Подорожі – Сторінка 10 – Ще один не такий як усі…

Спогади про Нью-Йорк

Нью-Йорк, Нью-Йорк – це щоб ви знали не двічі повторена назва міста, а назва міста і штату. Щось типу “Дніпропетровськ, Дніпропетровська область” Smile

Захотілося згадати про цю подорож що ми її робили влітку 2009-го року, переглянути світлини. Якраз і нагода перенести пост в новий блог.

Прилетіли ми тоді в НЙ піздно вже ввечері, було темно і з аеропорта сіли в таксі. Таксі до речі там не просто так, а стоїть черга ціла і білетер питає куди їдеш, виписує “квиток” з ціною за поїздку і садить в машину. Таксист всю дорогу нам нив що ціна на квитку занадто низька і білітер 100% помилився. На що я йому казав що ну типо давай повернемося поміняємо, на що він мені – та ладно, я вже тебе за дешево довезу, і через секунду знову те саме – ціна непроавильна… Їхали ноччю і доки не опинилися на Манхетені враження були якісь не такі геть як очикувалося – темно, глухо, якась пром-зона…

Перші враження від міста теж чесно кажучи не дуже: брудно, неймовірно брудно, вздовж тротуарів мішки зі сміття під вечір складаються в барикади що повністю відгороджують дорогу від тротуару. Проте нема відчуття що ти в багатомільйонному місті. Так, людей дуже багато, але якось не відчуваєшся загубленим.

Потім приходять інші враження: усе старе і побите-покоцане, неймовірно брудне метро, калюжі, таргани, сморід і бомжі. Ну і страшенно тісно і дорого ще.

І лише під кінець другого дня починають з’являтися якісь позитивні враження. Помічаєш що не дивлячись на шаленний темп життя та незлічений натовп на вулиці завжди можна знайти затишне і красиве місце щоб перепочити. Починаєш помічати що місто на диво зелене, що багато старих будинків і як органічно іх вписано між сучасними хмарочосами. Приходе розуміння масштабів – спроруди просто неосяжних розумом розмірів.

Їздили ми туди не просто самі по собі, а ще й зустрілися з друзями до яких потім заїхали у гості на кілька днів по дорозі з НЙ.

Ну і також походили по музеях. На Статую Свободи дивитися не їздили бо ті ж таки друзі нам порекомендували не витрачати на неї час у чергах. Ми в принципі і не шкодуємо – ще буде нагода.

Музеїв в НЙ багато і вони там дуже цікаві. Такі місця як скажімо музей сучасного мистецтва навіть за один день не подивишся нормально враховуючи кількість залів та експонатів, а особливо широту охвату.

Так, там можна фотографувати, але без спалаху. А в деяких залах висить табличка що саме ось тут не можна.

Різне сучасне і іноді авнгардне мистецтво, скульптура, меблі, фотографій та інше. Багато цікавого, багато всесвітньо відомих творів, багато якось сміття в якому не так і легко побачити хоч щось ватре уваги.

Наскільки я пам’ятаю у більшість музеїв вхід за ціною яку сам ти готовий дати за квиток – хочеш 5, а хочеш і всі 50 доларів на вході даєш і все. Гроші йдуть на утримання музею, але звісно відвідувачі покривають лише частину витрат, усе інше платить місто. Інакше ціна була б більше 100 доларів мабуть якби музеї виключно за рахунок продажу квитків виживали.

До речі кілька з найцікавіших музеїв розташовано майже впритул до Централ Парку, а це означає що можна за один день і знаменитий парк відвідати, і ще й в музеї забігти.

Ще одна особливість Манхетена (не буду казати НЙ бо не знаю як воно в інших района міста) в тому що ось наче весь натовп, шалений рух на дорозі, метро, машини, життя вирує… І звертаєш ти у провулок, а там наче сонне царство – дерева, запарковані машини, старі будинки і жодної душі на вулиці, і тихо…

Окремо треба сказати про метро в НЙ. Це щось хтонічно жахливе. Метро у Києві просто палац стерильності. Зважаючи на те яке старе метро у НЙ можна якось легше до цього ставитися, але все одно… Вузенькі сходи під землю залиті чимось смердючим, вузькі брудні покоцані і запльовані платформи, якісь фріки з усих боків, перше враження просто шокуюче.

А ще тоді Олена носила брекети Smile

Проте потім помічаєш інші речі. Так наприклад у кожному напрямку ходить кілька потягів метро: один зупиняється на кожній станції, інший через 2-3, а ще один по 5-6 за раз пропускає. Тому метро там більше схоже на підземний вокзал з кількома коліями. Проте довозить до місця дуже швидко.

І ще на диво у вагонах метро тихо, ну у порівнянні з києвським метром принаймні.

Ось там вдалині з Бруклінського мосту видно знамениту Статую.

В деяких місцях метро виринає з під землі і несеться на стовбах на рівні вікон будинків. Навість здається що як висунути руку з вікна то можна буде щось поцупити з квартир мимо яких їдеш – наскільки близько. Не можу навіть собі уявити який там гуркі та тряска щоденна в тих квартирах. Проте мабуть не так дорого як в тихішому житлі жити.

Засилля іспанської теж дуже кидається у вічі. На вулиці, на оголошеннях та написах, на вивісках та газетах. Тоді це для нас було дивиною, в Сіетлі практично усе англомовне, але після Каліфорнії та Мексики мабуть вже не так би вражало.

А ще ми їздили на Бруклінський міст.

Над дорогою по якій гасають машини ще є один поверх – дорога для пішоходів та велосипедистів. Туристів там немало треба сказати і зловити момент щоб сфотографуватися не просто.

З цього мосту хороший вид на місто і на острів на якому і стоїть та Статуя Свободи. До неї кажуть треба спочатку пливсти паромом, потім відстояти у кількагодинній черзі, потім ще сек’ютрі якесь проходити… Коротше нам і без того вдалося стільки вражень отримувати що ледь з вух не вилазило.

А ще в НЙ неймовірно наглі білки. У нас тут їх теж багато, але наші страшенно полохливі і тікають дуже прудко з найменшого шуму. Там же вони не лише не тікають, але і підходять до людей щоб випросювати щось смачненьке, або нагло переходять доріжки в тому ж Централ Парку навіть не дивлячитьс по сторонах. Там ще зберіглися місцеві чорні і кудлаті білки яких в наших краях вже повністю витіснили завезені колись з Європи сірі білки.

