…так само як усі інші
Як і обіцяв доповнення до ось цього посту з кількома фотографіями зробленими на маршруті.
Треба чесно сказати що віднісся я до марафону дуже самовпевнено. По-перше, усе літо присвятив доволі коротким тріатлонам і дистанції довші за 21 км жодного разу не бігав.
Ну а крім того настрій був як наче я 5 км збираюся бігти – страждати буду сильно, але не довго. А треба було б настроюватися на довгу, розмірену і спокійну роботу.
Ось це вже ближче до фініша і сам фініш.
Отже мій другий марафон (перший був ось цей – 2012/02/19 – Birch Bay Marathon–3:25). Хоча в підсумку я і покращив свій результат на 2 хвилини все одно цей виступ був провалом. Ну та все по порядку.
В цьому пості змішано і про подорож і про марафон так що доведеться вам продиратися крізь те що не цікаво.
Місто Вікторія, столиця Британської Колумбії (провінція Канади) розташовано на південно-східному краї острова Ванкувер (місто Ванкувер від нього через пролив). По суті саме місто і острів є відомими курортними зонами які іноді називають шматочком Європи в Північній Америці. Там дуже, дуже красиво – і природа, і архітектура, і ритм життя, і настрій якийсь такий спокійний.
Ми добиралися туди за допомогою двох поромів – одни на території США, інший перевозить через кордон. Можна також було поїхати на північ у Ванкувер, а звідти вже пливти паромом на острів. Так би вийшло довше їхати, але не довелося б довго чекати другого парома.
Поїхали значить… Якась година чи менше і ми в черзі на перший паром. Цікаво що в одну сторону ним їхати вдвічі дорожче (десь $30 за машину і двох людей) ніж назад. Навіть не знаю чому так.
Десь через 30 хвилин підпливаємо до берега. Навіть враховуючи що ми стояли в черзі і потім якийсь час тягнулися у трафіку після парому все одно так виходить швидше ніж їхати на південь від Сієтлу і потім підніматися на північ по півострову Олімпія (це де ми сідали на другий паром).
По дорозі в Канаду ще обоє бадьорі, повні сил. Ходимо, роздивляємося, фотографуємо…
Олімпія в принципі теж дуже красива місцина. Тут є гігантський національний парк, нескінченні ліси та океан. Та просто сама дорога по півострову до містечка Порт Анжелес дуже красива. Навіть не знаю як словами передати що саме там такого. От їдеш, а дорога як річка різко пірнає вниз і перед тобою відкриваються порослі соснами гори. І якось воно все так класно разом поєднано.
Ну от приїхали ми до парома і тут зненацька з’ясовується що у них є розклад руху. Хто б міг подумати! І ходять пороми в Канаду не кожні 30 хвилин, а лише 3 рази на день. Коротше пригальмували ми добряче, навіть в голову не прийшло перед тим перевірити розклад.
Довелося нам по місту гуляти кілька хвилин – поїли в несподівано класному італійському ресторані, пройшли через все місто туди і назад (за українськими мірками це таке село було б), заїхали на парковку дока і стояли першими і єдиними в черзі… Коротше майже 5 годин довелося кудись подіти.
Я розпереживався що не встигну забрати пакет з номером. Подзвонив організаторам, ті сказали що перед стартом можна буде отримати, а вітрівку учасника, якщо ще залишаться, після фінішу. Трохи похвилювався, але все обійшлося – в день змагань вийшов раніше, забрав номер. А після фінішу пішов забрав вітрівку.
Ну от нарешті ми і на поромі. Ціна за двох людей і машину – $80. Пливти 1.5 години. На борту д’юті-фрі. Особливо розказувати нема чого про саме плавання. Ну хіба що машин не багато на борту було, а пішоходів і велосипедистів навпаки багато.
А от коли вже запливали у Вікторію то було на що подивитися. Причал знаходиться фактично у самому центрі міста. А на березі красиві будівлі, над ними височіють кілька готелів. Але хмарочосів нема, скоріше враження музея під відкритим небом.
З’їхали на берег, будочка перевірки документів. Пара питань “де живете в США”, “на скільки днів в Канаду” і їдемо далі. Наш готель менш ніж за 100 метрів від порту (і десь за 400 метрів від старту марафону).
З готелями на ці дати було доволі напружено, але в цілому в Канаді усе трохи дешевше ніж в США і тому ціни не такі вже й скажені. Ну а раз все одно за дешево нічого нема то ми і знайшли готель прямо біля страту.
До речі на сайті марафону обіцяють фотографії через кілька днів, як у них з’являться то я ще одни пост зроблю.
Ну от, поселилися значить, вийшли прогулятися і подивитися де той старт і були вражені яке красиве місто вночі. Контури будинків і вікон та інших нерівностей у них підсвічені лампами або ліхтарями. Набережна, туристи… При цьому нема такого відчуття натовпу і перевантаженості світлом як у тому ж Вегасі.
Вранці встали раніше щоб забрати номер, подивилися де що (народ в цей час вже біг 8 км). Власне людей на старті не так і багато у порівняння з деякими іншими змаганнями такого рівня. На марафоні і половини десь по 4 тисячі. Ну і ще 8 км було і ті хто стартував марафон на кілька годин раніше (повільні бігуни).
Проте організовано все дуже розумно. Наприклад пів-марафон стартував за 1.5 години до марафону і практично всі з них фінішували до того як найшвидші марафонці наздогнали їх.
З’їв перед стартом кілька кубіків Clif Shot Bloks, проковтнув пару сольових пігулок (я зазвичай перед стартом нічого взагалі не їм і не п’ю), трошки порозминався і ходив тепло одягнений. Холодно не було взагалі, а на момент фінішу так і пригрівало добре.
