2011-09-17 – Kirkland Triathlon

Ось і закінчився триатлонський сезон в наших краях. Вже холодно, вітряно і ледь-ледь не дощить. Сонячна погода починає бути лише згадкою.

Триатлон в місті в якому ми зараз живемо. В програмі лише спринт триатлону і дуатлону (біг + велосипед).

 

Це я перший раз робив спринт (800 м плавання, 20 км велосипед, 5 км біг). Доволі непогано, але у нас тут в Кіркланді гірка на гірці, тож і велоетап і біг були просто вбивчі.

Плавання дуже дезорієнтуюче – буї зносило вітром весь час, на березі повно людей, на пірсах, якима всіяно берег, усе забито пришвартованими човнами. Тож де виходити з води не було зрозуміло геть. Я пристроївся за якимось сильнішим плавцем який весь час призупинявся щоб зорієнтуватися куди пливсти і сам не заморачувався – плив за ним Smile

 

Далі був божевільний пробіг у транзитну зону – більше 300 метрів у гірку… Бігати у гідрокостюмі це ще те задоволення.

В цілому склалося таке враження що якщо на олімпійській дистанції найвагомішим є велоетап то на спринті вирішує плавання. Сильні плавці не економлять сили і добряче відриваються, а вело і біговий етапи недостатньо довгі щоб їх наздогнати.

Мій результат наче і не такий поганий (3-й у своїй віковій групі): 1:16:51 – 14:09,3:03,37:52,1:10,20:37. Протокол з результатами – http://www.racecenter.com/results/2011/res_kx11.htm#overall. Там є і Олена.

 

Оскільки ми з Оленою стартували майже одночасно (вона через 5 хвилин після мене) то фотографій не було кому і не було коли робити. Ото тільки й того що зловив на фініші. Може згодом щось знайду в інеті.

Верхи на копилці

Це така паця (та що знизу) стоїть прямо на вході на знаменитий сіетльський Public Market (“базарь” по нашому).

 

Цей ринок (http://en.wikipedia.org/wiki/Pike_Place_Market), вірніше вхід на нього, можна побачити практично в кожному фільмі в якому показують Сіетл. Один із символів міста наряду зі Space Needle.

Фоткалися ноччю, все закрите, порожньо, нікого ніде нема. А це як-ніяк самісінький центр міста і набережна майже.

Чи ми бачимо красоту коли ніхто нам не говорить що це справді красиво?

Джошуа Бел, один з найвідоміших скрипалів світу грав у переході метро у Вашингтоні в січні 2007 року. Грав шість найскладніших скрипічних творів Баха. В руках у нього була скрипка вартістю 3.5 мільйони доларів. Одягнений він був у джинси, футболку і бейсболку. Грав на протязі 45 хвилин.

За два дні до того він грав у Бостоні де був аншлаг і квитки коштували від $100.

За всим спостерігали журналісти що ставили експеремент.

Жодна людина не слухала його довше за три хвилини. Діти, чим менші тим більш явно, намагалися зупинитися і послухати, але батьки їх тягнули доволі агресивно подалі від музики і лише потім розслаблялися.

За весь час скрипаль зібрав $32. Деталі тут – http://en.wikipedia.org/wiki/Joshua_Bell#Washington_Post_experiment.

Які робимо висновки? Мистецтво вимагає правильного міста і часу щоб бути сприйнятим? Чи просто люди самостійно не можуть визначити що є вартим уваги без того щоб їм це сказав якийсь авторитет? Чи може те високе мистецтво то просто вигадка жируючих буржуїв і ціна йому саме така?

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=hnOPu0_YWhw&feature=rellist&playnext=1&list=PLF291887E7386E965]

Київ, Гідропарк

Коли ще жили у Києві, біля Лівобережної, то іноді полюбляли бувати у Гідропарку.

 

Там відносно легко можна було знайти місця без “відпочиваючих на природі”. Можна було пограти в настільний теніс на незанятих столах (ракетки та сітку давали тут же на прокат).

 

Ще там був дуже класний генделик з грузинською кухнею де була на диво смачна їжа і дешеве пиво.

 

Були якісь руїни чи то дитячої залізниці, чи то дитячих атракціонів якихось.

Також була невиличка подоба американських гірок, але нерви трошки полоскотати все ж таки можна було з незвички.

