– Ходімо додому, Фіалко, – сказав Лікар вимикаючи хірургічну лампу.
Я потягнувся і відчув як натягнулася шкіра на шиї та плечах. Раптом щось тихенько клацнуло, по правій стороні розлилося тепло, вниз потекла водяниста крапля крові і пекуча біль наче аж засвітилася коротеньким відрізком десь біля шиї, на спині.
– Ой, – перелякано зойкнув я і скривися від болю.
– Що, знову? Дай но гляну, – Лікар повернув мене до себе, підтягнув до лампи і почав розглядати рану.
– Ну це нічого, цього разу невеличка, – заспокоював він мене дезінфікуючи на вогні величезну циганську голку. – Треба тобі знезаражених продуктів більше вживати.
Голка почала проштрикувати вже пожовклу шкіру по краях з таким звуком наче хтось зручно умощувався у новому тісному шкіряному кріслі.
За дві хвилини все було скінченно. Лікар поплював на свіжий шов, дезінфікуючи його, і одним різким ривком висмикнув шовну нитку.
– Ну от і все, тепер ходімо, – він узяв мене у долоні і обережно посадив за пазуху. – Видно там тобі?
– Так, видно, – відповів я зручно вмощуючись і опираючись кігтями на його ребра.
По дорозі він мені розповідав про зірки, говорив про те що як хмари розійдуться то вночі можна бачити яскраві маленькі вогники, там, вгорі. Розказував як він любив безхмарними ночами ще у дитинстві дивитися в небо і рахувати зірки. Тоді можна було ще бачити десятки зірок. Потім, юнаком, у нього просто не було часу на це. Навчання на військового хірурга, участь у катуваннях та експериментах над полоненими, студентські вечірки. А потім зірок зовсім не стало видно.
Один раз він зупинився і нечутно почав робити у снігу ямку ногою. Потім так же обережно вийняв мене, опустив у лунку і пригорнув снігом. Все це не зводячи очей з дикої кішки що намагалася вирватися їз калюжі смоли що тала для неї пасткою.
Далі я нічого не бачив, а за кілька хвилин я знову сидів за пазухою, тремтячі від холоду. А Лікар широко крокував радісно посміхаючись, через плече у нього була перекинута засмолена кішка. Він посміхався і говорив про те що тепер нам буде чим годувати Рубіна, а потім знову почав говорити про своє дитинство.
Розказував він як вперше побачив зараженого грибком. Той мабуть ходив босоніж не зважаючи на попередження. А потім довго не звертався по допомогу, може боявся, чи думав що мине його та зараза? А потім вже було пізно щось робити, і вбити його неможливо було так щоб потім із залишків не виросло ще декілька схожих, але маленьких, кривих та зовсім безмозких карикатур на ту, ще здорову людину.
– Це вже потім, – казав Лікар, – потім вже дізналися що його можна спалити, а попіл всипати у чан з модифікованими дріжджами. І ті б з’їли подрібнені та слабкі шматочки.
Але на той час було вже все одно, сенсу боротися із зараженими не було, тим більше що вони і самі себе гробили, а їх безмізкі улмаки ставали все тупішими і слабкішими, починали жерти одне одного, або взагалі не могли рухатися і поступово, з кожною смертю, вироджувалися доки не доходили до стану моху на цеглі та сталі.
Я розпитував, намагався направити його думки на те що мене постійно турбувало і цікавило. Іноді це навіть вдавалося.
– Вітаміни, – посміхався він, – тобі, Фіалко, потрібні Вітаміни. Тоді ми зможемо пересадити тобі ноги від когось зі стерилізованих піддослідних. Але ти, Фіалко, станеш тоді дівчинкою. Це Вітаміни так завжди впливають. Тому твоя мама так і назвала тебе, Фіалко, бо завжди вірила що ти колись зможеш ходити, і тоді тобі буде потрібне жіноче ім’я.
– А якби я вже був дівчинко то я став би хлопчиком? – в сотий раз питав я його одне й те саме.
Лікар узявся було розказувати про гормони, хромосоми та групи крові, а потім почав знову скакати думками.
