Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 2

Початок – Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 1.

Пука Пукара

Або вона ж Червона Фортеця” у перекладі з кечуа. Укріплення на верхівці пагорба розташоване недалеко від Куско. Фортецю розміщено так що з неї далеко (за 2-3 кілометри) видно будь-яких мандрівників що рухаються в бік Куско.

Різні фортеці, укріплення та пропускні пункти інка були потрібні щоб контролювати і не давати змогу незадоволеним зненацька напасти на столицю чи храми.

Ця фортеця як і дві далі згадані точки знаходяться недалеко від Куско і до них легко дістатися автобусом. І хоча там ще вище ніж в Куско щоб бути готовим вирушити у похід через пару днів варто побувати там на другий, або навіть перший день. Але голова буде крутитися без сумніву.

Власне дивитися там крім як на види полів далеко внизу і нема на що. Ну хіба що вас цікавить старовинне каміння і те як саме будували житло інка: одна кімната на родину з внутрішнім двором. Каміння тут обреблене набагато грубіше і суттєво відрізняється від якості палаців.

Тамбомачай

Розташовані ці залишки за кілька сот метрів від Пука Пукани. Спочатку вважалося що це була ще інша воєнна будівля в якій прокладено струмочки і душі для умивання (фонтани). Але зараз вважається що це був храм Води (власне так назва і перекладається) і люди приходили туди по очищення: голодання, умивання, розмови з богами.

Оскільки іспанці що вперше прийшли сюди були як один відбірними покидьками і волоцюгами вони навіть не намагалися, та й не змогли б як захотілі зрозуміти тонкощів вірувань інка і тому все незрозуміле знищували. Будівлі підривали, людей вбивали. Особливо додало те що для інка символом земного життя була змія, а іспанці всі ритуали зі зміями сприймали як диявлослужіння і вбивали без розбору.

Саксайваман

Зовсім близько вже до Куско на висоті 3700 метрів розташовано храм Задоволеного Яструба. Яструб для інка символізував духовне життя, те що вище навіть за богів.

Сьогодняшній стан храму це жалюгідні залишки, вважай один фундамент. В кладці зустрічається каміння по 120 тон невідомо як принесене і встановлене сюди за 5 км. І оскільки це храм то кладка там “вищий клас”, тобто без зазорів між камінням.

До 1970-го року коли Юнеско нарешті змусило уряд Перу почати захищати пам’ятки старовини це було місце звідки брали каміння для будівництва міста. Тобто отак приїздили вантажівки, підривали стіну, збирали каміння і везли назад у місто. Уявіть скільки вони встигли наламати.

Вважається що це був найбільший і найбагатший храм інка головним призначенням якого було приголомшити мандрівників розмірами і потужністю технологій. Звісно іспанці перебили усих релігійних служок і зняли все золото та срібло зі стін.

З верхньої точки руїн (залишився сам лише фундамент) відкривається вид на Куско де можна побачити як місто зайняло усю долину и потихеньку підкопує оточуючі гори. За часів інка згідно дослідників Куско мало форму пантери – символу божественого світу.

Урубамба, Пісак,

Вона ж “Священа Долина”, а Урубамба – назва річки що тут протікає. Долина унікальна тим що це дійсно доволі велика ділянка рівної землі високо в горах (4 км) з дуже м’яким, хоча і не жарким кліматом. Це саме тут вирощують 40 видів кукурудзи та 3 тисячі видів картоплі.

Річка Урубамба є одним з притоків амазонки і влітку (це коли у нас зима) має темно-коричньовий колір, а взимку (це коли погода та сама, але весь час йде дощ) стає зеленою.

В долині розташовано старовинне місто Пісак де землеробці цілорічно збирали врожаї картоплі, кукурудзи та кінви щоб прогодувати Куско. У інка був соціалізм при якому кожен виконував виключно свої функції: фермер, жрець, адміністратор, тощо. Їжа і вироби були спільними і розподілялися в разі необхідності зі сховищ поруч з кожним містом. Звісно в Куско яке нічого не виробляло йшов постійно потік їжі та товарів для забезпечення життя адміністраторів-бюрократів.

Тут же відбувалася торгівля з народами що приходили зі сторони Амазонки.

Місто разташовано в долині, від нього на кілька сот метрів вгору піднімаються велетенські тераси, а на верхівці гори стоїть укріплення. Поруч є стіна скелі як сир утикана дірками погребінь. Інка вірили у реінкарнацію і усих померлих муміфікували, загортали у ковдри в позі ембріона і ховали в склелях. Іспанці знищили практично усі мумії що змогли знайти у пошуках скарбів, але мумії ховли лише з інструментами що показували належність до професії – згідно інка коли Мама Земля народить тебе знову ти будеш в тому ж тілі і займатимешся точно тим самим що і до смерті.

Пісак був дуже важливим і зайнятим містом: тут і ферми (тераси) неймовірних розмірів, і торгівля, і військові укріплення (можливо для захисту від племен Амазонки) і поховання. Також тут знайдені фонтани що означає що місто було і релігійним осередком. Але дуже, дуже високо…

Олайтантамбо

Це було останнє місто до якого дійшли іспанці і не знайшовши тут скарбів як і в Пісаку повернули назад. Місто слугувало тимчасовою столицею інка та резиденцією імператора під час супротиву іспанцям.

До того ж це єдине функціонуюче місто інка. Тобто і будівлі і вулиці побудовано в ньому за часів інка і сучасники живуть в тих же будинках з надбудованими стінами та дахами. Як завжди поруч з містом вгору лізуть тераси, вище у горах сховища, а ще вище Храм Сонця. Причому нижню частину храму побудовано явно до інка (це видно по тому як оброблено і вкладено камені), а потім зверху інка додали поверхів. Деякі камені важать по 300 тон (!!!) і знову ж таки не зовсім ясно як вони їх виперли та встановили на гору.

На фото вище і деяких інших фото на каменнях “вищого класу” видно виступи. На них кріпилися оздоблення та прикраси, скоріше за все вишиті ковдри та квіти. До речі камені між собою поєднано таким же чином: в одних зроблено виступи, в інших по їх формі канавки як у лего. А між великим камінням яке просто розвалилося б і не трималося купи інка вставляли пракладки (тонкі довгі каміння) які виконували функції буферів-пружин (фото нижче).

Наступні частини

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 1.

Розкажу про нашу подорож в Перу, а конкрутно до Мачу-Пікчу, але оскільки не знаю скільки буде текста то розіб’ю цю оповідь на кілька частин.

Переліт

Саму подорож ми купили дуже давно, але все зволікали через різні обставини. І однією з тих обставин була вартість і тривалість перельоту. Усе що ми знаходили коштувало під 4 тисячі на людину і тривало 36, або навіть більше годин. Нарешті використавши якусь пошукову магію Олена таки знайшло притямні перельоти: дешевше 2 тис. за людину, 13 годин в один бік, 20 годин назад.