Через те що я постійно на довгих дистанціях натираю собі до крові або руки краями майки, або під руками рукавами для бігу бігаю у футболці. Цього разу відчув що футболка це занадто, треба шукати майку яка б підходила.
Чесно скажу що сподівався пройти кваліфікацію на Бостонський Марафон (це 3:15 для моєї вікової групи), хоча бігти у Бостоні поки не планую, просто ще одне досягнення яке хотілося б мати. А для того треба було бігти по 7:30 милю (4:36 на кілометр). Виглядало доволі реально, та і мабуть би міг мати результат близький до бажаного.
Але я сам не розумію чому почав набагато швидше. І от біжу, дивлюся на годинник. Виходить швидше ніж по 7 хвилин на милю, тобто це десь 3 години був би марафон з таким темпом. Розумію що це занадто швидко, але чомусь продовжую так бігти.
Поступово намагаюся уповільнитися, але не надто виходить – почуваю себе добре. 10 км пробігаю за 43 хвилини, половина (21 км) за 1:33. А ще рік тому мій особистий рекорд на пів-марафоні був 1:31.
Нарешті скидаю темп і починаю бігти спокійніше.
На трасі пункти харчування з водою та Цитомаксом (Cytomax Sports Performance Drink) розташовані через кожні 3 км. І взагалі траса дуже хороша – майже пласка, по місту бігти цікаво, по берегу океану прохолодно і види прекрасні відкриваються. Багато волонтерів які добре роблять свою роботу – подають напої та енергетичні гелі і цукерки, прибирають накидані порожні стаканчики, спрямовують на маршруті і підтримують учасників.
Людей вздовж маршруту доволі багато – кричать, танцюють, дзеленчать дзвониками, грають на інструментах і просто махають руками.
Ось вже бачу на зустріч біжать лідери. До речі біг один дивак у костюмі, рубашці та краватці. Пробіг за 2:30 і встановив новий рекорд Гіннеса.
Вже близько до розвороту і бігти назад. Дорога назад на кілька кілометрів коротша, а ось і втома починає відчуватися. Проте терпіти можна, нічого страшного поки.
Дивлюся час від часу на годинник. Поки що йду краще ніж планував. І от тут, кілометрі на 32-му воно і стається. Спочатку стає різко дуже важко. Сподівався що “вріжуся в стіну” (як називають цей стан) не раніше 35-го кілометра. Різко падає швидкість, бігти 7:30 вже дуже важко. Але є великий запас часу тому не хвилююся.
Ось на 35-му кілометрі трапляється те від чого я вже страждав кілька разів – біль у правому боці.
Боліти починає так що вимушений зупинитися. Йду, пробую бігти – болить. Пробую проти довше, знову біжу – болить. Починаю пити на кожному пункті – не допомагає, болить. Останні 7 кілометрі я фактично йшов – біжу 100 метрів, йду 300-400 метрів. Хочеться все кинути, зупиняє лише те що все одно до фінішy добиратися треба.
Як би там не було ось вже і фініш. Пробую добігти хоч останні 200 метрів – ні, болить, пробігаю 10 метрів і йду…
Дома вже читаю статті про причини болю, схоже ніхто не знає що воно таке. Лікарі (наприклад тут – http://www.livestrong.com/article/528846-pain-under-right-side-of-ribs-when-running/) говорять про “цілий ряд причин”. Це може бути як недоїдання так і переїдання, дегідрація, або навпаки забагато рідини випив. Може бути спазм діафрагми і ще що завгодно. От тепер думаю може перед наступним марафоном з’їсть якийсь банан та йогурт як багато людей це роблять?
Ну та нарешті все. Фініш. Посидів трохи, з’їв там щось. Пішли у готель, душ, на стоянку на причалі – паром назад в США через пару годин.
Заплановано у мене марафон у Сіетлі через півтора місяці. Там маршрут набагато складніший (є пара вбивчих горок), але цього разу спробую жорстко дотримуватися плану і таки пробігти якомога ближче до кваліфікації на Бостон.
Ну а далі нічого особливого – сиджу всю дорогу на паромі у кафе, їм, п’ю, погоджуюся з Оленою що види красиві. Вона у нас веде всю дорогу назад, я лише в’яло намагаюся командувати.
Говоримо про те що приїдемо у Вікторію в наступному році обов’язково, що Олена може запишеться на пів-марафон тут, намагаємося будувати якісь інші плани. Я в напівкаматозному стані і всі ці балачки приємно пропливають крізь голову в стилі “в гостях у казки”.
Данні марафону з годинника тут – http://connect.garmin.com/activity/231585915. Цього разу я біг з пульсоміром тож там же серцебиття.
Весь альбом з фотографіями тут – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214436
Мій офіційний результат – http://www.sportstats.ca/searchResults.xhtml?firstname=Oleksandr&lastname=Golovatyi
Ще кілька фото:
Попередні записи:
Після того як ми попірнали і пороздивлялися риб та корали нас повезли на заповідний острів Каталіна. Виглядає прямо як острів з фільмів про піратів – відносно невеличкий шматок землі з пальмами та білосніжним пляжем на березі, блакитна вода навколо.
Усім на руку наклеїли браслети що показують що ми купили квиток і маємо право знаходитися там. Ціна в 100 місцевих песо (2.5 долари).
На острові пальми, знову безкоштовний бар (бо там же ніхто крім учасників екскурсій і не висаджується) та магазин де місцевий продавець заманював нас словами “Рус, сірібро, падаркі”. До речі і на катамарані на якому ми пливли хтось навчив офіціянток словам “подружка, сок” з якими вони постійно до нас зверталися пропонуючи апельсиновий сок.