– Комітет з допомоги талановитій молоді, спеціальна комісія Слуг Народу – вони, вони можуть дати нам документ щоб ми отримали Вітаміни для тебе, – Лікар почав лічити загинаючи пальці рук і при цьому не випускаючи котячий хвіст з правої. – Я відслужив у армії, навіть на рік більше ніж треба за законом, я здавав кров, так, в мене була одна здорова нирка, і я її здав ще молодим. Я знайшов майже кілограм заліза, уявляєш, Фіалко, майже чистого заліза. Хоча вона так було вкрите іржею що можна було подумати що то грудка глини. Я майже ні коли не пропускав зборів борців за Щасливе Майбутнє, і жодного разу не втратив свідомість на цих зборах. Ми кілька разів з твоєю мамою ходили вирубувати дерева, вона там якраз і заразилася. Ми з тобою благонадійні, нам повинні дати Вітаміни. От тільки документи б усі зібрати… У поліції хочуть здорове око, а де таке зараз знайдеш? А мені з одним оком не можна. А заступник начальника комітету Слуг Мешканців Знезаражених Помешкань хоче здорові нігті, собі і дружині.
Голос його поступово стихав, а кроки вповільньвалися. І ось ми вже кілька довгих хвилин йдемо мовчки і я уважно подивився йому в обличчя.
– Так, Фіалко, – сказав він помітивши мій погляд, – я стомився. Я… мабуть я буду Мисливцем чи Рибаком у наступному циклі. Я б хотів бути мисливцем. Тільки аби не П’яницею, чи не Коренем, – тихо бурмотів він до себе.
Нарешті ми дійшли до дому. Роззирнувшись навколо обережно зайшли у під’їзд. Лікар хоча і повільно, але ще йшов сам, та і взагалі до фази сну в нього залишалося ще декілька годин. Ми ще встигнемо і поїсти, і переобладнати клітку для нього. А от Рубіна доведеться поки просто потримати прив’язаним на мотузці. Та все одно Лікаря треба контролювати. І я уважно коригував його кроки та рухи.
На підлозі під’їзду наче з’явилися нові голки та бризки крові. Так, точно, голки свіжі, точно сьогодні їх викинули.
Між другим та третім поверхом ми побачили маму Рубіна. Вона виглядала значно краще, на вид їй тепер було років 20. Вона застигла напівприсівши і дивлячись скляними очима на тріщину у стіні. Долоні її гладили повітря.
– Ходімо, – обережно узяв її за руку Лікар, – ходімо.
Він повів її вниз, а я уважно стежив щоб жодне з них не підходило надто близько до стін з яких стирчали голки. Я помітив що декілька голок вже довші за 10 сантиметрів, а пару з них тремтіло та навіть намагалися відхилитися у нашу сторону. Треба буде написати заяву до комітету Слуг Мешканців. Все одно вони раніше ніж через пів-року прибирати не почнуть, а до того часу ходи тут вже буде дійсно небезпечно.
– Хто… де я? – раптом вимовила мам Рубіна, – що…
– Рубін нехай ще поки побуде у нас, – сказав Лікар, – у нас йому добре, вони з Фіалкою грають.
– Рубін, – скляні очі почали оживати, – Рубін… як він?
– Все добре, – Лікар відпустив її руку, – ось, – показав він кішку, – м’ясо для нього. Він же може їсти м’ясо. Мені здається він навіть його любить.
Та вона зачаровано дивилася на маслянисту поверхню калюжі і повільно опускалася на підлого. Ми ще трохи постояли дивлячись як невеличкі бліді корінці проштрикуючі її шкіру і змінюють свій блідий колір на рожевий, а потім пішли додому.
Рубін таки відірвався і зламав замок внутрішньої клітки. Одна його рука виглядала так наче була зламана а потім криво зрослася. Мабуть так і було. Зовнішня клітка втримала його, але він добряче себе побив об її стіни. Тепер він знесилено спав.
Лікар посадив мене під лампу і пішов на кухню розбиратися із здобиччю.
– Ой, я ж зовсім забув! – вигукнув він біжачи назад до мене. - Сьогодні ж свято! – Лікар почав копирсатися щось шукаючи у схованці між стіною та підлогою.
Нарешті знайшовши те що хотів він усміхнувся і протягнув мені на відкритій долоні стару, ще скляну, ампулу із затертими літерами.
– З Різдвом Христовим, синку!
