< Попередня сторінка

– А вони мене вже так ізнущалісь, так ізнущалісь – Перервала його роздуми якась тітка що сиділа на роздутій китайській сумці – Єлє оце вирвалася от них, ізвєргів…

Він підняв погля з брудної підлоги вокзального залу очікування і тут же втомлено ним загубився в пошарпаному натовпі. В голові нечутно клацнуло і хвиля роздратування затопила його. Неприємні протяги, неприємні вокзальні запахи, відкрите незатишне і галасливе місце, нерозбірливе але нав’язливе бурмотіння гучномовців під стелею. Він не стримався і закричав на незнайому тітку.

– Кажи мені правду! – Кричав він – Досить брехати! Дивися йому в очі і кажи правду – тикав він рукою у портрет Леніна, півішений під високою стелею його кабінету на фарбованій зеленій стіні.

Схопивши важкий повний графин він тремтячою рукою налив води у гранчак. Потім обережно вставив на місце скляну пробку і викинув повний стакан у вікно. Через секунду тиші м’яко бухнув ледь чутний удар… Все ж таки 7-й поверх, може і почулося.

Злякана жінка ховала босі ноги під стільця і продовжила нити.

– Ну так я і кажу – вони іздєвалися з мене – Шмигнула носом – Завели в таку кінату маленьку і били. А я начальнику пожалуюся! – раптом відчайдушно заволала вона.

– Розкажи, розкажи – Вгодований писок над сталевого кольору костюмом зацікавлено заглядав у кабінет крізь вікно з вулиці – Що там було? Погано з вами поводилися? Знущалися? Так, так – Начальник поклав шкіряну папку на підвіконня і кудись схилився, так що його стало не видно з кабінету.

Пошарудівши чимось обличчя знову випливло на світ.

– Так кажіть, кажіть. Я тут дещо занотую – Клацнув ручкою і заходився щось креслити на відірваному шматку шпалери прикусючи язика вбік.

– Так завели мене у такий підвал, а там ще дерев’яні кроваті двуетажниє стоять з обох сторон. – Дівчина однією рукою помішувала якесь густе червоне варево на плиті, а другу обтирала об рушник – І такий наче дліний карідор, і всє кроваті і кроваті. Як на войні – Паркетна підлога під нею поскріпувала.

– Так а потом у такі малесенькі двері заводять – продовжувала вона вбуваючись у коридорі біля дзеркала – а там скільки собак дворових, і такі всі великі. А я ж їх боюся. Так солдати мені і кажуть щоб я чекала і нікуди не йшла. А самі зі свічками пішли геть. Ну ясно що я в темряві нікуди не піду.

Чути її було погано – обличчя майже повністю закрите теплим шарфом, та і вітер несе сніг в обличчя. А за пару десятків кроків так і взагалі нічого не видно.

– Потім прийшли ці – продовжував він сам до себе – п’яні, матюкаються – Взяли найбільшу собаку і почали нею бити жінку. А вона вже і не ворушилася, лише закривала собою сумки.

-Так – перебив його сусід по купе – я як піонером у дитинстві був то пам’ятаю нам розказували про це. Потім взяли собачі зуби, поробили з них голки і почали молотком забивати їй під нігті. Так же ж було?

– Ні, не так- сказав він. Жбурнув на столик жменю зіжмаканих грошей у перемішку з дріб’язком та якимись скрепками, резинками і стертими значками і рвучко вискочів з кондиціонованого повітря кафетерію на розпечену вулицю.

У вухах щось лусноло і час зупинився. Очі відкрилися і він згадав як то починалося.

Наступна сторінка >

Ніч. Як тільки зірки почали падати за обрій, він почав розуміти життя. Він зрозумів що вона лежить збоку від нього і вивчає закритими очима невидиму стелю. Вона не знала що є живою. А він не міг їй про це сказати. Це було б важко зробити, це було б довго, і це не дало б результату. Вона б зрозуміла зовсім не так. Вона могла б йому не повірити, а не повіривши раз могла б подумати що все сказане ним до цього є чимось абсолютно протилежним правді.

Стало неспокійно. Необхідно терміново підняти руку! Як це зробити? Рука під ковдрою. А ковдру піднімати зовсім не треба. Чому ж нас вчить історія? Що роблять великі у таких випадках? Що вони будуть робити коли у них настане така сама складна ситуація?

О Боги! Чому ви не існуєте? Чому не можете зробити мене одним з вас? Я б показав як знищувати те, що ще не з’явилось. Я би примусив всіх вірити що час плине постійно і рівномірно. Вулкани би плювалися кривавим людським м’ясом, а річки б текли крізь землю в розпечене серце планети.