 

Хоча завсім від любителів природи не втечеш – і палатки з пивом, і червонопикі споживачі того пива, і запах “шашликів”, і неодмінно святкова попса чи не менш святковий шансон на всю потужність.

Але в цілому було непогано.

Цікаво як там зараз. Атракціонів додалося? Може пляж нормальний запиляли? Чи один суцільний ресторан там? Чи може коробки для житла побудували?

В сіетльському зоопарку

Олена якось ходила з подружкою.

 

Повний акваріум різних дистрибутивів лінуксів:

 

Киці:

 

Їжа для левів:

 

І самі леви:

 

Шия з рогами:

 

Слонєг:

 

Він-Пух такий:

 

Казьол якийсь:

 

І лінуксячий адмін з виводком своїх улюбленців:

 

Сайт зоопарку – http://zoo.org/

Ліниві стрижуться коротко!

Я ніколи не користуюся гребінцем. Ну тобто раніше, коли у мене було довге волосся я звісно розчисувався по кілька разів не день. Потім, навіть підстрижений, я принаймні вранці ритуально проводив вошеганялкою по голові. А потім якось і те прийшло.

Зараз, з двома прийомами душу на день (вранці плавання або пробіжка, ввечері біг або велосипед) я просту труся головоб об рушник, потім приплющую до правильної форми руками волосся і все. Недавно чомусь подумав про це і зрозумів що я не чешуся спкціально призначеним для цього девайсом років 5 мабуть вже.

А чим ти можеш похвалитися, друже?

Фото – літо 2006, холст, масло.

Камінь з м’яса

Сонце намагається що є сили дмухати у трубу, для чого відрощує собі велитенський протуберанець. Сонце каже – я ненавиджу тебе; ти не винний, ти не винний ні в чому, але моя ненависть як вектор – не може бути неспрямованою. Ти, суко, здохнеш.

А я не хвилююся з цього приводу. Може там зверху і здається що людина то складноорганізований шмат плоті на кістках, що пересувається на задніх лапах, час від часу розтуляє рота і видає звуки схожі на людську мову. Але то не так.

Людина це міф. Людей взагалі не існує. Оце що рухається як сміття у замуляній річці – то омана, така собі пастка для інфантильних богів, пастка що відволікає їх від справжніх причин існування всесвіту. І необов’язково що сила яка має свою мету, і зробить усьо для її реалізації є розумно. Бо і розум то лише покляття, ще один ланцюг покликаний тримати самовпевнені витвори природи на їх місці. Розум примушує усіх нас однаково бажати бути несхожими на інших. Саме розум не дає нам бути вільними, а логіка, та здатність передбачати наслідки дій є двома кайданами що кріплять той ланцюг, – один до хребта, а інший до каменя.

Камінь заздрить мені, бо я вмію забувати і ніколи не згадувати. Я заздрю каменю бо він знає точно що все попіл, що все марно, що результат буде один – нірвана. Я поспішаю стати каменем, а він хоче знову вміти захоплюватися і дивуватися.

А якщо я підстрибну? Підстрибну сильно і високо і не захочу падати.

Так ницо хотіти бути там де немає ліюдей і при цьому хотіти слухати музику, читати книги і прагнути інших відходів процесу мислення соціально несумісних варіантів мозку. Це нині так модно бути маргіналом.

Чи хтось знаходить приємність в тому що почуває себе ніяково? Чи хтось мріяв померти від того того що кінчив кров’ю? Ти слабнеш, увесь такий гордий за себе і швидко слабнеш. І посміхаєшся. І шкіра біліє. І очі стають блакитними…

Як я писав тексти пісень

Коли я тільки почав вчитися в інституті я дізнався що мій одногрупник (Славік, привіт!) не лише “теж слухає метал”, а ще й грає в групі. Це було вау! Я все життя заздрив, і досі продовжую, людям які краще за мене володіють музичними інструментами, вмію малювати або просто красиво і влучно складають слова до купи. І завжди мені хотілося бути поруч. Якесь відчуття що я гріюся в енергії творчості, чи що.