Центральний Парк – місце уславленне у безлічі книжок та фільмів. Фонтани і озерця, доріжки між деревами та великі галявини. Народ там бігає, катається на велосипедах, загорає, влаштовує пікніки та розважається. Це фактично центр Манхетена, парк оточено музеями та хмарочосами. Розмірами він десь зо 3-4 квартали.

Великим розчаруванням може бути зоопарк в цьому парку про який йдеться в мультфільмах “Мадагаскар”. Ні левів ні жирафів там нема, зоопарк крихітний, забитий людьми так що пройти просто нереально. Та і з тварин там здається одні пінгвіни та тюлені якісь що як дурні гасають у басейні з холодною водою. Ну та правильно – у мультику ж показали що всі тварини втікли Smile

А ще ми побували в Сохо – районі молоді та студентів. Тісні вулочки, старі будинки на 3-5 поверхів, маленькі парки де грають в шахи під джаз вуличних музикантів. Книжкові крамнички та крихітні кав’ярні ще додають колориту.

Дуже затишний район в якому геть не відчувається що ти у великому місті. Ось там би десь може і можна було б поселитися.

Гуляли ми так і роздивлялися, аж доки не дісталися Батері парку – галявина на південному краю Манхетена. Це якраз був день незалежності і все було забито народом. Ми знайшли місце і теж там посиділи дивлячись на феєрверк та пропливаючі мимо розцвічені кольорами короблі.

Окремо треба сказати про Таймс Сквер. Місце, вірніше площа, просто запружене туристами так що треба постійно лаврувати між людьми. Як у вихідний день на базарі Smile

Усі практично ходять задравши голови неба і відкривши рота. Причина в тому що там така неймовірна кількість реклами і вона таких неосяжних розмірів що уся площа світеться наче на дворі білий день, а не середина ночі.

Не дивлячись на наявністі світлофорів на перехрестях синхронно з ними працює поліція. Потік народу такий що вони регулюють не лише машини, але і потоки пішоходів. Взагалі не розумію нащо може знадобитися їздити там машиною – одна зі станцій метро виходить просто на площу.

Від натовпу, галасу та яскравого світла втомлюєшся дуже швидко і хочеться мерщій втекти у якесь тихе місце. Хоча побувати б тут на Новий Рік коли уся площа рахує секунди до нового року хотілося б Smile

Ось такі в мене спогади про НЙ залишилися – розміри неймовірні, натовп незліченний, шаленний мурашник, але дуже, дуже різний і не схожий сам на себе у кожному районі.

Місто великих грошей, великих амбіцій, яскравих людей, великих цін і збережених традицій та острівків культури і старовини.

Місто музеїв, парків, затишних сонних вуличок, брудного та розгалуженого метра, хмарочосів та усих мов і культур.

Усі фотографії тут – https://skydrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2130090&v=3#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2129949.

Аризона та Шеві Сонік

Не надто довгу тому я у деяких справах відвідав одне містечко в Аризоні. Що воно була за подорож і для чого може розкажу згодом як плани здійсняться, а зараз просто деякі враження і світлини.

Почалося все з того що я прилетів у Фенікс і взяв там машину напрокат. Весь перельот триває від 2 до 3 годин.

Перше враження, яке потім і підтвердилося – все навколо напівпорожнє. Аеропорт Фенікса десь втричі більший за сіетльський, але людей нема, тихо і порожньо. Таке враження що у фільм “Лангольєри” потрапив. Я лише на зворотньому шляху зрозумів що таке враження виникло через те що 1) все застелено ковроліном, 2) ніч і дійсно мало людей, 3) низькі потолки створюють враження що ти в якомусь офісі йдеш коридорами.

Як і в інших великих аеропортах (в Сіетлі не так) прямо від одного з виходів ходять безкоштовні автобуси до прокатних контор. Відповідно і коли повертаєш машину то їдеш в ту контору де брав її, а вже в аеропорт тебе одвезе той автобус.

Ну от, а в прокаті де я вибрав найдешевшу опцію мені запропонували на вибір (ціна однакова) Форд Фокус, Нісан щось-там, Мазда якась-там, Тойота шось-таке і Шеві Сонік. Я ніколи про жодну з названих моделей не чув крім Фокусу, але оскільки свого часу у нас було аж 2 Шеві то вирішив цю машинку і взяти. Ось вона до речі на сайті виробника – http://www.chevrolet.com/sonic-hatchback-car.html.

Враження про безлюдність Аризони (чи може лише Феніксу) підтверделося поки я їхав в готель в місто мого призначення. Там де в Сіетлі 2-3 смуги дороги тут 5-6, та і ті порожні. До того ж рослинність крім велетенських кактусів та дохлих акацій відсутня і дороги неймовірно чисті. Та ще й на додачу дуже багато машин що щітками чистять дороги їздять, у нас такого не побачиш.

Взагалі де я не був мене вражав ідеально чистий і яскраво чорний асфальт – не те що листя, навіть дрібних камінців не побачиш.

Хоча з іншого боку краєвиди неймовірно нудні. У нас з дороги нічого не видно по боках за височенними деревами, тут же до обрію видно що нічого навколо нема. Навіть у містах пустенно і яка-неяка зелень присутня лише біля офісів та готелів.

Також здивувало те що людей на вулиці абсолютно не було. Якщо вам мої фото вашингтонщини видаються безлюдними то те що я побачив в Арізоні було ще безлюдніше – в прямому сенсі ноль людей на вулицях. І це при тому що повно велодоріжок і тротуарів і вони чистесенькі ідеально. Та у нас би все з таким станом доріг і погодою було б забито велосипедистами і бігунами усі дороги!

Краєвид дещо пожвавлювали гори на обрії, але без рослинності на них вони скоріше були схожі на гори щебню чи шахтні відвали ніж на справжні гори.

От те що ви бачите на фото це була погана погода в тій місцині Smile Ні, я серйозно. Там 360 сонячних днів на рік і 5 днів поганої, пасмурної погоди. В Сіетлі це називається сонячним днем і народ валить на вулицю (дощ не йде – значить сонячно!).

