…так само як усі інші
Усе що не вдалося класифікувати більш детально
… або як за пару хвилин перетворитися з бородатого суворого і серйозного мужика в рожевощокого юнака.
Ну є ось така відома картинка яка мене дуже веселить:
А тут так вийшло що я 4 дні не голився. Не те щоб за 4 дні виростала б якась брутальна борода, але дратувати починає страшенно. Ну і ось я згадав про цю картинку і спробував її відтворити:
Ну як, вийшло?
:)
…або гра в яку мають грати усі. Так, ти, хто читає зараз цей текст – ти маєш грати в пінг-понг якщо ще ні!
Я сам не те що б добре грав, скоріше погано. Ну на такому рівні який трохи краще за середнього випадкового чайника з вулиці. А головна причина чому я вважаю що усім треба грати в пінг-понг (тим хто проводить день за комп’ютером – обов’язково) в тому що кілька хвилин гри дають вашим очам шанс попрацювати у природньому режимі.
Людина еволюціонувала так що для виживання використовувся як “далекий” так і “близький” зір, а за швидку зміну фокусу відповідають спеціальні м’язи. Так от коли ви сидите за комп’ютером ваш фокус постійно знаходиться в одній точці, тобто ті м’язи година за годиною мають тримати фокус в одному положенні. Це для них (м’язів очей) неприродньо і вони перенапружуються і слабшають одночасно через те що нема зміни фокусу. Взагалі є така думка що за кілька сот років люди взагалі можуть втратити здібність бачити більше ніж на сотню метрів: для виживання хороший зір сьогодні не потрібен і люди зі слабким зором від народження не лише не помирають від голоду в ранньому віці, але і мають нащадків через яких закріплюють свою ваду.
Так ось пінг-понг хоча і не є повноцінною заміною сильної зміни фокусу проте все ж таки примушує очі працювати і м’язи не так швидко деградують. А якщо грати регулярно на протязі життя то є шанс мати хороший зір (звісно крім вікових проблем) до глибокої старості. Не кажучи вже про те що граючи ви рухаєтеся хоч якось.
Як і більшість людей в дитинстві я грав у настільний теніс у дворі на бетонному “столі” дерев’яною ракеткою. І це звісно була не гра, а “тикання”. Грав у спортивних та піонерських таборах коли була можливість, з часом з’явилася більш-менш нормальна (не совєцька) ракетка якою вже можна було “крутити” та більш точно відбивати кульку. Потім багато-багато років не грав взагалі чи грав дуже випадково.
А коли потрапив у Microsoft побачив в будівлях столи і людей що навіть зробили свій внутрішній чемпіонат і грали доволі серйозно. Почав грати зі співробітниками і швидко з’ясував що майже усі індуси та китайці грають дуже добре (тобто краще за мене). Мені кожне з них відповідали що під час навчання в університеті у них було багато вільного часу і вони його переважно і витрачали граючи у пінг-понг.
Я ніколи не займався з тренером і звісно моя техніка та рухи зовсім колгоспні, навіть не сумніваюся. Але граючи кілька років я навчився деяким новим речам і технікам і відкрив для себе що хоча я не можу “тушувати” (це так у нас називали в дитинстві сильний різкий удар) проте часто можу примати такі удари і повертати їх на стіл сильно уповільнюючи.
За рекомендаціями тих же співробітників я купив собі і Олені ракетки Butterfly 401 ($35) та Butterfly 302 ($25). І знову ж таки прекрасно розумію що деякі з вас скажуть що це китайське сміття, а не ракетки, і я навіть погоджуся. Але зауважу що їх невисока ціна дуже виправдовує їх можливо посередню якість. До того ж граючи обома з них я не можу помітити жодної різниці яка б коштувала $10. Тому думаю що і з більш дорогою ракеткою я б різниці не відчув.
Ще я дізнався що виявляється кульки бувають двох розмірів (різниця в 2 мм), а також розрізняються “швидкістю” яка позначається зірочками: кульки з однією зірочкою здаються важчими, повільнішими, а з трьома зірочками дуже швидкі і одночасно наче зависають у повітрі. Мені саме три зірочки найбільше подобається.
Олена як і я почала грати більш-менш регулярно вже тут, коли пішла на роботу. І треба сказати що данні для настільного тенісу в неї від природи краще ніж у мене: вона швидко вибилася на перші місця в турнірах своєї компанії і навіть іноді обігрує мене.