Нам поталанило потрапити у подопрож разом з групою росіян, але усі наші переживання не справдилися. Був там один спухлий від відпочинку, але він швидко заморився і спав усю дорогу, а інші були на диво тихі і не наглі.
Ще кілька речей які можна додати на останок.
Україну знають в Домінікані виключно завдяки Андрію Шевченко. Питають “звідки, Росія?”, кажеш “ні, Україна”, реакція миттєва – “О, Андрі Чєвчєнко!”. Найбільш просунуті ще намагаються вимовити щось типу “дінамокіе” 
Не знаю чи грають в країні у футбол, принаймні я не бачив жодного футбольного поля чи людини з м’ячем, але про стан справ в європейських чемпіонатах знає багато людей. Це при тому що єдиним спортом яким там займаються є здається бейсбол.
Ще хотів написати повний ненависті пост про наший перельот додому, але вже заспокоївся і просто розкажу.
Почалося все з того що наш літак Санто Домінго-Майамі затримали на більш ніж 2 години. В результаті ми як скажені неслися по аеропорту, розсмішили прикордонника тим що хочемо пройти паспортний контроль за 5 хвилин, відстояли в шаленій черзі на повторний шмон (при цьому аеропотра не покидали). Далі з’ясувалося що ром який ми купили у д’юті-фрі в Домінікані треба чомусь здавати як багаж і заново проходити перевірку через детектори. Коротше ми вирішили його викинути і побігли на літак. Другий літак теж затримали… Але нас на нього не пустили хоча він ще був на землі.
Побігли міняти квитки на інший рейс. Десятки, а то і сотні розлючених людей у черзі (це все American Airlines, в них на всих рейсах таке було). Відстояли чергу і нам дали квитки щоб летіти наступного дня через Чикаго в Сіетл (а мали просто в Сіетл). Також видали ваучер на поселення в готелі та ваучери на вечерю та сніданок. А наш літак все ще стоїть на землі (це означає люди там просиділи більше години).
А далі починається ще більша жесть.
Від аеропоту до готелів ходять безкоштовні автобуси (шатли) кожні 10-15 хвилин. Але той готель в який мали ми селитися виявляється має лише один шатл що ходить раз на годину. Це ми дізналися прочекавши годину і нарешті зателефонувавши в готель. І ось з’являється шатл. Але якимось дивом місця в ньому всі заняті і без зупинки проїздить мимо. Тут розлючені люди починають обкладати його факами і робити непристойні жести. На всі дзвінки готель відповідає “ми працюємо над цим” хоче не розумію що вони могли зробити.
Коротше я побачив порожній шатл іншого готеля і спитав водія чи не підкине він нас. Той почав мені розказувати що “я допоможу тобі, а ти допоможеш мені”, коротше домовилися на $10 і плюс я знайду ще людей кому треба в наш готель (а з цим проблем не було).
Приїхали, поселяємся. З’ясовується що ресторан їхній закритий вже, отже вечері не буде, треба самому купувати. А відкривається він через годину після того як сніданка не буде. Отже і з другим ваучером у прольоті.
Але треба розуміти що ваучери це гроші як готель може отримати за них у авіакомпанії. Тому вони змогли у барі приготувати на всих нас бургери, а я ще здогадався ваучер на сніданок обміняти на додатковий бутерброд.
Ну як би там не було ми поїли, поспали 3 години, поїхали назад в аеропорт, полетіли в Чикаго. Знову рейсь затримався тому неслися знову як скажені на рейс в Сіетл, добре прикордонників другий раз не треба було проходити. От нарешті і вдома. Останній шатл з аеропорта в наше житло… Все, ми повернулися!
Всі фотографії: https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214297
Попередні записи:
Взагалі треба сказати що інфраструктура розваг в Домінікані розвинена слабувато. До тієї ж Мексики їм далеко. У них є прекрасна природа – пляжі, мілкий океан, гори і річки, місцями ліси. І саме ці природні ресурси місцевий туристичний бізнес і використовує.
Додаткових якихось розваг особливо нема. Можна попірнати, покататися на човні, але на цьому і все. Ситуація чимось нагадує те що є в Криму (платіть нам за те що ми тут живемо), але все ж таки краща – хоч і повільно а з’являються і моли, і казино, і дороги. Та і готелі і обслуговування на дуже високому рівні.
Історія острову і держави фактично починається з колонізації його європейцями. Що тут до того робили неписьменні аборигени не відомо і не цікаво – ні письменності, ні будь-якої цивілізації чи пам’яток культури чи архітектури вони не створили. Власне все що є на острові включно з державністю принесено сюди європейцями.
Гаіті є батьківщиною релігії Вуду, офіційно ж більшість населення є католиками. Пару великих і цікавих за архітектурою церков нам показали, але на відміну знову ж таки від Мексики якоїсь особливої релігійності не спостерігається. Ніхто не носить хрестів, не хрестяться при кожній нагоді і згадують постійно Діву Марію.
Ну і ритуалів Вуду теж не виконують, принаймні привселюдно 
Америка поступово проникає у місцеве життя. Навколо бренди Coca Cola, Pepsi, Burger King, Apple, …
На перехрестях пацани бігають з в’язанками бананів, якихось інших рослин і обчищеними цурупалками цукрового троснику. Я так розумію що все це росте тут як будяки і якщо перебороти лінь то можна за рогом нарвати все це і продавати за якісь копійки заклопотаним водіям.
А ще місцеві рослини і квіті (навіть квіти кактусів) приємно пахнуть.