Туди ми летіли спочатку Аляскою (Сіетл – Лос-Анжелес), а вже в ЛА через те що у нас було дуже мало часу на пересадку нам довелося бігти з однієї будівлі в іншу (метрів 300) і потім нескінченними коридорами там до нашого гейта. Інша будівля тому що саме там розташовані термінали компаній що не літають в США. Саме смішне що через нас затримали літак (бо знали що ми летемо з Сіетла), посадили на автобус і повезли назад у той термінал звідки ми прилетіли! Просто тому що літаки літають лише звідти.

З ЛА ми летіли компаніюєю LAN яка схоже є найбільшим авіа-перевезником у Південій Америці, і компанія ця нас приємно здивувала особливо їжою: ніяка KLM навіть близько не стоїть до свіжої куриці з рисом у підливці яку подавали в літаках (і на зворотньому шляху теж). Смішно що ні в авіакомпанії ні в Перу схоже ніхто не чув про таку річ як томатний сок: або здивовано перепитували про сок з помідорів, ви серйозно? Або навіть іноді сміялися думаючи що ми жартуємо. Навіть у піцерії в якій ми їли не чули про такий сік.

Коротше з ЛА ми прилетіли в Ліму (столиця Перу), там забрали і знову здали свої валізи і швиденько полетіли в Куско. В аеропорту Ліми не відчувається що ти поза США: всі ті ж фастфуди, магазини продають схожі товари, лише ціни в соле замість доларів (приблизний курс 2.9 соле за 1 долар).

А от на зворотньому шляху у нас було набагато більше часу і пригод. По-перше, треба бути готовим що у вас знову і знову будуть перевіряти паспорт і квитки просто через те що перуанці дуже неорганізовані. А по-друге, ваші валізи будуть обшукувати поліція і можливо кілька разів службовці аеропорту щоб ви не вивезли якусь цінну старовину, але в основному через те щоб ви не везли листя коки яка продається на кожному кроці в Перу, але заборонена в США.

Так само назад ми летіли літаками LAN: Куско-Ліма, 2 години в аеропорту і далі Ліма-Маймі. Вже в Майямі у нас було 5 годин очикування і потім неймовірно нудний і довгий переліт Майамі-Сіетл.

І ще треба сказати що в Перу часова зона –5 годин, тобто різниця з Сіетлом складає +3 години, а з Україною –7 годин.

Висота

Хорошою ідеєю буде прилетіти у Куско хоча б за пару днів до того як ви запланували вийти у подорож. У нас був варіант чотириденного походу дорогою Інка (Інка Трейл), але навіть якщо ви поїдете у Мачу-Пікчу потягом/автобусом то все одно потрібна адаптація.

Слабкість пов’язана з висотою виникає через те що повітря трошки бідніше киснем і з незвички дихалка “пробуксовує” не постачаючи необхідну кількість в організм. Проявляється це в тому що пройшовши усього 50-100 метрів починаєш захекуватися і відчуваєш легке головокружіння. Постійно можна побачити на вулиці новоприбулих: спираються руками на коліна і відхекуються. В перший день навіть просто лежати важко: відчуваєш як часто і важко хекаєш.

Проте з кожним днем стає помітно легше. І хоча до того щоб бігати ще далеко вже на 4-й день можна проходити доволі значні відстані у спокійному темпі. А от на самому трейлі хвороба висоти може проявити себе ще пару разів коли добираєшся до чотирьох кілометрів (у Куско висота 3 км).

Ще обов’язково мати при собі і постійно користуватися сонцезахисним кремомо та темні окуляри: ближче до Сонця, менше захисту від повітря, обпіки гарантовані.

Куско

За часів Інка (до речі “Інка” це не народ, а королівське звання імператора та його родини) Куско було адміністративним центром з населенням в 5 тисяч людей 100% з яких складала знать. Єдиною їхньою функцією було управління імперією, тобто по суті вони були бюрократами.

Куско містив безліч храмів та обсерваторій. Усі будівлі “вищого класу” (храми) як на фото вище складені зі старанно обробленого каменю підігнаного одне до одного так щільно що не лише лезо ножа, але навіть лезно бритви не просунеш між ними.

Стіни храмів побудовано під невеликим кутом всередину на випадок землетрусів які були частим явищем за правління інків, усі вікна та двері мають трапецієвидну форму.

Що стосується “середнього класу” то різниця у якості дуже помітна: слабооблене каміння покладене у неідеально рівну стіну із заповненням перестінків землею та дрібним камінням (так будували житло та сховища).

Що стосується релігії то інка мали якийсь сімбіоз шаманізму з паганством: кілька великих богів серед який найпомітніша Пачамама (Мати-Земля) та втілення духів предків (слабіших богів) у найрізноманітніших речах та явищах найпомітнішим з яких було Сонце яке одночасно було батьком Імператора. Крім того вони вірили в реінкарнацію та ділили світ на три шари: земне, божественне та духовне.

Про жертвоприношення невідомо, натомість люди приносили дарунки у храми, у деяких випадках просто невеликі камінці. Проте у Мачу-Пікчу яке було центром підготовки жерців-жінок (і як думають майбутніх жертв ритуалів) знайдено одну мумію з диркою в черепі яку вважають доказом людських жертвоприношень. Але інка точно не були такими кровожерливими як майя (2011-09-21-Чічен-Іца).

Усі стіни храмів (за свідченнями іспанців) були щільно вкриті зотолом та сріблом: інка не розписували стіни. Оскільки усе золото іспанці переплавили зараз лишається гадати що за малюнки на ньму були (зберіглася єдина позолочена дошка із зображенням всесвіту як його розуміли інка).

На сьогодні 95% населення в Перу є католіками, але не припиняють приктикувати різні ритуали та ходять до бабок шаманів за послугами.

Куско є другим за розмірами містом в країні з пів-мільйона населення і зайнявши усю долину активно вгризається (в прямому сенсі) в оточуючі гори.

Інка та іспанське завоювання

Перше що треба сказати це те що інка були завойовниками так само як іспанці після них. Приблизно у 12-му сторіччі вони підкорили кечуа (місцеве населення) і швидко завоювали території Перу, Чілі, Болівії, Еквадору та інших країн. Проте інка були не воїнами, а фермерами і переймали усі корисні навички підкорених народів. Тому частина будівель та технологій насрпавді належать доінкським цивілізаціям про які нам нічого не відомо.

Інка не мали письменності про яку нам відомо, хоча у їх мові є слово “писати” не запозичене з іспанської. Сучасна теорія стверджує що їх письменністю були вишиті візерунки на ковдрах якими також прикрашали стіни житла і зараз йде робота з розшифроки візерунків.

Також інка не мали грошей. але торгували з усією Південною Америкою створивши дороги, ринки та пропускні пункти. Вирощували кукурудзу (більше 40 сортів), картоплю (3 тисячі сортів!) та коку. Сунулися вони були в джунглі Амазонки, але зіткнувшись з малярією вирішили не завойовувати ту землю, а просто торгувати з її мешканцями.