Коли я перейшов в GoDaddy з Microsoft то знову припинив грати бо на роботі не було стола. Але ось у новий офіс поставили таки стіл і я почав грати знову. І дуже цьому радий! А от стіл який поставили мабуть коштує шалені гроші (GoDaddy взагалі не економить на офісах) і зроблений дуже в стилі усього іншого щоб гармонійно поєднуватися з інтер’єром проте має одну ваду: на ньому не промальовано білим контури і край столу дещо зливається з сірим килимом підлоги. Не те що б це була велика проблема, але я б надав перевагу зеленому столу з нормальною розміткою. Також в офіс купили ракетки та кульки Adidas (на фото). Ракетки наче непогані, але як на мене занадто легкі. Тому я приніс свою і граю виключно нею.
Та і місця би побільше по боках не завадило. Хоча народ більше радий фусболу і грають переважно саме у нього.
Ще хочу сказати що цікавіше і захопливіше за звичайну гру в пінг-понг є парна гра. І в ній важливі не скільки індивідуальні уміння скільки координованість членів команди. Вкрай рекомендую!
А ви граєте в пінг-понг в офісі? А поза офісом? І взагалі чи маєте що сказати з приводу вище написаного?
Короткий і малозмістовиний, але можливо комусь цікавий допис… :)
Отже, якось я писав про кава-машинку і капсули що ми для неї використовуємо – Кава з молочною пінкою в домашніх умовах. А саме машинка Nespresso Pixie та капсули OriginalLine.
Враховуючи те що капсули містять якусь невеличку кількість алюмінію було б дивно якби в розвинених країнах компанія не потурбувалася про переробку їх. Проте через те що у використаних капсулах знаходиться кава викидати їх у контейнери для переробки разом зі склом, картоном та пластиком було б неправильно – хтось же має їх розпечатати та відділити каву від алюмінію.
Для тих хто не хоче просто викидати капсули у сміття і хоче вірити що турбується про довкілля в точках продажу капсул можна взяти спеціальний пакет як на фото вище і висипати капсули туди. Пакет дуже щільний і запечатується так щоб не було ніяких запахів (хоча їх від використаних капсул і так нема). Розмірами пакет такий що туди має вміститися капсул 300, а то і всі 500. Хоча звісно ніяких обмежень ні зверху ні знизу нема.
Потім пакет можна відвезти і здати у точку продажу капсул і компанія вже сама розділить використану каву і алюміній. От такоє от.
У мене на цьому все.
Хайкінг (від англійського hiking) це така діяльність коли хтось сам чи групою проходить певну дистанцію. У нас це називається походами чи тур-походами.
В США хайкінги дуже популярні і різноманітні. Люди ходять невеличкими групами чи самі по собі на різні дистанції (від кількох до кількох сотень миль) по різним місцинам (ліс, гори, пустеля, сніг та навіть міста) і з різною інтенсивністю. Зазвичай навіть неспортивні родини пару раз на місяць їздять з дітьми пройтись 2-3 години десь по лісу чи парку.
Хайкінг дуже цікава форма фізичної активності яка не вимагає якоїсь особливої підготовки як біг чи велосипед, але в той же час дозволяє при бажанні навантажити себе дуже добре. А з іншого боку хороша фізична форма дозволять вам не лише відносно швидко долати навіть складні маршрути, але і насолоджуватися видами.
Нам з Оленою подобаються хайки які все ж таки вимагають зусиль: час проходження у 6-8 годин хоча б, якась помітна дистанція та/або складний рельєф і доріжка (коріння, каміння, пісок, тощо).
Одна з причин чому мені особисто подобаються такі серйозніші версії хайкінга в тому що взявши собі в рюкзак більше навантаження (теплий та дощовий одяг, їжу, воду) я можу йти з Оленою на рівні не сильно випереджаючи її і вона також не має бігти за мною.
Декілька речей які варто знати якщо ви теж хочете спробувати серйозні переходи:
Ось… якось хотів більше написати, але під кінець дня щось макітра не варить тому обмежимося тим що вже є. І взагалі: зібралися і пішли у похід негайно!
Пишу цей пост щоб відповіти на питання яке мені часто задають: а як там у вас в Америці збирають і вивозять сміття та скільки це коштує?
Одразу зауважу що способи можуть суттєво різнитися навіть у сусідніх містах, а ціни тим більше.
Отже як воно у нас. Як у власників будинку у нас є три контейнери видані містом (вірніше службою що відповідає за вивезення сміття):
Наглядний список з картинками тут – http://www.wmnorthwest.com/kirkland/guidelines/gif/guidelines.pdf. Гляньте, цікаво.