Ще одна відмінністю яку я помітив – дуже однорідне населення. Практично усі кого я бачив це були білі американці. І хоча я не почув ніякої відмінності у їхній вимові вони мене не розуміли. Практично все що я говорив доводилося повторювати по 3-4 рази. Проблема в тому що більшість населення там де я був ніколи в житті не виїздили зі своїх містечок і реально впрерше в житті вживу говорили з людиною з акцентом.

Ще тут дуже багато місця. Невеличке місто на 30 тисяч мешканців може легко розтягнути на 90 кілометрів з краю до краю.

Тепер щодо машини. Колись на Гаваях ми брали на прокат Тойоту Ярис, і я зарікся після того брати найдешевші машини. Тут же якось побоювався, але безпідставно. Так, машина надзвичайно дешева (14 тис. базова комплектація, 17 з усіма можливими наворотами), але виявилася дуже приємною у вождінні.

Найперша проблема з новою машиною це зручна посадка та незвичні педалі. Тут єдина зручна позиція – сидіння на максимум назад. І хоча крісла не найкомфортніші проте ніяких особливих незручностей я не відчував. Що ж стосується педалей то на мій подив вони відгукувалися точно як очикувалося. Може це говорить про дешевіть Форестера до якого ми вже звикли? Smile

В машині тіснувато і мабуть задні сидіння там таки декоративні. До того ж багажник такий маленький що моя не надто велика сумка зайняла його на 80%. Отже більше ніж вдвох з парою пакетів в ній не поїде.

Приборна панель на диво недешево виглядала – приємний і зрозумілий вигляд, все функціональне.

В машині на диво було тихо. За потужністю вона хоч і не рвала з місця проте триматися дозволених 65 миль на годину (десь 110 км на годину) я не мав жодних проблем. Добре що в Аризоні все пласке, на гірках мучатися не довелося Smile

Коротше мій висновок такий – машинка ця хоч і дешева і проста, проте може бути кращим вибором ніж якась бувша у використанні дорожча машина. Хоча я геть не експерт і навіть не уявляю які фактори треба враховувати при такому виборі. Я би купив цю машину якби мені потрібна була дешева альтернатива і не переживав би. Та ще й вона споживає усьго 40 миль на галон (це меньше 5 літрів на 100 км). Ну і навіть не уявляю як би вона себе вела на поганих дорогах.

Що вам ще сказати? Ну мабуть тільки те що схоже Аризона є непоганим місцем для виходу на пенсію якщо вам хочеться спокою, безлюддя, хороших доріг, великих відкритих просторів і гарної сонячної погоди на протязі усього року.

Ще кілька фото з Санта-Барбари

В доповнення до ось цього запису – Санта Барбара та Шеві Камаро, враження я несподівано знайшов світлини які вже вважав втраченими назважди.

Значить ось вам кілька фотографій красивої машинки та дівчинки в ній Smile

Якийсь придурок смішну рожу скорчив на задньому плані Smile

Пляж:

Якийсь хльопчик заліз в кард…

Корочє отакоє от:

Весь альбом тут – https://skydrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2110905#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2110905

Санта Барбара та Шеві Камаро, враження

Місто Санта Барбара у нас відоме як я розумію в основному завдяки одноіменному серіалу що почали показувати ще в СРСР, продовжили вже в незалежних країнах і так здається до кінця і не показали.

Опинилися ми там тому що наші знайомі що подорожують по США у вихідні планували заїхати в це місто, а нам відповідно прийшла думка чому б не зустрітися з ними та ще й побатичти місто-легенду.

Отже літак з Сіетла до Лос-Анджелеса 2,5 години, потім ще 2 години машиною з ЛА до Санта Барбари вздовж океанського берегу. Звісно можна було полетіти з Сіетла безпосередньо в кінцевий пункт, але оскільки прямих рейсів між цими містами нема то найкоротший польот з пересадкою десь у Феніксі зайняв би більше 7 годин. Та до того ж нас переконали що ми хочемо взяти на прокат не аби яку машину подешевше, а самий що не є кабріолет. Ну ото ж ми і вирішили що як кататися на машині то вже якраз можна і спробувати що воно за відчуття у кабріолеті. Та і до того ж в тих краях незрівнянно сонячніше і тепліше ніж у нас зараз.

В ЛА ми прилетіли десь о 9 ранку, сіли на автобус що везе у прокат машин (у кожної прокатної компанії курсують свої безкоштовні автобуси). Там я вже сказав що хочу взяти не ту машину яку замовляли (а мали дати щось типу Тойоти Короли), взяв найкращу страховку щоб не хвилюватися ні за що… Взагалі вийшло в районі $100 на день за те що ми вибрали.

На вибір давали за одну й ту ж ціну Chevrolet Camaro та Mustang, я вибрав Шеві (Мустанги мені не такі красиві ззовні). Довго ламав голову як той відкидний дах прибрати, потім покликав працівника що ошивався поруч (а розміри парковок у кожної компанії там такі що 4-5 стадіонів з трибунами умістити можна) і той мені все показав. Машина до речі була 2014 року і накатала усього 4000 миль.

Сіли, поїхали… Далі будуть фото Санта Барбари, ЛА ми не фотографували, не подобається нам ЛА.

Я боявся що у машині з відкритим верхом буде страшенно дути і шумно буде. Виявилося що дме не так вже й сильно, принаймні на передніх сидіннях. Ну і не так щоб шумно було – можна було спілкуватися лише трошки підвищивши голос. В нашому Форестері з відкритими вікнами набагато гірше.

Хоча Олена мерзла і куталася у кофту мені холодно не було, скоріше свіжо.

Спочатку ми їхали по дорозі де обмеження швидкості іноді падало аж до 30 миль на годину, але друга половина дороги вже була нормальною швидкісною трасою з обмеженням в 65 миль (значить можна спокійно їхати всі 70).

Більша частина дороги проходила вздовж океану, а з іншого боку доволі помітні гори. Дорога наче обкреслює контур берега жирною лінією.

Пролетіли містечка Санта Клара, Малібу (дивилися “Рятівників Малібу”?), ще якість дрібненькі поселення. А ось вже за наступним поворотом берегу видно розтягнуту Санта Барбару.

Місто вузеньке, бо здавлене океаном та горами, але доволі довге.