Яким же чином 175 іспанцям вдалося завойювати величезну країну з розвиненою цивілізацією? Тут історія така що не у кожній пригодницькій книзі знайдеш.

У інка, вірніше у завойованих кечуа була дуже сильна і живуча легенда про білу людину з бородою (у самих місцевих шкіра дуже темна і волосся на обличчі не росте взагалі) яка колись прийшла з океану і навчила їх говорити, вирощувати рослини, будувати і усьому іншому і обіцяла повернутися щоб зупинити велику війну. І ось якраз перед прибуттям іспанців у країні почалася війна: сини Імператора боролися за владу і весь народ зійшовся в Куско дивитися чим це закінчиться щоб вітати нового Імператора (цим і пояснюють покинуті міста в які ніколи так і не повернулися мешканці). І ось один претендент вбив іншого і тут прибувають іспанці: біла шкіра, бороди, на конях, зі зброєю, в металі якого не знали інка. Звісно в перший час їх вітали як богів. А ті почали здирати золото зі стін, руйнувати храми щоб будувати церкви і таке інше.

Коли інка нарешті почали війну проти іспанців то виявилося що воїнами вони були ніякими не зважаючи на усі завойювання. Більше того: під час рішучої битви вони розійшлися по домівках де знайшли притулок бо прийшов час збирати кукурудзу і напевне думали що іспанці зроблять те саме. Навіть коли іспанці поділилися на кілька груп (такі велетенські країни як Перу чи Чилі контролювало усього кілька десятків людей) і навіть воювали між собою інка нічого не могли з ними вдіяти. Та і до того ж ці іспанці були найвідбірнішими покидьками і релігійними фанатиками, знаті серед них не було і ніякими розумуваннями вони не займалися: бачиш щось дивне (читай небогоугідне) – знищуй/підривай/вбивай без роздумів.

І от місто храмів Куско було перетворене на груду каміння з якого побудували католицькі церкви, золото розплавили і відвезли в Іспанію, ковдри з вишивками спалили, жерців та знать перебили, мумії теж знищували.

Наступні частини

2014/10/02–Portland Marathon–3:30:32

Поки що це мій найгірший результат на марафоні, але скажу чесно я не надто сильно розстроївся що є дивним. Єдине що так багато часу зайняло написати про цей марафон через те що власне мало чого хорошого маю сказати.

Отже Портланд, найбільше місто штату Орегон, дуже незвичне і особливе місто: рози, мости, велосипедисти, хіпстери таке інше, деталі читати тут – Портланд, Орегон–місто мостів, троянд і диваків.

Приїхали ми за день, зупинилися на краю міста, звідти в центр в якому і був старт/фініш їхати 15 хвилин.

Готель “Хілтон” в самому центрі міста віддав пару поверхів на виставку/реєстрацію учасників де ми забрали свій номер і дещо купили у деяких компаній та магазинів що представляли різний біговий одяг, кросівки, продукти та інше.

Взагалі цей марафон дуже відомий і популярний і одразу хотіли зареєструвати і Олену на половинку марафону, але на момент реєстрації (а це за 3 місяці до старту було!) все всі місця на пів-марафон було розпродано.

Усього на страрті було більше 10 тисяч бігунів на повний та пів-марафон.

Мій план був дуже простий: бігти з групою 3:15 (власне це і була моя ціль), а там вже дивитися як виходить. Старт наший був о 7-й ранку і за пару кілометрів з центру з натовпами глядачів ми добігли до набережної (річка Коламбія) і побігли робити кількакілометровий крюк. Взагалі було прикольно по дорозі назад бачити весь той натовп що тільки суне від старту: щільний нескінченний потік людей на протязі пари кілометрів, це надихає…

З самого початку я вже розумів що навряд чи зможу пробігти як планував. Крім відчуття елементарної неготовності було неочикувано тепло (було обіцяно легкий дощ та прохолоднішу температуру), а крім того старт був занадто швидкий. Пейсери (це ті що біжать з табличками, в моєму випадку з табличкою 3:15) повторювали що ми біжимо швидше тому що в другій половині дистанції є пара серйозних гірок і вони просто хочуть щоб у нас був запас часу.

Взагалі траса дуже дивна була і я чесно кажучи не розумію звідки така популярність у цього марафона чому він стабільно входить в десятку тих що їх обов’язково треба пробігти в США. Як на мене марафон в Сіетлі і красивиший видами і цікавіший трасою.

Тут ще половина дистанції проходила між якимись гаражами і промисловиви будівлями (але дороги такі самі хороші), а друга половина у місті де натовп дуже привітно підтримував бігунів.

А ось це на фото найменший парк у світі. Так, ця клумба зареєстрована як парк:

Отже десь 6 км пройли містом (центр, вздовж річки), а потім ми забігли у якусь промислову зону без затінку взагалі і кілометрів 10 бігли під сонцем що вже почало добре припікати. Потім зробили поворот і забігли знову у місто. І зново натов з табличками, вереск, крики підтримки і місцеві групи грають вздовж траси кожні кількасот метрів.

Світлини з розами зроблені наступного дня у місцевому парку Роз де можна подивитися/понюхати безліч їх видів з усього світу:

А я тим часом почав уже замислюватися коли і як буду скидати швидкість. На початку я біг кілометр по 4:20, троши зашвидко, 10 км подолав за 44:35, все ще дуже швидко, половина дистанції пройшла за 1:34:43, було вже важкувати, але не хотілося відставати від групи.

От перед заходом на перший мість (миля 17, або 27-й кілометр) і починається перша складна гірка: дорога піднімається до моста дуже круто, а потім і сам міст йде дугою. І ось на цьому підйомі я скинув швидкість, а потім вже так і не зміг її увімнкути і миттєво відстав від групи.

Власне десь на мосту більшість груп і розпадається. Всі люди що до того бігли невеличкими купками і трималися за тих з ким зручно бігти раптом розсипалися на поодиноких бігунів і далі було саме страждання аж до фінішу.

З моста вид відкривався неймовірний: широка ріка, місто зелене, з хмарочосам що ростуть вздовж берега, на воді різноманітні човні і кораблі, вдалину йдуть ще безліч мостів (у Портланді їх неймовірно просто скільки).

А бігти ставало все важче, сонце пекло все сильніше. Я зупинявся на кожній точці з водою і спортивними напоями, але підтримувати темп вже не вдавалося. Вирішив бігти так що не нашкодити собі бо вже ясно було що хорошого результату не вийде.

Коротше на середині мота (вершина найбільшої гірки на трасі) на позначці 17.5 миль мій час був 2:10, а швидкість впала з 7:13 за милю до 7:26.

Далі власне і розказувати нема чого. Швидкість падала, я все частіше зупинявся, ноги боліли, фініш був все так же далеко.