Причому оплата здійснюється лише за зелений контейнер. Якщо сірий та сині контейнери у всіх однакових розмірів то розмір зеленого можна поміняти подзвонивши або через веб-сторінку. У нас другий після найменшого розмір контейнеру і ми платимо $35 за два місяці. Ще раз нагадаю що для жителів іншого міста за ті самі послуги це може бути як “ого як багато”, так і “капець як дешево”. Табличка з цінами ось тут – http://www.kirklandwa.gov/depart/Finance_and_Administration/communityservices/Utility_Billing/Single_Family_Residential_Accounts/Garbage.htm.
Розклад вивезення сміття: ранок (близько 8 ранку) кожного понеділка. На кожен тип контейнеру приїздить своя машина, хапає контейнер (які як правило виставлені на пішохідній доріжці), перевертає його собі у нутрощі та їде далі.
У випадку коли треба додаткове вивезення сміття можна замовити додатковий зелений контейнер (від $6 доларів за раз), сміття з саду виставити у спеціальних паперових мішках (продаються в господарчих магазинах, та самі ціна), а для синього контейнеру просто поставити поруч картонну коробку (безкоштовно).
Для більш складних випадків існують різні способи:
У випадку коли ви живете в квартирі ви просто сплачуєте фіксовану суму “на сміття” щомісяця і замість власних контейнерів у вас в будинку (частіше за все на вулиці десь) є велетенські синій і зелений контейнери куди ви відповідно викидаєте звичайне сміття та на переробку. Ніяких обмежень і ніякого розкладу в цьому випадку у вас нема, але платити будете скоріше за все не менше ніж у власному будинку.
Ну ось в принципі і все, більше не можу придумати що розказувати. Задавайте питання якщо щось цікавить
Приємним відкриттям для мене стали свого часу ці сайдвок-сьорфери. Якщо ви не знаєте що це таке то зараз я вам розкажу :)
Це такі з виду туфлі як правило пошити з м’якого матеріалу і м’якою, надзвичайно м’якою прорезиненою підошвою. Пошив настільки вільний що на нозі вони відчуваються як домашні тапочки, єдине що не спадають. А виглядають як туфлі, майже як туфлі, скажімо як розношені туфлі за якими добре дивляться.
І що ми маємо в результаті? Наскільки вільне і комфортне взуття наскільки це собі можна уявити: м’якеньке, ніче нічого не тисне і не тре (бо це просто безфомена тряпочка), усі шви назовні, товста резова стелька (так, потрібні шкарпетки щоб не завоняти, ну або можа в стірку іноді кидати). Ніякого каблука, нічого не треба розношувати.
Зараз у мене крім бігових кросівок та однієї пари ботинок для походів є лише ось ці сьорфери (і дома дві пари, і на роботі запасні). Ніяких туфлів, ніяких страждань :)
Звісно існує безліч виробників такого взуття так само як і різні моделі: і растаманські візерунку, і повороски, і повна імітація туфель і все що завгодно. Навіть можна знайти моделі з підсиленою, а то і справжньою підошвою.
Мабуть найбільш відомим виробником такого взуття є Sanuk – http://www.sanuk.com/mens-sidewalk-surfers, але і ціни в них капєц які. Ну та у них там все органічне та вегетаріанське, зроблене з коноплі, думаю знаєте про цю маркетингову ботву. Навіть саму назву Sidewalk Surfers придумали в Sanuk. В принципі хорошу, якісну пару подібного взуття (але називтися воно буде по іншому, наприклад Slip-ons) можна купити за $$15-20, наприклад – http://cruzerz.net/prod-1.html. Я власне бренд Cruzerz вам і рекомендую: у самого такі і порівнюючи їх з Sanuk я можу сказати що різниця в ціні абсолютно не відображує різницю у якості, цей дешевший бренд нічим не гірше за розкручений “екологічний”.
Ось я на роботі в точно таких пересуваюся:
А тепер про те для чого таке взуття не підійде. Просто ходити по місту у вас не вийде: м’яка прорезинена підошва на асфальті стирається дуже сильно. Це взуття призначене для килимів, ковроліну, паркету, плитки в найгіршому випадку. Тобто це те що і називається “переобувка” – тапочки в які можна заскочити щоб не мучати ноги і які не виглядають як тапочки.
Я в таких як вже сказав сидю на роботі (ковролін і плитка), водю машину і іноді виходю на вулицю пройтися купити кави чи сендвіч. І за півтора роки підошва стерлася доволі суттєво, хоча і не наскрізь. Але в українських реаліях (враховую не лише не ідеально рівний асфальт чи доріжки для пішоходів, але і суцільну грязюку) боюся таке взуття може перетворитися на брудиний клубок протерторї резини дуже швидко.