Музика стала твердою як камінь і несесеться під землею як потяг. Хочеш лягти на лагідну поверхню і нечутно поплисти в нескінчену темряву? Саме для цього утворилися амінокислоти, саме через це риби вибралися на суходіл, це інша сторона того що Сонце згасне і нерозумні створіння бездумно зжеруть холодний і прекрасний порядок Всесвіту.

Чи порятунок є? Зерно смерті розпуститься хижою квіткою, пожираючи усе живе як вогонь радісно їсть сухе дерево. В кришталевій нескінченній самотності без кольорів завдяки зусиллям Хаосу виникне теплий, пульсуючий неправильною формою шматочок життя. І ще не розумний він почне зручніше облаштовуватися всередині діаманту, не розуміючи, нещадно до порядку стане милим і жалюгідним, а потім жадібним і ненажерливим.

Він не хотів рятуватися. Як би стати іншим? Як би знати нічого про очі, про тактильні відчуття, про час? Темно-помаранчевим оком ненависті він спостерігав як ростуть відрізані нігті.

Він спробував зосередитися на чомусь матеріальному. І вирішив що як тільки з’явиться можливість то візьме олівця та блокнот і щось намалює з того що бачить у темряві. Ось, він побачив контури предметів. Темрява рвонулася йому назустріч у нестримному прагненні розвитку. Зачерствіла шкуринка хліба розчинилася у підлозі, розтанула вогкою калюжею з грудочкою цукру по центру. Забіліли провода домашньої електроніки, на них повільно набрякли бруньки, і лопнувши розпустилися соціальними інститутами та установами. Хтось з певною метою збирав людей у групи і настійливо пояснював їм що у них є спільні цілі та прагнення, що може стати краще, що саме він знає як це "краще".

Але невидимий матеріаліст помилявся. Він робив усе правильно, за наукою. А його помилка була в тому що він вважав що люди можуть думати. Це підтверджувала і наука. Наука яку начебто вигадали, створили і виростили люди. Він забув що у своєму прагненні структурувати та закріпити у часі нетривку конструкцію з плоті та кісток саме він і вигадав миттєво і віртуозно і науку, і мистецтво і натхнення. Здається він сам не помітив як переступив у своїх роздумах дозволену межу. Зараз щось має статися.

Спрацював сигнал тривоги. Беззвучна сигналізація, щоб не будити жителів облаштованих дірок у бетонних прямокутниках, почала вібрувати стінами, розхитуючи зуби та витрушуючи з кісток вживлені засоби спостереження. Зараз всі прокинуться!

Але ні. Пройшла секунда, друга… Чому не чутно стрілянини і сирен, чому не плачуть діти та не з’являються безпритульні тварини? Це мабуть його індивідуальна сирена? Що ж вона означає? Так, він вирішив при першій же нагоді спробує подумати про це. А поки ніколи. Прямо зараз треба згадати для чого він усе життя дихав. Він вдихав і видихав.

Ну видохи то не важливо. То ще можна проігнорувати. А ніщо йому стільки вдохів? Він точно знав що для чогось вони були потрібні. І він не забув. Він просто перестав знати. А все ж таки цікаво – для чого йому знадобилося так багато разів вдихати, та ще й з такою регулярністю?

Він задумався на мить і побачив що минули мільйони років. Він остаточно вирішив коли небуть народитися…

Який в біса у вагоні потяга може бути телевізор? Він озирнувся навколо себе, струхнув з долоні уявний пульт і за звичкою почав повторювати. – Один – зелений, непогані футболочки… Два – пальці, красиві кросівки і класні кофти… Три – Дольче Габана це хєрня якась для пєдіків… Шанель – парфуми для жінок… Ла Коста – рубашки такі з коротким рукавом і воротником…
– Чому я тут? – запитав він себе в голос. Хотів звичним рухом посмикати за кінці вусів та згадав що він їх не має та і ніколи не мав, як і звички їх смикати. І тому відповів собі – Я їду в село Панські Заполички, цеж треба таку назву вигадати! Там живе Пилип Феофанович. Він довбаний винахідник та раціоналізатор. Треба взяти у нього довбане інтерв’ю та написати статтю про це у довбаний журнал. Ні, ну чому я? Чуму в біса саме я?

– А поки я можу почитати книгу – зрадів і узяв зі столика заповненого стаканами з чаєм книжку із затертою палітуркою і розкрив її там де було закладено кредитну картку. В чей час за вікном щось блискнуло боляче вдаривши в очі.

Він сильно зтулив очі і подумав що коли вийде з вагона то ще невідомо як добиратися по спеці, у костюмі, запилюженими дорогами у загублене село, тягнучі за собою рюкзак з тормозком, незручну сумку з ноутбуком та дорожню сумку з речами. А як і ходить туди якийсь автобус то певно чекати його години три доведеться. І то це напевно буде старий “Лаз”, в якому буде просто пекло і сморід бензину. А потім ще тинятися сонним під обіднім сонцем селом, волати через паркани, питаючи де живе такий-ото дядько. І на питання “Шо вам нада?” знову волати так само. І потім підійти до засраного качками та курками подвір’я винахідника і довго смикати ціпок на калітці, намагаючись її відкрити.