Не дивлячісь на концентрацію багатіїв у місті видається воно маленьким і напівсонним. Хороші широкі пляжі практично без людей, вздовж пляжів бігає доволі багато людей, купа магазинчиків та маленьких кафешок у центрі (може то був і не центр)… З вулиці на якій ми жили було видно як біленькі будиночки лізуть на гору, а потім наче здаються і лишають свої спроби.

Ще треба сказати що це мабуть найдорожче місце в якому ми бували. Оскільки готель ми замовляли в останній момент то вдалося знайти лише двозіркові мотелі за ті ж майже 100 доларів за ніч. За такі гроші можна для порівняння в найкращих готелях Лас Вегасу зупинятися.

А в іншому місто не можна сказати що дороге – їжа і ціни в магазинах такі ж точно як і в інших містах.

Отже заселилися, поїли, поспали. Поїхали шукати готель в якому наші знайомі зупинилися. І за дивним збігом обставин як ми туди заїхали якраз вони з машини виходили Smile Потім сходили повечеряти разому у галасливий бар з посередньою їжою, але затишною атмосферою і домовилися про плани на наступний день.

Вранці раненько поїхали на набережну і побігали. Я добіг до кінця пляжу (виявилося він усього 5 км довжиною) та назад. Були ще плани поплавати, але Олена сказала що холодно і ніхто не купається і у воду мене не пустила.

Ну власне коли ми вже поснідали і відпочили наші знайомі якраз прокинулися Smile

А далі ми з ними тусили по набережній, ходили по магазинах та ганяли як шалені з відкинутим верхом по трассі. Потім мені Даніл пояснив що в таких машинах з відкритим верхом їздять по вулицях на невисокій швидкості. З цим я в принципі погодився, але хотілося накататися і пофіг хто там подумає що колгоспники якісь до кабріолета дірвалися.

А зворотній літак у нас був з ЛА о 6-й ранку, тож з СБ ми виїхали о 2-й ночі і прориваючись крізь темряву та туман насолоджувалися останніми годинами в кабріолеті (правда вже з опущеним дахом).

Що ж сказати про саме місто? Скласти якесь враження за один день звісно не можливо, але мені з першого погляду сподобалося. Взагалі Каліфорнія нам обом не надто подобається – якось тут все занадто людяно, галасно, швидко і агресивно. Але от Санта Барбара жодного разу не справила на нас такого враження. До того ж тут тепло, є океан, та мабуть і криміногенна ситуація не така погана як в тому ж ЛА.

Так, я би міг жити в цьому місті. Може на пенсії колись Smile

Вікіпедія повідомляє нам про населення в 90 тисяч з яких 75% білі, середній вік 37 років, середній прибуток на родину 60 тисяч на рік та середню вартісь будинку 800 тисяч. А це говорить про те що в місті є житло у багатіїв які тут не живуть довго і не працюють, а населення великою часткою таких багатіїв і обслуговує.

До речі машини подібні нашій не те щоб кожна друга там, але далеко не рідке видовище, дуже багато подібного бачили.

Я розумію що більше питань буде викликати машина ніж наші вреження про місто, тому ще троши інформації.

Що мені сподобалося в ній:

на диво тихо всередині навіть з відкинути дахом
дуже м’яка хода і гальма, розганяється так плавно наче на місці стоїть. Я спочатку думав що вона дуже повільна на розгоні, але потім помітив що навіть на світлофорах я зі старту відриваюся помітно від інших машин, але не відчуваю прискорення. Те саме і з гальмами – не відчуваєш що гальмуєш.
хороша аудіо-система – з відкинутим верхом на трасі при швидкості 110 кмг прекрасно чути класичну музику (навіть не рок)
широченні і глибокі передні сидіння, неймовірно комфортно. Мені як правило за кермом починає усе муляти години через півтори. Тут же було таке враження що всі 5-6 годи можну проїхати без будь-якого дискомфорту.

Що не сподобалося:

огляд передній перекривається рамкою переднього скла у незручному місці і треба до цього звикати
сидиш дуже низько і габаритів машини не відчуваєш. Вона дуже широка і весь час я боявся на поворотах бока об брівки обдерти. Та і капо погано видну і я постійно зупинявся на червоне світло за 2 метри від попередньої машини.
На задніх сидіння розміститися практично неможливо – сідала наче і є, а ноги опустити нема куди.
У багажник при складеному верху хіба що жіночу сумочку можна запхати. Та навіть з верхом над головою в той багажник не кожна валіза влізе.

Коротше у підсумку машина хороша, але я собі таку не хочу. І не лише тому що в Сіетлі з постійним дощем в ній сенсу нема, але і тому що вона не функціональна для мене. А лише те що водити її приємно не робить її для мене бажаною. З іншого боку якщо наприклад Олена захоче собі щось подібне купити то я не буду проти, і мабуть навіть підтримаю.

А ще по дорозі в Сіетл в аеропорту ми побачили загін поліції що шукає та знешкоджує бомби. Не знаю що там було, але свого робота (на фото за вантажівкою) вони вже розбирали і пакували у вантажівку.

А в Санта Барбару ми ще колись повернемося, спогади ж приємні лишилися.

2013-10-13–Victoria Marathon

Все ніяк не міг зібратися з силами і почати писати про цей марафон. Головна причина – не надто хороший результат Sad smile

Впереше цей марафон я пробіг в 2012 році (07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48 та 2012/10/07–Victoria Marathon, ще кілька фото) і мені там так сподобалося (і сам старт і місто в якому він проходив) що ми вирішили будь-що прийняти участь вдвох наступного разу.

Як я вже писав (Вікторія, Канада, враження) зупинилися ми близько до центру у приватному будинку. Старт був у неділю, причому півмарафон який бігла Олена стартував о 7:45, а марафон о 8:30.

Встали раненько, умилися-одяглися, ковтнули пігулки і потупцяли на старт. Жили ми недалеко – десь хвилин 10 пішки неспішно від старту. А там вже перехреся по яким будемо бігти перекриті, поліція і волонтери, і народ бігає розминається.

З ранку було трохи прохолодно, але було і хвилювання яке не давало мерзнути. Ась ож вже оголошують старт, Олена скидає з себе теплі речі і забурюється у натовп, я йду фотографувати старт.

Після старту півмарафону я ще сходив на квартиру, полежав з пів-годинки під ковдрою, а потім і сам потупцяв до старту. Було вже трошечки тепліше (пам’ятаю що було в районі +17 по Цельсію).