А, головне ж – який пляж і океан? Ну пляжі доволі прикольні. Світлий, або навіть білий пісок який при близькому вивченні є перетертими і подрібленими ракушками (так, ото усе дрібнесенькі уламки ракушок, а не камінці). І доволі далеко від берегу все ще мілко, мабуть там де глибше 2 метрів ми і не запливали ніколи.
Вода тепла в міру і прозора. На диво не така солона як була на Гаваях та на Канкуні. Навіть не знаю чим це пояснити. Хоча все одно солоніша ніж у Чорному Морі.
Тваринний світ доволі бідний у воді – сіруватого кольору риби, крабики якісь і все.
Одна з прогулянок куди ми поїхали мала снокрлінг (пірнання з маскою в програмі). Там звісно у спеціально підібранних місцях і рослин і риб було побільше, але в порівняння з Гаваями це була просто пустеля.
Отже про подорож. Спочатку нас повезли у містечко в якому ніхто не живе. Його спеціально вибудували як принаду для туристів – ресторани, амфітеатр зі сценою, магазини, стоянка для яхт і вихід у океан на заповідний острів Каталіна.
Насправді “ніхто не живе” означає що там не живуть місцеві. Для туристів є прекрасні дома (замість номерів у готелі) за кілька сотень доларів на ніч, кілька шикарних полів для гольфу, машинки для пересування територією. А деякі міліардери навіть мають там власність.
Усілякі зірки та бізнесмени (називали різних Іглесіасів, Джей Ло та Біла Гейтса в тому числі) бувають тут, але нам жодного з них побачити не вдалося.
Ну от значить погуляли ми недовго по місту, потім пішли на човен який вивіз нас в океан (плавали десь із годину в одну сторону). Човен був катамараном у якого було натягнуто панелі на яких можна було посидіти “назустріч відтру” чи просто позагорати.
Привезли нас до острова, видали маски і почали ми пірнати. Спочатку було доволі цікаво – корали на дні, різнокольорові риби. Але швидко набридло (принаймні мені). Риб не так щоб багато різних, корали – просто покручені палки, що там ще дивитися не ясно.
Ну а після сеансу снорклінгу залізли назад на катамаран (усього нас там було людей з 20) і попливли на острів. А обслуга почала наливати ром і місцеве пиво, з’явилися тарілки з бутербродами. Гучніше заграла музика і почалися танці (офіціантки з гідами танцювали сальсу, а ми дивилися і хлопали).
До речі про місцеву музику. Свого часу у Мексиці ми настраждалися просто жах як від їхньої музики. Це ще гірше ніж шансон у нас. Куди не зайдеш кругом волає якась місцева нудотина з неймовірно противним аранжуванням і набридливим вокалом. А ще гірше було коли ще й на додачу показували це по телевізору (наприклад в автобусах) – вид нескінченних рядів опецькуватих спітнілих і вусатих мужиків надовго відіб’є бажання знайомитися з мексиканською музикою.
Тут теж кругом, тобто абсолютно кругом волає місцева музики. І ми вже приготувалися страждати, але виявилося що вона не така вже й погана. Доволі жвава і запальна, з ритмами сальси, румби і самби. Місцеві завжди непогано підспівують, а то і пританцьовують під неї.
Продовження:
Попередній запис:
Отже продовжимо.
Маю вам, панове, сказати що відпочинок по схемі “все включено” (all inclusive) це абсолютно жалюгідно і безблагодатно. Тирлуєшся як домашня худоба між пляжем, столовкою, баром, басейном, номером, і так далі по кругу. Скоріше за все це був останній раз (і перший до речі) коли ми так відпочивали. Як на мене то набагато краще зняти квартиру з кухнею, або знайти номер в хорошому готелі, іноді готувати самому, іноді ходити в ресторани та кафе, гуляти по місту, шукати розваги… Тут же такі умови що за межі готелю і не хочеться особливо виходити, та і нема для чого.
Стосовно кухні. Готували дуже пристойно. Кілька ресторанів на території (готель Каталонія – до речі порівняйте їхні професійні фото з нашими), більшість звичних страв абсолютно без будь-якого смаку, але риба нормальна, екзотичні фрукти смачні і свіжі. Здається деякі продукти (наприклад молоко, яблука) місцевим не знайомі взагалі.
Кілька ресторанів не безкоштовні, але видають на одне відвідування купон і можна вирішити чи хочеш ти тратити $35 за вечерю у ньому колись згодом.
У барі робили кілька коктейлів в стилі “так-собі”, місцеве вино (чорті шо) та пиво (слабенька кислятина) з краників у стінах у кожному кафе та ресторані. Виявляється в Домінікані роблять якийсь відомий на весь світ ром, а ми не спеціалісти у цьому і навіть не знали.
Ми як правило залишали 1-2 долари чайових і офіціанткам і в столовці. Це не обов’язково, але з іншого боку ми тут в ресторані за пару відвідиндаємо стільки чайових скільки за тиждень роздали там. Ну і до того ж це доволі хороші чаєві для тих країв, а для нас така сума взагалі непомітна.
Не дивлячись на наявність бару (відкритий цілодобово) з безкоштовним алкоголем, дискотеки та театру (не ходили ні разу), уроків танців (лише дивилися зі сторони) та іншого ми все ж таки купили пару розважальних турів.
Перший – zip-lining. Не знаю як воно українською буде. Суть розваги в тому що ти летиш на натягнутому тросі між двома вишками. Потім між наступними двома і так далі.
З моїм страхом висоти було важко почати, але вже десь на третьому польоті (усього їх було 12) стало все рівно. Найдовша мотузка у них була 1100 метрів, це десь секунд 30-40 летіти.
Везли нас туди у відкритому (читай без стін) автобусі. Спочатку швидкісною трасою, потім містом, а далі пішли дикі краї з хібарами, глиняними дорогами та горами сміття на узбіччі. Але люди все такі ж привітні, особливо діти, всі посміхаються, махають рукою і кричать “Ола!”