Але ось вже і другий міст, перебігаю його і вбігаю назад в цент міста. Китайський квартал, велечезні дракони на воротях, знову натовп, але цього разу дорога вже відгорожена бар’єрами і відчуваєш себе ледь не фінішуючим олімпійцем.

На одноколесному велосипеді катається чувак у шоломі Дарта Вейдера, в кілті і грає на волинці. Усі хто пробігають повз нього кричать одне одному що це глюк від знесилення та дегідрації, що це тепловий удар.

Вибігаємо з китайського кварталу знову на набережну, тут я біг три години тому, але повний сил і сподівань Smile Бігти стає складніше і через те що людей набагато більше – фінішують сотні повільних пів-марафонців. І ось поворот, ще одни, ще один і фініш!

На фініші медаль на шию, полежати, посидіти, з’їсти морозиво, взяти розу, взяти футболку і куртку які видають на фініші, взяти банан-апельсин-яблуко-печиво-молоко, йду шукати Олену.

Фінішна зона реально велики і вийти з неї можна лише подолавши доволі тривалий огорожений лабіринт вуличок.

Ну і все, знаходимо одне одного, їдемо в готель, відлежуюся, вечером тортик з морозивом і кавою, наступного дня відпустка одноденна – проводимо її в парку троянд і додому (три години).

Чесно кажучи я не певен що хочу бігти цей марафон вдруге – в цей же приблизно час проходить набагато красивіший марафон у Вікторії (2013-10-13–Victoria Marathon, 07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48) куди ми мабуть і зареєструємося наступного року. Але я радий що спробував.

2014/07/11–Ocean Shores Toughman Triathlon

Уього лише другий мій триатлон за цей рік, все ще не у дуже добрій фізичній формі після аварії, але дуже хотілося його зробити і перевірити свій загальний стан.

Місто Ocean Shores (Океанський Берег) розташоване за 2.5 години автомобілем від нас і як видно з назви розташовано на березі океану.

Приблизно остання третина дороги проходить у страшенній глушині де дуже мало людей і олені як у себе вдома переходять табунами дороги коли їм заманеться. Безпосередньо перед Ошен Шорс маршрут проходить через відносно велике (як для цієї місцевості) місто Абердін в якому народився і жив лідер Nirvana Курт Кобейн. На в’їзді в місто стоїть знак зі словами Come As You Are.

В Ошен Шорс же населення складає 5 тисяч людей які задіяні у обслуговуванні туристів – велетенські готелі вздовж пляжу і складають усе місто.

А океан без хвилерізів це скажу я вам така не надто привітна річ. Страшенний гуркіт, великі хвилі, сірий пісок. У місті доволі прохолодно – коли в Сіетлі вже кілька днів тривала спека в 95 градусів тут був туман і температура 65. Причому це звичайна погода для цього міста наскільки я зрозумів. Молочно білий туман вдалині зливається с сіруватим океаном і темно-сірим піском. Дуже непривітно все це виглядає, хоча і красиво.

Тепер щодо самого старту. Він був дуже невеличкий – на Half Iron Man дистанції стартувало меньше 100 учасників. Плавання було у вузенькому озерці – якраз від одного берега до іншого, розворот і назад. Пливлося добре і тим більше здивованим я був побачивши результат – 33:20, на пару хвилин повільніше ніж я сподівався.

Ну та нічого, моєю єдиною ціллю було закінчити дистанцію, а не зійти як на попередньому старті. А який вже там буде час то було діло десяте.

Після плавання (як і під час) не було холодно не дивлячись на те що сонце весь час було закрите туманом. Проте на відміну від інших стартів одежа так і залишалася мокрою майже до самого фінішу, як правило на велоетапі вона висихає за кілька хвилин. А в транзитці я провів 1:43 що непогано зважаючи на те що не надто поспішав.

Велоетап проходив у два кола кожне з яких було “туди і назад”. І треба сказати що усі 90 км (а за моїм комп’ютером вийшло усі 92) дорога була дуже хороша: гладенький асфальт без тріщин та сміття, плаский як стіл маршрут, вітер хоча і був проте не надто сильний. І хоча рух транспорту не було перекрито місцевість ця наскільки малолюдна що за весь велоетап може з пару десятків машин проїздили повз.

Почалося добре, їхалося легко і в задоволення, намагався економити сили. Десь вже за кілометрів 30 до фінішу почав відчувати що дистанція надто довга і я не готовий до неї, проте такого повного виснаження як на попередньому страрті не було. Все ж таки довелося терпіти до транзитки і останні кілометри крутилая думки “де вже той фініш”.

І якщо на початку етапу ще бачив інших учасників попереду і позаду то вже другу половину їхав сам. Проте двічі бачив Олену яка їхала мені на зустріч і радісно посміхалася.

Щодо результату то 2:43 не найкращий мій час (хотілося б ближче до 2:30), але непогано. Друга транзитка – 1:04 і я починаю біговий етап.

Треба сказати що весь час до цього я думав саме про біговий етап і чи зможу я його зробити взагалі, а якщо зможу то чи варто. Тут така річ що роблю я все це тільки через те що мені це подобається і важливо щоб не робити через силу, а то інтерес втратиться. Та і доцільність страждань коли не можеш показати нормальний результат сумнівна. Тому план був дивитися на самопочуття і залишати дистанцію якщо щось йде не так.

Скажу чесно – було важко і я не надто боровся. Спочатку зупинявся і проходив пішки метрів 20-30 через кожен кілометр. Потім якось легше пішло і кілька кілометрів пробіг без зупинки. Пив воду та енергетичні напої на кожній станції. Десь за 5 км до фінішу відчув виснаження і знизив темп майже до хотьби просто щоб бігти без зупинки.

Кілька кілометрів бігового етапу (2 км в кожен бік) проходили по пляжу. Тобто по піску. Пісок там як я вже казав сірий і щільний, втрамбований такий що сліди від бігунів залишалися ледь помітні. Взагалі той пляж не для купання, принаймні я не бачив щоб там купалися, а от машини там їздять – є спеціальні заїзди і виїзди. Прикольно було бігти паралельно хвилям що накочувалися на берег.

Олену зустрів десь коли подалав перші 2 км а вона вже бігла фінішувати.

А в цілому біг був важкий, повільний і нерадісний. Ну і час 1:59:55 для цієї дистанції (21 км) є у мене поки що найгіршим.

У підсумку: загальний час – 5:19:21, я на 19-місці в загальному заліку і на 7-му у своїй віковій групі. Але головне що дистанцію цю можу знову долати, а форма поступово відновиться сподіваюся.

Олена ж подолала свою олімпійську дистанцію за 3:02:17 і була 5-ю у своїй віковій групі.

Навіть є ось таке відео мого фінішу яке зробили Олена (так, вертикальне відео):

Ocean Shores Triathlon HIM Finish from 0lexandr on Vimeo.