Натовп на марафон здається був ще більше ніж на половину (хоча насправді вчетверо меньше), але я завжди стаю на старті у голові групи. Ні, не у першому ряді, не такий я наглий, але десь близько ряду до 10-го таки лізу. Хоча і не фінішую в першій сотні – прошто штовхатися на старті не люблю.

Перша частина дистанції (десь третина) уся з непомітної гірки, і тому дуже легко перевищити заплановану швидкість. Минулого року я планував пробігти за 3:15, але спромігся лише на 3:23. Цього ж року спочатку були сподівання на 3:05 (що було б моїм особистим рекордом), але за пару тижнів до старту я зрозумів що не готовий і вирішив хоча б на 3:10 цілитися.

Проте навіть не добігаючи до половини дистанції я зрозумів (хоча і йшов ще за графіком і почував себе нормально) що не вийдк заплановане.

У підсумку (не хочу жалоби свої розвозити на кілька абзаців) останні кілометри почали сильно боліти м’язи ніг (стегна та сідниці), а це результат або недотренованості, або того що не встиг відновитися перед стартом. В моєму випадку і те і іншу. З останнього старту (2013-09-15-Kirkland Triathlon) я фактично не тренувався нормально, тож і не дивно.

А коли розумієш що не вийде як хотів то і мотивувати себе практично не можливо. В цілому я не бачив необхідності страждати та нариватися на травми знаючи що все одно результат мене не порадує. Тож коли ноги починало майже судомити я переходив на хотьбу і кілька десятків метрів проходив швидким кроком. А ноги боліли реально сильно, молочна кислота аж розпирала їх Sad smile

В результаті – 3:19:50, 169-й (з 1726) у загальному заліку, 33-й (зі 122) у своїй віковій групі. Протокол – http://racedaytiming.ca/raceday-results?display=gfvm2013marathon.

Оленин результат ось тут можна знайти – http://racedaytiming.ca/raceday-results?display=gfvm2013half.

Дані з годинника – http://connect.garmin.com/activity/390682603, там якраз видно що в районі 35-го кілометра як і положено починається різкий спад швидкості.

Ну а після фінішу я у страшних муках йшом нескінченну дорогу до житла, стонучи мився в душі і трупом сидів в машині в черзі на паром поки Олена ходила за їжою. І вже на паромі прийшов до тями і почав їсти і подавати ознаки життя.

Ось так коротенько… Через місяць марафон у Сіетлі в якому я сподіваюся не так розчаруватися у собі.

Вікторія, Канада, враження

Це вже не вперше ми побували у цьому прекрасному канадському курортному місті розташованому на острові Ванкувер у Британській Колумбії.

Цього разу ми були там з приводу марафону, так само і до того були у нас там марафони і тріатлони (07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48, 2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon, ще кілька фото і так далі).

Дорога туди від нас займає приблизно 4 години в які входять 2 пароми та проходження таможні.

Перший паром (Едмондс-Кінгстон) займає усього 30 хвилин часу і в черзі на нього витрачаєш ледь не більше.

Потім майже півтори години ведеш машину доволі живописною місциною якраз на кордоні національного парку Олімпія. Парк займає майже всю площу півостріва Олімпія. Туди можна доїхати і по землі, але це занадто великий крюк на південь доведеться робити.

Паром на Вікторію відправляється з міста Порт-Анжелес лише тричі на день, на відміну від Едмондс-Кінгстон що відпливає кожні 30 хвилин, і забирає 90 хвилин часу.

Сам Порт-Анжелес теж доволі цікаве і симпатичне містечно. Воно крихітне (десь 4-5 вулиць в ширину), але довге, поруч є військова баса ВМФ США, гори, ліс. Містечко красиве, затишне і не надто дешеве як для такої глушини.

Ну коротше набиваються машини в чергу на паром, ось вже і посадка. Вид з верхньої палуби парому на американський берег:

На паромі цьому, на відміну від звичайного, не дозволяють залишатися в машині – кажуть що як що трапиться то людей врятують, а от машини навіть не пробуватимуть.

Ну та на палубах крім диванчиків та кресел є ще д’юті-фрі та столовка в якій на диво непоганий чілі продають. Для тих хто не знає чілі це такий… скажімо борщ, але в ньому нічого крім м’яса та бобів нема, і навіть юшки майже нема. Взагалі то те чілі я майже виключно саме на цьому паромі їм, але мені подобається.

І ось нарешті ми у Вікторії. Розсідаємося по машинах і їдемо на берег. Стаємо у черги на таможні. Саме проходження таможні займає одну хвилину як правило (в черзі можна і всі 10 відстояти): глянули документи, спитали що везеш із забороненого, на скільки залишаєшся і для чого взагалі приїхав.

А з воріт тамжні виїздиш в самий центр міста. Ні, я не перебільшую, саме так і є – виїхав з воріт і ти в центрі.

Що щ сказати про місто? Центр дуже маленький, але красиво вибудуваний європейського виду будівлями навколо заливу. Широкі вулиці з безліччю магазинів, а все це оточено тихим, майже мертвим приватним сектором.

Цього разу ми зупинялися не в готелі, а в будинку який здавали власники. Ну просто забули вчасно зарезрвувати готель, а перед марафоном на який ми приїхали ціни на них підскочили як шалені. А в результаті виявилося ще й краще ніж в готелі.

В 10 хвилинах спокійним шагом від центру (і старту марафону відповідно) велика кімната, кухня з усим посудом та обладнанням, спокійна вулиця інший кінець якої теж виходить до океанського заливу.

Ось до речі на фото вище прекрасна бургерятня Santiago’s якраз навпроти порту/таможні (отам просто за перехрестям вже посадка на паром і вода). Рекомендую – обов’язково відвідайте якщо будете у Вікторії!

В кафешці столи застелено папером для малювання і на столі стоять олівці у корзинці – можна весело і з користю провести час Smile

Бургери там не такі гігантські як в Ред Робіні якомусь, але дуже смачні. Та і не сказав би я що голодним залишишся після них.

