, спати…

 

Перші пару днів страшенна депресія, хочеться назад. Не відчуваю себе вдома, нічого рідного. Потім стає легше. Україна не змінилася суттєво за 2 роки ні на краще ні на гірше. Бориспіль став якщо не краще то хоча б логічіше, схожий на нормально спланований аеропорт.

В шоці від водіїв -  агресивні і недальновидні.

В повітрі дуже багато пилу, відчувається весь час – ніс страшенно забивається, одяг і взуття постійно брудні.

В Жовтих Водах тепло (+15-18), але одягнені всі як чукчі – штани, куртки, деякі навіть у шапках та шарфах. Я в своїх шортах і футболці дуже багато уваги привертав. Особливо шкода було дітей яких батьки закутували у якість кулі з одягу. Пару разів чув як дітки слізно казали побачивши мене – “мені теж жаркооо…”, а батьки їм на це – “тобі ніззя роздягатися, ти простудишся!”. Правда в Києві дуже багато людей вже було одягнено як і я – шоти, футболка, шльопанці.

 

Набігалися по місту за весь час несамовито: інститут, стадіон, родичі… В цілому нічого особливого Sad smile Коротше щось ніякої мотивації найближчим часом їхати.

Єдина світла пляма це спорт у ЖВ де небайдужі люди самі для себе організовують що можуть і взагалі дуже активно намагаються зацікавити інших.

Квартира вже не відчувається як наша, занадто довго нас там не було, занадто багато інших людей в ній жило.

Брат сильно змінився, спочатку думав що здається, але потім його друзі теж не один раз мені таке казали – спокійніший став, шукає стабільності, гульки вже не цікавлять так Smile

Спромігся пару разів побігати, раз навіть покатався на велосипеді. Але з поломаним розкладом та постійними застіллями не вдалося зробити нічого із запланованого.

 

Везли з собою три валізи, два рюкзаки та жменю баксів. На місці все роздали, ще й не на всих вистачило, назад ледь півтори валізи назбирали, в Києві добивали маленьку валізу українським шоколадом з д’юті-фрі (гидота ще та!). Наступного разу будемо везти лише гроші і запасні труси-шкарпетки, ну їх ті гостинці.

За пару днів до відльоту поїхали в Київ, там спробували зібрати кого можна на “вечірку”. Зупинилися у друзів-знайомих-колег-не знаю як правильніше Smile Дяка їм шалення. Посиділи попили пива компанією в непоганому пабі із дуже гучною живою музикою. Я вже був такий емоційно виснажений що реально довелося докладати зусилля щоб показувати якийсь інтерес до будь-чого і боюся це було помітно.

Києвські друзі живуть в зовсім іншому світі ІТ-працівників з подорожами та відрядженнями за кордон, із зарплатами в місяць які не кожна українська родина отримує за рік. Кожен якщо ще ні то хоча б думає про купівлю квартири, машини та дачі… В цілому крім оточення (яке в Києві не таке вже й погане) живуть як хороші спеціалісти “на заході”. Перетягти таких людей в США вже буде проблемно хоча б тому що в матеріальному плані багато вони від переїзду не виграють, таким вже цікаві проекти подавай Smile

 

Дорога назад це був суцільний дурдом і сюрреалізм. Почалося з того що після вечірки, коли я вже ліг спати, Олена випадково глянула пошту і побачила листа де нам повідомляли що наш літак перенесено з другої дня на шосту ранку (того ж дня!). Мене будять, викликаємо таксі, їдемо в Бориспіль. Летимо в Амстердам, там напівсонні повзаємо 5 годин і нарешті летимо в Мінеаполіс… Усю дорогу незручно, крутить ноги, сидіти вже не можу, спати не можу, кіно дивитися бажання нема, в ігри гратися не хочеться, ходити не хочу… Дуже важкий перельот.

Нарешті на місці, здається в обох простуда і температура. Проходимо паспортний контроль, забираємо і знову здаємо валізи (безпека така безпека), тиняємося, ліземо в літак. Остання порція польоту найважча. Наче спимо, але сон такий що лише втомлюєшся від нього. Сіли, вийшли, забрали валізи, пішли в таксті. Спимо по дорозі додому. Помічаємо як в обох страшенно розпухли ноги Sad smile Дома спимо, їмо, спимо, їмо…

 

Висновок – краще або заплатити зайві пару сотень але летіти з однією пересадкою, або робити нормальні зупинки (день) і нормально відпочивати між польотами.

В суботу спробував поплавати – відчуваю себе важким тюленем. Проплив щось близько 2 км і зловив двічі поспіль судорогу на тому ж м’язі ноги (досі болить). В неділю проїхав 80 км, здох, поїв і проспав з 11 ранку до 9 вечора, поїв, знову ліг спати. Олена десь так само.

В цілому відпустка вийшла доволі виснажливою і чесно кажучи разом з цим і так вже назбиралося багато причин щоб не сильно хотіти їхати в Україну знову у найближчі кілька років Sad smile

 

От так от коротенєчко. Більше компромату фото згодом.

2013-04-14–Whidbey Island marathon–3:08:33

 

imageМарафон на острові Відбі входить якщо не в десятку то точно в двадцятку найкрасивіших марафонів в США. Довгий міст над глибоченним урвищем в якому далеко внизу розливається океранський залив, а береза вкриті велечезним лісом. А також галявини, ліс, берег океану, сільські та міські краєвиди…

На острів можна дістатися або паромом (ходять кожні 30 хвилин), обо дати крюк на північ і проїхати по мосту. Уся дорога разом з паромом займає менше 2 годин.