Інструктор розказав-показав як що робити, натягнули на нас збрую і каски і пішли “кататися”. Деякі вишки мають по два троси, в інших випадках доводилося йти між вишками кілька метрів.
Під кінець ми всі були вщент мокрі від поту. Вже навіть не знаю чому – спека, хотьба чи переживання коли летиш.
Ну і в цілому доволі прикольна розвага, однозначно варто спробувати. Деякі сноби нам казали що от на Коста-Ріці мотузки довші і види з них красивіші. Але як на мене другий раз кататися на них будь-де вже не варто, одного разу буде досить на все життя. Особисто мені було б нудно. Хоча може пройде час, забудуться враження і можна буде з таким же задоволенням зробити це ще раз, подивимося…
Все це катання зайняло у нас цілу годину. Далі поїли фруктів, попили води і поїхали назад.
Ось що я ще помітив у них тут – погана земля. Там де видно поля, а краще зріз землі (наприклад вздовж дороги) земля абсолютно в усих місцях де ми були однаково погана. Це червона глина щедро перемішана з камінням. Таке враження що засипали щебень для дороги, а потім притрусили глиною. Оце така земля.
На ній росте цукровий тросник, безкраї поля просто, кокосові та банановві пальми, ананаси і здається все. Ще начебто у них на острові цигарки роблять, але ми не бачили полів тютюну.
Місцями зустрічаються стада страшенно худих корів у яких неймовірно великі вуха. Також бували кудлаті лами та кози такого виду що от зараз попадають і повмирають.
А ще в них брудно. Дивно те що чим меньше місто тим більше сміття на в’їзді та виїзді. Просто гори якогось пластикового непотребу (пакети, стакани, пляшки) лежать по сторонах доріг. Це ж ті люди що там живуть самі собі накидують оте усе, незбагненно.
Продовження:
Отже після невеличкого подвигу, а саме зробленого Half Iron Man ми дісталися додому, дозбиралися швиденько і вже недовго після того нас підібрав шатл в аеропорт. Забігаючи вперед скажу що переліт з American Airlines був не найкращим вибором і ми наїлися усілякіх негараздів з ними коли летіли назад. Тут же наш літак (Сіетл-Майамі) затримали на годину, але у нас було 3 години в Майамі до наступного літака отже ми встигали. В результаті прилетіли якраз впритик до відправлення і просто пересіли з літака на літак.
Усі ці карибські острови та мікроскопічні держави виглядають з літака як розсипи гірок піску у блакитній воді. Дивно що хмари часто кучкуються над островами і повторюють їх контури. Красиве, але дещо одноманітне видовище. Добре хоч летіти усього 2 години.
Летіли ми у аеропорт Санто Домінго. Це одне з найбільших місць Домініканської Республіки. Якщо ви раптом не знали (я, наприклад, не знав) Домінікана займає половину острова Гаіті і розташована між островами Куба та Ямайка на заході та Пуерто Ріко на сході.
Довго чи коротко, але ось вже нашу подорож на острів завершено і ми в аеропорту.
Ще у Майамі почалося засилля іспанської з якої я спромігся засвоїти лише “Ола” (це привітання). А у Домінікані вже було проблемою знайти людей які б розуміли англійську хоч скількись. Звісно більшість обслуговуючого персоналу володіє англійською (а часто ще і французькою та німецькою), але “прості люди” на всі звертання відповідають “нон компренде” (не розумію).
Я говорив з парою місцевих і з’ясував що обслуговуючий персонал готелів отримує дуже хорошу по міркам країни зарплатню у $400 на місяць. Наступна за цією козирна робота на фабриці де шиють джинси і одяг. Там люди заробляють $75 на тиждень.
В цілому знання іноземних мов є одним з найкращих способів збільшити прибутки. Другим способом є бейсбол – країна експортує в США висококласних гравців і з повітря видно велику кількість бейсбольних полів забитих дітлахами.
Туземці виглядають доволі приємно. Невисоко зросту (мені по плечі), худі, але не виснажені, з темно коричньовою шкірою і тонкими рисами обличчя. Дівчата практично усі доволі симпатичні. Але що особливо їх, місцевих дівчат, відрізняє так це неймовірна круглість попок. Не те що вони широкожопі, а таке враження що у них в штанях два м’ячі запхано – круглі і ззаду і так само з боків 
Звісно крім аборигенів є багато і білих (в основному латинос), і чорних з інших регіонів.
Місцеві приємно вразили тим що не п’ють, принаймні прилюдно. За весь час не бачили щодного п’яного чи щоб просто хтось пив спиртне. Також ніхто з місцевих не смокче цигарок.
А от туристи (переважно латиноамериканці та європейці) смалять цигарки абсолютно усі. Ми вже так відвикли в штатах від цьєї воні що перші дні аж мутило як поруч починали смердіти. І взагалі якось європейці залишили не надто приємне враження – погано говорять англійською, смердять, жлобляться давати чайові
З аеропотру до готелю ми їхали майже дві години. Треба сказати що дороги у них є далеко не завжди, переважно це розкатана глина. Але там де дороги є вони дуже хороші, кращі ніж в Україні. Ще одна приємна річ це відсутність трафіку. На швидкісній трасі в 3-4 смуги відстань від машинами складає кілька сот метрів. Дивно лише що всі асфальтові дороги не мають абсолютно узбічь, тобто взагалі ні зайвого сантиметру. Мене кожного разу лякало як дві машини зустрічалися назустріч у місті і ледь-ледь не обдирали одне одній боки. Проте на швидкісних трасах є широкі узбіччя по яким їздять на мопедах та моторолерах.