Що ж там ще є? Ну крім води і відповідно безлічи корабликів різних розмірів та смішних жовтеньких водних таксі там ще багато великих отелів, будівлі державних установ у монументальному стилі, ресторани і бари, приватний сектор заселений такими як ми туристами та вулиці з магазинами. А якщо виїхати з міста то потрапляєш в густий темний ліс, озера та глушину з лосями та медведями.

Взагалі у місті майже неможливим способом поєднані речі з різних епох та стилів. Здавалося б місто має виглядати еклектично, але ні, все дуже органічно і наче так і задумано.

Їхати туди варто на кілька днів – за 2 дні можна лише нагнати собі жабу що от ще б погуляти цими вулицями і порозглядати усе навколо.

Що ж стосується цін то як для Канади тут вважається дорого жити, але у порівнянні з цінами на курортні місця в США я б сказав що ціни доволі притямні.

Коли нема масового напливу туристів можна знайти готель з усим що треба в центрі в районі 70 доларів за ніч, а то і дешевше. “Усе що треба” включає в себе не лише такі речі як безкоштовний Wi-Fi який і так є у самих задрипаних готелях тут, але і такі речі як басейн, спортзал та ресторан з баром щоб взагалі можна було на вулицю не виходити Smile

Ось це, щоб було зрозуміло що я маю на увазі коли говорю про затишність, те що можна побачити в центрі міста. Та там того центру чесно кажучи – за 15 хвилин можна по периметру обійти. І хоча натовп чималенький все одно нема відчуття великого міста.

Ще Вікторія знаменита тим що тут переважно хороша погода. І хоча в Сіетлі о цій порі практично щоденно йдуть дощі у Вікторії традиційно не просто сонячно, а взагалі на небі ні хмаринки нема. Навіть не знаю чим пояснюють такий природний феномен.

За ось такий будинок як вище на фото, вірніше за кімнату, кухню і ванну на першому поверсі ми платили майже 100 баксів за ніч. Але це було замовлення в останній момент, коли ціни в готелях були вже під 300 за ніч. Марафонців приїхало занадто багато. В будинку цьому є ще 2 кімнати на другому поверсі, значно меньші за розмірами і дешевші майже вдвічі. Ну та я в принципі навіть задоволений лишився – сподобалося більше ніж в готелях.

От єдине що в приватному секторі нема ні магазинів ні ресторанів – тут люди живуть, а не скупляються чи їдять, за всим тим треба машиною їздити. Хоча ні, був один якийсь гіппі-магазин з виключно органічними продуктами, того нам і вистачило на вечерю коли ліньки було йти аж метрів 800 у цент в якусь кафешку Smile

Добре що було де готувати і чай заварювати.

Більше фотографій якщо зацікавить знайдете в альбомі (це треба до кінця дочитати цей пост щоб знайти посилання на альбом).

Після марафону нам вдалося ще піти прийняти душ і лише потім поїхати на паром.

Види там з води ще красивіші ніж з берега: красиво забудований центр, ліси за містом, на на обрії, так що видно лише вершини в небі – велитенські гори.

А це вже підпливаємо до американського берега:

Ну і весь альбом тут – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%218950. Там ще є фото з марафону, але про марафон я напишу згодом (скоро сподіваюся).

Портланд, Орегон–місто мостів, троянд і диваків

Найбільше місто штату Орегон через яке ми проїзджали кілька разів, але вперше провели провели в ньому деякий час кілька днів тому.

До речі в США багато міст що називаються Портланд, і деякі з них більш знамениті на східному березі. Отже тут йдеться виключно про Портланд в Орегоні Smile

Місто пишається своєю дивакуватістю та тим що воно наче застрягло у 80-х роках минулого сторіччя. Тут дуже органічно буде ходити вулицями з касетним плеєром, вусами-рулям, носити великі яскраві пластикові прикраси або бігати в коротесеньких спортивних шортах і майці.

Місто дуже дружнє до велосипедистів, причому якщо навколо Редмонда та Сіетла взагалі велосипедистів хоч і багато, проте 99% з них складають спортсменти, то у Портланді люди їздять на прогулянкових (не спортивних) велосипедах у звичайному одязі. Помітно більше велодоріжок ніж у Сіетлі.

Взагалі найбільшим остахом міста здається є те що його можуть сплутати чи зарахувати в одну групу з Сіетлом.

Сіетл, хоча і меньше набагато, але як місто однозначно відоміше в культурному плані в тому числі: музика, фільми, великі компанії як Microsoft, Amazon, Boeing, Costco, … Портланд з іншого боку місто увіковічене в серіалі “Сімпсони” (план міста на заставці серіалу, прізвища героїв – назви вулиць в Портланді).

Варто лише проїхати по мосту що веде через річку Коламбія і є кордоном між штатами Вашингтон і Орегон як одразу і опиняєшся в Портланді.

Портланд недарма називають містом мостів. Їх там багато, але головне те що вони якихось абсолютно неймовірних розмірів, вигинаються дугами і перетинаються одне з одним, звиваються у якісь гігантські вузли і то пірнають одне під одне, то йдуть згори одне одного.

Емблемою міста є троянда яку можна побачити не лише на вивісках та логотипах, але і на каналізаційних люках та машинах місцевих служб. В місті є великий парк частину якого займає трояндовий сад (варто відвідати).

Центр міста по якому ми переважно і гуляли склав дуже дивне враження. Не дивлячись на високу щільність офісних будівель та великий за розмірами центр людей на диво мало. Враження було таке що це субота чи неділя до обіду, а між тим це була 3 година по обіду і аж до темряви.

Завдяки довгій і красивій набережній Портланд дуже схожий на Ванкувер, лише у Ванкувері набережна не річкова, а океанського заливу. До того ж цент Ванкувера цільно забудовано хмарочосами, Портланд же доволі невисоке за американськими мірками місто. Навіть у Сіетлі я б сказав цент міста вищий.

Друга річ що робить Портланд схожим на Ванкувер це кількість бомжів у центрі міста. Але на відміну від неймовірно смердючих створінь у Ванкувері в Портленді це переважно молоді люди (в районі 20 років) які сидять та сплять під стінами великими компаніями і зовсім не смердять. Якби не спали просто неба під якимось лахміттям то навіть одягом би не відрізнялися від пересічних перехожих. Взагалі схоже це більше стиль життя ніж на бідування – деякі з часом перебісяться і повернуться у “нормальне” суспільство (сподіваюся).