– Здрастуйте!
Він підняв очі. Прямо за каліткою стояв звичайний дядько з тих яким вицвілі сімейні труси пасують більше за будь-який інший одяг. Ще на дядькові була біла майка і газета в руці.
– Пенсію принесли?
– О, тільки не це, – подумав він страждально закочуючи очі і уявляючи як у вуха йому зараз будуть напихати нудні ватяні монолого про тяжке життя пенсіонерів. – Ні, я з журналу…
– А. з “Цифрового вісника”? – Знаю, знаю, получав ваш ємейл – зрадів дядько.
– У Вас є комп’ютер? – здивувася кореспондент.
– Та так, скоріше тупий термінал, – відмахнувся газетою дядько. – У нас в сосідньому селі, ну у Донкіхотовці, ви чули, серверна фєрма стоїть. То я по ssh туди конектюсь і у консолі працюю. А в мене так, просто друкарська машинка. Word, Excel та іноді Unreal запускаю. Ото і весь комп’ютер, – говорив дядько наливаючи третю чашку холодного кампоту. – А мед чого не їсте?
– Релігія не дозволяє, – шукаючи диктовон у кишенях важкого чорного і пожмаканого піджака, який звалився під стіл, відповів кореспондент. – Та ні, жартую. Спека така, як його можна їсти той мед? Я б кригу з’їв. Ні, я б в ній жив.
– Не переймайся. У мене в підвалі, під будинком, старе скіфське чи то сховище чи то капище. Карочє шось дрєвне, – Пилип Феофанович говорив і застібував шкіряними ремінцями ноги та руки кореспондента, зживляючі його з велетенським дубовим троном. – Святе місце. Там сила така. У-у-у! Як ото були морози зимо страшені, а у нас морози не такі як у вас в місті, так попросили сусіди помолитися. Я не хотів зразу. Але потім взяв сусідського хлопця, я сам холод жах як не люблю, та і серце йогов ту чашу поклав. Зробів усе як треба. І шо думаєш? Через день вже весна почалася.
– Як серце в чашу? – закляк зі сраху кореспондент не помічаючи як велетеньсскою голкою хазяїн зробив йому знеболюючий укол в шию – Вби.. ееее… Помер хлопець? – побоявся він розлютити співбесідника.
– Та нєєє… – з посмішкою потягнув пенсіонер надіваюці на волохаті груди шкіряний фартук м’ясника. – Від чого він помре? Фарбою хрест на грудях намалювали, взяли грудочку землі, поклали в чашку, побубоніли як бабо вчили.
– А-а-а, – полегшено зітхнув кореспондент, – а то я вже подумав…
– – Правда потім довелося втопити його.
– Як втопити? – серце ледь не провалилося крізь дубову поверхню стільця. – Нашо втопити?
– Та то вже не я, то батьки самі і втопили. На болото повели, вирізали знак Старшого Хазяїна на спині, залили рота свинцем та і втопили. Довго він пручався, все з болота ліз, – Пилип Феофанович застиг з розпеченими іржавими щипцями у руках пригадуючи, – і доки з кілків срібних клітку навколо нього не замовили як слід так все і вилазив. Ех.

– Ні, ні. Цього не може бути, – панічно подумав він, – які щипці? Які дубові крісла? Що за ритуали?