Подорож в Україну – червень 2014

Подано у вигляді короткого звіту…
На тиждень злітав в Україну. Нагода дуже нерадісна. Якщо коротко то мій батько дуже сильно і несподівано захворів, це сталося так зненацька та з такими наслідками що я злякався. Поговоривши з мамою вирішив що треба їхати: і їй трохи відволіктися від усих проблем, і може чимось допомогти, і батькові дух підняти.
Квитки на літак виявляється купити на наступний день не так просто. Не кажучи про ціну найближче що можна придбати це квитки через 2-3 дні. Крім ціни (1900 замість звичайних 1200 доларів) треба ще й дивитися на тривалість перельоту та кількість пересадок – якось ми летіли з двома пересадками більше 20 годин і ноги так пороспухали що ледь в кросівки влазили. Та і взагалі некомфортно.
Вдалося знайти переліт за 13 годин в одну сторону і за 15 годин в зворотню. Я рекомендую літати в Сіетл виключно через Амстердам – добре спланований аеропорт при усих своїх розмірах дозволяє без проблем дістатися вчасно з одного гейта на інший. Політ Сіетл-Амстердам зараз триває 9 годин (раніше було 10) і якщо це Аеробус 330 то проходить доволі комфортно. Літаки ці зараз обладнані тач-скрінами в спинках сидінь і надають хороший вибір фільмів, ігор та музики. Хоча звісно краще заснути як вийде.
Літак з Амстердама в Київ летить близько 3 годин (Боінг 737 в моєму випадку) і якби не втома то можна сказати що проходить політ дуже легко.
В Борисполі все стало якось цивілізованіше і швидше. От тільки мою валізу не привезли в моєму літаку. Довелося заповнювати спеціальну форму і далі є два варіанти: або я повертаюся в аеропорт через 5 годин зі сподіванням що її привезуть наступним літаком (ніяких гарантій), або її через кілька днів доставлять на вказану адресу. Знаючи що “кілька днів” легко розтягуються на місяць вирішив спробувати повернутися.
Поїхав на залізничний вокзал (дякую усих хто підказав автобуси SkyBus що за 50 грн довозять до вокзалу) і купив квиток на нічний Київ-Дніпропетровськ. Не дивлячись на якусь начебто кризу в Україні квитків ні на купе ні на СВ не було і довелося їхати на боковій у плацкарті.
Назад в аеропорт, чекаю, чекаю, он вже бачу свою валізу наче, возять її туди-сюди. Через десь 2 години запрошують всередину і починають ритися в ній. Ну по ходу виявляється що вже американці її обшукали (всередині лежить папірець від TSA і один замок більше не замикається). Нічого не знаходять, їду на вокзал.
Тут мене вся ця метушня, переліт і переживання накривають і починається легка паніка. На щастя знайомі друзі знайшли час приїхати і провести зі мною деякий час за розмовами перед відправленням потягу. Дуже вдячний!
Зазначу ще що з минулого року Києв змінився. Ні, не зовні, хоча це теж є, а якось стало багато, просто дуже багато іноземної мови, практично усі до кого звертався українською у відповідь починали говорити хоча б приблизно українською (а рік тому більшість ще говорила російською), у людей якісь обличчя чи то більш піднесені, чи просто світліші. Проте все ще брудно, погані дороги, жахливе вождіння автівок. Тим не менш зміни мені сподобалися.
І ось я нарешті в Жовтих Водах. На жаль ні з ким особливо побачитися не встиг, не до того було. Забрали батька з лікарні, допомогав мамі. Секрет у тому щоб не давати впливати на себе нерадісним думкам у тому щоб постійно бути чимось заклопотаним: то в магазин піти, то з кимось зв’язатися з якогось питання, то ще щось.
Ось ці кілька днів і пролетіли, час їхати назад. Оскільки минулого разу Дельта зробила нам сюрприз перенесши наш рейс на кілька годин раніше (так, саме раніше) вирішив бути у Києві хоча б за пів-дня до польоту.
Новий швидкісний (і треба сказати дуже непоганий) Хюндай за 4 години діставив мене з П’ятихаток у столицю. А далі відвідини Майдану (чесне слово вже час розібрати барикади), Андрієвського та в кінці дня зустріч з кількома друзями. Спілкування на різноманітні теми знову допомогло розвіятися, знову дякую.
А далі мене довезли до аеропорту (дякую знову!) де я в процесі розмови зрозумів як мало питав інших про те їх якні справи і що у них відбувається в житті. Ну та вже вибачайте.
Літак швидко доніс мене в Амитердам, а потім і в Сіетл. Дома вже ліг спати десь о першій дня, Олена розбудила мене о восьмій вечора і примусила поїсти, далі я миттєво вирубився знову і проспав до наступного ранку. І на роботу…

2014/05/31–Troika Triathlon

Оскільки я все ще відновлююся після аварії (трохи тут – https://www.facebook.com/oleksandr.golovatyi/posts/10201958460988681, детальніше згодом напишу). Але на цей тріатлон (Half Iron Man) записався ще давно і хотів подивитися що ж там таке бо чув хороші відгуки. Зв’язався з організаторами з приводу можливості повернення грошей, але вони лише могли запропонувати участь наступного року за 50 доларів замість 100+. Ну і крім того Оленка теж була записана на старт, тож вирішили їхати.

Місто Спокейн де був старт розташовано на східному кордоні нашого штату (на схід від нас йде Айдахо).

Уся дорога займає 4.5 години в одну сторону: спочатку треба переїхати гірський перевал, а далі йде пласке високогір’я де безліч річок та озер, ясне небо, прохолодно і при цьому сонце світить так яскраво що без окулярів та крему від сонця робити там нема чого.

Олена чомусь думала що вона теж записалася на довгу дистанцію і всю дорогу переживала як вона її перенесе. Ми вирішили що буде робити як зможе і зійде якщо треба буде. Ну а для мене план був просто подивитися на загальний стан і перевірити свою фізичну форму. А на місці ми побачили що Олена зареєстрована на спринт Smile

Місто Спокейн на диво виявилося великим, зі збереженими старими будівлями, але якимось не надто розумно облаштованим: через центр міста йде швидкісна траса, впритул до неї стоять готелі, далі фаст-фуди, ресторани та торгівельні центри. І все це перемішано з якимись пустирями де тирлуються бомжі.

Сам старт був недалеко від Спокейну у мість з дивною назвою Медичне Озеро. Ну і озеро де ми плавали теж називалося Медичним Smile

Не надто хвилюючись я готувався до плавання і думав що і як робити якщо почнуться проблеми і болі у воді. Ось і старт.

Традиційно окуляри які добре сиділи під час розминки і на березі почали протікати з першої ж секунди після старту.

Вода холодна, але не надмірно…

Бережучи сили відсотків 80 дистанції (2 км) плив слідом за кимось майже торкаючись руками ніг (називається драфтінг) – це допомогає економити сили. На мою радість нічого не боліло і всю дистанцію я подолав дуже добре і не відчував ніякого знесилення коли виліз з води. До того ж показав хороший час на плаванні як для себе – 31:49.