На острові на диво холодна погода, наче на пару місяців потрапляєш. Холодний дощ, вітер…

Ми поселилися в так званому B&B (Bad and breakfast – ліжко і сніданок), тобто фактично в кімнаті що її здає власник будинку. У нашому випадку це була прибудова – свій вхід, своя ванна/туалет. Та і до того ж власниця сказала що назавтра (в день пробігу) її цілий день дома не буде, а тому ми могли спокійно повернутися, помитися після марафону та трохи поспати. В готелях як правило треба “виписуватися” до 11 ранку і нам доводиться домовлятися щоб по дорозі назад пустили помитися.

Ось такі машини можна побачити на паромі на острів:

 

Сам пробіг доволі невеликий, навіть крихітний – на марафоні трошки більше 200 людей, на пів-марафоні який бігла Олена щось в районі 800 учасників.

Не дуже зручно було те що старт і фініш марафону в різних місцях. Зі старту/фінішу пів-марафону учасників на старт марафону возили шкільні автобуси. Отже прокинулися а 5:45, зібралися і поїхали на страрт. Сіли в автобус (а Олена в машину спати), приїхали, відстояв чергу в туалет, а там вже і бігти пора Smile

 

Мене попередили що буде доволі прохолодно, тому я біг у футболці з довгим рукавом зверху звичайної футболки і рукавів, а також у рукавичках і шапці-шарфіку (класна штука до речі).

Футболку потім викинув десь мили на 4-й, рукавички (одноразові робочі) десь милі на 18-й.

План був пробігти за 3:10 (пройти кваліфікацію на Бостонський марафон), а тому бігти треба було приблизно по 7:10 милю.

Зі старту вперед одірвалася групка з 15 людей в хвості якої я і тримався. В середньму самопочуття було нормальне, навіть холод не сильно аважав. Зі старту починалися доволі затяжні, хоча і не дуже круті гірки. Десь на 6-й милі уся група розтягнулася так що я лише усю дорогу бачив попереду самотніх бігунів за якими і гнався.

Власне перші 10 км пройшли добре, пробував слідуючи порадам пити хоча б ковток електролітів на кожній станції. Але зробив помилку схопивши на 6-й милі гель який мені тоді не був і потрібен. От після нього мене реально стало мутити і лише десь на милі 18-й я знову зміг пити.

 

До речі як ви вже мабуть здогадалися фотографій самого пробігу нема бо не було кому фотографувати. Як знайду щось в мережі (на трасі були фотографи) то напишу ще один пост.

Ну от так потихеньку то з гірки то в гірку я наздоганяв людей одного за одним (десь по одній людині на кожну милю Smile) і нарешті почав відчувати втому. Це була десь миля 15-а. А тут якраз підвернулася крута гірка. Пихтячі видерся на неї обігнавши аж двох і тут пішов холодний противний дощ, бр-р-р…

 

По переду ще один бігун вдаличині, починаю тягнутися за ним, але він зупиняється біля пункту харчування і залишається там, обходю його. Далеко-далеко попереду лише одна жінка (тоді я чомусь думав що вона перша, але насправді вона була другою з жінок). Біжу за нею, наче наближаюся але реально починаю відчувати втому.

Ось вже  20-та миля, раптом помічаю що наздоганяю когось. Видно цілився вибігти з 3 годин, але щось пішло не так і дядько тягнув якір. Обходю його і вже бачу попереду в сотні метрів усього ту жінку.

Миля 21, наздоганяємо найповільніших з тих хто йде пів-марафон пішки. З цього моменту доводиться проскакувати між ними і сподіватися що ніхто несподівано не стрибне вбік чи не почне махати руками. Кричати сил нема, та і до того ж вони всі в шапках і капюшонах і балакають одне з одним, або в навушниках.

 

Ось вже миля 22, жінка переді мною за кілька мертів, але я вже нічого зробити не можу. Почався той стан що називається “вдарився об стіну” – виснаження. Намагаюся не відстати.

Ось попереду ще одна крута гірка. Видераюся на неї, позначка 23 милі, трошки обходю суперницю. Тут вона мені каже “дякую за компанію” і біжить вперед. Спочатку від виснаження відстаю дуже сильно, але вона видно теж на межі то ж вдаєть скоротити розрив до 50 метрів і так його і тримати.

 

Миля 24 – вбігаємо у місто. Вже чепляюся кігтями за землю і кожні кілька метрі дивлюся на годинник. Часу вапритик, боюся не встигнути. Пробую прискоритися але ноги усі сигнали ігнорують і продовжують розмірено тупцяти.

Доріжка зовсім звужується до пішоходної, а крім “ходоків” тепер ще доводиться обганяти і повільних бігунів на пів-марафонській дистанції. Позначки 25 миль не було і це сильно збиває мене з пантилику. Важко вирахувати скількі хвилин мені залишилося і чи встигаю чи ні.

Ось нарешті вбігаємо в парк, але доріжка виляє і знову виходить з нього. Знову вбігаємо в парк, знову по берегу, ось і позначка 26 миль. Дивлюся на годинник – 3:05. Розумію що 360 метрів я встигну навіть пройти за 5 хвилин, але не вірю своїм розрахункам… Коротше те останнє коло стадіону я біг 3 (!) хвилини.

Ось так ледь встиг вибігти з 3:10.

Потім довго приходив в себе, одягався, ковтав курячий бульйон.

Потім прибігла Олена яка планувала пробігти свою дистанцію за 2 години, але щось у неї не склалося і вона пробігла дуже повільно (2:18), ну та головне що добігла.

Протокол змагань – http://www.racecenter.com/results/2013/res_im13.htm

Дані з годинника – http://connect.garmin.com/activity/298449798