Ну ось на цьому і все, буду сподіватися що хоч чимось корисним вам це пост буде :)
Можливо ви вже помітили, а якщо не помітили то кажу вам про це зараз що мій блоґ перебрався на нову адресу – https://blog.golovatyi.info. Проте стара адреса і старі посилання якщо ви десь їх зберігали у вигляді закладок також будут працювати і переспрямовувати усе на нову адресу, тож з читанням ніяких проблем не має бути.
Так само на нову адресу переїхав мій блоґ з оглядами і рецензіями – http://review.golovatyi.info/. Також я переніс усі пости з усими картинками в них і усі коментарі також збережено.
Переїзд пов’язаний з тим що… а з тим що а чому б і ні?
Тепер коли у мене є свій власний WordPress замість безкоштовного можу налаштовувати блоги більш гнучко і ставити різні плагіни які раніше були недоступні.
Головна незручність для вас, вірніше для тих з вас хто залишав коментарі буде в тому що доведеться заново зареєструватися. Але це має бути просто зробити через соціальну мережу в якій ви зареєстровані.
Вже знаю що деякі відео не відображуються, це буду з часом виправляти. Буду вдячний якщо будете коментувати про інші знайдені проблеми.
Те що стоїть між нами і нашою мрією здається неподоланою перешкодою. Але тільки до того часу як хтось її подолає і ми вже не бачимо цих перешкод.
Лассе Вірен, 4-кратний Олімпійськи Чемпіон
Герой мого дитинства книгу про перемоги якого я неодноразово перечитував і який усе життя слугував мені прикладом того яких неймовірних висот можна досягнути якщо бути зосередженим на своїй меті і не перейматися іншими дрібницями оточуючого світу.
Отже неймовірна історія фінського поліцейського зростом 180 см і вагою 60 кг…
А усім кому нецікаво дивитися на боротьбу що точиться на відео можу порадити звернути увагу на технології того часу: зйомки, форма, спосіб показу результатів. Все це на той час було неймовірним проривом як і зараз на сучасних Іграх – найвражаючі технології що наближають спорт до розваг.
Як це не дивно але доволі тривалий час фінські бігуни (та і інші лекоатлети) були найсильнішими у світі. Це і 9-кратний (!) олімпіський чемпіон Пааво Нурмі, і автор незліченної кількості світових рекордів Ханс Колемайнен і інші. Треба сказати що до 70-х років домінування фінів вже майже скінчилося і на сцені з’явилися новозеландці, іспанці та американці.
Є кілька моментів які роблять Ласе Вірена найпомітнішим і найвидатнішим бігуном на довгі дистанції (хоча деякі можуть не погодитися і згадати Володимира Куца, Абебе Бекілу, Саіда Ауіту чи Хайлє Габреселассє). Перше це те що він практично не “світився” і не показував результатів крім як на Олімпійських Іграх. Сам Вірен з цього приводу казав що вони з тренером склали спеціальний графік тренувань де була лише одна ціль – Олімпіада. Уявіть собі – 4 роки роботи, щоденної багатогодинної роботи заради кількох днів, а потім ще раз, а потім ще…
Друга особливість – серце Вірена. Його серце мало доброякісну патологію. Його розмір був майже вдвічі більшим за серце здорової дорослої людини. У спокійному стані пульс складав 32 удари на хвилину. До речі зараз відомі методики збільшення обсягів серця – короткі інтервали (30-40 секунд) в круту гору з відпочинком по 1 хвилині між ними (щоб не накопичувалася молочна кислота). І так 4-5 годин на протязі пів-року щодня.
Третя особливість – здатність робити довжелезний спрут. Спрут це коли бігун починає прискорюватися на фініші. 100 метрів усі фінішують швидше, ну особливо здорові 150-200 метрів. Але Вірен здатен був робити спрут в 600 метрів, що повністю знесилювало його супротивників. Єдиний метод боротьби проти такого бігуна – мати відрив від нього перед фінішом. Але Вірен нікого не відпускав і дуже розумно вів себе на дистанції.
Ще одна особливість – техніка бігу. У роліках зверніть увагу як усі бігуни “по-кенійські” закидають назад ноги, майже ляскаючи себе по сідницях. Лассе ж біжить дуже економно, викидаючи ноги вперед і майже не піднімаючи їх ззаду. Зараз відомо що Вірен одних з першим почав тренуватися на висоті (у Швейцарії та Кенії), а також багато тренувать робив у снігу бігаючи у високих ботинках. Це і могло спричинити таке аномальне серце та економну техніку бігу.