І взагалі водять тут уважно і безпечно. Багато людей їздить на скутерах, мопедах та мотоциклах. При цьому, наприклад, машина чи автобус не буде обганяти повільний транспорт на повороті чи вгору. Так і буде повільно їхати за ним доки не виїде на пряму ділянку де видно чи є зустрічний трафік.
Машин як я вже сказав небагато, але дивно що це переважно нові машини – Шевролє, Форди, Хонди, Хюндаї, Субару, Тойоти. Дуже багато місць де продають машини та моторолери.
Місцеві одегнені дуже просто, ніяких понтів, ніякого золота в роті та на шиї. Прості футболки та штани.
Люди в цілому дуже привітні, усі вітються та посміхаються. “Ола” можна за день почути кілька сот разів за день.
Дуже звивувало і навіть злякало те з якими гарматами (гвинтівкою назвати це не можна) ходить місцева поліція – диаметр приблизно як у наших водопровідних труб. Бачив кілька разів як поліція зупиняла і обшукувала машини, а раз навіть бачив як у порушника забрали мотороллер. Мабуть через це ніхто не порушує правила руху навіть коли поліції навколо не видно.
Продовження:
Я це зробив! Мій перший Half Iron Man! Тепер я офіційно напівзалізна людина, а на другу половину все ще дерев’яний 
Офіційна назва змагань не має в собі словосполучення Iron Man через те що IM є зареєстрованим товарним знаком і ця конкретно подія не проводиться організацією що має права на бренд Iron Man.
Тим не менш проводити змагання на такі ж точно дистанції ніхто не заважає. А офіційно дистанція яку я робив має назву Long Course Tri – http://racecenter.com/blackdiamond/. Подія ця триває два дні і включає в себе довгий дуатлон, олімпійський та спрінт триатлони та пів-марафон.
Місце проведення не так щоб далеко від нас, трошки більше ніж одну годину машиною. Але щоб не ризикувати і зайвий раз не турбуватися вирішили переночувати поблизу старту.
Приїхали у парк, забрав стартовий пакет, дістав з багажника і зібрав велосипед, залишив його на ніч у транзитній зоні (вона охоронялася).
Місцина така собі. Навколо ферми, якісь доволі великі будинки посеред нічого, дорога наче увесь час у лісі – обабіч високі дерева всю дорогу. Десь зненацька виринають подвір’я в яких риються кури… Коротше дивитися практично нема на що, лише весь горизонт перекриває висока стіна гір.
Озеро в якому ми пливли з берегу виглядає доволі живописно – спокійна поверхня води в оточені високих дерев. Але у самій воді не все так приємно – вода темна, майже чорна, навіть свої руки погано видно. Хоча і чиста вода. Просто якась дуже темна вода. І холодна. Організатори сказали що гідрокостюми не обов’язкові, але ніхто так і не ризикнув пливсти без нього.
Плив наче нормально, навіть примудрився уникнути штурхання на старті. Трошки протікало одне око в окулярах (і пару днів було потім червоне, мабуть якусь інфекцію заніс). Частину дистанції проплив за кимось хто добре мене провіз за собою.
Два кола, вірніше трикутника. Недовго після старту був здивований як багато людей переді мною, не менше 50 мабуть, але на другому колі багато хто сповільнився і в результаті я був 29-м у загальному заліку на плаванні – 31:44 (2 км). На пару хвилин довше ніж розраховував, але непогано.
У транзитці не поспішав – не став ризикувати, одягнув шкарпетки, велотуфлі, ковтнув таблетку солі і побіг у копитах на велоетап. Собі на майбутнє – купити нормальні шосейні велотуфлі для подібної і довших дистанцій. У моїх трі-туфлях не вистачає жорсткості підошви і “структури” самої туфлі.
Обидва мої комп’ютери – вело і біговий підвели мене на цих змаганнях. Велокомп’ютер постійно губив супутники і на фініші показав 63 км замість 90. Також він якось примудрився загубити мій датчик каденсу і міряв швидкість за GPS, а значить та стрибала постійно якось так: 7, 29, 36, 51, 60, 15, 33, … 
Коротше користі з нього було нуль. Головне для чого я використовую велокомп’ютер це щоб дивитися за своїм каденсом, ну і потім на профіль (гірки) траси глянути. Тут вийшло щось незрозуміле – http://connect.garmin.com/activity/223094434
Почав велоетап мабуть зашвидко, але відчував себе повним сил і усі гірки долав просто таки реактивно. Доволі багато народу обійшов у першій половині дистанції (на дистанції додалися учасники дуатлону).
Перше 40-кілометрове коло мало пару затяжних гірок, пару хороших довгих спусків, зигзаги по відносно неширокій дорозі. Одна точка (десь на 20-му і відповідно 70-му кілометрі) де можна було викинути свою пляшку і взяти нову (з водою). У мене козирна пляшка Speedfil, тому усю свою рідину я віз всю дистанцію з собою і в результаті на фініші ще було пів-пляшки. Друга нотатка на пам’ять собі – зняти нафіг той спідфіл і поставити пляшку на аеробари.
Після першого кола ми повернулися до місця старту і поїхали на 10-кілометрове коло. Ця ділянка практично прямої і пласкої дороги. Отут мало б сенс попрацюівати на швидкосі і саме тут почала відвуватися втома.
Отже назад на 40-кілометрове коло. Вже гірки так бадьоро не долаю, наздоганяю все менше людей, хоча і продовжую деяких обходити. Кілька очевидно більш досвідчених учасників обходить мене. В гірки вже стаю на ноги, на спусках відпочиваю замість крутити як шалений…
В якийсь момент стало так важко їхати що я навіть зупинився глянути чи не пробите в мене заднє колесо.