Що ще можна згадати з таких коротких відвідин? В центрі є кілька броварень в одній з яких ми куштували різні сорта пива крихітними порціями. В місті (в парку) є японський сад (вхід – $10). Витратьте кілька хвилин на перегляд ось цього альбому – , всі фото постити не збираюся щоб остаточно не перетворюватися у фотоблогера Smile

Взагалі якби мене спитали то я б сказав так, я хотів би жити і працювати в цьому місті. Мені дуже сподобалося як його великі розміри поєднанні зі спокоєм на вулицях, як там затишно навіть у центрі, як там легко було орієнтуватися навіть без навігатора і які там дійсно дивакуваті і спокійні люди. Ну це те враження що в мене склалося з того недовгого часу що ми там були.

Не зрозуміло чому місто так недооцінене і чому про нього так мало знають у порівнянні з тим же Сіетлом. Коротше як раптом трапиться нагода то не пропустіть це чудове місто.

Lake View Cememtery, Seattle, могила Брюса і Брендона Лі

Так, знаменитий майстер і його його син поховані поруч у Сіетлі.

Вперше відвідати їх могили ми поїхали у травні 2009-го, а нещодавно я з батьком який у нас гостює завітав туди знову.

Кладовище не надто велики, розміром з пару кварталів і розташоване на пагорбі з якого відкривається красивий вид на спальну частину міста і озеро. Зимою вид красивіше бо багаточисельні дерева не перекривають його своїм листям.

Місце дуже спокійне, я би навіть сказав затишне. Могильні пам’ятники розташовано у доволі хаотичному порядку. Є дуже старі, майже невидимі серед трави плити 18-го сторіччя на яких вже витерлися усі написи.

Мертвих тут схоже спалюють на попіл і ховають в урнах, а замість розкопувати землю вкладають ці урни у кам’яні коробки в землі зверху яких постелено траву.

Також наскільки я знаю за місця треба платити постійно (цін не знаю) і роблять це друзі, родичі чи фонди якість. А як тільки місце звільняється то його займають кимось іншим.

У траві доріжок нема, і оскільки могили розміщено не по сітці то не дивлячись під ноги дуже легко по багатьом з них пройтись і не помітити.

Що ж стосується поховання Брюса і Брендона то плити у них доволі скромні, є набагато більші і багатші пам’ятники. Проте біля них як нам сказали завжди хтось є – люди їдуть з усього світу щоб відвідати це місце. Попередній раз ми були там рано вранці у вихідні, йшов дощ, але люди були. І в цей раз ранком робочого дня там хтось стояв коли ми приїхали.

На плитах завжди лежать монетки з різних країн (батько поклав туди і монетку з тризубом), іноді квіті і якісь папірці з написами, а також чомусь апельсини. Проте щоб не склалося хибного враження це не потік людей, а 1-2, рідко більше людини на протязі 20-30 хвилин. От такий потік.

Сайт кладовища складається з 5-6 сторінок одна з яких присв’ячена місцезнаходженню могили Лі. Доволі дивно що у них там ніде нема ні карти, ні назви доріжок. Орієнтуватися неймовірно важко.

В принципі на таких кладовищах можна і гуляти як у парку, єдине що просять дивитися собі під ноги і не порушувати тишу сильно.

Одну з частин кладовища зайнято переважно китайськими похованнями, ближче до центру старі і великі пам’ятники, сучасні поховання розкидано випадково і як правило чим сучасніше тим простіше плити і пам’ятники.

А ось це ми натрапили якраз як відбувалися похорони. Розриту (читай відкриту) могилу вистелели штучною травою навколо щоб не топтатися по землі. Потім під’їхали люди, поставили труну на каталку і наче понесли її, а насправді покотили.

Потім з самої каталки труна якимось хитрим способом спускається вниз і все це діло потім працівники кладовища закривають бетонною плитою і застеляють рулоном свіжої трави.

Навколо кладовища просто упритул розташовано будинки, а озеро про яке я згадував наспавді не так вже й близько, просто його добре видно з пагорба.

Також мені сподобалося що деякі пам’ятники зроблено у вигляді лавочок на яких можна посидіти. Та тут і без того в звичайних парках можна побачити лавочки, столики, або і просто великі каменюки з табличками “На пам’ять про такого-то”.

Ну і ще кілька фото щоб передати атмосферу.

2013-07-14-Subaru Vancouver Triathlon

Завершили серію тріатлонів Subaru в Канаді (перший старт – 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon та 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon, ще кілька фото, другий – 2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon та 2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon, ще кілька фото). Там правда в серії ще буде страт у вересні, але ми його пропустимо – дуже далеко (це аж в Альберту пертися), та і дистанція там найдовша олімпійська. Краще якийсь місцевий старт зробимо.

Ну коротше виїхали в п’ятницю у Ванкувер, 3 години і ми там, знайшли готель, ще покружляли вулицями, знайшли парковку, поселилися. Так зарані виїхали просто через те що їхати довше. Воно звісно дорога коротша ніж до Вікторії, але весь час за кермом, в той час як попередні старти включали пароми у подорож на яких ми і відпочивали від керма.

В суботу поїхали в парк в якому був старт/фініш щоб роздивитися та забрати стартовий пакет. Заразом зрозуміли що пекло в день старту буде ще те. Проблема з довгими дистанціями в тому що найважче припадає на саму спеку, а робити ще раніше старт теж не вийде – занадто рано, та і холодно/темно ще може бути. Мій старт (70.3) був о 6:30, у Олени (олімпійська дистанція) через годину.

Мене як завжди відвідало передстартове хвилювання… Черга в туалет, одягаю в ній костюм, мажуся кремами (від сонця, від натирання), одягаю шапочку, окуляри, біжу на старт.

Олена десь загубилася, доводисть просити випадкових глядачів застібнути блискавку на спині. Мій новий дорогущий костюм має дуже розумний і зручний дизайн застібки на спині – зверху вниз, але мінус в тому самому застебнути його не реально.

Не знаю чи це був наймасовіший страрт з усих на яких я був, але те що на Half Iron Man було найбільше людей це точно. Старт з берега, я нагло проштовхався десь в другий-третій ряд, тож довелося горнути що є сили у воду щоб не затоптали.