Славік не просто “теж слухав метал” як про нас говорили одногрупники яким що Арія, що AC/DC, що Metallica було одне й те саме. Він теж слухав thrash, який тоді мав ореол самого нового і проресивного стилю в металі. Death metal тільки почав проникнення у наші терени (хоча він з часом і вбив треш), грінду ще мало хто слухав бо було капєц як важко, спід-метал ніколи у нас і не був популярним. Хорошим, ідеологічно вірним металом у широких мас споживачів тоді були Scorpions, Deep Purple і “балади” Metallica. Всі інші групи відносилися ними (масами тобто) до підстилю “оруть як дурні”.

Ну та не про те.

Коротше рубали вони Корозію Металу і здається щось з Accept. Власне завдяки Славіку я теж почав грати на гітарі, про це колись згодом.

Крім того що вони грали кавери також ще намагалися робити свої речі. І потрібні були їм суворі такі, правильні тексти. Що небудь якщо не про демонів і Сатану, то хоча б про ман’яків, катування і інші речі про які можна співати волати з нордичним виразом обличчя.

Я і напросився. Ще важливо було щоб тексти були англійською. Тобто можна було і російською, виходило щось типу:

Тёмной ночью

Некрофил

Ржавою лопатой

Черепа крошил.

Вытаскивал наружу

Гнилостные трупы

Раскладывал по кучкам

Руки, ноги, зубы…

Це вже було достатньо непогано, але те саме англійською звучало б в стопіцот разів крутіше.

Причому неважло чи то би був правильний інгліш чи ні, головне знати що “здається майже правильно” і що означають деякі слова. Для чих цілей в мене був спеціальний блокнотик в який я записував “сташні” слова. Самі слова знаходив коли робив переклади з англійської (домашні завдання).

Потім група розпалася, навіть не пам’ятаю як вона у них називалася. Ex-Cemetery здається. Ну типу пару людей захотіли brutal death грати під впливом Cannibal Corpse, Obituary і інших подібних банд. А ті що залишилися назвалися Skull Hanter (що на моє глибоке переконання означало “Мародер”) і типу грали death thrash (Sepultura же!). І от тоді я приєднався типу до них, але на всих без винятку репетиціях я був в цілковитожу ужості і заціпенінні бо грати толком не вмів, навіть гаму навряд би рівно зіграв.

Ти не менше ми щось пробували, ліпили своє і намагалися грати ту ж Корозію, а також Shah. А головне що як мінімум половину з того що ми грали було спробами зліпити щось своє. Нічим толком воно не закінчилося, але пригадувати приємно.

Далі Міша, що на той час грав на басу, вирішив що гітара це те чим йом треба займатися в житті серйозно і почав готуватися поступати (і в результаті таки закінчив щось там по класу джазової гітари). І він же знайшов собі команду яка рубала дуже нефіговий швидкісний death. Там у них все було набагато серйозніше. Вони і лабали круто, і пісні у них всі свої були і доволі прикольні. Команда називалася Cleopatra.

Спочатку вони прийшли до мене просити “накатай нам пару текстів, шоб про мерців і Сатану”. Оскільки з попереднього лосвіду минув вже якийсь час то я знав як робити це трохи краще і почав записувати “рибу” – рітмічний малюнок тексту з наголосами. Потім в рибу вставлялся словосполучення і речення, а потім порожнеча заповнювалася іншими словами. Це знову ж таки було коряво без сумніві, але хоча б приспіви та якісь акцентовані воплі вже були схожі на інгліш.

Інше питання що їм тексти не були потрібні взагалі. Ну тобто вокаліст з трудом читав ненаші літери, і слова, кірм тих які було добре чути, вимовляв усі невірно. І поняття про що йде мова не мав. Але без бумажки співати не мог. Крім того співав він гроулом і розібрати щось було просто нереально крім “гр-гр-гр… Ври-бри-бри… Баааа!!!”. Але як я вже казав мої запевнення зо текст осмислений і в рамках жанру давав команді більше впевненості і підвищував ЧСВ.

Крім того що я писав їм тексти я ще почав ходити з ними на репетиції і “сидіти за пультом”. Навіть один раз з’їздив з ними на музичний фестиваль якийсь в Дніпропетровськ. Колись давали інтерв’ю на місцевому радіо. Мене питали чому тексти англійською – пояснював що це для стилю стандарт de facto і інша мова віднімає від пафосу 10 балів. Ще там щось питали, не пам’ятаю. Зараз навіть важко уявити що в ефірі жовтоводського радіо крутили death metal. Це був десь 1995-1996 рік.