А хазяїн продовжував, підключаючи Ethernet-кабель до ноута кореспондента, – Так вам може ще кампотіку налити? Та ви зніміть піджачок, жаркож мабуть у ньому. Та і розбуйтеся.
-Фууууух, – витер рукою (вільною рукою! неприкутою рукою!) лоба кореспондент, – та мені тут примарилося.
Він засміявся і ляснув другою рукою по столу. Звук вийшов надто дивний, як і відчуття. З холонучим серцем кореспондент скосив очі на праву руку і побачив що з його плеча виходить вбута у зимовий ботинок нога. Паніка знову почала оволодівати ним.
– Як це? Що то? Чимось отруїли мене? Наркотиків у компот підсипали? – залопотів він безпорадно дивлячись на хазяїна, який поправляв хустинку у зовнішній кишені костюмного піджака сталево-сірого кольору.
– Що? – перепитав той. – Пробачте, я замислився. Так ось я і кажу. Моя машина позбавляє вас цієї проблеми одним натисканням кнопки. Тільки я ще її не випробував жодного разу, – знітився він відводячи очі у куток.
– Ой, ай, а-а-а-а, – слабнучим від дурноти голосом намагався щось пролепетати кореспондент. Але він і сам не знав що. Знав лише що краще б йому взагалі зараз не існувати.
– Це ви цілком слушно зауважили, – відповів на якесь уявне питання до себе Пилип Феофанович. – Я так їм і казав. Але вони не хочуть козлів чи там собак брати навіть великих. Та і бомжів вже відмовляються. Якшо тільки у сусіднє село…
– Я…як…Яких бомжів? Яких собак? – язик кореспондента затинався а звук голосу було ледь чутно йому самому, серця і те гучніше гупало.
– Та мертвих же ж, а яких ще. Шо я їх, силою туди поведу? Чи може вбивати їх? Та ну, з ними мороки скільки, – хазяїн енергійно замотиляв головою. – Я от тепер на станцію ходити почав. Ну там вантажника якогось тог, ну тюк по голові і все. Або пасажира…
– Щ…що…що «тюк»? Як «тюк»? Як? – нарешті прорізався голос у кореспондента. – Щось треба робити. Негайно! – Зірвався він на крик. – Я не можу! Що це?
– І потім закриваємо кришку, – хазяїн хрянув жестяною кришкою якось агрегату схожого на газову плиту і почав витирати замащені руки ганчір’ям. – Ось і все. Я такий вам вдячний. Якби не ви то так би і стояло воно роками. А те що запобіжник перегорів ви не хвилюйтеся. Ми майже все назад вам і закачали.
– Що закачали? – кореспондент оглядаючи та обмачуючи себе полегшено знаходив всі свої руки і ноги на місцях, а себе на табуреті, на у кухні у пенсіонера-раціоналізатоа, в білій просякнутій потом рубашці і з піджаком у руках, – Куди назад?
– Ну в голову же ж. В той же ж, в мозок! Коли я той, як його, ну регулятор той в біса чи що… підкрутив його там і поставив назад і почав все в голову заливати то і полетів той запобіжник. Та у нас тут часто так, ви не хвилюйтеся. Напруга скаче.
– Яку голову? В чию голову? Що за лив… сев… Що за хєрня!?
– Та у вашу ж, – хазяїн потягнувся руками до голови гостя почав знімати з неї якусь конструкцію що нагадувала торшер із хаотично намотаними на ньому металевими пластинками. – Шо забули? – дещо налякано спитав він.
– Та нє, наче нє, – наморщивши лоба і потираючи його причав щось пригадувати кореспондент. – Та я щось, мабуть від спеки. Піду я. Я ж на диктофон записав?
– Записали, записали? А може вареничків?
– Та ні. Ні. Піду. Ну читайте десь з понеділка статтю.
– Де читати?
– Та на нашому сайті.
– На чому? – щиро здивувався винахідник.
– Ну сядете за комп’ютер, вийдете в інтернет…
– Та нема у мене комп’ютера – подив раціоналізатора лився через край. – А ви хіба не собєза? Ви ж казали матеріальна допомога…, – розгублено вирячився він на кореспондента-соцпрацівника.
– Так, піду я, пора мені. – кореспондент просто фізично відчував необхідність піти якомога швидше, доки хвиля в’язких роздумів і розпачу не захопила його.
– А, ну ясно. В місто пора, – презирливо потягнув пенсіонер і зневажливо виштовхнув з рота розшатаного переднього зуба язиком, а потім сплюну густо-червоною кров’ю на пильний двір. – Єзжай, що вже там. Хліб збирати нема кому, всі в артісти подалися. Тьху, трутні!
– В місто? В місто? МІСТО? – оскаженів і люто заревів кореспондент. – В МІСТО-О-О-О? – вихопивши з кишені свинцевий кастет він з усієї сили вдарив у потилицю пенсіонера і відчув як рука пробивши голову вийшла назовні.

Кастет видовжився і став жалом зі сталі, довгим і хижим. Наступний потужний удар пробив спину і через легені жертви вирвалася рука. Меч став щипцями які з бризками корі вирвали якийсь ланцюг з хрящів з того місця де мав би бути хребет. Не даючі зкривавленому людиноподібному шматку м’яса впасти щипці стали молотом який почав трощити коліна і лікті.

– Сім – скандинавські боги… Вісім – Епл – це модні комп’ютери і телефони… Адідас – класні кросівки і спортині костюми, а є ж такі дурні що бігають у них, пітніють… – Доктор Мартінс – це модні ботинки такі… Угі – лайно якесь, хто їх і купує… – звично бурмотів він тягнучі велетенську шкіряну валізу зпилюженою сільською дорогою і зсутуливши від втоми плечі на які було намотане шикарне і яскраве боа з пір’я синього кольору. – Завтра з ранку на роботу. От якби завтра була неділя а не сьогодні…

Велетенські насоси качали нафту за посадкою, створюючи індустріальний фон цій пасторалі.