Абсолютно неспішно переодягся в транзитці (1:41) і пішов на велоетап (90 км). Перші 30 км їхалося в задоволення і вдавалося тримати темп без помітного напруження.

Треба сказати що хоча дорога і не була перекрита але машин на ній практично не було, менше 10 за весь час проїхало мимо. Хороший гладенький асфальт, ніяких особливих підйомів чи спусків. Лише неприємною несподіванкою стало те що весь зворотній шлях довелося боротися з зустрічним вітром.

Втома почала відчуватися дуже сильно вже десь кілометрі на 50-му, а останні 20 км їхати було геть не в задоволення і я мріяв лише про те як дістатися до транзитної зони. На останніх кількох кілометрах стало ясно що на біговий етап краще не виходити.

У підсумку дуже поганий час – 2:50:59. Це десь на 20 хвилин повільніше ніж я би мав робити маючи нормальну форму.

На фініші мене чекала Олена яка вже давно отримала свою медаль (зайняла 3-тє місце у своїй віковій групі).

Трошки походивши я почав думати що може дарма зійшов і треба було спробувати побігти, але насправді я навіть не міг уявити що можу пробігти 21 км, не кажучи вже про те яким втомленим себе відчував.

Тож стараючись не розстроюватися ми поїхали назат в готель.

Наступного ранку була довга дорога додому, зупинка на ринку для закупівлі фруктами (в тій місцині вирощують хороші яблука та вишні, роблять вино)… Це як я вже казав краї річок та озер, а ще ферм, пасовиськ, садів, мостів через річки, рідких лісів та блакитного неба що наче впритул нависає над яскраво-зеленою травою якою вкриті пагорби да рівнини.

Ось якось так. Висновок: треба заново набирати спортивну форму і змирится з тим що це літо фактично пропало для тріатлону. Хоча з іншого боку не можна не радіти що після того як мене збила машина я не лише не маю якихось суттєвих ушкоджень, але і здатний тренуватися.

White Rim, Moab, UT

Прекрасна, неймовірна подорож! Але все по порядку…

Почалося все з того що ми почали задивлятися на “активні відпустки” що продаються на сайті http://www.theclymb.com/. До речі дуже раджу цей сайт – класні спортивні речі з доволі суттєвою знижкою. Якщо надумаєте реєструватися то попрошу вас робити це через мене – коли щось купите вперше мені за це кілька доларів дадуть Smile

Давно хотіли вже спробувати гірські велосипеди, але якось вcе часу не було, та і велосипедів гірських нема у нас поки що. А тут якраз на очі потрапила ця подорож – http://rimtours.com/white-rim. Що стосується ціни то повна вартість подорожі складає $800 нам же вдалося купити її за $550.

Окремо платили за прокат палаток, спальників та велосипедів. Хоча при бажанні можна було все своє привозити. Але для нас прокат виявився найпростішим варіантом. Здається до $100 в десь все це обходилося.

Спочатку ми з Сіетлу вилетіли в Солт Лейк Сіті, а звідти вже крихітним літачком EMB 120 долетіли в Моаб.

Містечно Моаб неймовіно крихітне і фактично розташовано на одній вулиці (фрагметами виникають на пару сотнів метрів паралельні вулиці) довжиною кілометрів 6 яку ділять між собою кілька десятків готелів, ресторанів, барів та магазинів походних і вело-товарів. Усе населення міста не перевищує 7 тисяч людей і місто існує завдяки невпинному потоку туристів що їде сюди на подорожі у пустиню (вело, мото, авто та походи), а також покататися на шоссейних велосипедах.

Нас набралося 13 людей в групі і з нами було 2 провідники. Кожен з провідників проводив на велосипеді по пів-дня. Також провідники готували нам сніданок, обід та вечерю. Приємною несподіванкою стали салати, кава, фрукти з вершками та інші речі які не очикуєш отримати в пустелі.

Три дні, дві ночі. Розпорядок такий: прокидаємося, снідаємо, пакуємо палатки, спальники та свої сумки у непромокаємі мішки, вантажимо на машину. Далі нам розказують маршрут до обіду і ми їдемо. Наша група доволі швидко ділилася на 3 групки і ми з Оленою перші 2 дні їхали з “лідерами”, на останній день їхали самі.

Неймовірні, захоплюючі види: урвища глибиною 100 і більше метрів, вивітрені скелі та арки найдивовижніших форм, пустельні квіти яскравих кольорів (жовті, блакитні, білі), кактуси, руда глина, пісок, каміння розмірами з кілька дев’ятиповерхових будинків насипане купками, …

Перший день ми часто зупинялися і роззиралися, потім просто їхали і дивилися.

Дорога вузенька (2 колії) і іноді проходить по самому краю урвища. Поверхня: глина, гравій, пісок, доволі великі каменюки.

Велосипеди нам видали “двохпідвіси”, тобто такі у яких є амортизаційна пружина на передній виделці та на рамі. Це дозволило нам не особливо вибирати куди їхати і без особливих проблем долати практично будь-які перешкоди.

Я був у велотуфлях Specialized Sport Mountain Shoes та педалях Shimano PD-520, у Олени педалі були схожі, але з платформою навколо замка. І те і інше зарекомендувало себе дуже добре, єдине що на випадок доку туфлі геть не годні.

На обіді ми збирали в умовленому місці (чекали тих хто відстав і вантажівку), провідники робили нам салат і бутерброди і після невеликого перепочинку ми їхали далі. Ввечері ж поки провідники готували ми встановлювали палатки і намагалися зтерти з себе хоч частку червоної пилюки. Щодня ми робили в районі 30 миль. Наче і небагато для цілого дня, але, по-перше, це було не тренування, а, по-друге, навіть така дистанція враховуючи складність дороги все ж таки втомлювала і засинали ми миттєво.

Спеціально в подорож ми купили рукзаки з пузирем для води і як нам порадили час від часу (кожні 10-15 хвилин) робили по парі ковтків води. І ще брали з собою пляшку з електролітами. Незважаючи на те що за день ми випивали літри 4 води, а то і більше в туалет не бігали майже взагалі – якимось чином вода просто випаровується з тіла (хоча і спраги ми не відчували). Правду кажуть що без запасу води у тій пустелі помирають дуже швидко.

На ночівлю обидва рази ставали на краю урвища і вранці і увечері у нас були просто неймовірні види. До речі фотографії і приблизно не передають усих красот і бейзкрайості видів Sad smile

Температура і погода там змінюєть дуже швидко: ось була страшенна спека, а за 20 хвилин вже трусишся від холоду. Взагалі туди при будь-якому прогнозі їхати без теплих речей не варто. Так само і вранці – виліз з палатки в двох штанях, шапці і рукавицях, а поки випив кави вже хочеться до одних трусів роздягтися.