Ось вже 15, а потім і 10 кілометрів до кінця етапу (приблизно, бо клятий комп’ютер вперто не бачить супутники). Жопа вже болить так що хочеться їхати виключно стоячи, а ноги кажуть “всьо, приїхали”. І ось нарешті містечко де ми паркувалися, всі 50 жителів сидять вздовж дороги біля пожежної станції (найбільша будівля у місті) і вітають нас, отже через 2 км парк (туди і назад спортсменів від пожежної станції возив автобув). Все, парк. Завертаю, якось злазю з вела, як на ходулях намагаюся бігти у транзитку.
Велоетап – 2:36:06 (90 км), 28-й у загальному заліку. Третя пам’ятка – не пожлобитися і купити собі Garmin 910XT в якому можна і плавати, і кататися і бігати і транзитні зони міряти.
Доки я катався (вже не знаю довго це чи ні, планував не сильно довше за 2:30 проїхати) Олена встигла поспати, погратися з собаками якиї попривозили у парк і пофоткати дерева і квіточки (все це я повитирав).
Отже друга транзитка. Подивився на енергетичні батончики, гелі і вирішив що обійдуся без них. Навіть ті гелі що брав на велосипед по дорозі не їв.
Натягнув компресійні гетри щоб судороги не хватали, одну одів задом наперед, переодлягнув. Ноги у кросівки; довго думав у яких бігти і вирішив не робити це у полегшених, здається правильно – ногами ляпав аби як, у гоночних кросах повідбивав би ступні. В руки візор, пояс з номером, біговий годинник і вперед.
Біговий годинник теж підвів – хоча і був увімкнений зарані одразу загубив супутники і цілу 1.8 милі їх заново ловив. Біговий етап – http://connect.garmin.com/activity/223093423
На диво першу милю подолав непогано. Важко, але терпіти можна, за часом десь на 1:35 виходило. Вже на другій милі стало важче, а коли подолав четверту то стало ясно що це буде не біг, а “терплячка”. На 5-й милі від бігу нічого не залишилося, почав просто ноги переставляти.
В цілому вся бігова дистанція була з розряду “просто терпіти” мова вже не йшла про те щоб тримати темп – просто не зупинятися, хоча б йти. Три рази переходив на шаг, ставало полегше, але не набагато, вже просто рухатися важко. Пару разів зупинявся попити електроліти (засвоюються краще за воду), водою обливався.
Коли залишилося 3 милі вже почав серйозно думати чи фінішую взагалі. Єдине непереборне бажання – сісти або лягти. Не зробив цього бо все одно треба було б добиратися до фінішу.
Нарешті забіг у парк. Ні попереду ні позаду жодного з бігунів не видно. Табличка 12 миль… Ось вже фініш, бачу його, але доріжка йде мимо, навколо озера. Невеличкий, метрів 5-7 некрутий спуск на якому трошки частіше переступав ногами. Але цього досить щоб почало паморочитися і зовсім збитися з дихання. Зупиняюся, йду, намагаюся вдихнути. Ось залишилося пів-кілометра, попереду хтось біжить. Значить за остання 1.5 кілометри я скоротив між нами відстань метрів на 700-800. Розумію що йому ще важче. На нозі вік – 48 років. Стає трошки соромно, біжу, наздоганяю, обганяю. Ось вже 200 метрів до фінішу, готовий зійти з дистанції… Все, фініш. Лягаю, лежу, легше не стає. Олена приносить брилу криги, обтираю плечі, шию, ноги. Судорога хапає стегна і під колінами.
В результаті біг зроблено за 1:41:04 (21 км), 27-й результат.
П’ю, п’ю, п’ю, протеіновий коктель, воду, електроліти, коктель, … Їм рис, м’ясо, банани, апельсини, печиво. П’ю. Легше не стає.
Проходить година, стає трошки легше. Починають боліти практично усі м’язи – плечі і шия (бо я їздю на велосипеді як на козлі верхи), ноги, спина. Все одно погано. Хочеться пити. Молоко, пиво, вода, електроліти, молоко, …
Нарешті зібралися і поїхали додому. По дорозі ще й застали аварію зі смертю, але я був вже настільки виснажений що ледь-ледь реагував
А дома зібрані торби у відпустку. Пити, їсти, пити, душ, пити. Через пару годин приїде таксі і забере на літак. Тому можна ще встигнути попити, поїсти і попити.
А далі ніч у літаку в Домініканську Республіку, але про це згодом.
У загальному заліку я 23-й з часом 4:53:56 – http://www.racecenter.com/results/2012/res_di12.htm#5.
Усі світлини – https://skydrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%214244#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214244, з часом може ще кілька додам як інші люди свої опублікують.
Не знаю як довго, але ветерани кажуть що ледь не з заснування компанії МС проводив раз на рік пікнік на природі для працівників і членів їх сімей.
Це була доволі масова подія – десятки автобусів забирали людей від офісів і везли на ферму (на якій до речі знімали Твін Пікс). Кожен з працівників міг поїхати один раз (усього таких днів було 3) і взяти з собою одного дорослого і одну дитину.
А там, як приїздиш стоять цілі потяги з їжею – готують м’ясо, салати, роздають соки, напої і морозиво. Усе безкоштовно звісно. Також стоять огорожені тенти де можна взяти пива (виносити за забор не можна).
Смажені тут же реберця, лосось, кукуруза (місцеві дикуни смажать цілі качани і виходить на диво не погано).
