Як і переважна більшість звичайних людей я завжди вважав сучасний і авангардний живопис надуманою туфтою в стилі “каляки-маляки”. Ну нісправді воно так і є. Але я трошки не про це.
Всим мабуть відомий такий образ цінителя живопису що стоїть біля картини десятки хвилин і замріяно медетує на неї. І що там можна так довго роздивлятися? Чим там можна насолоджуватися?
Колись в інституті де я працював почали виписувати журнали “Великие художники” (може назва трошки не така). І на диво ними ніхто не цікавився. Тож я брав їх пачками по 20-30 штук. А в журналах були не просто картини, а ще і цікавий текст.
Випуски були присв’ячені або окремим авторам, або стилям і школам.
І я не полінувався і почав читати. І затягнуло мене так що я прочитав геть усе. Найбільша цінність біла в тому що я зрозумів чому певні картини і автори так відомі, що іноваційного та революційного було в них, які етапи пройшли митці і таке інше. Більше того – життяхудожників виявилося не просто стоянням з пензликами перед холстом. А там були інтриги, боротьба за клієнта та бажання догодити його смакам, боротьба шкіл (читай майстерень) та спроба підлизатися до мецентаів.
Сюжети картин, кольори, техніка виконання – все це часто було результатом політичної гри і аж ніяк не мистецьких пошуків.
Але я почав розуміти як воно все розвивалося і до чого дійшло. Технічна частина – перспектива, кольори, тіні, розставлення фігур в сцені, … Політична частина – затребувані в даний час сюжети (боротьба, підкорення, самопожертва, доброчинність, …). Коротше багато там усього.
Ну от, разом з тим як розвивалася таехніка і все менше було перепон в тому що можна малювати і як комбінувати об’єкти і людей все це почало систематизовуватися. І знання ці вже отримували студенти живопису. Звісно 99% часу вони продовжували малювати портрети та пейзажі на замовлення, але декому хотілося йти далі. Тобто всі ці Пікассо, Малевич та інші Мондріани в дитинстві-юнацтві малювали цілком класичні картини, а потім пробували щось нове.
А ще і поширення фотографії поставило перед живописом нову задачу з відображення світу.
Так з’явилися всі ці експресіоністи, кубісти і інші дадаісти. Художники почали експерементувати з формами і кольорами. ТОй же “Чорний квадрат” сам Малевич ніколи не сприймав як художній твір. Він просто намагався знайти найпростішу фігуру яка б викликала певну чисту емоцію. І квадратів тих, до речі, було два. І обидва вони не зовсім квадрати а скоріше трапеції. Тобто це були “картини” для того щоб знайти найпростіші блоки з яких можна будувати щось що передасть настрій глядачу у вигляді суміші емоці. Звідти і пішли всі ті “Біле на білому” та інші “тривожно тримтячий червоний прямокутник”. У інших напрямків і авторів були свої екперименти і виразні засоби.
Відомий і популярний Ворхол з послідовниками намагалися показати що мистецтво це не річ яка виходить в результаті, а скоріше автор який над нею працював. Так твором мистецтва став куплений у сусідньому до виставки магазині пісуар, велосипедне колесо прикручене до табуретки чи лайно художника законсервоване у банках (початкова ціна була встановлена як 1 грам лайна доррівнює 1 граму золота, зараз ці баночки коштують набагаааато дорожче). Але досягли вони здається прямо протилежного. Народ замість звертати увагу більше на процес творіння ніж на результат швидко створив моду і актуальність з їхнього хуліганства успішно оминувши етап розуміння того що це все таке і для чого воно все власне створювалося.
Все це “сучасне мистецтво” це лише тоненький прошарок, а скоріше порох, яким притрушено широку основу класичного мистецтва. А класичний живопис в свою чергу теж далеко не однорідний.
З іншого боку сучасне мистецтво стало частково модою, а частково вкладенням грошей. Тобто в буквальному сенсі є “група експертів” які оцінюють вартість картин сучасних художників. І саме ці експерти гарантують що вартість певних картин буде розти з часом, і навіть кажуть на скільки вона зросте. Люди які вкладають гроші в ці картини (переважно корпорації та “колекціонери”) сприймають їх суто як довгочасові вкладення фінансів і реальна художня цінність картин їх не цікавить взагалі. От чого ви повинні хотіти так це або пробитися в експерти, або стати одним з тих художників чиї картини виксоко оцінюються експертами. Тобто є певна ієрархічна піраміда коли молодий автор чи критик усима сила роз’яснює на всі боки яким прогресивним і художньо цінним є певний твір чи автор. І чим більше ти вкладаєш (читай переконуєш здивованих глядачів) тим швидше сам проб’єшся на вершину піраміди і почнеш отримувати дівіденти коли до кожного твого слова будуть так само дослухатися.
До чого все це я? Та просто сказати що сучасне мистецтво це не просто і не завжди каляки-маляки, і ні, ви так не зможете. І ні, там нема чого оцінювати з точки зору класичного живопису. І так, там є те що може подобатися з невідомих причин.
Зі своїх спогадів відвідувань музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку – 70% уього виставленного я би з легкістю винес на смітник і забув. А усе інше особисто мені подобається.