Команда нажаль (а може і не нажаль) ролзпалася – хтось пішов в армію, хтось поїхав в Москву працювати, хтось в інститут поступив, хтось почав колотися і десь пропав без вісті.

Потім якось воно розсмокталося все, більше часу став приділяти комп’ютерам, класичній гітарі і взагалі перестав слухати метал (думав що назавжди).

Закінчив інститут, вже працював в ньому ж. І от якось доволі випадково зійшовся з місцевою групою “Жовтий Чай” в якій грав Міша. Група ніколи не могла визначитися зі стилем, грали то фанк-рок, то поп-рок, то взагалі інструментальщину якусь. У них були і автори текстів. Писали тексти їм дівчата (в основному одна дівчина) що займалася у театральній студії там же де вони репетиції влаштовували. Тексти були українською, і тексти біли дуже хороші.

Взагалі команда підходила до процесу доволі серйозно і намагалася якось “комеціалізувати” – пролізти на радіо, на фест якийсь, поїхати у кліубах повиступати. Частково їм це вдавалося, кілька разів їздили і у клуби і на відкриття торгівельних центрів чи ще які події. І хоча ілюзій та максималізму в них вже не було, а був досвід, все одно для України їхня музика була “не формат”. Представники радіостанцій, наприклад, казали що “в принципі непогано, може щось і вийти, але я таке в ефір не пущу бо аудіторія не сприйме”. Але тим не менш команда не здавалася, записувалися в студії, шукали кошти на зведення, намагалися контактувати з продюсерами…

Коротше знову про тексти. Тут вже важливо було все. Був чистий вокал, було добре все чути. І потрібен був не просто римований текст, а текст зі смислом, щоб можна було простежити про що мова. Але це ніяк не вірші були. Тобто можна було б написати (теоретично) хороший вір. І потім приходив вокаліс і казав що “мені незручно ось тут співати цей склад ось після цього, я хочу тут ноту витягти вгору, а мені попередній склад не дає динаміки”. Тобто навіть текст щзвучить добре коли його читаєш, але співати його можна лише в стилі россійського року – абсолютно безвиразно і з однією інтонацією. Ну от і було таке пнешся, дмешся, напишеш щось, радієш який ти вправний зі словами. А потім тобі кажуть “нє, встав сюди якесь слово щоб там був ось такий склад, і щоб потім можна було зробити невеличку паузу і далі було або о-ла, або а-ла…”. Ну думаю ви зрозуміли. Чесно кажучи навіть якби у мене був хист до цього то заробляти літературною діяльністю на життя я все одно не наважився б. Дуже важко і з негаратованим результатом усе.

Ті тексти до яких я мав відношення я з часом переопублікую (все було колись у ЖЖ), і мабуть зроблю спеціальну рубрику для них. І так, я прекрасно розумію що вони не художні, слабкі і примітивні. Але цінність їх не в тому. І взагалі то буде більше для себе.

Ще якицсь час після переїзду в Дніпро, а потім і в Києв я намагався співпрацювати з ними, але на відстані нічого не вийшло.

А сама група розпалася через індивідуальну несумісніть. Потім як тільки вонине називалися і що не грали. Це був і Ukantropop (укр-поп), і “Тріо Три” (тріп-хоп), і Jihad Crimson ще якісь проекти і назви. Зараз це здається називається Where Is the Music? і грають вони джаз.

Якщо кому цікаво то можна трохи послухати (не з моїми текстами, нажаль):

Весна 2008–MS Campus

Якось коли тут живеш (зараз говорю конкретно про Редмонд де ми вже 2 роки не живемо) то дуже легко забуваєш що насправді майкрософтовські будівлі і комплекси цікаві архітектурно і красиво, а головне органічно вписані в пейзаж.

Незвично те що все постійно зелене, ну тобто круглий рік. Незвично те що газони яскраво зелені, те що кругом поливалки, те що граблями не скубуть траву. Незвично що дороги усі розмічені, добре зроблені і продумано спроектовані.

Хоча зараз це вже не дивує, і навіть не помічаєш. А спочатку я був готовий фотографувати усе підряд.

Всі фото зроблені на вихідних коли кампус вимирає.