Ну і ще, на додачу. Деякими вважається що Вірен був першим професійним атлетом хто використовува техніку переливання крові. Суть її в тому що перед тренувальним циклом спортсмен здає кров, а після тренувань вливає назад чисту кров у тренований організм. На той момент процедура не була забороненою, плюс нечасто вдалося її провести без негативних наслідків.
На всіх роліках Вірен у синій майці, білих трусах та з бородою.
1972, Мюнхен, 5 км
Чому ж саме Олімпійські Ігри? Справа в тому що до відносно недавнього часу в легкій атлетиці не існувало Чемпіонатів Світу і можна було або встановити світовий рекорд і чекати поки його поб’ють, або назавжди увійти в історію як переможець Олімпійських Ігор. Вибір очевидний – усі найкращі атлети світу готуються до Ігор як до головних змагань свого життя.
Нікому невідомий Вірен (7 та 17 місце на попередньому чемпіонаті Європи на 5 і 10 км) несподівано виграє 5 км. Зверніть увагу як легко він відірвався на останній стометрівці!
Цікаво також що Гаммуді який прибіг тут другим вже через 4 дні встановив новий світовий рекорд на 5 км – 13:26.4. А це говорить про високу готовність суперників яких Вірен обіграв тактично.
Забіг який увійшов в історію і завдяки якому Вірена досі ставлять іншим спортсменам як приклад що боротися треба до кінця навіть у самій безнадійній ситуації.
Мало хто сподівався що вимотаний спортсмен може перемогти ще у одному виді.
Неймовірність цієї перемоги в тому що Вірен впав на початку дистанції і відстав від групи лідерів на 30 метрів. Тим не менш він був першим на фініші та ще й встановив новий світовий рекорд – 27:38.40, який дуже довго залишався Олімпіським рекордом на цій дистанції. Для порівняння сучасні українці бігуни на цю дистанцію на Олімпійських Іграх показують результат близький до 29 хвилин.
Відео починається майже з моменту падіння. Ось той спрут коли на фініші суперники не мають сил прискоритися через те що Вірен увімкнув неймовірну швидкість за 600 (!) метрів до фінішу:
1976, Монреаль, 5 км
За 4 попередні роки Вірен виступав в основному на другорядних змаганнях і випав із зору спортивної спільноти. На цій Олімпіаді він фінішував на обох дистанціях значно повільніше, але при цьому вигравав тактично, змушуючи свої основних суперників бігти зайві метри по 2й доріжці і таке інше.
Останні 1,5 км Вірен провів у вбивчому темпі – 3:42 (7й результат на тій Олімпіаді на “чисті” 1500 метрів!). Зверніть увагу на новозеландців (чорна форма) – якби вони не були вимушені бігти по 2й доріжці та не були заблоковані іншими бігунами то можливо б і обігнали Лассе. Останні 200 метрів просто якась неймовірна заруба яку Вірен виграв лише завдяки тим додатковим метрам які він примусив новозеландців пробігти на віражах.
Вигравши це золото Вірен став єдиним в історії володарем Золотої Пари Дублів.
Початок був повільним, але другі 5км Вірен пробіг усього на 6 секунд гірше за свій час на чисті 5 км. Видно що на фініші суперники вже “вбиті” остаточно божевіллям що сталося на фініші 5 км кілька днів тому і високим темпом який фін трима усю дистанцію. Останній кілометр – 2:29, останнє коло – 56 секунд! Взагалі на останньому колі втік від єдиного хто мав сили боротися з ним як від стоячого. Зверніть увагу що третій відстав майже на 100 метрів.
А кому не дуже цікаво мотайте зразу на 8-му хвилину.
На додачу він ще й був п’ятим на марафоні з часом 2:13:11 (з таким часом і зараз на Олімпіаді можна за призове місце боротися).
На всяк випадок зауважу що між усіма стартами відпочинок близько 4-5 днів. А на 5 і 10 км треба спочатку пройти в фінал прийнявши участь в кваліфікаційних і пів-фінальних забігах.
Весь час після Олімпіади 1976 року Вірена переслідували травми, і навіть за місяць до старту він ще був у лікарні з травмою ноги і відновлювався після операції.
Крім того його критикували за те що він почав готуватися до марафону замість своїх коронних дистанцій, проте майже ні в кого не було сумнівів що і на цій Олімпіаді Вірен покаже себе.
Проблеми почалися з того що Лассе ледь пройшов у фінал – його добрали за часом, і то лише тому що один із дібраних перед ним не зміг виступити. Система там така що з відбірних стартів у фінал виходять перші кілька місць, а потім ще декілька учасників (тут було 3) добирать за найкращим показаним у пів-фіналах часом. Отже в забігу він був “останнім” з відбору.