Тут же різноманітні атракціони як для дорослих так і для дітей – скелі, гірки надувні, музики на сценах, просто місця щоб посидіти поїсти чи позагорати і понасолоджуватися видами. Якісь активні ігри було організовано, десь велосипеди видавали покататися, люди бігали якісь квести розв’язували. Ферма велетенська, міста для всього вистачало, навіть щоб усамітнитися.
А, ну і звісно ж машини на попробувати від місцевих автодилерів. Було родео на механичному бичку (прекрасна розвага спробувати втриматися на ньому після пива), але черга там така була велика що ми не дочекалися.
А потім настала криза і наступний пікнік (у 2009-му) відмінили з листом-вибаченням. Ну та воно і ясно – такі заходи обходилися у десятки мільйонів і коли скрутно не до розкошів. А коли криза минула ніхто і не згадав щоб відновити 
Як на мене то і краще, хай гроші йдуть на щось доцільніше, а з іншого боку хочеться безкоштовних свят з розмахом.
Ну а ті хто пропустили той останній раз (а для нас він був і першим) напевно пошкодували і продовжують шкодувати щороку. Але хто ж знав.
Трохи фотографій які було зроблено влітку 2008, але з того часу суттєво там мало що помінялося.
Сіетл мені дуже подобається – місто не надто велике, набагато менше за той же Дніпропетровськ. Центр можна пішки обійти вздовж і поперек за пару годин.
В той же час центр дуже насичений усілякими музеями, ринками, кафешками і парками.
Доволі тісні вулички які постійно стрибають то круто вгору, то вниз. Паркуватися тут треба вміти – тільки паралельне паркування (паралельно бровці) і рятує. Ми цього робити не вміємо тому або паркуємося на платних стоянках, або шукаємо відносно вільні вулиці на відстані від того що нам треба.
Добре що парковок вистачає. Це і невеличкі на кілька десятків машин приватні площадки, і ті ж місця на вулиці з паркувальними автоматами, і багатоповерхові парковки. У вихідні дні багато з них є безкоштовними. На платних зазвичай година коштує $$5-8, на весь день можна запаркуватися за $$12-15.
Ще Сіетл дуже цікаво спроектовано. За легендою місто утворилося з трьох маленьких мери яких ненавиділи одне одного і будували вулиці так щоб вони були непаралельними уншому місту. Тому в центрі чітко видно три вісі симетрії:
Спальний же район міста неймовірно щільно забудовано невеличкими будиночками з крихітними галявинками перед ними. Вулиці там настільки вузенькі що як іде машина в одну сторону то назустріч вже не проїдеш. Це через те що мало у кого є гараж і машини паркують на вулиці займаючи половину дороги.
Ми там іноді катаємося велосипедами. Треба сказати що трафік у спальних районах практично відсутній, це тільки і рятує.
Від нас (Редмонду, Кіркланду, Белєв’ю) найпростіше проїхати у Сіетл мостом через озеро. Але трафік там постійно високий і у певні години ледь рухається. Тому нарешті вирішили побудувати паралельний міст. А оскільки гроші на будівництво взяти нема де то міст зробили платним – ціна проїзду залежить від часу дня, в середньому десь $2 в одну сторону.
Оплата здійснюється автоматично – в машині є RFID наклейка яка зв’язана з рахунком з якого і беруть гроші. Рахунок теж поповнюється автоматично з банківського рахунку. Тож нічого вручну робити не треба, навіть пригальмовувати на мосту. Для тих у кого нема рахунку працює розпізнавання номерів і рахунок приходить поштою (при цьому ціна майже вдвічі вища).
Цю плату давно вже намагалися ввести, але люди весь голосували проти. І ось нарешті отримали схвалення більшості і почали…
Кілька років тому намагалися проштовхнути проект будівництва метро з Сіетлу десь в наший бік. Але проект не пройшов – довго (щось із 10 років), дорого (кілька сотень мільйонів) і були сумніви що це допоможе розвантажити трафік.
Сіетл доволі відомий у культурному плані – є тут і знаменитий симфонічний оркестр, звідси ж пішов такий стиль музика як гранж (Nirvana, Soundgarden Alice In Chains, Pearl Jam родом саме звідси), звідси ж Queensrÿche, Metal Church, тут знімають деякі відомі фільми і серіали. Зі спорту в Сіетлі в першу чергу є такі команди як Seattle Sounders (футбол), Mariners (бейсбол), Seahawks (американський футбол). Була баскетбольна команда Seattle Supersonics. В місті багато парків, а навколо ліса і озера. Гори і різні маршрути для походів та екстремального спорту.
З великого бізнесу Сіетл є домівкою для таких компаній як Microsoft, Boeing, Amazon, Nordstrom (мережа магазинів одягу), Starbucks, Nintendo of America, T-mobile (один з чотирьох найбільших мобільних операторів США), Seattle’s Best Coffe (мережа кав’ярень), Tully’s (ще одна мережа кав’ярень), Alaska Airlines (один з найбільших аероперевізників США), Providence Healh & Services (найбільша мережа госпіталів і п’ята за кількістю працівників компанія в США).
В цілому це місто в якому 9 місяців на рік майже щоденно йде дощ, тому його друга назва “місто дощів”. За статистикою саме в наших краях найменша кількість сонячних днів на рік, тому письменники і режисери саме в наших краях люблять селити вампірів і ман’яків.
Температура ж тут з точки зору українця практично не міняється – влітку до +25, зимою в районі +10. Раз на кілька зим на день-два випадає сніг, або настає мінусова температура що паралізує весь трафік.
З іншого боку тут постійно щось цвіте і весь рік щось з рослинності та є якраво-зелене.
Ось такий він – Сіетл! Приїздіть в гості – тут є що подивитися, але не так багато усього щоб швидко втомитися від великого міста.