Також крем від сонця, довгі рукава та мазь для губ просто обов’язкові. Не варто також суватися в цю пустелю без сонцезахистних окулярів.

На другий день ми вже були доволі високо в горах і це відчувалося по тому як швидко починаєш втомлюватися на підйомах – 2 хвилини і легені вивертаються. А зупинишся і наче одразу в нормі.

На третій день погода зіпсувалася і пішов дощ. Дощ там це скажу я вам нещастя гірше за спеку. Краплі луплять так що аж шкіра боліла, вода протекла навіть крізь водонепроникний одяг, а тепмература впала так сильно що руки мерзли навіть у двох рукавицях. На щастя дощ йшов не довго і ми наскрізь мокрі і сині від холоду проиїхали на відкрите місце. Зняли маже усе з себе і розстелили на камінні під сонцем. За якісь хвилин 30 речі майже повністю висохли.

На третій день наші неміті і не змазані велосипеди почали жалібно пищати і так шкода їх було Sad smile

Після повернення у цивілізацію на буденні речі починаєш дивитися іншими очима: сидиш у теплі, вітер не обдуває, сонце не сліпить, є душ та туалет, спиш і тебе не засипає піскох з усих шпарин у палатці, та ще й м’якенько спиш…

Погулявши день у Моабі ми поїхали на літак. Аеропорт ще тут просто є невиличною заасфальтованою площадкою і будівлею біля неї. В той день через сильний вітер крихітний літачок не зміг сісти і пілом повернув назад у Солт Лейк.

Серез пасажирів було ще кілька людей що летіли в Сіетл то ж ми разом найняли машину (якийсь великий Ford з трьома рядами сидінь) і поїхали в Солт Лейк. За 4 години були на місці, але наш літак двічі переносили і вилетіти ми змогли лише опівночі.

А наступного дня я вийшов пробігтися і недалеко від дому мене збила машина Smile Будьте обережними!

Усі світлини – http://onedrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2133345.

Спогади про Вашингтон

Доки я тут після аварії сиджу дома у перев’язках і ковтаю пігулки захотілося згадати про щось приємне.

Свого часу я писав про нашу першу поїздку в Нью-Йорк влітку 2009-го року. Так от по дорозі додому ми на пару днів заїхали в гості до друзів які мешкають недалеко від столиці США.

Їхали ми з НЙ автобусом, якраз з Таймс Скверу де автобуси підбирали людей навпроти музею воскових фігур серед натовпу туристів, тограшів, забігайлівками з їжею, рекламою, машинами і шумом, галасом і гудінням. Їхали ми 5 годин, але подорож була доволі комфортна: зручні сидіння, втомлений, в автобусі тихо, прохолодно і навіть туалет є.

Сам Манхетен, а потім і НЙ за вікном закінчився доволі швидко, потім пішли якісь індустріальні види, а заними зовсім вже українські річечки, посадки та поля.

Від НЙ Вашингтон відрізняється практично усим, це інший світ.

Почнемо з метра. Вашингтонське метро незрівнянно чистіше і просторіше за Нью-Йоркське. Велетинські бетонні ангари, широкі перони, чисті і комфортніші вагони. Недолік лише один – усі станціє абслютно ідентичні і безликі. Навіть реклами здається ніякої нема.

Наступне що вразило – кількість людей у костюмах. Це в принципі нормально враховуючі кількість різних державних установ навколо (з яких власне і складається місто більше ніж на половину). В метро вранці та в кінці робочого дня натовп у костюмах та кроссівках виглядав доволі незвично.

Саме місто вражає чистотою, затишністю і кількістю туалетних кабінок майже на кожній вулиці Smile

Крім Білого Дому, Капітолію та інших ознак державності інтерес представляють собою музеї. Музеїв тут багато, розташовані вони буквально один за одним і вхід у низ безкоштовний. В деяких з них стоять коробки для пожертв.

З Білим Домом все було доволі банально, навіть розчаровуючи – просто підходиш до забору з іншими туристами, не зупиняють, не обшукують.

Та і взагалі всі ці найвідоміші пам’ятники та будівлі розташовані доволі близько одне до одного і між ними можна пройтись пішки.

А на галявинках біля пам’ятників народ валяється на траві, грає у футбол, або влаштовує якісь демонстрації-протести.

Саме місто крім як з пам’ятників, музеїв, парків, метро, Білого Дому, Капітолію та Центрального Вокзалу складається з будівель різних державних установ та агенція. Це і ЦРУ, і податкова, і скарбниця і все таке інше.

Ми купили квитки на туристичний автобус який колами їздить містом і зупиняється біля найбільш цікавих місць. Квитки діють 2 дні і можна спокійно відвідати найцікавіші місця.

З усих музеїв нам найцікавішими здалися музей Натуральної Історії та Аерокосмічний. В них ми і провели найбільше часу.

В музеї Натуральної Історії найбільш цікавими є чучела та кістки різних тварин, в тому числі давно вимерлих. Але є там і інші виставки – наприклад різне каміння та кристали.

А для любителів авіації та космосу Аерокосмічний музей стане неймовірним подарунком: літаки та їх фрагменти, скафандри (в тому числі і радянські) і навіть такі речі які не використовувалися на практиці як радянський скафандр для експедиції на Місяць.

Навіть є фрагменти кабін літаків та космічних апаратів у які можна зайти та оцінити тісняву в якій доводиться працювати космонавтам.

Більше світлин дивіться в альбомі.

Взагалі треба сказати що якщо у вас є така можливість то Вашингтон це місто яке варто відвідати і провести в ньому 2-3 дні. Це місто унікальне тим що фактично є одним великим музеєм-парком з елементами реального міста.

До побачення, Вашингтон!

Вітаю, Сіетл!

Усі світлини – https://onedrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%2132915#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2132915.

Поїздка у Скотсдейл, Арізона

Поїздка по роботі, але цей пост буде просто купкою сумбурних параграфів з не менш сумбурними фотографіями.

Переліт з Сіетла у Фінікс займає 3 години. В той час як у Сіетлі десь +18, дощ і туман у Фініксі вже о 8 ранку сонце лупить яскраво-білими променями з безхмарного неба і в обід температура піднімається вище 40. Незважаючи на пустельну місцевість (а те що на фото це найзаможніші райони штату) повітря нема і тому дороги ідеально чисті – ні пилюки, ні рослин що засмічували б усе листям. І усі без винятку машини блискучі і чисті як наче щойно з автомийки.

Узяв собі на прокат Тойоту Королу (номер каліфорнійський – хтось аж звідти пиляв на прокатній машині). У мене ще в Україні свого часу було кілька знайомих які все охали і ахали яка розпрекрасна машина Корола і як вони про неї мріють. До речі за ті самі гроші можна було узяти Мазду 3 та Хюндай Акцент.

Перші враження були вкрай негативні: стеля низько, я майже торкався головою, сидіння нижче не опустити, третину виду спереді займає та сама стеля, дзеркало вузьке і зананто широке, меню приборної панелі заплутане і неінтуітивне.