Мабуть найдраматичніше легкоатлетичне відео за всі часи. Видно як на фініші Вірену просто не стало сил (все ж таки місяць підготовки це неймовірно мало). Крім того травма ноги очевидно давала про себе знати, варто лише звернути увагу на постійно зціплені зуби (порівняйте зі спокійним обличчям на попередніх олімпіадах).
Дуже нетиповим (і навіть дивним) є цей забіг ще й тому що постійно точиться боротьба за лідерство у групі. Це не тільки не має сенсу, але ще й виматує бігунів. В результаті 2 “найрозумніші” бігуни, ефіоп що постійно тримався другим і фін що тримався останнім і зайняли 2 перші місця. А причина полягала в тому що Вірена боялися відпускати вперед щоб коли він почне спрут не пропустити цей момент (на той час бігуни вже цілеспрямовано готувалися до довгих прискорень на фініші – фінський бігун аж 4 рази продемонстрував їм як це ефекривно). А Вірен зі свого боку намагався очолити і уповільнити забіг бо тільки так мав хоч якісь шанси. От і йшла така безглузда з першого погляду колотнеча.
Переможцем став 37-річний (!) ефіоп Йіфтер що всі попередні Олімпіади безуспішно боровся проти Вірена. Він, до речі, ще й виграв 5 км на тій Олімпіаді.
Відео майже 10 хвилин, але надзвичайно видовищне і драматичне – боротьба двох фінів з трьома ефіопами:
Вірен вирішив не приймати участь щоб зберегти сили для марафону.
До 20 км Вірен був у групі лідерів, але перед 30-м кілометров зійшов з дистанції через проблеми зі шлунком.
Через пару місяців після Московської Олімпіади Лассе Вірен повідомив що йде з великого спорту.
Так закінчилася епоха літаючих фінів і почалося десятиріччя панування ефіопських бігунів. Потім були араби, потім кенійці…
Історії перемог Вірена знає кожен фінський школяр. Лассе є національним героєм, його шиповкі (бігове взуття з шипами в якому бігають по резиновому покриттю стадіону), відлиті із золота, стоять в музеї спорту, в Хельсинкі є його пам’ятник. Також продовж 1999-2007 років він був у складі фінського Парламенту.
Зараз він є власником невеличкого бізнесу з перевезення грузів і живе в маленькому містечку в якому і народився. Коли пару років тому американські журнілісти завітали до нього в гості то лише від них онук Вірена дізнався що статуя в центрі міста і отой Вірен про якого йому розказували у дитсадку то і є його дідусь.
Саме час згадати що первісно блоги були стоврені саме для ведення щоденників, тобто щоденних записів про то що поїв, куди сходив, скільки бабушок через дорогу перевів. Але все це мутувало у те що кожен блогер дуже швидко перетворюється на рецензента, журналіста або критика і починає писати чи звіти про подорожі, чи огляди/рецензії, а то і просто свою цінну думку з приводу якихось подій.
І головне що ніхто не веде блоги для себе, як вели щоденники, а завжди пам’ятає що там, з іншого боку інтернету, є читачі для яких блоген і старається.
А ось в мене склалося так що за останні кілька тижнів сталося кілька дуже важливих подій: зміна роботи, купівля житла, зміна спортклубу. Та до того ж ще і захворів кілька днів тому і весь менулий тиждень проходив з дуже поганим самопочуттям.
А тут ще таке діється в Україні. І як тільки я задумаю щось написати з цього приводу як бац, і вже не актуально, Україна ще вперед стрибонула.
Я вам скажу що реально весь світ охрєнів від такої швидкості і результативності. Навіть в Settle Times вийшла стаття про те що “ми тільки хотіли написати що Україна опинилася без влади і на порозі громадянської війни як вони примусили Раду працювати і продовжили нормальне життя”. Революція в Україні відбувається швидше ніж газетярі встигають писати статті! Ні, серйозно, на якийсь час Україна стала найдинамічнішою, найбільш передовою в соціально-політичному плані країною на планеті. От би скористатися цим шансом!
Далі йдуть сумбурні і не пов’язані одна з одною думки.
Якщо коротко то моя думка – ідуть вони нафіг. Коли народ України благав їх про допомогу через своїх представників, відомих на заході українців, через звернення громад, через листи та петіції США і Європа відморозилися і мямлили про недопустимість насильства.
В цілому зрозуміло чому так. У тих же США в Україні нема ніяких особливих інтересів. Якісь крихти бізнесу, але не достатньо щоб про них переживати, нічого серйозного. В США нема чисельної та впливової спільноти українців. В Україні американці навіть не можуть займатися геополітичними справами – занадто корумповано все і неефективно.