А у воді таке мочилово почалося що словами не описати! Перші метрів 250-300 можна було реально пливсти як Тарзан – передні б несли на своїх спинах і ногах, задні б підштовжували.

Але найнесамовитіша засада була на першому повороті (ми пливли 2 кола у формі трикутника) – наскілька щільно людей набилося що можна було без перелішень лізти по головах.

Далі народ трошки розтягнувся – сильніші плавці відірвалися і потягли когось за собою, слабкіші хто з дуру ломонув зі старту почали відставати. Власне лише на останній третині першого кола вдалося нормально попливсти не ловлячи нори в ребра і писок, та руками по голові.

Ось і берег, вибігли, забігли назад у воду, попливли далі. Ось це вибігання страшенно збиває дихання і відновитися після нього дуже не легко. А на другому колі ще почалися хвилі, і хоча були вони не сильні, проте заважали ой як сильно – коли половина гребків пролітає у повітрі, а ішна гальмується водою ще на розгоні руки ні про яку швидкість вже можна не думати. При хвилях вихід один – гребти слабкіше, але махати руками частіше.

Засвітило сонце, і засвітило так що почало сліпити. Не надто вдало одягнені окуляри потихеньку пропускали воду (а вона з солона), і нарешті довелося зупинитися і на ходу їх підправляти.

Як би там не було ось вже і фініш плавання.

Цього разу зміг на диво зовсім не натерти шию, навчився мабуть мазатися і застібати костюм Smile До речі дані плавання з годинника – http://connect.garmin.com/activity/343052511. Загальний час плавання – 31:35 (1.9 км) не найкращий мій час, але близько до нього.

Після плавання нелегка пробіжечка по піску у транзитну зону (метрів 150-200). Костюм на половину знятий на бігу, зтягую з ніг, старанно обтирою ноги рушником від піску, одягаю шкарпетики, велотуфлі, шолом, біжу на велоетап. Час у транзитці – 3:28, абсолютно не поспішав, можна було швидше, але сенсу не було.

Велоетап найдивніший мабуть з усих що я бачив. Чотири кола, на кожному з них підйом непоганий такий і доволі тривалий, на зворотній дорозі такий же спуск. На деяких ділянках обганяти було заборонено (це піпєц!) і народ їхав як каченята одне за одним якщо не пощастило за кимось повільним опинитися.

Всю дистанцію як це не ганебно звучить я намагався триматися у групі з жінками які валили так що асфальт плавився. Маленькі, легенькі, проте в гору я від них відривався, потім на прямій вони мене удєлували, далі на повільних ділянках я їх наздоганяв, з гірки відривався (я важчий і маю з гірки перевагу), потім все повторювалося…

Проїхав непогано по відчуттям, собою задоволений. Дані з комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/343052524. Час велоетапу – 2:37:51 (90 км), враховуючи гірки не погано як для мене, але те як мене усі обганяли на прямій показує що мені треба накатувати кілометри на швидкість, може навіть інтервали почати робити на велосипеді.

Один учасник поїхав з велоетапу на швидкій – лежав на асфальті весь зелений в оточенні людей. Думаю серце схопило бо було це якраз на гірці в яку так нелегко їхати після плавання. Ще одного бачив на траві усього в подряпинах і крові – невдало летів з гірки. Проте живий і активний, йому там масаж робили, може судома схопила.

Якимось дивом фінішував я велоетап на самоті (до тих кіл що ми ними каталися з транзитної зони пару кілометрів ще їхати було), швиденько постягав усе з себе, козирьок на голову, номер на пояс і побіг.

Сонце вже палило несамовито і пункти з водою на трасі (кожні 2-3 км) були дуже доречні. На диво перші 3 км біглося легко і з задоволенням, я вже почав радіти… Але потім різко як обрубало – після однієї невеличкої гірки різко стало важко і вже легше до фінішу не ставало.

Дорога частково проходила парком, але більшість дистанції пролягало вздовж пляжу під сонцем та по противнющому дрібному гравію. Страшенно не люблю таке покриття, по ньому лише добре розслаблено бігати, а інакше воно як пісок висмоктує непомітно усі сили і ноги наче в’язнуть, хоча на вид тверда поверхня.

Усього було 2 кола, і я знову не витерпів і десь в районі 16-го кілометра пару хвилин пройшов пішки. Не можу пояснити чому так стається – наче ж не найважче навантаження, наче не швидко біжу, можу терпіти, але якось проконтролювати не можу – зупиняюся та йду.

З іншого боку ця зупинка дозволила мені зосередитися, переналаштуватися, бо до того всі думки були про “як же мені важко”, а після такого легкого відпочинку вдалося знову почати бігти і добігти в тому ж темпі до фінішу.

Десь на 7-му кілометрі зустрів Олену яка бігла у зворотньому напрямку. І бігла у велоперчатках, сказала їй так подобається Smile А вже десь на 9-му кілометрі я її обійшов. По ній видно було що дуже втомилося – коли для кожного кроку докладають скільки зусиль то вже очевидно що сили закінчуються. Коли обганяв порадив їй протися метрів 100 хоча б. Вона фінішувала за кілька хвилин, а мені ще більше 10 км залишалося до фінішу.

Але навіть найдовші страждання закінчуються колись і ось вже фініш на обрії. Я настільки виснажився що коли мене хтось обганяв на останніх метрах просто не відреагував.

Далі заспокоїтися, попити, сісти, попити, взяти медальку учасника, попити, піти в тінь, попити, …

Біговий етап – 1:33:31 (20 км), дані з комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/343052545. На диво непогано.

Новий годинник (Garmin Forerunner 910xt) показав себе дуже добре, я задоволений, хороше придбання.

Ось тут уся дистанція на одній сторінці – http://app.strava.com/activities/67306912 (страва не вміє розділяти види спорту).

Протокол змагань – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=105473, 70-й у загальному заліку, 10-й у своїй віковій групі. Результат Олени на цій сторінці – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=105471

А взагалі то я відчув що навиступався вже до несхочу, і треба взяти хорошу таку перерву у стартах, хоча б до вересня Smile

Ну а після фінішу ми помилися у душі на пляжі, так-сяк переодяглися і поїхали додому. По дорозі заїхали поїсти бургерів, і за якісь не повні 4 години нарешті витягли лапки дома. Велосипеди досі не зібрані в чохлас стоять Smile

На цьому все!