Але покатавшись на ній я зрозумів що це насправді дуже хороша машина, та ще й за таку невисоку ціну (базова комплектація приблизно 18 тисяч у нас): неймовірно м’яка, приховує усі нерівності дороги; навіть при різкому прискоренні/гальмуванні не смикається, сидіння неочикуванно комфортні. Але головне повторюся це м’який і в той же час миттєво реагуючий на газ/гальмо хід який мене вразив. А ще неймовірно великий багажник.

Собі би я все одну її не став купувати: вже названа вижче низька стеля, незручна і некрасива приборна панель, навіть коли я відсунув сидіння на максимум назад і підняв руль на максимум вгору ноги мені заважали рулювали. Та і якість звуку доволі посередня чесно кажучи. Але головне що я звик до свого Форестера і наступна машина в мене теж скоріше за все буде джипоподібна.

Тепер по роботі. Як я вже згадував компанія має офіси у кількох містах (4 офіса в Арізоні, 2 в Каліфорнії, в штаті Вашингтон, Денвері, Бостоні, в Айові, …) і практично нема таких команд де всі члени сиділи б в одному офісі. Ось ця зустріч була спеціально для свіженайнятих працівників з усієї країни.

Перший день у нас була вечеря в ресторані де можна було поспілкуватися з іншими людьми, до того ж до нас завітало керівництво компанії. А на другий день було багато цікавого: бачення нового керівництва, зміни що відбуваються, плани на майбутнє, демонстрація роботи служби підтримки, екскурсія в дата-центр.

Але все по порядку.

До останнього року компанія керувалася однією людиною і лише з ростом перейшла під часткове керівництво інвесторів які і найняли колишніх керівників і архітекторів з Microsoft та Yahoo. Компанія завжди була бізнес-орієнтованою, а це фактично означало що робилося завжди те що може принести гроші просто зараз. Засновник є по своємо геніальною людиною, але одна річ створити з нуля компанію що заробляє мільярд долларів на рік, і зовсім інша – перетворити її на таку що заробляє десятки мільярдів на рік. Саме через проблеми росту почався пошук директора на місце якого і знайшли Блейка Ірвінга який свого часу керував Windows Live та MSN що за розмірами близькі до GoDaddy.

Дуже цікаво було почути від нього про те які зміни відбуваються зараз і які плани на майбутнє. Взалі то одна з причин чому я приєднався до компанії в тому що змінюється абсолютно усе: стиль керівництва, процеси, правила, продукти, технології. Зміни неймовірно масштабні і потрібні в першу чергу тому що компанія росте просто вибуховими темпами і при цьому метод управління в усьому до недавнього часу був абсолютно ручним.

Ну от про своє бачення і плани, в тому числі плани на міжнародному ринку він нам і розказав. До речі від нього ми дізналися вражаючі числа кількості клієнтів, скільки середній клієнт приносить грошей компанії щороку, скільки ми втрачаємо не надаючи правильно послуги і таке інше. Наприклад те що якщо узяти 20 найбільших конкурентів то їхня сумарна доля на ринку все одно буде менша ніж у ГоДедді.

До того ж ГоДедді єдина компанія в світі яка створила продукти і процеси для обслуговування малого бізнесу (ціль – компанії розмірами до 5 людей) і вдало це робить маючи більше 12 мільйонів клієнтів.

Потім виступило ще кілька людей з керівництва, а потім нас повели у цент-підтримки клієнтів (це де люди на телефоні відповідають на питання).

До речі у ГоДедді один з найвищих у світі (в трійці лідерів) рівень задоволення клієнтів від обслуговування. У софтверних компаній щоб ви знали він як правило негативний. Дійсно обслуговування клієнтів є таємною зброєю ГоДедді. Одна з причин в тому що кол-центри розміщено в США, інша в тому що персонал високо кваліфікований і дуже швидко розв’язує проблеми, а крім того відповідає на питання та дозволяє визначитися клієнтам з тим що їм насправді потрібно.

Нагадаю що основними продуктами є: продаж доменних імен, хостінгу, електронної пошти, а також продаж стронніх продуктів як ВордПрес, Офіс 365 та інших. До того ж коли ви купуєте сайти у скажімо Майкрософт чи Гугла то насправді домен і хостінг купується у ГоДедді, а вже продавці розміщують там свої продукти.

Цілу годину кожному з нас дали можливість посидіти на телефоні і послухати як саме відбувається цей процес. Звісно в розмови ми не вмішувалися. Могло б здатися що це неймовірно нудно, але насправді година пролетіла як 5 хвилин. Наскільки різні люди і різні в них проблеми. Деякі жаліються на те що пошта в аутлук не працює, а коли їх просять перевірити ще й через веб-інтерфейс кажуть “я зараз не можу бо у мене інтернета нема, зробіть мені щоб пошта працювала”. Інші задають доволі складні технічні питання про тонкощі конфігорування різних сервісів.

Одна з відмінносей технічної підтримки ГоДедді в тому що працівники кол-центру не мають скрипта, тобто не слідують списку “перевірте що ваш комп’юте підключено до мережі, підведіть мишку до кнопки Пуск” і таке інше. Це дозволяє за якість пару хвилин вирішити проблему клієнта. А з іншого боку вартість такої підтримки неймовірно висока – не лише треба наймати туди людей з відповідною технічною освітою, але і добре вкладатися в їх навчання (це кілька місяців в компанії).

Одним словом – сподобалося.

Потім нас повезли в дата-центр. Свого часу я був на екскурсії у найбільшому дата-центрі Майкрософт в нашому штаті, але те що я побачив в Аризоні було незрівняно більше.

Дата-цент має свої специфічні проблеми – розміщення обладнання, заміна компонентів по живому, проблеми охолодження та відведення тепла, … Працівники провели на диво інформативну екскурію і показали багато цікавого.

До речі через те що ГоДедді реєструє найбільшу долю веб-адрес в інтернеті через дата-центри компанії проходить мінімум третина усього інтренет-трафіку планети пов’язаного з розкриттям доменних імен. По простому: коли ви у браузері набираєте щось типу 013x4nd2.wordpress.com браузер звертається до одного з DNS серверів які знає із запитом “яка фізична адреса у сайта з таким іменем”. DNS сервер якщо не знає сам переспрямовує запит до іншого серверу про який він знає і так доки хтось не скаже фізичну (ІР) адресу сторінки.

Після того в мене ще залишився час побувати в іншому офісі недалеко (місто Темпі) та прогулятися обома містечками. Фактично Фінікс що за розмірами є 5-м містом в США давно поглинув усі маленькі міста навколо, але вони ще керуються незалежно і виглядають крім ділових центрів дуже автентично: усе одноповерхове (землі навколо досхочу), рослинність якась лише у дорогих та туристичних районах, люди на вулиці відсутні.

На цьому поки що все.