Та і пересічним американцям Україна малоцікава, для них це якась екзотика десь там. Китай, Індія, Азія, Європа, набагато рідше Росія – ось що буває у них в новинах і на що іноді звертають увагу. Не забувайте що американці незрівнянно більше уваги приділяють місцевим новинам ніж новинам з якихось місць не які вони не мають впливу і які не впливають на них безпосередньо (детальніше ось тут).
Тому коли хтось вам тулить про якість безумні гроші які США вливає в революцію в Україні можете розсіятися в лице, або плюнути туди ж – перед вами або не надто розумна, або зомбована якось совкодрочерською сектою людина.
В моїй родині до міліції ставлення було не надто хороше. Ще за совєцьких часів дід та баба казали про міліціонерів “здоровий хлопець, руки ноги є, а сидить у людей на шиї, йди працювати, як не соромно?”.
Моє глибоке переконня в тому що в міліцію йдть ледацюги які бояться стати бандитами та невеличкий відсток цинічних кар’єристів. Ви можете сказати що навіть в міліції бувають нормальні люди. Так, може бувають, але ця отрута та життя трутня неминуче і з таких робить покидьків.
Історії з мого життя. Мені років 14, їду в гості до родичів. Електричка, станція П’ятихатки, заходить пара міліціонерів, роззираються і прямують до мене. Дакумєнтікі, нєту? Прайдьомтє с намі. Ведуть у свою конуру, пару разів кулаком в живіт, на ось швабру мий тут підлогу, тепер до стіни, обшук, забрали всі гроші з кишені (ну та там і небагато було), всьо, пішов звідси.
Крим, пляж, ніч, група хлопців і дівчат по 15-16 років сидять і теревенять. Підходить пара п’яних як чіп мудаків. Шо рассєлісь, в рожу может дать кому-то? Вон, смотрі, вон тот либітся, навєрноє давно нє получал. Дістає корочку – та я тєбя щас прістрелю, а вас всєї на 15 суток к зекам, пошлі отсюда… Що це було, для чого?
Апофеозом цього знахабнілого мудацтва став схоже “Беркут”. Віджерли собі харі, забули про совіть (яку може і не мали) і пішли катувати і вбивати свій народ за гроші якого і живуть. Дивлячись на все що вони чинили я пригадав як нам в школі розповідали про звірства фашистів – один в один.
В цілому міліція має спонсоруватися кожним містом незалежно і місто найматиме зі свого бюджету скільки міліціянтів скільки потреби є. До того ж міліція також може і має приносити гроші в бюжет міста – штрафи за усе що у нас заборонено, та те ж неправильне паркування. А міста і села що не можуть собі дозволити утримувати міліціянта можуть його арендувати на кілька годин на день у сусіднього міста.
Ну якщо для воєнного покоління фізична праця сама по собі була святою річчю і нормальна людина мала важко працювати з точки зору моралі, бо інакше “люди засміють”, то вже для покоління моїх батьків усе змінилося.
З ростом бюрократії стала цінитися робота де добре платили і “щоб не по лікоть у лайні колупатися”. Стала цінитися робота в кабінетах де при совєтах можна було просто перекладати папірці і хоч і платили небагато зате в теплі і чистоті.
У нас в Жовтих Водах були пара великих заводів що працювали на воєнку де були працевлаштовані кілька сот інженерів. І після розвалу совка добре якщо кілька десятків з них змогли продовжити працювати по спеціальності (наприклад: http://tetra.ua/, http://www.positron.dp.ua/). І які історії про щасливе буття в СРСР усих цих спеціалістів ви думаєте я чую найчастіше? Історії про те як хтось примудрявся щодня спати по кілька годин за столом, про те як змагалися у шахи, підіймали гирі та ішні розваги щоб не здуріти з нудьги.
В цілому я кримчан не поважаю. Вірю що там є хороші люди, але в цілому це таке блювотне болото що навіть не знаю з чим його порівняти. Раби і діти рабів, люди без коріння завезені на чужу землю вусатим виродком. Їх діди, пам’яттю яких вони так пишаються не те що не заступилися за виселених татарів, вони за себе заступитися не змогли. Це люди які просрали свою власну країну (СРСР) за якою щоденно плачуть. Люди які не вміють і не хочуть працювати, а лише луплять гроші з туристів які з різних причин не можуть поїхати на нормальні курорти.
Люди які при усих тих грошах що падають на них просто з неба навіть не розуміють нащо будувати інфраструктуру і покращувати сервіс.
Це люди діти яких живуть в Україні і якщо не говорять то прекрасно розуміють мову, подорожують світом і працюють де завгодно. А вони бояться своїх дітей і звинувачують їх у зраді.
Китайці кажете заберуть Крим? Та хай хоч ескімоси – може хоч вони або примусять місцевих працювати, або просто витіснять їх.
Що таке українці? Революційні події показали що українці проявляються і об’єднуються проти чогось. Українці дуже різні: праві, ліві, ультрас, ліберали та лібертраріанці. Але об’єднуюча ідея – відчепіться від нас, інакше будемо битися.
Україна не має у нещодавній історії значних традицій державності, і це не погано, це не образа. На відміну від росіян для яких Держава, Імперія є дуже вагомими поняттями, ціннісю самі по собі українці не розуміють чому мають жертвувати свободою заради інтересів держави. В той час як росіяни згодні поступатися правами і навіть жертвувати життям заради держави українці готові класти життя за свободу. Ось такі два полюси.
Через це залог успішного існування України і самоідентифікації нації здається полягає в тому щоб Майдан був перманентним. В нашій Конституції має бути передбачений механізм Майдану щоб у будь-який момент часу народ мав право зібратися і примусити будь-якого мудака звітувати про свої дії, а потім вирішити що з ним робити. В цьому плані Майдан є навіть важливішим за закон, бо саме він відзначає що таке закон.
Треба змінити своє сприйняття влади. Це ні люди які панують нами, це люди яких ми як народ найняли за свої гроші для виконання певної роботи. Таким чином уся діяльність, включаючи приватне життя і фінансові справи держслужбовців починаючи з певного рівня мають бути публічно доступними з офіційних джерел будь-якому громадянину України.
А демократія сама по собі мені не подобається, я не вірю у рівністю людей і вважаю цю ідею не надто справедливою і надто штучною. Але схоже що саме демократичні механізми у довготерміновому плані діють найефективніше. Тоді, на мою думку, демократія щоб не перетворитися на охлократію, плутократію чи клептократію (що по факту і було в Україні) треба ввести певні обмеження. Право голосу не має бути гарантовано кожному. Наприклад люди що отримують гроші за безробіттям більше 6 місяців на рік не мають право голосувати, так само держслужбовці починаючи з певного рівня, злодії-рецедівісти, люди що проводять за кордоном більше 6 місяців на рік і які не працюють на державу при цьому (так, я поступлюся своїм правом голосу заради такого) та інші. Всі ці люди або є нахлібниками на шиї платників податків, або нічого не дають країні, або вже мають достатньо влади щоб своєю роботою впливати на державні механізми. Так само працівники силових та законотворчих відомств не повинні мати права голосу.
Дуже страшно було б особисто мені вийти на Майдан, не кажучи вже про участь у супротиві беркуторасам. Може просто страшно зробити перший крок, може б і пройшло. Дивує несподіваний героїзм знайомих про яких би ніколи не подумав що вони полізуть у гущу подій, багато людей про яких думав що вони завжди будуть осторонь дійсно проявили себе як хоробрі і не байдужі люди. Кажу ж – українці така нація що здатна на героїзм коли виступає проти чогось.
А зараз в Україні з’явилися люди з унікальним досвідом і світоглядом. Люди які пройшли війну проти виродків. Подумайте лишень: лікари та медсестри що рятували людей у бойових умовах, волонтери що підтримували функціонування усих структур та механізмів Майдану, люди що займалися закупівлею, збиранням коштів, доставкою, інформаційною підтримкою. Про бійців що в прямому сенсі клали своє життя за свободу навіть говорити не варто. Всі ці люди отримали організаційний досвід у стресових умовах і це не має буту забутим. Це ж готові кризис-менеджери та люди які не будуть боятися висловлювати свою думку, не будуть витрачати своє життя на різну єрунду.
Найгіркіше розчарування. Таких злобних масованих нападів, такого оскаженілого потоку дурниць я не пам’ятаю взагалі. Ні сперечатися, ні дискутувати з цим неможлив – такий ідіотизм пре. Просто масштаби та градус дурості вражають так що ні про який діалог і мови бути не може. Тут тобі і чай з наркотиками на майдані, і російську мову заборонили, і Донбас годує всю Україну, і якого тільки ідиотизму не почуєш.
Прекрасно розумію що це не вся країна така, але кількість недоумків в інтернеті просто вражає і не виходить добре думати про всю країну 
А вони ж колись пішли від нас, поламали нашу мову щоб зробити свою, забули історію та коріння… Так, чи що?
—–
Ось так любий щоденнику, до зустрічі.